 ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ Сила воли ведет к действию, а позитивные действия формируют позитивное отношение Как определить диапазон голоса - ваш вокал Игровые автоматы с быстрым выводом Как самому избавиться от обидчивости Противоречивые взгляды на качества, присущие мужчинам Вкуснейший "Салат из свеклы с чесноком" Натюрморт и его изобразительные возможности Применение, как принимать мумие? Мумие для волос, лица, при переломах, при кровотечении и т.д. Как научиться брать на себя ответственность Зачем нужны границы в отношениях с детьми? Световозвращающие элементы на детской одежде Как победить свой возраст? Восемь уникальных способов, которые помогут достичь долголетия Классификация ожирения по ИМТ (ВОЗ) Глава 3. Завет мужчины с женщиной
Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.
| КОСТЬ БУРЕВІЙ -ЕДВАРД СТРІХА 4 страница
Я: — Будь ласка, покиньте кімнату! — Ну, і що ж? Добре! Докторе Тагабат! Останній раз попереджаю: не жартуйте зі
мною! Але голос мій зривається, і мені булькає в горлі. Я пориваюся схопити маузера й тут же прикінчити з доктором, але я раптом почуваю себе жалюгідним, нікчемним і пізнаю, що від мене відходять рештки волі. Я сідаю на канапу й жалібно, як побитий безсилий пес, дивлюся на Тагабата. ...Але йдуть хвилини. Треба вирушати. Я знову беру себе в руки і в останній раз дивлюся на зверхній портрет княгині. Тьма. ... — Конвой! Вартовий увійшов і доповів: — Партію вивели. Розстріл призначено за містом: початок бору. ...Із-за дальніх отрогів виринав місяць. Потім плив по тихих голубих потоках, одкидаючи лимонні бризки. Опівночі пронизав зеніт і зупинився над безоднею. ...В городі стояла енергійна перестрілка. ...Ми йшли північною дорогою. Я ніколи не забуду цієї мовчазної процесії — темного натовпу на розстріл. Позаду рипіли тачанки. Авангардом — конвойні комунари, далі — натовп черниць; в ар'єргарді — я, ще конвойні комунари й доктор Тагабат. ...Але ми напали на справжніх версальців: за всю дорогу жодна черниця не промовила жодного слова. Це були щирі фанатички. Я йшов дорогою, як тоді — в нікуди, а збоку мене брели сторожі моєї душі: доктор і дегенерат. Я дивився в натовп, але я там нічого не бачив. Зате я відчував: — там ішла моя мати з похиленою головою. Я відчував: пахне м'ятою. Я гладив її милу голову з нальотом сріблястої сивини. Але раптом переді мною виростала загірна даль. Тоді мені знову до болю хотілося впасти на коліна й молитовно дивитися на волохатий силует чорного трибуналу комуни. ...Я здавив голову й ішов мертвою дорогою, а позаду мене рипіли тачанки. Я раптом відкинувсь: що це:* галюцинація:' Невже це голос моєї матері? ж І знову я пізнаю себе нікчемною людиною и пізнаю: десь під серцем нудить. І не ридати, а плакати дрібненькими сльозами хотілось мені — так, як в дитинстві, на теплих грудях. І спалахнуло: — невже я веду її на розстріл? Що це: дійсність чи галюцинація? Але це була дійсність: справжня життєва дійсність — хижа й жорстока, як зграя голодних вовків. Це була дійсність безвихідна, неминуча, як сама смерть. ...Але, може, це помилка? Може, треба інакше зробити? Ах, це ж боюнство, легкодухість. Єсть же певне життєве правило: еггаге humanum est. Чого ж тобі? Помиляйся! І помиляйся саме так, а не так!.. І які можуть бути помилки? Воістину: це була дійсність, як зграя голодних вовків. Але це була єдина дорога до загірних озер невідомої прекрасної комуни. ...І тоді я горів в огні фанатизму й чітко відбивав кроки північною дорогою. ...Мовчазна процесія підходила до бору. Я не пам'ятаю, як розставляли черниць, я пам'ятаю: до мене підійшов доктор і положив мені руку на плече: — Ваша мати там! Робіть, що хочете! Я подивився: — з натовпу виділилась постать і тихо, самотньо пішла на узлісся. •-.Місяць стояв у зеніті й висів над безоднею. Далі відходила в зелено-лимонну безвість мертва дорога. Праворуч маячів сторожовий п мойого батальйону. І в цей момент над городом знявся рясний >гонь перестрілка знову била тривогу. То відходили інсургенти, — то помітив ворог. — Збоку розірвався снаряд. ■..ті вийняв із кобури маузера й поспішно пішов до самотньої аті- 1 тоді ж, пам'ятаю, спалахнули короткі вогні: так кінчали з черницями. 1 тоді ж пам'ятаю — °°РУ вдарив у тривогу наш панцирник. — Загув ліс.
