 ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ Сила воли ведет к действию, а позитивные действия формируют позитивное отношение Как определить диапазон голоса - ваш вокал Игровые автоматы с быстрым выводом Как самому избавиться от обидчивости Противоречивые взгляды на качества, присущие мужчинам Вкуснейший "Салат из свеклы с чесноком" Натюрморт и его изобразительные возможности Применение, как принимать мумие? Мумие для волос, лица, при переломах, при кровотечении и т.д. Как научиться брать на себя ответственность Зачем нужны границы в отношениях с детьми? Световозвращающие элементы на детской одежде Как победить свой возраст? Восемь уникальных способов, которые помогут достичь долголетия Классификация ожирения по ИМТ (ВОЗ) Глава 3. Завет мужчины с женщиной
Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.
| ЛЕОНІД ЧЕРНОВ (МАЛОШИЙЧЕНКО)
Народився 1899 року в південноукраїнському місті Олександрії. Батько його — із старого козацького роду; дід по матері був матрос і бурлака. Може, це й визначило "мандрівницьку жилку" Леоніда Малошийченка, що дав чи не вперше в українській літературі морські нариси й поезії. Був виключений з Олександріївської гімназії за видання підпільного гумористичного журналу, закінчив гімназію в Кишиневі. Під час революції працював у пресовому агентстві Укроста, грав у театрі ім. Франка (1921), писав п'єси, поеми, перекладав Мольєра. 1922 р. після невдалої спроби з власним театром "Махудрам" (Майстерня художньої драми) кинувся у вир пригод на Сибір і Далекий Схід, до берегів Китаю. У Владивостоці працює в газеті і журналах, кіно, стає секретарем китайського консулату, видає збірку своїх імажиністичних поезій ПРОФСОЮЗ СУМАСШЕДШИХ, придумавши для неї тоді вперше псевдонім Чернов. Неспокійна вдача і доба несе його далі пароплавом до Індії, перебування в якій пізніше описав у першій своїй книжці українською мовою 125 ДНІВ ПІД ТРОПІКАМИ. Його шлях лежить далі через Бомбей, Каїр, <~>десу... Деякий час живе в Ленінграді і, нарешті, хворий на туберкульоз, осідає в рідному лоні України. Та тут його знову опановує шал активності - в атмосфері тодішнього загального українського відродження. З 1927 Р°К^..ЛШ починає Друкувати в українських радянських журналах свої поезії й оповідання. Того ж 1927 року видає збірку оповідань СОНЦЕ м4ггВЕСЛАМИ- В 1929 Р°ЦІ часто Друкується в ЛІТЕРАТУРНОМУ ЯРМАРКУ, четверте число якого оформлене У 1—249 його інтермедіями (там же і шкіц його біографії, написаної Валеріаном Поліщуком). Друкується в органі літературної групи Валеріана Поліщука АВАНГАРД (конструктивісти), а в 1930 році - в журналі ПРОЛІТФРОНТ (ч. 7-8). Остання його книжка поезій — НА РОЗІ БУР — з'явилася вже після його смерті (23 січня 1933 p.). Була вона вибором поезій різних періодів і готувалась до друку під заголовком "Кобзар на мотоциклі". Збірка "На розі бур", оформлена славетним майстром Анатолієм Петрицьким, з'явилася друком завдяки заходам Олекси Слісаренка наприкіпці 1933 р. і була негайно сконфіскована і знищена цензурою. (Один примірник її одержав зразу по виході із друку Святослав Гординський у Львові — йому завдячуємо добіркою поезій Малошийченка та деяких даних про нього). Леонід Чернов-Малошийченко був ніби ідеологом нової України, вже не селянської. Був закоханий в індустріалізаційну добу України і це відбилося в його творчості: Епоха в'яже перевесла, Дюралюміній — льот і біг — Змінити прадідівські весла На гуд пропелерів твоїх... Він думав і вірив, що цю нову Україну творить техніка і що Україна мусить її прийняти, якщо не хоче надалі залишитися у "трагічному, вічному сні малоросійських клоунад". У своїх писаннях був відважний понадміру, відверто писав проти "задолизів", про те, що "честь і гідність нині не в пошані": Бо незалежністю своєї ліри був я гордий — Лиш іноді, під тиском розпачу губив слова — І несвідомо брав фальшивії акорди, Щоб завтра знову щиро заспівать... ШЛЯХИ ПІД СОНЦЕМ Я тинявся по джунглях Бенгалії, Замерзав у північних морях — Бачу — місяць зелений і палевий Кам'яніє в небесних дверях. На Цейлоні солоними бризками Сонце смажило нас, мов курчат — Танцював я там шіммі з метисками, А вночі мотоциклом дирчав. 1 з матросами в доску одеськими — Там, де пальми у храм через став, Я катався автом з сингалезками І рибалкам Шевченка читав. І шаманський бубон мінорний Нам нагадував Порт-Саїд. Сомалійку — аж синю та чорную — Частував я в каюті своїй. А ночами — на пестощі ласими — Повні соком індійських пісень — Ми бананами й ананасами Увінчали тропічний день. — Треба серце — твердіше за камінь! Через шторми ревів капітан: — Коли хочеш шляхами де Ґами Перерізати океан. О, шляхи заповітні Колумба! Грізна віро у землю нову І палючі думки біля румба: — Хай загину, а все ж допливу! *-Л бенгальська тропічна годино! —
Коли місяць у реях гуля, І далеку мою Україну В нас вітає Індійська земля... Цілу юність палав, мов у кратері, Нині мужність відстояну п'ю — Через те, що кохав на екваторі Синьоокую землю мою. Передрук із журналу НАШІ ДНІ. Львів, 1942 ФІНАЛ ПОЕМИ "СОНЦЕ Й СЕРЦЕ" — Любі друзі! Митці! Артисти! Хай ваш спів в унісон бринить: Довго, довго мені ще гризти Наших днів голубий граніт. Я зріс бур'яном, не на білім паркеті, Розпатланий вовк — не прилизаний барс. Немає, немає такої трагедії, Яку б я не зміг повернути у фарс. Мені це не вперше в далекому плаванні Скажені тайфуни трощать пароплав. Я — двісті-розбитий, і двісті-розламаний Ще дужчий від гарту вертаюсь до лав. А ти, Україно! — Яке тобі діло, Що люди сивіють від цього жаху? Нехай це дівоче сплюндроване тіло — Перша жертва твоя на морському шляху. Ба за тілом дівочим, що в вирі порине, До фіалкових меж золотої землі — Аргонавти моєї Країни — Ріжуть хвилі твої кораблі. Хвилі в берег. Вхопіте і киньте їх Мільйоном сріблястих блях. До Туреччини, Персії, Індії Розіслався блакитний шлях. Зойком-криком простори роздерши, Будить сонних наш третій гудок. Ми, кохана, пливемо перші, Розтинаючи води проток. А за нами з тієї безодні, Розпаливши легені котлів, — Одиниці, десятки, сотні Навантажених кораблів. Капітани — наші месії —
и століття хропли на печі. Нашим трупом наш край засіє Неозору морську далечінь. І коли я ту смерть і руїну Оточу будівничим табором, — Підійми ти мене, Україно, Над віками скривавленим прапором. Передрук із журналу НАШІ ДНІ. Львів. 1942. ч. 8. * * * ...Ти робиш нині сам свою історію, Народе мій. Віки, віки вона знущалась з тебе — Хазяїна плодючої землі. За батоги у тебе вимагали "хлєба" І Іани і підпанки, царі і королі. Кривавим гноєм бив Дніпро у кручі 1 стогоном гатив хахлацькі сни. — І кров ю харкали ген-ген за синім Збручем Твої сини. А тут — в московський гній
