 ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ Сила воли ведет к действию, а позитивные действия формируют позитивное отношение Как определить диапазон голоса - ваш вокал Игровые автоматы с быстрым выводом Как самому избавиться от обидчивости Противоречивые взгляды на качества, присущие мужчинам Вкуснейший "Салат из свеклы с чесноком" Натюрморт и его изобразительные возможности Применение, как принимать мумие? Мумие для волос, лица, при переломах, при кровотечении и т.д. Как научиться брать на себя ответственность Зачем нужны границы в отношениях с детьми? Световозвращающие элементы на детской одежде Как победить свой возраст? Восемь уникальных способов, которые помогут достичь долголетия Классификация ожирения по ИМТ (ВОЗ) Глава 3. Завет мужчины с женщиной
Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.
| ПЕРЕД ПАМ'ЯТНИКОМ ПУШКІНУ В ОДЕСІ 7 страница
)• а потім — організованої Валеріаном Підмогильним "Ланки", Не публікувалася.
до якої належали також Марія Галич, Григорій Косинка (найближчий товариш Осьмачки, що був розстріляний 15 грудня 1934 p.), Євген Плужник та Борис Антоненко-Давидович. Всі вони, може, за винятком Марії Галич, були репресовані в 30-их роках. Осьмачка почав писати рано — друкуватися пізно. Перший його вірш був надрукований того самого року, що й його перша збірка — КРУЧА (Київ, в-во "Слово", 1922, 32 с). Дебют зразу поставив Осьмачку в перший ряд тодішньої поезії, а дальші дві збірки поезій — СКИТСЬКІ ОГНІ (Харків, ДВУ, 1925, 96 с.) та КЛЕКІТ (Київ, 1929) — остаточно закріпили за ним першорядну позицію. Стиль його поезії вражає цілковитою оригінальністю і незалежністю. Це модернізм, але базований не на революційному розриві з попередниками, а, навпаки, — він виходить із найглибших основ української поетичної традиції — народної пісні і казки, "Слова о полку Ігоревім", козацьких ліро-епічних дум та з Шевченка, якого Осьмачка ставить вище всіх поетів світу. Якимсь незбагненним чином його гігантська метафора і многозначнии символістичний образ, несамовита експресіоністична напруга внутрішніх сил, романтична туга за омісцевленням і воднораз за динамічним проривом в універсум — поєднуються з розлогістю епосу і прозорим, замкненим у собі ліричним малюнком. Три Осьмаччині книжки справдили прогноз Сергія Єфремова, який писав 1923 року про автора "Кручі", як "одну з найнадійніших сил" серед тодішнього літературного молодняку. Але ж вони і відрізали поетові всякі надії на те, щоб жити і творити далі. Бо від першого свого друкованого рядка і до останнього він є одержимий трагедією затоплення українського відродження. Після Шевченка він вище ніж хто підняв у поезії могутній і трагічний образ українського селянства, що було найбільшою рушійною силою революції і найбільшою жертвою московської тоталітарної контрреволюції. Цій трагедії він дав космічні виміри. Звертаючись до всесвіту, він повертається назад із страшною підозрою моральної порожнечі людства й універсуму. І тоді розгортає в його поезії свої чорні крила відчай забутої Богом у порожньому просторі країни і людини. У цьому ніби екзистенціалістичному мотиві самотності і залишеності людини на її власні сили і рішення нема нічого спільного із значно пізнішою Сартровою "засудженістю на свободу". Осьмачка був "засуджений" не на свободу власного