 ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ Сила воли ведет к действию, а позитивные действия формируют позитивное отношение Как определить диапазон голоса - ваш вокал Игровые автоматы с быстрым выводом Как самому избавиться от обидчивости Противоречивые взгляды на качества, присущие мужчинам Вкуснейший "Салат из свеклы с чесноком" Натюрморт и его изобразительные возможности Применение, как принимать мумие? Мумие для волос, лица, при переломах, при кровотечении и т.д. Как научиться брать на себя ответственность Зачем нужны границы в отношениях с детьми? Световозвращающие элементы на детской одежде Как победить свой возраст? Восемь уникальных способов, которые помогут достичь долголетия Классификация ожирения по ИМТ (ВОЗ) Глава 3. Завет мужчины с женщиной
Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.
| КОСТЬ БУРЕВІЙ -ЕДВАРД СТРІХА 1 страница
Кость Буревій — людина трьох різних життів. Перше життя було типовим життям "всеросійського" професіонального революціонера-підпільника, активного діяча, а потім і члена ЦК найстаршої і свого часу найсильнішої російської партії соціалістів-революціонерів (1903-1922). Це життя дало Буревію 68 царських і одну більшовицьку російську тюрму, три заслання на Північ і в Сибір та втечі з них, досмертий туберкульоз і десятки операцій кістки. Єдиною компенсацією за це мучеництво було звільнення Буревія від опію "всеросійської одності" шляху до свободи народів-рабів Росії — під керівництвом... тієї ж Росії. Друге життя (1923-1934) — це життя видатного діяча Розстріляного Відродження. Воно дало йому нові злидні і переслідування, але повернуло йому його Україну, дало найвищу втіху будувати, творити непроминальні вартості. Третє життя Костя Буревія — це життя міфічного Едварда Стріхи, що народився 1927 року, але не вмер і досі, бо (про це свідчить також славіст та історик літератури Дмитро Чижевський) записало Буревія до невеличкої в історії світової літератури групи найліпших майстрів пародії і літературної містифікації. Друге і третє життя можна розглядати як одно, що тривало лише десять літ і що коштувало йому розстрілу, коли він мав лише 46 років і почав семимильними кроками наздоганяти втрачений час. Народився Буревій 2 червня 1888 року у слободі Велика Меженка, південна Воронежчина, що складом населення є українська, але тільки завдяки "ленінській національній політиці" осталась всупереч волі населення по живому одрізана від радянської України і приєднана до радянської Росії Батько Костя — Степан Буревій — мав багато дітей і мало поля. Кость міг кінчити тільки сільську чотирирічку. Дальшу освіту він здобув амотужки, головно в тюрмі й на каторзі. Наприклад, на першому його засланні його товариші неволі — студенти, захоплені сільським самородком-талантом, допомогли Костю підготуватися до іспиту за гімназію на атестат зрілості (матуру), який він і склав у Петербурзі, відбувши термін заслання. На тому ж засланні учив він польську і французьку мови. Після другого заслання вчився у Петербурзі на Вищих комерційних курсах. Увесь час по тюрмах багато читав. Воронеж був відомий центр російського есерівського руху. На південну Воронежчину менше сягала діяльність українських організацій-Тому й не дивно, що 15-літній Кость Буревій — селюк, позбавлений перспектив освіти і заробітку, — уже є в складі мережі російської ПСР і дописує до нелегальних російських есерівських газет. В складі ПСР Буревій був активним діячем обох революцій — 1905 і 1917 років. Перший арешт 1905 року за участь в аграрних зворушеннях тільки штовхнув юнака в підпілля і до участі в замаху на воронезького генерал-губернатора. 1907 р. — Кость уже член Острогорського повітового комітету ПСР. 1911 — другий арешт, Кость на лаві підсудних у складі 300 селян. Заслання в Олонецьку губернію, на самотній острів Большой Кутанаволок. Із заслання шлях не додому, а в Петербург, де він складає і виконує відповідальну роботу в напівлегальній газеті "Мысль". В липні 1914 р. — третій арешт. В петербурзькій тюрмі сидить із співробітниками "Правди" Миколою Скрипником, А. Єнукідзе, Кіселевим. Засланий у східний Сибір на Єнісей, де знайомиться з Бурцевим, Смілгою, Бадаєвим. І ригорій Петровський — майбутній "президент" радянської України — допомагає Буревію сісти на пароплав і втекти. Красноярськ, Москва і знову 1 Іетербург, де він — організатор робітничого забезпечення, робітничих лікарень, страхкас, страйкових комітетів. Підпілля, постійна зміна паспортів, мешкань, прізвищ... Участь у підготовці замаху на -кил ет """""Р^- Водночас учиться на вищих комерційних курсах. В жовтні Р- четвертий арешт і Сибір на 5 років, довгі російські арештантські 1 '™' тои самий Туруханський тракт і глуха сибірська тайга. Підготовку гечі зірвала революція — в березні 1917-го Буревій переживав стии поворот із Сибіру амністованих. Кінчилось, нарешті, підпілля. «сни до осені 1917 р. Буревій у Воронежі — голова ради робітничих, гських і селянських депутатів, член губкому ПСР, потім депутат сіиських Установчих зборів, член бюро їх есерівської фракції.
