 ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ Сила воли ведет к действию, а позитивные действия формируют позитивное отношение Как определить диапазон голоса - ваш вокал Игровые автоматы с быстрым выводом Как самому избавиться от обидчивости Противоречивые взгляды на качества, присущие мужчинам Вкуснейший "Салат из свеклы с чесноком" Натюрморт и его изобразительные возможности Применение, как принимать мумие? Мумие для волос, лица, при переломах, при кровотечении и т.д. Как научиться брать на себя ответственность Зачем нужны границы в отношениях с детьми? Световозвращающие элементы на детской одежде Как победить свой возраст? Восемь уникальных способов, которые помогут достичь долголетия Классификация ожирения по ИМТ (ВОЗ) Глава 3. Завет мужчины с женщиной
Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.
| ПЕРЕД ПАМ'ЯТНИКОМ ПУШКІНУ В ОДЕСІ 8 страница
ЖИТТЯ Й РЕВОЛЮЦІЯ. 1926, ч. 12, с
Зійшлись обоє на багнетах: Старий-старий і молодий. В одного: — сину, — з-під кашкета: В другого: — батьку, одійди. Зійшлись і стали на хвилину. Схрестили погляди на мить; Кашкет мовчить і жде на сина, А син осикою тремтить. На перекошені обличчя — Не біль, не втома: дикий сказ... — Хоч би вже швидше... Хоч би швидше... Хоч би за раз... І довго ждали б два багнети, (В очах кривавий перелив). Та хтось іззаду з кулемета Обох скосив. ВАПЛІТЕ, ч. 2, 1927, с 36. ВАСИЛЬ БОБИНСЬКИЙ Західного типу поет-інтелектуаліст-модерніст з типово характерною для лівої частини цієї групи ілюзією про московський комунізм як вершину вікової гуманістичної традиції. Живучи в західному кінці України під Польщею, дихаючи повітрям європейської культури, пильно та з симпатією стежачи за відродженням 20-их років у радянській Україні, Бобинський не зумів помітити, що те відродження є не під опікою, а під залізною п'ятою московського більшовизму. Але українська доля є окрема від західної і для лівого модерніста-комуніста. Поїхавши в 1930 році в УРСР будувати соціалізм в культурній ділянці, Бобинський через три роки був засланий на погибель у російську північ, здається, в табір Біломор-канал. Народився Бобинський 1898 р. у Кристинополі, повіт Сокаль, у Галичині. Батько його, Петро, залізничний сторож, старався дати освіту обдарованому синові, пославши його учитись в гімназію спершу у Львові, потім у Відні. Ьобинський досконало знав західноєвропейські літератури, повністю опанував французьку, німецьку, польську і російську мови та дав чимало поетичних перекладів з них. 1916 р. він їде до українських січових стрільців, складової частини австро-угорської армії, що під час революції стала зав язком української армії в Галичині. Воює в рядах УСС до 1920 p., коли опиняється в Києві. а Києві Бобинський знайомиться з українськими поетами-модерюстами, зокрема з Я. Савченком та Д. Загулом. Повернувшись ~. _р' до -Львова, редагує разом із Ю. Шкрумеляком, Р. Купчинським і Ьабієм модерністичний журнал "Митуса" (вийшло четверо чисел).
