 ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ
| КОСТЬ БУРЕВІЙ -ЕДВАРД СТРІХА 15 страница
Потім купив портфеля — зробився вже справжнім солідним письменником. Роки собі минають — стаж собі набігає. Ах, яка це хороша штука — стаж! Він так сам по собі, непомітно набігає, а здорово нашого брата підтримує. А там за стажем, — дивись, — і "маститість" прийде. Уже так, коли придивишся на волосся — видно, що щодня ості" прибавляється. Швидко-швидко вже, замість волосся, сГма "маститість" на голові буде. Тоді вже зовсім добре. Прийдеш до редакції, принесеш що-небудь, редакторові незручно буде зразу пугнути. І скаже редактор секретареві: _ Пустіть! Воно, положим, ні к лихій годині не годиться, та незручно: старий письменник... Надрукуємо! А ви, маститий, сопричислений до старої дегенерації1 ), коли до вас прийде хто'небудь з молодої дегенерації письменників, говоритиме: _ Писати, товаришу, складна штука! Колись писалося! Ех, і писалося! А тепер ще б писалося, та знаєте, треба підмемуарити життя пройдене. А то перед історією буде ніяково. * * * Згодом трохи (тоді ж таки 1921 року) почав я працювати і в "Селянській правді", де благополучно секретарював п'ять літ, під орудою С. В. Пилипенка. Робилося — добре. Хороша була газета, царство їй небесне. Селян вона любила дуже. З любові й померла. * * * Ну, а тепер про процес творчості. Як я пишу. І Іншу я так. Беру папір, беру олівця чи перо в руки й починаю писати. І пишу. Міряю завжди температуру, коли пишу. Нормальна. І до того, як сідаю писати, — нормальна, і після того не підноситься. о пульсом у мене під час роботи не гаразд. Не можу порахувати. Як пишу рука біжить по папері — ніяк артерію налапати не можна. А кинеш перо нема рації рахувати, бо це вже ж не "момент творчості". Так я вам не Докажу, що воно з пульсом робиться, коли письменник пише. Щодо голови під час творчості. Пробував мотати головою, як пишу нічого не виходить. Чому це так — я напевно не знаю. Очевидно, м в голові розхлюпуються. Коли поставити на голову, під час творчості, Р >го чайника — замість прози вірші виходять. І то якісь невиразні. Розігнатись і вдаритись головою об стінку — тоді якийсь такий утании верлібр пишеться, що й сам нічого не розбереш. шт У творчості займає так само неабияке місце. Коли людина, *) Натяк на журнал "Нова генерація" сівши щось писати, правою рукою пише, а лівою держиться за повний живіт — виходить дуже довга психологічна повість, ідеологічно заплутана Коли живіт порожній і рука від буркоту в ньому відскакує — тоді здебільшого буває або короткий ямбічний вірш, або гарна новела. Коли починаєш писати, треба сідати на стілець цупко, бо інакше разом з головою в процесі творчості починає брати участь і ота частина тіла, куди ноги повтикано. Виходять твори, щоправда, непогані, але, беручи під увагу буйний розвиток нашої культури, час вже нам робити переключку на голову. Всі ці спостереження з власного досвіду. Трохи ще про вплив статевого збудження на процес творчості. Дехто з творців уважає, що найкращі твори виходять з-під пера людини, яка "налита вкрай всякими статевими імпульсами. Не скажу, наскільки це правда. Тут щось не те, по-моєму. Як ти його встигнеш слідкувати за "статевими питаннями", коли ж ти пишеш, і рука в тебе зайнята. Та й голова так само. Як на мій погляд, — тяжко це робить. Краще вже що-небудь одно — або пиши, або "статевого імпульса" бережи. На підставі свого досвіду радив би все-таки працювати так: спочатку подумати, а потім уже писати, а не навпаки. Так якось краще виходить, хоч праця трішки й тяжка... * * а Як я ставлюся до теперішніх літературних організацій? Ставлюся. Ставлюся я до ВАПЛІТЕ, до "Плугу", до ВУСПП, до "Марсу", до неокласиків, до "Бумерангу" (чи як він там зветься...)