 ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ Сила воли ведет к действию, а позитивные действия формируют позитивное отношение Как определить диапазон голоса - ваш вокал Игровые автоматы с быстрым выводом Как самому избавиться от обидчивости Противоречивые взгляды на качества, присущие мужчинам Вкуснейший "Салат из свеклы с чесноком" Натюрморт и его изобразительные возможности Применение, как принимать мумие? Мумие для волос, лица, при переломах, при кровотечении и т.д. Как научиться брать на себя ответственность Зачем нужны границы в отношениях с детьми? Световозвращающие элементы на детской одежде Как победить свой возраст? Восемь уникальных способов, которые помогут достичь долголетия Классификация ожирения по ИМТ (ВОЗ) Глава 3. Завет мужчины с женщиной
Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.
| Про антологію Ю.Лавріненка
ББК 84МУКЙ6 Л135- / Лавріненко Ю.А. Розстріляне відродження: Антологія 1917-1933: Поезія — проза — драма — есей/Підгот. тексту, фахове редагування і передм. проф. Наєнка М.К.— К.: Вид. центр "Просвіта", 2001.— 794 с ISBN 966-7551-52-0 Ця книга являє собою поліпшене перевидання "Антології", яку опублікував у 1959 році активний учасник літературного процесу в тогочасній українській діаспорі Юрій Андріянович Лавріненко. Унікальність книги в тому, що вона дає достатньо широке (почасти — суб єктивоване) уявлення про естетичну вартість української літератури 20-30-их років XX століття і водночас — про масштаби репресій, які чинила радянська влада проти тієї літератури і її творців. Упорядник не лише зібрав "під одним дахом" кращі здобутки тогочасної літературної творчості, а й запропонував свою критичну інтерпретацію їх, котра до сьогодні не втратила своєї актуальності і наукової цінності. Книга зацікавить студента і вчителя, історика і теоретика літератури, а також усіх тих, хто не байдужий до художнього слова, до проблем розвитку літературної цивілізації України. Рекомендовано Міністерством освіти і науки України р,ВНЕНСЬКА ОЬЛДЕРЖБІВЛЮТЕКА Інв.>*- ISBN 966-7551-52-0
"ВІДВЕРНУЛИ... 3 КУЛЬТУРНУ СМЕРТЬ УКРАЇНИ". 3 Про антологію Ю.Лавріненка. 3 "Розстріляне відродження" 3 ПАВЛО ТИЧИНА.. 11 МАКСИМ РИЛЬСЬКИЙ.. 31 ЯКІВ САВЧЕНКО.. 49 ДМИТРО ЗАГУЛ.. 51 МИХАЙЛЬ СЕМЕНКО.. 53 ОЛЕКСА СЛІСАРЕНКО.. 56 МИКОЛА ЗЕРОВ.. 58 ВАСИЛЬ ЕЛЛАН (БЛАКИТНИЙ) 65 ВАСИЛЬ ЧУМАК.. 68 МАЙК ЙОГАНСЕН.. 70 ВОЛОДИМИР СОСЮРА.. 77 ВОЛОДИМИР СВІДЗІНСЬКИЙ.. 84 ПАВЛО ФИЛИПОВИЧ.. 93 ТОДОСІЙ ОСЬМАЧКА.. 100 ГЕО ШКУРУПІЙ.. 106 ДМИТРО ФАЛЬКІВСЬКИЙ.. 109 ВАСИЛЬ БОБИНСЬКИЙ.. 112 МИХАЙЛО ДРАЙ-ХМАРА.. 115 ЄВГЕН ПЛУЖНИК.. 124 ЛЕОНІД ЧЕРНОВ (МАЛОШИЙЧЕНКО) 130 СТЕПАН БЕН.. 133 МИКОЛА БАЖАН.. 136 МАРКО ВОРОНИЙ.. 154 ВАСИЛЬ МИСИК.. 156 ОЛЕКСА БЛИЗЬКО.. 161 КОСТЬ БУРЕВІЙ -ЕДВАРД СТРІХА.. 169 МИКОЛА ХВИЛЬОВИЙ.. 174 ВАЛЕРІАН ПІДМОГИЛЬНИЙ.. 194 ІВАН СЕНЧЕНКО.. 203 БОРИС АНТОНЕНКО-ДАВИДОВИЧ.. 208 ЮРІЙ ЯНОВСЬКИЙ.. 238 ОСТАП ВИШНЯ.. 256 МИКОЛА КУЛІШ... 271 КОСТЬ БУРЕВІЙ.. 311 АНДРІЙ НІКОВСЬКИЙ.. 321 ЮРІЙ МЕЖЕНКО.. 324 МИКОЛА ХВИЛЬОВИЙ.. 328 МИКОЛА ЗЕРОВ.. 340 ЄВРАЗІЙСЬКИЙ РЕНЕСАНС І ПОШЕХОНСЬКІ СОСНИ.. 340 ВОЛОДИМИР ЮРИНЕЦЬ.. 342 ОЛЕКСАНДР ДОВЖЕНКО.. 348 ЛЕСЬ КУРБАС.. 357 МИХАЙЛО ГРУШЕВСЬКИЙ.. 368
"ВІДВЕРНУЛИ... КУЛЬТУРНУ СМЕРТЬ УКРАЇНИ" Про антологію Ю.Лавріненка "Розстріляне відродження" Коли на материковій Україні цю антологію стало можливим вільно використовувати в науковій та освітній роботі (рубіж 80-90-их років), вона одразу посіла почесне місце в обов'язковій лектурі кожного філолога, який займався питаннями теорії й історії української літератури XX століття. Ще б пак: це був абетковий матеріал до розуміння творчості цілого покоління письменників, які в 20-их роках цього століття відвертали культурну смерть України, а вже в 30-их більшовицькою владою були понищені, репресовані чи духовно зламані. В радянському літературознавстві тривалий час їх називали зрадниками й ворогами народу і тільки в діаспорній критиці вони здобулися на справедливе, містке й тривожне ім'я — "розстріляне відродження ". Здавалося б, точніше й не назвеш цю невигойну рану української літератури, і ставлення до неї та характеристики її Ю.Лавріненком залишатиметься завжди прихильним, ба навіть побожним. Але, як виявляється, здатні потроху заживати навіть невигойні рани. Уже в 90-их роках у колі окремих літературознавців став проростати певний нігілізм щодо літературних проблем 20-их років і — відповідно — щодо антології Ю.Лавріненка. Мовляв, актуальнішим є модерністський дискурс літератури XX століття загалом, а проблема розстріляних та репресованих... що ж, була, була та й відійшла в минуле, і трактування її Ю.Лавріненком у дусі історичної та філологічної шкіл цікаве хіба що як історичний факт. Є підстави не погодитись з такою концепцією означеної проблеми і вважати її набутком не історії, а сучасності. Ситуація 20-их років сьогодні стає не менш актуальною, ніж у час свого постання. Тоді Україна і її література намагались утвердити своє істинне обличчя в умовах поступового уярмлення свободи творчості і наукової роботи, а сьогодні це обличчя розмивається розгулом псевдосвободи і спекуляцією на ній як зліва, так і справа. Тоді поняття -Україна намагались "прописати" тільки в прокрустовому ложі радянських мперських амбіцій, а духовне забезпечення їм шукали в пристосуванській севдотворчості червоних віршомазів. Тепер же виношується ідея про вернення України в імперію "нового типу", а червоні віршомази З перефарбувались або в голубий, або в ніякий (постмодерний?!) колір, від чого Україна як феномен не одержує ні найменшої духовної підтримки. На першому плані відтак запанувало туманне дилетантство, в обіймах якого найкраще почуваються не лише відверті вороги української незалежності, а й "оспівані" М.Хвильовим "Гаркуни-Задунайські" та всілякі "енки", котрі прагнули бути революційнішими, навіть, ніж сам Ленін. Сьогодні ці "енки" підросли вже на цілу літеру і стали "ненками", але основним жанром їх творчості залишається той самий "донос", у якому вони прагнуть бути національно ідейнішими, ніж сама національна ідея України. На другому крилі літературної творчості та науки про неї тим часом розводяться теревені про можливість космополітичної духовності в Україні і піддається сумніву навіть велич головного поета України — Тараса Шевченка: вважати його апостолом, пророком, божим знаменням, творцем міфа про Україну, чи фундатором національної ідентичності, а чи просто літератором, у бутті якого було значно більше гріхів, ніж у простих смертних. В такій каламутній водичці, як правило, може народитися й погляд (наприклад, про цілковитий "художній авітаміноз", який здатна подолати хіба що творчість "інтернаціонального" Куркова), що бузинової палиці не вартий, але афішуватиметься першим сортом у найреакційніших українофобських виданнях на зразок "Киевских ведомостей", "Політика і культура" чи навіть "Література-флюс" (пробачте — плюс). Що в таких випадках можна зарадити? У 20-их роках на питання "Камо грядеши" могутньо відповідала назва книжки М.