 ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ Сила воли ведет к действию, а позитивные действия формируют позитивное отношение Как определить диапазон голоса - ваш вокал Игровые автоматы с быстрым выводом Как самому избавиться от обидчивости Противоречивые взгляды на качества, присущие мужчинам Вкуснейший "Салат из свеклы с чесноком" Натюрморт и его изобразительные возможности Применение, как принимать мумие? Мумие для волос, лица, при переломах, при кровотечении и т.д. Как научиться брать на себя ответственность Зачем нужны границы в отношениях с детьми? Световозвращающие элементы на детской одежде Как победить свой возраст? Восемь уникальных способов, которые помогут достичь долголетия Классификация ожирения по ИМТ (ВОЗ) Глава 3. Завет мужчины с женщиной
Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.
| ПЕРЕД ПАМ'ЯТНИКОМ ПУШКІНУ В ОДЕСІ 2 страница
СИНЯ ДАЛЕЧІНЬ. Київ. 1922. с 51. ШЕКСПІР Блукав я сам у браконьєрськім строї В гаях зелених Англії старої, А вколо, в затуманеній далі Проходили і блазні, й королі. Присівши на пеньку, серед поляни, Я розглядав видовисько туманне, І рисами тонкими рисував — І людям вічне у хвилиннім дав. Актор, п'яниця, мрійник і мисливий, Любив я слів непереможні зливи, Кохання, муки, ревнощі і гнів, Характери із криці і з шовків. 1920 СИНЯ ДАЛЕЧІНЬ. Київ. 1922. с 53. БОДЛЕР В раю блаженних мук, де на тонких стеблинках Ростуть, звиваються химерні квіти зла, Подібні до очей жіночих і звіриних, — В пекельному раю його душа жила. Лякати буржуа, назватись людоїдом, Що хтів би скуштувать малесеньких дітей; Впиватися гірким, самотним, тонким медом Нездійснених бажань і неживих ідей, — І бачити в вині безстидної таверни Вино Причастія, єдину кров Христа... Хіба таке життя, потворне і химерне, Не зветься: красота? 1920 СИНЯ ДАЛЕЧІНЬ. Київ. 1922. с 54. УРИВКИ ІЗ ПОЕМИ "КРІЗЬ БУРЮ Й СНІГ" Пролог Сухого снігу сиві змії Шиплять у синій самоті, І скорбне дерево чорніє, Як тінь людини на хресті. Кому і що твоя скорбота І сніг твоєї самоти? Хіба твій біль дрібний — Голгофа? Хіба слова твої — хрести? Хіба в кипучому просторі Ти справді хтось і справді щось? Хіба в твоїм мишинім горі У пурпур щастя одяглось? Хіба твоя даремна постать Тобі самому не чужа? Хіба не міст облудний мостить Твоя заблукана душа? Сліпець, що бачив на Патмосі Звіриний лик твоїх богів,
Невже тебе веде ще й досі Під дикий, під охриплий спів? Куди ти йдеш крізь юну бурю, Куди ти йдеш, куди ти йдеш? Поглянь: у далині понурій Розкрились пащеки пожеж: І він ввійшов у город. В два ряди старці сиділи, і обрубки ніг, обрізки рук зчорнілі, сині й жовті, мов крамарі безстидні, простягали. — Купіть цю яму чорну замість носа! — Ці милиці! — Ці рани! — Це шмаття, де щось повзе й ворушиться! — Цей голос, і ваших діток проклинає стиха! — Купіть у мене: дешево віддам полив його крівцею — не своєю — і трон йому зробив з дитячих сліз! — Купіть, паничу, голод. Він у мене йому я сам. Служить на задніх лапках розпеченим залізом научив, — але тепер і паличка звичайна його смиряє, як магічний жезл. — Купіть у мене холод. Він веселий і щирить зуби, — зовсім наче клоун з горшком на лисій голові... — Купіть ще свіженька. Отой поважний пан в пенсне з портфелем чорним під рукою посвідчить вам... —...