Метнувся вогонь — раз, два — і ще — удар! удар! ...Напирають ворожі полки. Треба спішити. Ах, треба спішити! Але я йду і йду, а одинока постать моєї матері все там же. Вона стоїть, звівши руки, і зажурно дивиться на мене. Я поспішаю на це зачароване неможливе узлісся, а одинока постать усе там же, все там же. Навкруги — пусто. Тільки місяць ллє зелений світ з пронизаного зеніту. Я держу в руці маузер, але моя рука слабіє, і я от-от заплачу дрібненькими сльозами, як у дитинстві на теплих грудях. Я пориваюся крикнути: —- Мати! Кажу тобі: іди до мене! Я мушу вбити тебе. — І ріже мій мозок невеселий голос. Я знову чую, як мати говорить, що я (її м'ятежний син) зовсім замучив себе. ...Що це? Невже знову галюцинація? Я відкидаю голову. Я став перед ним на коліна й пильно вдивлявся в обличчя. Але о було мертве. По щоці, пам'ятаю, текла темним струменем кров. Тоді я звів цю безвихідну голову й пожадливо впився устами в білий лоб. — Тьма. 1 раптом чую: — Ну, комунаре, підводься! Пора до батальйону! Я зиркнув і побачив: — переді мною знову стояв дегенерат. Ага, я зараз. Я зараз. Так, мені давно пора! — Тоді я поправив ремінь свого маузера й знову кинувся на дорогу. ...В степу, як дальні богатирі, стояли кінні інсургенти. Я біг туди, здавивши голову. ...Ішла гроза. Десь пробивалися досвітні плями. Тихо вмирав місяць у пронизаному зеніті. З заходу насувалися хмари. Ішла чітка, рясна перестрілка.
Вона мовчала. ...Панцирник заревів у бору. Здимались огні. Ішла гроза. Ворог пішов у атаку. Інсургенти відходять. ...Тоді я у млості, охоплений пожаром якоїсь неможливої радості, закинув руку на шию своєї матері й притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів маузера й натиснув спуск на скроню. Як зрізаний колос, похилилася вона на мене. Я положив її на землю й дико озирнувся. — Навкруги було порожньо. Тільки збоку темніли теплі трупи черниць. — Недалеко ревли гармати. ...Я засунув руку в кишеню й тут же згадав, що в княжих покоях я щось забув. "От дурень!" — подумав я. ...Потім скинувся: — Де ж люди? Ну так, мені треба спішити до свого батальйону! — І я кинувся на дорогу. Але не зробив я й трьох кроків, як щось мене зупинило. Я здригнув і побіг до трупа матері. ...Я зупинився серед мертвого степу: — там, в дальній безвісті, невідомо горіли тихі озера загірної комуни. ГАРТ, альманах, ч. 1. Харків, 1924, с 13-20; повний передрук з ТВОРИ, том другий. Харків, Державне видавництво України, 1928, с 5-33. 'З 1-24,
ВАЛЕРІАН ПІДМОГИЛЬНИЙ Визначний белетрист 1920-их років і неперевершений досі перекладач українською мовою класиків французької прози, письменник-інтелектуал, твори якого подають чималий матеріал для пізнання психології людини часів революції і після неї. На вершину літератури свого часу вибився він із глухого села Чаплі на Катеринославщині, де народився (1901) і виріс у родині селянина, що завідував маєтком місцевого поміщика. Попри виключний потяг до науки, не міг через обставини революції здобути формальну вищу освіту, закінчивши тільки "реальну школу" (1918) та пару курсів університету. Зате весь свій вільний час з подиву гідною самодисципліною і працьовитістю присвячував самоосвіті, досконало ознайомився із західноєвропейськими літературами, повністю опанував французьку мову, цікавився літературою із психології і філософії. 1919-20 роки : Підмогильний вчителював у Катеринославі і Павлограді,