Зерова "Ad fondes". Сьогодні вирівняти ситуацію може теж тільки звернення "Ad fondes", тобто — до джерел. Антологія Ю.Лавріненка "Розстріляне відродження" — одне з таких джерел... * * * Кінець п'ятдесятих років означений у материковому літературознавстві України найбільшою кризою. В цей час воно фактично зникло як наука. Видана в 1954-57 роках двотомна "Історія української літератури" (за редакцією О.Білецького) у відгуку про неї Д.Чижевського була названа цілком антинауковою працею. Сказати, що виною цього був тільки відповідальний редактор видання, означає нічого не сказати. Щоправда, він (тобто, О.Білецький) глибоко обурився за таку характеристику Д.Чижевським свого "дітища", і у відгуку на його "Історію української літератури", яка видана була в Нью-Йорку 1956 року, не забарився сказати, що й ця праця теж із справжньою наукою не має ніякого зв язку; у ній, мовляв, проігноровано ідейний зміст літературної творчості, зосереджено увагу на формальних якостях її, використав автор лише сумнівний досвід буржуазних учених, які здатні займатись лише диверсіями в дослідницькій роботі і т.д. Реальний стан справ змушує визнати, що і в цьому випадку (як і в редагуванні двотомної "Історії української літератури") О.Білецький просто-напросто лукавив. Відверто щирим він був тоді, коли незадовго перед цими подіями у приватному листі до молодого науковця з Ленінграда признався, що в Києві про літературу поговорити немає з ким; як сказав би Великий Тарас, "на всіх язиках все мовчить, бо благоденствує"; інакше кажучи — лицемірить, закуте в параліч несвободи. Про яке в таких умовах можна говорити справді наукове редагування чи написання наукових праць з історії літератури... Криза думки і кон'юнктура пристосуванства перемагали всіх і вся... І ось у 1959 році з'являється антологія "Розстріляне відродження". Підготовка й видання її стали можливими завдяки допомозі ЮЛавріненку майже всіх відомих в українській діаспорі літературознавців: Ю.Шереха, І.Кошелівця, Гр.Костюка, В.Барки і багатьох-багатьох інших. А техніку видання антології взяло на себе видавництво польської діаспори Культура", діяльність якого розгорталася на терені не лише "підпільної Польщі , а й у Мюнхені, Парижі та інших гуманітарних центрах Західної Європи, Одне слово, це був крик душі української літератури, що зводився на фундаменті здорових гуманістичних сил дуже тривкого європейського контексту. особливістю антології було насамперед те, що укладач її керувався добре вивіреним у літературознавчій практиці Європи методологічним принципом. Ю. Лавріненко називає його мистецьким і справедливо вважає універсальним. "Він виключає, — пише в передмові укладач, — однаково як звернення літератури до ролі "служанки", так і стерилізацію її формалістичним псевдоестетизмом. Мистецький твір — живий духовний організм, а не щедрінський "органчик", що його виймали і вкладали в голову глуповського градоначальника" (с.10). Розуміння літературних творів як творів мистецтва дало змогу . авршенку створити справді естетичну панораму української літератури и Років, але водночас — і панораму політичну, оскільки в ті роки, як , творчість кожного автора більшовицька система намагалася раз азавжди прив'язати до своїх політичних амбіцій і змусити його бути ^РУ^ором та проповідником. Одні письменники вдавалися до цього без ивого спротиву, але більшість, і переважно — найталановитіша
Щоб уявити масштаби розстрілів, які чинила влада над творчими особистостями в 20-30-их роках, достатньо було б спинитись на долі одного якогось автора. М.Хвильовий, наприклад, загинув від власної кулі, але щоб дійти до неї, він вбирав у себе всю трагічність ситуації, що склалася в художній сфері України після більшовицької революції. Найбільш вражаючою при цьому видається числова статистика. Ю.Лавріненко наводить документи, з яких стає відомо, що 1930 року в Україні зі своїми творами виступали 259 письменників; після 1938 року з них залишилися діючими тільки 36; натомість: розстріляно — 17, покінчили життя самогубством — 8, арештовано і заслано в концтабори — 175; зникли безвісти — 16 і лише 7 померли своєю смертю. Крім того, як свідчить Ю.Кравців у дослідженні "Розгром українського літературознавства" (i960), в 20-их роках та під час минулої війни з фашизмом емігрували за кордон 25 літературознавців, 74 — замовкли, а ті, що продовжували працювати, виступали з творами і студіями, які стояли поза художньою літературою і наукою про неї. За цими цифрами неважко побачити не тільки трагедію письменства, а трагедію нації, бо ж кожна знищена чи відлучена від літератури особистість була справжнім цвітом тієї нації, її найбільш потужною енергією. Влада зацікавлена була в нейтралізації цієї енергії, оскільки без неї решта "народу" перетворюється на звичайну тяглову силу історії, котра піддається керуванню без найменшого опору. Досвід показав, що для відродження знищеної енергії українського народу в 20-30-их роках треба було щонайменше півстоліття; за цей час дозрів у народу такий потенціал, який дав змогу хоча б наблизитись до рівня енергії 20-их років і посприяти навіть здобуттю Україною незалежності. Хоч та давня вже знекровленість нації дає про себе знати і в умовах незалежного життя та творчості. Навіть фізично чи фактично. Наприклад, маємо сьогодні недавно видані академічні багатотомиики творів П.Тичини і М.Рильського. Але чи справді вони академічні на предмет повноти? Навряд. У збірці П.Тичини "Замість сонетів і октав" вилучено антистрофу до твору "Кукіль" ("Грати Скрябіна тюремним наглядачам — це ще не є революція..."); у вірші "Чистила мати картоплю" зроблено купюру на десять рядків про "Леніна-антихриста"; в першому томі творів М.Рильського не знайдемо вірша "Кропивка на ставу...", бо там ліричний герой "хотів у тиші над вудками своє життя непроданим донести". Не кажучи вже про всілякі "редагування", внаслідок яких зник первісний мотив навіть такого вірша О.Пушкіна, як "Перед пам'ятником Пушкіну в Одесі . В антології Ю.Лавріненка все це публікується за першодруками і залишається, отже, єдиним джерелом для сучасного читача. Аналізуючи відродженський потенціал літератури 20-их років, ЮЛавріненко знаходить у ньому і "загальне обличчя", і вияви конкретних індивідуальностей. З боку змістового те "загальне" майже в усіх випадках чинило спротив існуючому режимові, а за формою в тому спротиві прочитувались такі риси, які єднались у спільному стилі, котрого коріння сягали десь в епоху примхливого бароко чи емоційно-бунтівливого романтизму. Ю.