1925 р. з'являється перший у радянській пресі вірш Бобинського "Стежка" (дніпропетровський журнал "Зоря", ч. 5, с 4). В той час поет уже співпрацював з західноукраїнськими комуністами, почав редагувати їхній двотижневик "Світло". 1 травня 1926 р. поліція закриває той журнал, а Бобинський опиняється на п'ять місяців у львівській тюрмі — в тій самій, де сидів колись Іван Франко. Тут Бобинський пише поему "Смерть Франка". З 1923 року Бобинський редагує комуністичний літературно-громадський журнал "Вікна", залучивши до співробітництва в ньому С. Тудора, Козланюка, Галана. Журнал цей був типовим твором Бобинського, сполучаючи літературно-мистецький модернізм і комуністичну ідеологію; завдяки останньому допускався також на радянську Україну. В червні 1930 р. Бобинський, переслідуваний польською поліцією, переїжджає в УРСР — до Харкова, повний віри у свій новий шлях, в соціалізм і в українське відродження в УРСР. Ця віра надавала тодішнім його поезіям самопевності і пристрасті. На невір і пасивних із своїх вужчих земляків-галичан він гукав: Я на вас, на ваших очей сліпоту Розпалю стотисячні блиски. Я з погорди болючих бичів наплету На гелотів рабів від колиски. Одначе цей витончений інтелектуаліст, войовничий гуманіст, естет і в персональному житті скромний джентльмен потрапив на радянську Україну запізно — коли там уже шаліла московська поліційна машина і заносилось віко над домовиною молодого відродження. Пам'ятаю його виступ на семінарі в Інституті літератури ім. Шевченка, де Бобинський став аспірантом. Бобинський висловив своє щире здивування і обурення, що автора цих рядків за його літературно-теоретичну доповідь про "зміст і форму назвали "контрреволюціонером", "нацдемівцем"... Бобинський ані трохи не розумів нової дійсності в Україні. В УРСР Бобинський видав три книжки своїх поезій: ПОЕЗІЇ, вибір за десятиліття 1920-1930 (Харків, 1930); СЛОВА В СТІНІ (Харків, 1932); ПОЕМИ І ПАМФЛЕТИ (Харків, 1933). Всі вони своїми темами стосувалися національної і соціальної боротьби в Галичині, трактованої поетом в дусі раніших постанов Комінтерну і комуністичної партії Західної України. Це було явне історичне спізнення, бо вже в 1934 році вся верхівка КПЗУ була викликана Москвою в С PCP і тут підступно кинута у в'язницю, як "буржуазні націоналісти". В УРСР Бобинський входив до спілки письменників "Західна Україна", що з 1925 року об'єднувала щирих патріотів радянської України — вихідців із західноукраїнських земель і що була ліквідована в 30-их роках органами НКВД разом із більшістю її членів, в тому числі й таких видатних, як комуніст М. Ірчан, визначний прозаїк В. Ґжнцький, Д. Загул та інші. 25 грудня 1933 р. автор цих рядків був заарештований і посаджений у камері ч. 12 в підвалі спецкорпусу тюрми НКВД на Чернишевській у Харкові. Одної ночі привели в нашу темну камеру і Василя Бобинського. Пам'ятаю, його ясні спокійні очі були позначені якимсь жахливим запитом. У тюрмі він читав мені свої переклади Артюра Рембо, а також вірші польських і французьких поетів. Був незабутнім товаришем у біді. Його вивезли 1934 р. з ешелоном в'язнів у заґратованих телячих вагонах на російську північ. За ним помандрувала шукати його молода крихітна мила дружина, з малятком на руках. Чутка про них пропала. Кажуть, Бобинський, людина слабого фізичного здоров'я, помер на каторзі від виснаження. Двадцять три роки його ім'я було заборонено згадувати навіть лайкою, але 1957 р. посмертно "реабілітовано". В Історії української літератури", т. 2 (Київ, Академія наук, 1957) докладно описано заслуги Бобинського, як комуністичного письменника-пропагандиста. Ні словом не згадано, де, коли, за що, ким і як він був знищений. В "Антології української поезії" (Київ, Держ. в-во художньої літератури, 1957, том III),де вміщено кілька поезій Бобинського, реабілітація" виглядає буквально так: "В 1930 р. приїхав до Радянського Союзу, жив у Харкові. Помер 1939 року".