Четвертий з'їзд ПСР у грудні 1917 р. обирає його членом ЦК ПСР. Перше видання "Большой Советской Энциклопедии" подає, що Кость Буревій був також членом Української Центральної Ради. Активна боротьба проти диктатури більшовиків ставить його на чолі поволзького повстання, він працює в самарському комітеті Установчих зборів. В боротьбі з імперсько-реставраторськими нахилами ПСР організує з однодумцями групу "меншість ПСР", яка розвалюється в 1922 році. В ті часи стався перший арешт Бурезія органами ЧК. До того періоду належать такі його книжки: КОЛЧАКОВЩИНА (Москва, 1919, 40 с); ПОЭТ БЕЛОГО ЗНАМЕНИ (А. Блок), Москва, 1921, 23 с РАСПАД- 1918-1922 (Москва, 1923, 131 с). 1922-23рр. Буревій навіки прощається з російським політичним життям — із тою віковою руїнною оманою всеімперства — "всеросійського" рабства і "всеросійського визволення . Він виходить на власний український шлях. Після короткої праці редактором-економістом у "Сельхозсоюзе" і ВСНХ Буревій переходить на інвалідну пенсію (туберкульоз кістки). Решту прожитку для родини (дружина Клавдія і дочка Оксана) здобуває літературними гонорарами уже виключно як український письменник. 1925 року з'являється в "Червоному шляху (ч. 5, с 23-24) уривок із його роману "Хами", а також кореспонденції про життя дуже чисельної української колонії в Москві, про Український клуб, Українську театральну студію і видавництво "Село і місто , що в їх організації Буревій грав провідну роль. Його боротьба за те, щоб уряд РСФСР узяв на бюджет культурні установи української меншини в Москві, як то зробив уряд України для російської меншини, не дала позитивних наслідків. Вперше звернув на себе уваїу в Україні Буревій своєю книжкою ЄВРОПА ЧИ РОСІЯ. ШЛЯХИ РОЗВИТКУ СУЧАСНОЇ ЛІТЕРАТУРИ (Москва, видання автора, 1926, 39 с), в якій він виступив опонентом Хвильового, закидаючи останньому ідеалізацію Європи і недооцінку вартостей російської художньої літератури. Цей невдалий виступ був продиктований, мабуть, якимись тактичними міркуваннями, які могли бути наслідком непоінформованості людини, що з дитинства змушена була жити поза межами України. В усякім разі після гострої відповіді з боку Хвильового Буревій із опонента стає досмертним прихильником Хвильового, платячи за цю прихильність лицарську ціну власним життям. Коли в 1927 році Буревій виступив під псевдом Едвардз Стріхи як нещадний пародист проти червоного лівацького пристосуванства і підхліблювання новій московській релігії ленінізму, т° перший, і спершу чи не єдиний, хто був утаємничений в секрети Едварда Стріхи, був Хвильовий і його товариші (про це пише Буревій у "Автоекзекуції" Едварда Стріхи). 1929 року Буревій переїжджає до Харкова і тут кидає всі свої сили в культурну українсько-російську боротьбу, дарма що вже наступали тоді часи втручання в цю боротьбу органів НКВД. У Харкові Буревій показав себе як першорядний знавець і критик театру, літератури, мистецтва (див. його книжки: ТРИ ПОЕТИ. Харків, "ЛіМ", 1931, 88 с; А. БУЧМА, монографія з приводу 25-ліття роботи актора, Харків, "Рух", 1933; також редаговані Буревієм монографії малярів Самокиша, Дмитра Левицького та театральні мемуари Саксаганського, Кропивницького, Садовського й ін). 