 ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ Сила воли ведет к действию, а позитивные действия формируют позитивное отношение Как определить диапазон голоса - ваш вокал Игровые автоматы с быстрым выводом Как самому избавиться от обидчивости Противоречивые взгляды на качества, присущие мужчинам Вкуснейший "Салат из свеклы с чесноком" Натюрморт и его изобразительные возможности Применение, как принимать мумие? Мумие для волос, лица, при переломах, при кровотечении и т.д. Как научиться брать на себя ответственность Зачем нужны границы в отношениях с детьми? Световозвращающие элементы на детской одежде Как победить свой возраст? Восемь уникальных способов, которые помогут достичь долголетия Классификация ожирения по ИМТ (ВОЗ) Глава 3. Завет мужчины с женщиной
Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.
| КОСТЬ БУРЕВІЙ -ЕДВАРД СТРІХА 2 страница
ч-lj) у юнака були три пристрасті: природа, книжки і дружба з дьми, в якій він визначався великою вірністю. Любив народні пісні і ав їх інтерпретатора Леонтовича геніальним композитором. . Ш ос*мостійно уточнив лінію своєї української традиції: сонячно- 1 ичина — гуманіст Коцюбинський — європеїзатор П. Куліш ^ Універсальний і непідлеглий Шевченко — чарівник Гоголь, а далі рикував його увагу образ і культурнотворче діло Івана Мазепи
та вся незвичайна козацька доба "барокової людини", що формувала наново українську націю. Додаймо до цього вже згадані раніш українську народну культуру з її вірою, звичаями, мистецтвом і піснями. На цій базі він асимілював великий світ європейської культури і літератури, яку читав і в перекладах і в оригіналах (користувався французькою і німецькою мовами). Ніцше, Гете, Вольтер, Лоуренс Стерн, Гофман, Свіфт, Діккенс, Флобер, іспанці, почавши з Сервантеса, модерна література Європи; досконало знав також російську літературу, зокрема Достоєвського і символістів (Бєлий, Ремізов), подобався замолоду йому Лєрмонтов, а в старші роки — Салтиков-Щедрін. Самостійний духовний ріст і виховане змалку почуття відповідальності, на міцній базі ліпшої української традиції дали цій від роду діяльній і творчій натурі змогу відважно йти крізь найтрудніші іспити його як-не-як небуденної і у всіх відношеннях переломної епохи. Іспити були практичної і духовної натури. Вони не являли для лицарської вдачі Хвильового проблеми, поки вимагали від нього тільки особистої жертви особистим життям. Наприклад, коли він, мобілізований 1916 р. до армії, зіткнувся у військовій школі в Чугуєві з своїм начальником, російським капітаном Лєбєдєвим — солдафоном-садистом, що знущався з культурно вищого від себе солдата, він не побоявся конфлікту і волів піти на передову лінію фронту, ніж терпіти садиста-деспота; і згадував його ще за три дні до смерті, кажучи, що трудно жити чесній людині під Лєбєдєвими, які душать своєю диктатурою життя. В 14-ій дивізії на фронті в Білорусі він здобув пошану солдатів, був обраний до дивізійної ради солдатських депутатів, керував культурно-освітньою працею та спричинився до скорої українізації дивізії. Демобілізувавшись восени 1917 p., він у рідній Слобожанщині став одним із завзятих організаторів українського життя і пропагандистів Центральної Ради. Коли на молоду українську державу впали удари совєтсько-російської і німецької армії, Хвильовий взявся за зброю і на чолі збройних місцевих загонів воював на два фронти, не дбаючи при тому за свою революційну кар'єру. (Він органічно ненавидів окупантів: "Окупація слово не наше і прийшло воно з темних країв, щоб затьмарити наше блакитне небо", — писав він 1922 року вже в умовах остаточної російсько-совєтської окупації України). Але готовність пожертвувати собою — це не є та найвища вимога, яку ставить відповідальній людині іспит життя. Проста самопожертв3 може означати і цілковитий провал на іспиті, який вимагає перемоги — коли не фізичної, то духовної і моральної, коли не тепер, то для майбутнього. Ця