 ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ
| КОСТЬ БУРЕВІЙ -ЕДВАРД СТРІХА 23 страница
...Романтику вітаїзму утворюють не "енки", а комунари. Вона, як і всяке мистецтво, для розвинених інтелектів. Це сума нового споглядання нового світовідчування, нових складних вібрацій. Це мистецтво першого періоду азіатського ренесансу. З України воно мусить перекинутись у всі частини світу й відіграти там не домашню роль, а загальнолюдську. ...Але тут же ми попереджаємо: коли ми надаємо своєму мистецтву бойового значення, то це зовсім не значить, що ми розуміємо під ним той потік віршової "бойової" графоманії, який пробіг нещодавно нашою територією. Щоб творити справжнє бойове мистецтво, треба відчувати свою епоху, треба знати, на що вона хворіє. Ми, наприклад, одну Тичинівську "Бурю", або одну Иогансенову "Комуну" не проміняємо на всі вози віршів, що риплять до города по великому тракту. Ми, наприклад, одну щиру новелу не проміняємо на всі просвітянські лантухи оповідань. Ми, "олімпійці", не тільки відчуваємо запах наших днів, але й аналізуємо всю складність переходового періоду. Наше гасло — бий і себе й інших "свинею". Буди суспільство, не давай йому заснути. Наше гасло — вияви подвійність людини нашого часу, покажи своє справжнє "я". Це тобі дасть можливість іти далі, бо коли ти не просвітянин, ти підеш у протест проти того ладу, який виховав тебе, саме — проти капіталізму. Але тут нам закинуть ядовитою іронією одного з "енків : — Який же ти революціонер, коли в тебе "кололось „я"? — коли ти просвітянська колода, то, звичайно, без сокири ще вік Така, як бачите, складна ситуація щодо пролетарського мистецтва- Європа — це досвід багатьох віків. Це не та Європа, Щ° u І Ппенґлер оголосив "на закаті", не та, що гниє, до якої вся наша ненависть, і те .—Європа грандіозної цивілізації, Європа — Ґете, Дарвіна, Байрона, Ньютона, Маркса і т. д., і т. п. Це та Європа, без якої не обійдуться перші фаланги азіатського ренесансу. І коли Зеров знає цю Європу (а він її знає!), то ми йому простягаємо руку. ...Так ми дивимось на Європу. Так ми дивимось на просвіту. Що ж Про демагогічну водичку або справжня адреса української воронщини, вільна конкуренція, ВУАН і т. д. (Третій лист до літературної молоді) ...Воістину демагогія! Але вам, Сергію Володимировичу (мова про опонента Хвильового — Пилипенка — упор.), не личить оперувати нею? Ви ж прекрасно знаєте, що Мопасан аж ЗО років ходив до Флобера, і тільки на 31 ризикнув виступити з першим твором. Чому ж зи не вчите цього молодь? Ви ж прекрасно розумієте, що вся та "масова література", що її ви друкуєте, і близько не лежала біля мистецтва. Навіщо ж ви нацьковуєте цю молодь на Хвильового? Навіщо ви її держите в темноті й не скажете їй, що самих творів Ленінових для митця дуже й дуже мало. Чому ви не порадите їй звернутись до Зерова, який наштовхне її на таких реакціонерів, як Віко, проф. Віппер і т. д.? ...В останньому листі до Хвильового Микола Зеров, приймаючи подану нами ідею азіатського ренесансу, говорить так: "Я люблю всіх прихильників циклічних теорій". Віра в циклічність позначається пафосом, трагізмом, емоціонально насичена, і через те захоплює". Саме цю циклічність ми й подаємо. Саме вона й породить ті "великі Думки и почуття", що про них говорить Веронський. Його ж "безконечний Р°грес веде нас до "катафалку мистецтва", до панфутуризму, до відаторських настроїв. Буржуазний цикл себе вичерпав і зайшов у У11141*, і не Веронському вивести його на радісний путь горіння. В тій рошурі Искусство как познание жизни" він надто перегинає кийочок -ктивізму. Цим тільки й можна пояснити, що для Веронського німецький «сіонізм —. "упадочна" течія. Для нас не так: це теж предтеча ого азіатського ренесансу. Бо експресіонізм — не дадаїзм, не унанімізм оменівського, вузенького "преображенного града", це теж спроба циклічну теорію. І тільки тому, що він виник до приходу ери