1928 року Буревій закінчує історичну драму "Павло Полуботок", яку він писав для нащадків, а не для друку, як сповідь свого життя. Гетьман Полуботок, що не хотів бути ні Мазепою, ні малоросом, а рівноправним союзником Москви, умирає в петербурзькій тюрмі на очах царя з прокльоном московському віроломству і з словами: "О! Я тепер добре знаю, що воля міститься на кінці шаблюки! В цих словах прозвучав висновок, який зробило ціле радянське покоління українців із свого найсвіжішого досвіду співпраці з більшовицькою Росією. Але найбільшим літературним пам'ятником Костя Буревія остався його Едвард Стріха, міфічний автор із власною міфічною біографією, викладеною у пародійному шедеврі — поемі "Зозендропія". Едвард Стріха — це літературний образ, тип радянського кар'єриста, що їздить дипкур єром уряду СРСР по лінії Москва-Париж, що пише ультраліві комуністично-футуристичні вірші. Якесь несамовите поєднання безпардонного нахаби і жалюгідного пристосуванця до вимог компартії, оопльовувача всіх цінностей і майстра самореклами, порожнечі із страшенною галасливістю, провінційного примітивізму із претензією на ультрамодерну європеиськість , безмежного егоїзму і егоцентризму з великою охотою юоити революції і поліпшення суспільств. Формально і в першу чергу И ула містифікація і пародизація українського "комункультівського" 'Футуризму на чолі з Семенком, який саме тоді поперед партії бив •ласиків і ваплітян, як "буржуазних націоналістів ". Але фактично це сатирична пародія на весь московсько-більшовицький лад, на овану ним пролетарську літературу" і критику. Многосторонність ародн просто вражаюча, бо, крім того, вона була скерована і проти ицьовки вікової російської імперії в формі СРСР, і проти тих, що раоїв (українські комуністи), і проти конструктивізму та порнографізму В. Поліщука, і проти (правда, в дружньому тоні) слабих місць неокласиків та "романтиків вітаїзму". Семенко, одначе, повірив, що Едвард Стріха — це не містифікація, а реальний футурист і дипкур'єр. Протягом 1927-28 pp. Семенко надрукував у своєму журналі аж 11 зухвалих нищівних пародій на себе Едварда Стріхи. Більше того, Семенко піддався цій літературній провокації і сам почав наслідувати окремі манери Стріхи. Семенко називав Стріху в своєму журналі геніальним і сміявся з тих читачів, які писали йому, що Стріха — це злюща пародія на Семенка. А коли довідався, що Стріха є містифікація — надрукував кілька своїх віршів за підписом Стріхи, а потім оголосив, що Стріха умер, кинувшись у Мурманську із скелі в море. Та вже було пізно. Буревій змусив Семенка припинити зловживання чужим псевдонімом. Він публікує далі у Поліщуковім конструктивістичнім журналі "Авангард" (ч. З, 1929) автобіографічну поему Стріхи "Зозендропія", на запрошення Хвильового дає своє пародійне оформлення журналові "Літературний ярмарок" (ч. 8, 1929). Він демонструє себе формально більшим майстром футуристичної поетичної техніки, ніж сам Семенко, розгортає далі надзвичайний портрет Едварда Стріхи та сипле безліч ущипливих дотепів на панівний лад. (Цих дотепів була сила і в двох рев'єрах Буревія — "Огюртунія", що йшла в 1930 році в харківському театрі "Веселий пролетар" у поставі Бортника, — і "Чотири Чемберлени", перша редакція, що йшла понад сто разів 1931 року в найкращому тоді театрі "Березіль"). Нарешті ЦК партії втратив терпець і наказав партійній критиці розгромити Едварда Стріху. Усі лайки були висипані на Стріху. А коли виявилось, що Стріхи властиво не існує, тоді скаженство дійшло меж. Буревій мусив виступити з самокритикою, але і тут він зумів здобути перемогу, давши статті пародійну назву "Автоекзекуція" і підписавши її таки іменем Едварда Стріхи. Отак родилась пародія на радянську самокритику саме в момент, коли поголовно всі мусили самокритикуватися. Я думаю, що величезний сприт у знаменито проведеній літературній афері Стріхи почерпнув Буревій із свого многолітнього досвіду