 ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ Сила воли ведет к действию, а позитивные действия формируют позитивное отношение Как определить диапазон голоса - ваш вокал Игровые автоматы с быстрым выводом Как самому избавиться от обидчивости Противоречивые взгляды на качества, присущие мужчинам Вкуснейший "Салат из свеклы с чесноком" Натюрморт и его изобразительные возможности Применение, как принимать мумие? Мумие для волос, лица, при переломах, при кровотечении и т.д. Как научиться брать на себя ответственность Зачем нужны границы в отношениях с детьми? Световозвращающие элементы на детской одежде Как победить свой возраст? Восемь уникальных способов, которые помогут достичь долголетия Классификация ожирения по ИМТ (ВОЗ) Глава 3. Завет мужчины с женщиной
Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.
| КОСТЬ БУРЕВІЙ -ЕДВАРД СТРІХА 5 страница
— Я маю до нього справу, — сказав він міліціонерові: — ач яке За кілька кроків до Босого начальник міліції спинив коня, видобув револьвер і гукнув: — Ти хто? Іван Босий теж іспинився, підвів голову й опалив начміліції своїм поглядом. R Я Іван Босий, якого небо послало зняти людям полуду з очей. еликии Бог загартував мені душу й поклав на уста мені слова... — Він в те, що звичайно промовляв, зустрівшись з людьми; погляд його рто ловив очі начміліції, і того неприємно вразило висохле обличчя Ророка й обурила певність, що з нею лилась його мова. — Сховай собі Бога в кишеню! — зареготавши, гукнув він: — Бос" ?°Кументи! Де твоя посвідка? і замовк на хвилину, а потім, ступивши до начміліції, раптом
підніс угору руки. — Бог мені посвідка й захист, ім я його записане на моєму чолі сміятися. Він побачив, що тут має бути якась дивна боротьба, зовсім не схожа на ті, що йому доводилося досі мати. їхні погляди схрестились як шпаги, і вони напружено дивились один одному у вічі! За хвилину начміліції почув, що в'януть його очі й бгається його душа. Він затремтів, ніби падаючи, перед ним потьмарніло, і він сам ніби потопав у сухих хвилях, що падали йому на голову, як розпечений пісок. Тоді, скрививши обличчя, він з'єднав усі сили й наставив револьвер на груди пророка. Когутик клацнув, але пострілу не було. Міліціонер, гукнувши з жаху, подався навпростець, а начміліції, облившися потом, випустив револьвер додолу й безтямно відсахнувся назад на сідлі. Іван Босий поволі спустив руки і, показуючи пучкою на начміліції, промовив із непорушним спокоєм: — Прокляття на тебе, що наважився піднести руку на слугу Він посунув далі, дзьобаючи шлях своїм костуром. Начміліції з огидою ворухнувся на сідлі, ніби хотів струснути з себе щось сороміцьке. Вся істота його була збурена, а термосіння заважало опритомніти й з єднати думки. — Що воно таке? — прошепотів він. Він, що рубав був шаблею людей, що брав участь у масових розстрілах, — він ізлякався божевільного старця! Ганьба! Кипуча злість опанувала його, і, похапцем ісплигнувши з коня, він кинувся навздогін Босому, здіймаючи на ходу карабін із-за спини. Не добігши кількадесят кроків, начміліції став на коліно, націлився й стрельнув. Пророк захитався і впав. Задихуючись із радості й хвилювання, начміліції підбіг до Босого; той харчав, лежачи ниць, і ворушився всім тілом, мов комаха, що і' взято на пришпильку. Начміліції стрельнув йому ще раз у голову, зневажливо перекинув його ногою горілиць і став насолодно розглядати його обличчя, заюшене кров ю, та скандзюблені члени. Хе, що блискало що-тільки, було купою гною. Це оповідання Валеріана Підмогильного вперше вислане