 ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ
| КОСТЬ БУРЕВІЙ -ЕДВАРД СТРІХА 22 страница
Вихід Музагета" в 1919 році був сенсацією в літературно-мистецьких ' лах. Великого формату, з добірними зразками творчості членів "Музагета", Цікавими портретами декого з них на окремих картках — він запевняв чиї творчі можливості цієї групи. Тичина, що був тоді у зеніті своєї и'„дав ТРИ загальновідомі потім поезії: "Міжпланетні інтервали", л: та І Бєлий, і Блок, і Єсенін...". Були ще поезії Павла ЖИЛИ"пИЧа' ^' Загула' М- ТеРещенка, Клима Поліщука, Михайла ' .„ лекси (-лісаренка, а також проза Галини Журби. Було і кілька По ' ' На 3^РКи поезій і прози Володимира Ярошенка, Клима стан Ка' Слісаренка, Ол. Грудницького. Але вісь альманаха '• M ' И ДШ л'ТеРатУРн°-пУбліцистичні статті Юрія Меженка та пери * '"■ Загула), які віддзеркалювали шукання переходового "'Нтеон К поезІЄ,° національного відродження і штучного насадження •нальних" принципів "проліетарської літератури". Стаття Меженка "Творчість індивідуума і колектив" формулюва» думки української інтелігенції. Меженко твердив: Національність диктус свої вимоги індивідуумові, і не дивно, що ми не знаємо безнаціональнії культурних творців або міжнаціональних". Всі думки статті Меженка формульовані так, що вони стосуються не тільки літератури, а мистецтва взагалі, і ці думки поділяли представники образотворчих мистецтв Великому Нарбутові в цій саме площині доводилося сперечатися з молодими адептами пролетарського образотворчого мистецтва, які хотіли знищити все досьогочасне і будувати нове, інтернаціональне. Він говорив що якби й узяти за мету інтернаціональне мистецтво, то шлях до нього лежить у ствердженні, а не негації національного мистецтва. Меженкова аксіома, як заключний акорд його думок про мистецтво, звучала так: "Творчий індивідуум тільки тоді може творити, коли визнає себе істотою вищою над колектив і коли, не підлягаючи колективові, все-таки почуває національну з ним спорідненість". Стаття Майдана (Загула) виходила з цих само принципів. Дуже прозірливо і цікаво, як на свій час (1919), поставив Меженко проблему загрози колективістичної зрівнялівки людини, перетворення її на безобразну комаху-робота. Після другої світової війни ліпші інтелектуалісти й журнали Заходу не переставали обговорювати цю проблему, як найбільш пекучу, і на тлі того обговорення стаття Меженка здається хоч і ие такою свіжою, якою вона була в 1919 році, але і ні трохи не застарілою. В першій половині двадцятих років Меженко виявив себе як критик з тонким смаком і гострим зором. Запам'яталися його більші статті про творчість Павла Тичини ("Гроно", 1920), про Миколу Хвильового ("Шлях мистецтва", 1923), Євгена Плужника і Михайла Івченка ("Життя й революція", 1926), або коротші критичні спостереження в рецензіях на збірки творів Дмитра Загула ("Книгар", 1919), Максима Рильського та Якова Савченка ("Літературно-науковий вісник", 1918), Павла Тичини ("Музагет", 1919), Дмитра Фальківського ("Життя й революція", 1927)- Історично-літературні етюди Меженка (напр., стаття про Івана Нечуя-Аевицького у виданні його творів) не були вдалі: він був критик та організатор літератури в першу чергу. В знаменитій літературній дискус" 1925 року він виступав по боці "європейців". З кінця 20-тих років цілком переключився на працю навколо книги. ВІД УПОРЯДНИКА: цю сильветку Меженка написав на най* прохання Володимир