Подайте ж ви мені, голубчики сизенькі! (На колінах страшної, білоокої потвори дитя сидить бліде і чорнооке, підспівує не завше в тон: "Подайте",— і яблуком гуляється гнилим). "Що ж вам подам, брати мої і сестри, а вас якою кісткою вдавлю, що мрієте про поні та Спінозу і з естетичних, певне, міркувань не дивитесь на голих ніг обрубки? Кричав я небу, — небо супокійне синіло, як і личить Божій тверді, і сонце, мов заведена машинка, ходило, глузувало з Галілеїв і гріло паразитів і квітки". "А був у мене брат. Була сестра. Я з ними в надвечірній сизий час вслухався в казку, як зблудив Мизинчик у темнім лісі. Гнався Людоїд, дерева скалили криваві зуби, сова стогнала на верху ялини, твердої й нерухомої, як мрець. Хлоп'я маленьке бігло... Тріпотало безвладне серце... — Ах скажіть, бабусю, він утече? — От там, у тій хатині,
4 Блискучі гори антрациту І голоси бібліотек. І він нарешті скинув свиту, Мій рідний братик, мій ацтек. Співають люди і колеса, П'яніє сонце без вина. І де дрімали срібні плеса, Там океану глибина. Нехай над мертвими жалоба У похоронний трубить ріг, Нехай знеможена Ніоба Дітей оплакує своїх. Але на мідному майдані, Де слід огню і тіні бур, Сіяє в віщому тумані Симфонія мускулатур. Закопано — а з-під землі чоло І пасмо кучерявого волосся Видніється (...Співуче сонце йшло, І коники бриніли стоголосі...) Він спить, матусю. Розсідлай коня. Напій його студеною водою... Ти бачиш: чорну браму відчиня Твій син, твій син кривавою рукою. Ти пам'ятаєш: він такий простий, І на ногах його брудні обмотки... Ти плачеш? Ти хитаєшся? Постій, Уже твій день — уже твій день короткий! 7 У мене "Колоски"... — А я "Вінок" — Коли б мені діждатись чобіток, А я, — Павлусь поважно докида, — Я знаю "о . У мене вже й штани є. У мене будуть вуса й борода, І я тоді посватаю Марію. — Нащо тобі? — А щоб мене вночі І сняться їм книжки та калачі, І шелестить по-дружньому солома. Шевченко оживає на стіні І сходить до поснулої малечі, І шепче їй у добрій тишині Свої гіркі, свої солодкі речі. І хтось безмежно простий та ясний Розповіла про коваля Басіма, І бджіл всесвітніх золотавий рій їм блискає цікавими очима. І дроти невидимі простяглнсь Поміж світами, як еольські струни,
І з невідомих, голубих узлісь Отари йдуть поважні й білорунні. Благословен молочний дальній шлях, Що рве серця і відкрива походи! Тут, на землі, на радісних полях Ростуть жита і юний вітер ходить. 1923 ПОЕМИ. Харків, в-во "Червоний шлях", 1924. * * * Лягла зима. Завіяло дороги. Тремтять хати від холоду. Клуні Ховають жито миршаве і вбоге, Мороз погрози пише на вікні. О, бідний той, хто крізь завої сині Іде самотньо, мовчки, без мети: Лише гуртом і пущі, і пустині З піснями, з гуком можна перейти. І в час, як білі пави ронять пір'я На тишу сіл, на хворі городи, Виходжу на засніжене подвір я — І раптом стану юний і радий, Бо по дорозі з бідними саквами, Та з міццю думки, волі і руки Несхиблено, непереможно, прямо У дальню даль простують юнаки. Колись шукали істин Піфагори, І для жерців горів огонь наук, — Тепер всесвітні перелоги оре У вбогу свиту вдягнений селюк. Він дасть землі, Микула новочасний. Незнану міць — і процвіте земля, І стане лан, як стан злотопоясний, І нові вруна випестить рілля. Ідуть і йдуть. А на порозі мати Заплаканим майнула рукавом... І пада сніг лапатий, волохатий Спокійно й величаво над селом. КРІЗЬ БУРЮ Й СНІГ. Київ, в-во "Слово", 1925. * * * В буденщині процвілій і прокислій, У поросі неправди і пліток Ви сяєте, як очі блискавок, Передчуття грози буйної — мислі. Темніє небо. Чути дальній крок