 ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ
| КОСТЬ БУРЕВІЙ -ЕДВАРД СТРІХА 9 страница
Було навіть трохи моторошно від тої сторожкої, густої тиші, і здавався таким маленьким і безпорадним серйозний, урочистий Гарасименко. Горобенко настроївся був уже до людського гомону, і через те його голос тепер залунав непотрібно високо й пронизливо: — Іменем перевиборчої трійки вважаю хведорівський волосний з'їзд рад за відкритий... — Товариші селяни! Сьогодні ви зібрались тут як хазяїни своєї Перед Горобенком сотні уважних очей, що ловлять кожне його слово, кожний рух. Здається, справді, вони слухають не ушами, а очима. Кожне його слово коливає терези їх настрою. Від його промови залежить усе дальше. Адже це бородате тіло, що залило клас і стиснуло повітря, може не випустити їх звідсіля. Горобенко не може їх зловити очима — вони зливаються в риски, коми, розляпані контури — але він чує інтуїтивно ці ворожі погляди, що звідусіль пронизують його лице, оробенко серцем розуміє, що ця маса — це той самий натовп, який пройшов усю людську історію з криком: — Розіпни його! оробенка напружуються нерви, як тятива сагайдака, і росте воля перебороти натовп, подолати його. Попри все — подолати! Він одлітає Юзолених, зім'ятих офіційних слів і б'є в натовп своїми, тими, що "У™ невідомо відкіля зсередини, від серця, від нервів. Ге fi аВП меотво мовчить. Не чути навіть сопіння й рипу взуття. ,л„ * відчуває тільки, як сотні голів витягнулись до нього й аїьТокгу™ь ?ого слова- Уже ocTvn " Ч^'ЖИИ ^еи "атовп? Це не важно. Найголовніше те, що він 5СЯ' В1Н °дімкнув Горобенковим словам важкі засуви свого
15 ,_, нутра, і акція, ініціатива тепер у Горобенка, а не в нього. — Живи ж, радянська владо робітників і селян, у цьому світі. скроні сідає на стільця, а ряди заворушились і захлюпотіли оплесками — Предлагаю проспівать "Інтернаціонал ". — Це став Гарасименко "Устава-а-ай проклятим закліймьо-оний"... Коли долинуло до одкритих вікон і розтануло десь на вулиці останнє: 'воспрянет род людськой", а за ним утворилася, як це звичайно буває незручна павза, відкись із середини вискочило лукаве, підстаркувате: — А подозвольте, товариші, вам вопрос... — Всі голови обернулись назад, і за ними, як у коридорі, стало видно десь на кінці пронизливі очі з ріденькою борідкою клоччям. — Так ось, як товариш з города говорив нам цічас, що ми тут хазяїни, так воно конешно, що діствітельно ето да, ну тільки нам жалательно... Гарасименко збентежено підвівся й гостро глянув на борідку, його кулаки стиснулись і тихенько вибивали на столі дріб. Він ніби поривався щось сказати, а борідка під його поглядом трохи скулилась, одначе й далі вела своє: — Щоб, значить, наше діло, вроді як би по-хазяйському було, так Позаду хвилево розляглося: — Правильно! Оче наш! Просимо! Гарасименко стукнув по столу й на хвилину перекричав уоіх: — Ніяких оченашів! Куркульня строїть провокацію... Але його останні слова потонули в новому, дикому дужчому галасі: — Отче наш!.. — Чортячий "націонал" так можна, а молитву — ні!.. — Скрипниченко, починай... — Та з вікна їх, сучих синів!.. Натовп сатанів. В Горобенкових очах мигтіли руки, скривлені уста. чиїсь випнуті груди. Скраю навіть зачулося вже похапливе: — Огче наш, їже си на небесах, да... Горобенко різко встав і високо здійняв руку вгору. Натовп одразУ і спів обірвався. Ліворуч сіпав Горобенка за рукав Дружинін: замовк, ^^ ^ _м скажу... Ані поймут... Горобенко різко крикнув: __ Слово має робітник (він виразно підкреслив це) товариш