автором і надруковане в журналі НОВА УКРАЇНА (Прага). Ми взяли його повний текст із збірки радянської прози ЧОТИРИ ШАБЛІ. Париж, в-во "Українське слово", 1938, с 5-13. ГРИГОРІЙ КОСИНКА "Коли у віках догорятиме остання зоря — горітиме моя мисль і страждання..." Так починає Косинка своє оповідання "Фауст" про селянина з Поділля Прокопа Конюшину, що пізнав три радості Української революції: спонтанне відродження, січ і відсіч першому напасникові і незбагненне болючу радість переваги сказати в обличчя смерті і слідчому Однорогову:"Так знайте, Прокіп Конюшина ніколи
не буде зрадником. Я загину, сотні й тисячі таких як я, але ніколи, ніколи не продаватиму сестри своєї. І нікого не продаватиму". У цих словах — сущий Косинка, з його вдачею і долею. Козак під командою Болбочана — він радісно гнав напровесні 1918 року напасницькі банди Муравйова й Антонова геть з України аж за Білгород. В українському чотирикутнику смерті" на порозі 1920 року у Кам'янці -Подільському він рішає дилему цілого свого життя: тікати на еміграцію чи остатися із своїм народом і "працювати з ним без огляду на все" (Олександра Чернова. "Ще про Косинку". КРАКІВСЬКІ ВІСТІ, ЗО ч., 1943). Вертається до Києва і за яких п'ять літ під недрімним оком НКВД та постійним обстрілом більшовицької преси видає шість книжок оповідань, позначених більш чи менш яскраво кредом його подільського селянського Фауста — Конюшини. 13-15 грудня 1934 р., в час винищення Москвою мільйонів українців. Косинка перед московським виїзним судом зустрів вирок смерті так, як і його селянський Фауст, знаючи, що їх духу куля не бере. Цей суд над Косинкою (в числі 28 письменників і діячів) гідно завершив десятилітню кампанію оббріхування Косинки, написавши у вироку, що "більшість обвинувачених прибула в СРСР через Польщу, а частина через Румунію, маючи завдання по вчиненню на території УРСР ряду терористичних актів. При затриманні у більшості обвинувачених забрані револьвери й ручні гранати." ("Вирок військової колегії найвищого суду СРСР у Києві в справах терористів-білогвардійців". ВІСТІ ВУЦВК, 18 грудня 1934 р.). Вся Україна знала, що Косинка ніколи ні разу не був за кордоном. Йому приписали перехід границі, револьвери і гранати для того, щоб виправдати те, що брехала на нього керована Москвою преса, спотворюючи його обличчя. Спершу про нього писали, що він "обмежений", "несучасний"; потім, мірою відновлення нової атаки Москви на Україну, був даний наказ газетам і журналам, науковим і університетським кафедрам літератури громити письменника, як "куркульського ідеолога". Нарешті, партійні вельможі оголосили його контрреволюціонером , бандитом . Насправді було все павпаки: Косинка був революціонер, речник найбільш спролетаризованої частини українського села, яке постачило соціальну енергію революції і яке прагнуло через відновлення української держави закріпити своє визволення і свій соціально-економічний та культурний прогрес. Як відомо, Косинка вперше надрукувався в газеті "Боротьба" (1919), органі ЦК партії боротьбистів (див. про них у сильветці Блакитного), до яких він сам не належав, але, мабуть, співчував їхнім намірам очолити бідняцькі шари села, забезпечити радянській Укоаїні незалежність і власну гарантію від колоніальної політики Москви. Біографія Косинки, як людини і письменника, типово селянсько-бідняцька. Він народився 17 листопада 1899 р. в осередку, може, найбільшого в світі аграрного перенаселення — на центральний Київщині, в селі Щербанівці Обухівського району. Батьки мали хатину з городом, менше