 ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ Сила воли ведет к действию, а позитивные действия формируют позитивное отношение Как определить диапазон голоса - ваш вокал Игровые автоматы с быстрым выводом Как самому избавиться от обидчивости Противоречивые взгляды на качества, присущие мужчинам Вкуснейший "Салат из свеклы с чесноком" Натюрморт и его изобразительные возможности Применение, как принимать мумие? Мумие для волос, лица, при переломах, при кровотечении и т.д. Как научиться брать на себя ответственность Зачем нужны границы в отношениях с детьми? Световозвращающие элементы на детской одежде Как победить свой возраст? Восемь уникальных способов, которые помогут достичь долголетия Классификация ожирения по ИМТ (ВОЗ) Глава 3. Завет мужчины с женщиной
Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.
| Предмет порівняльної педагогіки, її завдання та методи дослідження 10 страница
Активне зростання мережі дошкільних закладів є характерним для Китаю (більш ніж утричі за 80-90-ті pp.), південної Кореї (за 80-90-ті pp. відсоток дітей, що відвідують дитячі садки, зріс із 7 до 60%). Однак різниця між розвиненими країнами та тими, що розвиваються, за показниками у сфері дошкільного виховання залишається дуже суттєвою. Якщо в розвинених країнах дитячі садки відвідують 40 і більше відсотків у віці 3-4 років і 90-100% - у 5-річному віці (у підготовчих групах при школах), то в країнах, що розвиваються, охоплення дітей дошкільного віку виховними закладами не перевищує, як правило, 12-15%. В Україні у зв'язку з економічною кризою кількість дошкільних закладів значно зменшилась, що приводить до послаблення рівня підготовки дітей, які вступають до початкової школи. Характерною особливістю розвитку системи дошкільного виховання у світі в сучасних умовах є різноманіття типів дитячих закладів. Найбільш поширеними з них є: дошкільні (підготовчі) класи при початкових школах; державні, громадські та приватні дитячі садки з режимом повного дня, центри короткострокового нагляду за дітьми (протягом 3-4 годин); дитячі садки при підприємствах для дітей персоналу; дитячі групи при церквах; дитячі садки для дітей з бідних та соціально неблаго-получних сімей; дитячі садки (різної форми власності) для дітей з вадами розумового та фізичного розвитку. Ці заклади мають різні цілі, завдання та методичну забезпеченість. Провідними тенденціями розвитку системи дошкільного виховання є: загальне розширення мережі дошкільних закладів; пріоритетне створення повноцінних дошкільних закладів, що ставлять за мету як турботу про повноцінне харчування, догляд за здоров'ям дітей, так і їх різнобічний розвиток, підготовку до школи, психологічну адаптацію до умов подальшого навчання; розвиток системи психолого-педагогічного та соціально-педагогічного консультування майбутніх та молодих батьків. Наслідком цих процесів стало подальше зростання кількості дітей 3-4-річного віку в дитячих закладах; перетворення дошкільного виховання на обов'язковий етап шкільної освіти шляхом створення нульових та пропедевтичних класів при державних школах багатьох країн [1, 87-88]. 4.4. Особливості реформаційних процесів на етапі початкового навчання Початкова школа є найбільш поширеною ланкою в сучасних освітніх системах. Перші закони про обов'язкову початкову освіту були прийняті в європейських країнах на початку XIX століття (у Прусії - в кінці XVIII ст.). У нашій країні (тоді Радянському Союзі) загальна початкова освіта була введена у 1930 році. Сьогодні у всіх країнах Європи, Північної Америки, в Австралії, Японії та багатьох інших країнах практично всі діти відповідного віку відвідують початкову школу. Стан справ з початковою освітою у країнах, що розвиваються, дуже неоднорідний. У більшості африканських та азіатських країн відсоток охоплення дітей початковою освітою не перевищує 50, а в деяких він значно менший (Малі - 24%, Гвінея, Афганістан - 25%, Пакистан - 44%). Особливо низьким є відсоток охоплення початковою освітою дівчаток. Він складає у більшості випадків 20-40% від загальної кількості дівчаток шкільного віку. Разом з тим багато країн, що розвиваються, досягли значних успіхів у шкільній справі. Так, у Зімбабве, Індії, Конго, Нігерії, Нікарагуа, Сальвадорі до 80-90% дітей відповідного віку навчаються у початковій школі [1, 98]. Тривалість навчання в початковій школі у різних країнах коливається від 3 до 10 років. Міжнародне бюро освіти провело у 1998 році аналіз освітніх систем у 184 країнах світу. Дані про тривалість початкової освіти наведені в табл. 4.1 [8]. Велика розбіжність у строках навчання у початковій школі пояснюється як різними історичними традиціями у сфері освіти в різних регіонах світу, так і тим, що в ряді країн відбулося злиття початкової