горожанських сутичок, теорія не пішла в дійсність і дала лише блискучу плеяду художників із едшмідівською волею й спрагою до життя. Отже, тільки циклічна теорія має перспективи. Це не шпенґлерівська теорія цілої системи — це циклічна теорія одного мистецтва... Саме з південно-східної республіки комун, саме з радянської України й піде те нове мистецтво, що його так чекає Європа. ...Наш маестро (тобто, Пилипенко, — упоряд.) патетично доносить: "24 травня обізвалась на голос тов. Хвильового цитадель українського старого слова й українських старих думок — ВУАН і влаштувала диспут". Ну, і що з того? Що це доказує? Очевидно, тільки актуальність цієї справи... — Але почекайте, — кричить маестро. — Устами Зерова попутницька фаланга от чого вимагає: "Треба допустити вільну конкуренцію в літературі, треба припинити протекціонізм пролетарським організаціям, бо все це сприяє кар'єризмові й спекуляції". От бачите, каже наш опонент, — "політичні ріжки вже висунулись з капшука, навіть пояснювати зовсім не доводиться". Хіба? А от ми думаємо зовсім навпаки, треба й пояснити трохи, бо "Олімп" теж підписується під зеровським твердженням. ..."Мені здається (пише Н. Бухарін), що найкращий спосіб занапастити пролетарську літературу, що її прихильником я є, найбільший спосіб зав язати їй світ, це — зректися принципів вільної анархічної конкуренції. ...Коли ж ми, навпаки, зупинимось на точці зору літератури, яку мусить регулювати державна влада й яка буде користуватись різного роду привілеями, то, без всякого сумніву, в силу цього ми зав'яжемо світ пролетарській літературі". Тепер ясно, чому ми погоджуємось із Зеровим? Ми не хочемо "зав'язати світ пролетарській літературі". Субсидії й протекціонізм потрібні для робселькорівських організацій, а не для мистецьких. Про це ми вже давно говорили. Меценатство в мистецтві ми мислимо, як допомогу окремим індивідуальностям. Меценатство над групою можна взяти тільки тоді, коли ця група складається з випробуваних художників. ...Тут до речі знову кілька слів про Європу— навіть наші дрУ31 досі не розуміють нас: коли ми говоримо про Європу, то ми маємо на увазі не тільки її техніку. Голої техніки для нас замало: є дещо серйозніш6 від останньої. І от: ми розуміємо Європу теж як психологічну категорію. виганяє людськість із просвіти на великий тракт прогресу. Отже, Зерових ми мусимо використати не тільки по лінїї техніки, яле й У напрямку психології. Один той, на перший погляд, незначний Факт, Щ° вони так пильно "проти течії" перекладають римлян, дає нам поаво вбачати в них справжніх європейців. Зерови відчули запах нашої епохи й пізнали, що нове мистецтво мусить звернутися до зразків і — античної культури. Азіатський ренесанс — це епоха європейського відродження плюс незрівнянне, бадьоре й радісне греко-римське мистецтво. Не дивно, що навіть у буржуазній Франції виник недавно неокласицизм. Для романтики вітаїзму неокласицизм так потрібний, як і сама віра в правду великого азіатського ренесансу. ...Чи варто резюмувати? Ми гадаємо, не треба. Але ми й у цьому листі звертаємось до молодої молоді — Камо грядеши? Біблейська мудрість каже: коли йдуть два сліпих, то обидва попадуть у яму. Воістину, не за мистецьким авторитетом тов. Пилипенка йти молодим художникам: їх чекає розчарування. З "Олімпом" зовсім не те — ми відкидаємо малоросійщину, просвітянщину та іншу безперспективну вузькість і кличемо до невідомих обрїїв прекрасного азіатського ренесансу. Ми кличемо творити те мистецтво, що його так чекає Європа. Ми знаємо — важкий наш шлях і велику вагу беремо ми на себе. Зате — це радісний шлях духмяної боротьби, — шлях, що біжить у майбутнє за багряними кіньми нашої геніальної революції. Кажіть же, юнаки і юнки: — Камо грядеши? Подані вище памфлети Хвильового "Камо грядеши" вперше друкувалися в літературному додатку газети "Вісті ВУЦВК" — "Культура і побут" ч. ч. 17, 20 і 23 є кеітні-червні 1925 р. В тому ж році вони вийшли окремою книжкою: КАМО ГРЯДЕШИ. Памфлети. В-во "Книгосгіілка". 