По натовпу пробігло шарудіння й замовкло. Дружинін спокійно, не поспішаючи, виліз із свого місця і вийшов наперед стола. " __ Товариші радяни!.. — Горобенка здивувало спочатку це звернення, а потім збагнув: Дружинін захотів пристосуватись у мові до специфічних умов села, і ці "радяни" була в нього якась комбінація між: кількома відомими йому українськими словами — рада й громадяни. — Не в том дело, радяни, што — "Отче наш". Разве кто Худе, жовте робітниче обличчя Дружиніна вплинуло на масу. Його урівноваженість і спокій передались натовпу. Натовп прохолонув і замовк. Вже ніхто не перечив, і Горобенко запропонував обрати президію з їзду. — Як будемо вибирати, товариші, списками чи персонально? І знову від стіни, що десь за натовпом, настирливо і уперто закричало: — Персонально! Персонально! Вдруге зчинився галас, і в приміщенні, по всій школі покотилось: — Не треба списків! — Тут не понімають, що воно за "персонально". — Без списків! Не треба... Десь коло стола зачулось: "Просимо списками! Комячейка предлагає такий список... " — і захлинулось. Гарасименко похмурився і зблід. — Я ж говорив, що з багачами буде біда. Підмовили вже... І оробенко підвів руку, і так само, як і перше, галас одразу перетнувся. ■ Добре. Будемо вибирати персонально. Прошу називати кандидатури. -знову рвонула хвиля, знову баский кінь натовпу зірвався з уздечки: -— 1 шкотила! Покотила!.. Сидоренка!.. Павлія... Покотила просимо!.. Вирвався чийсь дужий голос: -— Учителя Батюка, Миколая Хведоровича! натовп, мов зметнувшись, у один голос заревів: чителя! Учителя!.. Миколая Хведоровича про-симо-о! дряпала по грудях. — Ага-a, он воно що! Єдиним фронтом, 15» голубчики? Цього й треба було сподіватись. Але ж ні, до ста чортів! Цього не буде! Ні! Проте віжки зборів вирвались уже з Горобенкових рук. Батюк вийшов до стола і, не просячи слова, поза президією просто звернувся до з'їзду: — Шановна громадо! Я дякую за шану, але не можу пристати на Від натовпу ще дужче, ніж раніш, бурхнуло: — Просимо! Просимо! Миколу Хведоровича!.. Горобенко прудко вискочив з-за столу й щосили крикнув: — Ніяких слів, громадянине Батюк! На місце! Натовп від того крику в передніх рядах принишк, замовкли й задні. Батюк перелякано одступився набік, але зараз же знову посміхнувся. Горобенко глибоко вдихнув зім'ятого брудного повітря і різко вдався до натовпу: — Як голова перевиборної трійки, я не дозволю кандидатури По цих словах віжки зборів остаточно випорснули в Горобенка. Приміщення захлинулось від ярого лементу. Тепер годі було добрати, хто кричав і що. Як на те з вулиці, від краю села, тріснуло кілька сухих пострілів, і під школою затупотіли коні. Клас розпирав шалений шарварок. І в тому пеклі Горобенко самим життям своїм нараз відчув пристрасну й гарячу смерть. Вона жаром дмухнула від скручених упрілих тіл і вже простерла до президії руку. Ось вона сама візьме собі зараз останнє слово, і тоді вчиниться щось страшне. Гарасименко поспішно витягнув з кобури наган і виставив перед себе. Славіна писнула й зашилась у куток. її очі застигли в жасі на Гарасименковому пістолі. Але сталось дивне: натовп одразу замовк, знітився і зів'яв. СереД нього рівно постелилась жива стежка, і нею швидкими кроками пройшов до столу озброєний Попельначенко з Дроботом і три червоноармійці- Попельначенко стиснув ремінь рушниці і пошепки на вухо промовив до Горобенка: — Ушивайся з нами мерщій. Банда входить у село. Знадвору, вже недалеко розломилось знову кілька пострілів. Попельначенко круто