Ховавши пісню в темряву дібров, — І колисав повію Катерину Старий Дніпро... Збірка поезій НА РОЗІ БУР. Харків, 1933; передрук із журналу НАШІ ДНІ, Львів, 1942, ч. 8. З ПОЕМИ "ХАРКІВ" А по безмежних просторах В темряві спить Україна, Скиглить осінній вітер Над кістяками дерев. Виють бездомні собаки, Вогники в мокрих хатинах. — Страшно осінньої ночі Думать про чорні степи. ...Сорок мільйонів мого народу Тягне потужні працьовиті руки К серцю моєї Країни: ...Галичина і Канада, Тиха Кубань і Карпати, Знойний Зелений Клин — Може якраз в цю хвилину, До болю напруживши очі, З любов'ю, надією, трепетом Дивляться ось сюди: В Харків, де біля Держдрами "Цвіт історичної нації" Скиглить пісні про любов. Лає шовкові панчішки. Клацає на більярді. Люто гризеться за славу. Бавиться й грає в вождів. Заздрить спритним підлипалам. Сором хай стисне нам скроні! НА РОЗІ БУР. Харків, 1933; передрук із журналу НАШІ ДНІ, Львів, 1942, ч. 8. СТЕПАН БЕН Якщо правда, що оригінальну духовну культуру (не цивілізацію!) здебільшого творила сільська місцевість, хліборобський світ, а не космополітична імперська метрополія, яка вміє застосовувать і поширювать, то Степан Б єн і його маленька Лозоватка на Звенигородщині (недалеко від Шевченкової Кирилівки) дали цьому хоч і маленький, але світючий приклад. Московська метрополія терпіти не може, щоб на нічних просторах ії володінь світились десь вогники оригінального місцевого духовного життя. Тому Степан Бен разом з мільйонами селян потрапив в "українські націоналісти ' та "вороги" народу і був викинений у північний Сибір. Народився він 29 жовтня 1900 року, а коло 1930 р. вже був поліційно зісланий з України і літератури. Революція 1917 р. кинула 17-літнього здорового парубка у вир національно-державного і культурного відродження, яке, зокрема на Звенигородщині, з казковою швидкістю творило новий соціальний лад, місцеві українські органи самоуправи, нижчі і середні українські школи, культурно-освітні товариства, бібліотеки... та ще й поставило сторожем коло молодого саду" місцеві збройні відділи "Вільного козацтва", що оерегли від внутрішньої анархії і зовнішнього напасника. С.Бен, син бідного селянина Федора Бендюженка, здобув собі вищу освіту й культуру, не кидаючи села Лозоватки і її околиць! Навіть новозасновану в Кирилівці У»фаінську учительську семінарію він мусив покинути на другому році, бо було щоденною працею плугом і косою здобувати хліб для сім'ї. •Української Республіки і російсько-більшовицька окупація «•ганяються до мобілізації Бена в червону армію (1920-1922), з якої він знову повертається до своєї Лозоватки.
Як міг оформитись такий культурний оригінальний поет у глибоких і, здавалось, глухих нетрях України, у Лозоватці, не бачивши міста й університету? У Лозоватці був осідок батьківської родини Павла Филиповича, людини європейської культури. Тут у роки революції і пізніше проживав довшими періодами сам Павло Филипович. Тут утворилась добірна бібліотека і добірна місцева культурна сільська верхівка. Бен досконало вивчив французьку мову і читав французьких найновіших поетів в оригіналах. Перекладав їх. В Лозоватці було чимало культурних селюків. Автор цих рядків знав одного з них, Онопрія Тургана, Бенового товариша; Турган читав напам'ять цілі оповідання Мопасана, Чехова, "Брати Карамазови" Достоєвського, всю модерну українську і російську поезію. (Турган — поет і прозаїк — був безслідно засланий за часів "єжовщини"; він міг щодня оповідати десятки нових і дуже дотепних анекдотів, які, мабуть, його і погубили). 1934 року Бен блискуче склав іспити до Київського університету, але на політичній перевірці якийсь політком єхидно запитав його: "Скажіть, як ви відбивали революцію у своїй творчості?" — "Як відчував — так і відбивав , — відповів Бен, і з тим мусив вернутися назад до Лозоватки, кінчати університет самотужки під селянською стріхою. Багато читав, писав поезії, використовуючи кожну хвилину, вільну від праці хлібороба. В цей час його поезії друкуються в ліпших журналах Києва і Харкова. В 1923 році виходить у Харкові збірка його поезій СОЛОДКИЙ СВІТ. О Бен опанував модерну поетику різних шкіл, але, здається, найближче йому був імпресіонізм. За короткий час він зумів виробити власне поетичне обличчя. Його поезія позначена ясністю, прозорістю, кольористою пластичністю та філософічною і психологічною "підтекстовкою". Велике здоров'я природи віє з його поезій, здоров'я людини, яка глибоко розуміє і любить свій світ ("Хороше бути ліриком стеїгу, молодим косарем і поетом ; або: "Слухай, як ніжно кругліє зерно", або: "О, хутори... хто вип'є сон і сум ваш давній..."). Знав він також і ворога та вмів алярмувати про його появу. Місяцеві найбільшого московського свята (більшовицька революція 7 листопада) він присвячує спеціальну поезію "Листопад": 0 море днів, розбурхане вітрами! Під дзенькіт чоток і лопат Бреде в село розгаслими шляхами. Не відчиняйте, люди, хат, Замкніть на засуви всі брами! Сільский духовний виднокруг Бена ані трохи не хворіє на провінціальну обмеженість і включає в себе безконечність "білого світу", універсальність людської особистості, в якій опосерудковується і живе велика збірна всеохопна Людина всіх часів і рас ("Ода ). Приблизно десь в 1931 році, в масовій руйнації села, того села, що так недавно і так імпозантно прокинулось до нового життя в результаті української революції, впала і на Лозоватку масова колективізація, арешти, депортації. Сільська інтелігенція Лозоватки пішла з першими ешелонами селян на заслання. Степан Бен опиняється на три роки аж біля Ігарки, недалеко від впадіння Єнісею у Північний Крижаний океан. Пам'ятаю одну строфу вірша з його листа, писаного не без гумору в ритмі тунгузького бубона: Привіт од тюленів 1 білих ведмедів, І від жовтих тунгузьких дівчат, Що рядом зо мною сидять... Відбувши трирічний термін заслання, Бен кидається в Україну; вжахнений картиною тотального фізичного і духового нищення нації, він забирає свою родину і зникає назад у нетрі Сибіру. З того часу чутка про нього пропала.
* * * Дзвенять хрущі, цвітуть черешні. Дівчата водять журавля. А вечір ловить на гнуздечку Золотогривого коня. Стою у присмерку діброви, І думи вечора таю. Весна кує комусь дороги. Чи скоро викує мою? Які слова я там зустріну, Кому зародять ці поля? Останні птиці долетіли... Цвіте туманами земля. НОВА ГРОМАДА, 1923, ч. 7-8. Передрук з журналу КИЇВ (Філадельфія), 1954, ч.І, с 13. ПОЛЬОВА ЗУСТРІЧ Глянула... Таким гарячим золотим рум'янцем Заблищав серп коло пояса, Пригадую: Па його блискучій поверхні Коливались дві сині веселі волошки. ЧЕРВОНИЙ ШЛЯХ, 1924, ч. 8-9, с 35. * * * О, хутори, Пронизані полинною печаллю, У згустках золотих і синіх вечорів, Хто вип є сон і сум ваш давній І вийде сам із цих задимлених дворів. О, хутори! ЖИТТЯ Й РЕВОЛЮЦІЯ, 1926, ч. 2-3, с 3. Передрук з пам'яті упорядника. ОДА Я мов мембрана: в шелесті, в шумах, в згучанні... Я чую, як згуки проходять крізь мене, від мене, і далі... — Згуки людей, і тих, що народяться після, і тих, що живуть і працюють зо мною. Людино, я завжди з тобою! Ось ти повертаєш додому; Галуззя пройдених літ шумить за тобою. Галуззя літ, що колись розцвітали й давали плоди. — Людино, Шумиш надо мною, крізь мене і далі руки свої простягаєш в прийдешнє, за обрії наших орбіт. — У новий золотіючий світ. ЧЕРВОНИЙ ШЛЯХ, 1930, ч. 7-8, с. 29.