десятини поля і півдесятка дітей. Батько Михайло доробляв на хліб, як була змога, на сусідній Григорівській цукроварні. Григорій, як найстарший серед дітей, не мав змоги навіть до сільської школи ходити, письменність здобув самотужки, бо мусив змалку йти на поденні роботи в сусідні поміщицькі маєтки та на цукроварню, а на п'ятнадцятому році життя — подався до Києва, де робив усячину — аж до чищення черевик на вулицях. Водночас відвідував "гімназіальні курси та здав іспит за шість класів гімназії. Перша світова війна назавжди провалила його освітні плани, кинувши солдатом на передову лінію проти німецького фронту. Революція, що втягла Косинку з головою у свій вир, теж не сприяла освіті. Все ж Косинка не втратив ні одної нагоди для самоосвіти. Тодосій Осьмачка, що був разом із Косинкою членом літературної групи "Ланка" (1924-25), свідчить у своїх спогадах, що Косинка зовсім не був таким елементарним, як його селянські герої, і старанно плекав свою літературну культуру; улюбленою лектурою його були Бодлер, Екклезіаст, Ьайрон, Гейне, перша частина "Фауста" Гете тощо. Косинка досконало знав дотогочасну українську літературу, в якій його учителями (крім Шевченка і Франка) були Коцюбинський, Васильченко, ранній Стефаник; їхню високу школу імпресіоністичної новели він блискуче засвоїв, щоб зробити свій власний внесок у цю лінію стилю та намітити перехід до нового щабля української прози. °Синка — співець селянської революційної війни, яка протягом .«, Рок'в бушувала в Україні, з безпрецедентною силою звертаючи свій вогонь на всіх зовнішніх напасників (німців, білих росіян, альянтів, рвоних росіян і т. д.); вкінці той пекельний вогонь палив також і саме янство внутрішньою боротьбою, анархією, розпадом, якому сприяла *овсько-більшовицька демагогія. Косинчині новели і фрагменти „ ь нам ' тло і цілу галерею типів тієї війни. Косинка не ідеалізує навіть тих, що любить, подає у стилі "брутального реалізму", оі правди. Якби б хто хотів знати, перед якою то силою тимчасово в-ДступилабулавШі році Москва, оголосивши НЕП і нову національну чіл У енша — нехай читає Косинчині оповідання (більшість їх а в книжці В ЖИТАХ, Харків, ДВУ, 1926, 192 с).
до дна душі людини і явища і охоплює їх найяскравіші і суттєвіші риси __ - байдуже, чи то буде російський комісар-насильник, чи укапіст, якого селяни шомполують за пропаганду комуни і при тому змушують співати "ви жертвою палі в борьбе роковой"; колись вірнопідданий малорос, тепер доношчик на протибільшовицьких партизан — егоїстично-ненажерливий куркуль Дзюба, а чи тип білогвардійського офіцера; любов прекрасної дівчини з повстанцем, а чи такий звичайнісінький бандит Собачка, що так чудово легалізувався і вивершився на посту голови сільради, а чи зрештою "вічний міщанин" — обиватель, що живиться на руїнах роздертого "троєкутним боєм" Києва. Найкраще оповідання Косинки "Політика" (журнал "Всесвіт", Харків, 1926, ч. 16) подає образ селянина-комуніста, який з патологічною послідовністю здійснює "лінію партії"; а що він сам до останнього свого найглибшого корінця є селянин, то його лють підіймається проти цього свого єства, і він топче ікони з божника власної хати — нестерпні і всемогучі, бо ж вони в його душі. Ця коротка психологічна студія, що йде до ядра проблеми і явища, написана дисциплінованим стилем, повним закованої внутрішньої енергії, мов скручена потужна пружина, яку актор раптом спускає вибухом у кінці твору. Це вже не імпресіонізм, навіть не Косинчин драматичний імпресіонізм, а новий стиль, на розвиток