 ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ
| КОСТЬ БУРЕВІЙ -ЕДВАРД СТРІХА 12 страница
— Мало честі, — сказав сліпий, — і немає хоробрості. Ходжу я по світі, до моря доходив — злодій народ тепер повівся. Скільки разів мене обкрадали, били й сміялись з моїх пісень. Од діда й прадіда пам'ятаю я пісні, а самому не довелося ще однієї скласти. Чутки ходять скрізь по землі, я дослухався до всього, що віється по дорогах, до всіх пісень, до всіх розмов. І — ще нічого я не почув, люди. Сліпому тяжко, а зрячому — ще тяжче. — Слухай, діду, — в голові Шахая забриніла воля, — ось тобі моя голова, діду! Клянусь родом своїм чесним, клянусь дідом-кріпаком, прадідом-запорожцем — не загинула іще честь і хоробрість. Любов і ненависть, дружба й самопожертва вже підносяться з забуття. РеволЮЦ11 ми не приспимо. Яка воля віє над землею! Остюк Галат і Марченко, ніби за командою перехилили чарки. Вони відчували вже вітер шляхів на щоках. Звичайні слова, може й незрозумілі їм, збуджували в їхніх серцях гордість. Через це вірили в ооі й прекрасні ідеї, в чистоту й мужність людської душі. Такі люди ходять по сторінках історії, як по своїй хаті, і дивно стає, чому після них постають зруйновані міста, кров, пустка, смердючі трупи. Може, завше шукання людського, справедливого й достойного дає такі наслідки? Тим часом Шахай частував гостей: братів Шворнів — розумного Саньку й пришелепуватого Митьку; Макара — колишнього чередника, рудого велетня зо страшними вусами, кудлатою червоною головою й з дитячими блакитними очима; Бубона Петра — найкращого в світі наводчика, який міг би набоями обкопати навкруги, мов межею, своє поле з трикілометрової дистанції; братів Василишиних — незрівняних розвідників, телефоністів, і — у вільну годину — музикантів; Виривайлів — чотирьох соколів, що загинули згодом усі, один по одному, рубаючи шляхту, стріляючи кадетів, домучуючи генералів; Виривайла Івана — геніального сурмача з неймовірними легенями, який міг перекричати всі стихії, збудити мертвих і виповнити поле бою тривожним, полохливим, зворушливим, переможним сигналом; Виривайла Петра — комбрига кінної, майбутнього героя Успенівської операції, якому зробив поминки Марченко, наказавши зарубати над його головою сотню полонених; Виривайла Семена — першого в армії злодія, що обкрадав усі кінні полки й щодня мав нового коня, а його ескадрон — навіть пташине молоко; Семена зарубав третій ескадрон — оточивши його своїми ста двадцятьма клинками в полі, вислухавши глузування й лайку, давши йому змогу попрощатися з білим світом; Виривайла Панька — гордість піших і кінних полків, кулеметчиків і гарматчиків; Панька, що складав пісні — гострі, як бритва, співав їх так, що вершники падали з коней від реготу, і вивчив солідно лаятись увесь свій полк — він командував потім полком. Ьуло вже по їжі. Стіл пашів усіма стравами. Під горілку стояли вашені баклажани — зелені й червоні, огірки й капуста, зелена олія з кришеною дрібно й посоленою цибулею. Од ізвареної риби йшла пара. аиважливіша річ — вибрати людей. Це Шахай знав, допитливо даючи гостей. Тут були потрібні люди. Вони цілком підкоряться волі и командира. Наполеон і Петро Перший завше стоять прикла- як треба вибирати людей. Жорстокий Даву, стратег Удіно, Ней, 1 Мюрат, інтриган Мєншіков, ще сотні невідомих — всі й