-До всіх ставлюся. Ех, дорогі мої товариші! Був колись на світі один мудрий філософ-Звали його Йосипом, а по батькові й на прізвище не знаю, як там він був-Так отой мудрий філософ Йосип казав колись: — Мотузочка? Давай сюди й мотузочку! В дорозі все в пригоді стане. * * * Із теперішніх письменників більше від усіх я люблю Хвильового і Досвітнього. Якби ви знали, які це прекрасні письменники! Як з ними хороше на полюванні! Коли ранок, коли над лиманом срібний туман устане, коли сидиш у ямці й очі твої плавають у тумані, вишукуючи десь аж он там чорну крапку з чирят або з крижня. Ах! .„ п А праворуч від тебе Хвильовий, а ліворуч від тебе Досвітній. Як їх не любить?! І коли вони, — ні Хвильовий, ні Досвітній — ніколи не говорять про літературу- А решта всі — хороші письменники, — так тільки ж вони весь час про літературу, і стрілять не вміють. Я й їх люблю, тільки менше. Із старих письменників мені подобаються Нестор-літописець та Остромир. * * * Як я ставлюся до театрів? Я їх люблю. Я люблю "березільців", "франківців", "одещан", "заньківчан"... Я всіх люблю. Я навіть оперу українську люблю. Слово честі. І якби, наприклад, оперові директори любили свої опери так, як я їх люблю, — у нас би, не зважаючи на те, що так багато в нас оперових директорів і відділів мистецтв, — у нас би, їй-богу, була українська опера. Бо я знаю, що театр — це велике знаряддя, а коли він велике знаряддя, то треба дуже великого на директорів знаряддя, щоб театр був великим знаряддям. * * * Із тварин — найбільше люблю кіз. Із комах — осу. Найулюбленіший колір — жовто-бурий. Запах — фіалка. Із квіток найбільше люблю фуксію. Котів люблю за хвіст тягати. Із страв — найсмачніша — смажена картопля, щоб хрумтіла на зубах. Жінок люблю стрижених і голених, і щоб у чоботях. У Бога "перестав" вірити через два дні після того, як було приказано, що Бога нема. Крім усього цього, я: член Мопру, Авіахіму, "Геть неписьменність", ва -Змичка і літературного клубу ім Вас. Блакитного. Жонатий. Це все — для психології творчості. Якось я запитав у свого сина: о ячку, ким ти будеш, як виростеш?.. -Людиною буду. Я й подумав: £> ~ А правда. Хай буде людиною. Не письменником, а людиною. Це легше тепер зробити, ніж нам колись було. Він барині ручку уватиме, і нема біля нього картоплиння та бур'янів. Нема де замислюватись.
* * * Занотував я тут найголовніші моменти з свого життя та найголовніші риси моєї вдачі й світовідчування, що лягли в основу моєї літературної роботи. А вам що до того? Лягли — хай лежать. Не займайте їх. * * * Р, S. Чому я поспішив так із своєю автобіографією? Через віщ0 сам я оце ЇЇ випускаю в світ? Та дуже просто. Я ж не певний, що як дуба вріжу, — хтось візьметься за мою біографію... А так сам зробиш, — знатимеш уже напевно, що вдячні нащадки ніколи тебе не забудуть. ЧУКРЕН Сива-сивезна старовина... Отоді ж таки, як жила-була на світі Атлантида, гонів із сотню за Атлантидою, трішки вбік, праворуч, була друга казкова країна, що мала чудернацьку трохи назву "Чукрен". Звалась так та казкова країна через те, що її населення, люд, тобто, її Божий, завжди чухався. Дитинча маленьке, як тільки починало було спинатися на ноги і коли його чи запитають про що-небудь, чи загадають, що зробити, зразу воно лізе до потилиці і починає чухатись. І так ото чухається все своє життя, аж поки дуба вріже. Через те й країна та звалася "Чукрен"... Власне кажучи, перша її назва була не "Чукрен", а "Чухрен . але згодом "хи" перейшло в "ки", а правописна комісія той перехід "хи на "ки" затвердила. Так назавжди й залишилася назва тої країни "Чукрен • Жили там люди — чухраїнці. Усе було вони чухаються та співають. До співів були вони великі мастаки. Співають було цілими століттями. Спочатку в них пісні були дуже короткі, мелодійні і з глибоким м а потім, як уже було