проблема стала перед Хвильовим у тому найтрагічнішому і зворотному пункті української революції, який українські літописці назвали "чотирикутник смерті". Це кінець 1918 і весь 1919 рік. Одбивши дві перші збройні напасті радянської Росії і Німеччини, Україна опинилась в нових кліщах між Заходом і Росією, які напали на молоду республіку з усіх чотирьох сторін світу з наміром Ті знищити і реставрувати стару імперію чи в її царсько-поміщицькій, чи в комуністичній формі. Виходу не було, бо хоч український народ воював хоробро на всі чотири сторони, та він не був підготований для організації в національному масштабі аж такої нерівної боротьби. Маси піддавались чужій демагогічній агітації і нейтралізувались. Настав момент, коли кожна людина, кожна група людей, опинившись в крайній ситуації, в ізоляції один від одного, мусили рішати кожний на власне сумління, риск і відповідальність. Такий момент наскочив Хвильового, коли він, відступаючи із своїм загоном перед натиском переважаючих сил совєтсько-російських військ, зустрів у селі Колонтаїв свого бойового друга патріота І.Варву прикутим до ліжка висипним тифом у напівнепритомному стані. Незважаючи на застереження матері — він поцілував хворого і сів коло нього, нехтуючи смертельною заразою. Після того він не відступив далі Опішні, а опинився в комуністичній парпі (більшовиків) України, в червоній армії, на фронтах проти Денікіна. Він вирішив узяти за слово Комінтерн і Леніна, які обіцяли ліквідацію тюрми народів і трудящих мас, визнали самостійну радянську Україну, прокламували незалежність від усіх колоніалістів, спільну відповідь всеєвропеиською, ба навіть світовою революцією на удари Заходу. іХеруючи політосвітньою роботою в масштабі дивізії, Хвильовий бачив дооре не тільки "слова", а й "діла" своїх нових партнерів — російських більшовиків, зокрема і роботу ЧК (в якій ніколи особисто не брав участі), зстріли селян, руїну української культури. Як далеко був цей російський У^13м У своїй дії від того комуністичного ідеалу, що його сприйняв він аркса і від декларацій Леніна. Хвильовий горнеться до тих українських У" стів, що хотіли дати свій український зміст тому ідеалові (див. їатлУл,СДР°бу біогРафії — О.Ган. ТРАГЕДІЯ МИКОЛИ ХВИЛЬОВОГО. Ульм, в-во "Прометей", 1947, 77 с). УPCPUИM"BІH• Прийшов 3 огненного іспиту 1919 року до Харкова, столиці _ . п ' • ид3 явився 1920 року його перший відомий нам друкований твір я тепер покохав город". В 1921 році він публікує три книжки 12 і_.249 поезій — В ЕЛЕКТРИЧНИЙ ВІК (поема), МОЛОДІСТЬ, ДОСВІТНІ СИМФОНІЇ, ще повні пафосу і радісних надій революції. Але, покинувши поезію, вже за 1922 і 1923 роки встигає він написати дві книжки етюдів, про які ми говорили раніш і які роздерли завісу комуністичної революції та показали весь неймовірний її внутрішній зміст і форми. Брутальний реалізм цього анатома-хірурга одначе не мав і натяку на декадентське колупання чи цинізм. Над усім жахом смерті і каліцтва людини панує в аналітичних етюдах Хвильового всеосяжна романтична стихійна глибока любов до людини, до свого народу, до його розтоптаного відродження, і також велика зневага до нового ворога і володаря — російського комунізму, що так швидко показав своє одвічне хамське рило з-під нової своєї політичної одежі. Його непокоїть широкий круг проблем: де кінчається людина і починається звір? Як знайти душу матерії? "Хто буде цезарем майбутньої світової імперії — світовий мільярдер чи світовий чиновник?"; як "перемогти ту ірраціональність, яка лягла на нашому історичному шляху?"; "як вивести нашу хахландію на великий історичний тракт?" IJJo висуває життя проти російського поліційного месіанізму і європейського декадансу, яку нову "весну народів"? Це були проблеми універсального духовного і політичного практичного значення, і стояли вони перед ним не абстрактно, а як пекучі справи українського відродження, української революції, що тепер у нових умовах вичітковує