повернувся до зборів: — З'їзд закривається. Тут буде призначено ревком. Але пам'ятайте _ хто з вас хоч чим-небудь банді... r;h не скінчив. Рясна стрілянина знялась зовсім близько. Весело дзенькнула шибка і забряжчало на лутці розбите скло. Натовп шарахнувся від вікон, і буруном одхлинув до дверей. _ Стій! В бога мать!.. Дробот вискочив на лаву й підвів угору руку з австрійською шишкуватою бомбою. _ Ні з місця! Мать! Мать! Натовп прикипів до місця. Червоноармійці цокнули затворами. Попельначенко ступив крок наперед і спокійно скомандував: — Комуністи, за мною! Надворі під самою школою гарячково тріпотіла стрілянина. * * * — Я гадаю, ми вже можемо розпочати засідання? Ханов, як святий на іконі, поклав перед себе долоні на столі і оглянув присутніх. "Макарон" на знак згоди хитнув головою і флегматично дивився на каламаря. Гусак нервово крутився на стільці, витягував угору шию, мов йому муляв там комір, і крадькома зиркав на Горобенка. Борисенко поринув у фотелі насуплений і на диво мовчазний. Борисенко прудко, мов підколотий, устав і нервовою ходою зміряв "учительську". — Я, власне кажучи, хотів спочатку запитати... ~~ Да... так я хотів запитати, чи вважають шановні колеги за... — орисенко запнувся, погладив борідку "рішельє" і з притиском сказав: за нормальне, що лектор української мови, товариш Горобенко, озволяе собі передавати на стороні все те, що ми тут говоримо?.. оробенко штучно посміхнувся, але зараз почув, як йому зашарілись Щоки і стало душно. усак єхидно процідив серед тиші: — Да-а... ікторе Семеновичу, може, ви це відкладете?.. У нас зараз є ськщ , збентежений Ханов, але Гусак рішуче заперечив: Гоообрн • Н ХОл°Лними, слюдистими очима байдуже глянув на К3 ' мовч*и пожував слину. Горобенко закинув на коліно ногу й намагався витримати Боригенків погляд. Він навіть глухо мугикнув: — Ну, ну... прошу... Це обурило Борисенка. Він одвернувся до педагогів і мелодраматично проспівав томним баритоном: — Я питаю, чи можемо ми погодитись, щоб за нами шпіонили Гусак заскреготів стільцем: — Ето просто возмутітельно!.. Горобенко підвівся й простягнув до Ханова руку: — Я прошу слова. Борисенко сів і зневажливо задер голову: — Вот іменно. Пажалуйста, уж аб'яснітє нам ето, таваріщ Горобенко! Гусак накивував "Макаронові" бровою: — Інтересно, право... Ханов знову тривожно засіпався на стільці й не знав, куди подіти очі: — Может бить, ми ето, таваріщі, как-нібудь... Але Горобенко вже одійшов від свого стільця й стиснув його спинку руками. —Так ось прошу. Я не гадаю тут, розуміється, виправдуватись, я тільки хотів сказати... Гусак стрепенувся й поспішно перебив: — Мне кажется — ето несколько неудобно, што лектор украінского Ханов підвівся й нетерпляче застукотів пальцями по столі: — Ізвінітє, Ніколай Іванович, — в нашей республіке каждий ґражданін Горобенко здригнувся і щільно стулив губи, Ханов із жахом чекав на його слово. Горобенко перечекав хвилину, потер долонею щоку ' важко, мов уперше потрапив сюди, провів очима по кімнаті. —г- Та-а-ак... Це дуже добре, що ми договорились... Тепер УсЄ ясно... "Учительська" потонула в напруженій тиші. І тоді з небувалою силою вибухло в Горобенка й ударило по "учительській": — Тут сидить справжня контрреволюція! Педагоги стрепенулись і застигли. Горобенко рубонув ще раз: — Я вживу заходів розігнати цю лавочку!.. Досить! Ханов скочив із місця і, благаючи, простер до Горобенка руки: — Віноват! Константин Пєтровіч! Зачем же так? Га-лубчік, ве" чДесь явное недорозумєніє... Чблідлий