заведено "Всечухраїнський день музики", почали співати "Корита": Ой, корито, корито, Повно води налито. Там дівчонки руки мили, А мальчики воду пили. Не хочу я чаю пить, Не хочу заваривать, Не хочу тібє любить З тобой разгаварювать. Співали вони так, що сусіди їхні, атлантидяни оті самі, аж вікна було зачиняють: — Співають чухраїнці! От народ!? А коли ж вони вже за індустріалізацію візьмуться? А ті співають, а ті співають... Перестануть, почухаються та знову: Ги скажи мнє, пачему, По какому случаю, Одного тібє люблю, А десяток мучаю. Отак і жила та казкова країна "Чукрен". І якось вийшло так, що мала вона святкувати якесь дуже велике ювілейне свято, чи то десятиріччя якоїсь події, чи то ювілей якогось громадського дуже важливого чинника, — одне слово, дуже велике мало відбутися свято. Вирішили святкувати. Ut надходить уже й свято, а чухраїнці чухаються собі помаленьку. Сусіди з боку нагадують: ■— Не проґавте, хлопці! А чухраїнці їм: —- Нічого! Встигнемо з козами на торг. свят И АОЧУхалися Д° того, що перед самісіньким святом тик-мик, а кувати нема з чим. Не підготувалися як слід... Щ° маєш робити? тач п->аК В°НИ Щ° ВТНУЛІІ ? Хитрий народ був. Рік у їх мав 365 день, в°ни взяли й ухвалили:
Через те, мовляв, що рік для нас дуже короткий, ухвалюємо що й цього числа рік у нас має бути на тисячу днів. Щоб не дуже, значить, поспішати. Зраділи всі дуже... А заслужена їхня артистка вийшла на сцену в народнім театрі 5 проспівала "художньо": Віють вітри. Віють буйні, Аж-аж-аж дерева гнуться. На тім, поки що, і кінчився "народний здвиг" з цього приводу. * * * Отака була колись казкова країна "Чукрен". ЧУХРАЇНЦІ Передмова "Чухраїнці", як ми знаємо, це дивацький народ, що жив у чудернацькій країні "Чукрен". Країна "Чукрен була по той бік Атлантиди. Назва __ "чухраїнці" (і це ми вже знаємо), постала від того, що народ той завжди чухався. В цій нашій науковій праці ми спробуємо, за викопаними матеріалами, зазнайомити з характеристикою вищеназваного дивного народу. Розділ І Країна "Чукрен", як про те свідчать матеріали, знайдені при розкопах гробниці чухраїнського царя Передериматнюріохора, розглягалася на чималій просторіш від біблійської річки Сону аж до біблійської річки Дяну. Біля річки Дяну простягалося пасмо так званих Кирпатих гір. Це на Заході... Південь країни "Чукрен" обмивало море з водою синього кольору. Синім те море зробилося дуже давно, ще тоді, коли найбільша в світі катаклізма одділила океан від землі. Тоді те море хотіло зробитися океаном — надулося, посиніло, та так синім на весь свій вік і залишилося. В Синє море текла найулюбленіша чухраїнцями річка Дмитро. А на південному заході була друга велика річка — Дситро. Від цих річок і чухраїнці прибрали назву: наддмитрянців і наддситрянців. паддмитрянці — це ті, що жили над річкою Дмитром, а наддситрянці ~~ над Дситром. Чухраїнців було чимало: щось понад тридцять мільйонів, — хоч здебільшого вони й самі не знали, хто вони такі суть... Як запитають було їх: -— Якої ви, лорди, нації? Вони, почухавшись, відповідають: ~ la хто й зна... Живемо в Шенгеріївці. Православні. укрен була країна хліборобська. На ланах її на широких росли ,,„- епеР хліба-кннші, паляниці, перепічки... А найбільше чухраїнці билина городах соняшники. зацвітеї Д0|Х)ша' — казали вони, — рослина. Як зацвіте — зацвіте — ^ак ніб Т0Т1М> як 'схилить голову і стоїть перед тобою, як навколішках... Рослина ВЩ ТИ' а ™ — н'^и пан' ^пеРТ0 покірлива рослина. Хороша
