 ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ
| КОСТЬ БУРЕВІЙ -ЕДВАРД СТРІХА 16 страница
°Р онську) тюрму. З-під розстрілу Куліша врятував Олешківський м ш0 взяв на поруки знаного і любленого в Олешках Куліша. ВИКОНКОМ, Щ ш і»п/,\ « І/- 1922 року олешківська організація 1\11(6) приймає Куліша в члени партії за його заслуги в ділянці народної освіти. Куліш був свідком страшного голоду в степовій Україні 1921 року, який навіяв йому тему його першої драми ("97"), що її він закінчив уже Одесі. Від 1924 року "97" ставилась у Харкові та інших містах України, а пізніше і в інших республіках СРСР, створивши Кулішеві репутацію "основоположника української радянської драми". 1925 року з таким само успіхом пішла в театрах України та інших республік друга драма Куліша "Комуна в степах". Обидві п'єси мали пропагандивний характер, стиль їх був натуралістично-побутовий, і, хоч в них видно було іскри справжнього таланту, та все ж вони не віщували ясно в Куліші майбутнього великого драматурга. На них позначилась тодішня відірваність Куліша від мистецьких центрів Харкова і Києва, незнайомство з модерним мистецьким рухом, що для нового життя шукав нових естетичних засобів. Попрацювавши інспектором одеської облнаросвіти (1922-25), Куліш, за порадою наркома освіти Олександра Шумського, переселяється до Харкова на посаду шкільного інспектора Наркомосвіти УРСР. Він об їжджає всю Україну, пізнавши нові колоніальні злидні і прагнення українського села. Переїзд до Харкова і знайомство та дружба Куліша із Хвильовим, і ичиною, Лесем Курбасом та його театром "Березіль" вчинили справжню революцію у творчості Куліша. Першого ж року життя в Харкові ГУ25-26) Куліш закінчує три п'єси, які одразу перекинули місток від ооутового натуралізму його двох перших п'єс до тодішнього харківського неоромантизму. Це драма "Зона", інтермедія "Хулій Хурина" та комедія к загинув 1 уска . В них виявився комедійний талант Куліша, шукання их форм драми і гостра та незалежна суспільно-історична думка. Ці і мистецькі й суспільні якості зразу відчула цензура, не дозволивши До вистав ні одної із трьох п'єс. і ВДП кгг Т°И Час тал'н оголосив похід проти Шумського, Хвильового у .. Не до культурної, а тим більше — політичної суверенності Мал0 '• * ВСього лиш до формальної "українізації" і закріплення рабського "ва- Куліш, і як українець і як комуніст, ненавидячи таку імперіалістично-реставраторську політику Москви, кииув усі свої сили на боротьбу з нею. Як діяч, він став у листопаді 1926 року президентом ВАПЛІТЕ, замінивши її лідерів Хвильового, Ялового і Досвітнього що політично були вже "битою картою", як битою буває в атаці перцв передова лава. Аж до примусової ліквідації ВАПЛГГЕ 14 січня 1928 р Куліш, запеклий у боротьбі, обороняв ВАПЛІТЕ і об'єднаних у НЩ ліпших українських письменників. Обурений нахабними діями російських імперіал-шовіністів з ЦК ВКП(б) і розгромом ВАПЛІТЕ, Куліш передумав і переоцінив увесь шлях української революції, українсько-російських взаємин, зокрема шлях українських комуністів та свій власний. З іншого боку, він поглиблював свої студії з історії світового театру й драми. Готувався до основного діла свого життя, яким і стали "Народний Малахій", "Мина Мазайло" та "Патетична соната" — трилогія блискучої духової перемоги над месіанізмом російського "світового поліцая". Одним ударом "Народного Малахія", що пішов у "Березолі" 1928 року, була скинута гора російського пропагандивного сміття — був зірваний пластир індульгенції "комунізму" — і розкрились глибокі рани й проблеми зґвалтованого життя і відродження. Яким чином? Провінційний поштовий чиновник Малахій Стаканчик, почувши комуністичний гімн "Інтернаціонал", мов у пустелі міраж, раптом побачив "даль голубого соціалізму" і збожеволів на контрасті між цією "голубою мрією' і її радянським втіленням. Негайно усунути цей розрив між дійсністю і "голубою даллю соціалізму"! Розірвавши навіки з родиною і рідним містечком, Малахій несе в столицю до Раднаркому УРСР проект "негайної реформи людини ", також української людини, також цілої "рабської" України, яку він готовий "оновити або вбити!", бо в ній нема ні соціалізму, ні самостійності. В уряді УРСР, на площах Харкова, в домі проституції, у божевільні — з легкою відвагою шизофреніка Малахій прилюдно гукає: "Нарости ростуть на прекрасній конституції: тюрми, божевільні, шинки"; "проповідую11' і пишуть — нема нічого поза класами, а я скажу — ось позакласова солідарність злих"; до робітників на заводі: "Невже і гегемонів загорожено мурами та ще якими?., що різнить вас з тими, що сидять по бупрах та божевільнях?". До російського вельможі в уряді УРСР: "Кажіть руською мовою, не ґвалтуйте української... Питаю: навіщо українізують чуя*1* Хіба, щоб погонич скидався на українця і не помітно було, як їдять удя41 більше калорій?"; "ще зречено було в староіндійських Рид-Вегах: не вДч* женщини навіть квіткою, а ви що зробили?". Л Малахія було трудно пришити контрреволюцію, бо ж він фанатичний муніст-ленінець і прихильник Москви — нової Мекки: стару селянку л° ™^> то все життя шукає і питає шляху до гробу Господнього в Єрусалим, Малахій завертає до нового Єрусалиму , до Леншового взолею... до нової Мекки — Москви". Цей новітній Дон-Кіхот, повний лицарської самопожертви і спраги виправити зло, безжально переступає навіть через труп своєї прекрасної доні Любуні, яка, рятуючи батька, дійшла до проституції і самогубства і лежить ось під його ногами, поки він, "всесвітній пастух", виводить свою божевільну мелодію про "голубу мрію соціалізму", побитий і опльований навіть тими, кого він недавно захоплював своєю "негайною реформою людини" та України. Чи не бринить у цьому багатозначному універсальному образі Малахія також щось і з характеру та долі українського комунізму, що, з одного боку, хотів оновити і звільнити Україну, а з другого боку, орієнтував українську селянку Агапію на мавзолей Леніна у новому Єрусалимі? З цього боку "Народний Малахій" Куліша, українського комуніста, був відповіддю на десятилітню політику комуністичної Москви супроти України, а водночас прощанням із "новою Меккою" та з власним "учора". Та було це водночас і прощання з українським архаїчним містечковим "учора", що його захищає Малахїїв Кум, думаючи животом. Бо коли (користуємось поняттями історіософа Тойнбі) Малахій репрезентує футуристичний спосіб загибелі культури (зашвидкий рух, стрибок уперед), то Кум — анахроністичний (відсутність усякого руху вперед). Народний Малахій" у постанові Курбаса справив на глядача ютрясаюче враження. Нове експресіоністично-романтично-барокове оплення в одному образі Малахія антитетичних явищ доби, заворожлива оуресценція Кулішевого слова, ритм, настрій, що поєднав найбільш 'чне з найбільш комічним, безумна відвага автора, якого чей же не ахистити прозорий щит божевілля головного героя — все плювало глядача і лякало начальство. Тричі корегували Куліш і 'с п єсу та виставу на вимогу влади, але вони не могли переробити '-мистецьку бомбу на московський кисіль. П'єса була заборонена ^вжди десь на порозі 1930 року. асом Курбас уже приготував до вистави новий шедевр Куліша 1) м ^ комедію "Мина Мазайло" — нищівна комедія-сатира на: -адля * 'ЗМШІОЄ своє українське прізвище на російське Мазєнін Шовін' ^ У слУжбовій кар'єрі); 2) на російський великодержавний ітьотя Мотя Разторґуєва із Курська патронує русифікацію 1—249 Мазайла); 3) на анахронічний український націоналізм уенерівськоіь типу (дядько Тарас із Києва); 4) на духовний інфантилізм індоктринованої комсомольської молоді. Лицемірство московської політики "українізації" України Куліш показує крізь призму дійових персонажів п'єси: 1) Малорос-кар'єрист Мазайло: "Серцем передчуваю, що українізація — це спосіб робити з мене провінціала, другосортного службовця і не давати мені ходу на вищі посади". 