підпільного революціонера-конспіратора. Що ж до його імітації різних літературних форм, його слова — і образотворчого багатства, гумору й сатири, — то тут виявився його першорядний літературний талант і почуття міри та стилю. Позбавлений усіх заробітків, цілком уже "підготовлений" пресою Д° арешту, Буревій шукав 1932-33 року заробітку, часом ще друкуючи якісь дрібниці в знайомих редакторів під псевдонімами Варвара Жукова та Нахтенборген. В шухляді нагромаджувались нові готові праці про театр, драматургію. Лежали там уже готові "Мертві петлі. Тюремні мемуари". Тим часом злидні і сексоти дедалі щільніше облягали хату. У вересні 1934 р. Буревій, лишивши родину в Харкові, іде до Москви шукати заробітку і порятунку від арешту. В жовтні родина ще мала від нього листи. Потім запанувала мовчанка, яку перервало урядове повідомлення Москви, вміщене в усій радянській пресі за 11-е грудня про арешт украшської групи "терористів-білогвардійців" — тих самих "28", серед яких, поруч Буревія, були названі Олекса Близько, Григорій Косинка, Дмитро Фальківський та інші. Рівно через тиждень радянська преса за 18 грудня 1934 р. повідомила про вирок розстрілу і його виконання за постановою прибулої з Москви в Київ військової колегії найвищого суду СРСР. Розповідають, що Буревій та інші підсудні зустріли вирок як герої, вигукуючи безсмертя України і вічну ганьбу її катам. Через 20 років Буревій-Стріха народився вдруге. Його донька Оксана, якій пощастило зберегти і вивезти за кордон під час другої світової війни сконфісковану частину архіву батька, видала в блискучому оформленні Якова Гніздовського і в редакції Юрія Шереха прекрасний безсмертний томик, що читається як роман: ЕДВАРД СТРІХА ПАРОДЕЗИ. ЗОЗЕНДРОПІЯ. АВТОЕКЗЕКУЦІЯ (Нью-Йорк, Слово , 1955, 268 а). Цей томик повного Едварда Стріхи є справжім народженням першого в історії української літератури великого пародиста. Ьо така вже природа того рідкісного ґатунку, в якому пародія водночас є літературною містифікацією, що вона стає цілісним літературним твором тільки після її повного видання і демаскування. Крім кількох зразків пародій Стріхи ми подаємо в розділі драми також уривок із п'єси Буревія "Павло Полуботок".
ПАРОДЕЗИ Партвивіска Зробіть мені квиток партійний: Навдовжки — кілометр, Навширшки — кілометр! І напишіть червоним на вогні: Це — Стріха Едвард — рядовий загонів геніальних геній! Напишіть: Він сліз не має, Цей Едвард, А кров — барилами, Пожежами — вогонь У собі носить. Напишіть: Письменство він врятує Від Хвильових, Тичин і Рильських, Політику — від Чемберленів, Поезію — від солов'їв. Напишіть: Він там співа — де бій, Сміється там — де жах, Сумує там — де європейки, Радіє там — де Шкурупій, Регоче — разом із Семенном І напишіть: Умре він радо За владу рад Всесвітню. І смерть І сміх... Так напишіть Червоним на вогні Партвивіски — квитка И поставте На майдані — Усім на радість. НОВА ГЕНЕРАЦІЯ (Кшв). 1928. н. 1. Тут узято з книжки: Едвард Стріха. ПАРОДЕЗИ. 303ЕНДР0ПІЯ. АВТО-ЕКЗЕКУЦІЯ. Нью-Йорк. Обєднання українських письменників "СЛОВО". 1955, с 22. РРРЕВОЛЮЦІЯ РРРеволюцію писати З трррьома ррри-ррри! Щоб гурррикан ррревів з еррреба й ррревли вітррри! Візьміть ви слово вітер, одкиньте ер, — і стане царський Вітте, що вже давно помер. Тепер зробіть те саме зі словом революція й одразу ж бридко стане: солодка еволюція... РРРеволюцію писати тррреба З трррьома ррри-ррри! Щоб гурррикан ррревів з еррреба й ррревли вітррри! З архіву Костя Буревій (він же Едвард Стріха). Вперше видруковано в журналі АРКА. Мюнхен, 1947. ч. 6.