Гусак сквапно задріботів куценькими, кривими ногами до "оробенка: __ J-Ієт, таваріщ І орооенко... разрєшгге мне... ви совсем не понялі... я совершенно нє хотел... Горобенко закинув на потилицю чуба, а потім протяжно й урочисто сказав: __ Я скінчив. Мені нема чого більше говорити з вами. 1 ут є ки робота для чека... Горобенко круто повернувся й вийшов з кімнати. "Учительска" мерла в останній сцені гоголівського "Ревізора". Востаннє Горобенко штовхнув парадні двері з пружиною своєї колишньої гімназії, і вони гулко непривітно за ним позаду грюкнули. __ Так. Тут скінчено. Тут середини нема і не може бути! Ввечері напишу відповідний звіт і передам Зіверту для чека... Горобенко швидко йшов опівденними спорожнілими вулицями. Попельначенко мав рацію, казавши "треба Горобенка послати розправитись разів зо три з куркульнею, отоді в ньому витруситься інтелігент". -— Тільки ти, Попинака, помилився — досить і одного разу було... Досить було і тої командировки на перевибори, щоб мене роззлило від них. Хіба то не символічно було, що Попельначенко тоді врятував мене від банди і очманілих дядьків? А ця ж банда, і ці дядьки, і Батюк — вони свої", українці! Вони — "за Україну". І ці чортові педелі — вони геж По той бік, але то вороги інші, то вороги і України, і революції. Ах, >му І Іопинака і Кричеєв, і всі вони не можуть збагнути, що національна справа так тісно, так невідлучно зв'язана на Україні з соціальною!.. му вони не хочуть зрозуміти, що це національне українське питання Це цілком реальне, життєве, а не фантазія?.. А втім — ні, прийде і вони зрозуміють. Так мусить бути. Не може ж буги інакше! * * * г^руглснький Мілютін монотонно і залуджено тягнув безконечні цифри жаних із цетру книжок та газет і знову витягував нові цифрові бинди всюдження літератури на периферії. Здається, кожний з присутніх пРО щось своє, і Мілютіна ніхто не слухав. Тільки Попельначенко, розплЖШСС> Л1КТЯМИ об к°ліна, з-під лоба дивився на мілютінові сіренькі оченята, та Кричеєв часами записував у блокнот нотатки.
Коли Мілютін нарешті скінчив, Попельначенко перший попроси» слова для запитання: — Я хотів би знати, для чого філія Держвидаву розповсюджу Мілютін винувато забігав оченятами: — Це, власне, не філія... Товариш Горобенко приніс нам із колишньої Попельначенко саркастично скривив уста й посміхнувся. Присутні здивовано перевели на Горобенка стомлені погляди. Горобенко знову почув, як тривожно закалатало серце й рум'яняться здуру щоки. Він простягнув до Кричеєва руку: — Прошу слова... Так, це я передав до Держвидаву портрети Горобенко хотів на відповідь Попельначенкові так само іронічно посміхнутись, але посмішка вийшла убога. Попереду, коло Кричеєва басом запитав когось повітпродкомісар Дробот: — А хто це Драгоманов? Я щось не пригадую... його стало серйозне, і жовта безкровна шкіра напнулась на вилицях, аж вилискувала. — Товариші! Я заявляю: Драгоманов — це відомий український Нарада мовчки, мов на засудженого, дивилась на Горобенка. Горобенко поспішно підійшов до Кричеєва. — Я протестую проти такого перекручування. Кінець-кінцем ПР° — Я пропоную портрети ці вилучити. '— Попельначенко, ти не гарячись. Ми зараз не будемо Це розв'язувати. Я сам ще поміркую. Товариші, які ще є запитання Д° доповіді? Горобенко не пішов сьогодні до ком'їдальні обідати, а просто подався заулками додому й зашився в ліжку. І знову краяло в середині, і маленька кімната самотно притулилась десь аж на споді життя. Горобенко уткнувся лицем у подушку й накинув на голову