вибору, а на один-єдиний шлях безкомпромісового спротиву і погибелі задля правди відродження свого народу. Він добровільно прийняв цей присуд, як свою невідворотню долю. 1929 року в Україні почався масовий соціальний і національний терор: примусова колективізація і ліквідація селянства як стану, загальне нищення української культури. І в тому ж році Осьмачка друкує вірш "Деспотам , що кінчається словами: "Нехай у лапах вашої гордині в безодню тріпає земля, на бій із вами виступить однині душа знеможена моя". Після цього він устигає видати лише свій переклад Шекспірового "Макбета" (ДВУ, 1930) — англійську мову він узявся вивчати ще 1927. Партійна критика обклеїла Осьмачку всіма ярликами, що були в її арсеналі. "Ворог народу , бандит — поет міг чекати тільки арешту і розстрілу. Десь у ті часи Осьмачка написав поему, сюжетом якої послужив йому факт загибелі ватажка українських повстанців у 1917-21 pp. на його ж таки рідній Черкащині. Поклав її в пляшку і закопав у землю. Побачила вона — "Дума про Зінька Самгородського" — світ аж під час другої світової війни в четвертій книжці його поезій СУЧАСНИКАМ (Краків-Львів, Українське видавництво, 1943). Арешти, депортація, розстріли доповнились організованим голодом. Тим часом терор ріс лавиною, обертаючись в геноцид цілого народу. Жертви числились мільйонами. Гинула також тотально вся культурно-творча верхівка нації. Осьмачка пробивається на Поділля з наміром перейти нелегально кордон у Польщу. Його заарештували (1932 р.) і відправили під конвоєм аж у Свердловськ, але він по дорозі тікає назад на 1 Іоділля з тим самим наміром. Знову арешт і цим разом тюрма Бутирки в Москві та обвинувачення в шпигунстві на користь чужої держави. В чеканні цілком гарантованої кулі в потилицю Осьмачка робить своє останнє рішення" — боротися далі, але не засобом сили, а засобом слабості — він симулює божевілля. Засіб "слабості" вимагає найбільшої сили. Чи вистачило її в Осьмачки? В усякім разі він переміг чекісгів і його перевели в психіатричну лікарню в Київ, тоді як його товариша гиюинку розстріляли, а інших домучили на каторзі. Усю моторошність тієї ситуації Осьмачка 25 літ пізніше змалював у незвичайній повісті РОТОНДА ДУШОГУБЦІВ (видана в Канаді 1956, 365 с). Друга світова шина застала Осьмачку в Кирилівській психіатричній лікарні у Києві. Нова руїна Києва дала свободу Осьмачці, і 1943 року він уже у ьвові видає свою четверту книжку "Сучасникам". 1944 року в Криниці W48Tl6°Bi?b СТАРШИЙ Б°ЯРИН (Новий Ульм, в-во "Прометей", ' с' перша його книга, де нема пекла і де його талант дав його *^'1ужного світла, гармонії, фантастики, нагадуючи чимось Гоголя в соб іо<ИХ пов'стях- Але У>е був єдиний відпочинок, що його дозволив №■*. **"• !„, Р°КУ він Уже закінчує велику поему ПОЕТ (видана в "і ut е., включена в новій редакції в його збірку 13-