Лавріненко називає його або необароко, або кларнетизмом, вдаючись, отже, не до точних наукових дефініцій, а до метафоричного окреслення явища. І перша й друга метафори, фактично не прижившись у науці, побутують лише в обмеженій сфері літературознавства, але своїм підтекстом вони недалеко відійшли від змісту утверджених уже в науці понять, що характеризуються як модерністські чи неоромантичні. Справді, українська література 20-их років розвивала насамперед ті домінанти в художньому мисленні, які пов'язані з неоромантизмом рубежа ХІХ-ХХ століть (Леся Українка, М.Коцюбинський, В.Винниченко та ін.) та модерністськими шуканнями перших двох десятиліть XX століття ( молодомузівці", "хатяни", М.Вороний, О.Олесь, Г.Чупринка Й ін.). t 'Длуння цих шукань чути і в поезії "кларнетиста" П.Тичини, і в прозі ^кзистєншиноґо" В.Підмогильного, і в драматургії "необарокового" • уліша, і навіть у футуристичних інвективах "авангардного" н ЄМЄН\л ^Р03*1 впадали з цього літературного бомонду "неокласики" J з М.Зеровим та М.Рильським, оскільки тяжіли не до романтичної мал*"' ТаН0С1\а до класичної (реалістичної?) чіткості в поетичних ах, але й вони (як і названі перед тим автори) несли в собі дух
модерну XX століття, який в Україні, через національну специфіку художнього бачення світу, мав дуже виразне неоромантичне забарвлення. У крайніх формах цей неоромантизм часом спричиняв пролежні сентименталізму, але в здорових виявах був емоційно-художнім зарядом, який здатний народжувати численні і справжні літературні шедеври. Достатньо згадати (крім названих уже авторів) творчість "чистого" лірика В.Сосюри, "чистих" романтиків Ю.Яновського і О.Довженка чи "психологічного реаліста" Г.Косинки... Щодо М.Хвильового чи М.Бажана, то вони поєднали в своїх стилях навіть не дві, а три і більше європейських традицій творчості: перший, крім бароко й романтизму, демонстрував неабиякі можливості експресіонізму, а другий — монументальної готики. Гірко, але факт: після терору 30-их років кожен із цих авторів для літератури був втрачений: і мертвий — Хвильовий, і живий М.Бажан. Терзалися в конвульсіях найпомітніше тільки Ю.Яновський та О.Довженко, яким удавалося крізь біль і крик усе-таки виходити до читача або з "Живою водою", або з "Україною в огні" чи "Зачарованою Десною". На жаль, вони не дожили до так званої "хрущовської відлиги , котра змусила, наприклад, М.Рильського нагадати про себе справжнього поетичними "Трояндами й виноградом", а П.Тичину — побачити в житті, крім офіційного темного царства дружби народів , також сяйво срібної ночі і переконатись, що "ніколи ж не вмира живе . ...Літературний процес — то не лише постаті першої величини; у 20-их роках часом важко було зорієнтуватись: а хто ж там перший, другий чи останній? Ю.Лавріненко побачив серед них насамперед тих, хто — ні перший, ні другий, а просто — неповторний, як художня індивідуальність. М.Драй-Хмара, наприклад, певною мірою поступався поетичному таланту й енциклопедизму М.Зерова, але саме йому, а не М.Зерову, вдалося художньо зафіксувати небесну силу "грона п'ятірного" неокласиків, а крім того — він "репрезентує, ~" за словами Ю.Лаврінеика, — типовий для передових людей 20-их років волюнтарний гуманізм культури і високої етики, що вміє битися за своє". Мені видається винятково точним означення "волюнтарний гуманізм". Воно по-своєму характеризує дуже багатьох творчих натур, а найбільше тих, хто ніби й не вибився в правофлангові літпроцесу, але за деякими ознаками був безумовно серед них. Скажімо, О.Близько. Фізично глухий і німий (з 14-ти років життя), він був справді волюнтарним гуманістом і здобувся за вісім років творчості на таке гучне ім'я в літературі, що режим вирішив позбутися його одним із перших. "Буревісник Розстріляного Відродження, — пише Ю.Лавріненко, — він став романтиком його життєвих сил і потенцій, оновлення, пригод, творчої праці, свободи і обов'язку . Можна додати — і пророком, бо вже на десятому році більшовицької держави пророкував загибель її: "Хай здохне володар її. — Ніколи не поклонюсь йому я". З постанням визначних поетичних особистостей нерідко в'яжуться якісь містифікації, чутки й незбагненні пригоди. Уже в рік виходу першої книжки В.Близька раптом поширилась чутка про його загибель у хвилях Дніпра і критик В.Коряк у своєму некролозі заявив, що література втратила "українського Пушкіна". Інша містифікація пов'язана з іменем Ю.Будяка, який прикинувся був футуристом на зразок М.Семенка і став одним із небагатьох у світовій літературі видатних пародистів і містифікаторів. Але водночас — цілком реальним автором найбільш трагічної української драми рубежа 20-30-их років і драми розстріляної України після Полтавської битви "Гетьман Полуботок". Таких драм більшовицький режим не пробачав нікому, не пробачив він її і Ю.Будяку, стративши його разом з О.Влизьком у 1934 році... 20-ті роки в українській літературі були переважно поетичними. І хоч Ю.Лавріненко наводить у своїй хрестоматії також зразки прози, драми й есеїстики, але неважко відчути, що все це — також поезія: поетична проза, поетична драма, поетична есеїстика... Поезія була єдиним рятівним кругом, на якому ще можна було втриматись у тому аракчеєвському суспільстві більшовиків. Той рятівний круг давав змогу Ю.Яновському спогадати відшумілу епоху власне української революції (роман "Чотири шаблі"), давав змогу М.Кулішу зазирнути в майбутнє божевільної психології марксизму-ленінізму (трагікомедія "Народний Малахій"), і навіть давав змогу О.Довженку чи філософу В.Юринцю в критичних есе означити або абсурдне втручання влади в стиль художнього мислення митців ("Здається, Це перший випадок в історії культури, де стиль "постановлюють" на засіданні , — писав О.Довженко), або філософську природу художньої творчості у її зв язках із досвідом світової літератури та специфікою *|7ературної критики як "найвищої форми філософії культури" R ЛУринеШз)- Про останню (тобто, критику як філософію культури) ринець мріяв тільки як ідеал і запитував сам себе і всіх: "Коли вона даться нарешті? Не одержавши відповіді на таке питання, поет-філософ ринець бачив, як маячив на темній запоні більшовицького обрію ерза^тиглии упир пароплава... В тій темній запоні десь розчинився і • . •^-'ринець, репресований за всілякі ревізіонізми, націоналізми та неіснуючі гріхи. Воістину: мертві (упирі) хапають живих...