якого Москва не дала вже Косинці ані хвилини часу. Справедливо вважали Косинку найкращим прозаїком першої половини 20-их років — поруч із Хвильовим і Підмогильним. При всій відмінності у нього є справді чимало спільних із "Синіми етюдами рис: орнаменталізм, контрастне поєднання тонкого ліризму із "брутальною метафорою ', сміливий анатомічний розтин крізь нутрощі психіки людини революції та інші згадувані вже нами риси "романтично-барокової" людини 20-их років. (Між іншим, в час нападок на Косинку Хвильовий писав на його захист: "Не треба наводити терор на орнаменталістів... Невже у Косинки нічого нема, крім фрази про „справедливу ненависть мого народу"?.. „Він один із наших найкращих майстрів слова". (М. Хвильовий. "Соціологічний еквівалент трьох критичних оглядів". ВАПЛІТЕ, журн-ч. І, 1927, с 91). На відміну від Хвильового, Косинка організовує свій стиль не за музичним принципом; Косинка насамперед маляр — і його слово барвисте та запашне, як та різнобарвна плахта описуваного ним українського степу, що тріпотить під свіжим вольним вітром. Можна уявити собі, що письменник з таким профілем мав мученицьке Та Косинка якраз ані трохи не скидався на мученика. Щось незнищимо веселе, сильне і задирчасте в його міцній середнього ту постаті, у світлих очах, де завше був або сміх, або іскра насміху, 3 його упертому чубі — як і в його оповіданнях. Цензура раз у раз мувала дого хвори, в пресі наростали лавиною смертельні погрози. Не маючи змоги жити з літератури, він заробляв у сценарному відділі Київської кінофабрики або й зовсім жив без заробітку. Його любили (особливо студенти) за такий незалежний дух, відвагу і бадьорість. Але в 1929-34 роки масового терору, голоду, депортації населення України він як свідчать сучасники, "зблід, загубив свою колишню смуглявість, зробився якийсь сіруватий, немов притрушений курявою втоми... Раніш рвучкий і різкий, тепер став якось назовні спокійніший..." Це був спокій людини, що вийшла назустріч смерті, яку так часто описував. 1934 року Косинка зробив свій останній виступ. Було це у харківському будинку літератури по доповіді І.Кулика, який говорив про завдання письменників у зв'язку з перемогою Сталіна. Косинка зацитував відомі слова: "Братья писатели, в нашей судьбе что-то лежит роковое ; сказав, що в даних умовах справжня творчість неможлива. Зал завмер від страху; кінець промови комуністи вкрили погрозами, а гальорка аплодувала. З тюрми Косинка перед смертю писав до дружини: "Пробач, що так багато горя приніс тобі за короткий вік. Прости, дорога дружино, а простивши — прощай. Не тужи, кажу: сльозами горя не залити. Побажаю тобі здоров'я. Побачення не проси, не треба! 1 Іередачу, коли буде можливість, передавай, але не часто. Оце, здається, все. Я дужий, здоровий!" Розстріляний фізично — назавше він остався дужий, здоровий у своїх творах.
АНКЕТА (Уривок з оповідання) Чорнобривий паровоз закашляв десь далеко колесами, несміло засвистів у степу, і замурзані села виглянули з-за горбів здивовано, а І Іоловецьке назустріч аж поклонилося, наче хотіло сказати: "Добридень вам! Але засіяв сіянець-дощ, заїмжилося, і село не поздоровкалося. А на кашель паровоза підвівся з полу в своїй хаті Антон Радіонович Г бачка і, потягаючись, голосно сказав до жінки: Не люблю, коли бандит сниться. Секретний агент по бе-бе, а • • у ніЧі сволоч, сволоч. Нє, ти, бра, послухай: вчора ми поймали дузі Гарячого, а сю ніч — наче горять копиці сіна, якісь чорні свині лізуть у піч, за ними наші заложники... Антон Радіонович сплюнув додолу, розтер