Тяжкого грому в тишині навислій, І враз на груди, у бажанні стислі, На землю лине пінявий поток. І радо п'є, здригаючись од щастя, Земля краплини свіжі та сріблясті, І хилиться в знемозі зельний крин. Так ви, тривожні, кличете людину Од буднів, од застою, од загину На снігові простори верховин. КРІЗЬ БУРЮ Й СНІГ. Київ, в-во "Слово", 1925, с, 48. * * * Знов той же Сфінкс, і знову жде одгадок. Повзуть залізні змії по степах. Дедала бистроумного нащадок Пливе, як хижий і стоокий птах. Ти йдеш, людино. Сяють смолоскипи, Але від їх іще чорніша мла... Невже й тобі, нових часів Едіпе,
Сліпе блукання Мойра прирекла? КРІЗЬ БУРЮ Й СНІГ. 1925. с 51 * * * Запахла осінь в'ялим тютюном Та яблуками, та тонким туманом, І свіжі айстри над піском рум'яним Зоріють за одчиненим вікном. У травах коник, як зелений гном, На скрипку грає. І нащо ж весна нам, Коли ми тихі та дозрілі станем, І вкриє мудрість голову сріблом? Бери сакви і рідний дім покинь, І пий холодну, мовчазну глибінь. На взліссях, де медово спіють дині! Учися чистоти і простоти І, стопчуючи килим золотий. Забудь про вежі темної гордині. КРІЗЬ БУРЮ Й СНІГ. Київ, в-во "Слово". 1925. * * * Я натомився від екзотики, Від хитро вигаданих слів, — А на вербі срібляться котики, І став холодний посинів. Нехай я щастя не найшов того, — Його весна несе струнка, І держить свічку воску жовтого її мережана рука. Іще осніженою лапою Зима на груди налягла, — А свічка капає і капає Над смутком білого села. КРІЗЬ БУРЮ Й СНІГ. Київ. 1925. * * * Я не можу тебе забуть, Хлопчику на Хвастівськім вокзалі! Хай поети встилають путь Снігом азалій, Хай із кубків золочених п ють Настойку на ідеалі, — Я худу пам'ятаю грудь І очі запалі. Пам'ятаю: очі були Дві голодні, чорні жаринки, Поїзди свистіли й гули, Спекулянтки сміялися дзвінко. Ти сказав мені: мати пішли... Скоро будуть... За дві хвилинки. По обличчі твоєму повзли Сірі тваринки. 1923 ТРИНАДЦЯТА ВЕСНА. Державне в-во України. 1928. с 42. ВІКНА ГОВОРЯТЬ Задзвеніла кригою тонкою Далечінь осінніх вечорів. Я востаннє стрівшися з тобою, Може вперше, земле, зрозумів Голоси тривожні зграй качиних, Посвист крил у темряві п'яній...
Ти зерно медами наливаєш. Ти сплітаєш, ти єднаєш — ти! А на зиму ти збираєш зграї І дзвениш їм кригою: лети! Просвистить, прокрякає і зникне. Впала гілка на морозний мох. Червоніють на узлісі вікна, Очі темних і ясних тривог. Перше вікно Спи, коточку, Ходять сни, Тчуть сорочку З тишини, Із туманів, Із лісків, Хтось поранив, А не вбив. Спи, прокляте, спи! Я б пішла в степи, Я б метелицею віяла, Я б тебе й себе розвіяла — В сповиточку — Спи,синочку... Друге вікно Одбира в поросяти дитина Малай. Жовта хата. Хазяйка Марина, А хазяїн — одчай. Хтось під вікнами ходить, проходить, Кричить. Діти родяться, жито не родить — І колиска скрипить. Одбирає людина в людини Життя... Так і треба, так треба, країно, Україно моя! Третє вікно Я блуджу між огниками, А на серці біль. Потоптали кониками Жито юних піль. І серцями вирваними Гралися в шинках, І сиділи воронами На живих мерцях. Мріями скривавленими Червоніє даль. Дітками задавленими Спить моя печаль. Четверте вікно Голубами спалахнули Срібні кораблі, Матері в хатах зітхнули, Моляться землі. Земле, земле, шелест шовку, Дальня тишина! Змиєш синові головку Пурпуром вина. Земле, земле, вік од віку Мати і дитя. Не завій грозу велику Снігом забуття! Море, море, рокіт горя, Посвисти пустель!..