1925, 63 с Ми подаємо тут тільки більші уривки із цієї книжки. Під "просвітою" Хвильовий розуміє не одноіменне колишнє культурно-освітнє масове товариство, що провадило корисну освітню працю серед широких і часто неписьменних мас, а поняття обмеженої провінційності, що не бачить різниці між суверенною мистецькою оригінальною творчістю і працею ліквідації елементарної неписьменості. Цим своїм поняттям "просвіти" Хвильовий хоче віддати також комплекс свідомої самообмеженості, яка не прилучається д0 світової культури і боїться також очолити суверенні вимоги всебічного розвитку нації. Засуджуючи масові організації селянських письменників "Плуг" (голова С. В. Пилипенко), Хвильовий протиставить йому Миколу Зерова, блискучого літературознавця, професора Київського університету, лідера групи неокласиків, яку ЦК партії засудив як буржуазну. ДУМКИ ПРОТИ ТЕЧІЇ Від автора Випускаючи другу серію памфлетів, ми вважаємо за потрібне і цього разу попрохати пробачення у читача: і тут не все буде зрозумілим для нього. Але чому ж ми поспішаємо з виданням цієї брошури? Тому, шановний читачу, що життя не чекає нас. Ті ідеї, що ми їх кинули у своїй першій серії памфлетів ("Камо грядеши", вид. "Книгоспілки", 1925), шукають собі підтримки. Отже той, хто стежив за літературною дискусією минулого року, очевидно, зрозуміє нас. Більше того: він мусить пробачити нам гостроту в виразах, бо коли розв'язується майбутнє молодого мистецтва, сентиментальності нема місця. ...І коли ти переконаєшся, що ми в основному стоїмо на правдивому шляху, — неси наші мислі в найглухіші закутки республіки і всюди підтримуй нас. І ільки спільними зусилями ми виведемо нашу хохландію на великий історичний шлях. Психологічна Європа ...Ви питаєте, яка Європа? Беріть яку хочете: "минулу — сучасну, буржуазну — пролетарську, вічну — мінливу". Бо й справді: Гамлети, Дон Жуани чи то Тартюфи були в минулому, але вони є і в сучасному, були вони буржуазні, але вони є і пролетарські, можете їх уважати "вічними", але вони будуть і "мінливі'. Таку кокетливу путь держить діалектика, коли блукає в лабіринті надбудов. Тут ми, нарешті, стикаємось з ідеалом громадської людини, яка в їй біологічній, точніше — психо-фізіологічній основі вдосконалювалась оотягом багатьох віків і є власністю всіх класів. У цьому сенсі ми нічого не маємо проти того, щоб Леніна порівняти Петром Великим: як той, так і другий належали до одного типу громадської людини й саме ідеального, що його нам дала Європа. І імператор римської імперії Август, і мислитель буржуазії Вольтер, і пролетарський теоретик Маркс — всі вони в цьому сенсі подібні один до одного. ...Цей класичний тип ми мислимо в перманентній інтелектуальній, вольовій і т. д. динаміці. Це та людина, що її завжди і до вінців збурено в своїй біологічній основі. Це — європейський інтелігент у найкращому розумінні цього слова Це коли хочете — знайомий нам чорнокнижник із Вюртембергу, що показав нам грандіозну цивілізацію і відкрив перед нами безмежні перспектива Це — доктор Фауст, коли розуміти його як допитливий людський дух. І зовсім помиляється Шпенглер: він везе на катафалку не Фауста, а "третій стан", бо доктор із Вюртембергу безсмертний, поки існують сильні, здорові люди. — Ага... так от про що ви говорите. А чи нема тут у вас ідеалізму? — Подивимось, перша