З юних дебютантів другої половини двадцятих років Бажан єдиний устиг за короткі п'ять хвилин до "дванадцятої" (1928- 1931) вивершитись на богатиря поезії нашого сторіччя. Його виступ із першою книжкою стався в час, коли кремлівський Вій уже показав пальцем на викритого Кагановичем автора "Синіх етюдів" і "Камо грядеши". Москва вже йшла в другу фронтальну атаку проти України і російсько-українська політична, культурна й усяких інших форм війна дійшла критичного пункту. 21-річий Бажан приєднується до найвідважніших, кличе іти назустріч бурі, "рубати ланцюги причалів"; "в часи смертельного авралу і компасу і серцю метнутись не даси убік". ("Нічний рейс", 1927). І справді наступних кількох аварійних років Бажан (подібно, як Микола Куліш п'єсами) капітально зміцнює позиції молодого українського відродження своїми найкращими творами — "Будівлі", "Гето в Умані", "Розмова сердець", "Сліпці"... Тоді на межі тридцятих років російська радянська поезія вже нічого рівновартного цьому не могла протиставити. І ще одно диво: серед терористичного шалу московської розплати зумів він уникнути не тільки російської кулі, Ґрат чи колючого дроту на Соловках, а, Hj так би мовити, остатися "при владі", "ходити в білих сенаторських штанах". Його свіжа могутня суверенна українська сила була врахована і "пошанована" остільки, що коли після поразки він підняв руки, то його Сталін потрактував як маршала, що дав згоду на капітуляцію. Щоб схилити його також до колаборації, то одною рукою йому весь час показують цівку пістоля, а другою дають аж дві сталінські премії, орден Леніна, орден Червоного прапора, орден Червоного трудового прапора, роблять його членом президії верховних рад СРСР і УРСР, членом Академії наук, речником радянської делегації в Об'єднаних Націях, віце-прем'єром України, нарешті членом ЦК партії, в лютому 1941 вперше в історії КПУ на київському партактиві звіт за конференцію ВКП(б) робить не перший секретар ЦК КПУ (тоді Хрущов), а Бажан, про якого не знали навіть, що він уже став членом партії. Офіційно перша сталінська премія (1946) була за антинімецькі "Клятва" (1941), "Данило Галицький" (1942), і "Сталінградський зошит" (1943). А друга — за антианглійські "Англійські враження" (1948). Але фактично сталінські премії Бажан, як і Тичина та Рильський, здобув головно одами до Сталіна й Москви ("Людина стоггь в зореноснім Кремлі" — 1932, "Клич вождя" — 1939, "Ранок у Горі" та інші). Сюди належать також такі його виступи, як промова в Об'єднаних Націях з вимогою видачі української радянської еміграції Москві (див. "Радянська Україна" за 6 і 7 лютого 1946 р.) чи стаття "До кінця викорчувати буржуазно-націоналістичні погляди в питаннях історії і літератури України" ("Радянська Україна", 17 листопада 1946 p.). Чи мусив поет платити ще якусь "дань" за своє життя? Хто знає культурну й національну вартість "Сонячних кларнетів" і "Замість сонетів і октав" чи "Розмови сердець" і "Сліпці", той може повірити, що навіть для Москви і Сталіна оди Тичини, Рильського і Бажана прямим катам України і культури — ціна фантастично найвища — ціна духовного єства людини і нації. Такі речі були можливі тільки на вістрі ножа при горлі, коли навколо росли гори трупів. Ще в 1934 році, після загибелі кількох мільйонів українців і перших віршів Сталінові, Москва ясно грозила поетові: "Тільки зрозумівши катастрофу, яка чекає тих, хто відірвався від широкого шляху пролетарської революції, може Бажан досягти переломового пункту в його творчості" ("Червоний шлях", ч. І, 1934, с 186). Народився Бажан 9 жовтня 1904 р. в Кам'янці-Подільському, але його юнацькі роки пройшли в Умані. Батько його, Платон, був військовим топографом, за нсперевіреними чутками генеральського рангу. Кам'янець-Подільський і Умань — визначні центри української історії і традиції. Тут віяв дух глибокого історичного простору, перехрещувались шляхи впливів грецького та італійського Півдня, католицького Заходу, магометанського і жидівського Сходу. Тут ще були свіжі спомини про останні вибухи козацької України — Ґонту, Залізняка, Кармелюка. В Умані під час революції 1917-1921 pp. кипіла місцева національно-державна і культурна ишатива, тим часом, як через місто проносилися найрізноманітніші воєнні вихори — галицькі січові стрільці і Махно, німецькі гусари смерті і полки ютюнника, денікінська біла гвардія і кіннота Котовськото. Гостював тут Довго і театр Леся Курбаса (1919-20). Десь коло 1922 року Бажан, що закінчив Уманський кооперативний
технікум, їде до Києва учитися тут в кооперативному інституті, а потім в інституті зовнішніх зносин. Семенко вводить Бажана в літературне життя (перший друкований вірш Бажана "Сурма юрм" у "Жовтневому збірнику панфутуристів", Київ, 1923). Та куди більший вплив, ніж Семенко, мали, мабуть, на юнака експресіоністичні вистави Курбаса в "Березолі", а пізніше Олександр Довженко, з яким Бажан познайомився, працюючи у ВУФКУ (Всеукраїнське фотокіноуправління). Бажан був одним із перших відкривачів і захоплених пропагандистів геніального кіномистецтва Довженка, а пізніше видав книжку про нього (О. ДОВЖЕНКО. Київ, ВУФКУ, 1930, 32 с). Листи Хвильового до літературної "молодої молоді" та запекла дискусія навколо них остаточно розлучають Бажана із футуризмом, і він опиняється в числі 25 "вільних академіків", що утворили ВАПЛІТЕ. Роки життя в Харкові і співпраці з Хвильовим і "романтиками вітаїзму" під постійним вогнем партійної критики були наипліднішими творчими роками в усьому дотеперішньому житті Бажана. Перша книжка поезій Бажана 17-ИИ ПАТРУЛЬ (Харків, "Книгоспілка", 1926, 68 с.) позначена впливами футуризму, конструктивізму, завдяки яким Бажан уник утертих шаблонових колій попередньої української поезії. У другій книжці РІЗЬБЛЕНА ТІНЬ, лірика ("Книгоспілка", 1927, 32 с.) Бажан здає в архів і футуризм, намацуючи свій власний єкспресіоністично-бароково-романтичний стиль і охоплюючи великий круг українських тем. Все це була лише підготовка до справжньої сенсації літератури того часу — книжок: БУДІВЛІ (1929), ДОРОГА (1930), підсумкова збірка ПОЕЗІЇ (Київ, "Книгоспілка", 1930, 64 с); також велика історична поема "Сліпці" (нам доступні лише дві її перші частини з "Життя й революція", 1930, чч. 7 і 8-9 та 1931 чч. 1-2 і 3-4). Тут Бажан іде по найвищих верхів'ях, його суверенність проявляється в усіх напрямах. Поет, що горів спрагою політичного і культурного відродження та пориву своєї нації із тюрми в майбутнє, з якоюсь нелюдською силою дає анатомічний розтин свого — чужого— світового "гето", розкриває "хитливість і жах" шовінізму "всіх рас і натовпів": "на інших нивах родиться твоє прийдешнє, замучений, знеславлений народе!" ("Гето в Умані", 1928). 