далі своє власне і окреме від російської обличчя. Цей романтик, майстер мистецького слова, мав великий політичний інстинкт (Євген Маланюк слушно назвав його "homo politicus"). Він бачив можливості боротьби, але бачив і ті рани, що їх завдав "чотирикутник смерті" і російський комунізм відродженню. (Власне, від Хвильового ми й виводимо термін "розстріляне відродження", з таких його образів, як-от у його "Арабесках : "І я, романтик, закоханий у свою наречену, знову бачу її сіроокою гарячою юнкою з багряною полоскою на простреленій скроні. Вона затулила рану жмутом чебрецю й мчить по ланах часу в безсмертя"). Як же трудно дати підсумкову характеристику цій людині, що охоплювала своєю душею суперечності свого часу і була в постійній творчій динаміці! Ми згідні з оцінкою, яку дав йому в 1938 році незалежний львівський літературознавець Ярослав Гординський. Згадавши про полярні суперечливі оцінки Хвильового, в рамках від "геніальний талант" до "дегенеративний психопат", — Ярослав Гординський пише: "Деякі його новели не мають щодо сили емоціональності нічого рівного не лише в українській літературі". "Новела „Я" силою своєю не має, мабуть, аналогій у новітній прозі". "Хвильовий є у своїй творчості органічним явищем в українському духовному житті: своїм аналізом він є деструктором старих форм українського духовного життя та основником його нових форм; своїм синтезом — він виразник фундаментальних змагань українського духу". "Хвильовий вийшов з надр революції, а проте творчість Хвильового вся повита образом України, в його етюдах ми вільно дихаємо всіма пахощами української землі". "При всьому захопленні революцією Хвильовий не ідеалізує її однобічно, навпаки, він проти шаблонно-героїчних котурнів агітаційної літератури". Відкинувши негідне провідництво Москви, Хвильовий висунув власну велику концепцію для народів, що творять з'єднуюче кільце між Європою і Азією ("азіатський ренесанс"). В суто мистецькому плані — це "свідомий революціонер-реформатор прози", новатор, що не рве з традиціями, і створив власний різноманітний та багатий стиль і школу (неоромантизм). Великий майстер слова, дарма що його мова повна варваризмів, неологізмів тощо, вона, як і ціла будова творів, організована в музичному ключі. (Ярослав Гординський. Стиль Хвильового". КРАКІВСЬКІ ВІСТІ за 12 і 13 травня 1943 p.). Майбутній автор монографії про Хвильового не зможе оминути того факту, що в Хвильовому, як і в усій літературі 20-их років, перехрестились дві великі стильові традиції Європи: романтика і бароко. Хвильовий безумовно був спадкоємець європейської романтичної традиції. Одна з проблем його духовної драми: як переборював він богоборсько-ніплістичну традицію романтизму (від де Сада до карамазовщини і аж до Леніна) і як видобував із романтизму його віталістичну традицію від ■Лоуренса Стерна, Амадея Гофмана і Гоголя — до "Сонячних кларнетів" і -Замість сонетів і октав" та "Сковороди" Тичини. Це проблема, яку так цікаво зачепив в іншому плані Альберт Камю у своїй "Збунтованій людині . Особливо вражають аналогії до Гофмана і Гоголя — їх 'спільної і духовної ситуації, їх внутрішніх конфліктів і їх романтичного стилю. Дослідники відзначили (у нас це зробив Дмитро Чижевський), що зм ЛІХ століття в багато дечому звернувся до бароко і відродив ^имало барокових первнів. У Хвильового синтез романтизму і бароко СН0' . в'д °Фмана іде в нього поняття в стильову систему перш0ПАаН°ВОСТ1 ^У 1 °Фмана ' Гоголя — двоплановість) того, що на в соб' здається хаотичним розпорошенням і суцільною суперечністю іронія об Т3 °Ж патетика ' гротеск чи прозаїзм у парі, романтична шукача-ентузіаста, приреченого на невдачу, бо навіть техніка 12'