— Виплива в імлі суворій Срібний корабель. Грудень 1923 ТРИНАДЦЯТА ВЕСНА. ДВУ. 1926. с 47-51. З АДАМЛ МІЦКЕВИЧА (Вступ до поеми "Пан Тадеуш") Про що тут думати на брукові Парижу, Принісши з вулиці і голову несвіжу, І вуха, сповнені словами брехунів, І серце, де горить запізній жаль і гнів? Біда нам, земляки, що в часі небезпеки Лякливі голови понесли в край далекий! Бо де лиш ступлено, — тривога з нами йшла, І ворогами всіх сусідів нарекла, І, кривди сповнивши глибокодонну чашу, На наші голови скликає страту нашу, І нас оковує в безжалісний ланцюг, — А світ на ці плачі не має, браття, вух! Як ніч, як день тяжкі вражають нас новини, Що б'ються, ніби дзвін над віком домовини, І зичить смерті нам і недруг, і сусід, І помста, і ганьба ступає нам услід, І навіть в небесах надія не зоріє... Чи ж диво, що тепер людина гасне, скніє, І, розум втративши у муках нелюдських, Одно знущається і з себе, і з других! Хотів бн поминуть я — птах малий, лякливий, — І рокіт громовий, і зловорожі зливи, Шукати затишку та хатнього тепла, Та ще минувшини, що терном поросла. Єдина впха нам: у тиші присмерковій, Край доброго огню, у приязній розмові Од європейських чвар замкнуть замки воріт, І линути й пливти у край дитинних літ, І щастя згадувать, що вирина з туману... Та тільки ж свіжу кров і незакриту рану, Ті сльози, що лились у Польщі, як річки, Ту славу, що гримить крізь наш одчай тяжкий, — і спогадати їх нема снаги і сили, Бо серце польськеє так стисли, так прибили, Що навіть сміливість, у всіх боях жива. Лице долонями стражденне закрива. Адам Мщкевич. ПАН ТАДЕУШ. Переклад Максима Рильського. Харків-Київ, 1928, Передрук із другого видання ~ Варшава, Український науковий інститут, 1934. Тут подано лише початкову частину "Вступу . ДРУГЕ РИБАЛЬСЬКЕ ПОСЛАНІЄ зовсім не до рибалки, адресоване В. Петрову Дивуєшся, мій приятелю добрий, Чому в ці дні, коли шаліє обрій І крилами співучими тремтить Вітрами розколихана блакить, Не марю я про ті моря багряні, Про кедри на високому Ливані, І не п'янять моєї голови Собори злотоверхої Москви. Так, я не рвусь у таємничі мандри! Я знаю, — десь пахучі олеандри На землю кидають солодку тінь... (Я ж сам писав про синю далечінь!) Я знаю, — десь кипучі Тіціани З проміння творять марево жадане, І в Кенігсбергу золотий пісок
Ще пам'ятає Кантів твердий крок... Але мені жагуче захотілось Верби, що сумовито похилилась І ронить срібні котики на став, Де квітень пінну чашу розплескав. Там Родіон, як видра гостроока, У комишах весло своє широке Поклав на дно, в несмолений човен, Щасливий, як новітній Діоген. Там мій небіж — десятилітній класик Обманює плескоголових щук, Там по воді перебіга павук. Тож не дивуй, що — стомлений без праці Смиренно утікаю, мов Горацій, На вогкий шовк родимих берегів, Де я зростав, де слухали мій спів Лелеки й чаплі — не панфутуристи, Де тепле небо, де повітря чисте, Де комарі танцюють угорі, Де мислі теж легкі, як комарі. Ах, може, я так і оджив, не живши!.. Тож хай летять у далину щасливші, А я собі, кінчаючи свій круг, Втечу од бур, огнів і завірюх У край, де друзі за удками стежать І до гуртків письменських не належать. 