Це правда, що в поезії і прозі Осьмачки відчувається темний і до хаосу розбурханий океан відчаю і ненависті. Але в основі її основ лежить любов, героїчне почуття вічної правди і краси народу. І хто уважно перечитує його твори, той не може не відчути, що цю творчість і її автора породила велика сила молодого відродження. ПЛУГАТАР (Уривок) Стане до плуга народ-хлібороб, як море стояло в киреї із чорного мулу коло билець колиски його: угородить леміш іржавого плуга у ребра землі по граділь... розверне одвірки просторів півночі та півдня і, в пелену вічності зорями вдзвонену, землю світами в руках понесе за чепіги старі! і хай правда росте під залізом твоїм, як під серцем у неньки дитина! КРУЧА. Київ, "Слово", 1922; передрук із Сергія Ефремова ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОГО ПИСЬМЕНСТВА. Киї є-Лейпциг. 1919 (1923), с. 376. КОЛІСНИЦЯ (Уривки) Церкви Божі в кришталеві дні погожі, молоділи та біліли. На майданах-роздоріжжі любо святами пишались людом радісним і ясним, мов колоссям наливались. Щось велике, необоре, мов сторуке наше горе,
прошуміло по Вкраїні на незримій колісниці. Села небо засмалили пожарами і розхристались риданням. Як на дощ ворони крячуть, за Батиєм хижо плачуть, у долинах клюють очі, мертві очі парубочі... Од пожеж у видні ночі люди тінями блукають, над руїнами ридають, їм лисиці та собаки із ярів одповідають. КРУЧА. Київ, в-во "Слово". 1922. Записано із уст автора, за його пам'яттю. РЕГІТ Море Середземне шумить, хвилями дзвонить в боки пірамід африканських, хлюпають ріки криваві в долинах віків у круті костяні береги із людей... І чую крізь гомін стихій над тілами рабів свист батогів... Берегами женуть кислооких, немитих і голих; падають, гинуть, як мухи під зиму, в долинах Єгипту, Еллади та Риму й середніх віків... Свист батогів!.. З їх посвистом хижим єднаються в пісню і наші пожежі, і ревища, й дим, і чади, як брязкіт кадила та ладан у церкві... Свистять батоги, кліпає сонце, і бризкає кров аж у стелю світів; із крапель кривавих зростають зірки, а зорі на небі, як в полі волошки, зривають поети і в'яжуть вінки на білії чола коханкам своїм... Філософи мудрі моря піднімають у чашах гранітних на гори під сонце і ріки сплітають у косу землі, а правди не знайдуть... Кров бризкає в небо і зорі цвітуть... Гей, земле! диявольський регіт твій чую у шумі мільйонів планет в мільйонах віків, і хочеться плюнуть з одчаю тобі, земле, мамо, щоб випекти пляму, пустелю, на спині твоїй, як вічне тавро арештантське, і димом пропасти в безодні часу! КРУЧА. Київ, "Слово",1922; ІЗ-ПІД СВІТУ. Поетичні твори. Нью-Йорк, Українська вільна академія наук у США, 1954, с. 293-294. НА ІГОРЕВІМ ПОЛІ Ой у полі та стернистому, на старому Деревлянському, явори стоять, гойдаються, ще й вітрами умиваються. Там Сварог схиливсь над стернями, вкутав голову туманами і ворушить тихо віями, мов лісами в білім інеї. Гихо віями він скочує сльози, тугою розтоплені, що лишаються озерами у долинах серед зелені та й курять до сонця водами в ранки білі, теплі, травневі. Сварог каже тихим голосом, а садки скрізь задимилися
у цвіту густім, вишневому, і вишневим цвітом всипались, наче ріки, вуса богові: — "Явори тверді, кряжистії, ви сучками попробивані, мов стрільчастими перунами, прокажіте мені сурмами, хто голосить ото селами? Ваші сурми наготовлені, із ярів крутих змуровані, на степах моїх простягнені!" Явори мовчать, гойдаються, а стерня шепоче шелестом: Половецькі орди їхали степами, ловили списами зорі вечорами; половецькі орди їхали лісами, сонце повтикали злотними стрілками: Сонце покотилось з могил до криниці й заюшило кров'ю хустку молодиці... Не з відрами стала вона під вербою — дитину вмивала гострою водою: "Погойдніться, верби, понад берегами, розступіться села з білими хатами, я