Міяковський, що особисто знав Юрія Іванова' Меженка. ТВОРЧІСТЬ ІНДИВІДУУМА І КОЛЕКТИВ (Уривки статті в збірнику українських модерністів "Музагет", 1918) Творчі сили, що в сьогоднішній час повинні творити щось нове, ще нечуване і ніким не передбачене ще вчора, не встигли дійти до тями від того нападу на всі традиції й звички, на яких тепер наліплено етикетки _ "негідне народові", не можуть стати на ґрунт міцними ногами, не можуть знайти того, що зветься "внутрішнє самовиправдання творчості . І чи можна докоряти митцеві в тому, що сьогоднішній рух, зруйнувавши його світогляд, покинув його на голому місці й поставив такі тяжкі вимоги щодо творчості, що тільки великим напруженням усіх своїх активних сил особа може в деякій мірі подолати поставлені завдання. Трагедія сучасного поета, трагедія митця — це трагедія тієї культури, що надто дорого цінувала сама себе і яку дуже низько поцінував сам народ. Народ, який став критиком і цінувателем, не пізнав себе в тому мистецтві, що про нього стільки балакало. ...Творчий індивідуум тільки тоді може творити, коли визнає себе вищою істотою над загал і коли, не підлягаючи загалові, все-таки почуває свою з ним спорідненість. ...Народ зрікається свого сина, що, приваблений чужою культурою, кидає свою й позбувається психології свого народу, відкидає жадання і домагання, які мають певну традицію, і переходить до чужинців. Не буде помилкою, коли ми скажемо, що абсолютно всі більш-менш видатні митці творили тільки в рамках традицій, що знаходять собі відгук у народному серці, і з глибокою певністю я обстоюватиму на тому, що нема жодного великого письменика або музики, який не виходив би із иетрщ народної психології. Я кажу про письменників і музикантів тому, ° народ найбільш виявляє себе в мові й музиці. ...bo мені вважається потрібним зв'язати два поняття колективу й ^відуума, які тісно зв'язані в понятті творчості, хоч і індивідуальної, є не позбавленої тих психологічних моментів, які споріднюють дві сякчасні ворожі сили. Так є збудований наш людський світ і наша ська культура, що виникла з бойовиська двох стихій — колективу и 'Ндивіду. У ми з самого початку хочемо зауважити, що ми знаємо народну, ""•^народну творчість. Себто той колектив, що творить, є споріднений у власному осередку ознакою народності, національності. Таким чином, щ підійшли до питання про національність, що я ставлю на чолі не тільки колективної, але й особистої, індивідуальної творчості. Кожна людина — це лише момент, що проходить у своїй психологічній особливості на загальному тлі свого народу, який живе своїм життям своєю традицією, традицією, котра складалася віками і котра, тому щ0 вона будується на психіці, не може бути порушена. Бо ми ж знаємо, щ0 психологічна революція завжди дає наслідком божевілля і що можлива лише еволюція психіки. Таким чином, психологія народу — нації — це щось тривке, стале і не легко підлягає впливам чужим, зовнішнім. ...У нас на очах тепер є велика розмірами нація, яка має претензії сказати нове слово в культурі, ще не утворивши своєї власної, а разом із тим зрікшися всіх попередніх культурних здобутків її. Ми говоримо про Московію і в цьому разі цілком приєднуємося до московського народу, який ще не мав досі своєї культури, а її заміняли йому до часів революції покидьками з західного столу і псевдоіндивідуалістичними витребеньками, починаючи від псевдокласицизму і кінчаючи футуризмом. Трагедію культури переживає завжди той народ, якого зречуться його творчі індивідуальності і, відкинувши зі зневагою стихію, стануть лицем до чужого й насильно насаджуватимуть, не зважаючи на психологію і світогляд народу. ...