 ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ
| КОСТЬ БУРЕВІЙ -ЕДВАРД СТРІХА 11 страница
нікум та попрацювавши дещо в єлисаветградських повітових установах службовцем (батько Яновського — службовець-робітник, мати — селянка), нак подається десь близько 1922 року до Києва, де учиться зо два роки
у політехнічному інституті та зразу переходить на літературну працю й на заробітки в кіно (зокрема, написав 1925 року кіносценарій за повістю Коцюбинського "Фата морґана"). У 1925-26 роках Яновський знайомиться на одеській кінофабриці, чи, може, в Харкові з Юрком Тютюнником, що 1924 року повернувся з еміграції і працював у ВУФКУ (Всеукраїнське фотокіноуправління) і дружив з ним аж до підступного розстрілу Тютюнника Москвою. Юрко Тютюнник — один із найвизначніших воєнних талантів і діячів української революції і держави, організатор "Вільного козацтва" в 1917 році, начальник штабу війська Григор'єва в його операціях проти німців, Антанти, денікінців і совєтської Росії, командир героїчного "зимового походу — останнього партизанського рейду військ УНР в 1921 році. Коли в 1924-25 роках заходами українських комуністів були опубліковані деякі фактичні дані про дії Григор'єва 1918-19рр. (пізніше ті публікації вилучила із вжитку Москва), були видруковані в Харкові і спогади Юрка Тютюнника, як колишнього начальника вйськ Григор'єва. Яновський змальовує Тютюнника в третьому розділі "Чотирьох шабель" у ролі начальника штабу Шахая, не називаючи його ніяким іменем. Приблизно в ті ж роки Яновський подружив на все життя із Олександром Довженком, знав його лабораторну працю і дальші мистецькі творчі плани ("А Саша Довженко ставитиме дуже український фільм "ЗЕМЛЯ", — пише Яновський 4 травня 1929 р. із Києва в Харків Аркадію Любченкові: див. ГОЛУБІ ДИЛІЖАНСИ, листування ваплітян. Нью-Йорк, "Слово , 1955, с 19). Знання естетичних таємниць Довженкового вітаїзму виявляє Яновський у романі МАЙСТЕР КОРАБЛЯ (1928), головний герой якого То-Ма-Кі (Товариш Майстер Кіно) ніби списаний із Довженка, так само як довженківською є і основна тематично-настроєва вісь роману — творча радість відродження багатої людьми і природою країни. Мистецький та ідейний вплив Довженка почувається ще більше в "Чотирьох шаблях" і "Вершниках". А втім, справжньою літературною й ідейною колискою Яновського була ВАПЛГГЕ, що організувалась у рік виходу першої книжки Яновського МАМУТОВІ БИВНІ (1925). Від першого кроку ВАПЛІТЕ і до розгрому групи ваплітян в початку 30-их років Яновський був вірний і яскравий співтворець цієї одушевленої ростом, дружбою, вірністю, талантами і працею бойової центральної фаланги Розстріляного Відродження. В першу чергу Яновський перебував ггід впливом Миколи Хвильового, як людини і як творця романтично-необарокового стилю, про що свідчать всі книжки Яновського, починаючи з "Мамутових бивнів" та КРОВІ ЗЕМЛІ (1927) і кінчаючи "Чотирма шаблями" і "Вершниками". Вже учнівський період творчості Яновського, що закінчився на "Майстрі корабля", позначений прикметами неоромантизму раннього Хвильового, боротьбою з традиційно-реалістичною розвезеністю фрази й сюжету, лірично-ритмічною стихією, постійними відступами і вставними моментами, локалізмамн і жаргоном у мові, романтизацією почуттів дружби, любові, драматичних суперечностей доби і поривом у вітальні глибини і далечіні життя. Так само, як Хвильовий, Яновський одержимий видивом трагічного відродження України в революції, і так само намагається свою патетику одміряти іронією. Проте, коли Хвильовий більше поринає в аналіз психологічних комплексів та суперечностей людини революції і виростає на сатирика, Яновський, переборюючи манірність і хаос власних експериментувань, у "Чотирьох шаблях" і "Вершниках" вишліфовує алмазні грані своєї високої патетики, доводить свою романтику до (як писав Юринець) шляхетного аттицизму, виявляючи спартанську витримку і суворість у відстоюванні всього випадкового і зайвого — аби лиш дати кристальний образ героїзму. Це не стосується останніх чотирьох розділів (другої частини) "Чотирьох шабель", які мають усі недоліки початкових творів Яновського, тематично і структурально виходять за межі ідеї твору і наче дописані для цензури, задля якої він кинув своїх непокірних повстанців на працю до шахти в Сибір, за кордон. "Чотири шаблі" — це перші чотири розділи із рефреном заспівів до них — "ми стаємо плечима до плечей і світ одчинено, як Двері!" — думка про здібність героїчного духу відстояти незалежність і свободу навіть тоді, коли вороги напали з усіх чотирьох сторін світу. За Яновським виходить, що ця здібність була доведена в блискучих діях повстанської армії Григор'єва в першій половині 1919 року, які й послужили матеріалом і джерелом натхнення "Чотирьох шабель". Тут мусимо дати невеличку історичну довідку про справу, дуже заплутану різними зацікавленими сторонами. Григор'єва вважають зрадником і російські ільшовики і більшість українських емігрантів, а російські білогвардійці і альянти встановили на нього погляд як на бандита. Яновський (очевидно за допомогою Юрка Тютюнника) виробив свій власний образ тієї торичної події. Був грудень 1918 року. Україна, зломивши у всенародному овстанш німецьку окупацію, опинилася в "чотирикутнику смерті": російсько- іьшовицький наступ з півночі, російські білогвардійці з Дону, альянтські Десанти і денікінці з півдня, поляки на заході (бої в Галичині). Уряд УНР У Ціну хотів змирення з Антантою і в надії, що вона відмовиться "ty реставрації поміщицької царської імперії, дав наказ українським
Москва слала в штаб Григор'єва люті телеграми з вимогою припинити наступ (французи обіцяли представникам Леніна порядком мирних переговорів відступити Україну Москві). Начштабу Тютюнник відповідав, що Григор'єв з усіма резервами пішов у наступ і нічого не вдієш. Хай краще Україна останеться Денікіну й Антанті, ніж українським повстанцям — говорили тоді Ленін і Троцький. Хай краще Україна дістанеться більшовицькій Росії, ніж українським самостійникам — говорили тоді в антанто-денікінських штабах. Визвольний тріумф української сили аж ніяк не був в інтересі Москви, яка любить роль "визволительки' і не терпить самовизволення. Коли ж українська перемога стала фактом, Ленін поспішив приписати її Москві, і з того часу й понині осталася записаною в історії брехня: совєтська Росія скинула в Чорне море десанти Антанти. Після провалу невдалих спроб Москви за допомогою агентів убити Григор'єва, вона, бажаючи усунути з України переможні полки Григор'єва, дає їм наказ негайно іти через румунську Буковину в Угорщину на допомогу угорським комуністам. І ригор єв, який ніколи ні на папері ні на ділі не визнавав Москву своїм господарем, підготував загони до походу і... вдарив по російсько-совєтських окупаційних військах і властях, що розпаношились тим часом у його запіллі. Його універсал від 9 травня 1919 р. радив росіянам іти додому і забрати з собою свою маріонетку — уряд Раковського і КП(б)У. Махно, що тримав своїм повстанським військом фронт проти білих на Дону, зазнавши втрат і не здобувши перемоги, забрався із своїми загонами до свого району в Гуляй-Поле. Війська УНР пішли знову на Київ. Все це перевернуло догори дном агресивні плани Леніна щодо Угорщини, України й Дону і змусило його подумати про компроміс з українською силою, що стала тепер і для нього реальним фактом. От цей Григор'єв і його повстанське військо і навіяли Яновському образ непереможного Шахая — "степового Наполеона" і його маршалів Остюка, Галата, Марченка та вояків типу братів Виривайлів, що могли б бути і дійовими особами Гоголевого "Тараса Бульби", хоч кожний із них у своїй неповторній індивідуальності є кровний і типовий син українського 1919 року. Цими людьми рухає відвага, вірність, бойова дружба, свіже відчуття життя, що з подиву гідною природністю включає у свій склад саму смерть, незбувна любов до рідної землі, її свободи і незалежності, її козацьких традицій. Це образ безмежно вітальної спонтанної сили, що любить у Шахаї свого керівника, який знає, чого хоче, знає людей і мистецтво