чоботом і промовив: _ Горілий самогон, — говорив тов. Джемс, — вредно пить. От серед нього саме місця Антон Радіонович натяг лівий чобіт і вигукнув: __ Снідать — раз, онучу без рубця знайти — два, і чарку на снідання — три. На печі шепотіла осокою дітям баба Оксана: __ Ваш батько записує душі, як у граматку, а потім п є та матір б'є... І діти боялися батька: коли настане вечір, він уздечку з кілочка та до матері п яьий кричить: — Ти проти власти йдьош? Уб'ю, гадюку... Аж до самих Смутних горбів Антон Радіонович їхав і думав: "Що казав Джемс про женщину? Женщина і проізводство... — Антону Радіоновичу привіт... — А Антон Радіонович: — Здрастуй. А продналог? Не везеш? Дядько скривився: — Пролог! Но! Н-но! — ударив коня і кинув услід Собачці: — А Половецьке ранком таке убоге... грязь, дощі... Шкільні двері, коли одчиняються, позіхають од холоду — нетоплено. До столу підбігає підтюпцем товариш Джеме: —Начінайте, товариші, самі, а докладік сделает Антон Радіонович. Антон Радіонович поправляє кобуру револьвера і торжественно йде до вчительської катедри: - І овариші інтелігенція і селянство! — починає, пильно вдивляючись оличчя делегатів. Собачка. — Вам ізвєсно, хто я такий? Затемнять Род, жаждущій знанія і свєта; буржуї сознавали, що когда настанет ііалізм советской власті — оні погибнуть і оні погиблі, но йде жестокая > а, реками проливається кров і експлоататори народной крові і > например, поймали курінного 3-го куріня, — і повісили на стовпі собакою... А когда ідьоть боротьба не на жизнь, а на смерть, іужно акуратно здать продналог... Дорога тепер плоха, значить,
подвозить треба скорше... Раз ти здав продналог, тогда не будеш нарікать що Антон Радіонович не дає дихать, нет, я тебе пальцем не трону... потому що ти чесний гражданін, а не бандит. Не помогай імперіалізму, которий здавив залізною рукою красную винтовку, хоче потопить в крові революцію, а здавай продналог: правільно я говорю, ілі нет? Ето важний вопрос, і я ставлю руба: хто за ето, а хто проти? Я кончив. Тоді посеред школи вимальовується у синьому димі подзьобане віспою лице тов. Джемса: — Предлагаю, товариші, пропеть Інтернаціонал... Яка осіння туга! Ах, яка грязь надворі... ЧЕРВОНИЙ ШЛЯХ, 1924, ч. 6, с 66-72. ІВАН СЕНЧЕНКО Поруч із Юрієм Яновським, найміцніший (хоч і протилежним йому стилем) белетрист молодшої, другої по революції генерації, яка родилась уже в XX столітті і виявила себе тільки в другій половині 1920-их років. Закоханий (хоч ані трохи не засліплений своєю любов ю) спостерігач сучасного йому життя і людини, Сенченко створив собі власне стильове обличчя, поєднуючи зрілий реалізм із романтизмом. ліричний струмінь із сатирою і гумором. Іван Сенченко родився 1901 року в селі Наталіївка (Шахівка) біля Червонограду на Полтавщині. Його батько, Юхим, декласований через малоземелля селянин, був однаково і людиною села і людиною міста, працюючи в Червонограді чорноробочим, садівником, білетером кінотеатру, церковним регентом тощо. Іван Сенченко закінчив сільську і вищу початкову школу, а потім учителював у своїх рідних місцевостях. Учився в Харківському університеті (тоді ХІНО), працюючи водночас в редакціях харківських газет і журналів. Хвильовий перший оцінив як слід талант Сенченка, залучив його до ВАПЛІТЕ і до найближчої співпраці в очолюваних ним журналах "ВАПЛІТЕ" (1927), "Літературний ярмарок" (1929), "Пролітфронт" {1930). У своїх кращих творах (ІСТОРІЯ ОДНІЄЇ КАР'ЄРИ та інші оповідання, Харків, ДВУ, 1926, с 78; "ПОДОРОЖ ДО ЧОРВОНОГРАДУ" — журнал ВАПЛІТЕ, 