— Хай заспіває про Супруна-козака, — сказав Панько Виривайло, — ох і пісня ж грусна! Загальна мовчанка підтвердила, що Панькове бажання припало до серця всім. Молода встала од столу й сіла поруч сліпця, мовчки торкнула дерев'яну опуклість кобзи. Очі молодої — вогкі, привабливі — були трохи сумні, як завше сумні є очі всіх степовиків, усіх птахів степового краю, всіх дівчат великого степу. Акорд пролунав у хаті. З акордом зайшла знадвору дівчина й сіла до Галата. Подвір'я ж танцювало. Ой, не знав козак, голос кобзаря нерішучий, кволий, непевний — козак щиро не знав, — Ой, не знав Супрун, А як славоньки зажити, Гей, зібрав військо славне запорізьке Та й пішов він орду бити. Струни зайшлися цілими оплесками звуків. Згадки, спогади несла їхня хвиля. До берега наче докочувалися ці звуки й ховалися, як хвилі в піску. Серед тиші народжувалися шелести степів, тупіт копит кількатисячного загону Супруна... Ой, у неділю рано-пораненько Супрун із ордою стявся, А в понеділок в обідню годину Сам в неволю і попався. Молода зітхає. Голос кобзаря став трагічний, наче він розповідає про рідного сина. "Сьогодні неділя, — думає Шахай, — завтра понеділок. І обідня година". Галат щось говорить на вухо своїй дівчині, доки звучить мелодія після останніх слів кобзаря. Галатова дівчина червоніє, і її очі заволікає хвиля бажання. Панько Виривайло не має сили витерпіти. Він прикладає долоню до рота й пронизливо виводить божевільну ноту пісні. Ох, і ти козаче Супруне! До Панька долучається речитатив кобзаря. У нього тремтять губи від зворушення. Але слова його тверді й роздільні, як докір. А де ж твої прегромкі рушниці? По паузі обидва голоси — Паньків і кобзарів — дружно виводять . • СЛОВа відповіді- Тихо, похмуро, гірко говорять вони про свою біду. Покора людини, що потрапила в горе. Гей, мої рушниці в хана у світлиці, Сам я, молодий, у темниці. Знову бринчить сама кобза. Вона бринчить, як гіркість Супрунового життя. Розчарування й туга за рідною стороною. Струни дзенькотять, ніби падають у безвість дзвінкі краплі часу. Ох, і ти козаче Супруне, А де ж твої воронії коні? Розпачливо допитуються два голоси — мелодія й речитатив. Відповідь їм уже відома, і вони питають Супруна, тільки щоб поплакати з ним у неволі й пожуритися разом із його пропащою головою. Гей, мої коні в хана на припоні, Сам я, молодий, у неволі. Співають самі струни, покірно хилить голову людська доля. Але що це з ними сталося, з тими струнами? Вони починають грізно рокотати. Рве пальцями їх незрячий музика. Без жалю б'є їх рука, а вони, покірні, вже розійшлися по хаті бадьорими, сильними звучаннями. Іван Виривайло зітхає на всі свої велетенські легені. Ох, і виведіте мене, виведіте На Савур-Могилу, Гей, нехай стану, гляну-подивлюся Я на свою Вкраїну! Молода співає вже дзвінким голосом. Та й усі присутні хочуть співати и починають із своїх місць. Лунає голосна пісня, тривожна сила и збуджена радість суворості. Ніби над степами ширяє її пісенна величність, прославляючи давніх мешканців степу. А з тої могили видно всі країни, Сиз орел літає, 1 ей, стоїть військо славне запорізьке Та як мак процвітає! а Цьому закінчується весілля в хаті молодої. Настає вечір, і лізе на небо червоний місяць. * * *
Дружина Шахая не могла заснути. Вона чекала чогось більшого від цієї ночі. Уява малювала майже божевільну насолоду. Млость незайманості п'янила дівоче серце. Та прийшов такий Шахай, і вже нема дівочих мрій, зникла туманна далина, прозоро міниться обрій. Біль, втома й незручність холодили новонароджену жінку. Хотілось плакати від розчарування, хотілось забути цю розкриту таємницю й знову коливатися в повітрі, як марево, ходити росою по воду й щораз чекати там чорновусого парубка, якого вона так гарно вміла вишити на рушниках. У Шахая немає вусів, його холодні тонкі губи цілували соромно, як ніде не написано по книжках. Навіть досвідчені дівчата-подруги не казали нічого подібного, що так можуть цілувати губи чоловіка. Шахай поворухнувся, поклав руку на шию дружині, і на мить здалось, що він прокинеться.