ІЗ ПОЕМИ "СМЕРТЬ ФРАНКА" Гадюкою звивається дорога... Куди, куди біжить дорога ця? Каміння, глід, жар, згага і знемога... Немає їй ні краю, ні кінця... Усі квітки жорстокий хтось роздавив, З крилець надій райдужний пил обтряс... ...Дрогобич, Львів, Самбір і Станіславів, Залізний кінь, жандарм, багнет, шупас. Жахливе сам-на-сам в бруднім готелі. Вмирання з голоду три довгі дні, І — крик конаючого на пустелі — Апокаліпса-візія: на дні. Голодний жар, беззуба змора смерті, І... сон в жару... чи й справді вірний друг? ...А там — чи ж може хлопський син умерти, Де стигне сад і терпко пахне луг? ЧЕРВОНИЙ ШЛЯХ, 1936, ч. 10, с 5-19. ЧОРНОЗЕМ (Уривок) В чорні ночі виходиш в самотній простір: Б'ється серце в грудях неспокійне. Виє вітер, як бідний, стривожений звір. Що ворожить пожежі і війни. Притулися грудьми до землі, припади І долоню вложи в и лоно: Чуєш? Дихає жар вікової груди, Тямиш? Кров багровіє червоно... Припади. Наслухай. Чорнозем не замовк, Він шепоче несвітську поему. Вітре! Вітре! Що виєш, як ранений вовк. Ти мій брат, рідний брат чорнозему! ЗАХІДНА УКРАЇНА, альманах. Харків, 1927, с 29-30.
Один із "п'ятірного грона" київських неокласиків, учений-філолог і поет, людина відважно чіткого духового національно-політичного профілю. В "рік великого перелому" (1929), що повернув весь розвиток до колективізації, голоду і терору, Драй-Хмара звернув на себе загальну увагу сонетом "Лебеді". П'ять лебедів на замерзаючому озері — гроно п'ятірне нездоланих співців" своїм "переможним співом розбивають загальний "лід зневіри і одчаю". Як побачимо далі, заплатив страшну ціну за свої добірні поезії, активну культурну працю та громадянську відвагу. Народився він як Михайло Драй у родині селянина 28 вересня 1889 p. y селі Малі Канівці колишнього Золотоніського повіту. Обдарований селюк здобув великою працьовитістю блискучу освіту. Після трьох класів гімназії в сусідніх Черкасах він здобуває перемогу на трудному конкурсовому іспиті до славетної елітарної колегії Павла Ґалаґана, що була заснована в Києві на зразок ліпших англійських коледжів. Тут (1906-1910) в нього прокидається любов до літератури, тут опановує французьку і німецьку мови. У 1915 р. Драй-Хмара з великим успіхом кінчає історико-філологічний факультет Київського університету. Київський відділ Слов'янського товариства дає йому 1912 року відрядження за кордон: у Львові, Загребі, Белграді, Будапешті, Бухаресті Драй-Хмара збирає і вивчає матеріали про давнішу хорватську літературу для так званої "медальної роботи". І, справді, він здобуває за свою роботу золоту медаль; його залишають при Київському університеті для підготовки до професури. Цю підготовку він одначе завершує в Петербурзі. Українська революція і відродження притягають молодого ученого додому — Драй-Хмара стає професором славістики нового університету в Кам'янці-Подільському, що його заснував уряд української самостійної республіки (УНР). Тут же 1918-1923 р. керує лінгвістичною секцією кафедри історії та економіки Поділля. 1923-1933 роки Драй-Хмара живе в Києві, працюючи як професор мови і літератури в медичному інституті та як співробітник науково-дослідної кафедри лінгвістики при ВУАН. Тут вийшла його монографія ЛЕСЯ УКРАЇНКА. ЖИТТЯ і ТВОРЧІСТЬ (Київ, ДВУ, 1926), а також його єдина друкована збірка поезій "Проростень" (Київ, "Слово", 1926, 43 с). Одночасно Драй-Хмара дає ряд цінних поетичних перекладів з Верлена, Маллярме, Метерлінка, з чеської (Махар) і білоруської поезії. Зокрема він зробив солідний вклад перекладача в підготовлену неокласиками антологію французької поезії, готовий манускрипт