цитата з Мерінга: "Історичний матеріалізм ніколи не відхиляє дії ідейних сил". Друга цитата з Плеханова: "Велика людина бачить далі і хоче сильніше інших. Вона — герой. Не в тому сенсі, що начебто може зупинити чи то змінити ходу речей, а в тому, Цю п діяльність являється свідомим і вільним виразником цієї необхідної і позасвідомої ходи. В цьому її значення; в цьому її сила. Але — це колосальне значення, страшна сила". ^аме ця страшна сила і є згаданий нами тип, і є психологічна -вропа, що на неї ми мусимо орієнтуватись. Саме вона й виведе наше >лоде мистецтво на великий і радісний тракт до світової мети. Соціалізм — це, з одного боку, теорія боротьби за царство свободи, Другого — конкретний етап у боротьбі людини з природою. Отже, а подивитися на справу ширше і глибше, і не думати, що тисячі "кто, хоч би й комуністичних, роблять епохальну справу, що вони ВДуть тон гнилій територіальній Європі, що витягнуть її з болота, затягла її колись могутня і прекрасна, тепер стара й безсила буржуазія. К СТ01ТЬ справа з психологічною Європою, що до неї антитезою є 1 аРкун-Задунайського: психологічна категорія є жива людина з мислями, з волею, з хистами. Жива людина є громадська людина Класичний тип громадської людини вироблено Заходом. Як надбудова він вплинув на економічний базис, на добробут феодалів і буржуазії. Вії, вплине й на добробут пролетаріату. Його соціальний сенс у його широкій та глибокій активності. Отже, не можна мислити соціального критерію без психологічної Європи. —■ І все? Ні, тепер дозвольте ще зупинитись на просвіті. Культурний епігонізм "Нам передано изумительное литературное наследство, на нас, коммунистах, лежит тягчайшая ответственность за то, какую литературу даст нам новая Россия после Пушкина, Гоголя, Толстого". Так в ересефесерівські простори сурмить "Красная новь" Ми тут, на Україні, кричимо, хоч і на всі легені, але трохи інакше: — В минулому лежать надзвичайні шедеври мистецтва. "Третій Але ця відповідальність ускладнюється, коли ми уясняемо собі, що це мистецтво мусить творити культурно відстала нація. До цього часу ніхто ще не брав на себе труду з'ясувати ту заплутану ситуацію, з якою ми стикаємось в українській культурі. ...Стоїть така основна й нез'ясована дилема: — Чи будемо ми розглядати своє національне мистецтво, Чи, навпаки, залишивши за ним ту ж таки службову роль, знайдемо за потрібне підіймати його художній рівень на рівень світових шедеврів. Ми гадаємо, що це питання можна розв'язати тільки так: — Оскільки українська нація кілька століть шукала свого визволення, темпераментом і з такою ж волею наздогнати інші народи, як це ми постерігали й у римлян, що за порівняно менший період значно наблизились до грецької культури. Ця ж національна суть мусить себе вичерпати й у мистецтві. Коли наші погляди в цьому випадку зійдуться з "чаяніями" нашої де таки дрібної буржуазії і навіть фашистів, то це зовсім не значить, що ми помиляємось... Рідне слово, коли "націонал-більшовик" Устрялов приймає програму компартії, то це зовсім не значить, що ця програма потребує коректив. ...Але тепер, коли ми перейдемо до дійсного стану речей, то треба сказати: — Наша постановка тільки в тому випадку буде мати реальні наслідки, коли нове суспільство стане розглядати наше мистецтво в фокусі світових мистецьких колізій. Іншими словами: ані на мить не спускаючи з ока відповідних досягнень інших країн, ми мусимо знайти якнайближчі шляхи до повного розквіту, бо в противному разі нема рації робити нашу установку. Що ж до того, що ми маємо більше тенденції на позадництво, про це говорить уся історія нашої нації. Це ж класична країна гаркун-задунайства, просвітянства, культурного епігонізму. Це — класична країна рабської психології. Недарма