Та він засвистів носом ще дужче. Молода злякалася й почала його будити. Напівсонний Шахай притиснув її до себе і, вмить спалахнувши нестримним бажанням, удовольнив його. Потім він заснув знову, не випускаючи дружини з обіймів. Прохолода великої хати освіжила чоло жінки. У неї зростала й зростала ніжність до Шахая. Пливли години першої ночі людського подружжя. На подвір'ї вистрелив хтось із револьвера. Потім голос Марченка страшно вилаяв Шахая, пролунав ще один постріл, куля влучила у вікно хати. Молода злякалася й затремтіла на ліжку. Шахай не прокидався. Молодій здавалося, що він мертвий. Вона припала до нього жадібно, всім тілом і охопила його голову голими руками. "Чого тобі, люба? — запитав крізь сон Шахай. — То, певно, хтось напився з хлопців. Спи, голубко". Він бурмотів ще крізь сон. Ніч проходила тривожно й мертво, як людські останні ночі, як останні сни засуджених. Це була ніч спокійної радості. За півгодини молода побачила, що Шахай лежить із розплющеними очима. Не подаючи знаку, вона стала крізь вії слідкувати за чоловіком. Вона знала, що не доспить цієї ночі до ранку, і тому трохи згодом не дивувалася, коли прийшли до Шахая з телеграмою з станції. Розплющені очі Шахая закрив, затяг туман. Так буває, коли очі людини повертаються до себе в мозок і розглядають те, що відновляють їм мозкові клітини: картини вчорашнього, образи давнього, мрії прийдеш' нього. Шахай побачив смиренного ченця Залізняка, який у темну квітневу ніч 1768 року вийшов із ватагою з Мотрониного лісу. Підтикавши поли їхав Максим монастирським жеребцем. Позаду його йшла босими .'яі по яооозі ватага. Вона простувала до Медведівки святити ножі, бо вяченими тільки и не гріх було колоти. Це не Мазепа — на край життя вого політик, не Сковорода — європейський розум і філософська голова, нарешті, не загадковий Хмельницький, який думав, що вхопив голою сукою жарину щастя. Іде ця анархічна сила, що тільки руйнує, повстає катастрофічно й зникає за обрієм, як фантастичний вогненний птах. Він безпомічний, цей ватажок. Він хоче знайти біля себе людину, що бачила б ширше й далі; він хоче вірити всім, не загубити результатів відваги. Залишає ж по собі тільки згадку про пожежу, пісню про тортури та іскру невгасиму, що десь тліє в нетрях мозку до нового божевільного діла. "Треба співати й про таких людей, — думає Шахай, — хай не згине на землі боротьба проти гнобителів! Вони сміливі, ці анархічні велетні, вияв сили й відсутність точки, до якої треба силу спрямувати. А зрячі прийдуть потім, витопчуть колосисті царини конем і застромлять списа глибоко на межі. Але треба берегтися анархічних сліпців: їхні діла відсувають перемогу в темряву прийдешніх віків!" Так снувалася думка в Шахая. Надворі почала бринчати кобза. П'яний кобзар здався на прохання Галата й учив його співати пісню про козака Швачку. Музика знав, що над подвір'ям висіло нічне небо, людство спало по своїх хатах, а останній гуляка з Шахаєвого весілля давно вже вгомонився там, куди встигли донести його ноги. Проте серед ночі постала кобзарева пісня. Галат обнімав кобзаря, щоб той не хилився назад, допомагав тримати кобзу и підбадьорював прокльонами. У сліпого повні очі світла від міцної горілки, йому було видніше такої ночі грати, ніж по дню. * * * Шахай пройшовся по залі станції й трохи помовчав. Біля нього було тринадцятеро людей. Блимала на столі нафтова лампа. На пероні пошли партизани — їх перехвилював цей туманний ранок, що потроху розганяв темінь ночі. - Ми зустрінемо ешелон на Варварівці. Спробуємо його обеззброїти мстити далі без зброї. Ми не встрянемо в бій. Нам треба тільки зброї, u заберемо в тих офіцерів, що ідуть із фронту додому. Зброя за всяку ось наше сьогоднішнє гасло. У кого в руках зброя, той і буде Диктувати події. то відайте до вагонів! — скомандував Шахай, і все товариство, 'і регочучи й лаючись, полізло до теплушок. Стояв туман.