несу дитину на чорні майдани, хай зозулі сиві кують над дворами... На чотири бори насунули хмари, й ними блискавиці ножі сполоскали; брязнули зірниці і на сході в полі, а в диму, тумані, заіржали коні; блиснули носами круки на могилах, під крила сховавши знижені долини, й вилискує місяць у птахів на крилах і капає з крил їх на яр та на ниви... А муж мій поїхав волочити, знаю, аж на Сян від коней копита лунають... І горе, горе серцю і людському зору, страшно мовить слово у світ, як у нору: вдарили гармати московські з-за Дону та й шлях перебили, в землю увалили, повбивали коні, дружину прибили, йому темні брови присипали пилом, а борона впала Богові докором, зубком учепившись в небосхил над бором, та й висить на небі на північ зубками, розгойдана люто сніжними вітрами, від яких аж зуби довгі розпеклися й на небі зірками рясно зайнялися... А вже ж, як ревнули з Дарниці гармати. іншії московські і в другую пору, то кинули мужа на простір проклятий, на зубки вогненні, височенно вгору, — та й висить на небі ратай з бороною над землею й морем, ранами роздертий, кров'ю заливає Північ з Колимою і на чорний Захід тінь кладе від смерти"... На голі майдани вийшла молодиця й, поставивши сина там у кривавиці, з мукою гукнула: "Ллє кров без упину, не покинь закляту, розп'яту Країну!.. Тихни шепіт зник над стернями а Сварог ворушить віями, мов лісами в білім інеї: тими віями він скочує сльози, тугою розтоплені, стають сльози ті озерами у долинах серед зелені та й димлять до сонця водами в ранки білі, теплі, травневі... А з голих майданів кричить молодиця,
до віків Трояна, бо ще всім не досить!.. Від борони небо кров'ю червониться кров'ю Північ червоно заносить!.. СКИТСЬКІ ВОГНІ (поет). Харків. ДВУ, 1925; ІЗ-ПІД СВІТУ. Нью-Йорк, Українська вільна академія наук у США, 1954, с. 284-286. ГОЛОТА (Уривки) Моя голото, моя доле! Чого на тебе завше грім, Чого не квітне тобі поле Із теплих водами дощів? Збиваєш нігті об могили І заливаєш кров'ю степ... У мисці борщ пісний, холодний Жадібно діти дістають, Із ложок, звісно, як голодні На дране пузо собі ллють. А мати жовта, як із воску. Сидить на лаві та із соски Годує сина на руках, Що хлипа в ґноті, в ганчірках. Два чоботи лежать для страху: На всю сім'ю вони одні — І всім приходиться тремтіть. Кутки посліпнули од цвілі І плачуть більмами сумні. КЛЕКІТ. Київ, 1929. ЛІТЕРАТУРНИЙ ЯРМАРОК, 1929, ч. 10, с 293-240: «і уривки знайдені в журна/й у напасливій рецензії Т. Масенка на збірку поезій Осьмачки КЛЕКІТ- * * * Ідуть селяни в темні далі босі. ...біліють коси матерів, — ридають неньки разом із вітрами і руки простягають над степами до брам високих городів. Іде конвой, і стогне камінь, спиня трамваї голосні. Ідуть оточені селяни густими жалами заліз, Торби із хлібом за плечима, обличчя чорні од ріллі, а ворони ведуть над ними круг сонця кола вогняні. Іде конвой, і гнеться камінь, мов крига рання на воді; ідуть похилені селяни, як гори чорні, до лісів. КЛЕКІТ. Київ, 1929. ЛІТЕРАТУРНИЙ ЯРМАРОК, 1929, ч. 10, с 243; ці уривки наведені в журналі у напасливій рецензії Т. Масенка на збірку поезій Осьмачки КЛЕКІТ. ДЕСПОТАМ (Уривки) А працю ту, що виросла із поту твого гарячого в жнива, що сипалося зерном через гору у кіш дубовий до млина — забрали в тебе ми не так, як таті, але розбоєм в білий день.
