 ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ Сила воли ведет к действию, а позитивные действия формируют позитивное отношение Как определить диапазон голоса - ваш вокал Игровые автоматы с быстрым выводом Как самому избавиться от обидчивости Противоречивые взгляды на качества, присущие мужчинам Вкуснейший "Салат из свеклы с чесноком" Натюрморт и его изобразительные возможности Применение, как принимать мумие? Мумие для волос, лица, при переломах, при кровотечении и т.д. Как научиться брать на себя ответственность Зачем нужны границы в отношениях с детьми? Световозвращающие элементы на детской одежде Как победить свой возраст? Восемь уникальных способов, которые помогут достичь долголетия Классификация ожирения по ИМТ (ВОЗ) Глава 3. Завет мужчины с женщиной
Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.
| ПЕРЕД ПАМ'ЯТНИКОМ ПУШКІНУ В ОДЕСІ 5 страница
Крила йому свистять залізні, Оливом повні потужні жили. Він летить, і пізні Птахи ховають голову під крила. Трава тремтить у чорній воді. Поволі він облітає озеро, Голову витяг вперед, вперед, вперед, Залізні крила січуть очерет. На коліна падають лози. І от стрілець починає бить, Божевільними пальцями шукає набоїв, Б'є і б'є, а Мертвий Крижень свистить
Усе ближче, все нижче над головою.
ЛІТЕРАТУРНИЙ ЯРМАРОК, жовтень, 1929, книга одинадцята, с. 197. * * * Ах, життя моє — кругле, як м'яч. Пружне й палюче — як любов. Падай. Злітай. Смійся. Плач. Цілуй дужче, знов і знов. До вогню цілуй. До зубів, До холодного цілуй поту. Так ніхто тебе не любив Не пив слину з крепкого рота. ЯСЕН. Харків. 1930: передрук із журнали ПРОЛГГФРОНТ ч. З, червень 1930, с 304-305. ВОЛОДИМИР СОСЮРА Ніхто з иоетів-"двадцятидесятників" не міг і мріяти про таку міру популярності серед населення УРСР, ба навіть і сусідньої Білорусі, особливо ж серед студентської молоді, як Володимир Сосюра — цей стрункий чорнобривий красень із Донбасу із теплими карими очима, що світили радістю і зажурою. Немов якийсь майстерзінгер пізнього середньовіччя, мандрував він по всій Україні, читаючи на масових публічних вечорах, у тісніших приватних колах і просто на вулиці перед першим зустрічним незнайомим свої співучі вірші, повні незглибної ліричної стихії, роззброюючої щирості, любовних пристрастей, революційного запалу, болючих суперечностей доби, незнищимого в ньому українського патріотизму, поєднання почуття козацької традиції і неповторного моменту дня, української радості і трагедії. Не тільки для дівчат було в його поезії і в ньому самому щось від невідразного Дон Жуана, що любить і зраджує з однаковою всеобеззброюючою повнотою і швидкістю. За свої численні смертельні гріхи перед партією він так щиро і лірично каявся, що суворий ЦК кожного разу вважав можливим, а з огляду на популярність і потрібним, давати йому відпущення гріхів. Помиляються одначе ті, хто вважає Сосюру за недалекого і безвідповідального лірика-співуна, простачка. Поруч із найпотужнішим ліричним талантом був у нього гострий розум і інтуїція, які вражали часом своїм глибоким влучанням у серце явища чи проблеми. А все ж суто творчі успіхи Сосюри лишилися незмірно нижче можливостей його таланту. Чому? Через брак доброї освіти і високої літературної культури? Через постійні вправи над ним ЦК партії, що клала його раз у раз під свій прес і витискала з нього зайвину буйних