2) Дядько Тарас: "їхня українізація — це спосіб виявити усіх нас, українців, а тоді знищити разом, щоб і духу не було... Попереджаю!". 3) Мокій (син Мазайла, гордий із свого українського прізвища і патріот українізовуваної УРСР): "Провокація. Хто стане нищити двадцять мільйонів одних лише селян-українців, хто?'. 4) Тьотя Мотя із Курська: "Та в ДНЯХ ТУРБІНИХ (антиукраїнська п'єса Булгакоза, що йшла тоді в МХАТі у Москві) Альоша, ти знаєш, як про українізацію сказав: все це туман, чорний туман, каже, і все минеться. І я вірю, що все оце минеться. Зостанеться єдина, неподільна..." Мокій: "Що-о?" Тьотя Мотя: "СРСР... " Тут усі чотири супротивні собі персонажі "склалися" своїми почуваннями на об'єктивну правду, а наївний молодий Мокій у негативній формі несвідомо спророкував страшний факт винищення мільйонів українських селян, що стався вже через три роки після прем'єри "Мини Мазайла". "Мина Мазайло" — класичний зразок політичної комедії "дискусійного жанру. Діалоги, репліки діють (як каже одна Кулішева ремарка в п'єсі), "мов шаблі . Багатство специфікованої за персонажами мови надзвичайне. Багатогранне Кулішеве слово раз у раз розривається, мов бомба, зрушуючи дію на сцені і регіт у залі. Персонажі схоплені в таких найсуттєвіших ' оголених їх рисах, що цілий ряд типів залишив в пам'яті глядача, немов маски старого вертепного українського театру чи commedia dell'arte. Як завше, Куліш виявив тут себе також майстром гротеску і пародії (напр.. пародія на радянський тип дискусії в третій дії п'єси). Ціле щастя, що Микола Хвильовий устиг видрукувати в своєму "Літературному ярмарку" "Мину Мазайла" (книга 6 за травень 1У*"/ і "Народного Малахія" (книга 9 за серпень 1929 p.). Обидва-бо ліпШ1 твори Куліша були назавше заборонені ще з початку 1930 року, після того, як провалилась спроба партії змусити Куліша і Курбаса до ідеин капітуляції на театральному диспуті в Харкові 1929 року. Той диспут був важливою подією. В лице партійним емісарам Моє Курбас, Хвильовий і Куліш заявили, що справжній митець ні перед як ,» поступиться своїм мистецьким суверенітетом. Хвильовий заявив, . Куліша можна порівнювати з Ревізором і що вони, виставлені ьГобасом у "Березолі", уже створили епоху і в театрі, і в житті. Куліш кло боронив Курбаса, назвавши його геніальним режисером. Він осудив ських письменників, що вони задля кар'єри і власної безпеки бояться чіпати національну проблему. "І коли мені Рабічев закидав, що я, так би мовити, прикипів до цієї проблеми, то на це дозвольте мені відповісти так: як член партії і громадянин, не можу обійти цієї проблеми і не хочу позв'язувати її в білих рукавичках. Навіть і в подальших своїх п'єсах (а я їх писав і писатиму за певним тематичним планом) я все одно буду відбивати й оспівувати національну проблему. Рекомендую і вам" (див. Газетний звіт з диспуту "Шляхи розвитку українського театру", ЛІТЕРАТУРА І МИСТЕЦТВО, Харків, за 22 червня 1929 p.). Та після цього Москва не допустила на українську сцену вже ні одної п'єси Куліша на національні теми, тим часом як московська публіка, включно з генеральним секретарем ЦК ВКП(б), захлиналася у МХАТі на виставах п'єси Булгакова "Дні Турбіних", що була сповнена тугою за реставрацією російської імперії, зоологічною ненавистю до українців і державного та культурного відродження України в революції 1917 року. Відповідаючи на протести з національних республік, Сталін писав 2 лютого 1929 р.: "Что касается собственно пьесы ДНИ ТУРБИНЫХ, то она не так уж плоха, ибо она дает больше пользы, чем вреда" (Сталин, СОЧИНЕНИЯ, т. II, 