1927, ч. 5, с 78-117; "ЧЕРВОНОГРАДСЬКІ ПОРТРЕТИ" — ЛІТЕРАТУРНИЙ ЯРМАРОК, лютий 1929, кн. З, с 94-152; ДУБОВІ ГРЯДИ, 1928) Сенченко увів у літературу свій Червоноград, немов Гоголь — Миргород. Про Червоноградщину, — пише жартома Сенченко, — "при всій найбільшій охоті тяжко щось сказати, крім: я люблю тебе безотвітною любов ю". Ця конкретна "омісцевлена" любов та майстерність письменника створили образи фізично сильних (мов у Рубенса) і характерних людей — бідних і заможних селян, вантажників і мельників, торгівців, робітників і всяких людей сільської і міської провінції, що після скасування політики військового комунізму в умовах непівської відносної господарчої свободи опинилися в ролі творців своєрідного соціально-економічного ренесансу країни. Сенченкова Червоноградщина, на плодючих рівнинах якої перехрестились залізниці Харків-Херсон, Полтава-Донбас, — дає в ого творах свіжий присмак того дужого господарчо-творчого розгону, кий могла б дати Україна в умовах хоч трохи тривалішої і бодай астковоі свободи від помпи колоніалізму і склерози бюрократизму, ш з червоноградських портретів Сенченка нагадують своєю риємливістю людей американського заходу, а при тому всьому ься вони гоголівсько-українською людиною в творах Сенченка, бракує ні речевості й соковитості реалізму, ані романтичного му, приперченого найтеплішим гумором й гострим сарказмом. hor' ' "і?ХИЛ ДО гУмоРУ проявився в Сенченка також у його історичній орна брама , що дечим нагадує "Кола Бруньйон" Ромена
Роллана. Оповідання Сенченка 1923-25 років у час його початкування в спілці селянських письменників "Плуг" (ОПОВІДАННЯ, Харків, ДВУ, 1925, с 184) були неприкметні. Перехід Сенченка з масового "Плугу" до елітарної ВАПЛІТЕ (1925) супроводився його швидким ростом як белетриста й есеїста, а вслід за тим із нападками на нього партійної критики, на які Сенченко умів відповідати літературно-публіцистичними контрударами. Особливий гнів упав на Сенченка після появи його славетної сатири "Із записок" (жур. ВАПЛІТЕ, 1927, ч. 1, с 3-11; також окреме видання в бібліотеці ВАПЛГГЕ), яку він назвав в одному місці також "Холуєві записки". Червоно-малоруська критика поспішила розшифрувати образ Великого Холуя як "пролетарську літературу" і саму КП(б)У — підвладні верховному Пієві ("Пій — все суще над нами"). Насправді Сенченків образ Холуя — вичерпно всеосяжний для всіх тих покірних і жорстоких слуг усякого деспотизму і диктатури, що живуть за принципами, які формулює в своїх записках Холуй; слухняність, покора, мавчання, пресмикання, а також: — боятись сильнішого — безжально бити слабшого, підставляти обличчя під плювки, бути (охоче) ослом, не хвилюватись, не думати, триматись єдиномислія, дивитись у очі Пієві ("його слова — ваші слова"), зневажати і бити (маючи "за спиною всемогущого Пія") всіх нащадків Прометея, зокрема й рідного батька... Нещадний гарапник Сенченкового "Холуя" врізав по обличчю українське і всесоюзне холуйство саме в час, коли воно ставало основою соціально-політичної системи С PCP і коли ще не всі знали, що в Москві вже народився новий всемогутній Пій — Сталін. Враження від цього твору, що підноситься до рівня сатиричних шедеврів Салтикова-Щедріна і світової сатири, було велике. Цікаво, що Київська "Літературна газета", яка з чч. 7 і 12 за 1927 рік просто впала була в істерику і називала "Холуєві записки" безприкладним наклепом на "пролетарську літературу і членів КП(б)У, через тридцять років вмістила в своєму числі за 4 липня 1958 р. без жодного жарту (бо ж до 40-річного ювілею