і гукав півень до гостей. І ти у городі, немов собака, глядиш добро своє для нас, — вночі до каменю впадаєш плакать, кайдани гризти в тихий час. Гризи, гризи! Даремна справа, впадеш під кригу ланцюгів, співаючи присмаглими вустами чужих пісень із городів. А твоє тіло, наче пса старого, ми витягнемо догнивать із бруку геть, до духу степового, де ріллі трупами лежать. Нехай у лапах вашої гордині в безодню тріпає земля, на бій із вами виступить однині душа знеможена моя. КЛЕКІТ. Київ, 1929. Записано із уст автора за його пам'яттю. ГЕО ШКУРУПІЙ Уже переміна свого імені з Юрія на незвичного "Гео" говорить про потяг Шкурупія до оригінальності за всяку ціну. І треба визнати, що цей поет, прозаїк і журналіст, найвидатніший після Семенка творець українського футуризму, попри багато вибриків і пустопорожніх фраз, зумів створити собі зовсім окреме місце в літературі того періоду; "король футуропрерій", як він себе називав, прислужився також і до розвитку неоромантизму. Народився Гео 20 квітня 1903 року в Бендерах. Дитинство провів на Поділлі, де вчителювала його мати. Батько його, Данило, був залізничним машиністом. Гео закінчив гімназію у Києві, а також учився в І\иївському інституті зовнішніх зносин. Служив на залізниці. Ще в lb років почав займатися журналістикою, яка потім, поруч із літературою, ^ стала його основною заробітковою професією. Друкуватися почав 1920 р. (ГРОНО. Літературно-мистецький збірник. г^иїв). Як права рука Семенка, писав теоретичні статті про футуризм, орав жваву участь у літературних боях. Перші збірки його поезій — ПСИХОТЕЗИ. Вітрина третя, Київ, "Golfstrom", 1922, 32 с. АНАЬАН. Вітрина друга, Київ, 1923, — це маніфестація революційного зриву з усіма українськими літературними традиціями, радісна віра в Улковите оновлення життя і надмірна певність безмежності своїх сил. В своїй першій друкованій речі "Ми" (проза) в зб. "Гроно" він писав: "Ах, і я радий! Яким сильним, непереможним я почуваю себе. Я можу м подихом грудей зворухнути весь світ". Навал прозаїзмів у поезії, лядне ламання звичної строфіки, епатація читача всіма способами,
Шкурупій більш відомий як прозаїк, автор гостросюжетних оповідань (ПЕРЕМОЖЕЦЬ ДРАКОНА Книга оповідань. Харків, ДВУ, 1925, 246 с; ПРИГОДИ МАШИНІСТА ХОРНА Харків, "Книгххпілка", 1925, 88 с.) та романів (ЖАННА БАТАЛЬЙОНЕРКА, 1930, і ДВЕРІ В ДЕНЬ, 1929). Теми їх переважно з часів революції 1917-20 pp. Олександр Білецький, блискучий лггературознавець і вибагливий критик, писав про оповідання Шкурупія: "Шкурупій, зрозуміла річ, орієнтується на Європу. Молодість, пожадлива на всякі враження, разом із тим і літературні, зробила його збірник надміру літературним: майже кожне оповідання викликає книжкові спогади— але згодьмося, що в цілому збірник Шкурупія — цікаве явище в нашій молодій белетристиці... В літературі, яка по суті тільки тепер зіп'ялася на ноги й виходить у "великий світ", такі явища потрібні й допомагають їй іти вперед". Шкурупій у своїх писаннях виявляв себе як лівий письменник і прихильних лінії партії, але водночас і як патріот радянської України, у якого жила і гордість, і біль за свою вітчизну. Жив у ньому непереможний гін модернізації' і росту української літератури до рівня західноєвропейського і американського. Цього було досить, щоб у Москві його включили до списку приречених на знищення. 1935 року він потрапляє в концтабір на Соловецьких островах, а 1937 року, в час десяткування в'язнш, його вивозять нібито до "іншого табору". В 1957 році Шкурупія посмертно "реабілітували". У виданій 1957 р. в Києві "Антології української поезії вміщено його три поезії з сухою приміткою: "Помер І ео Шкурупій 1943 року". Про його арешт, заслання і виснаження на каторзі, звичайно, — ні слова. СЕМАФОРИ На всю Вкраїну червона троянда... Нащадкам не побачить краси руїн. А в лісі банди. Залізні шляхи обійняли всю землю, мов спрут. Всі люди хворіють на чорну неміч і б'ються головами на камені й питають: — Куди йти?.. А в спекулянта на спині борошна пуди. У всі кінці гадюками розлізлися рейки... стоїть залізна вулиця: не проїхати, не пройти! А вагони під одкосами колесами фанатично моляться старому богу... І семафори руки простягнули до неба з одчаю... Чекають гніву й перемог. Не б'ють барабани, не сурмлять сурми, а кров розіллялася ріками, і плюскається в ній бандит, мов риба, і скрізь вогонь, і вибухи, вибухи. По світу несамовито тюйюкає жах... І навіть невіри з страху на шию почепили хреста.