1921 ___ у Ворзелі під Києвом, де одружився з донькою місцевого іЯщеника Катрею Червінською. Швидко ставши відомим письменником, він переходить на редакційну працю у Києві (в-ва "Рух", ДВУ, "Книгоспілка^ а пізніше співредактор ліпшого тоді літературного журналу "Життя й революція"). У Києві Підмогильний став однією із провідних фігур літературного життя, утворивши в 1924 році літературну групу "Ланка" (він, Євген Плужник, Тодосій Осьмачка, Григорій Косинка, Антоненко-Давидович, Марія Галич), яка (після виходу з неї Осьмачки і вступу Фальківського, Тенета, Багряного) перетворилась 1926 року на "Марс" (Майстерня революційного слова"). 1922 року, на знак протесту проти затиску української літератури московськими чиновниками в Україні, Підмогильний організував демонстрацію, що змусила окупантів піти на поступки: він, Осьмачка і ще декілька колег видрукували за кордоном (у видавництві Оренштайна і в журналі "Нова Україна") ряд своїх творів, причому Підмогильний одверто вказав у радянській пресі на мотиви такого вчинку (див. ЧЕРВОНИЙ ШЛЯХ, 1923, ч. 2). 1928 року Підмогильний відвідав Париж, Прагу і Берлин. На 1930 рік Підмогильний, що почав друкуватися 1919 року, мав за собою уже сім книжок оповідань (ТВОРИ, І, "Українське в-во", 1920, 168 с; В ЕПІДЕМІЧНОМУ БАРАЦІ, Київ-Лейпциг, УкЄаїнська накладня, 1922, 120 с; СИН, Київ, 1923, 40 с; ВІЙСЬКОВИЙ ЛІТУН, Харків, в-во "Червоний шлях", 1924; ТРЕТЯ РЕВОЛЮЦІЯ, Київ, "Книгоспілка", 1926, 48 с; ПРОБЛЕМА ХЛІБА, Київ, "Маса", 1927, 218 с.) та два романи — МІСТО (Київ, "Книгоспілка", 1928, 353 с.) і НЕВЕЛИЧКА ДРАМА (журнал "Життя й революція" за 1930 рік; вперше окремою книжкою видано в Парижі 1957 р. за ред. Юрія Бойка-Блохіна). Не згадуємо тут тих оповідань, що не потрапили із журналів до згаданих збірок. « акого доробку було цілком досить, щоб заробити собі в умовах аходу власну віллу, а в умовах підневільної Москві України — тюрму смерть. Після 1930 року Підмогильного з політичних мотивів усувають Т .ДЛ?Ц" Життя й революція" та не допускають до друку його творів. Щ идмогильний переходить виключно на переклади — йому належить сторц української культури слава піонера-перекладача майже всього оля Франса та багатьох шедеврів Бальзака, Мопасана, Стендаля. чись від злиднів і переслідувань, Підмогильний переїжджає 1932
^ У До Ларкова, тоді столиці УРСР, але після вбивства Кірова його
У страшно вузьких рамках цієї передчасно обірваної сухенької біографії (на 33 роки життя — 10 років літературної праці, 4 роки чекання арешту й смерті за ту працю) живе, проте, на весь трагічний розмах доби інтенсивна, зряча, замкнена в собі душа, відповідальна за свій час людина, що мала силу протистояти тискові окупаційного режиму і скинути з плеч тягар провінціалізму забутої Богом країни та вийти на простори європейського духа. За коротких десять літ Підмогильний динамічним темпом пройшов від етнографічного натуралізму й імпресіонізму перших своїх оповідань до експресіонізму ("Іван Босий , Військовий літун", "Третя революція" та інші твори 1920-28рр.), далі в романі "Місто" показав себе майстром точної реалістичної прози, а в останньому більшому творі "Невеличка драма", як слушно зауважив Юрій Шерех (Шевельов) — Підмогильний, залишаючись реалістом, дає пеоедсмак екзистенціалізму (Юрій Шерех. "Білок і його забурення". УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРНА ГАЗЕТА Мюнхен, 1957, ч. 9.) Панівний тон творів Підмогильного — песимізм і скептицизм. Скептицизм і песимізм супроти людини, супроти самого себе, супроти всесвіту. Часом цей тон зраджує неглибоке дно (а-ля Андреев чи Пшибишевський), але справжня природа його не у розпачливому самовичерпанні, не в негації всього і вся, а в чомусь іншому. Це тверезий скептицизм-песимізм письменника, що бачить неспроможність, поразку, приреченість людини свого часу. Бачить — і все ж уперто без надії змагається до кінця, щоб з холодним, тяжко вибореним спокоєм прийняти й благословити смерть — як високий життєвий закон. Така постава вимагає сили і напруги. Слушно сказав про Підмогильного 1920-26 років тодішній поет і критик М. Доленго: "Важке напруження лежить, як важкий тягар, на всіх боках творчості цього