під*31*3' а яплющив щільно очі, стис між зібганими колінами гарячі долоні, то дарма: перед очима все ж стоїть скривлений Попинака, і в ушах Дзвонить — "це відомий український націоналіст"... Той спокій, шо надійшов був після відрядження на село й сцени з педагогами, пропав. Його розтрощено вщент, і не вернути його більше. Значить, ніщо не змінилось у їхніх поглядах на мене. Вони так само не довіряють, для них я — такий же націоналіст, як і уявлюваний Драгоманов. І знову глибоко свердлило серце, і не можна було лежати, не рухаючись, на одному місці. Горобенко перевернувся на другий бік і розпачливо подумав: — Ну, добре, коли вони вважають, що я український націоналіст, Це ж так логічно було б... Горобенко одкинув з голови піджака, і на тьмяній бруднуватій стіні встало запитання: — А що б ти робив поза партією? Дурний! Про що ти питаєш? Кораблі вже давно спалено, і поза партією тобі немає чого робити. Розумієш — немає чого робити. Для тебе там, поза нею, — пустеля. То байдуже, як вони думають про тебе. Важно те, як ти сам думаєш. Чи ти вже знаєш себе? Ти ж, Горобенку, вже не той, що був. *"> ™ — зовсім не той. Ти знаєш вагу речам. Але хто ж ти такий? ^-кажи, поміркуй добре спочатку, — чи витравив ти в собі геть усе те, ЩО не тичиться комунізму, що маталається в тобі від минулого? Ну, на чорта тобі було Драгоманова, хай навіть українського революціонера, є все ж таки українського. І що важить українство Драгоманова у світніх пожежах людства, у тому великому вогні, що очистить світ Для нового життя! Ну, що, Горобенку? Скажи!.. Ага, Горобенку, ти тепер пригадуєш? Отож воно й є! (Центральна Рада. Учителі, солдати-"козаки", якісь іще партійні ОH™L" Раптом одного дня приїхав до білих мурів Педагогічного ікиись архиєрей, що зголосився українцем. Він сказав ламаною _ -у ^м,ка елів і поблагословив. 1 що ж? Наївні хохлики раділи до безтями геж є архиєреї! Ми справжня нація, а не самі селяни та вчителі!"... 1 ти, І оробенку, — тільки що з іншого бігуна: Хіба ц НаС" ^Р3'"!*"*' теж були революціонери! Ось вам Драгоманов, корені, в суті, не ембріон націоналізму? Тобі ж усе-таки
хочеться підкреслити, що Драгоманов — українець? Ну, признайся ж — хочеться? Так. А хіба для комуніста не однаково, якої національності Драгоманов, Желябов, Халтурин? Для справжнього комуніста__________ однаково, Костику. І Попельначенко тричі правий, от і сьогодні спіймав тебе. Хай він помилився в оцінці Драгоманова, хай умисно перекрутив але, кінець-кінцем, Драгоманов був революціонер, може навіть космополіт (ти ж і Драгоманова, Костику, — не тобі кажучи, — добре не знаєш!), а ти, Горобенку, хоч не хоч, а на чверть, може на одну восьму, на десяту, на соту, але все ж таки ти — український націоналіст. Ти ще не вирвав це. Ти, крім того, ше й інтелігентик. Ось воно що. Ось що кілочком сидить у тобі і заважає. Вони щодо тебе цілком праві. Горобенко засунув під голову руку й спробував заперечити: — Але ж ні. Хіба ж вони не пишаються з того, що Аенін — І знову на давно небіленій похмурій стіні стало запитання: — Хто це вони? Адже Попельначенко з походження українець, * * * Розмірено і тихо коливались попереду дві труни. Червоні, чорні прапори, як зморене в боях отамання, тихо сунули за трунами. І під їхнім наметом ніби легше і затишніше було пливти двом небіжчикам у свою останню подорож. Попереду довгий ряд вінків. Простих, благеньких вінків. З ялинки, з польових квітів, перев язаних червоними биндами. А зараз же за трунами верескливе голосіння запнутої в