Конструктивно-експериментальна радіопоема (Уривок) Червоні чвари! Час червоний! Чурило черево чи чоло, чи чо, чи чох, чи чор зна що? Чи очі плачуть, чи регочуть? Чи чорне щось червневе? Чи кінь червоний скаче назустріч чорному коневі? Нехай він чорний, нехай білий, — усім чортам одна ціна: біль, біль, біль, біль, біль балок білих н червоно-білая стіна! Мерсі! Мерсі! червоний читачу! Мерсі, що почекав, поки я в честь чека алітерації на ч, на р, на б черкав. Альманах АВАНГАРД (редактор В. Поліщук). Харків. 1929, ч. 3. Тут передруковано із книжки: Елвард Стріха. ПАРОДЕЗИ. ЗОЗЕНДРОПІЯ. АВТОЕКЗЕКУЦІЯ. Нью-Йорк, ••Слово1', 1955, с 118-119. МИКОЛА ХВИЛЬОВИЙ Хвильовий жив 39 років, з них 22 роки дитинства і молодості пройшли в глухій українській провінції на Слобожанщині, дальші п'ять років забрала в нього перша світова війна і революція (1916-1920), останні чотири роки життя — це була агонія боротьби із суспільною і духовною смертю в інквізиторській машині московського тоталітаризму (1929-33), що кінчилась його демонстративним, протестним самогубством 13 травня 1933 року. І тільки яких вісім років мав він на свою літературну працю, обмежувану цензурою і міновану провокаціями могутньої Москви. За ті вісім років (1921-29) Хвильовий устиг стати провідним новелістом, творцем власної літературної школи і власного стилю, організатором і головним ідейним речником українського відродження в УРСР. З 1925 року вплив його поширився на політику і одразу ж вийшов далеко за межі радянської України. Ось деякі факти. Його вважали своїм лідером у п'ятірній вершинній групі суверенів мистецтва Розстріляного Відродження, до якої належав він сам як новеліст, Тичина як лірик, Микола Куліш як драматург, Курбас як режисер і Довженко як кіномитець. Майже всі молодші талановитіші письменники від Сенченка і Яновського до Бажана і Мисика, що їх він об'єднав у Вільній академії пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ), дивилися на Хвильового як на свого вчителя і навіть у найчорніший час погрому над Хвильовим декларували в пресі свою вдячність і вірність йому (пролог до 11 книги утвореного Хвильовим журналу-альманаху "Літературний ярмарок , 1929, с 3). Також київська група видатніших письменників з групи "Марс (Антоненко-Давидович, Підмогильний, Плужник, Косинка, Фальківськии) ектували в загальнонаціональному плані Хвильового, а київський муіідник В. Міяковський свідчить, що в очах сучасника "Марс" був ніби київською філією ВАПЛІТЕ і ліквідувався в тому ж році (1928), що й хаоківська цеитраля" (передмова до книжки Євгена Плужника "Рівновага", Авгсбург, 1948, с VII). Вплив Хвильового швидко наростав, починаючи від появи його першої книжки оповідань СИНІ ЕТЮДИ (Харків, ДВУ, 1923, 196 с). Академік Сергій Єфремов, відомий своєю одвертою опозицією до комунізму, одним із перших привітав у особі свого політичного супротивника комуніста Хвильового — мистецьки об'єктивного, талановитого і органічно українського письменника: "виявляє тонке розуміння справжньої сили слова"; "з Хвильового безперечно цікава постать... сильна"; "бистре око меткого спостережника разом із незалежністю об'єктивного художника"; "люди в нього здебільшого живі в дії, в описах багато рухів, широкого захвату, повітря, синіх просторів, — і тому так радісно і весело його читати, дарма що фон оповідань тьмяний, а події — як-от "Бараки, що за містом" — іноді просто жахливі" (Сергій Єфремов. ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОГО ПИСЬМЕНСТВА, т. 2, Київ-Лейициг, 1923, с 408-415). Друга книжка новел Хвильового ОСІНЬ (Харків, в-во "Червоний шлях", 1924, 286 с.) виявила в цьому віруючому життєлюбі, закоханому в людину і мистецьке слово письменникові, безстрашного аналітика суперечностей, іютворностей, хвороб людини і суспільства, ірраціональності своєї доби. Ця книжка закріпила "школу Хвильового" і стиль, що його він назвав романтикою вітаїзму ". її можна вважати вершиною творчості Лвильового. Вона дуже посилила вплив Хвильового і була разом із Синіми етюдами" перекладена російською мовою та розійшлась по всьому Радянському Союзу. Зате ж звернула вона на себе злісну увагу Іоскви, з доручення якої червоні малороси виступили з публічними доносами: мовляв, Хвильовий, маскуючись під комунізм, б'є такими воіми оповіданнями, як "Я", в саме серце комунізму, ленінізму і «йму Москви, поширює ідеї Льомброзо про революціонерів як ратів та ідеї Ле Бона про дегенеративність характеру всяких масових Ііж іншим, після цієї атаки Хвильовому вже не вдалося ні разу •Арукувати повністю своїх найбільших, може, творів, у яких він намітив лю Д А° стильово ІНШ01 — більш ясної і чіткої прози, з новими люд * •Щ° буЛИ пеРедвісниками виходу із тої кризи, в яку завела народи СРСР комуністична революція і Москва (романи "Вальдшнепи" та "Іраїда" конфісковані після публікації їх перших глав). На атаку Москви і її малоросійських слуг Хвильовий дав у 1925-26 pp. відповіді, які зразу перетворили його на загальнонаціональну і міжнародну постать. Перша відповідь була організаційна: в противагу лінії партії на змасовлення літератури і зведення її до обслуговування лінії партії Хвильовий утворив мистецьку елітарну ВАПЛІТЕ, зосередив у ній більшість із наявних талановитих письменників, у тому числі й наймолодших, вирвавши їх з-під опіки партії і партійних малоросів. Друга відповідь була ідейна. Він написав і опублікував у пресі, а частково й окремими книжками чотири серії памфлетів (правда, четверта "Україна чи Малоросія?" не була допущена до друку, з неї відомі лише цитати у статтях і промовах керівників партії). КАМО ГРЯДЕШИ (Харків, Книгоспілка", 1925, 63 а), ДУМКИ ПРОТИ ТЕЧІЇ (Харків, ДВУ. 1926, 125 с), "АПОЛОГЕТИ ПИСАРИЗМУ. До проблеми культурної революції" (КУЛЬТУРА І ПОБУТ, 1926, чч. 9-13) — в цих відважних бойових книгах Хвильовий недвозначно оформив кредо і "категоричний імператив" українського відродження в УРСР. Він зачепив безліч наболілих справ, завдав багато дошкульних ударів своїм противникам. Крізь полемічні хащі памфлетів червоною ниткою чітко проходять три тези: 1) Кінець малоросійському еггігонізмові і провінціалізмові, українське мистецтво прилучається до світового, і в першу чергу західноєвропейського, мистецтва. 2) Кінець російській гегемонії в Україні; Росія мусить відійти в свої етнографічні межі; Росія самостійна? — Самостійна. Ну так і Україна самостійна. 3) Українське мистецтво має власну велику місію, воно започатковує новий великий культурний круг, що йому Хвильовий дав умовну назву "азіатський ренесанс". Памфлети Хвильового висловили загальний настрій нації — від академіків починаючи і студентами та сільськими вчителями кінчаючи. Першим підтримав Хвильового лідер групи "неокласиків" Микола Зеров (див. його статтю в розділі есеїв цієї антології). Приєдналась до головних тез Хвильового Українська Академія наук: на влаштованому нею диспуті з приводу появи "Камо грядеши" чільний співробітник Академії Михайло Могилянський висловив загальний настрій, сказавши:"Враження від статей Хвильового подібне до того, ніби в кімнаті, де було так душно, що важко дихати, відчинили вікна, й легені раптом відчули свіже повітря"' (Українська Академія наук. ШЛЯХИ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ. Диспут 24 