Народився 6 січня 1898 року в Донбасі, станція Дебальцеве. Батько й дід належали до селянської інтелігенції, обидва писали вірші російською і українською мовами; батько мав нижчу гірничу освіту, працював у Донбасі. В. Сосюра закінчив сільську школу та два класи сільськогосподарської школи. З дванадцяти років працював на різних роботах, здебільшого на содовому заводі, близько року працював у шахті. За час революції брав участь у повстанні проти німецької окупації, був понад рік в армії Української Народної Республіки під командою Петлюри, потім перейшов до червоної армії. Про своє перебування в армії УНР написав спомини: В. Сосюра "З минулого. Спомини". ЧЕРВОНИЙ ШЛЯХ, 1925, ч. 1-2, с 146-185. Із 1920 року член КП(б)У. Сосюра почав писати рано, але друкуватися — пізно. У своїх спогадах він згадує, що в 1918 році Володимир Самійленко забракував був до друку вірш молодого козака армії УНР, тому першою надрукованою поезією Сосюри став хронологічно далеко не перший його вірш "Червона зима" (збірник НА СПОЛОХ, 1921). Сосюра пережив чимало різних літературних впливів; зокрема сильні в нього сліди імажинізму. Але всі ті впливи тонуть у романтичній стихії його поезії, в його здібності дати тепло і романтичне піднесення та освітлення кожній навіть найбуденнішій речі. Сосюру вважають одним із фундаторів української радянської літератури. Великий вплив на нього мали Блакитний і Хвильовий, яким він присвятив не одну свою поезію. Належав почергово до літературних організацій "Плуг", "Гарт", ВАПЛГГЕ. В часи кривавого розгрому України і її літератури (1928-33) Сосюра був безнастанно битий партійною критикою, викликуваний для грізних напучувань до ЦК партії. Багато його творів осталось в архівах цензури і ЦК партії, ніколи не побачивши світу (напр., прекрасна поема "Махно , яку авторові цих рядків довелося почути із уст поета 1925 чи 1926 року під великим дубом в уманському парку "Софія"; збірка поезій "Серце", конфіскована зразу після друку тощо). Великий організований голод і терор 1932-33 років, самогубство Хвильового і Скрипника, постійне чекання арешту й розстрілу довели були Сосюру до повного нервового розладу. Після того, як він з балкона житлового будинку письменників у Харкові на всю вулицю читав свої варіації до лермонтовського "Демона — "Я чорний демон — дух вигнання..." — його взяли до психіатричної лікарні. Можливо, цим він урятувався від фізичного знищення. Далі роки тяжкої "перебудови", тобто поетичного самогубства, і таким чином заслужена сталінська поетична премія 1948 року. Та в Сосюри на цьому не могло закінчитися. В часи війни Москва спонукала українських письменників писати в дусі любові до України. Сосюра написав вірш "Любіть Україну", який показав, що десятиліття психічних тортур не знищили в Сосюрі ніжну душу лірика ані вірного закоханого сина своєї трагічної вітчизни. В 1951 році з Москви прийшла розплата — геть аж до загрози виключення із літератури, не тільки з партії. Прийшло і нове каяття поета. Світова преса, в тому числі й такі газети, як "Нью-Йорк Тайме", порядком політичної сенсації подала на своїх сторінках переклад вірша "Любіть Україну" і повідомлення про погром та каяття за нього поета... Книжки поезії Сосюри: ПОЕЗІЇ. Суми, Всеукр. держ. в-во, 1921, 16 с; ЧЕРВОНА ЗИМА (поезії). Харків, Всеукрлітком, 1922, 44 с; 1871 РІК. В-во "Гарт", 1923, 16 с; ЗАЛІЗНИЦЯ (епопея). В-во "Червоний шлях", 1924, 48 с; МІСТО. В-во "Червоний шлях", 1924, 64 с; ОСІННІ ЗОРІ. В-во "Книгоспілка", 1924, 78 с; 1925, 40 с; СНІГИ, ДВУ, 1925, 64 с; СЬОГОДНІ. Харків, ДВУ, 1926, 80 с; ЗОЛОТІ ШУЛІКИ (вибрані поезії). Харків, * * *