1928 рік був иайурожайнішим роком Бажана. Крім "Гето в Умані", в тому році він написав монументальні "Будівлі" — трилогію готичного собору, барокової української брами і модерного будинку. Це натхненна синтетична анатомія трьох різних світів, стилів, душ; спроба (правда, не цілком успішна) синтезу готичного спіритуального пориву вгору із всеохопною земною силою бароко. Того ж 1928 року написано і поему "Розмова сердець — пристрасну дискусію з одвічним "всеросійським" ідеологом, нищівну відповідь на "всеросійські" і всесвітні претензії того месіанства, з його комплексом "язви, як великої честі", з його місією "світового городовика" (поліцая), що радий би сповідати в своїх поліційних дільницях "грішників з усього світу. Тут математично точно схоплена і реконструйована поетичними засобами структура і суть явища, і то явища найбільш непроглядного, замаскованого, що складалося віками від Петра І до Сталіна. Сьогодні, коли в СРСР знову у фаворі Достоєвський епохи "Дневника" і коли програмовим виданням Москва випускає "Двенадцать" і "Скифы" Блока, а ЦК КПРС, русифікуючи Україну, хоче "визволити" і всю Азію та Африку, — "Розмова сердець" звучить ще більш актуально, як у 1928 році. Але ж і сліду в цій поемі нема риторики, розумувань, декламацій — лише чистої води поезія, досконала естетична асиміляція колосальних звалищ позаестетичних елементів, отої сировини життя. Тофманова ніч" (1929) — класичне і вершинне втілення власного стилю Бажана — вичаровує образ і ритм душі поета, придавленого пруською бюрократично-феодальною суспільною тюрмою. В шинковій оргії вчинив Гофман романтичний бунт і від "смерті ще раз видер кипучу ніч з натхненням і вином", щоб потім знову піти на дно буднів своєї мертвотної доби. Ця річ у Бажана має гіркий автобіографічний присмак. Ця гіркість почувається в найбільшому розміром, а може й вартістю творі Бажана "Сліпці". В цій історичній епічній поемі поет, озброшшись великим історичним матеріалом і велетенським специфічним словником, малює з докладним знанням цех лірників-прошаків XVII сторіччя. Колорит епохи, людей, речей, психологія і дух часу схоплені в точних образах, ритмах, словах. "Незрячі жебраки", що "бачили багато", що грають віками для ярмаркових натовпів і вождів усіх епох, після Сагайдачного і Конашевича - модерним Кочубеям і т. п. — це сучасні Бажанові поети України, це сам Ьажан, що бачить більше за інших, а все ж зараховує й себе до сліпців. Сюжет розгортається на основному конфлікті між старим лірником, якого прикрашують струпи і всеохопна мудрість, і молодим сліпцем, що к°че здолати, пробитися, вийти як муж, а не мученик... Чуєш? Як У*- І ут знову гідна подиву здібність Бажана перетопити в естетичний "*№ колосальну складність, різноманітність, різноголосість та внутрішню юдинаміку світу, уйняти весь хаос мікро- і макрокосмосу в потужний
Основний доробок Бажана 30-их років по розгромі України — не у власній поезії, а в перекладах. Це насамперед незрівнянний переклад класики грузинського середньовіччя — "Витязь у тигровій шкурі" Шота Рустазелі (1937). Він, як і Тичина, приділяв східним літературам особливу увагу та розглядав Схід, як "шкурну" проблему України. Схід є органічним складником і стилю Бажана. Що ж таке стиль Бажана? Футуризм? Експресіонізм? Бароко? Романтика а-ля Гофман? Даремно було б втискувати суверенного поета в рамки, вироблені іншими суверенами. Правда, футуризм дав Бажанові внутрішню свободу від тиранії психологічної і естетичної інертності, від якої на українській поезії були витворились "пролежні". Експресіонізм дав йому смак пристрасної сили свідомості, спраги до життя і до формування життя, індивідуального вислову. Бароко (українське і західне) — всеохопність деталей і пафос цілості. Романтизм Гофмана і Гоголя дав йому уяву про масштаби фантазії, фантастичності буденного, сміливого розтину по живому і зрощування розірваних світів. Але все це Бажан брав тільки як матеріал, яким оперував надзвичайно свідомо. Стиль Бажана — це стиль людини і доби 1917-1933 pp., що їх дитиною він був, їх любив і ненавидів, аналізував, давав їм власний синтез. Хвильовий ще до появи Бажана назвав цей стиль "романтикою вітаїзму", розуміючи цей термін так широко, що й неокласиків уважав якоюсь мірою причетними до нього. Але великий інтуїтивіст утримався від точнішого окреслення створеного ним поняття, сказавши, що це зроблять ті молодші, що приходять чи прийдуть в літературу. І справді, через два роки Бажан своїм ліричним епосом дав один із найбільш автентичних внесків у романтику вітаїзму — поруч Тичини-лірика, Куліша-драматурга, Хвильового і Яновського — прозаїків, Курбаса-режисера і Довженка-кіномитця. І коли Хвильовий прочитав "Гофманову ніч", то на очах компанії колег-літераторів у клубі Блакитного буквально упав до ніг Бажана. Безумовно, бароко і романтизм — головне успадкування Бажана. Романтизм, як слушно зауважив Дмитро Чижевський, не зменшив, а збільшив наслідки бароко. Цікаво, що майже одночасно українське бароко і "барокову людину" XVII-XVI1I сторіч відкрив Бажан в УРСР (його "Брама" з "Будівель — пряма маніфестація того відкриття) і Дмитро Чижевський на еміграції у своїх нарисах про українське літературне бароко. У зміні і повторах культурно-історичних типів і циклів ніби знову повіяло в нашому столітті духом і настроєм бароко. Якою мірою доба самостійницької і бурхливої Хмельниччини і "Малоросійської колегії" подібна до доби української революції і держави 1917-1919 pp. та УРСР, такою мірою і дух "барокової людини" присутнш у стилі Бажана. Якою мірою доба пруського мертвотного феодального бюрократизму подібна до московського комуністичного тоталітаризму, такою мірою і романтично-сатиричний бунт Гофмана відлунюється в поезії Бажана. Та аналогія не тотожність. В Україні, яку Сталін 1918 року назвав "світовим узлом" суперечностей, розігралась і досі триває гра велетенських сил — Заходу і Сходу, України і Росії, аграрного і індустріального світу, принципу здиференційованої єдності і принципу тотального моноліту. Може, тому і в стилі Бажана не грає ролі "краса", а насамперед діє в його естетиці сила. Сила стихій, сила закономірності, сила суперечностей, гра сил і їх ритмів. А найбільше сила людини на тлі вищих від неї законів світу. І в цю гру поет кидає і велику силу свого таланту, цілої своєї незвичайної особистості. З несамовитістю експресіоніста й романтика, з точністю констуктора, оперуючи брутальною метафорою, антитезами сил і їх ритму, копальнями життєвої фактури і найбагатшим в українській поезії словником, розпікаючи вогнем сатири і трагічного пафосу мову, він опановує бароково-романтичний хаос свого розбурханого до дна часу і своєю естетичною інтуїцією дає йому цілеспрямованість і план: О, земле юрб і добр, о, земле сил і дій! Я кожну яв твою зв'яжу і відокремлю В єдиній складності твоїй. Тебе до пня, до дна тебе й до краю Всю вичерпать і розітнути суть! Тебе, немов мсту і жертву, розкриваю И не можу до кінця збагнуть; Бо мудрості й буття неісходима путь. І ут діє фаустівський активістичний дух проникнення і всеохоплення. юже, и гетівська "філістерська" теза брати своєчасно необхідність за нову підшепнула Бажанові одним із перших написати оду Сталіну. Та ігадка: що рухало ним у його багатьох пізніших "партійних" творах, мають вони сліди його "музи" і богатирської поетичної сили? Може, алша, і сталінську добу, і себе в їх складі брав лише як матеріал? > живий іще цей поет, щоб робити якісь остаточні судження.