талановитого, своєрідного, цікавого та одноманітного белетриста". Проти чого і для чого це тривале напруження без надії? Походить воно з "чотирикутника смерті" української революції, в якому перемелювалась (часто на м'ясо) українська людина. Живиться воно непідлеглістю сірій казармі московського комуністичного тоталітаризму, що несе спорожнявіння і автоматизацію життя людини. Автоматичним і порожнім бачить Підмогильний життя індустріального суспільства, в якому людина бігає і механічно, мов амортизована деталь машини, випадає в меоть. Механічність запанувала скрізь — у революційній боротьбі, в позстрілах, у сумлінні, яке, мов гумовий мішок, здатне вмістити найбільше яло механічність навіть у коханні юнаків, що несуть на собі тавро невчасної старечості... Сірість, нудота. Порожня людина стоїть у порожнечі. І тоді встає одно-єдине справжньо значуще явище, що може щось змінити __ смерть. Підмогильний, взагалі, далекий від романтичного збурення й орнаменталізму, також і смерть малює спокійно, без істерії. Вона ж бо після всього пережитого — найлогічніша з усіх подій. Очевидно, що людина, яка так гостро відчуває і схоплює спорожнявіння життя і смерті, мусить бути ані порожня, ані мертва. Скільки живого тепла показує Підмогильний в овіянім гумором образі діда неписьменного, Якима, що цілує "Капітал" Карла Маркса, взявши його за Біблію; яке полум я глибокої селянської непідлеглості і віри дихає від Івана Босого! (див. одноіменні оповідання). Але Підмогильний свідомо стримував себе від таких "ухилів". Він хотів бути препаратором лише того певного типу, який у його час тільки родився, але який (Підмогильний передбачав це) завтра стане панівним і самоочевидним. У романі "Місто" нема експресіоністичного відчаю і напруги попередніх творів Підмогильного, які здаються нам більш сильними й оригінальними. Роман змальовує (в запозиченій манері Бальзака чи Мопасана) молодого українського селюка, що завойовує місто, Київ. іитаючи цей твір, ще раз переконуємось: на головному герої Степанові Надченкові, що в радянському "соціалістичному" місті зникають ліпші і розвиваються гірші прикмети сільської натури. Підмогильний, одначе, не піднімає цей епохальний матеріал і тему до рівня адекватного -істецького образу і проблеми; навпаки, він затушовує їх, підносячи в кінці роману на якусь вершину образ Радченка. Можливо, ця невдача і наслідком компромісу з цензурою або ж власної політичної тенденції — прославити завоювання міста українським елементом села, равді належало до видатних історичних непроминального значення фактів 20-их років. омані Невеличка драма" знову виринає первісна головна тема _ зволиттГ*4- ПЛані' ^ерой роману — радянський спеціаліст з біохімії процесів • Пр°^еси житгя. усі духовні процеси людини до біохімічних людина н' КЛ1ТИНах' поза якими^його ніщо не захоплює — ні Бог, ні Цтво, ні жінка. Його "філософія" — жахливо нудна, це духовий порожняк. Але й протилежна йому вдачею героїня, що через увесь роман так палко і глибоко кохає біохіміка, переживши крах любові., спокійно засинає. Сам роман написаний сухо, бо він про людей раціоналістично сухих або таких, що їх суспільний клімат СРСР тільки-но ще "висушує". Як і багато його колег-письменників 20-их років, Підмогильний за десять даних йому долею років тільки встиг пройти свою власну добру підготовчу школу. Та саме в час, коли він, озброєний майстерністю слова і досвідом, мав розгорнути повноту своїх сил, прийшов з Москви диктат писати во славу партії порожніх людей і випорожнення людей. Він замовк; коли ж йому надокучали, чому він не пише — відповідав: "Я не знаю, що писати'. Він ішов весь час тільки по затіненій стороні вулиці — так міг чіткіше і спокійніше бачити вулицю життя свого часу. Цього бачення боялися ті, хто писав із Москви список українських радянських