Проїхали дві станції, на яких паротяг брав воду. Туман рідшав. Поїзд ніби виїздив із долини, де вічно снували тумани. Іноді проглядало й сонце, зараз же, ховаючись за хмару, часом розривалася сіра хвиля надвоє, і між стінами такої земляної шпари простягався осінній степ, як лісовий просік. Нарешті й Варварівка — самотній полустанок, безлюдний острів серед моря степу й моря туману. — Вигрузимось, а потяг свій пошлемо назад, щоб відрізати шлях до відступу, — сказав Шахай Остюкові, виходячи з своєї теплушки, де їх їхало лише троє — з Галатом. Дорогою вони переговорили про все, і тепер кожний знав, що йому робити. Із станції повиходило кілька службовців — переляканих, мовчазних. — Вигружайсь! — закричав Остюк, і троє друзів швидко мали перед собою армію з восьми людей: дев'яносто два партизани повтікали дорогою. Галат почервонів, його вуха й навіть руки набрякли від крові. Остюк поворушив головою, ніби йому муляв комір френча. Шахай витягся весь, стоячи струнко. Ніхто не рухався. В цю хвилину десь здалека почувся гудок і чахкання паротяга. — Усі по місцях! — подав команду Шахай і махнув машиністові Потяг пішов, збільшуючи швидкість, а десятеро людей на чолі з Остюком та Галатом побігли понад колією до насипу, заховалися за ним. їх усіх закрила хвиля туману, що її прикотив чи присунув вітер. З протилежного боку виразно чулося, як наближається до Варварівки ешелон. Шахай зустрів його, стоячи на пероні, тримаючи руки за спиною; такий вигляд має вчитель, коли він стоїть у кімнаті й вибачливо чекає, доки розсядуться учні. Ледве спинився ешелон, як Шахай став походжати вздовж нього, рахучи вагони й записуючи щось до записної книжки, яку він вийняв з кишені. Його оточила юрба. Та вигляд у Шахая був такий, що ніхто не насмілився заступити йому дорогу. На гамір виглянув офіцер із пасажирського вагона, і всі йому стали гуртом кричати, зчинивши неймовірний ґвалт. — В чом дєло? — закричав офіцер. — Комендант? — почули всі серед тиші голос Шахая. Офіцер ствердив це махом голови. — Хай комендант ешелону та командири окремих частин зайдуть для переговорів про капітуляцію, я чекатиму на вас десять хвилин. Шахай пішов помалу до станції і, сівши в кімнаті біля каси, став чекати. На пероні наче розпочався ураган. Кричали всі разом, обурено клацали затворами гвинтівок, і крізь вікно Шахай помітив, що в дверях 'яких теплушок з'явились кулемети. Після п'ятихвилинного чекання зайшло шестеро офіцерів. Вони розгублено і в той же час суворо ог\янули Шахая. Останній не запросив їх сісти, і так пройшла вся розмова, сидів тільки Шахай. __ В чом дєло? — повторила людина, яка перед цим виглядала з вагона, — хто ви і чого вам треба? Ми вас розстріляємо, не виводячи із кімнати... Шахай витримав паузу й лінькувато подивився на того, що говорив. _ Я вам даю п'ятнадцять хвилин на роздум. Замітьте собі — тільки п'ятнадцять хвилин. Всю вашу зброю ешелон мусить здати мені, а вас я прошу тоді їхати далі. Я — командувач цього району. Через, — Шахай удав, що дивиться на годинник, — через дванадцять хвилин мої гармати рознесуть усю станцію разом із ешелоном. Дорогу далі перегороджено. — Ми не можемо здати цієї зброї — ми веземо її, щоб здати там, де будуть розформовувати нашу частину. Це — казенне майно. — Я не випускаю нікого від себе зі зброєю. — Ми мусимо ще порадитись. Зараз прийде наш