Б'є космогрудий кінь копитом на припоні. Кипить на дні подовбаних барил Солодке молоко розпалених кобил. Пахілля пахнуть, дикі та солоні. Войовники так сплять, що смерті не почули б, І нерухомо на землі лежить Узор карбований могутніх верховіть, Мов левня мускулястий тулуб. Додолу хиляться рясні кущі багаття, І дим струною в небозвід зіперсь. Рвучи нитки ялозеного шмаття, Немов квічена брость, так гнеться повна персь У добру вільгість, в плідний піт Зарошено тіла ясних вкраїнських бранок, 1 рот розтерзано, і проросте на ранок В дівочих черевах їдкий монгольський плід. Ростуть роки, одвічний цвіт отав, І в сайдаках сердець зотліли стріли згадок. Та кров стару століттями нащадок У гудзуватих жилах схороняв. І любимо слова, важкі, мов чорний дим Зловіщих ватр, що сяяли татарину, Викохуємо кров тугу і міцно зварену, І просторінь — безмежну царину Вітаєм серцем круглим і простим. ПОЕЗІЇ. Київ, "Книгоспілка", 1930. ЗАЛІЗНЯКОВА НІЧ До яру підійшли, і одностальні тіні Погнулися від їхніх тіл назад. Риплять вози, ладнаючись у ряд. Колеса грузнуть в глей в понурому рипінні. Поволі родяться слова нічних нарад, Що рознесуть їх по Вкраїні З холодноярської святині Козак і гречкосій, чернець і конокрад. Скотилася луна по згорнутих шляхах. Козак і хлоп, і злодій і монах Почули зойк пророчих півнів третіх. Хитнувся ґвалт стривожених церков, Шарпнувшись із-під ніг, нечувано зійшов На темний степ бунтарських тіней кетяг. 1925 ПОЕЗІЇ. Київ, "Книгоспілка", 1930. ДОРОГА Ретельно тіні складено в штахети, І над пустелищем степів. Як хвіст скаженої комети, — Огонь рахманних вечорів. Упали тіні гострі осторонь! Чіткіш лягли риски гілок. Перехилились в темну просторінь Кущі здичавілих зірок. Іду, й дороги переламані, Гнучись, плазують із-під ніг. Так важко на жорстокім камені Класть лінії твердих доріг. Так важко на жорстокім камені Шляхів вирізьблювати грань. Невже і справді заважка мені Дорога зустрічей і тиха путь прощань? Дорого зустрічей і тиха путь прощань, Людська дорого, — просто стелься,
Відбивши на холодних рельсах Огні ночей і дотики світань. 1 кожному іти тобою, Людська дорога меж і мір, І тягнуться над головою Сліди скривавлених сузір. І знатиму, куди іти, І терени, що проходитиму. Людському захвату неситому Невже не вистача мети? Не всі серця дадуться хробаку. Не всі шляхи у круг закуто, І проросте зелена рута На жовтому піску. 1927 ПОЕЗІЇ. Київ, "КнигоспІАка", 1930. НІЧНИЙ РЕЙС Ю.я. Підноситься зневажливо рука, І щерблене перо, неначе шпага, гнеться, І пада, зломлений, в покресленій чернетці Рядок, мов щогла неструнка. Та напина вітрила плавні строф, Скрипить холодним тросом літер Вітер Вишуканих катастроф. Шукання катастроф, і мандрів, і натхнень — Утіха всіх утіх, розрада всіх розрад. Хай спинається твій патетичний фрегат, Фрегат патетичних пісень, Що чує крізь шторми, і ночі, і пітьму, Стенувшись од керми до носа. Що судились йому. Простяглися йому Мужні мандрівки матроса. Рівні та прості Лягли на морях Дороги матроські. Як шрами од шпаг. Тінь неспокійна й крилата Корсарського злого фрегата Морями облудними буде пливти, Струмітиме хмуро повз чорні борти Вітер одвертай солдата, Вітер одвертай солдата, Що кричить альбатросом між рей, Тугий, як дуга арбалета, Прямий, як удар стилета, Шершавий, як іржа Корсарського ножа. Рубай же ланцюги, Зривайся із причалу. Бо не в чорнильницях фрегат шукає шквалу, Бо ти, як муж і войовник, В часи смертельного авралу І компасу, І серцю Метнутись не даси убік. ПОЕЗІЇ. Київ, "Книгоспілка", 1930. ГЕТО В УМАНІ Жахтить земля, жахтить іржа і пил, Як жар фурункулу чи виразка трахоми, І сонце над усім — як вибух плям і стріл, Як вибух мовчазний і тяжко нерухомий, Цей маньякальний круг, що виплива в зеніт,
Це коло, зроджене в огні галюцинацій, І осьмисвічники розлючених акацій Підносять перед ним свічки убогих віт. При корені дерев вирує й пломеніє Плескатих одблисків рябий калейдоскоп, І вкручуються так маленькі чорториї У монотонний сонячний потоп. Самум небесного страшного Ханаану, Безодні жару, хлані мовчазні, Що перекинулись, мов мідні казани. На землю спалену, розпалену та пряну. І в пил проллято, втоптано й прибито Мозаїку з движких червоно-жовтих кіл — Плямистий тиф розпачливого літа. То жовч живу калюжками у пил Проллято витворне. І звився над землею, Як вихор, ореол палаючих корон. Що коронують ветху Іудею, Цей одногорбий, цей старий Сіон. Сіон у полум'ї — і так стоїть віки Над ним огонь без трепету й пощади, Чи то огонь кривого Торквемади, Чи райських огнищ гострі язики, Чи віхола пожеж, розхристана й крута. Залізнякової порвистої ватаги... О, пагорбе жалю, і розпачу, і згаги, Голгофо нації, Жорстоким полум'ям Сіон себе вінча — В'язниця й царство, ватра, і химера Оскаженілого у мандрах Агасфера, Безумця, мрійника, раба і шукача. На лобі пагорба, як віра прирекла, Вчепивсь обшарпаний, обсмалений і строгий Ковчег квадратної рудої синагоги, — Ковчежець з торою, прип'ятий до чола. Зачумлений мокрець — огидний сірий мох. Що тхне гниллям і склизею на трупах, Повзе по каменях, по ребрах і по слупах Худих і лютих синагог. Стовп сонця вковано чи вкопано стовма У жовтий шовб плюндрованого гето... Не спи, Ізраїлю! О, шма Ісроель шма! Ізраїль твердо спить, — і серць, і сонця летарг Сліпучий свій туман над гетом підійма. Не спи, Ізраїлю! Не спи і проклинай Туман огню і погар синагоги! Твої, Ізраїлю, не всі ідуть дороги На зганьблений Сіон, на страту і одчай! Не спи, Ізраїлю! Не спи і проклени, Як чорну неміч, молитов судому, Тих молитов хасидського Содому, Що спалюють роти, що рвуть серця і сни! В ротах розпечених, шершавих і кривих Горить язик безумного хасида. О, рот роззявлений — благань глухий барліг, Де віра — як ганьба, де плач — як зненавида! Діра розбещена, — і бовтається в ній Та шарудить язик, скрегочуть чорні зуби. Правець релігії, трясущий та жахний, Хижацтво віри, радість самозгуби. Оргазм безумства, апогей і шал, Шал тріумфальної надсади 1 римить, немов органні колонади, Що з циклонічних нот споруджують хорал.