Особливістю хрестоматії Ю.Лавріненка є ще й те, що розстріляні відродженці постають у ній без можливих у таких випадках "лакуваннях чи недомовках. Адже кажуть, що про мертвих треба говорити або добре, або нічого. Ю.Лавріненко про героїв своєї хрестоматії говорить усе. Як наслідок, дуже помітним на них (чи на багатьох із них) був знак часу. Відомо, що дехто з літераторів дуже повільно позбавлявся ілюзій щодо справжнього обличчя радянської влади. Цим "грішив", зокрема, М.Хвильовий; пробував помітити щось позитивне в діях комуністичної партії і Радянського Союзу "твердий, розумний, широко закроєний на національний курс" М.Грушевський; і навіть В.Юринець вважав, що його діяльність як філософа буде мати якесь значення для "перспектив пролетарської літератури". Про все це в хрестоматії Ю.Лавріненка сучасний читач дізнається об'єктивно і без прикрас. Як і про те, в чому Ю.Лавріненко виявляв певний суб'єктивізм чи вміння залишати місце для дискусій. Керуючись, зокрема, згадуваною на початку "мистецькою методологією" в підході до літературних явищ, укладач хрестоматії не знайшов, проте, місця українській літературі в модерному контексті літератури світової. Вона в нього нерідко постає якоюсь відособленою чи надто скерованою на себе. Та й сам модерністський рух у нього постав якимось не до кінця проясненим. Характеризуючи, зокрема, "кларнетизм" П.Тичини, Ю.Лавріненко пише, що він являє собою... зав'язку "власного українського поетичного синтезу, власного поетичного образу світу". Тим часом, інші поети в цей же час або ковзались по утертій "ковзанці" Вороного, або були школярами модерних європейських і російських "ізмів" ("програмові" символісти Загул, Савченко, "програмовий" футурист Семенко), або змішували поезію з політикою (Винниченко) і т.ін. Як наслідок — в українській літературі часів революції "панувало стильове "чужеядіє", що його ще до першої світової війни помітив молодий тоді Микола Зеров. Він, нібито, ще в 1913 році в одному приватному листі писав: "Чужеядністю я зву те... явище, коли поети українські беруть чужий мотив або чужий метр — і чужий твір видають за свій. Найбільше в цьому винні Старицький (весь його літературний доробок — плагіат з горожанської поезії сімдесятих років), Грабовський, Чернявський, Вороний..." Молодому М.Зерову такий пасаж можна пробачити, бо в зрілому віці він скаже, що подібні речі належать до "зовнішніх" факторів української літератури, а внутрішньо вона тому й зміцніла, що орієнтувалася на "чужу", європейську традицію. У статті з циклу "Ad fondes" він писав: "Хочемо ми чи не хочемо, а з часів Куліша і Драгоманова. Франка і Лесі Українки, Коцюбинського і Кобилянської — щоб не згадувати імен другорядних — європейські теми і форми приходять v нашу літературу, розташовуються в ній". Саме з цієї традиції і виростало те явище в нашій літературі, яке сформувалося в модерну течію, котра згодом породила і "кларнетизм" П.Тичини. Тичини не було б без школи імен, що названі М.Зеровим, і ще більшою мірою — без імен, що ним не названі: найближчі попередники його — "молодомузівці" і "хатини". Вороний і Олесь, Чупринка і... Все це вияви українського модернізму, який дав модерного ПТичину, і який, будучи віткою модернізму європейського, водночас мав дуже специфічні націоналні риси. В такому ключі Ю.Лавріненко мав би й трактувати весь розвій української літератури початку XX століття і зокрема — 20-их років його, а не підкреслювати, що П.Тичина мав виняткову оригінальність, і відповідних йому сучасників "треба шукати не в літературі, а на сусідніх ділянках мистецтва". На "сусідніх", звичайно, теж, але насамперед — на літературних. З "сусідньої" амфори може випурхнути лише міфічний фенікс, а в літературі все взаємопов'язане... Загалом треба сказати, що коли Ю.Лавріненко починає вникати в стильові деталі української літератури 20-их років, то вони до нього повертаються не дуже "точним" боком. Заговорив він, наприклад, про стиль І.Сенченка і прийшов до висновку, що в його творчості поєднано "зрілий реалізм із романтизмом ". Дуже вже сумнівним видається означення "зрілого реалізму", а ще більше — ніби в І.Сенченка можна знайти "романтизм". Не був І.Сенченко ніяким романтиком, а тим більше — в поєднанні з реалізмом. Місце йому треба шукати серед іронічних форм мислення, котрі, можливо, вивели б його на шлях до Гофмана чи навіть до Рабле, якби не "розстріл" у ряду тих, кому вдалося вціліти лише фізично. Як письменник, він залишався після розстрілу сірим і невиразним майже сорок років; і тільки на хвилі хрущовської відлиги зумів усе-таки відродитись і певною мірою реабілітуватись у "Солом'янських оповіданнях" та в повісті "Савка". Але до з яви цих творів Ю.Лавріненку дожити не судилось... школи Ю.Лавріненко впадає в якусь неточність через надто очевидну залежність від наперед збудованої для себе концепції. Висловив він, наприклад, тезу про "точний" стиль Б.Антоненка-Давидовича. Ну - точний то й точний". Але щоб ця теза стала переконливою, ^-Лавріненку треба її з чимось порівняти. І він порівнює: "...Антоненко-Давидович не впадає ні в "розхристаність" Косинки чи Хвильового, ні « псих°лопзм" Винниченка..." Все тут не точне: Косинка ніколи не був Розхристаним", а Винниченків психологізм не був "чужим" Антоненку-Давидовичу; особливо в його повісті "Смерть".
"Вузький" спеціаліст-філолог знайде у хрестоматії Ю.Лавріненка і ще немало подібних неточностей чи суджень, які потребують критичного до себе ставлення. Надто — з висоти сорокарічної відстані від них. Протягом останніх сорока років літературознавча думка стала значно модернішою, ніж у часи виходу "Розстріляного відродження". Та все ж вона не перекреслює цю роботу Ю.Лавріненка. Як було сказано на початку, вона нині стає знову актуальною. Свого часу Ю. Шерех відгукнувся про неї не дуже прихильно, оскільки побачив у ній (як і у всій діяльності Ю.Лавріненка) надто багато суто "українського романтизму"; створено, мовляв, чимало образів... українських святих, апостолів і мучеників (див.: Шерех Ю. Третя сторожа, 1991, с.445). З іншого боку, критичні зауваги навіть щодо самого поняття "розстріляне відродження", яким оперує Ю.Лавріненко, висловив Г.Грабович. На його думку, воно має "сумнівну історіографічну вартість", оскільки охоплює дуже неоднорідні імена. Одні з них, мовляв, не були навіть "розстріляними" (про них ми говорили), інші, бувши "розстріляними", за життя писали один на одного доноси (Семенко — Хвильовий), а тут опинилися в одній "братській могилі" і т.ін. (див.: журнал "Критика", 1999, № 12, с.19). Думаю, що такі міркування представників найстаршого й середнього поколінь сучасних критиків стали однією з причин, через яку "Розстріляне відродження в останні роки досить стримано характеризується і наймолодшим поколінням літературознавців. Авторитет Ю.Шереха і Г.Грабовича загальновідомий; але й він — не на всі часи й не на всі ситуації. Зауваження Г.Грабовича про дуже різні постаті в одній "братській могилі" позбавлене, здається, головного: філософського розуміння проблеми. Як відомо, А.Міцкевич і Ю.Словацький за життя теж не знаходили спільної мови між собою, але по смерті їхні імена в польській культурі розмістилися поруч. Так само смерть зрівняла багатьох наших письменників 20-их років, хоч прижиттєва доля їхня складалася й неоднаково. Що ж до "українського романтизму", про який говорив Ю.Шерех... Нині українській духовності якраз бракує здорового романтизму. Псевдоромантизму, який перетворює згадуваних "енків" на "ненків", вистачає, а справжнього романтизму, як казав поет, "бог дасть". У Ю.Лавріненка він таки справжній. Перевидання його "Розстріляного відродження буде, сподіваємось, актуальним. Новочасний читач одержить неабияку інформацію про відпалахкотілий, але незгасний, вогонь літературного життя 20-их років; бо творили його (забудьмо іронію Ю.