Звичайно, всі ті риси минулих стилів — романтики й бароко — це лиш химерний (хоч і не випадковий) відгук у власному стилі Хвильового. Подібність епох викликає подібності в стилях, але історія при всьому тому таки не любить кліше. У Хвильовому жив дух неповторного Розстріляного Відродження, дух незалежності і власного шляху України. Тому в оповіданні "Я поет падолав руїнний гіпнотизм комунізму Тагабата (що, до речі, нагадує собою Леніна). Густі соки української лози і грунту вибухово ферментували у молодому вині його творчості. Та все ж і трагічний хаос матеріалу доби, і власні кипучі почуття, думки і виблиски інтуїції та фантазії підкорив митець порядкуючій у ньому силі любові і музики. Вони й дали лад безладові, гармонію — дисгармонії. Хвильовий означив свій власний стиль і стиль споріднених йому митців 20-их років терміном "романтика вітаїзму", але не виключав ним стилю тодішніх неокласиків. У своє поняття "азіатського ренесансу він уводив як традицію також і греко-римське мистецтво. Ці речі згадані також у памфлетах Хвильового, які в скороченні подані в розділі есеїв цієї антології. РЕДАКТОР КАРК / Бєлий, і Блок, і Єсєнін, і Клюев: Росіє, Росіє, Росіє моя. Стоїть сторозтєрзаний Київ І двісті розіп'ятий я. П. Тичина Связан я узловыми дорогами. На которых повесилась Русь. На которых трактиры с острогами Хоронили народную грусть. В. Александровский І На стола поклав браунінга й на нього дивився тривожно — редактор Карк. Кожний браунінг має свою історію — криваву і темну — у нас на Україні, сьогодні: 3 березня року нашого п'ятого... а взагалі — 1922. Кожний браунінг має свою історію: темну, як духовне нутро окремої особи... Історія браунінга така: ліс, дорога, втікачі, вороги, і хати, і дерева, і всім байдуже, вже дихати не можна, горять груди і згоряють — згоряють... ' Іостріл... Темна історія. У буржуа відбирали браунінги, і вони плакали, а потім у нас одбирали, і ми не плакали — не іронія! — а може хто й плакав... Чого одну людину шкода, а до тисячі мертвих байдуже? Іочуття колективізму нема — це не з "азбуки комунізму", повірте! Проте це не щоденник — це справжня сучасна новела. редактор Карк підвівся, ще раз тривожно подивився на браунінга ' вийшов.
II Із тихої вулиці пішов на клекіт. Жевріло блакиттю. Чудово: смердюче, промислове місто велике, але не величне — забуло слобожанське народження, забуло слобожанські полки, не утворило американської казки: не йшли будинки в хмари — чудово: воно ховає сьогодні в своїх завулках криваві легенди на сотні віків. Редактор Карк дивився на вікна: там Чепіга й теж зацвіла. Йшла синя ніч і налягла на будинки, мабуть, заповнювала коридорне повітря — коридори довгі, темні — установ. А в міщанських домах тукали, мабуть, годинники. Тукали, одмірювали простори по культурних, некультурних віках, згадували революції, не знали революцій — народні бунти, селянські повстання, Хмельниччина, Павлюк, Трясило... І дивився Карк на небо: там голуба безодня, там кінчається життя, а степи України теж голубі — асоціація з небом. Потім повернув додому. Біля цього магазину — тут тепер державний шоколад продають — одного зимового ранку він зустрів нову владу. Згадав, як шумувала Україна — хохол упертий чоловік, а може, тут десь проходив Сковорода Григорій Савич, великий український філософ, а тепер, кажуть, могила бур'яном поросла й бджоли не гудуть біля дупла, тільки пчілка іноді пролетить, і шумують революції, повстання на Україні знову. Григорій Савич Сковорода — так російська інтелігенція любить: Григорій Савич, Ніколай Романович, Владімір Ілліч, Тарас Григорович. І єсть у цьому якась північна солодкість, упертість, і калузькі нетрі, і Іван Калита, і московська сила — велика, велетенська, фатальна, від варязьких гостей іде. І нема тут вишневих садків — на вишнях у червні проростають зорі — і нема тут лунких дівочих пісень — далеких, а то в заводському посьолку, або коли з сапками йдуть, а за ними з цукроварні ледве-ледве манячить у літні, ясні ночі дим. Дим... Подумав, що над Україною завжди був дим, і вся вона задимилась у повстаннях, задимилась у муках, огонь ішов десь у землю, тільки на Дінці спокійно думали й упирались у небо димарі. І був