І тільки ми бадьорими ранками, зриваючи м'яту й руту пісень, йдемо по залізних шляхах! Тільки нам одкрито семафори в майбутнє!.. 1921 Журнал СЕМАФОР У МАЙБУТНЄ. Апарат панфутуристів. Київ, 1922, ч.І, с 22. ГОЛОД Нагодуйте мене, зогрійте!.. Підійміть з очей моїх перевесла побряклих вій!.. Ви налякаєте мене крихтою хліба, а я вас бліддю своїх повік. Я північний, муругий вовк, владар безмежних, сухих степів. Я підковою спеки весь хліб потовк і вночі над мерцями вив. Я завернувся в подерту ковдру, мов римський патрицій у тогу, і мені страшно зимно в ноги. О, сонце! Я хочу потертися спиною об твоє гаряче обличчя, і мого подиху холод дійде до самого серця і глибше. Я завернувся в подерту ковдру, мов римський патрицій у тогу, я владар всесвітній: — Голод. ЖАРИНИ СЛІВ (вибрані поезії).Харків. "Книгоспілка", 1925. ПІСНЯ ЗАРІЗАНОГО КАПІТАНА Відвага пригод нас у море жене, відвага пригод нас турбує, пече вогнем... Крізь ніч і туман іде наш флагман, крізь ніч і туман. Нема, нема нам спокою в шинках, парує кров на ножах. Як вітер і море покличуть, цілуємо лезо навал, лишаємо перса кончити, лишаємо п'яний підвал, підхоплює нас шквал. Шугає вітер, і стогне туман. Ший не жаль, не жаль нам для рей... У бій, У бій, іде наш іде наш флагман, Е - гей! Вітер співає в щоглах, посвист у линвах застряг, хвилює, розпалює погляд чорний корсарський стяг.
Крізь ніч і туман іде наш флагман, крізь ніч і туман. Кров'ю заллято палубу вщерть, борт продірявив таран, очима лякає смерть зарізаний капітан. Жаль, жаль нам високих рей... Е - гей! Яр Славутич. РОЗСТРІЛЯНА МУЗА. Детройт, "Прометей". 1955, с. 80. ДМИТРО ФАЛЬКІВСЬКИЙ Після В. Сосюри і поруч із Олексою Влизьком — найбільш відважний щодо інтимної і громадської щирості лірик 20-их років. Це стало однією з головних причин його ранньої загибелі, якій передувало цькування в пресі, як "занепадника", "невіри", "песиміста", речника ворожого партії світу. Трагічна біографія Фальківського відома тільки в загальних рисах. Народився 22 жовтня 1898 р. в селі Липеси колишнього Кобринського повіту на Поліссі. Сім'я була бідняцька — батько працював робітником на цегельні. Вчився в сільській школі, потім у гімназії в Бресті Литовському. Гімназію не скінчив, бо 1915 р. в ту місцевість насунув фронт першої світової війни. З молодих років "брав участь у революційній роботі — в якій саме і як — невідомо. Скорше всього, що юнак потрапив у засяг впливу РКП(б), бо відомо, що, перебуваючи в червоній армії 1920-23 pp., знаходиться там у відділі особливого призначення. Може, й не випадково перший друкований твір Фальківського називається "Чекіст", поема ("Глобус", 1924, ч. 25, с 1-4). -о 1924 по 1930 рік Фальківський багато друкується по журналах Червоний шлях", "Життя й революція", "Всесвіт", "Глобус" тощо. В 11 ж роки виходять чотири книжки його поезій: ЧАБАН, поема (Харків, ДВУ, 1925, 16 с); ОБРІЇ, (Київ, в-во "Маса", 1927, 62 с); НА ПОЖАРИЩІ (Київ, 1928); ПОЛІССЯ (Харків-Київ, 1931). Його гарна, пройнята теплом людської душі лірика — це суцільна овідь молодої людини, яка, віддавши свою першу юнацьку віру і запал *шовизмові, побачила безглуздість жертв і навіки лишилась з комплексом ' ро чни та туги за чистою первісністю людини і природи. Класова боротьба,