полковник. — Ви маєте ще дев'ять хвилин. Але потім — буде пізно. и тепер лише хотіли просити Шахая, щоб він їм залишив зброї для самоохорони. — Ніяких уступок, — сказав Шахай і встав із стільця. До кімнати забіг розхвильований Остюк. Він став струнко перед Шахаєм і похапцем вимовив кілька слів, дивлячись просто у вічі останнього. — 1 Іане генерале, гарматчики хвилюються! Вони не можуть довше Y Дурниці, — одповів Шахай, — вони ж мають мого наказа? Лай почнуть тоді, як я наказав. Слухаю. Але дозвольте просити вас вийти на хвилиночку — там стоїть делегат від батерії. л.аи зайде сюди, — вирішив Шахай, але побачив в Остюкових Щось йому незрозуміле, не закінчив фрази й вийшов із кімнати. .... ........ зд ним. Тікаймо звідси, — прошепотів Остюк, — на сказали, що нікого поблизу немає. Ще похлопають нас тут!" ООНи ЗУСТОІАИ ^^ них- П° доР031 роздратованого полковника, що закричав до
— Де він тут, самозванець?! — Там чекає, — відповів Остюк, — я біжу за хлопцями. Друзі повернули до якихось сінець, перебігли помешкання начальника станції Варварівки і вибігли до двору. На їхнє щастя, знову упав на землю туман. Вони бігли доти, доки не опинилися за насипом, де мали бути партизани. Там лежав Галат і стиха лаявся, погрожуючи комусь ручною гранатою. — Де ж люди? — Повтікали гади, боягузи, сволочі! Шахай і Остюк посідали коло Галата і засміялися. Потім вони сміялися вже втрьох. їм приходили на думку різні веселі дотепи. Нарешті, вони полізли насипом вище й почали дивитися вниз на колію, де лежало впоперек кілька шпал. На станції стояв гамір, пролунало чимало пострілів. Хтось говорив промову, за щось агітуючи. Потроху все там уляглось, і ешелон рушив у напрямку до Шахая, Галата й Остюка. З наказу першого Галат кинув униз гранату, яка там голосно дуже вибухла. Машиніст випустив зайву пару, й ешелон зупинився майже перед самими шпалами, що лежали на рейках. — Бувають на світі пригоди, — почав Шахай і подивився на весільні воскові квіти, що їх було приколото до його френча, — пригоди, кажу я вам, коли можна поплутати весілля з похоронами. Я пригадую, як одружився мій товариш на фронті. Наречена приїхала до нього, щоб повінчатися, а привезла його в цинковій домовині, і куль у нього був повний живіт. — Важко їй було його везти, — вирішив Галат, — а як вони не помітили, що ти більше скидаєшся на молодого, ніж на генерала? Чого б це генерал став колоти собі иа груди весільного букета. — Не смійся так голосно, — сказав Остюк, — скажеш своїй матері, що в неї дурний син колись народився. — Коли ми прийдем додому, — сказав Шахай, — ми скажемо, що билися до останнього й встелили трупом рейки. — Ну, й возяться вони там! Аж огидно стає за цей ешелон дурнів- — Не хвилюйся, Остюче, це загальна людська хвороба. Диви, як вони заколотилися, ніби до вечора збираються мітингувати. Колись у нас у шахті жив цап. їв він у стайні біля коней — стайня глибоко під землею була — спав по забоях і так наловчився звертати з дороги коногонам, Щ° ми його прозвали "шахтарем ". Ходив він тільки рейками, і часто в темряві цокотіли його копитця по залізних шпалах. Певне, він почував себе вагоном, бо переступити через дошку, коли вона лежала впоперек, не міг. Він завше терпляче чекав, доки коногони приймали перечепу. __ Цікаво, — закінчив Шахай, коли ешелон раптом пішов назад " за ним побігли ті, що не встигли