проводу ними — національно свідома людина, непохитна і передбачлива, що мислить широкими категоріями історії і революції. З великим талантом і знанням описані батальні сцени, зокрема бої біля Успенівки і Павлівки, так що кожний із них має своє, мов у людини, індивідуальне обличчя. У Чотирьох шаблях" (знов-таки не беремо тут до уваги останніх піашше доданих тематично та стилево чужорідних розділів) Яновський дійшов власного стилю. Зникли манірні експериментування, вичіткувалась ясна ядерна мова, короткі речення насичені емоційною напругою, найвищі ршини романтичної патетики з великим тактом обрізуються гумором, ною кадру чи несподіваною кінцівкою. Традиційно національний емент (мова, звичаї, пісня, особливості степової України тощо) дуже t> родно поєднуються з новими і найновішими рисами, що їх витворила лющя. Минуле досконало влилось і перетворилось у сучаснім. Де ж ділась армія Шахая — символ неупокореної України? и розділ Чотирьох шабель", яким закінчується з великими епопея повстанської війни, має в заспіві слова: "Солдат на
землю падає від кулі, — його життя іще летить вперед". Армія Шахая, порівняна Яновським з бригантиною, розбивається в народному морі на частки, які ще довго дають окупантові відчути себе. Описавши останній прорив війська Шахая із оточення, Яновський прекрасним рухом дає величаву кінцівку: Довго ще після того, як бригантина пішла під воду, біліли на поверхні моря одірвані паруси її. Регулярні армії повстали серед хаосу і руїни. Стихія, вийшовши з берегів, знову увійшла в них". "Вершники", що були написані в своїх ліпших розділах ще 1930-33 років (роки найбільшої української погибелі) дають (може, навіяну і тою погибеллю) іншу відповідь, де подівся Шахай і його сила. Роман починається новелою "Подвійне коло". Це сліпуча картина степового бою тих самих "чотирьох щабель , але "не плечима до плечей, як ост і норд, як вест і зюд", не проти кільця зовнішніх ворогів. Це чотири брати Половці — вояк української армії, білогвардієць, махновець-анархіст і комуніст по черзі знищують один одного. Знайома тема "Трьох синів" Тичини і "Матері" Хвильового, тема згуби матері, роду, нації через завзяту і нічим необмежену політичну боротьбу синів-братів. І якою ж отруйною кислотою відгонить від фальшивої підливи чужинця-комісара Герта, що в кінцівці новели потішає приголомшеного трагедією згуби трьох братів комуніста Івана: "Одного роду та не одного з тобою класу". В цьому сенсі "Подвійне коло" могло б бути епілогом "Чотирьох шабель". У сьомій новелі "Вершників" — "Шлях армій" є така картина: на трибуні залитого тисячами людей майдану іде дискусія Махна з його односельцем-комуністом. Вислухавши опонента, Махно взяв його за ґудзика і вистрелив йому в груди. Цей випадок справді стався 27 липня 1919 р. на майдані в селі Сентові біля Олександрії, тільки співрозмовцем Махна і жертвою його кулі був не комуніст, а Григор'єв. На майдані було 20 000 вояків Григор'єва і Махна та депутати від міст, сіл і портів українського степу й Чорномор'я. Григор'єв договорився з Махном зійтися на цю велику раду для об'єднання обох військ в одну українську силу, здатну відігнати інтервентів з усіх чотирьох боків. Григор'єв говорив першим. Говорив, що українській революції однаково ворожі і десанти Денікіна-Антанти з півдня і напасницькі армії совєтської Росії з півночі. Після того "взяв слово' Махно, що його перед тим відвідували члени Політбюро ЦК РКП(б) і уряду РСФСР (Каменев та інші): їм удалось засобами компліментів, обіцянок і брехні переконати заздрісного на славу Григор'єва Махна, що Григор'єв хоче об'єднання задля знищення Махна. Багато є у апробованих Москвою "Вершниках" моментів, що являють обою дальший розвиток теми і духу заборюваних "Чотирьох шабель . Тяк четверта новела про босоногий "Батальйон Шведа" — це просто картина з натури і духу босоногих полків Шахая-Григор'єва, а щоб цього не подумала цензура 1935 року — в новелі приліплені латки з поминками офіційного списку — "Сталін, Фрунзе, Ворошилов..." і так далі. В "Батальйоні Шведа" аж чотири рази рефреном повторюється гімн тому самому шахаївському 1919 рокові: "О, дев'ятнадцятий рік поразок і перемог, кривавий рік історичних баталій і нелюдських битв... рік боїв з французами, греками, німцями — під Миколаєвом та Одесою" (саме то були бої Григор'єва). Найкращі речі в романі — "Дитинство" і "Шаланда в морі __ це незрівняні романтично-барокові поеми одвічному світові української природи (степу, моря, неба) і духовної традиції, гімни дружбі правнука з прадідом, старого батька Половця і його Половчихи, що творять свій рід і край і його добро в людській незрадливій любові і відвазі, — яка могутня антитеза до убогої "класової" науки чужинця Герта! Щоб пройти з цим могутнім українським 1919 роком у царство Чубенка, батальйон Шведа і автор змушений ставити на 16 1—249 чолі їх усіх присланого Москвою Фрунзе, то це теж образ українського "1919 року", це український шлях і світ, він, як море, вміщає і розчиняє в собі все, що приходить до нього на його степ, де життя пахне, як смерть, а смерть — як життя. Так Москва, спокусившись можливістю поставити собі на службу романтика — саму музу і душу українського відродження, — програла, ставши у творчості Яновського тільки інтегрованим елементом, асимільованим аксесуаром долі незалежної трагічно-вільнолюбної козацької душі ""роду Половців". Стиль "Вершників" суттєво різниться від стилю "Чотирьох шабель" своєю чіткою кристалізацією в необароковому напрямі. І це цікаво, що наймолодші та найбільші культурні таланти Розстріляного Відродження — Бажан, Близько, Мисик, Яновський — виявили яскравий нахил до своєрідного необарокового стилю, що його започаткували ще Тичина і Хвильовий та підхопили потім кожний по-своєму Куліш у драмі, Курбас у театрі, Довженко в кіно. Серед терористичної катастрофи 1929-33 років загибаюче відродження наче спалахнуло останнім найбільшим своїм вогнем у романтично-барокових творах старших і молодших, ніби подаючи у світ сигнал, що чиниться великий злочин над молодим життям, і ніби кидаючи ближчим наступникам маршрутну смугу світла на захований у тьмі вихід із погибельної ночі. Бароковість "Вершників" Яновського першим відзначив Жак Буссак у своїй рецензії на французький переклад "Вершників" (Les Cavaliers par Juri Janovski. Paris; Gallimard, 1957, 185 c), вміщеній y паризькому журналі ARTS за 28 серпня 1957 p. Буссак пише: "ВЕРШНИКИ" — роман про український народ під час російської революції, коли брати боролися між собою за протилежні справи. Він зроблений з коротких барокових оповідань, які творять силу цього роману. Могутня природа, степ, селяни всуміш із містами, війною, робітниками — все надає цьому романові виняткової сили . Особливо змінився стиль речення. Коли в "Чотирьох шаблях' коротке ясне речення звучало, як блискуче соло кларнета чи волторни, у "Вершниках" речення розливаються, мов симфонія, і біжать одне за одним, як хвилі розбурханого моря, як вихорі степового вітру, як речитатив козацької думи чи вірш гекзаметра. Це речення-потік, воно схоплює в одну цілість весь кипучий і розвихрений внутрішніми суперечностями світ даної події, моменту, місцевості, душі, вічності. І при всій бароковій ускладненості і всеохопності Яновський зумів дати романові струнку будову, монументальну єдність і всеохопну простоту, той самий панівний вітальності, завзятої відваги, непідлеглості, героїзму, всеохопної любові до людини і світу, який раніш підносив угору і "Чотири шаблі". Щоб створити і видати такі книжки, стоячи в осередді масового антиукраїнського терору 1930-35 років, треба було мати, як пише Яновський, "велику честь — стояти над власним життям" — не боятись смерті. Але цього мало — треба було вміти стояти і над власною смертю, коли вона бажана як єдиний засіб визволення від нестерпних мук. "Він не мав права на смерть, він мусив нести своє закривавлене тіло крізь потік часу до ночі, прийняти всі муки, крім смертної, важко було боротись на самоті і не сміти вмерти... Це був вереск усіх нервів та всіх клітин, глухо