якою освячувалися вбивства, встає перед ним, як образ безглуздої боротьби батька з сином, яких обох скошує кулемет справжнього ворога. Тоді й романтика революційних воєн набирає похмурого зловісного відтінку, позначеного більше фаталізмом, ніж чиєюсь там цілеспрямованістю. Тоді в уяві змальованого Фальківським чекіста встають його жертви в іншому світлі: І жах один, що жертви душу, — Подумать тільки — душу мають... А так — усе до болю просте... Рука пером сім раз чирикне, І вийде слово просте: "Розстріл" (Папір німий... мовчить... не крикне). (З циклу "Минуле") Безглуздою здається недавньому червоноармійцю і солдатська служба в чужій армії задля чужої імперії: Пригадую чомусь я новобранців, Що з фронту не повернуться назад. Мов лист берез, укриють їхні кості Чужі піски чужих полів і лук, І тільки вітер, залетівши в гості, Над ними проспіва про біль розлук. Та що їм до пісень, до сліз матусі, До туги сіл, до нарікання міст: У золотій осінній завірюсі Спадає лист... Ридає лист... ("Осінь") Тікаючи від брудного бюрократизму і бездушного машинізму радянського міста, Фальківський повертається до колиски свого життя, до села, природи, до рідного Полісся: Поклонюся я низько житам: — Ви простіть мене, блудного сина... ("Та й піду ж я за місто в село"). Упослідженому і прекрасному українському селу присвячує Фальківський свою останню книжку "Полісся", в якій пори року чергуються з настроями і картинами життя людини та природи. Потрапивши під жорстокий обстріл партії, Фальківський на закиди про його "реакційність" і "відсталість" відповів 1929 року віршем, у якім висловив гордість свою тим, що в його поезії не було забріханості, а була любов і тепло для людини: Комусь дано діла творить великі, Що ниткою простягнуться в віки, А з мене досить, що не був дволикий, Що серця не міняв на мідяки; А з мене досить, що маленькі вчинки, І пориви свої, й діла дрібні Я не виносив продавать на ринки, Мов той крамар в базарні дні. Я все ж радий, що кожну кому В своїх піснях я напоїв теплом: Я все ж радий, що вмів співати просто Благословляючи людей і кожну мить, Що моє серце, виснажене доста, Учили прагнути, горіти, і любить. Фальківський не вніс в поезію свого часу якихось нових поетичних засобів. Його "модернізм" полягав у тому, що він оберемком захопив і приніс у свою поезію всю суму своїх життєвих переживань, і що він це зробив справді "просто" і без фальшивої інтонації. Нема жодних остаточних підстав казати, що він працював у ЧК. Але він, мабуть, бачив роботу ЧК зблизька. Москва не могла простити поетові, що він витягнув свою власну науку і висновок із баченого та всією силою своєї скромної душі став на оборону людини. 13-15 грудня 1"34 року виїзна сесія московської військової колегії найвищого суду *-^СР під головуванням Ульріха та за участю Ричкова і Горячова розглянула справу" 28 українських громадян і засудила їх до розстрілу. *-еРед них був і Дмитро Фальківський та з півтора десятка інших письменників — Косинка, Буревій, Близько та інші. В акті обвинувачення говорилось, що більшість обвинувачених прибули в С PCP із бомбами та револьверами через Польщу і Румунію, маючи на меті здійснити ряд рористичних актів. Звичайно, Фальківський ніколи не мав щастя бути а кордоном. Але Москва розстріляла поета, показавши цим, що для неї Щира непідкупна поезія страшніша за бомби.