школи з першим ступенем середньої, у результаті чого утворилась основна, або базова, яка і фігурує в ряді випадків у наведених нижче статистичних даних. У європейських країнах традиційною є 4-річна початкова школа. За останні роки тривалість початкового навчання зросла в ряді країн на 1-2 роки за рахунок створення підготовчих класів. У США тривалість початкового навчання коливається між 8 (у віддалених районах) та 6 роками. Американська модель структури шкільного навчання (6+3+3) була після Другої світової війни запозичена ще рядом країн, зокрема Японією і Південною Кореєю. У 1998 році в результаті структурної реформи така ж модель була запроваджена і в Польщі. Таблиця 4.1. Тривалість навчання в початковій школі в різних регіонах світу
В Україні, як і в ряді країн СНД, продовжує існувати 4-річна початкова освіта, що є невід'ємною складовою основної 9-річної. Певне значення для розуміння процесів, що відбуваються в початковій освіті в різних регіонах світу, становлять і дані Міжнародного бюро освіти про середню кількість навчальних годин на тиждень у початкових школах державного сектору [8] (табл. 4.2). Таблиця 4.2. Середня кількість навчальних занять у початкових школах різних регіонів світу
146 147
Дані про кількісні характеристики навчального навантаження в країнах Європейського Співтовариства наведені в дод. 3.1. У світі існують загальноприйняті у світі рамки тривалості офіційного навчального року для 1-6 років навчання. Вони становлять у середньому 180 днів, або 880 годин. Цікаво, що «академічна» година коливається між 30 та 60 хвилинами астрономічного часу. Крім того, у деяких країнах тривалість академічної години змінюється залежно від класу із загальною тенденцією до збільшення у старших класах. Об'єктивна оцінка цих показників, як відзначають експерти Міжнародного бюро освіти, навряд чи можлива, оскільки запланована кількість навчального часу не завжди витрачається на класні заняття. Причиною цього у країнах, що розвиваються, найчастіше є недостатня кількість педагогічних кадрів, страйки педагогів, напівофіційні канікули, витрачання часу на різні адміністративні заходи, відсутність достатнього контингенту учнів. Практика витрачання навчального часу на неакадемічні справи існує і в розвинених країнах. У СІЛА, наприклад, близько чверті навчального часу в початковій школі витрачається на перерви, сніданки, ігри тощо. У Великобританії такі витрати навчального часу складають від 7% до 27%. Оцінка якісної сторони діяльності системи початкової освіти в різних регіонах світу дозволила фахівцям визначити такі тенденції її розвитку: - зближення початкової школи з дошкільними закладами. Формами такого зближення і навіть злиття стали класи для малюків в Англії, материнські класи у Франції, дошкільні (підготовчі) класи в СІЛА тощо. Такі заклади відвідують до 100% дітей з п'ятирічного віку. У країнах Східної Європи, у пострадянських країнах (у тому числі і в Україні) існують навчально-виховні комплекси «дитячий садок - школа», що мають єдині або скоординовані програми розвитку дитини, єдине керівництво; - злиття у більшості країн світу початкової школи з першим ступенем середньої освіти - створення «основної школи» (ба- зової), обов'язкової для всіх дітей протягом 9-10 років навчання. Базова освіта розглядається міжнародним співтовариством як необхідна, як така, що повинна забезпечувати життєві потреби людини на сучасному етапі розвитку цивілізації. У 1990 році на Міжнародній освітній конференції, організованій ЮНЕСКО у Жомтьєні, були сформульовані базові освітні потреби сучасної людини, які має задовольняти школа базового рівня: «Ці потреби охоплюють як необхідний обсяг навичок (уміння читати, писати, володіти усною мовою, рахувати та розв'язувати задачі), так і основний зміст навчання (знання, професійні навички, ціннісні настанови і погляди), які необхідні людям для виживання, розвитку всіх своїх здібностей, життя та праці в умовах збереження людської гідності, всебічної участі в розвитку, підвищення якості свого життя, прийняття розумних рішень і продовження освіти». Школа, що реалізує такі потреби, не повинна досягати цього за рахунок надмірного насичення навчальних програм. Важливими умовами успішної роботи базової школи названі налагодження гуманних стосунків між учителем та учнями; вивчення середо-; вища, в якому живуть діти; використання сучасних засобів комунікації; поєднання шкільної та позашкільної роботи. Сьогодні базова освіта повинна охопити близько 900 млн дорослих неграмотних людей, 130 млн дітей, що не відвідують школу і 100 млн підлітків, що передчасно її залишили. Трьома провідними компонентами базової освіти, до яких мають отримати доступ учні, має стати: етика і культура, наука і техніка, економічні та