сісти — чи Марченко не проспить Галат скочив на ноги, став шпурляти грудками вслід ешелонові й протанцював халяндри. Потім усі троє пішли по шпалах додому. На пісках росте вощанка менша, на воді — конюшина біла, ситник ясноплодий, осока; на скелях — перстач альпійський, шоломниця хмелювата, нечуй-вітер, тонконіг і миколайчики; на степах — чистотіл, чебрець, деревій голий, ковила, хизується грудниця жовта, щириця, серпій променястий та любочки осінні, похитується зміячка — жовта, як кульбаба, тільки висока, головатень степовий; а слава людська росте з єдності та відваги! * * * Нечипір Марченко оповідав про діло під Полтавкою, коли йому довелося зустріти й обеззброїти офіцерський ешелон, якого повернули на Полтаву з Варварівки Шахай, Остюк і Галат: "Мій Полтавський бій дав стільки зброї, що я сміливо через п'ять хвилин закомандував фронтом. Ближчі села обезлюділи, коли дізналися про зброю. Мені довелося формувати по одному полку з кожного села. Швидко ми під'їхали на вузлову станцію, назбирали духової музики й стали готуватися до походу на французів, на греків і на весь світовий капітал. Я оголосив себе командиром партизанської армії, оглядаючи вагони зброї и набоїв, гармати на площадках й інші військові свої трофеї. — Хлопці, здається наших трьох на Варварівці розшифровано? Іроте, вони, мабуть, встигли зіпсувати так рейки, що ешелон не міг полагодити й повернув на нас. Правду я кажу. Іанько Виривайло розбив ящик із ручними гранатами, повісив їх чотири собі на пояс і відповів: >1 їм не заздрю. Там було так багато людей, що легко могла ися паніка. У Шахая хтось таки пішов до Бога вівці пасти, у ак усі турбувалися за Шахая, Остюка й Галата, які згодом в спешвці прославили себе на весь рід.. * * * мужч р, !Ка Н1К0ЛН не бачила такого розмаху й таких масштабів: всіх 'Уло вигнано на земляні роботи. Ішли без охоти, працювали ще
неохотніше, лопати грузли в беручкій землі, в глині, що відволожилася після уночнішнього туману. — Так і гоноблять, де б сісти! — пожалівся Шахаеві Остюк Шахай встигав одночасно бувати скрізь. Він замислився, щось вирішив і подякував Остюкові. За годину верхівець оббіг усе містечко й усі траншеї, сповістив, що отаман Марченко дав наказ платити за роботу й що швидко будуть роздавати матерію: сукно й шерсть, перкаль і шовк. Начальники робіт зробили свої висновки, і роботи всі зробилися урочними: за бліндаж для гармати давалося штуку сукна, за кулеметне гніздо — ситець, за сажень траншеї — сажень шерсті. Швидко зачорніло все поле від успенівських мешканців — діди, жінки, діти — кожне хотіло заробити матерії на одежу, жінки підганяли чоловіків, діти поруч із батьками працювали, як дорослі, баби виносили землю на лантухах і не почували втоми, захопившися з ритму велетенської роботи. По обіді розвозили матерію й скидали біля кожної купи робітників — розплата мала бути ввечері. З-поміж партизан відразу відокремилися старі фронтовики. Вони, власне, і показували, як треба копати, як зміцнювати, як маскувати. Загальний план фортів накреслив Шахай, і Coca — гарматник, колишній офіцер, розміряв усе на землі. — Наше життя дешевше, — сказав Шахай Остюкові, під'їжджаючи конем до форта, де порядкував Остюк. — Дешевше, — погодився той. —Тільки ми задорого його віддамо, — устряв у розмову Панько Виривайло. — Одне те, що ми йдемо до бою з ворогами, які