Уже зоря золоторога, де полинами зацвіло, кладе на огненні пороги своє сивіюче крило. На тротуарах не лілеї й не лебединий в небі крик, — дзвінка безодня над землею чолом задуманим горить. В поля з пахучої долоні червінці осінь просіва... А десь біжать залізні коні, і пахне холодом трава. 1922 ПОЕЗІЇ, т. І. Харків, ДВУ. 1929, с.86. СТЕП Ходе Степ. Замислений Степ. А на ньому синій, синій жупан. За туманом — туман і татарські загони... Розсипається Степ синім дзвоном... Гей, крізь вітер і ніч бліді руки простяг і поклав на Чумацький, на зоряний Шлях... бліді руки простяг... Ходе Степ. Замислений Степ. А на ньому синій, синій жупан. За туманом — туман... 1922 ПОЕЗІЇ, т. І. Харків, 1929, с 93. МАКИ Л.В.Пилипенкові Мені хочеться ходити з одрізаною головою Данте на руках і слухати про любов до Беатріче... Шелестіли жита, хвилювали жита, там, там козаки, козаки, козаки... Місто. Ніч. Огненні крики в повітрі... Хто це на вухо мені виє тоненько і хитро?.. Голову я нахилю, — дивиться грізно хорунжий... Мамо, а може я сплю, може, чого занедужав?.. Місто. Ніч. там, там, козаки, козаки, козаки... Мені хочеться ходити з одрізаною головою Данте на руках і слухати про любов до Беатріче. ПОЕЗІЇ, т. І. Харків, 1929. с 97-98. * * *
ПОЕЗІЇ, т. І. Харків. 1929. с 100. ЗАЛІЗНИЦЯ (Уривок з поеми) Навів на мушку знак тризуба, нервово оддало в плече... Як молитовно склались губи, і по щоці сльоза тече!.. Розкинув руки, — "Мамо, мамо!" О, брате, любий, ніжний мій! Це ж я закляклими руками поцілив в голову тобі. Як темно нахилилось небо, і мчаться міліарди душ... Ну що скажу тепер про тебе, коли додому я прийду?.. Лежить. А в небі — гайвороння, і залізниці дальній шум... Цілую губи рідні, сині і на огонь біжу, біжу... А гриви хвилями на вітрі, доісторичний в небі крик. Хай кулі виють темно й хитро, тепер я, хлопці, більшовик!.. ЗАЛІЗНИЦЯ (епопея). Харків, в-во "Червоний шлях", 1924. ПОЕЗІЇ, т. І. Харків. 1929. с 156. * * * І знову дні руді та бурі, такі щасливі та сумні! Ми не обернемо на бурі свої ридання і пісні. Невже не згине доля клята, щоб не казали вже про нас, що ми наївні, як телята, у цей важкий грозовий час!? Невже не можна, мій народе, усім сказать, що ти є ти, що страшно нам на тихі води через кістки твої іти... ПОЕЗІЇ, том 3. Харків, ДВУ, 1930. с 68 (уривок). * * * Такий я ніжний, такий тривожний, моя осінняя земля! Навколо вітер непереможний реве й ґуля... І хвилі моря, далекі й близькі,
Там стеле сонце останім блиском кривавий шлях... Криваві пальці тремтять... О, зоре, постій, не йди! Але шумує далеке море і мла... і дим... Такий я ніжний, такий тривожний, моя осінняя земля! Навколо вітер непереможний реве й ґуля... ПОЕЗІЇ, т. І. Харків, 1929, с 175. З ВІКНА 1 .Дніпровському Кінь око скажене криваво примружив, — ударом трамваю хребет перебило... Трамвай — иа хвилину... і знову за діло він далі летить невблаганно байдужий. Хто чув, як кричать і ридають колеса, коли переїздять горлянку чи ногу... Так кінь одинокий харчанням і плеском кричав невимовно до кінського бога. В калюжі вишневій, густій од морозу, лягали, зникали граційно сніжинки... Кінь плакав... і мерзли, трусилися сльози і от біля нього спинилася жінка. Струнка і тривожна, в зеленім шоломі, — од жалю рукою — з кобури нагана: в заплакані очі -— залізо і пломінь... А в небі сніжинки хиталися п'яно... А в небі: зоря розліпила плакати, а мимо — з піснями колони з вокзалу... Коня повезли. Тільки бачив крізь ґрати, як теплу калюжу собака лизала. ПОЕЗІЇ, т. І. Харків, 1929, с 210. МАЗЕПА (Уривки з поеми) — Учись, Іване... і любов, свою любов до України вмій влить у формули чіткі, умій спинить гарячу кров, рух нерозважливий руки, і стиснуть серце, коли треба. Хай пада все, палає небо, а ти іди спокійним кроком до точки, що намітив оком. Учись війни у ворогів, вивчай і вдачу їх і зброю, і слава піде за тобою, немов за піснею мотив. І хлопчик слухає, мов п'є слова послушниці чудові, і наче серденько своє він стиснуть хоче, хмурить брови, голівку чорну нахилив перед лицем незнаних злив, мов приготовився до бою з непереможною судьбою. Він на війну зміняє мир, щоб ув огні згоріти щиро. Неначе струни дивні ліри, далекий дзвонить монастир, Там золоті Софії дзвони пливуть над містом монотонно, Івана кличуть і гудуть: ■— Залізним будь, залізним будь! Умій боротись до загину, й свою нещасну Україну на чужині ти не забудь! — Ні, не забуду! Я іду до тебе, краю мій убогий! — Я так люблю твої дороги, моя Україно сумна! Ти на груді моїй, мов рана... О, як залізно вірю я, що час визволення настане, і шабля золота моя. Мазепи, гетьмана Івана, над трупом ката засія! Скоріш коня мені, коня!.. ...