18 квітня 1924 ДЕ СХОДЯТЬСЯ ДОРОГИ. Київ, 1929, с 64-65. * * * Хто храми для богів, багатіям чертоги Будує з мармуру, в горорізьбу фронтон Ясний оздоблює чи в лініях колон Задовольняє смак вибагливий і строгий, — А я під буками, де сходяться дороги, Простоту радісну узявши за закон, Хатинку виліпив, — і наче довгий сон, Життя моє тече розмірене, убоге. Та не скупую я ніколи для гостей: Усе, що на землі доглянутій росте, З весни посаджене у мене і полите. В оборі й кози є, і вже мені повір: Не відкладається нігде смачніший сир, А слова дружнього за гроші не купити. ДЕ СХОДЯТЬСЯ ДОРОГИ. Київ, в-во "Слово", 1929. * * * Як ліс, як щогли сміливих флотилій, Знялися руки в темряві глухій. Чи ж сила є, щоб цій безмежній силі Сказати: стій? В безкровні жили наші дайте крови І тіло вбоге сонцем обпаліть! Хай буде синь, хай буде спів сосновий, І золота мережа верховіть! Це перший день творіння! Перший розум І перше слово! Перший квіт і звір! Радійте, груди, грозам і морозам, Людино, людям вір! ДЕ СХОДЯТЬСЯ ДОРОГИ. Київ, 1929. ПОЕТ Не ваблять торжища і оргія не надить, І марно точиться, немов солодкий плин. Музика в далечі. Серед суворих стін
Ще хвиля — підступом царицю пишну вкрадуть, І встануть вояки на поклик як один, З орлиним клекотом, — і в згарищах руїн Гіла подоланих і коні будуть падать. В Агамемноновім золоченім шатрі Вожді посходяться. їх голови старі На голови богів у правім гніві схожі. Кому ж судилося підняти вбивчий лук На того, хто питво на вквітчаному ложі П'є із Єлениних рожевоперстих рук? ДЕ СХОДЯТЬСЯ ДОРОГИ. Київ, в-е "Слово", 1929. ПОДВІЙНА ЛІРИКА Упали білорунні хвилі, Замовкло море. На піску Аіг жовтий шум. Вітрила білі Не мчали в далечінь хистку. І ти промовила: чудесно На світі жить! (Зовсім Олесь!) — А я згадав про свою Десну, Що там — на Україні — десь — Коріння миє верболозам, Дітей підгойдуе брудних, І мудрим присипляє розум, На ум навчаючи дурних, І ластівок, що день серпневий Мандрівне краяли крильми, І вечір радісно-рожевий З напівзнайомими людьми. А море склилося. Дельфіни Не грали. Тільки погляд твій Та жовто-білі брижі піни Нагадували буревій. 23 лютого 1920 ДЕ СХОДЯТЬСЯ ДОРОГИ. Київ, в-во "Слово", 1929, с 40. ЛЮДСЬКІСТЬ П. Тичині Червонобоким яблуком округлим Скотився день, доспілий і тяжкий, І ніч повільним помахом руки Широкі тіні чорним пише вуглем. Солодкою стрілою пізній цвіт, Скрадаючися, приморозок ранить. Дзвенить земля, як кований копит. Зима прийде — і серця не обманить. Все буде так, як списано в книжках: Зірчастий сніг, легкий на вітах іній І голоси самотні у полях. Та й по снігах, метелицях полине, Як у дзвінких, незміряних морях, Невірний човен вірної людини. ДЕ СХОДЯТЬСЯ ДОРОГИ. Київ, в-во "Слово", 1929, с 49.