1949, с. 323). Під час прийому у Сталіна українських письменників на початку 1929 року Куліїп сміливо звернув Увагу Сталіна на суперечність між забороною українських творів з національними ухилами і вільною російською шовіністичною пропагандою в А111 і урбших із сцени найбільшого театру Росії. Сталін відповів: "А чи єсі Ьулгакова хоч крапля корисного? Є. Так і за це спасибі". Такої м корисного" Сталін не хотів бачити у п'єсах Куліша, ані в інших ронених творах найліпших українських письменників. в^повідь на цю політику диктатора і на "Дні Турбіних" Куліш д0 Го^ ' Уттю поетична мова доведена до кришталевої чистоти музики, Поетичн' ЛИСКУ шаблі. Ремарки автора — не ремарки, а ніби могутні 1 мініатюри із Тичининих "Замість сонетів і октав". Фази 18» ^^^^Ш драматургічної за своїм духом відповідають історичним фазам української революції, а дійові персонажі, схоплені в їх найглибшій суті, віддзеркалюють основні діючі соціальні сили відродження та його ворогів. За головним образом Марини чуються самостійники і повстанці; за її батьком Ступай-Ступаненком — старша, а за поетом Ільком Югою — молодща українська інтелігенція, що вагається між самостійниками і соціалізмом та більшовиками; за більшовиком Лукою — та частина міської бідноти що схильна слухати "товариша із Петербурга . Окремо стоїть старий російський генерал у відставці Пероцький та його сини-білогвардїйські офіцери Андре і Жорж, за якими — російське міщанство і вся стара монархічна Росія. І все це Куліш умістив, мов у скринці старого українського вертепного театру, на поверхах одного будинку, з якого ніби знято фасадну стіну. Усе в паралельних і перехресних діях, монологах, діалогах і в справжніх кривавих боях — розбігається, то знов переплітається і злипнеться, мов суперечні теми одної могутньої сонати. Як чайка над розораним бурею морем, підноситься образ молодої Марини над супротивними стихіями і елементами української революції, виростаючи поза власні межі у всеосяжність, спростовуючи і об'єднуючи всіх патетичною сонатою українського відродження. Ілько Юга, закоханий у Марину поет, приятель більшовика Луки, екстазно пливе на хвилях "Патетичної", що йдуть із кімнати Марини. Тоді він, що сам учиться грати на геліконі, почуває незміренність своєї сили: "Гелікон... коли взяти forte, можна загасити лампу. Але я навчуся грати так, що зорі на небі гаситиму". Його гелікон з "оркестри гуманізму" — грає на всі людські переживання. Поет "вірить у Петрарку і вічну любов"; для нього прапор боротьби і вільного труда значитиме щось тільки тоді, як над світом замає прапор вічної любові". Марина коригує поета: "Кожне слово переконує тоді, коли за ним дзвенить зброя"; "того лише ідеї переможуть, хто з ними вийде на ешафот і смерті в вічі скаже". Виключно добрий, наївний і смішний батько Марини — Ступаи-Ступаненко з усього свого довгого життя знав, що "ніч така велика, як Росія, а Росія, як ніч — не видно й не чути нашої України". Тому вже перший універсал Центральної Ради звучить для нього, як радісний великодній дзвін. Він так ненавидить царську імперську Росію, що коли виникла загроза її реставрацій Пероцькими — готов пристати Д° більшовиків: "Ні, я мабуть за соціалізм... Принаймні по-українськомУ звернувся: збирайся на смерть, а не ґатовся к смерті". "Нехай і радян' ська — аби тільки була українська республіка: на червонім дві стьожечк* «питу й блакитну". Марина поправляє смішного тата: "Хоч ярмо о«ТИ "—' Живі/ пий « . «» - ним стане, а ярмом не перестане ; найкращий спільник той, у кого по-вкраїнському говорить". Ступай-Ступаненко, якому не помогло шжіння на "Кобзарі", падає трупом на вулиці під час бою саме тоді, як Скричав на обидва боки: "Українці ж, що ви робите? Дайте подумати!" Його останні слова: "Цікаво знати, з якої