Ось по кімнаті іде його старенька мати, благословля його хрестом: — Готовий будь! Збирайся, сину! Народ хвилюється кругом. Будь оборонцем України, що на шаблюки точить рала. Тебе народ і Бог обрали. Надінь шолом і меч візьми, стань на чолі, здійми повстання, хоч і чека тебе за теє страшна дорога Моїсея, доноси, зрада і вигнання... Та доля страдників така. По їх дорозі в бурі часу колись прийдуть нестримні маси. Хай не здригне твоя рука, будь смолоскипом днів нових! Хай ти згориш, і вітру сміх розвіє попелом надії, — той не живе, хто жити вміє 160 з душею темною раба. Життя ж — це вічна боротьба, і тільки сильними народи куються в нації, ідуть крізь бурі в радісні походи, торують для нащадків путь. ЖИТТЯ Й РЕВОЛЮЦІЯ (Київ). 1929, н, 8. с 122. Поема "Мазепа" В. Сосюри ніколи не була видрукувана повністю. Один уривок її був видрукуваний в журналі "Життя й революція , — з нього ми взяли ці рядки. Ще один уривок із "Мазепи" Сосюри був видрукуваний в журналі "Літературний ярмарок". Липень 1929. книга восьма, с 16-23. САД (Уривок) В огні нестерпної навали рубали, різали наш сад... А ми дивилися назад і за минулим сумували... Руками власними тюрму творили ми собі одвічну... О, будьте прокляті, кому назад повернуто обличчя! Брати нас брали на штики за слово, правдою повите... Ви ж розумієте, — віки не знали ми, чиї ми діти!.. Хтось застромив у серце шило, в чеканні марному весни... В саду розкішному лишились одні пеньки та бур яни. Кати на струни наші жили тягли із рук, як сон, блідих... І з нас, співців, собі купили, щоб грати їм на струнах тих. Харків, 1928 ПОЕЗІЇ. Харків. 1928. том III. ДВА ВОЛОДЬКИ (Уривок) ...Вісім весен і зим. Вісім осен і літ, то тривога, то гніт, люті чорної дим налітали круками на мене, рвали образів листя зелене, потрясали кістки ці безумні круки, і за те, що з собою на герці я виснажував марно всі сили не первин. рвали нерви і жили і серце... Скільки раз я хотів за нестриманий гнів, і за дум чорні лебеді й круки, — взявши мавзера темного в руки, (щоб надворі летіли сніжинки, коли небо сліпе і рябе), і поставить себе до стінки. Довго, довго я був із собою в бою Обсипалось і знов зеленіло в гаю, пролітали хвилини, як роки... Рвали душу мою два Володьки в бою, і обидва, як я, кароокі, і в обох ще незнаний, невиданий хист, рвали душу мою комунар і націоналіст. Журнал "Гарт", червень 1930, ч с 8-19. СЕРЦЕ (Уривки) Солодко й тоскно, ах!... Це кохання нестримне лине, і розлука встає, як жах, Срібло озер України в твоїх очах, єдина!.. Під ногами сніг пломенистий. Котяться гами до ніг. Над нами туманна блакить. Це місто шумить і шумить, велике північне місто... Обличчя в тумані... Чиє?.. І хто з ким на соняшнім герці? Я стримаю серце своє, українське розхристане серце... Місто північне, велике, я в обіймах твоїх... Хоч похмуро-міцним монолітом на козацьких кістках ти стоїш. Ось морями встають обличчя:
б* чорнобриві, старі, молоді... І все швидше і швидше, і швидше серце б'ється й клекоче в груді... Серце. козацьке серце!.. Не хили свого обличчя, не личить тобі тепер це. Я зроблю тебе робітничим, моє змучене серце! ...Слухай... Ось він іде і^бере Петра за в'язи, Його руки — грозові маси, очі — повстання день... Протинай же, думко, туман електроном у морі стихії! України старої нема, як немає старої Росії. Із південного із туману, у польоті в невідані дні, мерехтить Україна багряна золотими крилами мені. Наді мною вся в димі блакить і сніг, як сльози, чистий лягає покірно до ніг. А місто шумить і шумить... Велике північне місто. Ленінград, 1930 ЧЕРВОНИЙ ШЛЯХ, березень 1830, чЗ, с 5-8. ВОЛОДИМИР СВІДЗІНСЬКИЙ Поет, творчість і доля якого оповиті легендою, чекають свого розкриття. Рідко хто з його сучасників, маючи таке інтенсивне внутрішнє творче життя, так мало друкувався. В 1920-27 роках, коли в УРСР найбільше розквітали журнали, він лише тричі з'явився в пресі з своїми поезіями. Від 1912 року, коли поет дебютував у січневому числі "Української хати", і аж по 1940 р. Свідзінський опублікував лише дві книжки віршів: ЛІРИЧНІ ПОЕЗІЇ (Кам'янець, 1922, ДВУ, 34 с.) та ВЕРЕСЕНЬ (Харків, видання автора, 1927, всього 69 поезій). З нього був бездоганний перекладач із старогрецької (Гесіод), латинської (Овідій) і німецької мов. У 1939 році вийшли окремим виданням його блискучі переклади Арістофанових п'єс — "Хмари", "Жаби", "Юси". А поза тим основна частина його доробку — лірика, балади, чудові віршовані казки та інше — остались у рукописах, що, за винятком збірки "Медобір", зникли із ним 1941 року. Чи це було свідоме рішення Свідзінського — одного з більших поетів — остатися відсутнім у літературі свого часу, а чи його інтуїтивний відрух у — жертва більшовицького терору", розділ "Семидесятиики", Його внутрішньої біографії не пізнати із скупих даних зовнішнього життєпису. Нам лише відомо, що Свідзінський народився 9 жовтня іоо5 року в селі Маянів на Поділлі. Дитинство в родині священика пройшло теж на Поділлі в селі Марімолинцях Летичівського повіту. Він закінчив Подільську духовну семінарію в Кам'янці і Київський
Творчість Свідзінського позначена двома періодами: період відносного мовчання, включно з книжкою "Вересень" (1927); і період повного мовчання — після 1927 року. Офіційна критика рукою Якова Савченка підписала 1927 року вирок Свідзінському як поетові, що "прийшов у літературу занадто пізно" і що всім своїм єством "цілковито поза нашою добою". Закиди ці для поета були такі ж небезпечні, як і нісенітні. Творчість поета від самого початку являла собою першорядну світлу духовну силу молодого відродження, що формувала себе в умовах тяжкої самооборони від російського комуністичного тоталітаризму. Саме тоді радянська Україна зводила гарячі бої за право вільного духовного зв'язку з Європою, за право належати світові, а не Росії; Свідзінський брав участь у тих боях і всією своєю творчістю, і часом навіть більш безпосередньо. На слова із вірша Я. Савченка — "дивлюся на гибіль Європи під рев моїх строф" — Свідзінський відповів епіграмою: Зевс, покохавши Європу, безглуздим биком учинився, Владар богів і людей мукав, як та німина. Ти, бідолаха, не любиш Європи, з якої ж причини, Як поранений осел, в віршах поганих ревеш? Перші дві збірки показали Свідзінського як поета наскрізь "ренесансового" і до того ж широкої та глибокої культури. У його поезіях бачимо типову для вершинних проявів 20-их років синтезу античної прозорості, гармонії та "радості" із модерною поетичною вимовою Заходу, із всеохопним лаконізмом китайської і японської лірики (він знав їх обидві) та з суто українським генієм ліризму, сполученого з картинною пластичністю та епічною казковістю. Деякі його ліричні мініатюри і віршовані казки нагадують мініатюри із "Сонячних кларнетів" і казки Тичини. Але поетів модерністичних — типу Тичини — наслідувати неможливо. Свідзінський і не наслідував — з дуже різних елементів він створив свою органічно власну оригінальну поезію. Як майстер слова, знавець його природи і можливостей — Свідзінський заслуговує на окрему монографію. Партійна критика взяла Свідзінському за фаталізм те, що якраз було