Очевидно, що тільки почуття спільного психологічного ґрунту може віднести не лише людину, а також і її творчість, до певної національної групи. Бо й справді, чи можна ще де знайти такий самий широкий об єднуючии принцип, як нація, в якому б не ставилися хоч будь-які межі для творчості. Всі інші поділи людності на групи, класи тощо значно менші щодо кількості об'єднаних ними осіб і тому накладають на творчу особу більше обмежуючих обов'язків, наприклад, "класові інтереси , чого абсолютно не має нація. Отже, "національні інтереси в творчості , такого ми ще не чули, а про перші зараз стільки пишуть, стільки витрачають атраменту, щоб тільки переконати творців, що вони повинні у своїй творчості мати на увазі боротьбу класів, виховання людності, здатної до боротьби, і т. ін. ...Індивідуальність здушена колективом, який знає лише матеріальний бік життя і принципово нехтує духовним; машинність, штамп, загальні мірки повільно просотуються в наше громадське, потім хатнє, потім персональне життя й нарешті беруть у полон усю душу індивідуум3; пропонуючи йому замість важкої творчої роботи творчість колективу ' алегідь ухвалену пошлість. Цей факт є страшний, бо ми багато вже Ш ознак того, що творчості в мистецтві загрожує небезпека. \/ГМріальна культура... тепер настільки заполонила психологію митця, Гайабстрактніші форми мистецтва, як поезія і особливо музика, вже Щсмічуються машинністю й фабричністю. Згадаймо потворно диких 33 к футуристів, що не витримали враження від машини й збожеволіли, останнє слово музики німця Штрауса, в якого є все — і вівці, і вітряки, і коні, і хатній родинний галас (Simphonia domestica), лише немає музики, як такої... МУЗАГЕТ. Київ, 1919; передрук з А.Лейтеса і М.Яшека: ДЕСЯТЬ РОКІВ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ. Том 2, Харків. ДВУ, 1928, с 7-19. ВІДОЗВА ВАПЛІТЕ До робітників і революційних селян України. Слухайте відозву Вільної академії пролетарської літератури ДРУЖЕ! У тебе є багато друзів серед інших шарів людності і навіть серед багатьох поетів. Це симпатичні люди, але здебільшого дуже наївні і уявляють тебе день і ніч із молотком і косою. Інші навіть думають, що ти спиш із трактором, а коли їм кажуть, що це дурниця — вони лаються словом: занепадники й богем ярі. Ці лайки здебільшого падають на голови письменників Вільної академії пролетарської літератури, а коротко— ВАПЛІТЕ. Але за Щ°- — За те, що вони висміюють таких "золотих оптимістів" і гадають, Що ти така ж людина, як і всі, з руками, ногами, головою і ротом, яким ™ жуєш свіи j^jg j п-єш свою пляшку пива — одне слово, гадають, Щ°> як розумна людина, ти любиш правдиве слово і не читаєш дурниць, е М1Ж чотирма римами вказано, що ти святий і тебе давно слід поставити П|Д гкло на божниці.