виграли світову війну, нас підносить на один рівень із ними. Нових людей народять нам степові плідні жінки, ми можемо гинути спокійно. Є один момент, коли птах щастя сідає на землю, — тоді його треба й ловити. Проґавиш хвилину — будеш чекати сотні років і носити на своїй шиї прокляття мільйонів. — Хапай, дяче, поки гаряче, — почулося від Панька, що стояв далеченько й ніби нічого не слухав, — або слави добути, або дома не бути. Утік — не втік, та побігти можна. Остюк глянув на Панька, потім иа Шахая, з полегшенням засміявся- — Боже помагай! З ночвами на Дунай! — проспівав собі під ніс Панько, ніби виконуючи завдання — хвилювати Остюка й дратувати Шахая. — Жаль батька на мари — та треба, — в тон Виривайлові сказав Шахай, — смішки з попової кішки, а як своя здохне, то й плакатимеш- _ Прости, Боже, цей раз та ще десять разів, а там побачимо,— " зно й молитовно звернувся до когось Панько. Потім він весело омив у землю лопату, якою він копав, підійшов до Шахаєвого ^онТй фамільярно почав заплітати коневі гриву. __ Мучить мене Галат, — тихо почав Панько, і його голос еоервався, ніби вітер, — ти подивися на нього, батьку, який він страшний. Дай нам когось іншого, бо в Галата тремтять губи. _ Ти думаєш, він боягуз? _ Ми думаємо, що він хоробріший за нас усіх. Та в нього тремтять губи. Ти не уявляєш собі, батьку, як хвилюються бійці з його губів! Дай нам Остюка на нашу смерть, холодно з Галатом умирати. __ Забудь усе, що ти мені сказав. Ти подивишся, як Галат скаже слово перед походом. Коли він хвилюватиметься, я поїду з вами сам. Панько мовчав, заплітаючи гриву Сірого. — Іди вже до панцирників, скоро вечір, і нам треба вирушати, — сказав Шахай і цокнув на коня. Він поїхав по фронтах і траншеях, додивлюючись до всього хазяйським оком. Скрізь кипіла робота. Сонце лежало зовсім на обрії, ніби воно лагодилось котитися землею, як велике червоне колесо. Дмухав по землі осінній вітер, дмухав просто на сонце, і врешті зіпхнув сонце за обрій. Довго горіли хмари вгорі, доки сонце котилось десь за землею й падало нижче й нижче. Хмари поставали рожевими, як пальці. На небі відбувалося театральне видовище, день померкнув, крізь потемнілі хмари пролилась (і ллється!) осіння холодна блакить, зірки ледве помітним миготінням з'являлися на небі, ніби наближалися до землі їхні вічні вогники. Шахай під'їхав до панцирників, що готувалися до прориву. Один за одним вилаштовувалися панцирники. Паровози шиплять і чахкають. Люди метушаться перед вагонами, забігають до середини й знову иоігають. Бійці з реформованих п'яти панцирників стоять осторонь. они заздрять і водночас радіють, що не їм випала на долю перша можливість умерти. Вони вітають Шахая, коли цей зупиняє коня біля ал< тового вагона. Галат виходить на майданчик разом із Марченком. першого панцирника приходить командир його — Петро Виривайло о'ми бійцями, з другого приходить брат його — Іван, з четвертого Р т їхній 1 Іанько, з п'ятого й шостого бійці приходять самі, їхні №ри вийшли разом із Галатом із його панцирника. и всі понадягали чисті сорочки? — питає Шахай, і всі здригаються. * * * уючи останні слова своєї промови, Галат повів панцирники в