соціальні науки. Важливим завданням базової школи повинно стати «формування смаку до отримання знань, спраги та радості пізнання», бажання здобувати базову, а потім і безперервну освіту [19]; - об'єднання дрібних шкіл у сільській місцевості. Така практика має місце і в Україні. У тих країнах, де є труднощі з транспортом та дорогами, де відстані між населеними пунктами достатньо великі (Китай, Україна, Росія та ін.), продовжує існувати мережа одно- та малокомплектних шкіл; - поява або зростання кількості початкових шкіл, які задовольняють культурні потреби окремих груп населення: етнічних груп у навчанні дітей рідною мовою (США, Нова Зеландія, Австралія, країни СНД); племен та каст у віддалених районах у дистанційному навчанні своїх дітей по радіо; шкіл-інтернатів для дітей-інвалідів, шкіл корекційно-розвиваль-ного навчання, репетиторських шкіл тощо [1, 99].
148 149 4.5,. Середня освіта: сучасний стан і перспективи розвитку Протягом багатьох століть середня освіта мала елітарний характер. Вона обслуговувала потреби верхівки суспільства і була спрямована, перш за все, на підготовку до вступу в елітарні вищі навчальні заклади, на розвиток розумових здібностей, лідерських вольових якостей, світських манер (у різних країнах наголос робився на певних, характерних для них завданнях), а не на підготовку до практичного життя. Єдиним, а потім єдино повноцінним типом середньої освіти вважалась класична школа: граматична школа у Великобританії; гімназія в Німеччині, Австрії, Швеції; ліцей у Франції, Італії, Греції. У кінці XIX - на початку XX століття у зв'язку з ускладненням процесів матеріального виробництва, кількісним зростанням потреби в освічених працівниках подовжуються строки обов'язкового навчання: початкова школа надбудовується 3-5-річ-ною неповною (неповноцінною) середньою. В Європі, таким чином, виникають сучасні школи (Великобританія), основні ніколи (Німеччина), вищі початкові школи (Франція, дореволюційна Росія). Ці школи мали (і мають) тупиковий характер, готували дітей до вступу у світ праці. У цей період продовжують існувати і школи академічного профілю, які приймають до 10-15% усіх учнів. В європейських країнах виникає і проміжний тип середньої освіти, який утворюється шляхом введення до закладів академічного профілю реальних дисциплін (так звана «сучасна освіта»). Метою цієї школи стає підготовка до вступу до середніх спеціальних навчальних закладів. Представлена вона була технічними школами в Англії, реальними училищами (школами) в Росії та Німеччині, загальноосвітніми колежами у Франції тощо. Принципово іншим шляхом ішов розвиток середньої освіти в країнах, що історично були позбавлені (або позбавилися самі) середньовічної традиції організації середньої освіти за становою ознакою. Так, у США в кінці минулого сторіччя була створена громадська «всеохоплююча школа», що була відкрита для всіх бажаючих. Вона працювала за схемою 3 + 3 (молодша середня + старша середня). У старшій середній школі шляхом вільного вибору учнями ряду предметів виділялися академічний та професійний профілі. 150 З 60-х років XX століття у зв'язку з бурхливим розвитком НТП середня освіта стала масовою, кількість учнів у цій освітній ланці подвоювалась і навіть потроювалась у західних країнах за одне-два десятиліття. В Європі почався процес демократизації повноцінної середньої школи шляхом об'єднання під одним дахом різних типів середньої освіти (повної та неповної середньої школи) з одночасним збереженням їх внутрішньої цільової та змістової диференціації. Процес створення об'єднаних шкіл найбільш активно проходив у Великобританії, де їх відвідує більшість школярів. У ФРН до шкіл такого типу ходять не більше 10% учнів, тобто процес уніфікації середніх навчальних закладів значно більше ускладнений. Розпочався аналогічний процес і у Франції, але теж не досяг значних успіхів. Еволюціонізує і повноцінна середня школа класичного типу, в якій традиційно домінували давні та нові мови, математика, суспільні дисципліни. Для цього типу середньої освіти характерною сьогодні є диверсифікація на етапі старшої середньої школи. Виникають все нові та нові профілі ліцеїв та гімназій, які мають професійно-орієнтований характер (технічний, економічний, музичний, педагогічний, сільськогосподарський тощо). Новою тенденцією для шкіл академічного профілю є введення до навчальних планів дисциплін практичної спрямованості (гімназії ФРН), що дає можливість випускникам зробити більш певними свої життєві перспективи у разі відмови з якоїсь причини від вищої освіти, на яку така школа перш за все й орієнтує. Для України, як і для інших країн пострадянського простору, характерною є тенденція відходу від уніфікованої середньої школи. Виникають нові типи шкіл - гімназії, ліцеї, колегіуми, що