Шереха) справді апостоли і мученики. Хоча б тому, що їх забрала з життя, і в певному розумінні — з літератури, насильницька смерть. Хай світлою буде пам ять про них... ВІД УПОРЯДНИКА І Виходу в світ цієї антології я завдячую видавництву "Культура", що своїм журналом того ж імені здобуло високу репутацію також і в *т<раїнців, даючи ось уже дванадцять років гарні приклади польсько-українських взаємин. Воно трохи дивно, що перша спроба такої підсумкової антології літератури Розстріляного Відродження (цей термін був уперше вжитий мною 25 літ тому) видана українською мовою не українцями, а поляками і коштом польського видавництва. Але, з іншого боку, є тут своя логіка. Коли кривава містерія українського відродження розгортала від 1917 року одну трагічну дію за другою, її не помічав наш вік, що так любить говорити про "одність світу" і водночас так брутально нехтує окремі, навіть загального значення, складники того світу. А пізніший хід подій показав, що "одність світу є справді таки болючою реальністю, щоб фальшувати і збувати її красивою фразою чи гіпокритичним гаслом. Тут доля пореволюційної України стала перед світом у новому світлі. Поминаючи внутрішні якості мистецтва Розстріляного Відродження, можна сказати, що вже сам лише процес уподібнення ситуації третини сьогоднішнього людства до ситуації України 1917-33 років спричинюється до відносно повнішої конгеніальності чи співзвучності тодішньої української літератури сучасному світові. І Іриродно, що серед поляків почули нас значно раніш, ніж деінде. Був, наприклад, роками готовий досконалий переклад поезій Тичини, що згорів у варшавській пожежі. А поет Юзеф Лободовський, тепер співробітник Культури", писав ще по зовсім свіжих слідах нашого "1933": 1 обі лиш відомий сум, що в тополях густих заховався, І чому нахиляє юнацькі чола Тінь від кургану, Де в збитій з дощок труні Заснув Хвильовий Микола. (Поема "Вільна земля", переклад Святослава Гординського)
Подяка від мене належить Юрію Шевельову (Шереху) за щиру допомогу матеріалами і в редакційній праці; Леоніду Лиману, що поміг у розшуках матеріалів, а також виконав скорочення оповідання "Редактор Карк" Миколи Хвильового і повісті "Смерть" Антоненка-Давидовича; Івану Кошелівцю, що поміг і матеріалами і в випусковім редагуванні. Чимало допомогли в цій праці своїми бібліотеками й архівами архів-музей Української Вільної Академії Наук у СШЛ, архів покійного Аркадія Любченка, славістичний відділ Публічної бібліотеки в Нью-Йорку, а також приватні збірки Святослава Гординського, Григорія Костюка, Миколи Кузьмовича, Володимира Перського, Йосипа Гірняка, Оксани Буревій, Володимира Гординського, за що складаю їм усім щиру подяку, як також Василю Барці за добрі поради, Василю Гришкові, Яру Славутичу та всім, хто так чи інакше поміг у цій праці. III Кілька слів про принцип і техніку складання цієї антології. До збірки добиралося тільки з того матеріалу, що був друкований (зрідка — тільки писаний) на Україні — головно в УРСР — за період 1917 —1933 pp., і що після 1933 року був заборонений і нищений наслідком нового курсу Москви на розгром і колоніальну провінціалізацію України. Під час окупації західноукраїнських земель і війни (1939-1946), а також у 1956-58 роках деякі із заборонених творів з'являлися друком, хоч здебільшого з різними "поправками". Дещо з таких "реабілітованих" тоді чи тоді творів могло потрапити до цієї антології, хоч наш принцип був давати тільки те, що після терористично-голодового удару Москви по Україні 1933 року було вилучене із вжитку. До антології зовсім не включено тих творів, які і після розгрому 1933 року залишилися нормально в обігу. Зрозуміло, що в одну книжку не може увійти все заборонене і лише кількісно невелика частка з того потрапила в антологію. Для вміщення в книжці по змозі більшого числа авторів і творів доводилося дещо подавати в уривках або скорочено , про що в кожному окремому випадку упорядник зазначає в підзаголовку або в кінцевій примітці до твору. Не включено до антології жодного твору, писаного на еміграції, бо ж це антологія того, що було в УРСР до 1933 року і згодом там підпало забороні. Матеріали, з яких робився добір до антології, після 1933 року знищені й усунені з життя (не тільки в СРСР, а й з публічних бібліотек столиць Заходу) так Грунтовно, що розшукувати їх тепер так само трудно, як розкопувати пам'ятки в Помпеї після засипання її лавиною Везувія. Досить сказати, що частина вміщеного матеріалу взята з рукописних копій, що їх зробили і зберегли собі колись окремі люди. Потрібні роки розшуків, досліджень, потрібні інші загальні обставини в СРСР і в світі, щоб можна було скласти цю антологію так, як хочеться. Не говоримо вже про зниклі недруковані рукописи, як от, напр., деякі п'єси Миколи Куліша, поезії Свідзінського і багато інших. Не вдалося упорядникові дістати "Яблуневий полон" — драму Івана Дніпровського, що з успіхом ішла в театр^ "Березіль" у Харкові. Не пощастило знайти ні одної з книг поезій Майка Иогансена — одного з ліпших майстрів модерного вірша того часу. Те саме можна сказати про Тодося Осьмачку, Василя Мисика, Михайла Семенка, Миколу Філянського, Степана Бена, Григорія Косинку та інших. Твори деяких авторів доводилось добирати з великим трудом з принагідних чисел журналів, з передруків у другорядних джерелах тощо. Ми не цурались для антології творів, що були в УРСР тільки написані, але ніколи там не друковані. З таких недрукованих в УРСР творів потрапило в антологію дещо з поезій Миколи Зерова, Михайла Драй-Хмари, Євгена Плужника (із збірки "Рівновага"), Валер'яна І Іідмогильного, Володимира Свідзінського. В доборі матеріалу нам служив критерій не політичний, а мистецький. Мистецький критерій у красному письменстві є універсальний. Він виключає однаково як зведення літератури до ролі "служанки", так і стерилізацію її формалістичним псевдоестетизмом. Мистецький твір — живий духовний організм, а не щедрінський "органчик", що його виймали і вкладали в голову глуповського градоначальника. Після чекістів і цензорів чи не найбільше лиха завдають мистецтву ті його опікуни, які вульгарно переносять у живу практику абстрактно-теоретичний поділ мистецького твору на "зміст" і "форму" (напр., ітература соціалістична змістом і національна формою"). Таким способом твориться партійний "органчик" соцреалізму, але не мистецтво. Що градоначальники сучасного Глупова оголосили війну мистецтву і добилися . Що в їхній імперії кожний справді оригінальний мистецький твір мусить водночас їхнім політичним ворогом — в тому не наша вина. Знищуючи бороняючи українську радянську літературу 1917-33 pp., сучасні глуповці інсти * •ИВЧ0Ю посліД°вністю, з непомильністю якогось протикультурного
-инкту відкинули насамперед усе мистецьки ліїтше й сильніше, залишивши маніяТ"'6 ^^W ' слабтУ- Лишаємо їм їхній вибір. З люттю переляканого Українс ВЧИНИЛЗ Москва терористичний замах на відродження суверенного культу ЬК°^° МИСТецгеа (а значить і людини). Вона відкинула суверенний ілРЯ ~Г ' ВНЄС0К P^^cbKOП України 1920-их років, бо їй важлива була не