огонь і теж — велика велетенська сила, фатальна, тільки від варязьких гостей вона не йшла. З Лопані дмухнуло вогкістю. Лопань має теж свою історію: на березі багато калу й дохлі коні, а вчителі гімназії і досі ловлять удочками рибу й думають — про минулі яні коли фунт білого хліба коштував три копійки, а півпляшки — двадцять чотири. Лопань теж має свою історію — вона не знала революції, біля неї проходять червоні крамарі, на ній теж зрідка появляються кайори. розмова: __ Що за світла ніч, а на душі темно: нема простору. Чека. Госпуп. Ех ти, життя прокляте! Другий голос: __ Нічого. Сила за нами. Ха! Обиватель. А обиватель — хвиля, дев'ятий вал. Регулятор. Піднявся високо, а ну бо нижче! Не хочете? Себе виніть. Ми теж дещо знаємо. Налетів обиватель — і човен поринув. Обиватель регулятор. З Лопані дмухало вогкістю. III Живе редактор Карк близько міського парку, на тім краю, де сонце сходить і блимає в скалках сміття — там вигін, там собаки, а вночі постріли на сполох — вартові. Між іншим, відповідальності за газету жодної, відповідальний інший. На квартиру прийшов випусковий. — Entres! Редактор Карк завжди: Entres! Випусковий товариш Шкіц і суворий і були и член ЦК есерів. Був на суді — виправдали, тепер щось знає. І Іоклав останню коректу до підпису. Редактор Карк: — Сідайте, прошу. Шкіц дивився на всіх трішки з презирством, і на Карка. Безумовно: одні не знають, що є ЦК, а другі — що він булий. Дивився поверх ркової голови й стояв: Каркові з ним приємно, а коли згадував — іенриємно: від ЦК дмухало чимсь величним, мов генерал-губернаторство, прийшло чогось у голову про величність. Хтось скаржився — їхати леко: триста верстов. Не міг уявити: сьогодні за фунт хліба заплатив ' ПСЯЧ каР6ованЦІв. За маленький шматок. Що ж триста? Мовчав. І Шкіц. Потім Шкіц запохмурів. країна... Да... Проґавили — і пішла від нас. Україна пішла. А му, що ми поети, що ми не комерційної вдачі. 1 Ще суворіш: и не політики. Ми поети. Нема в нас і північної жорстокості.
Редактор Карк: — Велику французьку революцію поети робили. — Французи — нація. А ми без міста, в місті ми мужлаї, Редактор Карк слухав, і було боляче й тоскно. Дивився на той стіл, де лежав браунінг, і було сіро, як у 1905 чи в 1906 році. Було: — Центральна Рада, трудовий конгрес. Випусковий узяв підписану коректу і в'яло промовив: — До збачення. Потім хвилину розглядав біля дверей статуетку — бюст якогось римського полководця. Карк дивився на статуетку. Він приніс її з редакції: старовиною віяло. В його редакції виходила колись велика газета сімнадцятого року. Розповсюджувалось її по всій Україні... Ну, і від статуетки віяло. Приходила ще хазяйка і покликала до себе. Вона завжди незадоволена з будинкового податку. Говорить: — З мене беруть податок, а я нічим не торгую. А тепер усі 1 ще каже: — У мене дочка хвора, а їй не дають пайка. А тепер усі хворі Це вона каже досить щиро. Редактор Карк п'є в неї чай. За чаєм вона оповідає йому, як ховала фарфорові чашки від реквізицій — вони лежать у відомого лікаря внутрішніх хвороб, а в нього реквізицій не було. Потім він підвівся — іти треба. Похитала головою: — Ах, редакторе! Працюєте ви багато. Матвій Самойлович... І замислилась. Матвій Самойлович її чоловік. Розстріляли за контрреволюцію. Це було три роки тому. Висів його портрет над її ліжком, а в рядок — Михайловський. Купила на базарі, казали, що Михайловський теж не з комуністами. Коли Карк проходив вітальнею, біля вікна сиділа Нюся. Нюся покликала. Коли підійшов, подивилась ясно. Вечоріло. Слухав, як десь прокричав півень. Нюся: __ А на тім тижні думала про степи; про махновщину. Довго-довго думала. І думала, що махновщина то є трагедія інтелігенції Лівобережної Укоаїни. Як ви гадаєте? Подумав. —Може. IV У редактора Карка очі, як у Ґаршина, а очі Ґаршина писав Рєпін, а Рєпін оголошував себе за українця, і Нюсі здавалось, що в очах Карка — степи. Стояли ясні дні, і йшли ясні дні. За міськими