сторони куля". Ступай і Юга — це ніби продовження образу Малахія. Історична загибель малахіанства супроводжується народженням Марини (як у "Вальдшнепах" Хвильового — Аглаї), що синтезує в собі шляхом заперечення усе добро Ступая і Юги, але долає їхню нереальність, роздвоєність і безпомічність у зустрічі з смертельним ворогом. Вона не випадково розучує сонату Бетховена. Ступай-Ступаненко теж уподобав сонату, але думав, що автор її мусив бути тільки українець; на фактичну довідку Марини відповів: "Значить, мати була українка". Зрозуміло, що російському монархістові Пероцькому страшні не більшовики, не комунізм, не класова боротьба, а Україна: "Одного лише боюся, щоб не розваляли фундаменту, на якому стояла Росія — єдності й неподільності її. А не розвалять Ступай-Ступаненки — Росія вистоїть і перестоїть яку завгодно революцію. Росія! Земля Русская!" В чекістській тюрмі набожного генерала Пероцького найбільш вразило і допекло, що там в'язень-монах "цілу ніч молився по-вкраїнському". Марина не говорить з чужого голосу, як, наприклад, збільшо- визований Лука. Вона натхненниця цілої доби, піфія, що пророкує з каменю омфалос — центру землі, з серця нової Еллади. На противагу до Юги, вона не тільки на роялі дає "світлий роздум бунтарного духа", ' и під іменем Чайки таємно належить до комітету збройної самостійницької організації, сигналом для виступу якої "запалена люлька". гнал дано і Марина в піднесенні: "Куріте, аж поки все небо закурите, к поки не пошле до вас Бог ангола спитати, як у тій казці: чого ж ти еш, роде козацький, що куриш і куриш? Своєї держави я хочу 3 1глися коси по спині) під прапором ось... (Винесла захованого Р пора. Розгорнула). Під цим!.." Коли ж їй прийшла черга свою ідею я u ^° В, В™ сказати", вона — певна перемоги тієї ідеї — каже: "Так, a... >j тая 4agKa щ0 л;тала над Жовтими Водами, об дороги оилась, що літа і б'ється у кожному козацькому серцеві..." зд<- вже згадували на початку, "Патетична соната" була категорично своем К*3 В Р3™' але режисерові Таїрову пощастило поставити її в верному театрі в Москві, правда, з деякими змінами в первіснім
тексті — для цензури. На прем'єрі 19 грудня 1931 р. були члени дипломатичного корпусу, а також ЦК партії і уряду. Успіх вистави був величезний і в глядача і в фахової театральної критики. Німецький лівий письменник Фрідріх Вольф, що бачив виставу у Москві, переклав "Патетичну сонату" на німецьку мову, а берлинське видавництво "Фішер" видало її фотокопією і поширювало серед німецьких театрів. Фрідріх Вольф писав у передмові до перекладу: "Форма ПАТЕТИЧНОЇ СОНАТИ — цієї найбільшої української драматичної поезії — в світовій літературі може бути порівняна тільки з драматичними поемами ФАУСТ і ПЕР ПОНТ". Прихід Гітлера до влади обірвав зацікавлення п'єсою в Німеччині. 4 березня 1932 р. в газеті "Правда" з'явилася погромницька стаття "О ПАТЕТИЧЕСКОЙ СОНАТЕ КУЛИША", підписана "Украинцем", але написана, як тоді говорили в Москві, Лазарем Кагановичем. Наслідком цієї статті, що охрестила п'єсу Куліша "фашистською", а прихильним до неї театральним критикам погрозила за втрату "більшовицької пильності", "Патетична соната" була знята з репертуару театру Таїрова, а також театрів у Ленінграді, Іркутську, Баку, де вона теж виставлялась. Це вже був 1932 рік — початок організованого Москвою масового голоду в Україні. Десь, може, на початку 1933 року зацькований пресою Куліш поїхав на села і зокрема до рідного з дитинства Чаплиного. Він на власні очі побачив, як оті його незаможники і радянські патріоти Копистки, що в його першій п'єсі "97" так стійко поборювали стихійну голодову катастрофу, тепер мруть, як мухи, від організованої радянською владно голодової катастрофи. Куліш повернувся з села до Харкова душевно хворий — кілька днів у себе в хаті