мають профільний характер. Продовжує існувати і загальноосвітня середня школа. Швидкими темпами розвивається середня освіта і в країнах, що розвиваються. Якщо повна середня освіта все ще залишається привілеєм верхівки суспільства, то неповна середня стає масовою і охоплює в середньому 30-50% підлітків відповідного віку. Отже, провідним шляхом розвитку системи середньої освіти є шлях її диверсифікації, що надасть можливість кожній людині розвинути й застосувати свої таланти, обмежить шкільний відсів, дозволить багатьом юнакам та дівчатам позбавитись почуття відчуженості та відсутності перспектив на майбутнє. Така диверсифікація надає можливість говорити про два рівні середньої освіти: академічний рівень, що веде до університетської 151 освіти, та професійний, технічний, що веде безпосередньо у світ праці. Важливою є й тенденція до надання випускникам середніх навчальних закладів подвійної життєвої перспективи: можливості вступити до закладу післясередньої освіти та безпосереднього вступу у світ праці з набуттям у процесі навчання у школі навіть академічного профілю певних професійних компе-тенцій. Така орієнтація зумовлена необхідністю підвищення конкурентоспроможності молоді на ринку праці. Пріоритетними завданнями, притаманними середній освіті, є: надання системи наукових знань, розвиток особистості, її соціалізація. Сучасна загальна освіта має навчити молодь функціональній, науковій та технологічній грамотності, загальній культурі. Головним завданням освіти є формування громадянина, його загальної культури. Саме навколо поняття «загальна культура» повинно відбуватись зближення двох рівнів середньої освіти -академічного та професійного [13]. 4.6. Місце та роль приватних загальноосвітніх закладів у сучасних освітніх системах Приватними школами називаються такі освітні заклади, що не контролюються і не забезпечуються державними структурами, тобто є незалежними від держави у фінансовому та юридичному відношенні. Виникли вони в прадавні часи (перші в історії давніх цивілізацій школи у Шумерській державі мали приватний характер) і слугували протягом багатьох століть потребам верхівки суспільства в підготовці молоді до виконання суспільних функцій. У сучасному світі, незважаючи на процеси демократизації освіти, приватні школи продовжують існувати і зберігають стабільні позиції в освітніх системах. їх створення та діяльність регламентуюється державними актами або конституціями держав, що констатують право батьків на вибір типу навчального закладу для навчання своїх дітей. Загальна кількість приватних шкіл у розвинених країнах коливається від 5 до 20% (Великобританія - 10%, СІЛА - 12%, Франція, Австралія - 20%). У країнах, що розвиваються, частка приватного сектору в загальній освіті значно більша, особливо для середніх шкіл. Наприклад, в Індії, Танзанії, Того вона досягає 60-80% усієї кількості закладів. Протягом останніх десятиліть відбувається процес деякого зростання кількості приватних шкіл, що обумовлюється такими чинниками: - зниження якості діяльності державної середньої школи у зв'язку з її перетворенням на масову, що призводить до появи незадоволення певної кількості батьків її діяльністю і надання переваги приватній школі; - різноманітність типів приватних освітніх закладів, що мають можливість задовольнити всі потреби та смаки. За своїми загальними характеристиками вони поділяються на дошкільні, початкові, середні загальноосвітні та спеціальні; безплатні, з низькою, середньою та дуже високою платнею за навчання; денні та школи-інтернати; старі, з давніми історичними традиціями, і нові, що відповідають потребам сучасного життя; окремі школи для дівчаток і хлопчиків, та школи спільного навчання; - поширення у 80-90-х роках XX століття на освітню сферу основ неоліберальної стратегії розвитку економіки. Наслідком її є, зокрема, поступове збільшення кількості недержавних шкіл. Інструментами такої стратегії в ряді країн (Великобританія, США, Австралія, Нова Зеландія) виступають шкільні ваучери та вільний вибір батьками школи для навчання дітей. Отже, батьки можуть обрати для навчання дитини будь-яку школу: державну чи приватну, світську чи конфесійну і підтримати цей вибір (і школу), віддавши їй шкільний ваучер - фінансовий еквівалент витрат держави на навчання однієї дитини (у США в 1994/95 навчальному році на одного учня в середньому витрачалось 5 528 дол. на рік). Навколо запровадження такої практики точиться гостра дискусія, яка стосується як власне педагогічних, так і позапедагогічних питань (фінансових, моральних, політичних). Найбільш активно вона ведеться в педагогічній пресі СІЛА. Проводяться численні опитування батьків школярів, політичних та громадських діячів, широких кіл громадськості, вивчається зарубіжний досвід. У результаті аналізу американського та англійського досвіду сучасних шкільних реформ відомий дослідник М.В. Епл (СІЛА) дійшов таких висновків щодо наслідків «маркетизації» школи (розвитку ринкових відносин у сфері шкільництва) для всіх зацікавлених сторін (вчителі, учні та їх батьки, адміністрація школи, місцева громада, суспільство);