Ми вже два роки б'ємося з такою халтурою і вживаємо всіх сил, щоб дати для цього путящу книжку, де б не пахло ладаном, ні словоблудієм, і Де б ти міг знайти багато цікавих для себе речей. Почитавши ці рядки, ти, звичайно, не повіриш нам і скажеш: ви видаєте векселі, а де ваша гарантія? Тоді ми кажемо: хіба тобі не відомо, що ВАПЛГГЕ завжди чесно і акуратно виплачувало свої векселі? Ти Людина культурна, і невже ти ніколи не чув про поета, якого крім російської, перекладають польською, французькою, чеською єврейською і німецькою мовами? Невже ти ніколи не чув про Павла Тичину, що цей автор всесоюзного і європейського масштабу є членом В АПЛІТЕ і творець тих пісень, що їх щоразу співає гордість нашої республіки капела "Думка"? Ти справедливо скажеш на це: одна ластівка ще не робить весни; але ж з свого боку ми теж справедливо відзначимо, що хіба це не ти, друже, з таким захопленням біг до театру, де йдуть "97", "Любов і дим", "Яблуневий полон", "Комуна в степах" — одне слово, хіба своїми оплескам ти не вітаєш т. т. М. Куліша і І. Дніпровського, що є членами ВАПЛІТЕ? Ти завжди з зацікавленням стежиш за оголошеннями театрів — і напевно з жагою чекаєш побачити нову п'єсу автора "97" т. Куліша — "Народний Малахій". Так, вона швидко піде в Харківському держтеатрі "Березіль" і одночасно буде друкуватися у журналі Вільної академії пролетарської літератури — "ВАПЛІТЕ", де разом з нею ти можеш почитати прекрасний новий роман "Вальдшнепи" Миколи Хвильового, якого ти вже давно знаєш і любиш. — І це все? — запитаєш ти. — О, зовсім не все: коли ти хочеш і маєш час і охоту, ми можемо порадити тобі зайти в кіно, коли там буде демонструватися картина "Звенигора" і, ми певні, ти переконаєшся, що це перший радянський революційний фільм, де тебе і діло рук твоїх показано не в сахариновій юшці — а таким, як ти єсть і таким, як є — знаряддя і наслідки твоєї праці. Але коли б ми почали перераховувати все, що створили за ці два роки наші молоді друзі —ми б скоро не закінчили. Ми лише хочемо тобі нагадати, що картину "Звенигора" ставив молодий, але найкращий український режисер О. Довженко (з яким ти вже, мабуть, знайомий з його прекрасних рисунків у пресі за підписами Сашко), і епопею горожанської війни, відзначену кращою премією на конкурсі, дав тобі Петро Панч — що обоє є членами Вільної академії пролетарської літератури і співробітниками журналу "ВАПЛП Ь > якого ти, на жаль, мало читаєш, бо тобі про нього в наших газетах так багато приємного наговорили тов. Коряк у Харкові і Коваленко у Києві. Вони тобі увесь час товкли, що ВАПЛІТЕ якісь міщани, фашисти і ледве не контрреволюціонери. Але чи можна кращого чекати від них? Зле не це- Зле те, що ти сам не поцікавився взяти до рук і перевірити на свій власний розум: що пишуть члени ВАПЛІТЕ у своїх книжках. Ти повинен виправити цю помилку. Як культурна людина, ти повинен стежити за молодим революційним мистецтвом, а щоб бути в курсі справ, ти повинен читати журнал "ВАПЛІТЕ", де, крім вищезазначених письменників, беруть участь найкращі спеціалісти в галузі кіно, архітектури, музики, малярства, графіки, а також публіцистики і критики. Скільки коштує журнал "ВАПЛІТЕ": — зовсім не дорого: на рік за 12 книжок — 8 карб., за 6 місяців 6 книжок — 4 карб., за 3 місяці 3 кн. — 2. карб. Наша адреса: Харків, Ст. Пасаж, № 28-29, ВАПЛІТЕ. Тут же ти можеш придбати комплект (6 книг) "ВАПЛІТЕ" за 1927 рік, що буде коштувати 4 карбованці. Коли цікавишся знати, що буде вміщено в журналі "ВАПЛІТЕ" протягом 1928 року — стеж за об'явами в газетах і журналах. ВАПЛІТЕ. Цей проект відозви чи "метелика", як написано чиєюсь рукою на оригіналі, зберігся в паперах ВАПЛГГЕ в архіві Аркадія Любченка; публікується, мабуть, вперше. Судячи за змістом, він написаний наприкінці 1927 p., тобто за яких два місяці до ліквідації ВАПЛІТЕ.