тополя M. Зерову З-під неба теплого і вірного, як друг, Перенесли її під наше небо змінне, Як слово зрадника. І чорної вершини Безсила пада тінь на потьмарілий луг. Струмує, сріблиться осичина навкруг. Ставні дуби біжать, немов табун левиний, — Найвища ж падає. Зірветься в синь — і гине, Як світоч, що вночі піднісся і потух. Нещасне дерево, Шевченкова любове! Що слава хворому, що вбогому пісні і що для мертвого покров кармазиновий! Самотна, ти стоїш в чужій височині І, до чужинної весь вік байдужа мови, Мовчиш, рахуючи свої останні дні. Чернігів, літо 1926 ДЕ СХОДЯТЬСЯ ДОРОГИ. Київ. 1929. с 51 ТРУД Люби свій виноград і заступ свій дзвінкий. Народи й царства мруть, міняються віки, І там, де чабани дрімали супокійне, Зростають городи, киплять криваві війни, В змаганні вічному шаліє смертний люд! Та знай, що тільки тут, де невгамовний труд Землі насиченій родюче лоно ранить, Доспіють ягоди і радощі повстануть. ДЕ СХОДЯТЬСЯ ДОРОГИ. Київ. 1929. * * * ...Пролог, не епілог... І. Франко Так, ми пролог. У вас і королі, І шибениці, і церкви, й картини, А ми — лиш проба першої людини, Нас тільки вчора зліплено з землі. Ми ще ніколи не були собою, Не підіймали стяга на морях, Ні по чужих невиданих краях, Де квіти квітнуть барвою новою. Ми без'язикі, безіменні ми — Німа вода холодного свічада, Слизький туман. Ми привидів громада, Що непомітно ходить між людьми. 19 лютого 1927 ЮМІН І ВІДГОМІН. Державне вид-во України. 1929. с 10-11.
ЯКІВ САВЧЕНКО Один з перших українських символістів. Народився 21 березня 1890р. в селі Жабки Лохвицького повіту на Полтавщині в родині селян-ремісників. Вчився в реальній школі, потім у Київському університеті, якого не закінчив. Вчителював в селі на Сумщині, потім жив у Києві з літературної праці. Замолоду прилучився до українського руху і перший свій твір надрукував поза межами імперії в журналі "Ілюстрована Україна" (Львів). Під час революції він з головою у відродженні українського літературного процесу: редагує ЛІТЕРАТУРНО-КРИТИЧНИЙ АЛЬМАНАХ символістів (Київ, 1918), друкується у різних журналах, видає дві квижки символістських поезій — ПОЕЗІЇ (Житомир, 1918, 104 с.) і ЗЕМЛЯ (Житомир, 1921). Я. Савченко -поет одного "ізму\ його символізм "програмовий". Постійні в його поезії мотиви смерті, містичного жаху, темряви і зловісних вогнів, фаталістичного злочину і кари якоюсь мірою відзеркалювали настрій людини першої світової війни і революції. Він дещо механічно переносив у свою поезію засоби деяких відгалужень західного і російського символізму, а символістичний многозначний образ сходив у нього не раз на алегорію і кліше. Але там, де його талант спромагався на власну вимову, виходили в нього гарні поезії, як-от "Христос отаву косив", в якій бринить тичининський мотив розп'ятого народу. В умовах московсько-партійного диктату швидко і різко переходить на пропагандивний мажор, якому не відповідає збережена символістична його поетика; лише його фаталістичні мотиви парадоксально логічно перетворились на істеричні самовпевнені месіїстичні накликування кари і погибелі на голову буржуазної Європи. Працюючи в літературній організації "Жовтень", кидає писати поезію і переходить на літературну критику, в якій послідовно дотримується "марксистської естетики" і партійної лінії, сам бувши безпартійним. Громить романтиків із ВАПЛІТЕ (АЗІАТСЬКИЙ АПОКАЛІПСИС. Київ, в-во "Глобус", 1926), атакує групу неокласиків (ПРОТИ РЕСТАВРАЦІЇ ГРЕКО-РИМСЬКОГО МИСТЕЦТВА. Київ, в-во "Маса", 1927, 102 с), пропагує "пролетарський стиль" (ПОЕТИ І БЕЛЕТРИСТИ. Харків, ДВУ, 1927, 190 с. ). Савченко стає одним із провідних критиків утвореної за бажанням ЦК КПУ Всеукраїнської спілки пролетарських письменників (ВУСПП), як офіційно протегованого супротивника ВАПЛІТЕ, неокласиків та інш. літературних груп. Одначе, оскільки розгром Москвою України в 1930-их роках був скерований не тільки проти України "буржуазної", а й проти України "пролетарської", Яків Савченко був арештованиий і засланий в концтабір на острові Соловки в Білому морі. Там по ньому загинув слід. * * *