чорний шарф Фролової і тихенькі, ніби боязкі, схлипування згорбленої і якоїсь напрочуд маленької, старої матусі Чернишова. Понуро й мовчки йшли партійці за трупами. Йшли не рядами, а поплутаним, збитим натовпом. І не було їм на вустах слів, не було пісень, не було монотонного скавуління похоронного церковного дзвону. Важко й тихо тупали ноги в поросі, і тільки оркестра за прапорами сумними, опалими акордами тужила в жалібному марші. Там — Миша Чернишов і Фролов... Це ті найкращі, як казав Зіверт, що їх послала партія на село. Трупи покрито червоною китайкою, і лиць обивателям, на щастя, не видно. Але Горобенко знає — він бачив ці закривавлені на возах, коли їх привезли до військомату: в Чернишова одірване вухо й синьо-бордовий басаман через чоло: у Фролова — в одному оці ивава яма, а в другому жах. Те око востаннє бачило навколо себе тільки Іпоогів: запеклих, хижих, розлютованих. На ті лиця неприємно було дивитись, пазом із тим вони вбирали в себе живі очі. Коли процесія наблизилась до кладовищенської брами, підсліпуватий ветхий сторож за звичкою поспішив на дзвіницю привітати мерців дзвонами. Глухо, по-замогильному, на низенькій, дерев'яній дзвіниці вдарив дзвін і розтанув між соснами. Хтось вихопився з натовпу і прожогом побіг зупинити дзвонаря. Мерщій би припинити цей глум над трупами товаришів! І тоді знову заридали сурми. Незвичайно і дивно було старому кладовищу прийняти раптом цей великий натовп комуністів з прапорами. Ями викопано осторонь від могилок, там, де вільно ростуть молоді сосни, де трунарі не копали ще землі. Коли наблизилась сюди процесія і вже видно було свіжі ями, всі якось чудно заворушились. По натовпу промайнув ледве чутний шелест, натовп збився купою, але то на хвилину. Відтак повільно, живим товстим обручем, оточили ями... Перший промовив Кричеєв. Казав голосно, не запинаючись, не шукаючи слів, але було щось у його словах офіційне, сухе, ніби за тезами. А вкриті червоною китайкою труни стояли ось тут, край ям. І тепер виразніше почувалось, що в цих трунах лежить Миша Чернишов і Фролов. І було неймовірно, що вже нема Чернишова, що вже не засміється він, не скаже своє 'гади повзучі", не заговорять дитячими вогниками його очі. І ам, у труні, під китайкою лежить тепер спотворене чуже лице. Ті два групи — страшні і в той же час занадто близькі. То були трупи не родова з міщанськими звичками і не п'янички легковажного Миші ернишова, ні — то лежать жертви за одне спільне діло. Може, тіло не РИмало, і були передсмертні благання, каяття і стогони, а може їх і м не було... Смерть викреслила їхні хиби, і організація ховає двох рідних, х товаришів. Через те тісніше туляться одне до одного плечі і натовп ' уМістш Дивиться на трупи одним спільним печальним оком. гущі людського одягу просунувся наперед Зіверт. -*е Wbuje нашорошилися сосни, коли залунав його чіткий, грудний До ' и "Ули. товариші, занадто м'які, занадто гуманні. Тепер нам щ * В0Диться платити за нашу м'якість. Тут — наші товариші. давно ми бачили їх між себе; тут ті, що їх ми першими