саме вона й породила антитезу до психологічної Європи: цю "ідеальну" просвіту. Коли тов. Сталін говорить, що розвиток національної культури залежить від самої нації, яка думає творити цю культуру, то наші епігони розуміють це так: "Прийдіте і володійте нами". Від Котляревського, Гулака, Метлинського через "братчиків" до нашого часу включно українська інтелігенція, за винятком кількох бунтарів, страждала і страждає на культурне позадництво. Без російського Диригента наш культурник не мислить себе. Він здібний тільки повторювати зади, мавпувати. Він ніяк не може втямити, що нація тільки тоді зможе культурно виявити себе, коли знайде їй одній властивий шлях розвитку, н чіяк не може втямити, бо він боїться дерзать! Ліба наші сьогоднішні розмови про масове мистецтво не є ознакою озадництва? Хіба нам і досі не доводиться витягувати ганебну постать ркуна і ставити його поруч із Європою, хоч би і для контрасту? оже і цЄ) скажете, лірика? Може й це "манівці personalia"? °в. Дорошкевич вагається, що краще: просвітянство чи естетичне Щанство. Ми не вагаємось і кажемо: пара п'ятак. Міщанство —
завжди — міщанство і завжди йому одна ціна. Але коли ми візьмемо конкретні постаті з нашого минулого Як" захоплювались естетизмом, то й Євшан, і молодий Семенко, і Вороний є для нас не тільки представники певних соціальних груп, але й трагічні моменти в історії нашої літератури. Коли взяти ті умови, в яких росла й розвивалась хохландія, коли взяти на увагу ту атмосферу жахливого позадництва, в якій жив той же поет Вороний, то нема нічого дивного що наші естети впадали в крайність... Хіба це знамените L'art pour L'art не зазнало з часів Аріосто певної еволюції? Хіба античний пароль — "краса" з означенням класових сил не шукав іншої гармонії, де б звучали громадські мотиви? Хіба той же Пушкін (знову вертаємось до "російської революційної літератури") не був тому яскравим прикладом? Хіба за "Русланом і Людмилою", цим „Orlando fario", ми не бачимо ще Пушкіна-громадянина? Але Пушкін жив у нормальній атмосфері культурного будівництва, а Кобилянська, припустім, — за великою китайською стіною, серед дикунів та епігонів. Чи могла ж вона, можливо — пересічний талант, поставивши перед собою велике завдання, вийти переможцем? Український естетизм, як каже тов. Дорошкевич, "становив найповерховішу з громадського боку, найменш впливову плівку нашої літератури". Але чи значить це, що він був антигромадським явищем? Коли формула "мистецтво для мистецтва" є ознакою розкладу мистецтва, а також суспільства, то треба сказати, що в часи нашого українського естетизму наше національне мистецтво й наше національне суспільство тільки-но становилось на ноги. Але, не припускаючи навіть цієї засади, ми, закликаючи до прийняття психологічного Заходу, в той же час надаємо представникам нашої модерністично-естетичної Європи великого громадського значення. Бо ми виходимо не з сахаринно-народницьких засад, які затримують національний розвиток, а з глибокого розуміння національної проблеми. Українське мистецтво мусить знайти найвищі естетичні цінності. « на цьому шляху Вороні й Євшани були явищем громадського значення. Для нас славетний "мужик", Франко, який вважає Флобера за ДУРНЯ' менш дорогий, ніж (да не буде це personalia!) естет Семенко, ця трагічна постать на тлі нашої позадницької дійсності. Що ж до ідеального революціонера-громадянина, то більшого за Панька Куліша не знайти. Здається, тільки він один маячить світлою плямою 3 темного українського минулого. Тільки його можна вважати за справжнього йця за ту людину, яка наблизилась до типу західного інтелігента. І ми ної Європи , на наш погляд, це саме и є Європа червона. Ьо ж гад - еовоним" ми розуміємо не що інше, як символ боротьби. Куліш