гули понівечені суглоби, тільки затята воля умирала, мов боєць, не відступаючи ні на крок, збираючи резерви, заощаджуючи завзяття". Так описує Яновський в оповіданні "Лист у вічність" ситуацію сільського листоноші, учасника українського повстання проти німецької окупації 1918 року. Листоноша закопав скарб зброї; пійманий, мусив витерпіти всі катування, аж поки не надійшла повстанча підмога, що їй він показав те місце, де закопано скарб зброї. Показати міг, лише впавши на нього трупом. "Лист у вічність" пішов разом із життям, як світло від давно згаслої одинокої зорі . Здається, письменник описав у листоноші власну ситуацію і власне "останнє рішення". Після "Вершників" 20 років (1935-1954) безплідно катувалась його муза. Він не встиг написати свого головного і вільного від усяких недомовок чи маскувань твору. Але встиг передати свого листа наступникам, щоб знали про закопаний скарб листоноші.
16» І світ відчинено, як двері! ЧОТИРИ ШАБЛІ Роман (Уривки з першої частини) Пустимо стрілку, як грім, по небу; Пустимось кіньли, як дрібен дощик, Блиснем шабляли, як сонце в хмарі! (Колядка. "Нар. юж. рус. песни" Метлинського, с. 338). ПЕРША ПІСНЯ Голос: Благословіть почати щирий труд, Що відчинив би далину, як двері. Довірте недостойному перу Достойне слово ставить на папері. Багато в світі радості й принад. Країн багатих і зелених вічно, На сонці спіє синій виноград, І синє море майорить музично. Чудесні дива ходять по морях І манять нас і закликають ніжно. Та що нам їхній бунтівливий стяг, Коли не стяг це нашої вітчизни! На вітрі рухаються руки рей, На обрії — омана заозерій... Хор: Ми стаємо плечима до плечей. До церкви люди посходилися, як на Великдень. Церкву колись будували ще запорожці — вона була тісна й старовинна. За всім доглядало, певно, хазяйське око братчика низового, бо міцніше зробити церкву не стало б хисту нині. Все окували залізом. Навіть панікадило було такої неймовірної ваги, що влітку, під час одправ, порипували сволоки, на яких воно висіло, лускалися дошки й, здавалося, втягне хреста з бані до церкви ця щира запорізька пожертва. Суворі звички Січі Запорізької відбивалися на церкві. Ікони було змальовано з братчиків-будівників, з кошового отамана, з курінних. В такій церкві ставало страшно серед вусатих чорних лицарів, уквітчаних оселедцями, в козацьких свитах — лицарів жорстоких та відважних. Вони позирали зо стін, переморгувалися один із одним часто з презирством до молільників, іноді — вибачливо, рідко — з потуранням. Та иарофіяни вже позвикали до своїх ікон. Ой, скинемось та й по таляру, Та купім коня отаману. Галат мугикав собі під ніс, обходячи церкву. Свічок наявно не хватало. Вусаті ікони гнівалися зо стін: їм треба більше світла. Але церкву не було вже давно так освітлено. Хіба що запорожці, повертаючись з морських походів, клали вози свічок перед святими кошовими в церкві и викурювали їм же цілі шапки росного ладану зо Смірни. Ой, скинемось та по другому, Та купім коня з попругою!.. ^ -Ударили в дзвони. Мідне бовкання заходило до церкви крізь двері. аишов Щахай. Його наречена ще не приїхала, він послав до неї Дружків — Марченка й Остюка. Надія охоплювала всього Шахая. Широкі и лежали перед ним і його селом. Велетенський хаос, який опанував ч°. був, як море, що порозбивало човни. Треба йому триматися острова, витратить силу шторм і хаос стане пасивний. Тоді — шаблею захищати ообрубувати руки всім, хто потягнеться підкоряти вільний народ, че різати його землю, як хліб, і їсти, захлинаючись від жадоби, від г ™° этось другий одніме шматок. Шахаєві приходило на думку панування, уся історія народу — славна, гучна й завше