світового соціалізму і дружби народів, а стара Автори розташовані в книжці за датою появи їхньої першої після 1917 року книжки з узглядненням і дати народження письменника. Так само і твори даного автора ми старались, скільки було можна, розташувати за датою їх написання або друку. Перед творами кожного автора ми дали літературний силует письменника чи бодай біо-бібліографічну довідку, яку скласти було часом дуже трудно. Щоб дати уявлення, чому трудно зібрати елементарні відомості про життя, працю і долю українських радянських письменників 1920-их років, ми наведемо тут текст телеграми об'єднання українських письменників "Слово", посланої з Нью-Йорка 20 грудня 1954 року. Москва, СРСР. Другому Всесоюзному з'їздові письменників. Українські письменники — політичні емігранти вітають з'їзд і висловлюють співчуття письменникам усіх поневолених народів СРСР. 1930 року друкувалися 259 українських письменників. Після 1938 року з них друкувалися тільки 36. Просимо вияснити в МГБ, де і чому зникли з української літератури 223 письменники? До цієї телеграми президія "Слова'' подала до преси таке своє пояснення. За приблизними (бо точні поки що неможливі) підрахунками цифра 223 щезлих в СРСР українських письменників розшифровується так: розстріляно 17; покінчили самогубством — 8; арештовані, заслані в табори і іншими голщійними заходами вилучені з літератури (серед них можуть бути розстріляні і померлі в концтаборах) — 175; зникли без вісті — 16; померли своєю смертю — 7. Дані ці приблизні, бо Москва не відповіла на телеграму і тримає далі таємницю своєї розправи над українськими радянськими письменниками того часу. Лише 1956 року почалась несмілива і сором'язлива "реабілітація" кількох імен письменників. З них лише кілька вернулись живими додому під час реабілітації. Але це тільки одиниці із сотень. І про ці одиниці теж нічого не подається, чому і коли вони були репресовані чи мучені. Ми взяли до антології більше поезії, ніж прози, драми чи есею, бо, по-перше, поезія вела перед у літературі тієї доби, а, по-друге, в одному томі неможливо охопити навіть найважливіші зразки прози, драми й есею. Розділ есею, за браком місця, обмежено лише зразками років української революції та літературно-мистецької дискусії 1925-27 років, що її розпочав і найбільше поглибив Микола Хвильовий. Стаття Михайла Грушевського додана як приклад прилучення до тієї дискусії найчільніших представників Української Академії Наук і зокрема української гуманітарної науки- (V V ПОЕЗІЯ
Ю. Лавріненко РІВНЕНСЬКА ОБЛДЕРЖБІБЛІОТЕКА ПАВЛО ТИЧИНА авло 1 ичііна, якого один поет назвав князем української поезії , народився в родині дяка Григорія 27 січня 1891 року в селі Піски колишнього Козелецького повіту на Чернігівщині. Учився в Чернігівській духовній семінарії, де пильно вивчав св. письмо, захоплювався музикою і співом у хорі, а також у Київському комерційному інституті. У Чернігові був під особистим і літературним чаром творця українського літературного імпресіонізму Михайла Коцюбинського, перед яким читав свої перші поезії. З Чернігова ж дебютував 1912 року в київському журналі "Українська хата", що гуртував коло себе тодішню літературно-модерністичну молодь. З Чернігова виніс до Києва свою юнацьку дружбу з Василем Елланом-Блакитним, українським патріотом-інтернаціоналістом, що потім став одною з провідних постатей українського комунізму і радянської України 1919-1925 років. В Києві Тичина до дна пережив українську революцію і тринадцять кривавих змін влади, а зокрема спонтанний вихід із вікового підпілля української культури. Тут він став найбільш конгеніальним поетом українського відродження, що зайнялось надзвичайним світлом у першій збірці його поезій СОНЯЧНІ КЛАРНЕТИ (Київ, в-во "Сяйво", 1918, 62 с). В 1918-1921 роки потопу відродження України під хвилями російських і західних інтервенцій, зокрема ж російсько-більшовицького тоталітаризму й терору, що розв'язали на додачу безпрецедентний шал внутрішньої громадянської війни, — Тичина мужньо йде проти хвилі, схоплюючи красу і викриваючи потворність "нового дня" у книжці писаних верлібром поезій ЗАМІСТЬ СОНЕТІВ І ОКТАВ (Київ, в-во "Друкар", 1920, 32 с). Своїми пристрасними паоами "строфа — антистрофа , широченною в своєму розгоні контрапунктною оуктурою 0бразів ця маленька книжечка схопила центральні вузли трагедії і створила архетип трагічної лірики. Цей драматизм цілковито нової, на найглибших етичних духовних засадах зрослої лірики живе далі, може в дещо звуженій формі, у його наступних книжках поезій: ПЛУГ (Київ, в-во "Друкар", 1920, 48 с); поема В КОСМІЧНОМУ ОРКЕСТРІ (Харків, в-во "Червоний шлях", 1924, 88 с), а також у друкованих до 1927 року окремих поезіях ("Кримський цикл") та уривках поем ("Сковорода" й інші). Хоч Тичину називають то символістом, то імпресіоністом, то романтиком чи зводять характер його поезії до справді притаманної йому панмузичності, та проте він не вкладається в рами жодного "ізму". Тичина розклав і по-своєму синтезував класицистичні, народнопісенні і наймодерніші естетичні засоби в наскрізь оригінальній поезії. З одного боку, це наче новатор-модерніст у західному розумінні, але з іншого боку — це модернізм, нетиповий для Заходу, ренесансовий — а не декадансовий, сповнений радості і світла, відтіненого тьмою у многості нюансів і переходів. Духовий батько Тичини — Григорій Сковорода, український філософ XVIII сторіччя, філософ "серця", визнавець божественної одухотвореності людини і всього сущого, однорядності мікро- і макрокосмосу, що розумів смерть не як кінець, а як складник життя. В Тичини однаково сильне відчуття як глибин історії, так і бурунів сучасності, що на очах поета вступила в пору доглибних динамічних змін. Тому в його поезії музична праоснова світобудови ("соціалізм без музики ніякими гарматами не встановити", — писав він 1920 р.) контрастно поєднується з навальністю зламів і переламу. D1H, що грав на найніжніших струнах вічного сонця, знає також мужню твердість, вміє поєднати спонтанність вітру і вогню з найбільшою опанованістю. світогляді Тичини поєднувався духовний громадянин всесвіту з поклонником омісцевлсння і сталого закорінення. Його універсальність і плюралістична, а не уніформно-централістична; виходила вона з ториості одиничного, індивідуального, місцевого. Тичина, як і його великий s Олександр Довженко, любить Україну, але в ній найбільше — Чернігівщину, як заповідник тисячоліть українського світу з і ста ПрИр°ДОЮ ' людиною, традиціями і духом оновлення — від дохристиянських вілгу ШЖих чзсЬ. через козаччину-гетьманщину до новітнього українського к ДЖеи^я- С™ духовний світ Тичина оформив у постійній самоосвітній caM0Tv» И ЄКСПанС"- ^ак він самотужки здобув глибоке знання музики, опанував понад десяток чужих мов, а зокрема мови сусіднього
Десь у 1922-23 роках Тичина переселяється з Києва до Харкова, що до 1934 року став був столицею радянської України і головною ареною її боротьби за "власний шлях до соціалізму". Тут з Блакитним і Хвильовим стверджує нову радянську літературу, належить до спілки пролетарських письменників "Гарт", по смерті Блакитного — до заснованої Хвильовим ВАПАІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури), редагує відділ поезії в товстому місячнику "Червоний шлях", стаючи хрещеним батьком багатьох молодих поетичних дебютів того часу. Участь у ВАПАІТЕ і її виданнях дала привід ЦК партії заатакувати поета, який ніколи не брав прямої участі в гарячих літературно-політичних дискусіях того часу. Голова уряду УРСР Влас Чубар, який сам 1926 року виступав проти відродження в СРСР російського колоніалізму (знищений в 1937), дістав наказ з Москви виступити проти Тичини. В газеті "Комуніст" Чубар писав 1927 р. про уривок поеми "Чистила мати картоплю", що Тичина "просовує націоналістичний опій під прапором пролетарської літератури". Тичина рішуче, і з повною рацією, відкинув (у тій же газеті) обвинувачення, як безпідставне. Але з Півночі вже йшла хвиля тотального терору. Ще встигає двічі вийти в одному томі перевидання збірок Тичини "Сонячні кларнети", "Плуг", "Вітер з України" (ПОЕЗІЇ. Харків, ДВУ, 1929, 170 с), але не входить у цей том ніщо із написаного між 1924 і 1929 роками. Серед загального терору Москви в Україні, який через його несамовиті масштаби можна було б назвати катастрофою природи, Тичину врятували: його ім я, відоме тоді поза межами СРСР, його згода продемонструвати свою повну капітуляцію перед Москвою і московським диктатором. Великий поет цілковито зник із сцени — з'явився безоглядний одописець тирана і російської зверхності, безпоетичний сталінський лауреат і безвладний голова Верховної Ради УРСР. * * * Іще пташки в дзвінких піснях блакитний день купають, Ще половіє злотом хвиль на сонці жита риза (Вітри лежать, вітри на арфі грають); — А в небі свариться вже хтось. Завіса чорно-сиза Півнеба мовчки зап'яла. Земля вдягає тінь... Мов звір, ховається людина. — Господь іде! — подумав десь полин. Мовчить гора. Мовчить долина. — Господня тінь, — прошепотів полин. І враз — роздерлась пополам завіса! — Тиша. Мертва... Метнувсь огонь: розцвівсь, розпавсь — аж води закипіли. І полилася піснь, принеслась жертва. Курять шляхи, біжать, біжать... Рвуть вихори, як жили, Рідке коріння верб старих, що моляться в сльозах. А трави — й плакати не сміють. Ідуть потужні сили! Морок. Жах... ...І дзвонять десь в селі. І вже тремтять, вже спокій сіють Сріблясті голуби у небесах. СОНЯЧНІ КЛАРНЕТИ. Київ, 1Щ передрук з книжки П.Тичини ПОЕЗІЇ, вид. 2, Харків, ДВУ, 1929, с 22 ПАСТЕЛІ II Випив доброго вина Залізний день. Розцвітайте, луги! — : я йду — день — Пасітесь, отари! —