травня 1925 р. Київ, УАН, 1925). Рух одразу перекинувся з культурних ділянок у економічну, політичну пь технічну. Михайло Волобуєв, наслідуючи думки і відвагу Хвильового, ' ^тастичними даними виявив, що комуністична Москва продовжує 1о\ царсько-російську колоніальну експлуататорську політику в Україні; С. вимагав усамостійнення української економіки. Олександр Шумський, н ІіК КП(б)У, став на оборону Хвильового від нападок ЦК партії • поповнив його тези вимогою передати керівництво життям України з російських в українські руки, замінити українськими комуністами присланих з Москви наглядачів в ЦК КП(б)У та уряді УРСР, сприяти дерусифікації пролетаріату. Москва була заскочена такою спонтанною контратакою. Сталін у довжелезному листі "До тов. Кагановича та інших членів ПБ ЦК КП(б)У" за 26 квітня 1926 р. виправдував панування росіян в радянській Україні тим, що чисто українські марксистські кадри тепер недостатні. Тому (логіка!)... треба "бити" насамперед українських марксистів-комуністів на чолі з Хвильовим. Далі Сталін виправдувався тим, що керівництво Москви, мовляв, визнає весь світ "В той час як західноєвропейські пролетарські класи і їхні комуністичні партії сповнені любові до Москви, цитаделі міжнародного революційного руху, в час, коли західноєвропейський пролетаріат із захопленням дивиться на прапор, що майорить над Москвою, український комуніст Хвильовий не має нічого сказати на користь Москви, як тільки закликати українських діячів тікати якомога швидше геть від Москви (И. Сталин. СОЧИНЕНИЯ, т. 8. 1948, с. 149-154). Та шум, знятий Москвою навколо Хвильового, тільки сприяв його популяризації в інших республіках СРСР, навіть у закордонних компартіях (Комінтерн розпустив КП Західної України за підтримку Хвильового і Шумського). Скрізь-бо був свій місцевий ґрунт для подібних ідей. Московська преса зняла тривогу. А. Селівановський скаржиться у журналі РЕВОЛЮЦИЯ И НАЦИОНАЛЬНОСТИ, що гасла Хвильового "геть від Москви" і "курс на Європу" "у відповідних варіантах поширились і в інших національних республіках" (листопад, '"ЗО, ч. 7, с 73-81). У наступному числі того ж журналу в рецензії на книжку Гірчака "Хвильовізм" писалося: "Останнього часу серед групи працівників культурного фронту націоналів починають зріти теорії, багато чому схожі з хвильовізмом; в цьому випадку особливої уваги заслуговують помилкові виступи в журналі "Культура мас" товаришів руно Ясенського і Домбаля, які розвивають (грубо) теорію про те, що створення польської пролетарської культури цілком залежить від орієнтації рогравши битву ідей, Москва вдалася до засобів Чека і військ
Реакція Москви на цей вчинок Хвильового була найлютіша: його оголосили "бандитом", посмертно виключили з письменницьких організацій, і з того часу аж до нині, немов того Мазепу, систематично піддають анафемі. Дома і за кордоном про Хвильового ширяться найбільші нісенітниці — мовляв, це людина безетична, фашист-зрадник, чекіст-матеревбивця, неук тощо (в залежності де і серед яких людей це говориться). Ця пропаганда розрахована на той парадокс, що Хвильовий став на якийсь час речником визвольного руху проти комуністичної Москви, будучи не тільки членом партії, а і якийсь час ідейним комуністом. Забувається те, що для таких людей, як Хвильовий, якийсь політичний лик чи формальне означення важать якнайменше в їх характеристиці. г і ^Q був не епігон, а самостійний творець, що скрізь і завше виношував v собі власний світ. Дороги таких людей не завжди прості та сповнені трагічних вузлів. Микола Хвильовий прийшов на світ і виріс в органічно українському світі. Він народився 1 грудня 1893 р. як перша дитина учительки й учителя в селі Тростянець Охтирського повіту. Мати його Єлизавета була дочкою інтелігентного, веселого і доброго Івана Тарасенка — бухгалтера маєтків мільйонера Кеніга. Дід її був француз, а баба — українська кріпачка, її брат Володимир Тарасенко, "старший друг" Миколи (загинув у боях за Українську Народну Республіку) дав юнакові національну свідомість, а вчителі Кривохатський і ОЛ.