Розділ II Мали чухраїнці цілих аж п'ять глибоко національних рис. Ці рИс настільки були для них характерні, що коли б котрийсь із них загубився в мільйоновій юрбі собі подібних істот, кожний, хто хоч недовго жив серед чухраїнців, вгадає: — Це — чухраїнець. ^ніколи не помилиться... Його (чухраїнця) постать, його рухи, вираз, сказать би, всього його корпуса — все це так і випирає оті п'ять головних рис його симпатичної вдачі. Риси ці, як на ту старовинну термінологію, звалися гак. 1. Якби ж знаття? 2. Забув. 3. Спізнивсь. 4. Якось-то воно буде. 5. Я так і знав! Розглянемо поодинці всі ці п'ять характерних для чухраїнців рис. Нагадаємо тільки, що розкопані матеріали сильно потерпіли від тисячолітньої давнини, а деякі з них і понадривані так, ніби на цигарки, хоч матеріали ті ні на книжки з сільського господарства, ні на газети ие подібні. Одну з книжок, писану віршами, викопано разом із глечиком. Академіки кажуть, що, очевидно, чухраїнці накривали глечики з молоком поезією — настільки в них була розвинена вже тоді культура. Книжка дуже попсована, вся в сметані. Сметана та взялася струпом. Хімічний дослід того струпа виявив, що то крейда. Як догадуються вчені, сметану ту було накрито біля якогось великого міста. Отже, дуже тяжко працювати над тими матеріалами. Через те характеристика кожної національної чухраїнської риси може бути не зовсім повна. Ми зарані просимо нам те дарувати. Не ми в тому винні, а тисячоліття. Якби ж знаття Найхарактерніша для чухраїнця риса. Риса-мати. Без неї чухраїнець — не чухраїнець, а риса ця без чухраїнця — не риса. Постала ця риса в чухраїнців от з якого приводу. Вшивав один із них хату. Зліз аж до бовдура і посунувся. Сунеться й кричить: — Жінко! Жінко! Соломи! Соломи!.. — Геп! — Не треба..- Це, значить, кричав чухраїнець жінці, щоб вона, доки він гепне, соломи на те місце, де він гепне, підстелила. Не встигла жінка ц»оГ° зробити. Тоді виходить: "Не треба"! І от після цього укоренилася глибоко ця риса в чухраїнцеву вдачу- Як тільки яка притичина, зразу: Якби ж знаття, де впадеш, — соломи б підіслав. Або: _ Якби знаття, що в кума пиття.... І так в кожнім випадку життя чухраїнського цивілізованого. От будують чухраїнці яку-небудь будівлю громадську. Збудували. А вона взяла й упала. І зразу: _ Якби ж знаття, що вона впаде, ми б її не сюди, а туди будували. Є серед матеріалів характерний запис, як попервах чухраїнці свою культуру будували. Узялися дуже ретельно... А потім за щось завелись, зразу за голоблі (була в них така зброя, на манір лицарських середньовічних списів), та як ізчепились полемізувати... Полемізували, аж дивляться — у всіх кров тече... Тоді повставали й стогнуть: — Якби ж знаття, що один одному голови попровалюємо, не бились би! Сильно в них тоді культура затрималася... Та й не дивно: з попровалюваними головами не дуже культурне життя налагодиш... Вирішили вони якось театр організувати. Запросили спеціальну людину. Бігали, говорили, обговорювали. Хвалилися, перехвалювалися. Підвела їх та людина: не організувала театру, а зовсім навпаки. Тоді почухались. — Якби ж знаття!.. — І почали знову. І не було жоднісінького без отого знаменитого: — Якби ж знаття... 0 цією головною рисою з'єднані четверта й п'ята риса в чухраїнців, І\оли чухраїнці, було, починають якусь роботу, хоч би в якій галузі "нього життя та робота виникла, і коли хто-небудь чи збоку, чи може трохи прозорливіший зауважив: —А чи так ви робите? чухраїнець обов'язково подумає трішки, почухається і не швидко прокаже: "— І а! Якось-то вже буде! 1 починає робити... — >і так і знав! - Що ви знали? - 1а що отак буде! - Так навіщо ж ви робили? ■- Лкби ж знаття... ^ Так ви ж кажете, що знали?! ** я Думав, що якось-то воно буде! Один індійський мудрець, коли йому про це тоді розповіли, сказав- — Дивне якесь perpetuum mobile. Друга риса — "забув" і третя — "спізнивсь" — характерні так само риси для чухраїнців, але вони особливих пояснень, гадаємо, не потребують... — Чому ви цього не зробили? — І-і-і ти! Забув! Дивись?! Або: — Чого ж ви не прийшли? — Та засидівсь, глянув, дивлюсь — спізнивсь! Так