КП(б)У!) ліричний вірш львівського молодого поета Дмитра Павличка "Партія — очі мої", в якому просто повторені формули "Холуєвих записок": Партія — очі мої! Партія — мова моя! Йде Україна — зоря моя. Партія — серце її! Ум її — партія! Така просто головокрутна метаморфоза образу наскрізь сатиричного своєю суттю, природою, формою, функцією, на образ ліричний — сталася наслідком тридцяти років "культу особи". Та парадокс у тому, що Павличко родив цей гімн холуя вже після "ліквідації культу особи , коли, властиво, Сенченкові мусили б дати премію за "Холуєві записки". Замість того, до старої кривди Сенченка, побитого колись за свій оригінальний твір, добавилась ще й друга — плагіат! Його обікрали та ще й таким способом! А його самого змусили писати в стилі "соціалістичного реалізму твори, в яких він такий само сірий і скучний, як і всі інші 500 українських радянських письменників, серед яких під сірим покривалом соцреалізму вже не відрізниш таланту від бездарності. ІЗ ЗАПИСОК ХОЛУЯ Не родись щасливий, а родись у сорочці", — так говорить народна приповідка. Я, очевидно, родився у сорочці і, мабуть, через те живу тепер більш, ніж щасливо. Правда, на це щастя можна по-різному Дивитись, але я наперед кажу, що не належу ні до філософів, ні до иодеи з ідеалами (і порожніми кишенями), що все критикують і врешті дохнуть під тинами і парканами. простий собі смертний із здоровим глуздом, гнучкою спиною і
Ви усміхаєтесь: "З гнучкою спиною, хе-хе-хе . Я чую ваш смішок, але мені зовсім байдуже, бо я вірю тільки в цю спину — гнучку, коли треба, і чудово струнку в інших випадках. Спина моя — мій біг, мій чудесний килим-самольот, мій патрон і протектор. Вона гнучка, як вуж, і разом з тим слизька, як в'юн. Очі мої дивляться на всі сторони разом і відповідно до того, що вони бачать, мій хребет виробляє найдивовижніші фігури — від поземої до величавої пози удава-переможця; уші мої найчутливіша мембрана, і я люблю їх за ту чутливість, що не дають моїй спині застигнути в одному положенні: і уші — мембрани мої. Смійся, скептику і філософе, — я маю панцир своєї філософії, і мені байдуже. Я маю писати свої записки, що протиставляю їх у всьому, що було до цього часу написане, і певен, що буду мати успіх. Бо що таке успіх, як не зелень ясно-блакитного травня, золото тремтячої осені і женщини з пухнастими ручками зими? Ви не відмовитесь від цих благ — і ось ключі від них. Перше з них: слухняність, бо тільки той, хто слухає, має перспективи в майбутнє. За нею слідом іде покора. Блажен, хто покоряється мовчки і не дратує слуху понад вами сущого зайвими і непотрібними словами, а найпаче виглядом, що таїть у собі невдоволення і начатки бунту. Тікайте від такого, як від мору й чуми; затикайте уші; заплющуйте очі; плюйте услід йому: вигинайте спину ужем і біжіть, біжіть... От для чого вам потрібні не тільки гнучка спина, а й розум, а й совість, а й вся істота. Це раз говорю вам: будьте гнучкими, як вуж, і слизькими, як в'юн. Третя заповідь моя також розумна, як і необхідна: мовчання. Зашийте уста ваші і не писніть. А коли назбирається сліз і не можна вже більше терпіти, біжіть за місто, копайте яму і тричі пшиком, щоб ніхто не почув, гукайте: "У царя Траяна козлячі вуха". Це велика заповідь і повна глибокого змісту, і хто не зрозуміє її, той ніколи не зрозуміє ні мовчазної мови очей начальника, ні блиску шовків на плечах його вірної подруги, ні таємного змісту цифр на останнім, що він підписав, папері. Мовчіть. Будьте, як риба. І ви далеко і високо підніметесь по щаблях вашого