письменників, призначених на фізичне знищення. Одним із перших у тому списку стояв Валеріан Підмогильний. ІВАН БОСИЙ Люди його бачили часто. Він несподівано з являвся в степу на шляху, чи вийшов з-за могили, чи випроставшися в яру, високий, кремезний, без покриття, в лахміттях, що покривали його загрубіле тіло й груди, порослі густим волоссям, босоніж, рудий, із настовбурченою бородою й патлами, що падали йому на плечі й спину. А в руках у нього кострубатий кийок, що він його стискував і торсав. Він спиняв підводи, що сунулись шляхом, без мови, самим владним рухом своєї патериці; ті, що зустрічали його вперше, німіли від здивування, а хто вже бачив був його, злазив із підводи й здіймав шапку. Він наближався й, кинувши гострий погляд із-під навислих рудих брів, підносив над землею кийок і казав повільним урочистим голосом: Я Іван Босий, посланець неба, кажу вам. Бог із високості в мені слова на уста й запалив вогнем мені душу. Бог загострив ' позір. і я вгледів усі неправди, всю ненависть, злобу й лютість, що озлились по землі, як дике море. Я бачив душі людей, де не було Кога душ' облудні й злобні, де розсівся Сатана, як на троні... Я бачив огоабовані церкви, роздерті ризи, закаляні чаші, ^прострелені ікони. І ніде я не знайшов слова Божого, не натрапив на Його святий образ. І сказав мені Бог: "Великий гріх содіяли люди. Вони кинулись один на одного, мов скажені вовки, забувши, що я кожному дав те, що потрібне. Вони прийняли й на покутті посадили дітей Антихриста, що підбурюють їх на беззаконія, обіцяючи рай на землі. Вони мислять себе вищими за Бога й, засліплені, споруджують нову вежу вавилонську. О, божевільні, я скараю їх посухою, як колись скарав був потопом. Я замкну усі дощі, й крапля води не впаде на землю. Висихатимуть криниці, річки й моря, никнутиме хліб по степах, і люди жертимуть одне одного тим, що всі захотіли ласувати. Матері роздиратимуть свої діти, як вовчиці, всі багатства, на які поласилися люди, їм ні на що не здадуться, і той рай, що обіцяли їм діти Антихриста, буде їм пеклом, прокляттям і смертю. Так сказав мені Бог... Люди, люди, подивіться навкруги, побачите пониклі хліба, що благають роси, погляньте на луги, позбавлені паш, почуйте стогін землі, якій не дано пити, скажіть, чи не справджується кара Господня? -Зазирніть собі в нечисті душі, і скажіть, чи не пекло вам у душі, чи не прокляття й смерть? Схаменіться, люди, прозріть свої злочини й покайтесь! І Іроженіть Сатану з свого серця й дітей Антихриста з-поміж себе. Цевяпть мечі й станьте на захист Бога. Затопіть свої гріхи в крові тих, хто олукавив вас і принесіть вечірню жертву Богові. Тоді впаде дощ на ваші^землі й ласка Божа вам у серця... " Ного слухали, схиливши голови, не насмілюючись підвести очі до личчя, щоб не ошмалитись. Закінчивши, він поволі простував навмання, оглядаючись, а люди дивились йому услід, повні сумніву й страху. оли він казав про мечі, які треба освятити, та про кров, якою і принести жертву, в очах йому запалювався вогонь дикий, кулаки Іались, і кийок високо підносився над землею. І ця кривава мова слухачів до кісток, заливала їм мозок малюнками лиха й огиди * нської борні; перед ними поставали гріхи, що кожний їх мав, бо • 1х 1стотУ> ' вони несли з собою додому пророчі погляди й