кричав, стогнав, був як божевільний. Якраз у той час, 13 травня 1933 p., сталося самогубство Хвильового, про якого Куліш казав: "Це наш натхненик. Він перший відкрив нам очі на Україну". Реакція Куліша на загибель друга була несамовита. Всю ніч стояв Куліш коло мертвого побратима, а коли вже на цвинтарі труну опускали в яму — кинувся на коліна до труни з криком: "Сонце моє!" Після похорон чорна тоска огорнула Куліша так. що дружина, боячись, щоб він не вчинив собі чого, заховала його револьвери. Помітивши це, Куліш сказав: "Будь спокійна, я не зроблю того, що зробив Хвильовий. Я знайду в собі сили і буду боротися Д кінця" (Антоніна Куліш. "Спогади про Куліша", с 415-419). І справді, Кулішеві ще восени 1933 року вдалося разом із Курбасо виставити в "Березолі" його нову п'єсу "Маклена Ґраса", писану ни 1Q32-33 року. Щоб Це могло статися, Куліш оминув українські теми, містивши дію п'єси в Польщі на тлі економічної кризи. Пружиною дії збанкрутований біржовий маклер Зброжек з його демонською страстю Грача, який пускає в гру не тільки чужу, а й власну смерть, юб здобути посмертну страхову премію. Десятилітня дівчинка — жебрачка Маклена, щоб урятувати свого батька-робітника від голодної смерті, приймає пропозицію Зброжека вбити його за невеличку плату. На тлі гри демона і трагедії ангела, що мусить убити, виростає образ пропащого поета Падури, що спить у собачій будці і грає на окарині — глиняному інструментику — про самотню закинену в світі душу — в порожню ніч, на холодний місяць. Політбюро ЦК КП(б)У і верхівка НКВД, в супроводі сотні озброєної охорони, на спеціально тільки для них влаштованому перегляді вистави могли мати враження, що п'єса є не про Польщу, а Україну, що демонський збанкрутований грач — це вони самі, Маклена — український народ, поет Падура — сам Куліш, а п єса задумана і виставлена як лебедина пісня великого драматурга великого театру. Так воно чи ні, а "Маклена Ґраса" після сьомої вистави спеціальною ухвалою ЦК партії була заборонена, "Березіль" ліквідований, Курбас, а потім і Куліш заарештовані і заслані на північну російську каторгу, як ворога народу". Маклена Ґраса" — остатня відома публіці п'єса Куліша, що продовжувала його шлях угору по верховинах драматургії творчості. Крім того, він написав ще комедію "Закут" (1929), драму "Прощай, село" (1930-32), "Діалоги" (193?), "Вічний бунт" (1934) і "Так" U"j4). Ні одна з них не була допущена ні до вистав, ні до друку, а рукописи їх, як і інших п'єс Куліша, загинули під час війни. Останні дві Драми Куліш писав уже після арешту Курбаса і розгрому "Березоля", икинутии з партії, буквально самотній, без заробітку, зате під постійним Доглядом шпигунів НКВД, що ходили явно за ним слідом. 7 грудня 1934 р. Куліш був арештований по дорозі на похорони 0 друга Івана Дніпровського (автора драми "Яблуневий полон", 3 на сухоти). Йому інкримінували приналежність до неіснуючого «українського боротьбистського терористичного центру , він підписався а запропонованими слідчим "злочинами", одержав 10 років далеких ^Рів і був відправлений на Соловки, де сидів у темниці без права ти на вільному повітрі і користатись шпиталем (був тяжко хворий). ■ВН1 любові і турбот листи до родини (вміщені разом з іншими