демонстрацією духовної сили — отієї здібності уйняти душею світло і темінь, ніч і день, життя і смерть, духовне й матеріальне начало, тобто якраз подолати фаталізм, не впадаючи в ілюзорне, самооманне, поверхневе. Для цього потрібна сила і свіжість, коли, мовляв Свідзінський, так хочеться дохопитися рукою до гнізда, де блискавка лежить, як вовною обтулена змія". Потрібна також готовність до найгіршого. Коли настав "страсний четвер" тотального терору над людиною і культурою України, Свідзінський зустрів його заздалегідь приготованим. Він не оддав свою "любов", "радість", "силу" і "мужність" тій зловорожій відьмі (із своєї казкової балади "Зрада"), що явилась в образі красуні і знищила тих, які їй допомогли. В той час як ціла генерація тою чи іншою мірою далася на фальшування чи провокацію себе російським "інтернаціональним комунізмом" чи пустилася в спізнене маскування, Свідзінський заздалегідь окопався мовчанкою, самотністю і вірою у власну духовну перевагу. Він пише: "Тільки в самотності можна бути собою". Бути самим собою — це постійний внутрішній закон, категоричний імператив Свідзінського. "Зламайте себе, але будьте оригінальними", — казав він. Це було справді героїчне завдання перед лицем тоталітарного невілювання людини в СРСР. Героїзм Свідзінського знову ж не зовнішній, не показний, а глибинний, він іде од якогось внутрішнього сонця і любові. В казці-баладі "Зрада" дівчина рятує тата так, що кладе його спати на відкритому місці і навколо нього зводить з гілок, трави хатку. І коли дівчинка певна, що все одно чаклунки горбаті не мають сили при моїй хаті" — то ми справді віримо в нездоланність цієї віри й любові. Своєрідність духовної ситуації Свідзінського була в тому, що він, ставши через мовчання шапкою-невидимкою, міг піти у духовне підпілля і там розвинути велику творчу активність у повній ясності духу: Три радості у мене неодіймані: Самотність, труд, мовчання... Цим і пояснюється випадок Свідзінського: тоді як, мабуть, ніхто не міг уже рухнути скованого катастрофою серця, — із страшною силою Шопенового "Marche funиbre" звучать його поезії збірки "Медобір" ^о4 років — років загибелі відродження і мільйонів людей України. абуть, загинув у ті роки і хтось із найближчих поетові (донька, для якої писав казки? дружина?) — таке дають відчути ті його поезії. Стало тяжко нести мені час, І забув я творити казку. І ак гостро дивлюсь,
А бачу тільки видиме, Тільки можливе, ой ладо моє. Він іде до самого сонця шукати живої води, але воно призналося йому, що жива вода пересохла скрізь по світу і воно само старіється. До такої глибини доходив його відчай. Та крізь безмірність утрати і жах молодої смерті звучить до кінця в його творах якась найвища незрима сила, сила молодої смерті: "Сама непорушна, ти всіх вела": А над гробом твоїм, Над чорториями мороку, Над кучугурами тіні — Сіє-посіває чебрик, Щедрик Творящого літа. Над гробом твоїм Високе полум'я дня. На початку другої світотової війни Свідзінського таки витягли були раз із духовного гіідпілля, змусили написати вірш про Сталіна і видати саме у Львові збірку ПОЕЗІЇ (1940). Москва хотіла показати свіжоокупованій Галичині, що нема серед уцілілих в Україні таких, що не люблять Сталіна й Росію. Вірш про Сталіна починався рядком: "Нищитель рабства, темряви гонитель..." Розповідають, що якось у Запоріжжі на святі річниці сталінської конституції одна дівчина вийшла на сцену декламувати цей вірш, вигукнула перше слово "нищитель", збилась на ньому і втекла за куліси. Ті, що знали Свідзінського останніх років його життя, залишили нам таке свідчення: наприкінці 1941 року, коли до Харкова насувався фронт другої світової війни, Свідзінський був насильно евакуйований разом із іншими культурними кадрами. Недалеко від Харкова біля Салтова Свідзінський з групою кількох десятків людей, серед яких був також народний артист І.