нічний бій. Передовий, на якому було написано крейдою "Прощай, мамо!" — ним командував Петро Виривайло. Передовий наскочив першим на ворога й славно загинув, полетівши в повітря разом із гарматами, кіньми та більшою частиною людей на чолі з командиром. Решта людей прилучилася до другого панцирника. Ворог знайшовся несподівано близько Успенівки. Галат розпочав страшну канонаду з усіх своїх десятка гармат, виважив коней, амуніцію, набої; по черзі поскочував на землю гармати, вилаштувався й ггішов у наступ на полустанок, біля якого щойно загинув бідолашний Петро. Там усе було розтрощене набоями, штабні папери розкидані скрізь по землі, і французи окопалися поблизу — розгублені й налякані Петром Виривайлом. Перші лави армії були позаду Галата, їх він проскочив біля самої Успенівки, на полустанку починався близький тил. Поле бою зменшилось, коли навпроти повного місяця збоку од Галата устали на ноги, щоб іти в атаку, блакитні французи — їх Галат нізащо б не помітив раніш. Та переходити на інший бік залізничого насипу було запізно. Залишені позаду панцирники почали по черзі летіти в повітря. Задній панцирник раптом рушив назад і почав шукати загибелі під одкосом. Галат наскочив на полустанок, як коршун. Кожна хвилина була дорога, поки не зімкнулося навкруги нього кільце. Полустанок швидко запалав, як смолоскип, затьмаривши зорі, а партизани страшно поклявшися помститися за товаришів, рушили на блакитну стіну ворога. В передніх лавах билися двоє Виризайлів — Іван та Панько. Позаду на двоколці з набоями лежала голова їхнього брата Петра, посмалена порохом і попечена вогнем вибуху, її поклав туди Панько, після смерті коня, знімаючи сідло, до якого приторочено було й голову Петра. Брати билися, як божевільні-Та й уся купка виглядала й діяла так, ніби всі вони погубили розум і шукали лише солодкої раптової смерті серед нічних пахощів степу. Лізти в пельку до ворогів цілою купою, йти, не дивлячись, скільки друзів падає поруч, летіти, як метелик на вогонь, — це могли тільки партизани. Більш здивовані, ніж налякані — французи мусили дати дорогу безумцям-Галат вискочив із пастки, вивівши з собою вісім гармат, десяток кулеметів і сот зо дві людей. Він легко зітхнув, правуючи просто в степ. Партизани розсипались на всі боки й відступали з жорстоким боєм. Скоро загін Галата зник за ближчим горбом. Надалі про нього доходили до Шахая лише чутки впродовж усього першого дня успенівської операції. План Шахая, коли Галат одразу ж біля Успенівки напоровся на ворога, наполовину провалився; ворога не треба було заманювати —а він ліз на форти сам. Нічна атака французької піхоти вийшла достойно»0 блискучою. Поінформовані про Успенівку, французи кинули туди ї!ої переможні полки, найкращі десантні одиниці. Вісім танків ішло піхотними лавами. Долина виповнилася блакитними сильветами, здавалися Шахаю й Марченкові нічними перелесниками, нічними туманами річки. Шахай послав п'ятий залізний полк на чолі з Семеном Виривайлом — ударити ворога в лоб і заманити на болота й грузькі луки. Семен виконав завдання. Місяць освітлював рівними променями долину, повітря від такого світла зробилося густим і мінливим, набої розривалися в повітрі не так блідо, як удень, не так вогненно, як темної ночі, пороховий дим повіяв звідусіль, долинув до Шахая й Марченка, що стояли разом на горбі, маючи в себе під ногами все поле бою. |
померли б офіцерами, синами скульпторів, писарями в нотарів, корчмарями, пирожниками — їх усіх знайшов державний розум, геніальне передбачення великих людей.