: до своєї любої — день — Колисково, колоски! — : удень. Випив доброго вина Залізний день. IV Укрийте мене, укрийте: Я — ніч, стара. Нездужаю. Одвіку в снах Мій чорний шлях. Покладіть отут м'яти, Та хай тополя шелестить. Укрийте мене, укрийте: Я — ніч, стара, Нездужаю. СОНЯЧНІ КЛАРНЕТИ. Київ. 1918: передрук з ПОЕЗІЇ, вид. 2. Харків. ДВУ. 1929. с 32. 34. Одчиняйте двері — Наречена йде! Одчиняйте двері — Голуба блакить! Очі, серце і хорали Стали, Ждуть... Одчиняйте двері — Горобина ніч! Одчиняйте двері — Всі шляхи в крові! Незриданними сльозами Тьмами Дощ... СОНЯЧНІ КЛАРНЕТИ. Київ. 1918: передрук з ПОЕЗІЇ, вид. 2. Харків. ДВУ. 1929. с 40. * * * По блакитному степу Вороний вітер! Пригорнув раз та й подався — Вороний вітер... Вийшла жита жати я. Громова хмара! Ой не всі з війни додому — Вороний вітер... Гляне сонце, як дитя, А в селі голод! Ходять матері, як тіні, — Вороний вітер... На чужині десь ген-ген Без хреста; ворон... Будьте прокляті з війною! — Вороний вітер... СОНЯЧНІ КЛАРНЕТИ. 1918: передрук s ПОЕЗІЇ. Харків. 1929. с 45 ЗОЛОТИЙ ГОМІН Над Києвом — золотий гомін, І голуби, і сонце! Внизу — Дніпро торкає струни... Предки. Предки встали з могил; Пішли по місту, «редки жертви сонцю приносять —
Ах, той гомін!.. За ним не чути, що друг твій каже. Від нього грози, пролітаючи над містом, плачуть, — Бо їх не помічають. Гомін золотий! Уночі, Як Чумацький Шлях сріблисту куряву простеле, Розчини вікно, послухай: Слухай: Десь в небі плинуть ріки, Потужні ріки дзвону Лаври і Софії!.. Човни золотії! Із сивої-сивої Давнини причалюють. Човни золотії. ...З хрестом, Опромінений, Ласкою Божою в серце зранений, Виходить Андрій Первозванний. Ступає на гори : Благословенні будьте, гори, і ти, ріко мутная! І засміялись гори, Зазеленіли... І ріка мутная сповнилась сонця і блакиті — Торкнула струни... Уночі, Як Чумацький Шлях сріблисту куряву простеле, Вийди на Дніпро! ...Над Сивоусим небесними ланами Бог проходить, Бог засіває. Падають Зерна Кришталевої музики. З глибини Вічності падають зерна В душу. І там, у храмі душі, Над яким у недосяжній високості в'ються голуби-молитви, Там, У повнозгучнім храмі акордами розцвітають, Натхненними, як очі предків! Він був, мов жрець сп'янілий від молитви, — Наш Київ, — Який моливсь за всю Вкраїну, — Прекрасний Київ, буря! Стихійно очі він розкрив— І всі сміються, як вино... — блиск! — жах! Розвивши ясні короговки (І всі сміються, як вино), Вогнем схопився Київ У творчій високості! : здрастуй! Здрастуй! — сиплеться з очей. Тисячі очей... Раптом тиша: хтось говорить. : слава! — з тисячі грудей. І над всім цим в сяйві сонця голуби. : слава! — з тисячі грудей. Іолуби. То Україну За всі роки неслави благословляв хрестом Опромінений, Ласкою Божою в серце зранений, Андрій Первозванний. І засміялись гори, Зазеленіли... Але ж два чорних гроба, Один світлий. І навкруг Каліки. І Іовзають, гугняв'ять, руки простягають (О, які скорчені пальці!) —
їсти їм дайте — хай звіра в собі не плекають, — дайте. Повзають, гугнявлять, сонце проклинають, Сонце і Христа! Проходять: бідні, багаті, горді, молоді, закохані в хмари й музику — Проходять: Чорний птах — у нього очі-пазурі! — Чорний птах із гнилих закутків душі, Із поля бою прилетів. Кряче. У золотому гомоні над Києвом, Над всією Вкраїною — Кряче. О, бездушний пташе! Чи це не ти розп'яття душі людської Століття довбав? Століття. Чи не ти виймав живим очі. Із серця віру? Із серця віру. Чого ж тобі тепер треба В години радості і сміху? Чого ж тобі треба тепер, о, бездушний пташе?
Говори! нокрилля на голуби й сонце — Чорнокрилля. — Брате мій, пам'ятаєш дні весни на світанні волі? А у всіх (навіть у травинки) сміялись сльози... — Не пам'ятаю. Одійди. —Любий мій, чом ти не смієшся, чом не радієш? Це ж я, твій брат, до тебе по-рідному промовляю, — Невже ж ти не впізнав? — Відступись! Уб'ю! Чорний птах кряче. І навкруг Каліки. В години радості і сміху? Предки з жахом одвернулись. : виростем! — сказали тополі. : бризнем піснями! — сказали квітки. : розіллємось! — сказав Дніпро. Тополі, квіти і Дніпро. Дзвенить, дзвенить, дзвенить І б'ється на шматки... — Чи то не золоті джерела скресають під землею? Тремтить, неначе сон... — Чи то не самоцвіти ростуть в глибинах гір? : розіллємось! — Дніпро. Зоряного ранку припади вухом до землі — ... ідуть. То десь із сіл і хутірців ідуть до Києва — Шляхами, стежками, обніжками. І б'ються в їх серця у такт — ідуть! ідуть! — Дзвенять, немов сонця, у такт — ідуть! ідуть! — І ам над шляхами, стежками, обніжками. Ідуть! І всі сміються, як вино: І всі співають, як вино: " — дужий народ, Я молодий!
Вслухався я в твій гомін золотий — І от почув. Дививсь я в твої очі — І от побачив. Гори каміння, що на груди мої навалили, Я так легенько скинув, — Мов пух... Я — невгасимий Огонь Прекрасний, Одвічний Дух. Вітай же нас ти з сонцем, голубами. Я дужий народ! — з сонцем, голубами. Вітай нас рідними піснями! Я — молодий! Молодий! СОНЯЧНІ КЛАРНЕТИ. Київ, 1918; передрук із ЗОЛОТИЙ ГОМІН (збірка збірок), Львів-Київ, 1922, с 48-54. ПАМ'ЯТІ ТРИДЦЯТИ На Аскольдовій могилі Поховали їх — Тридцять мучнів-українців, Славних молодих... На Аскольдовій могилі Український цвіт! — По кривавій по дорозі Нам іти у світ. На кого посміла знятись Зрадницька рука? Квітне сонце, — грає вітер І Дніпро-ріка... На кого завзявся воїн? Боже, покарай! Понад все вони любили Свій коханий край. Вмерли в Новім Заповіті З славою святих. На Аскольдовій Могилі Поховали їх. Газета НОВА РАДА. 1918. ч. 38 (Київ). Цей вірш присвячений бійцям київського студентського куреня, що в кількості 300 чоловік поліг у нерівні» бою під Крутами з 6000 війська совєтської Росії 29 січня 1918р.; ЗО знайдених пізніше тіл полеглих були поховані 19 березня 1918р. на Аскольдовій могилі над Дніпром у Києві. і СКОРБНА МАТИ Пам'яті моєї матері І Проходила по полю Обніжками, межами. Біль серце опромінив Блискучими ножами! Поглянула — скрізь тихо. Чийсь труп в житах чорніє... Спросоння колосочки: Ой, радуйся, Маріє! Спросоння колосочки: Побудь, побудь із нами! Спинилась Божа Мати, Заплакала сльозами. Не місяць, і не зорі, І дніти мов не дніло. Як страшно!., людське серце До краю обідніло. II Проходила по полю — Зелене зеленіє... Назустріч Учні Сина: Возрадуйся, Маріє! Возрадуйся, Маріє: Шукаємо Ісуса. Скажи, як нам простіше Пройти до Емауса? Звела Марія руки, Безкровні, як лілеї: Не до Юдеї шлях вам. Вертайте й з Галілеї. Ідіте на Вкраїну, Заходьте в кожну хату — Ачей вам там покажуть Хоч тінь його розп'яту. НІ Проходила по полю— В могилах поле мріє. Назустріч вітер віє — Христос воскрес, Маріє! Христос воскрес? — не чула, Не відаю, не знаю. Не буть ніколи раю У цім кривавім краю. Христос воскрес, Маріє! Ми — квіти звіробою, Із крові тут юрбою Зросли на полі бою. Мовчать далекі села. В могилах поле мріє. А квітка лебедіе: О, зглянсь хоч Ти, Маріє! IV Проходила по полю... — І цій країні вмерти? — Де він родився вдруге, — Яку любив до смерти? Поглянула — скрізь тихо. Буяє дике жито. За що тебе розп'ято? За що тебе убито? Не витримала суму. Не витримала муки, Упала на обніжок, Хрестом розп'явши руки!.. Над Нею колосочки "Ой радуйся!" — шептали. А янголи на небі — Не чули і не знали. СОНЯЧНІ КЛАРНЕТИ. Київ, 1918; передрук з ПОЕЗІЇ. Харків, 1929, с. 41-44. ВІЙНА І Кладусь я спать. Три янголи в головах стоять. Один янгол — все бачить. Другий янгол — все чує. Третій янгол — все знає.