щастя. І четверта заповідь ваша: плазуйте. Лижіть черевики у папи, у мами; навіть у діток маленьких. Вигинайте хребет, не жалійте спини: ви її раз погнете, а вона винесе тисячу раз із небезпеки. Не кажіть собі: "Не можу — плазуйте. Обніміть коліна, здуйте порошинку з лякерок вашого пана. Затаите І вам скажуть: це прекрасний холуй, і черкнуть носком по вашому носі. І ви на вершку блаженства. Бійтесь сильнішого. Клюйте по силі, топчіть мертвого лева; ловіть за хвоста тигра у клітці І вам скажуть: який він сміливий! Хапайте по змозі. Спочатку ніжки й ріжки. Нічого — в майбутньому чекає вас левова частка. Не бий ніколи першим, ще невідомо, що пан скаже. Спокійно — руки в кишені, чекай. Не жалій ніколи останнього удару. Останній удар завжди найбільш вірний. Брехня, що лежачого не б'ють. Бийте, душіть. — Це ретельний холуй, — скажуть вам, — і ви на вершку блаженства. Філософське обґрунтування Читачу мій — я ретельний, я прекрасний холуй. Я не соромлюсь. Навпаки —я з гордощами ношу це ім'я. Бо що таке Холуй? Тисячу віків людство билось над розв'язанням цієї проблеми. Винайшли мікроскопи, телескопи, математичні формули і чудові хімічні аналізи. Але не змогли найти вібріона холуйства. Бо він не постійний; він ізмінює образ свій і вигляд свій щочасу, щохвилини. Скільки разів той чи інший безумець поривався сказати: еврика! Але слово застигало йому на устах. Він не міг з певністю сказати: це холуй. Аж ось прийшов врешті я і говорю: ось він — холуй — дивіться на нього. Я говорю одверто, сміливо. Холуй -— не лайка, це честь. Холуїзм — це система така ж прекрасна, як усі інші системи, але незмірно глибша за них. Я ще зовсім не стара людина. Навпаки — мені тільки близько ридцяти років. Для нового пророка я ще надто молодий, але серце моє є облагодіяти людство. Передо мною були тисячі тисяч пророків, оажали вивести людство на новий шлях. Але за ними йшло неминуче крутство, як прокляття по стопах прокаженого. Всі витрачали силу расних слів, молодість, здоров'я, а за ними й надію на те, що к°лись на землі буде по слову їх. жевілля, нісенітниця. Все йшло своїм порядком, бо ніхто не U- И дише ' чого бажає незрівняний Пій. Пій — все суще над 'хто не поглянув на душу людини і не вивчив її такою, як вона є — душа Холуя. Всі дерлись по зорі один з-перед одного і тільки збільшували суму людських страждань. Бо всі хотіли бути Прометеями і, йдучи цим шляхом, ішли проти своєї справжньої природи — природи незрівнянно прекрасного Холуя. Хто вам сказав, що ви Прометеї? Це непорозуміння: Прометей — мрія, ви — реальність. Чого ж ви хочете тікати від своєї справжньої суті? Обминайте криваву тінь Прометея. Юнаки — дивітесь на мене: мені тридцять років, але я проживу ще три рази по тридцять і буду щасливий — з дебелим тілом, червоними щоками, гнучким хребтом і гумовими ногами. Мене цінує начальство; жінки без ума від мене; коли я іду, всі з пошаною уступають мені дорогу і шепочуть своїм маленьким дітям: — Дивіться — це йде великий Холуй. — Великий Холуй — чую я навколо себе і привітно похитую головою. У себе вдома Я зараз сильна і солідна людина. Я ще не лисий, але вже маю двоє діток і чудову жінку. У мене гарні привітні кімнати і навіть кілька покоївок. Піаніно, крісла, гардини, кілька прекрасних пальм і дубових полиць для книг — що мені ще треба? Я встаю вранці і лягаю увечері. Весь останній день я працюю поза домом. |
Косинка не був такий уже поверховий імпресіоніст, як про нього не раз писали "марксисти". Розвиваючи стефаниківський драматизм, він іде
дотепними руками.