був по суті ідеологом сильного "третього стану", і коли б він стикнувся з мертвою стіною культурного епігонізму тодішньої їнської інтелігенції, ми б, безперечно, в часи горожанської війни не мали б таких вождів, які завжди плентались у хвості маси. Яку свій час національні війни були революційним, червоним явищем в історії людськості, так і Куліш для нашої країни був прогресивною, червоною Європою. Але чи значить це, що ми радимо брати за ідеал Кобилянську чи то Куліша? Хто так подумає, буде наївною людиною. Ми тільки хочемо подивитись правді в очі. Ці люди стояли на правдивому шляху, але, стакнувшись із рідним позадництвом, залишились трагічними постатями, повними протиріч і помилок. ...Навіть із тим же "різночинцем" Достоєвським щось не ладно в нашого опонента: його, Достоєвського, "чернетки-оригінали" в світовій літературі займають більш поважне місце, ніж "француз" — Тургенев. Так ми думаємо, Дорошкевич — навпаки. Взагалі треба сказати, що аналогія: "різночинець" — селянин-робітник "трохи й навіть більше, як трохи", невдала. Цим не можна доказати, певніш виправдати сучасних златовратських у мініатюрі... Конкретніше: все це аксесуари з народницької скриньки, і ведуть вони свій родовід від тієї ж культурної української інтелігенції, яка весь час стежить за диригентською паличкою російського Діда-шістдесятника". пхиття ускладнюється. Треба шукати інших паралелей, порівнянь, «налогіи. Справа в тому, що ми не підемо на альянс із грінченківщиною. ■ и> як і пролетаріат, ведемо свій родовід від Куліша, від великого третього стану". З потенціальним буржуа ми нічого не маємо спільного. Узькоутилітарний сахарин ми виробляти не будемо. і ов. Дорошкевич не виправдав безграмотність нашого письменника, ш грубо підійшов до системи надбудов. У мистецтві не завжди така мДовність: дворянин-різночинець — селянин-робітник. Буває і так: рянин, а потім селянин Шевченко. Де ж подівся Винниченко? - «видно, в еміграції. я б емо тривогу й заявляємо: той клас, що дав геніальних теоретиків і практиків революції, не може не дати в скорому часі і своїх більш-мещі талановитих митців. Вергілій прийде... можливо й тепер із провінції можливо й тепер не один. Він не був навіть сторожем в університеті св Володимира, але він (коли це вже буде справді він!) одкриє нову сторінку в історії світового мистецтва. З його приходом буде нанесено страшний смертельний удар культурному епігонізмові. — Фу, чорт! Пробачте: і тут лірика. Таке останнє питання. Це уривки з книжки Миколи Хвильового ДУМКИ ПРОТИ ТЕЧІЇ. Памфлети. Харків, Державне видавництво України, 1926, с. 123. Памфлети ці друкувались початково в додатку до газети ВІСТІ ВУЦВК — "Культура і побут" за листопад і грудень 1925 р. чч. 44, 45 та 46. Останній із памфлетів цієї книжки був початково друкований в журналі ЧЕРВОНИЙ ШЛЯХ, ч. 11-12, 1925, с 312-827. АПОЛОГЕТИ ПИСАРИЗМУ (До проблеми культурної революції) Здається, Гіндеибурґ сказав: "Стратегія — річ велика, але той переможе, у кого будуть міцніші нерви". Це — так. Це — як правило. І ми це завжди пам'ятаємо. Отже і тепер, коли нашу фортецю атакують з кількох боків, коли ми навіть не встигаємо відповідати на всі ті чистоплотні і нечистоплотні брошурки й статті, що ними обстрілюють нас, — тепер ми, як то кажуть, беремо себе в руки і спокійно продовжуєм0 наступ. По-перше, не треба повторюватись, по-друге — не треба чіпати дрібничок. Треба бити в саму суть. Ми підійшли до того відповідального моменту, коли боротьба на літературному фронті вступає в нову Ф33' свого розвитку і набирає суто політичного характеру. В той час, як У Росії аналогічна дискусія допіру розпочинається (див. останні числа "Журналиста" й "Красной нови"), на Україні, в силу багатьох причин- підійшла вже до одного із своїх логічних етапів. Отже, зробимо деякі висновки. . _ . '. . . Даиош пролетаріат! ...