І в вікно він постука залізним мечем. Ти останнюю казку докажеш мені — І заллєшся плачем. Стане ясно тобі. Не спитаєш, як звуть. Чом вночі прилетів і з якої землі? Лиш засвітиш свічки — і освітиш нам путь. Поки зникнем у млі. І назавше. Навік... Але міф по мені Поховать, як мене, і йому не дано. Будеш згадувать так: прилетів на коні — І постукав в вікно... ПОЕЗІЇ, кн. 1. Житомир. 1918. * * * Стоїть. Як віск. І скорбно плаче: — Один між трупами піду. Вгорі Червоний Ворон кряче На кров. На бурю. На біду. І як промовить тій Пустині? Чи дзвоном арф, чи криком труб? Із Білих Земель — в Чорні кинув З душею чорта — Кроволюб. З душею чорта — що він бачить! (А дань із Білих Лілій — дай!) Тужи на камені. Жебраче, Востаннє кров'ю заридай. Хіба ж йому стоять на герці? Якби й посмів — сліпа борба! Тумани стеле ніч на серці, А над туманами журба. Комусь... Далеким — скорбно плаче: —На Білі Землі хочу знов. Вгорі Червоний Ворон кряче. Червоний Ворон чує кров. ОБІРВАНІ СТРУНИ, антологія поезії полеглих, розстріляних, замучених і засланих, 1920-1945. Редактор Б. Кравців. Нью-Йорк, Наук. Т-во ім. Шевченка, 1955, с 130. СОНЦЕ ПІД ГОЛОВИ Підпалимо небо — і кинемо душі в повітря! В степах розгнуздаєм сліпого коня. ...Клекоче огонь нам — навіки повірте! Співає земля. Виходимо босі — і коси ми точим, — Журба наша, гнів — огневий стрілольот. ...Ще й досі нам сниться, як вигнили очі На твані болот... Ще й досі ми бачимо: юрби на площах, Розтерзані діти в залізних вікнах. А вечір кривавий їх кров'ю полоще, Хрипить на тілах... Тепер нам великим — не плакать погребно: В серцях наших теплих — ворота вікам. Сьогодні ми вкриємось зоряним небом, А сонце під голови нам! Яр Славутич, РОЗСТРІЛЯНА МУЗА. Детройт, в-во "Прометей", 1955, с. 49.
ДМИТРО ЗАГУЛ Один з видатних представників української школи символістів, що прислужився також найліпшим для свого часу перекладом балад Ґете і першої частини "Фауста". Народився в бідній селянській родині 28 серпня 1890р. в селі Милії Виженецького повіту на Буковині, що була тоді в складі Австро-Угорської імперії, 1913 року скінчив Чернівецьку гімназію, потім учився в Чернівецькому університеті (лінгвістика слов'янська і германська). Перша світова війна перервала науку: 1915 р. Загул потрапляє, як "заложник", в руки російських військ, опиняється в Києві, де переживає українську революцію. Тут в умовах державно-політичного і культурного відродження України активно працює як літератор, співробітничає в журналах "Музагет" (1919) і "Мистецтво" (1919), а з установленням радянської влади стає одним із керівників літературної організації "Західна Україна", працює в журналах "Червоний шлях", "Життя й революція", виступає як активний літературний критик (псевдоніми І. Майдан, Б. Тиверець, Г. Юрась, М. , Сучасний, І. М.). Друкуватись почав 1907р., в газеті "Буковина" 1913 р. випустив першу збірку поезій. По революції вийшли такі збірки його поезій: З ЗЕЛЕНИХ ГІР (Київ, в-во "Час", 1918, 103 с), НА ГРАНІ (Київ, в-во "Сяйво", 1919); НАШ ДЕНЬ, 1919-1923 (Харків, ДВУ, 1925, 52 с); МОЛИТВИ, збірка поезій четверта (Харків, ДВУ, 1927, 182 с). Перші дві з цих книжок, а почасти і третя — символістичні, сповнені жагучого, спершу оптимістичного, а потім — більш песимістичного бажання "недосяжної краси", абсолютне розчарування ("я вуха заслонюю чорною хусткою, я вуха затичу бавовною білою"). Та цікаво те, що Загул, як і інші "програмові" поети одного "ізму" (символізму чи футуризму), що переносили в українську поезію чужі здобутки в готовому вигляді, в зустрічі з диктатом московського ЦК легко відкидали свій попередній світ і світогляд та ставали поетами витримано оптимістичними і... нецікавими. Загул сам констатував це явище в своїй цікавій статті, підписаній псевдонімом Б. Тиверець: "Спад ліризму в сучасній українській поезії" (ЧЕРВОНИЙ ШЛЯХ, 1924, ч. 1-2, с 141-166). Не знайшовши снаги стати угодним партії "пролетарським ліриком". Загул стає таким критиком і теоретиком (див., напр., його скеровану проти неокласиків книжку ЛІТЕРАТУРА ЧИ ЛІТЕРАТУРЩИНА, Київ, в-во "Глобус", 1923, 36 с). Більшу вартість має його написана раніш ПОЕТИКА, підручник з теорії поезії (Київ, в-во "Спілка", 1923, 144 с). За те, що мав заслуги в європеїзації української поезії, зокрема і своїм гарним доробком перекладача, а українську пролетарську літературу мислив усе-таки як українську, а не копію російської, то був арештований разом із своїми західноукраїнськими земляками, що приїхали будувати радянську Україну. В 30-их роках засланий на російську Північ, де по ньому пропав слід.
4- * * * За непроглядною заслоною Живуть такі, як я, — А тут чужою, незнайомою Сумує день і ніч Сумна душа моя... Я б'юся з тою перепоною Вже сотні тисяч літ, — Та думкою німою, нерухомою Не можу вибитись В потусторонній світ. Чи хто руками міцно-сильними Заслону зірве з царства дня? Хто дасть мені зійтися з вільними, З такими вільними, Як був колись перед віками я? ЛІТЕРАТУРНО-НАУКОВИЙ ВІСНИК. Київ, 1919, ч. І, с 6-7; передрук з антології Б. Кравиіва ОБІРВАНІ СТРУНИ. Нью-Йорк, 1955, с 156. * * * Я чую пісню, мов крізь сон Далекий Черемош гуркоче; Мені вчувається щоночі Той шелест листя, шум сосон. І щось тій пісні в унісон Так ніжно в серці зашепоче... Я чую пісню — мов крізь сон Далекий Черемош гуркоче. То спів засмучених флояр, То стогін журної трембіти, — Зашелестять шовкові цвіти І з серця скотиться тягар. Туди, де скелі аж до хмар, Хотів би соколом летіти, Де спів засмучених флояр, Де стогін журної трембіти. Передрук з ОБІРВАНІ СТРУНИ. Нью-Йорк, 1955, с. 153.
МИХАЙЛЬ СЕМЕНКО Творець і незмінний лідер українського футуризму від його початку (1913) до поліційного знищення Москвою (1934). Народився 31 грудня 1892 року в селі Кибинці Миргородського повіту на Полтавщині. Вчився в реальній школі і три роки в Петербурзькому психо-неврологічному інституті. Перша світова війна перебила освіту; 1914 р. він виїхав до Америки, але застряг у Владивостоці, проживши в ньому і його околицях три роки. 1916-1922 pp. був членом комуністичної партії, оставшись безпартійним. Як тільки почалась революція, Семенко одразу вертається до Києва, де стає впертим, енергійним ватажком футуристичної революції" в українській літературі. |
— Він, може, навіть чарівник, бабусю?" Мизинчику! Шукай же дроворуба, і виростеш — і, може, й сам зрубаєш зловісні сосни, що до тебе скалять криваві зуби... Хлопчику малий!
Я, безумний, ставши на коліна, Крикну: душу випий —тільки пий!
Німу розмову з ним суворий хтось провадить.
Він вночі прилетить на шаленім коні