великодушна. Козаки-сіромахи проходили довгою валкою: всі чеснотники, хоробрі гультяї, морські розбійники гордо ступали на великих землях, всі лицарі честі своєї сіромашної й мученики. Максим Залізняк, Семен Неживий, Яків Швачка, Іван Бондаренко — всі славні колії, чисті серця 70-их років XVIII віку, месники за кривду, за бідних! Вони проходили перед Шахаєм, як жорстока пам'ятка, як пересторога, як нагадування про панську віроломність, царську розправу, про опоганення хліба-солі дружнього столу, вони проходили з вирваними ніздрями, з клеймами на лобі, несучи в руках свої голови, напхані гречаною половою, вони пропливали, несучи свої ноги, поклавши на плечі поодрубувані руки. Петро Кальниш — останній кошовий Січі — цокотів чотками в самітному затворі Соловецького монастиря: двадцять сім років пряв старий степові думи, дивився на свій край аж з Білого моря, плакав, крізь туман недобачаючи прийдешніх віків, радів сонечку, коли воно проглядало крізь млу півночі. ІХІахай клянеться собі, обходячи церкву, зупиняючися перед святим козацтвом на стінах, клянеться не допустити жалості до серця. Клянеться, що не віритиме нікому, хто лежатиме під його шаблею або сидітиме за його столом. Він клянеться й цілує в плече сивоусого курінного. Надія обволікає його, як марево, як отруйний фіміам великих подій. "Революція — велике слово", — думає Шахай і почуває, як по хребту в нього лізуть комашки. "Всі щасливі, нема царя, правитиме народ, розіллються медові ріки, щастя й радість! До церкви під'їхали тачанки з молодою. Одразу всі люди в церкві загомоніли. Шахай прокинувся від своїх думок і поспішив до виходу. Там він зустрів молоду й увійшов з нею назад. Півча заспівала "І ряди! Голос Галата далеко вилітав за крилас. По всіх кутках бриніли шибки від співу Галата. Вийшов із вівтаря піп і став вінчати. Марченко и Остюк переморгувались із своїми дружками. * * * Весілля справляли по-старосвітському. Дружки летіли верхи на конях по вулиці, на рукавах біліли хустки-По дорозі хутко шикувалися заслони, щоб перепиняти молодих і вимагати викупу. По хатах у молодого й молодої востаннє оглядали столи, чи все є так, "як годиться . Баба-розпорядниця не злазила з печі й звідти керувала весільним чином. Вона захворіла, пішовши до молодої розплітати косу й співати сумних пісень: пісні були навдивовижу дзвінкі й жалібні, а бабина горлянка рипуча, роки бабині лежали на її сухих плечах, як повсть, а ніч осіння —холодна. Пострілів пролунало стільки, 'льки годилося, віно було повезено до молодого, а тачанка з Шахаєм та його дружиною заїхали до тестевого двору. Скільки пісень погублено тепер — старих і розрадних! Скільки мелодій увібрала в себе чужа гармошка — захрипла істеричка, де ноти тьмяні а пісні метушливі й неповажні, де знижується мистецька глибина мелодії, гармошка — демагог, багатоголоса перекупка! Ось співає скрипка чи розмовляє кобза: одна, ледве помітна нота простягається в повітрі, і її коливання таке ж, як і коливання повітря. Струна дає чистий _ до божевілля — звук. Коливаються віки, вузьке коло часу поширюється на все життя всього народу. Рівна, прозора, проста до геніальності нота з'єднує віки. Завмирають люди, дрижать їхні плечі від розкритої таємниці, тремтять вії від набіглої щасливої сльози. Та скрипка грає далі. Нота міниться, пролітають дрібні сплески звуку, ніби в скрипці проривається сміх. Обличчя яснішають. Розчулена до краю душа жадібно сприймає веселі звуки. Ноги самі стукотять такт. Годі вже їх стримати, коли грає зворушлива скрипка. Старе й молоде рушає в танок. Ходором ходить подвір'я. Бубон клацає й гупає, як веселий парубійко. Переплуталися пари: на втіху, на сміх. Та скрипка вже стомилася. Десятки рук частують скршіака, кожний хоче з ним випити, поцілуватися, кожного скрипак хоче пославити на скрипці, і постає галас, гомін. Поміж трьома дорогами, — починають легко, поволі дівочі голоси. Рано, ра-но! допомагають їм хлопці. Поміж трьома дорогами, ра-не-сенько! Дівчата стоять у гурті, обнявшися. Хлопці оточують дівчат. Пісня радісно охоплює подвір'я. Там здибався князь з Дажбогом, рано-рано, Іам здибався князь з Дажбогом, ранесенько. °нце спускається на вечір. Воно дивується, як можна йому стрітися з князем, з молодим. Сонце поломеніє. •Jh, ти боже, ти, Дажбоже, рано, ра-но, ■Зверни ж мені з доріженьки, ранесенько. Ьо ти богом рік від року, рано, ра-но, А я князем раз на віку, ранесенько!