я й той... Істинно дивний народ. Розділ НІ Країну "Чукрен" залила стихія разом із Атлантидою. Один чухраїнський поет, грізної стихії не перелякавшись, заліз на височезну вербу й чекав смерті. Коли вода вже залила його притулок, він продекламував журно: Ой, поля, ви поля, Мати рідна земля, Скільки крові і сліз По вас вітер розніс. А в цей момент пропливав повз вербу атлантидянин і, захлинаючись уже, промовив: — І все по-дурному. Післямова Читав я оці матеріали, дуже сумно хитаючи головою. Прочитавши, замислився і зітхнув важко, а з зітханням тим само собою вилетіло: — Нічого! Якось-то воно буде. ДЕЩО З УКРАЇНОЗНАВСТВА І .Спеціально для русотяпів Кілька популярних лекцій з українознавства спеціально для тих людеИ' що досі ще цією справою не цікавилися, не цікавляться і не цікавитимуться— Що таке Україна? Україною зветься "искони русская земля — Малая Русь, где все м дышит"... Розляглася вона на просторах Харківської, П лтавської, Чернігівської губерень, Новоросії і Юго-Западного краю. Це Велика Україна. Крім того, до України ще належать: Червона Русь потім Прикарпатська Русь, Угорська Русь і взагалі всіляка така Під'яремна Русь. От значить, Мала Русь плюс Червона Русь плюс Угорська Русь плюс Прикарпатська Русь плюс Під'яремна Русь рівняється Україні. Є ще на світі: Біла Русь, Фінляндська Русь, Литовська Русь, Кавказька Русь, Туркестанська Русь, Сибірська Русь, але ці до України не належать. Столиця України — Київ. Виконує обов'язки "матері городов руських". Батька городов руських не знайдено, але він, безперечно, десь є. Утік своєчасно, наплодивши силу всіляких городенят. Дядько руських городів — Чернігів, вітчизна св. Федоська Углицького, що його дуб і досі допомагає від зубного болю. Вживають того дуба так: одкусюють од дуба обапола хворим зубом і їдять того обапола до цуркн. Кумувала в Києві Біла Церква, а бабувала Полтава. Житомир на хрестини книші пік, а Вінниця самогон гнала. Головна річка на Україні — Дніпро, що зветься ще "Русской славы колыбель". Населення на Вкраїні — малоросійські хохли. Звуть їх солопіями. Вони всі в широких штанях. Ьалакають мужицькою мовою і співають малоросійських пісень з гопаком. Мужицька мова тепер державна, і всі її повинні знати. Вона дуже подібна до російської. Іо-росіиському — трест і по-українському — трест. Синдикат — і по-російському, і по-українському — синдикат. 1 антьєма — так само і по-російському, і по-українському, ак що різниці майже нема ніякої, і вивчитися тої мови для тих, п1°^Є пРИСвячУю своє українознавство, — не тяжко. тільки слово процент по-українському не процент, а відсоток. • «зміст його однаковісінький. ам біРжа, золото, червінці, банкноти, стерлінги, доляри — це однаково і по-російському, і по-українському. Отже, не бійтесь українізації. //. Для щирих українців А це лекції для тих, що перецікавлювалися, перецікавлюються й перецікавлюватимутвся Україною. Що є таке Україна? Ненька Україна — це держава від Біскайеького моря і до пустелі Гобі або Шамо. Заснувалася вона ще за 5000 років до створення автокефальним Богом світу. Першу людину звали Остап (не Вишня, бо тоді ще прізвищ не було), а його жінку — Чорноброва Галя. Під час всесвітньої потопи ковчега збудував не Ной, а гетьман Дорошенко, що й урятував сім пар чистеньких українців, одну вишневу кісточку, з якої і пішли на Вкраїні вишневі садки; Бровка, що дав потім цілу породу щиро українських Рябків, Лисків та Лапків; кілька мотків заполочі для вишивання сорочок, шматок полотна, горщик для борщу, кишку для ковбаси, булаву, клейноди й ноти до "Гиля, гиля, сірі гуси' ... Потім того вже на Україні жили єгипетські фараони, Генріх Наварський, династія Бурбонів, Римський папа, Іван Калита. Все це були українські гетьмани, що їх свого часу Іловайський затаїв. Дніпро на