листами Куліша у згаданому вище нью-йоркському виданні його твооЬЛ Його родину брутально викинули із помешкання, так що дружина і дцпі, дітей кілька днів жили і спали буквально на вулиці. Піаніно Кулішевп" доньки Олі, на якому вона грала йому "Патетичну сонату", коли пі писав однойменну п'єсу, було від неї забране — як у Марини — героїні тієї п'єси. Останній лист Куліша до родини мав дату 15 червня 1937 року. Із Соловків його вивезли етапом десь на переломі 1937-38 року коли такі етапи означали вивіз на розстріл. На всі запити Кулішевої дружини відповідні вищі установи в Москві відповідали — "не знаємо" Куліш увійде в історію української літератури і театру як творець необарокової драми. Генеза його стилю дуже складна. Українська традиція для Куліша часів його "97" і "Комуна в степах" не сягала далі Тобілевича. Але опісля він засвоїв собі традицію українського вертепу, і скарби драматичних поем Лесі Українки (вплив останньої злегка помітний на "Патетичній сонаті"). Куліш ріс у мистецькій атмосфері творчості Павла Тичини, Миколи Хвильового і Леся Курбаса та його театру "Березіль". Вони ж наштовхнули його на вивчення європейської і світової драми — від найновішої експресіоністичної — до найдавнішої — східної. Суверенний митець — Куліш не знав 'чужеядія" — нічого не копіював чужого. В пролозі директора театру до інтермедії "Хулій Хурина" Куліш пише, що автор ніяк не міг укластися в рамки античної, шексггірової чи мольєрової драми, бо матеріал і дух часу такий великий і своєрідний, що "ніяк його туди не вбгаєш". Світова традиція Куліша іде вглиб від сучасного йому експресіонізму (порив від серця до космосу, від факту — до суті явища, чорторий пристрастей) через імпресіоністичну драму (система розірваних сцен, ліризм, ритмізація прози, піднесення ремарок до поетичного рівня, прихований психологічний підтекст) і далі через драму романтичну (самовбивча іронія Гофмана, патетично-витончений діалог Мюссе, синкретизм антитечиих елементів у Ґюґо). Але найбільш близька була Кулішеві барокова драма Лопе де Веґа, Сервантеса, Шекспіра — саме їхнім радісним світлим світовідчуванням та органічним поєднанням одвічних антитез: трагічного і комічного, "красивого" і "потворного", індивідуалізму і сильно розвиненого соціально-політичного інстинкту, гумору і патетики, яскравого національного патріотизму і світового міжнародного універсалізму. Кулішеві, як майстрові політичної злободенної комеД"' безумовно, імпонували злободенні сатири Арістофана, що їх саме в час Куліша перекладено було на українську мову. Велика музично- ритміч"3 стихія Кулішевих п'єс дала Курбасові можливість зливати у виставах онійне ціле слово, музику і рух з силою, що нагадує стародавню ^мГІндії, Китаю і Японії. Д H такій глибокій і широкій базі Куліш будував свій власний стиль, українські національні первні реалізуються так повно, могутньо, ° бувають загальнолюдського звучання. Куліш досконало знав і ^°чував український світ, його дух і найглибші традиції. А вже щодо V аїни сучасної, то ліпшого знавця, ніж Микола Куліш, мабуть, не було письменників. Те ж саме можна сказати про українську мову, яку знав досконало, та ніколи не переставав її вивчати. Був він досить начитаний у ділянці філософії. Микола Куліш — один із найбільших у блискучій плеяді романтиків вітаїзму. Було в ньому щось од "барокової людини" (про неї ми згадували в літературних сильветах Бажана і Хвильового), що відродилась своєрідно в Україні 1917-33 років. Поринути в твори Куліша — це значить поринути в український національний світ на всю його глибину і ширину. А що Куліш не був ніколи засліплений своєю безмежною любов'ю до України й української людини і викрив її найтрагічкіші суперечності і слабості, то шлях через його український світ раз у раз виводить нас на вершини, з яких видно людство і вічність. В змаганні України з комуністичною Росією за духовну суверенність і власний свій духовний шлях Микола Куліш являє блискучу перемогу. От чому фізичне знищення Куліша супроводжувалось знищенням його драматургічної спадщини. Із 14 його п'єс Москва поки що дозволила користуватись тільки двома першими, ще учнівськими його драмами. Хвильовий урятував бодай "поправлені" для цензури "Народний Малахій" і "Мина Мазайло", видрукувавши їх у "Літературному ярмаркові". Святослав Гординський урятував і вможливив для доступу |