Але яким же чином пролетаріат буде грати першу скрипку, коли лля нього українська культура і досі terra incognita? Коли ми кажемо, що пролетарський художник для "дальших" перспектив має соціальний ґрунт, то це зовсім не значить, що цей грунт в даному його стані може бути базою конкретних і міцних ідеологічних факторів для культури великого народу. Таким чином, ми прийшли до того самого висновку, що його вже демонструвала кілька разів компартія: поки пролетаріат не оволодіє українською культурою, доти нема ніякої певності, що культурна революція на Україні дасть нам бажані наслідки. Отже, розв язуючи проблему ідеологічної організації літературних сил, ми знову і знову викидаємо бойове гасло: "Дайош пролетаріат!" Але, на жаль, і це гасло не всі однаково розуміють. Тов. Пилипенко, наприклад, радить нам (чому не собі — аллах його знає!) якось там "зв'язуватись" з робітничою масою, йти до неї, йти, так би мовити, "в народ". Тов. Щупак, повіривши комусь, що його "виступи є ознака великого масштабу Щупакового світогляду", киває в журналі "Життя й революція" (ч. 12, 1925) на димар Бродського: мовляв, "дайош" пролетаріат. ...Така постановка питання не витримує ніякої критики і фактично мусить, за допомогою плужанських меморандумів, перевести нашу літературу на чужу компартії ідеологічну "точку опертя". Це з нашого боку був би гибельний компроміс. Ми в цьому питанні безкомпромісні. Ми требуем" (по-українськи — "вимагаємо") серйозно поставитись кому це слід до українізації пролетаріату. На димар Ьродського ми кивати не будемо. Але що ж нам заважає перевести дерусифікацію робітництва? Адже дповідна постанова компартії є? Тут дозвольте "почастувать по баске" російського міщанина, бо він (безсмертний) і є головною перешкодою. 1 ви не чули, як він хіхікав протягом нашої дискусії: мовляв, перегризлись хохли". ■ »1и говоримо про нього, — про російського міщанина, якому в » а!^сидить оця українізація, який мріє про "вольний город Одесу", „ \п скРежетом зубовним" вивчає цей "собачий язик", який кричить ВМ0СКВГ "Ґ«я,-гІ ™~» С • !" * ■ coj- '• 1 аалті рятуйте, хто в Dora вірує! , який почуває, що губить під ' Фунт, який по суті є не менший (коли не більший) внутрішній ворог революції за автокефально-столипінський "лемент". Цей сатан з тієї ж самої бочки, що й наш куркуль. Отже, наше друге завдання (коли перше — передати комбінацію а трьох пальців на отруби) — ошарашити "по башке" російського міщанина... Замість того, щоб витрачати енергію на організацію в Києві димаря Бродського, тов. Щупакові слід піти в якийсь робітничий профсоюз і українізувати його верхушку. Вже час зрозуміти наше гасло "дайош пролетаріат так, як того вимагає дана політична ситуація. Українізація, з одного боку, є результат непереможної волі 30-мільйонної нації, з другого — це є єдиний вихід для пролетаріату заволодіти культурним рухом. І коли цього не розуміє російський міщанин, що сидить у робітничих клубах, у відповідних культурно-правових установах, то перше бойове завдання для тов. Щупака — це допомогти йому. Треба, нарешті, переконати цього міщанина, що все одно йому доведеться поділити українців на петлюрівців і комунарів, все одно йому доведеться передати "бразды правления" у більш певні руки, все одно він скоро опиниться без бази і змушений буде остаточно капітулювати. Його "лебединая песня пропета". Отже, розпускайте, тов. Щупаче, "Плуг" та злазьте скоріш на якусь командну висоту в робітничому профсоюзі; бо дерусифікація робітництва є перша й найголовніша передпосилка до розв'язання проблеми ідеологічної організації літературних сил. Досить "розговорчиков"! "Дайош пролетаріат! |