Україні найбільша річка, йде вона від Місісіпі, через Ґольфштром у Синє море. Раніш по Дніпру плавали "Титаники", але треклятущі кацапи випили Дніпро-Славуту і він трохи ніби висох. Але то дурниця: тую воду Дніпровую за допомогою Франції з кацапів ми видавимо. Мова на Україні найкраща, небо найкраще, грунт найкращий, залізниця найкраща, народ найкультурніший. На північ від України живуть треклятущі кацапи, що годуютьс) виключно українцями. На Сході поляки, дуже хороший, братній народ. А далі вже йде Європа, що чекає на українську культуру. Оце невеличкі замітки, що їх нема в жодній історії України і які хочу нагадати, щоб їх не забули. ДРАМА
МИКОЛА КУЛІШ Іван Тобілевич створив класичну драму народного театру, Леся Українка — класичну європеїзовану українську драму. Микола Куліш був творцем модерної драми українського революційного відродження. Три з чотирьох шедеврів Куліша — "Народний Малахій" (1928), "Мина Мазайло" (1929), "Маклеиа Граса" (1933) — послужили драматургічним матеріалом для вершинних режисерських творів Леся Курбаса і його театру "Березіль , що вивели український театр на рівень ліпших сучасних театрів світу. Четверта неперевершена драма Куліша "Патетична соната" (1930) з величезною втратою для Курбаса, "Березоля" і всього українського театру була заборонена. Чого не можна в Україні — те дозволено в Росії: відомий керівник московського Камерного театру Таїров ставив у російському перекладі "Патетичну сонату" в Москві, де вона йшла з аншлагами від 1" грудня 1931 по 24 березня 1932 р, і здобула Кулішеві від фахової критики славу найбільшого в СРСР драматурга. За десять років драматургічної праці Куліш написав 14 п'єс — всі вони були по черзі заборенені; з 1956-57 року з них "реабілітовано" в СРСР дві початківські п'єси Куліша "97" (1924) і "Комуна в степах" (1925). Близько половини всіх п'єс Куліша вважаються поки що загубленими. Микола Куліш належить до "командної" верхівки митців Розстріляного Відродження — поруч із Тичиною, Хвильовим, Рильським, Довженком ' Курбасом. їх одноліток — віддебютував трохи пізніше, разом із молодшою на 10-15 років групою нових могутніх талантів, на чолі з Бажаном і ЯновськиМ-Тому, як і ті молодші, мав дуже короткі терміни для творчого самовияву: ц роки 1926-33, коли настала друга і остання — критична фаза відродження- перші роки цієї другої фази були подавлені неокласики.ВАПЛГГЕ, VI ne Академія наук, а потім почався і геноцид над українським населенням. Mlnfi'v иеи час Д3™ театральні шедеври, повносилі духом і протестом лодого відродження, Куліш і його театральний учитель і побратим Курбас «усили були йти в останні контратаки на вірну смерть, яка й спіткала їх на північній російській каторзі. Микола Куліш був франківський "цілий чоловік". Характер його творів і характер його особистості, життя і долі неподільні. Він народився 6 грудня 1892 р. в селі Чаплине Дніпровського повіту (центр — Олешки) на Херсонщині. Суворі іспити степового дитинства — найми з восьми років, злидні селянської родини (батько Гурій наймитував), рання смерть спрацьованої матері, життя в сирітському будинку — не перешкодили впертому і виключно здібному й охочому до науки хлопцеві закінчити сільську школу в Чаплиному (1901-1905) і вищу початкову школу (1905-1909) та приватну гімназію (1909-1913) в Олешках. Від 1905 до 1922 років Олешки над низовим Дніпром були його рідним містом, давши йому добрі знання українського провінційного міщанства. Він з дитинства не проминав ні одної шкільної бібліотеки чи іншої нагоди прочитати книжку і вже в 14 років залюбки розмовляв із дорослими на теми світової літератури (Мольєр, Шексггір, Достоєський... ), а своїми сатиричними віршами і редагуванням учнівських журналів та аматорськими виставами звернув увагу вчителів на свою мистецьку обдарованість. 