152 153 - відбувається перенесення центру уваги в шкільній практиці з того, що школа може дати дитині, на те, що діти (їхні батьки) можуть дати школі; - додаткові ресурси школа витрачає не на задоволення потреб учнів, особливо тих, які потребують додаткової уваги, а на саморекламу; - відбувається радикальна трансформація функцій шкільного керівництва: здійснення менеджерських функцій, консолідація всіх владних повноважень в руках адміністрації, перенесення центру уваги адміністрації школи з педагогічного процесу на створення іміджу «успішної школи»; - вчителі відчувають не збільшення автономії, а інтенсифікацію праці; ■ - школи не схильні до інновацій, використовують традиційні методи навчання, оскільки не бажають ризикувати своїм іміджем; - школи надають перевагу при прийомі на навчання обдарованим дітям, у той час як ті, хто відчуває труднощі в навчанні, є ♦ менш привабливими». Таких «непривабливих» швидко виключають з числа учнів, щоб не псувати шкільних показників та шкільного іміджу; - до «непривабливих» відносять учнів азійського та афро-ка-рибського походження, що призводить до подальшої расової сегрегації суспільства [11]. Хоча ідея розвитку приватної ініціативи у сфері освіти і має своїх прихильників і свої переваги, про що вже йшлося вище, наведені аргументи переконують, що в неї є і значні недоліки. Однак, оскільки вона з об'єктивних причин стає реальністю для все більшої кількості країн, вони докладають зусилля до нейтралізації можливих негативних наслідків такої стратегії розвитку освіти. Значна кількість приватних шкіл за історичною традицією, яка будь-що підтримується, належить релігійним конфесіям (як світовим релігіям, так і дрібним сектам). Частка таких шкіл у приватному освітньому секторі досить суттєва: у США - 71%, Франції - 95%, ФРН - 80%. Такими ж є відповідні показники у Бельгії, Ірландії, Італії та ряді інших країн. Найбільш поширеними є католицькі школи. До особливостей змісту освіти у таких школах у СІЛА належить обов'язкове і досить докладне вивчення релігії. Разом з тим дається серйозна академічна освіта, яка готує до вступу в університет. У клерикальних школах Франції релігійне навчання є «бажаним або рекомендується», тобто не належить до числа обов'язкових предметів, а якщо й здійснюється, то лише 1 годину на тиждень. В іудейських школах вивченню релігійних предметів приділяється дуже серйозна увага, оскільки дітей віддають у такі школи суто з міркувань віри. Тому на вивчення предметів релігійного циклу призначається 6-13 годин на тиждень. Вже кілька століть існують і світські приватні школи різних рівнів та статусу. Найбільш престижними з них є привілейовані школи, призначені для підготовки соціальної та інтелектуальної еліти. Це, зокрема, «незалежні школи» у СІЛА та «паблік скулз» у Великобританії. Підтриманню високого статусу цих шкіл сприяють (крім історичних традицій та соціального статусу їх випускників, що дуже важливо) якісний відбір абітурієнтів, який здійснюється шляхом тестування; висока платня за навчання (в Англії - 3600 фунтів для денної школи та 6700 — для школи інтернатного типу, у СІЛА - 10-20 тис. дол. на рік); прекрасне матеріальне та методичне забезпечення, високий професійний рівень педагогічних кадрів та менеджерів. Навчальний процес у престижних приватних школах побудований на програмах академічного профілю, які забезпечують учням достатні знання для вступу у вищі навчальні заклади, що теж, у свою чергу, мають високий престиж. За такими програмами навчається від 70 до 90% учнів «незалежних» шкіл, у той час як у державних школах відповідний показник становить лише 34%. Провідною тенденцією реформування змісту освіти в «незалежних» школах є диференціація змісту освіти у старших класах шляхом введення крім гуманітарного профілю, за яким традиційно йшло навчання, природничо-наукового. Все більшої ваги серед шкіл недержавного сектору набувають «альтернативні» школи - навчальні заклади, метою яких є забезпечення освітніх потреб тієї частини молоді, яка в силу різних причин (особливості психіки, що знаходяться у межах норми) не може навчатися у школах традиційного типу. Для таких шкіл характерний педоцентризм як основа їх ідеології. Вони допомагають своїм учням позбавитися скулофобії, пізнати себе, розвинути всі свої можливості. Більш докладно специфічні особливості діяльності таких шкіл будуть розглянуті в окремому розділі.