Сільванський помогли йому остаточно опанувати мову, історію і культуру України. Сам батько Миколи — Григорій Олексійович Фітільов, збіднілого дворянського роду Слобожанщини — плекав любов до української мови і культури; правда, через його вередливу вдачу мати і п'ятеро дітей розлучились з батьком на дванадцятому році одруження, і Микола мусив рано відчути співвідповідальність за життя родини. Він не любив оповідати про батька. Діти росли далі серед нащадків Тарасенків — у поміщицькому маєтку маминої сестри Смаковської, серед селянського оточення і українських традицій та звичаїв. Хвильовий знав напам'ять дуже багато поезій Шевченка і захоплювався Гоголем. Виключений із шостого класу гімназії за участь у революційному гуртку, він побив рекорд у самоосвіті, будучи мисливцем не тільки за бекасами, але й за книжками, перечитавши книжкові запаси в бібліотеці сусідської поміщиці L-авич (пізніше в 20-их роках він інтенсивно користувався прекрасними бібліотеками Харкова). Він любив свою маму до самої смерті і серед усіх очорнень, яких він зазнав по смерті, найбруднішим було ототожнення автора Я з героєм оповідання комуністом, що вбиває свою матір Свічна і друга історія — ідентифікація автора з персонажем його твору). мої3 немилою працею писарчука у волосній управі, а потім слюсаря |
ЗОЗЕНДРОПІЯ
НКВД — до провокації і терору. Такою провокацією було проголошення в пресі, що його роман "Вальдшнепи" і есей "Україна чи Малоросія" — це вже не ухил, а зрада. Проголошення Хвильового зрадником було навмисне зроблено саме тоді, як він був за кордоном (зима 1927-28 p.). Але Хвильовий волів написати покаянного листа і "здатися на милість партії", ніж скористатися можливістю врятувати себе еміграцією коштом своїх колег і інтересів боротьби в Україні. Другою такою провокацією слід вважати спробу Сталіна "приласкати" Хвильового і інших видатних українських письменників, пообіцявши їм всякі полегшення для української літератури, з тим щоб відколоти і розсварити їх з рештою українських сил ("Українські письменники на прийомі у Сталіна". ЧЕРВОНИЙ ШЛЯХ, березень 1929, ч. З, с 144-145). Тепер нема сумніву, що в час, коли Москва підступно давала українським письменникам нові надії, в неї вже був готовий план знищення мільйонів українців, у тому числі й більшості письменників. В усякім разі Хвильовий ще встиг випустити 12 книг блискучого "Літературного ярмарку , дати ряд гострих сатир на компартію ("Іван Іванович", "Ревізор"), ще встиг Куліш і Курбас виставити в "Березолі" "Мину Мазейла" — сатиру на русифікацію її малоросів, ще встиг Бажан опублікувати свої найкращі твори, а Довженко дати свої кращі фільми. Все це було в "рік великого перелому" (1929) і на фоні відчайдушного спротиву українського населення примусовій колективізації. Коли Москва спробувала знищити Україну тотальним терором і голодом — Хвильовий відчув на собі відповідальність — замість піддатися на "ласки" і "милість" Москви, він кинув у боротьбу останній свій засіб — власну добровільну смерть, він розраховано (у відповідний час і у відповідному місці) пустив собі кулю в скроню, вціляючи нею в московський комунізм і стверджуючи своєю смертю ідейну перемогу фізично розстріляного Відродження.