* * * ЧАС КОЛЕСАМИ ЧАВУННИМИ ...Срібна паморозь над скронями Заіскрилась... зацвіла. На чолі від бур, від холоду Чорна-чорна борозна. Це від горя, що замолоду Довелось мені зазнать, І тепер... З зимою сірою І пісні й думки сплелись. Не скажу, що й досі вірю я В те, що вірив я колись. Не скажу, що й досі вірю я У правдивість юних дум... Хто із вас, якою мірою Змірять може біль і сум? Хто із вас життя покручене Розмотає, розплете? Хто розкаже про засмучену Осінь... листя золоте? Що на брук за тротуарами Упаде в холодний день І розтоптане, покаране Не співатиме пісень. ЖИТТЯ Й РЕВОЛЮЦІЯ. 1925, ч. 10, с 4-У, тут подано лише уривок вірша. Одна нога в стременах. Сніги. Вітри. Зима... Розрубані рамена, І голови нема. А кінь стоїть і дремле: Куди ж його іти? — До болю вгрузли в землю Залізні копити. Поглянув скоса оком: Хоч би уже сідав! — І знову дрібним кроком У далеч почвалав... Іде, іде снігами На південь, північ, схід, — А вслід червоні плями, А вслід червоний лід. Іде, іде і стане, До місяця ірже: Невже ж таки не встане? Невже? Одна нога в стременах. Сніги. Вітри. Зима... Розрубані рамена, І голови нема. Ще вчора був веселий: Чи думав, що кінець? Сьогодні ж... Леле! Мрець. |
ПІД СВІТУ; Нью-Йорк, Українська вільна академія наук, 1954, 317 с). Осьмачка вертається назад у "прокляті роки ", в пекло і відтворює в поемі гігантський круг української трагедії та велетенський образ самітньої в просторі людини. Далі йде в тому ж напрямі повість ПЛАН ДО ДВОРУ (Торонто в Канаді, в-во Українсько-Канадського легіону, 1951, 184 с), а потім уже згадана вище "Ротонда душогубців". Трьома повістями своїми Осьмачка утвердив себе як найсильнішого українського белетриста нашого часу.
коли кипіло сонце на загаті
зухвала задерикуватість... Так, але за всім цим почувається також і талант, що ловить нові звуки, нові теми та відзеркалюе світанок нового українського дня. Згодом футуристична бравада дедалі більше обертається неоромантизмом — з його дивною сумішшю лірики, сарказму та відблиском трагічного (ЖАРИНИ СЛІВ. Вибрані поезії. Харків, "Книгоспілка", 1925, 40 с; поема "Море" в збірнику ЗУСТРІЧ НА ПЕРЕХРЕСНІЙ СТАНЦІЇ, Київ, 1927; ДЛЯ ДРУЗІВТІОЕТІВ, СУЧАСНИКІВ ВІЧНОСТІ. ДВУ, 1929). Напасник на неокласиків і ВАПЛІТЕ у плані партійної лінії і семенківського комункульту та "ленінізму в культурі", Шкурупій в 1930 році їздить по селах з бригадами "колективізаторів", бачить там початок геноциду проти українського народу. Результатом тієї поїздки стає поема ЗИМА 1930 РОКУ (Харків, 1934), в якій просочились картини відпорності українського селянства масовій колективізації і сатира на голів колгоспів. Можливо, ця поема була одним із приводів для арешту і заслання Шкурупія 1935 року на Соловки.