КАМО ГРЯДЕШИ Уривки з памфлетів Від автора ...Нас найбільше тривожила ідея азіатського ренесансу і вияснення двох психологічних категорій: Європи і просвіти. Перші два листи — це наша відповідь одному з просвітян, що, узагальнюючи, ми його називаємо просто "енко". Третій лист — наша відповідь тов. Пилипенкові, керівникові організації "Плуг". Не все тут буде зрозумілим, але хай пробачать читачі: листи писано, як відповіді, нашвидкоруч, а переробити їх оце тепер не маємо можливості. В той же час у них поставлено багато актуальних питань. Отже, сподіваємось, що наші памфлети будуть першим абетковим абзацом до теорії нового мистецтва. Сам теоретик мусить прийти — і ми його чекаємо. Він буде романтиком вітаїзму: агітатором і пропагандистом наших засад. Про "сатану в бочці" або про графоманів, спекулянтів та інших "просвітян". (Перший лист до літературної молоді) ...Нема і не було прикладів в історії літератури, щоб якесь покоління встигло висловитись за 5-6 років: письменник не американська машинка, а твори його не полтавські галушки. Отже, "теза" про другу генерацію прислужиться тільки темним особам, що використають її у своїх цілях. ...Коли брати наші принципові розходження, то можна говорити тільки про одне. Фігурально це буде так: — Зеров чи Гаркун-Задунайський? — Європа чи "просвіта"? Ми, "олімпійці", з повною відповідальністю за майбутнє нового мистецтва, заявляємо: __ Для пролетарської художньої літератури без всякого сумніву корисніший гіперболічно — у мільйон разів радянський інтелігент Зеров, озброєний вищою математикою мистецтва, ніж сотні "просвітян , що розуміються на цьому мистецтві, як "свиня в апельсині", що на сьомому році революції раптом зробилися революційніші за самого Леніна, і тепер виступають по різних радянських журналах з "червоними" фразами під прізвищами якогось "ця" чи "енка". Таке кардинальне, воістину принципове запитання ставимо ми літературній "молоді", і на нього вона мусить відповісти. Коли не нам, то самій собі. ...Ахіллесовою п'ятою українського пролетарського письменства є не стільки брак відповідної критичної літератури й критики, скільки брак самої літератури, що її варто було б критикувати... 1 справді: про що писати? Десяток-два грамотних оповідань та 50-100 талановитих віршів? І все це протягом кількох років? Очевидно, скарги на те, що на мої твори, мовляв, не звертають уваги, є белькотіння того чи іншого ґатунку. Думка в критика породжується, коли він у творі бачить теж думку, а не бездарні візерунки. Правда, з історії літератури ми знаємо й випадки, коли майбутніх корифеїв "замовчували", але теж правда — таких корифеїв ми налічуємо одиницями, і вони, до речі, нічого не мають спільного з просвітянською" графоманією. —Ніколи не було стільки можливостей для розвитку української пролетарської літератури і взагалі літератури, як тепер у нас, в республіці гчомун. Але й ніколи не було такої безшабашної свистопляски в тій же українській літературі, як за наших днів. Варто якомусь "енкові" одержати енського квитка від письменницької організації, як він уже вважає себе в МИстецькому розрізі — цілком непогрішним. А коли він називає ° Р'ч Нечаївська комуна" або "Біля тракторів", то такий твір віднині вятою плащаницею". Треба мати багато громадської мужності, щоб У™ ЦЮ бездарну "Нечаївську комуну" в редакційний кошик; треба мати ю солідний революційний стаж, щоб зробити критичний "двойний ' такому творові. Бо ж подумайте: "енко" червоний, "енко" зробився
лп ^рвоним, що навіть одкрив Америку: революцію робили не дегенерати;