ЗО І приснився мені Син. Наче він сам проти ворога ставає. А той обступає, просто в груди рубає! (Перший янгол вид свій закриває). І ніби поле рівне, рівне та зелене. І вітер стеле спів: "Прощайте, нене! (Другий янгол із хрестом до мене). І вітер стеле: "Не сумуйте, смерті той не знає, Хто за Вкраїну помирає!" (Третій янгол серце звеселяє). І приснився мені Син. II Праворуч — сонце. Ліворуч — місяць. А так — зоря. —Благословляю, синку, на ворога. А він: матусю моя! Немає, каже, ворога Та й не було. Тільки й єсть у нас ворог — Наше серце. Благословіть, мамо, шукати зілля, Шукати зілля на людське божевілля. Звела я руку до хреста — Аж коло мене нікого нема. Тихо, лиш ворон: кря! кря!.. Праворуч — сонце. Ліворуч — місяць. А так — зоря. ЗОЛОТИЙ ГОМІН. Поезії. (Збірка збірок). —249 Львів—Київ, "Новітня бібліотека ', ч. 42. Наклад вид. спілки "Нові шляхи", 1922, с 43-44. (Це галицьке видання має три розділи: три збірки Тичини - СОНЯЧНІ КЛАРНЕТИ, ПЛУГ і ЗАМІСТЬ СОНЕТІВ І ОКТАВ. Вірш "Війна" вміщений тут у першому розділі "Сонячні кларнети".) ЗАМІСТЬ СОНЕТІВ І ОКТАВ Григорію Савичу Сковороді присвячую Уже світа є... Уже світає, а ще імла... На небі зморшка лягла. — Як зайшла ж мені печаль! Промінні зорі воралися у хмари. Чую — фанфари! — Як зайшла ж мені печаль... Ой, не фанфари то, а сурми і гармати. Лежи, не прокидайся, моя мати!.. Прокляття всім, прокляття всім, хто звіром став! (Замість сонетів і октав). Осінь На культурах усього світу майові губки поросли. Осінь. По містах вже о четвертій — електричні ліхтарі. А в селі ступнів щось у десять (тінь од чабана) додому отару женуть. Вони казали: можна ж купити старого кармазину, сяк-так заслати смітник і посадовити культуру (тільки голову піддержувати треба!) — ачей вона ізнов до нас промовить. А листя падало. І голова на в'язах не держалась. Тоді — вкинулись в еклектику. Взяли трохи цегли і стільки ж музики. Думали — перемежениться... А листя падало. І голова на в'язах не держалась. На культурах усього світу майові губки поросли. Антистрофа Дорослі й семилітні: "Ой, яблучко, да куда котишся". Так. Народ у толоку, а поети в борозну. Годі ж кривитись на фабричну: предтеча завше Менш талановитий за Месію. Терор І знову беремо євангеліє, філософів, поетів. Людина, що казала^ убивати гріх! — на ранок з простреленою головою. И собаки за тіло на смітнику гризуться. Лежи, не прокидайся, моя мати! Велика ідея потребує жертв. Але хіба то є жертва, коли звір звіра їсть? — не прокидайся, мати... Жорстокий естетизме! — й коли ти перестанеш любувати з перерізаного горла? — Звір звіра їсть. Антистрофа Аероплани й усе довершенство техніки — до чого це, коли люди одне другому в вічі не дивляться? Не хватайте озлоблених у тюрму; вони самі собі тюрма. Університет, музеї й бібліотеки не дадуть того, що можуть дати карі, сірі, блакитні... Л юСплю — не сплю. Чиюсь вволяю волю. Лю. І раптом якось повно! Люлі-лю... Півні (вікно) і повінь зеленого пива (крізь вікно) — все звучить на О. — Не розумію. "Марсель Етьєн! Марсель Етьєн!" — Геть через усе життя прослалося легато (гудок на заводі). Годі! Заголубій і на мою долю. Люлі-лю... І тільки пташка за вікнами: тріолями, тріолями! — А як же краса? І невмиручість? — Пригадую (аж смішно): повік з тобою! — заприсягала кохана. — Очевидячки, люди лише по духу енгармонійні. Бо всі трагедії й драми — врешті, є консонанси. — Вставайте! — у місто вступила нова влада! Розплющую очі ("консонанси"). На стіні від сонця густорамне вікно, як огнистий дієз... Антистрофа Іще й тоді, як безмежною водою паслися табуни вітрів; — іще й тоді, як гори затряслись, порепалась земля, а по шорсткій, гострій, як мечі, траві різні поповзли потвори —
Днкун, наївшися сирого м'яса, довго стежив за ними незрозумілими очима й несвідомо нюхав квітку, подібну до будяка. Найвища сила Одягайсь на розстріл! — крикнув хтось і постукав у двері. Я прокинувся. Вітер розчинив вікно. Зеленіло й добрішало небо. А над усім містом величезний рояль грав... І зрозумів я — настав Великдень. Антистрофа Я ніколи не покохаю жінку, котрій бракує слуху. Молюсь не самому Духу — та й не Матерії. До речі: соціалізм без музики ніякими гарматами не встановити. Ритм Коли йдуть дві струнких дівчини — ще й мак червоний вкосах— — десь далеко! молоді планети! Пливуть. Струнчать. Атоми утоми — на світ, у світ із тьми. Танцюють, куряву збивають... Сонця стають у коло. А від них майви по всесвіту всьому. Дві дівчини. Антистрофа Налила голодним дітям молока, — сама сіла та й задумалась... А по гладишці, мов з очей незрячих, сльози покотились. Одна швидше, вперед. А друга, мовзнехотя, за нею, слідом... Дві дівчини. Е в о є! Творці революції здебільшого лірики. Революція єсть трагічна лірика, а |
більшість — чинила спротив і в кінцевому підсумку ставала тим, що дістало назву "розстріляного відродження". Розстріляний", в уявленні Ю.Лавріненка, це не лише той, хто опинився за гратами чи страчений на смерть; такими були і ті, хто залишився серед живих і ніби на волі, але насправді був духовно зламаним і перетворювався на творчо неповноцінну особистість. Ось чому до хрестоматії Ю.Лавріненка потрапили П.Тичина і М.Рильський, Ю.Яновський і О.Довженко, М.Бажан і В.Сосюра, які значно пережили своїх сучасників з 20-их років, але в художньому розумінні найбільш "якісними" залишалися саме тоді, в 20-их і напочатку 30-их років. Окремі творчі спалахи були в них, звичайно, і пізніше, наприклад, у роки війни з фашизмом чи під час так званої "хрущовської відлиги" (рубіж 50-60-их років), але печать "розстріляності" їхніх талантів залишалася в їхніх творах усе ж помітною і болючою.
II
Україні Сходу і Півдня — грузинську, вірменську, тюркські мови Середньої Азії, турецьку, арабську, єврейську... Дав з них цінні поетичні переклади. Взагалі Тичина сприймав Близький і Середній Схід та Південь як безпосередній сусідсько-зовнішній клімат України нарівні з Заходом і Північчю. Тичина зробив такий внесок в український сходознавчий рух 1920-их років, що тут його ім'я, мабуть, стоїть зразу ж за іменем незрівнянного українського сходознавця Агатангела Кримського.
І того золотий гомін.
Дайте їм, дайте!
— Хмари, на сонці хмари грались безтурботні. Ніжні форми дитинні! — витончені обриси! -— кому, кому вони були потрібні?