154 155 Великого значення у приватних школах надають відбору пе Високими є вимоги до професійного рівня педагога. Так, у «незалежних» школах США учитель повинен мати освітній рівень не нижче магістра. Часто в таких школах викладають і університетські професори. Предметом пильної уваги стає і особистість учителя, його моральні якості, оскільки його обов'язки передбачають не тільки викладання, а й виконання функцій ви-хователя-наставника («тьютора» в англомовних країнах). У сучасній Україні відповідно до норм Конституції та чинного законодавства створений приватний сектор освіти, який передбачає існування загальноосвітніх закладів приватної форми власності, курсів інтенсиву, різних форм підготовки абітурієнтів тощо. Центральне місце в цьому секторі посідає мережа загальноосвітніх закладів. Вони функціонують у вигляді шкіл І, І—II, І—III ступенів, гімназій, ліцеїв, структурних підрозділів приватних вищих навчальних закладів освіти I-IV рівнів акредитації. Характерними напрямами, на яких будуються концепції їх діяльності, є школа співтворчості, школа посмішок, школа доброго настрою, особи-стісно зорієнтована школа, демократична школа. Провідними консолідуючими ідеями існування приватних шкіл в Україні в кінці XX століття є: - формування громадянина України як мета педагогічного процесу; - формування наукового світогляду, здатності мислити і формулювати власну точку зору; - повага до особистості учня, батьків, педагога; - духовна, пізнавальна, інтелектуальна, культурна спорідненість учасників педагогічного процесу; - запровадження розвивального навчання на основі самоаналізу, саморозвитку, самопізнання, самореалізації особистості. Основною формою державного контролю за забезпеченням приватним закладом державних стандартів освіти є атестація, яка здійснюється відповідними структурними підрозділами місцевих органів державної виконавчої влади, як правило, один раз на п'ять років. У 1994/95 навчальному році в Україні було 52 приватні школи з кількістю учнів 5 600, у 1995/96 - 74 (7 500 учнів), у 1996/97 - 89 (9 200 учнів), у 1997/98 - 147 (13 200 учнів) [10]. 4.7. Основні напрями розвитку системи професійної освіти Цілями професійної освіти в сучасних умовах є: - надання молоді, що вперше вступає в трудове життя, широких загальних і професійних знань та навичок, що стануть достатньою базою для безперервної професійної освіти протягом усього життя; - забезпечення робітників, які вже працюють, новими навичками та компетенціями, необхідними для задоволення постійно оновлюваних потреб сучасного високотехнологічного виробництва; - забезпечення доступу до ринку праці безробітних, що не мають достатньої освіти (у 1998 році з 3 млрд світового потенціалу робочої сили на 25-30% поширювалась неповна зайнятість; 140 млн чоловік були безробітними) [17]. Основними шляхами здобуття професійної освіти є: |
. Кількість навчального часу в початковій школі є предметом вивчення компаративістів. Дослідження, проведені в багатьох країнах, показали, що кількість часу, відведеного на академічні заняття, прямо корелює з кількістю знань, отриманих учнями у школі. Особливо цінними є години, проведені у школі, для дітей з бідних сімей у країнах, де соціальне оточення для більшості дітей не дає достатнього розвивального ефекту.