Іван Босий спиняв усіх, кого натрапляв серед степу, де він пробував — виряджених на села партійних робітників, радянських службовців селян, селянок, навіть дітей — і всім вирізьблював у душі свою мову, заклики й погрози. Всі покірно вислухували його, бо в нього був дикий запал і страшна певність. Ті, що сміялись потім із нього, в глибинах душ мали іскринки його очей, і в ухах їм жили його слова. Ніхто, врешті не знав, де він жив і як жив. Він ніколи не заходив у села, і бачено його тільки на великих шляхах, що вели до міста. Часом одного дня його зустрівано в різних місцях, часто на десятки верстов оддалік. Почало здаватись, що він не один, а що багато їх заселило степ, що вони скрізь, як знаки Божого гніву й поучения. Степи й шляхи ставали таємничі, оживали й заселялись думами. Селяни виїздили в поле, страхаючись зустрінути Босого, його погляду й закликів, що раз у раз глибше бурили їм душі, бо дощу не було, жита горіли, худла худоба, а життя ставало нестерпуче важке з його мобілізаціями, реквізиціями та несправдженими сподіваннями. Старі люди, баби й діди, серце яких не могло вмістити сучасного зла, яким здобутки революції здавались прокльонами, — бачили в пророку правдиве віщування небесної кари, охали й зітхали, розпросторюючи тугу та млість, шамотіли про загальний голод, смерть і кінець світу. Вони кликали грім на дітей Антихриста, на комуністів, що повели брата на брата. Ці балачки, що провадились у кожній хаті, творили напруження, родили чекання вибуху незадоволення. Ті, що їхали в степ на поліття, бажали вже зустріти Босого, насититись його мовою й наважитись. Жінки вночі блукали шляхами з хворими дітьми, сподіваючись чуда. Бо, переказували, бачено, ніби вночі він ходить не сам, і той другий, що з ним — то янгол Божий, що приностить йому накази й їжу. Казали, що тіло його непроникненне для куль, що комуністи висилали були на нього військо, але рушниці погнулися, і червоноармійці попадали ниць. Круг його імені швидко зростали легенди, а степ, де він ходив, укривався вогненними слідами його ніг і репався, прагнучи крові. Аж ось, несподівано, він завітав у село. Було надвечір, і сонце вже сідало за садами, лишивши на небі червону смугу, мов розтяту рану. " тихому повітрі розлилася млиста радість спочинку. Він ішов великою вулицею, мирно довбаючи порох кийком, незважаючи навкруги, мов не добачуючи людей і землі. Його відразу помічено, і до тинів посипались люди. Поперед нього же вкотилась поголоска про його прихід. Із бічних вулиць збігалась кава дітвора, дибали діди і баби, напівроздягнені на ніч, проступали жінки, чоловіки, і всі купчились у велику юрбу, що сунулась за пророком невиразним гомоном, побільшувалась і заливала село. Хати остались порожні, по дворах завили перелякані собаки. Він же спокійно прямував до церкви. Так само повільно він зайшов ув огорожу, яку вмить заповнив народ, зійшов східцями на притвор і спинився перед замкненими дверима. Все принишкло в чеканні; юрба стояла непорушно, мов завмерла, тільки хвіст ЇЇ, що простягався далеко геть, приглушено хвилювався й шумів. Збоку наспів ошерешений піп і вмить затерся серед натовпу. До сходів заклопотано протискався захеканий голова сільради з двома міліціонерами, а й вони врешті безпорадно загрузли в людській гущавині. Всі дивились пильно на Босого, що його постать, затьмарена присмерком, виросла у велетенську скибу, побільшена розпеченою уявою та величним рухом, що ним він підніс догори свої руки. Він стояв так із хвилину, простягти руки до неба й підвівши голову. Потім серед юрбової тиші, завиненої мороком, почулись його слова: "Боже всесильний, Боже великий, Боже спасения! Ти, що послав мене, одімкни двері храму свого переді мною". Він поступивсь кроком наперед; під дотиком його руки впав залізний замок і широко розчинились церковні дзері. Стоголосий гук, мов зойк раптовного болю, знявся над юрбою й покотився селом... Натовп ринув У церкву, враз залив її рухливим тілом, перекидаючи ставники й корогви, розчавлюючи один одного з плачем, стогоном, благанням. І відразу знову все стихло в тяжкому, мов передсмертному напруженні. Іван Босий пройшов крізь царську браму у вівтар і добув із шафи вяту чашу. Наливши в неї вина, він поставив її на престол й схилився ред нею навколішки. І весь натовп безтямно впав додолу, надушуючи одного, шматуючи одежу, затримуючи вигук болю й захоплення. 'ову за мить запанувала тиша, посріблена місяцем, що сипався крізь гратовані вікна. R загуслому повітрі, отяженому вогкістю старих мурів, постала а, що падала присутнім на серце ударами гострих ножів, очисти ще раз нас грішних, що припадаємо до ніг Твоїх