1914 року, маючи добру класичну середню освіту, Куліш вступає на історико-філологічний факультет Одеського університету. 1 Іерша світова війна перевернула його далекосяжні освітні плани і він, закінчивши офіцерську школу, два роки (від осені 1915 до осені 1917) воює на протинімецьких фронтах коло Вільно, на Волині, в Галичині. Уліш був лицар і в любові, і в війні. Мобілізований в Одесі до війська, ' РизикУючи карою за дезертирство, вирвався до Олешок попрощатися ^«ручитися із своєю дівчиною Антоніною, зумів, будучи вже на Західньому Фронті, одружитися з нею і мав до кінця війни дочку Олю і сина лимира. Це ані трохи не перешкодило йому бути першорядним Рацюючи в штабі, Куліш, мавши ранг штабс-капітана, добровільно °оі на передову позицію, був двічі поранений (одного разу пи и вибухом його викинуло на передок гармати). У вільні години Драм ™Р"чт вірші, а також одноактові п'єски для солдатського 1917 » ВШ Улю^ленЦем свого полку, який на початку революції тРивав л^ И0Г° депУТатом на військовий з'їзд Західного фронту, що У Луцькому цілий місяць. Добравшись восени 1917 року до родини в Олешки, Куліш з головою поринув у кипучу працю і боротьбу, у той "світлоярливий пафос" визволення і державного та культурного відродження нації, що його він пізніше відтворив у "Патетичній сонаті". Кулішів характер химерно поєднував у cog| найретельніший практицизм і найпоетичніший пафос. Він організував у Дніпровському повіті масове культурно-політичне українське товариство "Просвіта", став його головою; водночас його обрали головою міської управи. Щоб дати заробіток і товари населенню, Куліш скасував непомірно велику царську тюрму в Олешках, почавши перебудовувати її на майстерні. Німецька окупація, ліквідуючи органи української республіканської влади, посадила Куліша в ту саму олешківську тюрму на сім місяців. Українське повстання визволило Куліша і знову він став на чолі міської управи Олешок. На порозі 1919 року від моря почали наближатися до Олешок антанто-денікінські десанти, стріляючи і вішаючи по дорозі причетних до української революції і влади. Куліш пристав до тих, що не послухали наказу Директорії відступати і здавати Антанті міста без бою. Він організував у Херсоні 1500 олешківських утікачш у Перший Український Дніпровський полк, що вкрив себе славою в боях з напасниками. Нам не відомо, чи полк Куліша формально належав до військ Григор'ева-Тютюнника, що скинули в море десанти Антанти, але фактично це мусило бути так. До речі, Юрій Яновський, пізніше близький приятель Куліша, описав полк Куліша у своїх "Вершинках" під іменем "олешківського батальйону Шведа", а самого Куліша — під іменем Данила Чабана, що його названо "майбутнім письменником". З цензурних міркувань ("Вершники" появились 1935 року, коли Куліш сидів на Соловецькій каторзі) Яновський називає "олешкіиський батальйон" Куліша більшовицьким (порівняй "Спогади про Куліша" його дружини Антоніни Куліш, вміщені разом із драматичною трилогією Куліша і його листами в книжці: Микола Куліш, ТВОРИ. Нью-Йорк, УВАН, 1955, с 365-433). Можливо (хоч даних про це не маємо), в той час Куліш був зв'язаний з боротьбистами, Щ° мали тоді вплив у тому районі і в тих подіях. Влітку 1919 року під час другого наступу Денікіна Куліш разом із червоною армією з боями відступає на північ України, але, не бажаючи, опинитись на еміграції в Росії, іде в денікінське запілля, потрапляє під розстріл, хворіє тифом, нарешті добирається до рідних Олешок, заставши там уже більшовицьку владу. В Олешках Куліш працює (аж до переїзду в Одесу 1922 P-/ інспектором народної освіти, закладаючи українські школи, дитячі притулки та склавши власний український буквар "Первинка". В той час ЧК посадили його знову у ту ж таки олешківську (потім перевели |