оргазму пишні ями! Всіх рас і натовпів розкриті навстіж храми Ревуть тим голосом хотливості й жаху. 0, душе людська, зморена й жива! Вас, лементуючи, ще часто зустрічають, Немов володарів недужої землі. 1, впавши ниць, з печер порожніх душ завжди одну і ту ж Молитву-плач сліпого Єрсмії. її ведуть, як речника скорбот, її ведуть, як воїна й пророка, — Кричить юрба сторота і стоока, Немов один епілептичний рот. На згарищах каббал і на руїнах біблій, Між трощених колон, повержених метоп Своїй могилі й вірі, вже загиблій, Вклоняється скажений гробокоп. І, щоб в останній раз покласти в землю сів, Рука стареча, хижа й ненажерна, Збирає слів тверді і чорні зерна З рядків талмудових, як з лущених стручків На землю ятрену, иа рани і на близни Впаде зерно зловіщої сівби, 1 родять висохлі С іонові горби Іржаві трави розпачу й гнилизни. Та жнець уважний нивами не ходе — Проклятий урожай на корені гниє. На інших нивах родиться твоє Прийдешнє, змучений, знеславлений народе! Сіон у полум'ї — огню важкі корони. Сіон у полум'ї — огонь, і тлін, і твань. Сіон у полум'ї — нехай горять Сіони, Катівні нації і плахи мордувань! 1929 ПОЕЗІЇ. Київ, "Книгоспілка", 1930. БУДІВЛІ І. Собор У тіні пагорбків процвівши потаиміру. Звучить колона, як гобоя звук, Звучить собор камінним Dies irae, Мов ораторія голодних тіл і рук. Встає огонь святобливої готики, Як ватра віри, як стара яса, І по-блюзнірському піднеслись в небеса Стрільчасті вежі — пальців гострих дотики. Рукою обійми холодні жили твору 1 дай рукам своїм німим Піднести серце власне вгору На грановитих списах рим, Щоб в очі скнарі темних веж Заглянуло воно, мов дзвін сухий, забилось, І тінь паде із пальців веж, як стилос, І почерку її на серці не знесеш. Немов кістляві й люті пута,
полум'ям, єлеєм, кров'ю круто Зловіщу повість про собор, Як в захваті баданних юрм, У скреготі зубів і скреготі граніту, Мов смертний спів, мов клик одчайних сурм. Щоб пломеніти і гриміти, Вставав собор на славу феодалу, Яскиня віри, кішло прощ, І на лункі тарелі площ Вже дзвін його упав помалу, Мов мідний шаг, офіри мідний шаг. Так в католицьких висохлих руках Бряжчать разки з пахучого сандалу. На дзвін не йшли, а плазували лігма Раби та блазні, дуки й королі, І роззявлявсь собор, немов солодка стигма Безвольної й самітної землі. І падали, і дерлись під склепіння Тіла без рук і руки, що без тіл, Роти, розірвані навпіл, В камінну бистрину вплітали голосіння. І, як худа стріла, злітав над ними вгору, Як рук голодних гостроверхий сніп, Натхненний корабель собору У фанатичнім, виснаженім сні. Крутилися в похмурій веремії, Та не згасали, щоб ізнов блищать, Вогні готичних яросних багать На щерблених мечах і косах Жакерії, Бо уставав собор — гнобитель і захисник. Юрби благання і торби прокльон, И готичний розцвітав трилисник, Мов хрест, мов квіт, мов псалма і мов сон. II. Б р а м а У грі нелюдській, в справі неприродній, Потрясши ланцюги прикрас, Важкою зморшкою напнувся владний м яз, Обняв краї спокійної безодні. Підніс, як пожаданий келих, Широку браму в вишину, Широку браму, грішну і земну, Мов круглий перстень на руках дебелих. І творчий хист, що не втомивсь, не вистиг. Снопи принадних зел на камені поклав, Як груди дів, гарячих і нечистих, У шпетних ігрищах уяв. Так щедро кинув семенасту брость, Як звик на ложе кидати коханку, Що зна любовний піт, важких запліднень млость, І ситий сон, і спрагу на світанку. На брості — квіт, на брості квіт, мов око Розпаленого самкою самця Ще тих століть, коли в серця Вливалась пристрасть хтивого бароко,
Що плинула з віків старого лабіринту, Що поєднала і здаля Вкраїнських брам рясне гілля З вільготними акантами Корінфу. І той акант — не лавр на голові державця, І брами щедрої ніхто не розчиняв, Щоб бранців пропустить з подоланих держав, Бо шлях побід крізь браму не прослався. То брама пристрасті пригнобленій і лютій Старих століть. Одягнені в шарлат, Тоді здвигав свої дзвіниці злотокуті, Мов питні бунчуки, бундючий гетьманат, Тоді, немов тремкий вінець, На кошлане волосся степу Поклав церкви свої Мазепа, Поет, і гетьман, і купець, Тоді, програвши гру одчайну, Навчився бігати назад Мазепин білий кінь, оцей Пегас без стайні, Безхвостий Буцефал прийдешніх гетьманят, Женіть того коня, хода його хай втихне! Мов списа ржавого, дзвіниць ламайте тінь! І мовкнуть дзвони, дзвони з-під склепінь, Бо серце наше більшеє за їхнє! НІ. Будинок Мов райдуга, що викута в гамарні, Уже нагнувсь над домом віадук, Але ще юрбами навколо ходить гук. Стає в стовпи громохкі й незугарні. Стовпи громохкі. Палі риштувань. Підойми зігнуті. Поламані домкрати. Кипить могутніх будувань Гарячий бунтівничий кратер. В'їдається у степ цупка робота та, Як смерч, поставлений донизу головою, Трясе рівниною і двигає горою, Мов аркуші, шари земні горта. І вибуха, як постріл, рух, Розряд міцних натуг. Тут Буяє труд, І пруг ляга на пруг, І кут ляга на кут; Луна іде навкруг Споруд. Ідуть потужні голоси, Як лави невгамовні, І відгукаються баси Тяжкої електровні, Де на моторах, з-під щіток, Між нафтових калюжок, Повзе, закручуючись, ток, Немов стальний остружок. Наллявши сяйва в склянку ламп Він п'є свою спіраль Від паль До дамб, Від дамб До паль, Кваплячись у даль,
Колонки електричних гроз В дротах прогримотіли, І лопає тривалий трос, Як лопаються жили. І смерчі звуків випряда Оскаженіла хуга. То крутиться мерщій труда Велична центрифуга. Обертається мерщій. Луну на гони й гони По рельсах гомінких колій, Як вагонетки, гонить. Копають степ, свердлять масив, І закладають тут же Не арки брам, а дула димарів І кратери споруджень. Зубами чорними зубил Рубають ромби брил, Бетон громадять в кучугури; І пахне, як озон, їдкий металу пил, І котяться важкі акорди сил, Широких спин і мускулястих тіл З залізної клавіатури, Залізо б'ють і гнуть прекрасну мідь В горбатих м'язах руки чоловіка. Як марш нечуваних століть, Над землею гримить, Над старою землею гримить Будування висока музика. І стогне степ, і стугонить країна, Стальна запінена турбіна Електростанцій вікових. І рухається день, як верств одвічний здвиг, І другий день уже чекає черги, Бо кожен день, — як вибух і як штурм, Шалений марш напружень і енергій, Салют, і сальва сурм, і виклик, і алярм. ПОЕЗІЇ. Київ, "Книгоспілка". 1930. ГОФМАНОВА НІЧ По рубаних щаблях — в провалля, в яму, в тьму, По рубаних щаблях, по сходах обважнілих, І по обвислих, висклизаних схилах — В брухатий льох, в забрьохану корчму. В корчму без вивіски, без назви і наймення, В корчму скажених бюрґерів, голодних волоцюг, В корчму фантастів, візників і шлюх, В корчму огидного й ганебного натхнення. Роззявилась вона, закопана в землі, Мов кислий рот п'яниць, де, наче зуби трухлі, Стирчать свічки, ллючи жовтавий лій На стіл дубовий і дебелі кухлі. Мов кулаки бубняві й круглі, Мов яблука важкі, плоди добра і зла, Лежать на випнутих, на кремезних столах Налляті оливом, вином і лоєм кухлі. Скриплять, вискрипують, вилискують столи, Вином закаляні і пальцями залапані. Смердючий лій шкварчить в окапинах, Що зі свічок поволі попливли. Поважно правиться затаєний обряд