Хлопці підморгують дівчатам. Скрипка відпочила й запрошує знову до танку. По землі розтікається вечір. Вечірня тиша опановує землю. Тільки на подвір'ї Шахаєвого тестя гримить бубон. П'яна баба-розпорядниця співає на печі. За столом точаться розмови, сліпий музика перехиляє чарку для чистого голосу, мостить свою кобзу, настроює струни. Поважне товариство сидить за столом. Червонощока наречена соромливо поглядає на гостей. Галат тримає голову обома руками, щоб вона не впала на стіл. Ой, у саду голуби гудуть, Ой, у саду голуби гудуть, Аж у світлоньку го-ло-си і-дуть... Баба співає старечим( верескливим голосом. Вона згадує молодість. На неї сходять видіння далеких років, молодих бажань... Співачка випила чарку так, ніби добра дівка була, і кинула посуд на долівку, зухвало вигукнувши: "Гірко!" Після загальної тиші, яка постала після поцілунку Шахая, зарипіли легенько струни на кобзі, зашуміли, загули, як весняні джмелі, як жовті працьовиті бджоли. Руки торкалися до струн ніжно, і кобза дзвеніла, немов у чеканні. — Чого ж ти нам заспіваєш? — запитав молодий. — Про честь чи про хоробрість, про обов'язок людський чи про лицарську славу? — Мало тепер честі між людей, — несподівано басовитим голосом одповів кобзар, підводячи до товариства свою голову з невидющими білими очима. Це була замкнена в собі людська істота: за плямами очей горів людський мозок і ніколи не мав надії вийти на світло. |
військам на півдні здавати міста і села без бою. Москва зразу скористалась цим і поширила фальшивку — нібито "текст договору" уряду УНР з Антантою і Денікіном про скасування самостійної України і реставрацію царсько-поміщицької імперії. Офіцер армії УНР Григор'єв, до якого приєднався в цьому Юрко Тютюнник, бачачи нереальність надій уряду УНР здобути прихильність Антанти до незалежної України, знаючи, що Україна і насамперед його рідна степова Україна не прийме без бою денікінсько-антантську окупацію, що все це конче використає совєтська Росія для "визволення", — оголошує розрив з урядом УНР, заявляє себе вояком самостійної радянської України, визнаючи за тимчасовий уряд її не московську маріонетку на чолі з Раковським, а Центральний ревком, утворений тоді українськими боротьбистами, що перейшли з партії есерів на радянські позиції. Григор'єв, швидко організувавши на півдні України значну повстанську армію із селян і чорноморських матросів, зручно договорюється з совєтсько-російським командуванням про оперативну співпрацю, щоб забезпечити себе від більшовицького удару в спину. І от стається чудо. Босоногі батальйони селян, робітників і матросів степової надморської України, очолені воєнним талантом і козацьким духом Григор'єва і Юрка Тютюнника, перемагають танки, гармати і океанські панцирники Антанти, в незабутніх боях від Херсона до Миколаєва й Одеси скидають потужні десанти в Чорне море — і Григор єв тріумфально вступає в Одесу, спонтанно привітаний усім її населенням.