результаті "молода" молодь за кілька років не дала жодної путньої книжки, це тепер, коли стільки можливостей, це тепер, коли йде доба відродження, коли ми стоїмо напередодні небувалого розквіту молодої літератури! Отже, висновки. Перший: — Треба негайно на настирливе запитання: Європа чи "просвіта", Другий: — "Молодій" молоді треба вчитись, вчитись і вчитись... Справжня Третій: — Треба негайно "одшити" або принаймні поставити на своє місце Четвертий: — Треба вже знати, що перша фаланга (не генерація) пролетарських письменників виникла на переломі двох епох, в розпалі романтичної доби, коли вмирало старе суспільство і народжувалося нове. Отже, не "енкам ("енки" на цьому тільки спекулюють), а справжньому молоднякові типи (і люди взагалі) наших творів не завжди будуть близькі. Але із цього не треба робити похабні висновки, а заглянути в своє нутро і чесно сказати: — Так, його люди мені чужі. Але бачу я, що "олімпієць" не тільки любив революцію, але й любив пролетарське мистецтво. Полюблю ж і я його. Пройду і я той радісний шлях помилок: бо тільки той не помиляється, хто живе "на шарманка". П'ятий: — Нове мистецтво утворюють робітники й селяни. Тільки з умовою- Мовчнть — той спекулянт. Шостий, останній: __ Молодь мусить бути ще етично чистоплотною. Савченківщина Не тільки шкодить молодій літературі, а й утворює ганебну свистопляску. Не треба розшифровувати псевдонімів тих авторів, що цього не хочуть. Не треба лазити по столах "олімпійців" з фотографічними апаратиками, щоб сфотографувати написи на цьому столі і таким чином придбати ще один "документ". Не треба заглядати в чужі редакційні портфелі. Не треба... і т. д. і т. д. От наші поради і висновки для "молодої" молоді. Ми віримо, що вона, яка гряде, утворить могутній ренесанс, піде нарешті тим шляхом, що його вказує історія. Про Коперника з Фрауенбурґу або абетка азіатського ренесансу в мистецтві (Другий лист до літературної молоді) ...Що ж таке "мистецтво взагалі", питають "олімпійці", починаючи свого другого листа... "Мистецтво взагалі" — то архіспецифічна галузь людської діяльності, що намагається задовольнити одну з потреб духу людини, саме любов до прекрасного... Ще року 1921 один із "олімпійців", саме Хвильовий, як "донквізадо", оголосив похід проти пролеткультизму. Це було в той час, коли пролеткульт був, так би мовити, господарем становища, божком.... І напостовці, і лефовці, і пролеткультовці, і октябристсько-платформівці, і панфутуристи і їм же ім'я — легіон. Всі вони виходять з основного визначення мистецтва — "яко методи будування життя".... Під "методою будування життя" ховається не стільки безоглядний утилітаризм, писаревщина в червоній машкарі, ліквідаторські настрої щодо мистецтва, ревізіонізм плехановської естетики, німецьке просвітительство", скільки постулат рантьє нової формації... ••• Митцем взагалі" може бути тільки виключно яскрава індивідуальність, яка має не тільки чималий життєвий досвід, але й у силу деяких фрейдівських передумов, зрегулювала свою творчу діяльність на призначену їй сліпою природою путь. ••.Митцем треба народитись (nascuntur pњtae...), бо ніяка "октябрська" " атнюРма в цьому разі ніяк не врятовує. (Який жах! Правда, товариші ^и . "лапи", "мапи"?) • "їй прекрасно розуміємо, що наша позиція вельми невигідна. З одного боку, так званий "октябристський" пролеткульт так загодуй молодь своєю смачною кашею, що вона вже заговорила про "собачу ідеологію" (напостівський Лелевич) і остаточно заплутала соціальну роль арифметики з йолопівською абстракцією, намагаючись втиснути g 2x2 якусь класовість. З іншого боку — і це ми прекрасно розуміємо — демагогія і спекуляція "енків" для молоді надто вигідніша: вона не заставляє багато думати і до того ж з кінематографічною швидкістю видає ярлички "кваліфікації". Залишається тільки сісти на вишню заплющити очі і виспівувати, як соловей напровесні... поки підійде фортуна і забере у клітку, що її призначено для невдачників. Ми все це розуміємо. Але ми пам'ятаємо й пораду Чехова: коли дитина народиться, то її перш за все треба вибити, приказуючи: не пиши віршів і оповідань, бо будеш ледарем. Ми маємо достатньо громадської мужності одверто сказати це, і віримо, що наша гірка правда, зрештою, не завтра, так позавтра припаде більш до смаку "молодій" молоді, ніж просвітянські прописні істини. ...Справжні митці, як митці, завжди випереджали свій клас і ніколи не йшли з ним урівні. Інша, вибачте за вираз, теорія не тільки профанує пролетарське мистецтво, але й становить глибоко консервативний чинник у розвитку суспільства. Не треба плутати понять: одна справа лікнеп, а друга — мистецтво. Наш пролетаріат ще й досі з більшим задоволенням дивиться на халтурну "сатану в бочці", ніж на Курбасівську постановку. ...Одна з ознак мистецтва — це його нестримний вплив на розвинений інтелект. Отже, коли наш лікнеп зробить своє діло серед нашого пролетаріату, тоді те пролетарське мистецтво, що про нього ми зараз будемо говорити, воістину буде творити чудеса, воістину буде могутнім чинником у розвитку людськості і поведе її до ненависних просвітянинові "тихих озер загірної Комуни", де зустріне людину "втілений прообраз тієї надзвичайної Марії, що стоїть на гранях невідомих віків". ...Отже, гряде могутній азіатський ренесанс у мистецтві, і його предтечами є ми, "олімпійці". Як у свій час Петрарка, Мікельанджело, Рафаель і т. д. з італійського закутку запалили Європу огнем відродження, так нові митці, з колись пригноблених азіатських країн, нові митці-комунари, що йдуть за нами, зійдуть на гору Гелікон, поставлять там світильник Ренесансу, і він, під дальній гул барикадних боїв, спалахне багряно-голубим п'ятикутником над темною європейською ніччю. ...Коли гармати говорять — музи мовчать. Це так. Але револк>Ція> як показує дійсність, не має перманентного характеру. Епоха горожанських - почалась, але вона буде мати чималі передишки то в одній, то в другій , . бо класова культура, цебто сума всього утвореного зусиллями подаря становища, має консервативні тенденції: вона переконує клас в авічності й нескінченності її диктатури. Мистецтво ж, будучи чуйною, рОЖКОю ідеологічною надбудовою, звільняється від цих тенденцій. Для пролетарського мистецтва принцип безкласовості безперечно зрозуміліший, ніж для інших галузей творчої діяльності. Більше того: приймаючи на увагу, що навіть у буржуазній художній творчості були елементи загальнолюдського визвольного прагнення, мистецтво взагалі — прогресивне явище. ...Говорячи про азіатський ренесанс, ми маємо на увазі нечуваний розквіт мистецтва в таких народів, як Китай, Індія і т. д. Ми розуміємо його як велике духовне відродження азійсько-відсталих країн. Він мусить прийти, цей азіатський ренесанс, бо ідеї комунізму бродять примарою не стільки по Європі, скільки по Азії, бо Азія, розуміючи, що тільки комунізм звільнить її від економічного рабства, використає мистецтво як бойовий чинник. Отже, гряде новий Рамаян. Азіатський ренесанс — це кульмінаційна точка епохи переходового періоду. І спиратися на азіатську економічну відсталість нічого. ..Але чи мислимо ми пролетарське мистецтво як єдиний художній моноліт? Відповідаємо: "Ні!" Воно залежить від тих же законів, що й буржуазне. Школи, напрямки — це його етапи, що по них воно буде йти До вершин своєї досконалості. Епоха європейського відродження забрала більше століття. Великий азіатський ренесанс простягнеться на кілька століть... '-'гже, за цей час мусить виникнути не одна школа й не один напрямок, "-^же, балачки про "абсолютний" реалізм пролетарського мистецтва, на наш погляд, цілком безпідставні. Азіатський ренесанс буде характеризуватись кількома періодами. Періоди буде характеризувати той чи інший художній апрямок. Пролетарське мистецтво пройде етапи: романтизму, реалізму і Д. Це — замкнене коло законів художнього розвитку. коли тепер ми запитуємо себе, який напрямок мусить характеризувати Рзктеризує наш період переходової доби, то відповідаємо: "j Романтика вітаїзму (vita—життя). Пит наш період кидає всі свої сили на боротьбу з ліквідаторськими юями щодо мистецтва. Сьогодні наше гасло — "vita!" Ми прекрасно ло. що пролеткультівський лефовський (він же "прафовський") ласицизм незалежно від себе відіграє роль ідеолога нового рантьє. І ми беремося за клинок романтичної шпаги. Як у свій час французькі парнасці, перші реалісти і т. д. Готьє, Леконт де Ліль, Бодлер, Флобер пішли походом проти різних Ож'є, що так реально оспівували канареечного буржуа, так ми, "олімпійці", не можемо мовчати, коли бачимо поруч себе бездарних, симптоматичних "енків". |
МИКОЛА ХВИЛЬОВИЙ
І, звичайно, в "сатанинській" свистоплясці губиться справжня талановита молодь. Частина з неї, замість повчитись, підпадає під впливи "енків" і робиться "кваліфікованими письменниками , заполонюючи ринок червоною графоманією' частина, що її приголомшили і збили з пантелику "оригінальні" статті різних безграмотних ців та інших енків", — сидить десь у закутку і вичікує. А в