Бенкетів виспрених, замислених пиятик, Де кожен із п'яниць — філософ і фанатик, Сновида й брат, Серапіонів брат. Тут тисячі годин, тут тисячі ночей Регоче й п'є єхидний Амедей, Поет злих слів і вигадок свавільних. Король нічних, врочисто-божевільних І похоронних асамблей. Ось він сидить, цей куций Мефістофель, Недобрих учт похмурий бенкетар. Ах, що йому до жінчиних пантофель, Врядовннцьких чинів і орденів, і чвар! Ковтає мовчки дим, вино слизьке і слину, Мовчить і дивиться, і гне свою живу, Загострену, мов голий нерв, брову, Неначе сласний кіт худу і хтиву спину. То ж він, — гігантський кіт, улесливо солодкий, То ж він, — замучений уявою маньяк, В гурті розпусників, поетів і кривляк Сидить з лицем диявола й девотки. То ж він, — гігантський кіт, добрячий котик Мур, То ж він гне спину й випускає кігті І тут в сліпій корчмі, й в нуднім камергерихті. У веремії кішл, у млі магістратур. Театр потвор, театр п'яних калік — Він одкривається для мрійника й фантаста, И презирливо брова згинається зубчаста, І в ясна б'є розбещений язик. — Я не п'яний! Як смертник той, я щедрий! Хазяїне, свічок! Хазяїне, вогню! Хазяїне, вина! Нам цукру, спирту й цедри... Віват, поезіє! Так випиймо ж за ню! Підпалюй спирт! Святе автодафе, Де спирт пала, мов християнські душі... Кричіть, захоплені клікуші, В берлинському блюзнірському кафе! Шумує зграйний пунш, і майорять огні, Блакитні язички підплигують угору В лункім, як черево, й блискучім казані. — Панове, пуншу Теодору! І наче ватра тайних інквізицій — Холодна заграва гарячого вина. — Так що ж, черпаймо з казана, І вогники стоять, як пальці сяйні й сині, А над людьми кружляють угорі І ліри в тьмі, і дим, і тіні. Розплившися, пливуть в його уяві хворій Червоні ліхтарі зашарених облич; Підносяться шляхетні шпаги свіч; Рушає карнавал фантасмагорій, Лютують блискавки страшної тишини, Роти провалюють, розтявши губи лезом, І котячи слова по кручах фрази в безум, Неначе в прірву круглі валуни. Встає огонь, як стовп, встає, як стовп, гармидер, Як стовп і стогін, — над старим столом. — Яв смерті ще раз хитро видер Як хрест ганьби, як чорний слуп. І труп, свій власний, бідний труп, Мов некрофіл, ґвалтую й мучу. В ганьбі, огиді, шалі й трясці Наказую я привидам-словам: Із прірв свідомості, з найглибших людських ям Ви павуками тихими вилазьте! Мов павуки пухкі й ослизлі, У тільці несучи отрут скупий пухир, 1 Іовзіть з шпарин проламаної мислі, Щоб я, поет, святоха і блюзнір, І Іоклав вас трупами на зляканий папір,
Потворні мрії вистромляли ссальця. Тоді перо, як крик, накидується в пальцях На плеканий, заплаканий папір... Так хорони ж, скрипучий манускрипте, Пекучу порохню з сандалів сатани!.. Брати! Вина! Вина мені насипте! Нехай киплять ізнов бурхливі казани! Хай гугонять ключі напружено і густо, Прозористі бурштинові ключі... Приходь! Чекаю уночі На тебе, творча зганьблена розпусто! Сердите серце рве на ланцюгу, — На ланцюгу, проклятий волоцюго!.. І келиха бере із рук старого друга, Щоб загасить суху свою жагу. Кричать розмовники. А він стоїть і слуха, Стоїть і дивиться скажений Амедей. Мов краб, чіпляється ущиплива ядуха У голе горло втомлених людей. Наважившись бенкету край покласти, Знесилівши від слів і від вина, Просмолений, тягучий, чорний квастер Уважно в жмені мокрій розмина. Ще в казані хвилюється заграва, Та тиха тьма росте й шепоче круг стола. Служниця заспана недбало принесла У картузах тютюн масний і кучерявий. Пливе вихлястий дим з фаянсових люльо<Н І довгі чубуки гарчать, уже захрипиш. Хвилини мовчазні, найлюбші і найліпші, Хвилини млявих мрій, поплутаних думок. Приклавши до ротів люльки, немов кларн^ Струю із чубуків висмоктують смачну Утихомирені, замислені поети. О, музико люльок, кантати тютюну, Злетівших вгору струй блакитні піруети! — Ах, ах! Доволі слів, натхнень, верзінь ' У скриню запхнуто злигодну тишу н мир. І на шнурку метляється пухир Налитої ріденьким світлом склянки. По сходах щойно хтось пройшов, Бо чую судорожний подих, І шамотню широких підошов, І як шуршить об стінку одяг. Якийсь підпилий шалапут, Бо для відвідин пізно доста! І раптом зворухнувсь, ожив холодний кут, І вийшла звідти темна постать. І бачу я туманний обрис тільця, Що з закутка ступило наперед, І через тільце — чорні бильця, Іржавий сходів парапет. II Стоїть, зіпершися на трость, В старенькім синім віцмундирі... —Чого вам треба, ваша мосць, В моїй неприбраній квартирі? І поповзли дві п явки брів, І два шматки м якого м'яса Проплямкали пробачливу гримасу, Нужденну посмішку й привітних пару слів. І то ж: не сни химерні сняться, — Вони відснилися сливе, — І вир яких галюцинацій Сухі клітинки мозку рве? Я запитав: —Ви хто такий, Що стурбували супокій? Чи то не вас на вулиці я стрів? Чому ви не спите і хто вас пробудив? — Ночі сухі. Сни сухі. В петлях вулиць заплутався крок, За які гріхи, за чиї гріхи Мені серця дано шматок? Воно задихнулось, воно звиса, І слина тече з язика. Так кров'яна дешева ковбаса Шкварчить на блюді кабака. Великий, величний російський кабак І розжоване серце моє! Синя габа, від петлі габа На серці у кожного є. Кожен серце кричуще своє розіп яв На столах кабаків, на хрестах перехресть, І ніхто не закрив і ніхто не сховав Язви велику честь. Язва віків, язва століть, Благословенна язва та На тому ж небі процвіта. Де й п'ятикутний знак горить... — Ти брешеш, тінь, ти брешеш, тінь! І гниль із слів твоїх тече! Наш день, що знявсь у височінь, Не на твоє зіперсь плече. І язв твоїх беркі герби З сердець здирали ми. Віддали кабаків доми На самосуд юрби. Ішла юрба, моя юрба, Не бруком — по серцях! Розбито впень, ущент, упрах Великий твій кабак.
Ховать свої герби. Ламали людям ми горби, Щоб вирівнять хребти. Коли ж зламався, то впади І серце з рук роняй. Ми звикли з'єднувать ряди, Бійців лічить щодня, І нести серце, як трофей, Порубаний в боях, Як славний стяг, почесний стяг, Цей знак живих людей. Знак вітру, бурі й зненавид, Вогню й заліза гордий слід... III —Б'єте в громохкий барабан, У барабан із людських шкір! В людей замало в серці ран, Зате багато дір. І то не вітер — протяг то В грудях людей свистить. Не змиє і не змив ніхто Клейна з людських лахміть... — Клену і рву твоє клейно! — Не рви, бо я — то ти, Бо ти і я — завжди одно, І нам у парі йти. І тінь моя країною бреде, Столика тінь оця, І не зустріла ще ніде Зачинені серця... Я на бенкет безумства й глупства Несу в кишені серце й карт Колоду повну. Милий жарт. Дотепніший за самогубство! 1 в кабаках землі веду одчайну гру, Як божевільно п'яний банкомет. І трьох партнерів я собі беру: То вбивця, шлюха і поет. І карти кидаю з руки На лишаї процвілі столика, І ніч розлазиться в боки, Мов чорні вени в серці алкоголіка. І вбивця перший робить знак, — Стиснув у руку похололу, Мов круглу рану, мідяний п'ятак, І ми згинаємось до столу. Повія в банк для гри дарунок, Мов перстень, здерши з губ, дає, — Дання невитворне своє: Смердючий шлюхи поцілунок. Поет блідий сидить між нами, За столиком, на самому краю, — І частку сплачує свою Дешевими й фальшивими словами. Зім'явши серце в довгих пальцях, Найбагатіший я між них... О, серце, серце, не печалься; На ешафот столів брудних Кладу тебе, нічну офіру, Серед вселюдського трактиру, І граю партію свою, І програю, і завше програю... Лишаю серце на столі, Нехай лежить у бруді плазма. Усі вітри землі, всі подихи землі, Немов натхнень надлюдських спазма, Стискають горло, в груди б'ють, І ніч кінчається, й мені лисніє путь...