послали на наші форпости. Що з ними зроблено! Гляньте!.. Зіверт простер наперед руку й нахилився до труни. Одна мить і вдавалось, що Зіверт зірве китайку й покаже жахливі потемнілі лиш» Стало зимно, й хотілось зупинити Зівертову руку: не треба!.. Але Зіверт знову випростався і тоді кинув до натовпу: — Боротьба не скінчена! Боротьба триває далі. За одного -_ І мимоволі повторив до себе Горобенко: — За смерть — смерть. Останнім вийшов до трун Дружинін. Хотілося йому сказати про забитих товаришів, сказати, що вони виконали свій обов'язок, що їхнім шляхом підуть тисячі комунарів, але слова стали важкими, і не підняти їх, не подужати горлові. Дружинін м яв пальцями свій замусолений кашкет, і з уст упали зовсім не ті слова: — Таваріщі!.. Братци дарагіє... Прощайте, таваріщі... І раптом з боку тихесенько заплакала стара Чернишова: — Миша... Мишенька мой... Синочок ненаглядний... Фролова і шарпнулась за труною. Над головою рвонув салют. Ще раз... І коли впав на труни перший налопатник землі, тоді, одмахнувши стару кладовищенську церкву, хрести й сосни, з сурм бадьоро і переможно вдарили розкоти "Інтернаціоналу", і полетіли вони через лани до далеких мовчазних сіл, як пісня перемоги, як гімн вічного, невмирущого життя... І вдруге з'явилось Горобенкові те, що колись уже спало раз на думку: — Смерть не годна перетнути вічного калейдоскопу життя!.. самого й цупко держати його в руках. Тоді буде інше, прекрасне життя і проста логічна смерть. Проста, як у того японського солдата, що на розстрілі, посміхаючись, віддав рукою шану своїй власній смерті. Але: за кров — кров, за смерть — смерть! І це сказав не Зіверт отут, а я. * * * З обивательських поглядів — сторонніх, безпартійних, усмішливих у кулачок, з шепотінням на вухо сусідові, і з того, як поспішно розходився й порожнів базар, і, нарешті, з того, як верхи на коні промчав Д° парткому повітпродкомісар Дробот, — з того всього Горобенко збагну8-що щось трапилось. В'н вийшов з культвідділу радпрофу й налагодився був простувати 'їдальні, але розпечене липневим опівденним сонцем повітря було Д° кійне. В ньому причаїлось і важко дихає спітніле — щось вороже, Н єхидне й пристрасне. Горобенко повернув ліворуч і пішов до ткому- Він хутко перейшов зарослу площу коло собору, де стирчать • деревця майбутнього соціалістичного парку і стоїть незакінчений 'єлестал пам'ятника жертвам жовтневих боїв, коли до нього збоку надбіг Радченко. _ Ви до парткому.-1 Оголошено казармении стан... Радченко розхристав до волохатих грудей сорочку, з його поголеної голови текли цюрки поту, він утирався рукавом і відсапнув ядуху. Горобенко зупинився, щоб дати Радченкові передихнути й спитав: — Що, власне, трапилось? Радченко здивовано глянув на нього: — Хіба ви ще не знаєте? — Нічогісінько. — У Козіївці — банда. Шість верстов від міста... Забито трьох У парткомському дворі вже було людно. Стояло багато озброєних, промайнула і зникла в дверях зашнурована ремінцями постать Нестеренка. Щось наказував комусь Дробот. Ходила між групами й мовчки прислухалась до розмов стурбована Славіна. На східцях сидів з рушницею Дружинін і стомлено покурював "козину лапку". З вулиці надходили нові партійці. Не треба й розпитувати. З уривків розмов, із окремих слів, із іутрішньоі серйозности всіх, що її не міг розбити чийсь сміх, Горобенкові стало відразу все відомо. Міська організація переходить на казармении стан. Всі партійці ілізовані. Банда може відважитись наскочити навіть на місто. Але а вирвати в неї ініціативу. Каррота і частина партійців складають пн що вночі має захопити Козіївку. Решта охороняють місто. оробенко зайшов на другий поверх до кабінету Кричеєва. іичеєв радився про щось із заворгінстром і Нечипоренком. Він Горобенко підійшов до Кричеєва. маю до вас, товаришу Кричеєв, пару слів. сльця Пенсне. ^ — Я хотів би вам особисто це... — Що таке? Попельначенко здивовано глянув на Горобенка. У Кричеєва на чолі збіглись дві глибокі зморшки. Він устав з-за |