Юхименко та його дружина, були замкнені в клуню і разом з клунею спалені живцем (Ол. Веретенченко. "Спалений поет". НАШІ ДНІ, Львів, 1943, ч. И, с 10). Згоріли з поетом нібито і рукописи його недрукованих творів. Винятком був великий рукопис збірки недрукованих поезій "Медобір", що її вдалося молодому поетові О.Веретенченкові вивезти за кордон і тим хоч частково розкрити легенду Свідзінського. * * * Ударив дощ, заколихав Полудня спокій величавий, З квітучого горошку галяв Стовпи метеликів підняв. Де ж ти? Твоєї пісні звук Линувши потопила злива. Дивлюсь: з затуманілих лук Біжиш задумана, щаслива. Нема ні неба, ні землі. Блищать натягнені вервечки. Ти в легкій сукні, як яєчко, Між них білієш оддалі. Добігла — проливень затих. Тепер цілуючи вдихаю З плечей оббризканих твоїх Тепло і запах неба маю. АНТОЛОГІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЕЗІЇ. Ред. В. Державин. Лондон, в-во СУМ, 1957, с 193-194. * * * Десь дощ іде — Не мовкнуть голоси зозуль. Чи хлопчик я? Так хочу дохопитися рукою до гнізда, Де блискавка лежить, Як вовною обтулена змія. Десь дощ іде. Яр Славутич. РОЗСТРІЛЯНА МУЗА. Сильвети. Детройт, в-во "Прометей", 1955, с. 63. З КНИГИ "ВЕРЕСЕНЬ"
|
І коли ранок встає, змучений в смерть Борнею коло чорного бору, Човен, води повний вщерть, Качає тіло з пониклою головою, Ііло стрільця, убитого вчора З його останнього набою.
почуттів і соків? Через загальну приреченість літератури Розстріляного Відродження? Через брак самодисципліни? Може, через усе те разом... Життєвий шлях Сосюри, бігши крізь усі перерізи і закрути надзвичайного українського п'ятнадцятиліття 1917-33 років, сприяв утворенню саме такого його профілю.
Магнолії лимонний дух, Солодкі мрії олеандри... А в небі огненні гранати, і мислі зоряно цвітуть... О, моря гул! О, моря гул... І шарудіння хвиль на пляжі. А там панелі ще в снігу й морозу огневі масажі. Ми хвилі любим, хвилі любим. Самі народжені од хвиль. О, притули вишневі губи ти до моєї голови! Хвилини бій, хвилини бій... Я чую, як біжать секунди, Я бачу космоси в траві, в твоїх очах заграви бунту. Магнолії лимонний дух, солодкі мрії олеандри... а в небі огненні гранати, і мислі зоряно цвітуть... 1923
мені шумлять.
комерційний інститут. Працював у земстві, аж поки перша світова війна не закинула його на два роки в Галичину. Під час революції він тримається рідного Поділля, працює у видавничому відділі Подільської народної управи. З листопада 1925 року переїжджає на посаду редактора-стиліста в Державному видавництві України.
Біла пушинка пливе над сіножаттю — легке суденце. Несене струменем вітру, куди забажає недбалий. Десять одного гнізда промінясто розходиться щоглів; Отже, нема ні стерна, ні весла. Та й навіщо їм бути? Чи на південь, чи на північ, чи в іншу країну летіти, Біла пушинка за те не турбує. Знялась куди-луча Сильному роду своєму землі добувати нової. Гордо пливе корабель, до завзятого бою готовий. Тільки ж війська на нім, що одно непомітне зеренце. Буде пливти і пливти, аж зронивши натомлені крила, Десь її вітер зневолить упасти в гущавину травну. Там і лежатиме нишком, підступний притаєний ворог. Сіверка осінь пройде над землею, волочучи важко Хмари, повні вологи холодної. Потім надовго Аяже зима непорушна. Та день неминучий настане, Кинеться сніг, загурчить, затуркоче. І кільчик тоненький Вийде з малого зерна. На початку несміливий, кволий, Він до трави молодої тулитися боязко буде. Голову потім підвівши, упевнено гляне круг себе. "Буду владати цією країною. Чуєте, трави? Тут розцвіту, розхилюся, розсію потужний нащадок. Слово незламне моє. Зачувайте, готуйтесь до бою". 1926