Але не знаю я, куди тепер іти, Коли у грудях цупко — тиша, І бідне серце — бідна миша Не прогриза тупі кути... И не треба знати! Я пройшов Багато кабаків, і більше ще церков І цвинтарів країн. Ніде нічого не знайшов, Крім серць пощерблених, і звихнутих голов, І зігнутих колін. А я шукав (чи то верзеться?) І слів, і женщин, і уяв, Лише одного не шукав: — Загубленого серця. І під сльоту нічних хвилинок, Серед брудного кабака, Не простягав, як руку жебрака, Незграбний серця втинок. Благословенна кішл імла І сухоребрих стін осуга! Худа печаль і довга туга, Мов потопельник, попливла. Але приходять рівні ранки, Часи уважності, години самоти, І потрясаєш: тіло ти, Машинко лихоманки! І подаєш до герцю знак ти, І марширують по мені Упевнені, нахабні і нудні Твої прокляті такти. І я тебе не переможу Ніяк, ніколи і ніде... І серце в путь мене веде, І я не йти — не можу... IV Він замовчав, і губи труться білі, І очі розкрива, мов вікна зачапілі, І чоловічок, наче чоловік, Зіперся на лутки запалених повік, Як гострий орден в грудь худу, Вчепилась лампа в тьму. Я в очі зазирну йому І одійду. І зникає час, і буде тиша Шукати, де лягти... — То тінь твоя за тінь хреста святіша? А що нам хрест, і що нам ти? На смітниках чужих твоя сконала Русь Собакою голодною й худою. Твій юродивий пристав Іісус В вінку з шипшин не стане наді мною. Святий городовик і пристав ницих душ, Цей лицемірний бог Распутіна й Малюти, Мене не подола, за ним я не піду В його нудний участок для покути. І я знущаюся, глузую і сміюсь Із цього сторожа смиренності й моралі, З наглядача тюрми, що ви її назвали Струнким і ясним словом — Русь. Мені не храм — бордель твій і трактир, Запльовані столи — мені не сповідальні, Ненависні мені
акафісти печальні. Надсадні молитви твоїх холопських вір. Тримай же серця випнуту ґилу Безсилими і хтивими руками, Як синій жмут кишок, тягай попід ногами Потворну тінь свою, Потворну і гнилу. І всі слова твої — то шорох тих інерцій, Що зсовують серця людей набік, Тому влютовуєм ми в ребра кожне серце, — Так цвях вганя в будівлю будівник. Ти кажеш, що я твій, а я клянусь — готовий Дволике серце розламать навпіл І дати псам напитися із жил, Коли є крапля там твоєї злої крови. Я знаю — ти живий, я знаю — ти не здох; Кричу, кричу тобі я: доки Ще шкутильгатимуть лякливо кривобокі Серця людські по трьох сажнях підлог, В тинькованій труні, в коробочці труни, Ковтаючи слова горлянками вузькими? І дикі, як одчай, припадки тишини, Ці діри в вічність, ломляться під ними. І клоччям котиться із уст і піт, і слизь, Із уст, що випнулись глибоким, чорним колом... І зашморгом шляхи всі заплелись Оцим христосикам, хлистам і богомолам Столоначальники, убивці, сутенерики, Раби раба і служники слуги, Сини російської великої істерики І всеросійської великої нудьги, Всесвітнє падло і вселюдська гнусь, Здихайте у своїй зачиненій конурі! Повстала у вогні, в пожежі, в герці й бурі Вкраїна інша н інша Русь... І що, і що тепер мені Твій зойк, твій біль і зненавида? І мево лампи, як сновида, Пройшло повз мене в тишині. І було чути, як парує вільгість, І випар тьми, мов тінь густа, застиг, Тлетворна тінь, де сіпається тільки Скажений живчик на кістках сухих. Не заховає хижа тьма Відблиска глухої муки, І Достоєвський сухорукий Горбатий лоб, як брилу, підійма. І мружаться, мов ласі звірі, вилиці І рот слова несказані жує... Серце, тихе серце моє, — Той помиливсь, хто не милиться. Тож хай сьогодні швидше буде вчора, І в двері хай твої не стука гість нічний... Як штопор, в горло коридора Вкрутився протяг довгий і в'юнкий. Шарпнувшись, тіні стали строго В чіткі і правильні ряди, І темний кут... Вдивившися туди, Я не побачив там нікого, Лиш пліснява полізла по стіні, Де звикла з року в рік тулитись. Спинялись, — не могли спинитись Дрібненькі хвилі маячні. Але все стало просте й звичне:
І лампа на стіні, й простора тишина, І водогону стукання ритмічне. І кожен стук — життя міцного знак, Життя земного, простого, як подих. І серце так мені сказало: "Так", І вітер шелестів по сходах... Післяслово Читальнику! Вельмишановний мій! Невже ж насправді це лише цинічна містика, Розхристана, без фігового листика, Симптом моїх психостеній? О, ні, бо я не гірш од Вас. Сам знаю твердо, аж на диво, Що бачить привиди в наш час — Невитримано і шкідливо. Тому — це так собі, чи вправа, чи прийом, Бо вчити тут когось я не бажаю зовсім; Адже ж не йти ж на тебе напролом. 1928 ПОЕЗІЇ. Київ. "КииюспІАка". 1930. СЛОВО О ПОЛКУ Масивні коні, п'яні коні Мотуззя рвали, пруги шлей... Тягли в проклятім перегоні Тупі потвори батарей. Услід подоланій колоні Тьма волочила мокрий шлейф. Квадратний крок і коней, і людей Котився в строгім ескадроні. Бійці замислились — ачей Іржатимуть ще їхні коні Перед атакою на лоні Бездонних галицьких ночей. Ніч одступу. В арієргарді Йде смерть, схиляючись до тих, Що зранені при окраях доріг, Лежать у варті, марній варті Шляху, що значився на карті. Як шлях походів вікових! Полки проходили повз них І вивертали солдатські очі з корнем, Мов білі пні з крутих орбіт, Щоб подивитися услід Колонам кінним — чотам чорним. Що йшли на схід, що йшли на схід... І хлинувши у хлані літ, Лягли, як на струну, на шлях стрункий зі сходу Знов тупоти підтоптаних коней І гуркоти голодного походу — Шоломом із Збруча черпали чорну воду. Змиваючи з лиця кров, пил, піт... Проходили віки, проходили онуки На ті поля, де вмер достойно дід, І жовті черепи побожно брали в руки І клали їх очицями на схід. О жовті черепи, камені межові На скорбних перехрестях війн! Знаки потужного маршруту Ці жовті черепи очицями на схід. Повз мертву голову забуту Йдуть люди в радісний похід, О, жовті черепи, очицями на схід! ПОЕЗІЇ. Київ. "Книгоспілка". 1930.
— Я не товариш вам, діду, й не недруг, Хоч і приблуда сліпий між людей, Ні датку собі н |
Родючий край поринув,
1923 року Бен вперше відвідує Київ. Тут на літературному вечорі Української Академії наук Зеров читає кілька поезій Бена. Селюк, із його велетенською дозою скромності, не захотів сам виступити перед столичною аудиторією (Ол. Филипович. "Степан Бен". КИЇВ, ч. І, 1954, с 10-11). Того ж 1923 року вперше з'явилися у київських журналах поезії Бена. Група "неокласиків" вітає його як свій блискучий "доріст".
МИКОЛА БАЖАН
ритм, в архітектурний план, обертати все те на своїй вісі і спрямувати в потрібному напрямі. "Сліпці" були останньою з його речей, поетичною вершиною Бажана. Поеми "Число" (1931), "Смерть Гамлета" (1932) — твір цікавий для вияснення комплексу чи проблеми гамлетизму в Бажановій творчості — уже позначені компромісом із переможеним ворогом.
КРОВ ПОЛОНЯНОК
О, темні сховища на людському шляху — Святебні урвища,
На серце ляже слів важкий узор. Залізом,
Де хаос ям і хаос куп Піску й рудої ржі, Де на твердий, упертий зруб Нагвинчуються етажі.
Щоб череп репнув, й звідти, з чорних дір,
І марно намагався ти
Пошарпана підлога і стіна,
СЛІПЦІ Поема історична (Уривок із розділу другого)