левадами сторожили простори, і було просторо, а на душах темно. І на тих і на других, і переможці і переможені — а хто переміг? Це редактор Карк думає. Усі були похмурі, того й театри так повно заповнювала публіка... республіка... ха!.. — це редактор Карк думає. На заняття ходив уже пізніш відповідального. Вчора зачинились у кабінеті. Відповідальний каже: — Читали "Росію в імлі" Велза? Хай тепер радіє: на вулицях в Занозуватий чоловік — це видно, і нервовий — це теж видно. Йому повсякчас здається, що з нього глузують. Він лає інтелігенцію, але любить, коли йому кажуть: — Та ви ж самі інтелігент! Правда, замахає руками: — Ізбави бог, ізбави бог! У конторі сидить машиністка, дочка колишнього власника цієї Друкарні... (колишнього... тепер усі колишні і все колишнє, і в цім либінь вечірньої мислі...). Каркові шкода її, і він також ставиться до іеі, як і до статуї римського полководця — з повагою, і йому сумно, и дивиться на неї. Здається, що вона, як і Нюся, вміє говорити, що яеі такі м які руки, як у Нюсі. Проте він до неї ніколи не говорить. втра він ходив додому, і багато днів ходив додому. По дорозі знайомих. Як-от: у чумарці, із стьожкою, він завжди все знає,
улесливий, лагідний. Він каже: — Хі! Хочете побачити радянський шлюб? Це інтересно. Справжній робітник, з тютюнової фабрики. І його батько робітник. Входять у церкву. Улесливий метушиться, вказує иа двох, що біля вівтаря стоять — шлюб. Запевняє, що це робітник, що батько його робітник. А Карк думає, що улесливий, мабуть, колишній есер, мабуть, колишній есдек. Курить ладан-дим. Церква завжди збирала націю — кирило-мефодіївські братчики, лаври — фортеці. Та от прийшла революція, і закуріло, і не стало церкви, і воскресла церква. — Христос воскрес із мертвих!.. Пішов дощ. До великодніх свят було сіро, холодно, першого (паски святили) заясніло, весело, тепло. І другого. Потім знову дощі. Віруючі думали, що це знамення, і Карк сьогодні трішки збентежений: бачив колись комету з хвостом, чогось тепер зелена, біля Оріону... Нащо комета? А земля одірветься-таки від сонця й полетить у провалля. І тоді будуть смішні революції й автокефалії. Буде тільки дим. Дим заповнить повітря, і буде первотвір. — Христос воскрес із мертвих!.. У церкві співали мелодії з Леонтовича — кажуть, він загинув химерно однієї зеленої ночі, а це було взимку, а його композиції французькі діти співають, а в нас у церкві, з ладаном... Вийшов із церкви. Колись Карк бачив, як автомобіль задавив велосипедиста. Летіли обидва. Що думав велосипедист? І уявив: Сиваш, тривожна ніч, морс і 10 000. Махновщина по Сивашу на тачанках. Трагедія інтелігенції Лівобережної України... ...Нюся. Вона така лагідна, а візерунки нагадують гетьманщину. Було сумно. Вечорами сидів з Нюсею або ходив до відомого українського діяча — з боротьбистів — з рудою борідкою. Слухав його плани про те, як утворити нову партію — викинути "Р" з РКП, викинути "У" з КП(б)У, утворити єдину КП. Це фантазія, це романтика. Український діяч видавав ще поганенького журнала и не міг його видавати — самоокупність сувора, а в нім не було німецького духу-І була лагідність і скорбота в сірих очах і було м'яке тіло. Фантазії розцвітали під блакитним небом. Блакитне небо проточувалось на всі вулиці великого промислового Редактор Карк виходив у зоологічний сад і прислухався до неясного шуму, що туманів між дерев. Тягнуло кудись, а на серці наростало слизьке, наростала злість на всіх. У редакції він не хотів стрічатись. Не говорив із відповідальним. Про що говорити? Була й на нього злість. Росла. Торік думав: parvenu, а відповідальний ріс, і була вже злість. Образливо було за себе, за руду борідку, за тисячі розкиданих по Україні невідомих і близьких. А відповідальний ріс, знову лаяв інтелігенцію, і хотілось плюнути йому межи очі, за його неправду, за його лицемір'я. Годинами стояв біля букініста, а недалеко бандурист набринькував про славу України. Пішов до