із молінням! Боже, зглянься на нас! Він замовк і простяг над чашею свої довгі руки, благословляли Натовп лежав перед царською брамою, тремтячи з жаху, відчуваючи що Бог схиляється над чашею й творить чудо. Іван Босий устав і вийшов із чашею на амвон, усі ще більше припали до землі, готові прийняти страшне причастя. — Нечестиві! — гукнув він: — Нечестиві й грішники! Ганьба на Він перехрестив чашею юрбу, що простяглася перед ним у напівтемряві, а потім, наливши з чаші вина собі в жменю, бризнув ним перед себе. І враз ніби скажений вихор постав із-під землі! Навкруги задвигкотіло, затріщало, падало й трощилось, а юрба, заревівши, в плачу й зойках, кинулась до пророка. Той швидко зачинив царську браму й вийшов на повітря маленькою вівтарською двериною. Круг нього знову заколихалась юрба. Перед ним падали навколішки, хапали його руки, цілували й шматували дрантя, що закривало йому тіло. Він мовчки сунувся вперед, байдуже переступаючи через тих, що впали йому на дорозі. Його свита була обідрана до пояса, ноги оголені до колін і сорочка розпанахана на грудях. А він проступав, удивляючись у темну далечінь, ніби вбачаючи там святі таємниці, що були тільки йому досяжні і зрозумілі. Так дісталися вони на край села, і Босий іспинився. Він підніс кийок, і все стихло, мов перед гетьманською булавою. — Верніться до домівок своїх, — промовив він: — пам'ятайте: Він пішов геть і тихо розтанув у місячному світлі, а натовп поволі повернув на село, де тужно завивали самотні собаки. У повіті стало неспокійно. З'явились невідомі отамани, і молоде добувши приховану зброю, купчилась у ватаги та ховалась по ярах-Уночі розгвинчували рейки й грабували потяги, що йшли шкереберть під косину. Круг міста утворилось зачаровано коло, яке не міг переступити комуніст чи радянський службовець, не наклавши головою. Життя принишкло, мов над землею нависла хмара. Сі № тяглося, поки бунтливу округу не залито загонами війська, що йшло розчавлюючи всі ознаки повстання. Були якісь невиявлені зв'язки між повстанням і людиною, що звала бе Іваном Босим. Він одіграв у ньому таємничу роль. Переказувано, він одвідував ватаги й благословив бандитів. Несподівано серед ночі • ^'являвся в повстанчому таборі, будив усіх і переливав свій запал -м у серця. А коли пощастило оточити його одного разу, він так запаморочив червоноармійців своєю мовою, що ті не тільки випустили його, але навіть частинно приєдналися до повстанців. Все це змусило, врешті, комітет партії окремо обговорити справу з Іваним Босим. Зроблено відповідну постанову й начміліції доручено її викопати. _ Це цікаво, — сказав той, — я ніколи ще не воював святих. Вони зустрілись незабаром, коли начміліції з міліціонером повертався верхи з села, перевівши слідство про крадіжку. Міліціонер перший побачив Босого й, затримуючи коня, стурбовано промовив до начальника: — Товаришу, он іде Босий... Начміліції подивився в той бік і побачив за півгони високу людину, що, не хапаючись, сунулась на них, без шапки й без узуття. Він посміхнувся, помацав рукою револьвера, що висів йому збоку, і звернув коня назустріч Босому. |
Так, це була галюцинація: я давно вже стояв на порожнім узліссі напроти своєї матері й дивився на неї:
заарештовують десь коло 3-4 грудня 1934 р. і засилають на російську каторгу на далеку північ, де по ньому зразу ж пропав слід. Людина, хоч і зовсім молода, але виснажена постійною напруженою працею — він, мабуть, скоро помер у концтаборі від надміру фізичної праці і голоду.