Нюсі. Нюся розказувала про козаччину, про боротьбу українського народу за своє визволення. Тоді він говорив — суворий, ніби з ворогами говорив: — Ні, Нюсю, я так не можу. Мені важко. Мене оточують люди, Нюся втішала, він заспокоювався, і вона знову говорила про козаччину, про Хмельниччину. Редактор Карк: Мені сняться зелені сни — навкруги простори, а на мене лізуть гадюки. И їх б'ю, а вони лізуть. Я не символіст, а вони на мене лізуть... А потім він знову думав про браунінг, і було тоскно, бо хотілось «йти, руда борідка теж: хоче жити — одірваний від життя із своїм журналом радянський автомат. оуло його шкода. А от варязька сила — велика, велетенська, рає, ще напирає. І мовить руда борідка з сумом: ~~ Не придавіть зовсім! іДХопився. Хотілось вилаятись, кріпко, цинічно, матюком. У \°ву лізли соціал-демократи в митрах... 1 фостогнав: — Нюсю! Вона одкинула руку, подивилась на його обличчя — воно було мертве. Сказала схвильовано: — Ідіть, випийте води! Редактор Карк підвівся і, як хворий, пішов до дверей. VI Удень бачив, як гурток дівчат біля акацій із сапками. Смішні в шумнім місті: у них такі ноги бронзові й м'язкі. Знаєте: грунт, рілля — пухко; тільки що важко пройшов плуг, а недалеко панський маєток, а десь збираються води, і зелина буйно б'ється вгору. Знаєте: майбутнє не в обмашиненні життя, а в притягненні природи до машини. Ах, як природа дивиться на машину! Знаєте: колись я вийшов із цеху на повітря після нічної зміни. Цокотіли молотки, гуділи машини, і все задумливо. А вгорі одне небо з зорями — і тільки. За заводським парканом тиша — ніч. Тоді в голові мудро, тоді в серці мудро, тоді я цар життя, і моя голова підпирає темно-синю височінь. Редактор Карк говорить до дівчат: — Відкіля ви? — Хі! Хі! Хі! Але одна сміливо сказала: — Що тобі, паничу? Подивись на себе: тобі жити два дні. Хіба Здригнув. — Відкіля це ти знаєш? — Знаю! Тепер усе пішло на комунію. Всі знаємо. — І заспівала: Ципльонок жареной, ципльонок вареной, Ципльонок тоже хочіть жить. Я не совєцькой, я ие кадецькой, А я народной комісар. І говорила: — Бач, і той лізе в комісари — ципльонок. — Да... — сказав і одійшов. Думав... надто. І комуністи одягаються краще, може й не всі — неп. Шкіц організовує трест і вже не говорить про Україну, тільки іноді мало. Але він каже: — Практика — річ велика. Це життєва пошлість; але й життєва оість. Треба житн. Так після пожежі: стоїш на руїнах — важко, бо смердить трішки й нагадує... та треба жити. Карк нервово кинув: __ Після пожежі не смердить! Шкіц уперто заявив: _ Після пожежі маленький дим і... смердить. І розійшлись. Знову наростала злість. І на Шкіца. Був самотній, сунула непереможна жахна стихія: степова пожежа... А потім буде дим. Крізь дим вирисовується дірка на чолі... |
вставної новели чи кільцевої побудови, гострий зір на речі і т. д. А чи ж не живуть у творах і в особі Хвильового такі класичні характеристики барокового стилю і людини, як скомплікованість; етичне забарвлення образ сильної, але підпорядкованої вищій силі людини; рухливість, динаміка-розуміння краси не тільки як "красивості", а й як сили (напр., сили стихій), включення в естетику й "неестетичного" (брутальний реалізм Хвильового); закохання в темі смерті; бажання зворушити, розбурхати, викликати сильне враження, занепокоїти ("хай живе дух неспокою!" Хвильового); гіпербола; любов до антитези; пристрасть до універсальності і всеохопності; поєднання захоплення зовнішнім і декоративним (орнаменталізм прози Хвильового) з виключною здібністю до погляду у внутрішнє", в самого себе; прагнення до взаємин із літературою світового; нахил до великих планів та ідей (Колумб —людина бароко), і, нарешті, ідея національного відродження та потяг до героїчно-лицарського ідеалу громадського діяча (див. розділ "Бароко" в книзі Дмитра Чижевського ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ, Нью-Йорк, Українська Вільна Академія Наук у США, 1956).
Ми романтики.