якої зник десь у архівах НКВД. (В. Міяковський. "Золоті зернятка", НАШІ ДНІ, Львів, 1943, ч. 11; В. Перський. "Лебединий спів", Київ — Філадельфія, 1951, ч. 1). Найстарший віком серед неокласиків Драй-Хмара виступив із власною книжкою поезії найпізніше, хоч перша його друкована поезія, датована 1919 роком, з'явилась ще 1920 р. в кам'янецькому журналі "Нова думка". Зате в своїй першій збірці перед нами виступив зрілий поет з власним естетичним обличчям і світоглядом. Поезія Драй-Хмари належигь до наибагатших своєю мовою, з її запашними архаїзмами і сміливими ^життєздатними новотворами. З переконливою силою звучить у його поезії четверокруг' української революції і відродження — раз як голос ніжності і добра, раз — як "гнів і ніж Кармелюка", раз — як легендарне видіння, прозірливе передчуття трагедії. В цілому Драй-Хмара репрезентує типовий для передових людей 20-их років волюнтарний гуманізм культури і високої етики, що вміє битися за своє. Як слушно зауважує Оксана ^шер, донька поета, що живе тепер у США, у Драй-Хмари поєднується мотив самотності з глибокою любов'ю до людини, природи та з героїчною поставою супроти ворожої дійсності, (Oksana Asher. "Dray-Khmara's Poetical creativeness". The Ukrainian Quarterly, 1957, ч. 4). Слтетична природа поезії Драй-Хмари складна. Спершу вона зв'язана имволізмом (Верлен), потім із естетичним світом Тичини. Потім це -*о доповнюється й обмежується нахилом до картинної пластичності, ьорової вимовності, класицистичного карбування форми і образу до к прозорості й строгої гармонії. Ця синтеза двох стильових
Але доля Драй-Хмари, як його сучасників, була долею великого насильно обірваного початку. Після політичного збурення навколо сонету "Лебеді" смертельне коло терористичної московської петлі почало швидко звужуватись також навколо Драй-Хмари. Десь коло 1933 р. його позбавляють змоги жити із свого фаху науковця-філолога і педагога. Після двох років перебування у тортурній черзі до "кулі в потилицю" Драй-Хмара нарешті потрапляє 5 вересня 1935 p. y Лук'янівську в'язницю в Києві. Йому пришивають терористичну організацію (ст. 54-8, карн. кодексу УРСР). Через повну відсутність доказів та героїчний опір поета примусам чекістів штучно створити самому проти себе ті "докази" його передають на "особое совещание" в Москву. 28 березня 1936 р. йому адміністративним порядком дають п'ять років у віддалених таборах примусової праці. 16 квітня 1936 р. Драй-Хмару у складі півторатисячного ешелону в'язнів вивозять із Києва до Владивостока, а 24 липня він уже пише з середньої Колими, що живе в наметі на голодному пайку і працює в шахті на здобуванні золота. Частина листів Драй-Хмари із Колими до дружини і до дружини і доньки збереглась. Уривки з них опублікував Юрій Клен (Освальд Бурггардт), один із п'яти неокласиків, що виїхав 1931 р. за кордон (СПОГАДИ ПРО НЕОКЛАСИКІВ, Мюнхен, 1947, с 34-47). З тих листів виринає образ і остаточна доля дужої вольової людини, яка, горячи любов'ю до життя, творчості, родини і вітчизни, в нелюдській напрузі пробує подолати каторгу і смерть, працює 10-11 годин з великою напругою, щоб здобути потрібний для вижиття харчовий пайок, у вільні хвилини читає французькі і німецькі книжки, пробує писати поезії, а в мішку тримає п'ять книжок до розпочатої ще в Києві праці про Данте. І можливо, що він переміг би, якби не новий тотальний удар по політичних в'язнях з Москви: буквальне десяткування політв'язнів, що без перерви тривало десь від літа 1937 до літа 1938 року по всіх далеких каторжних таборах СРСР і що жертвою його впало приблизно один або півтора мільйона політв'язнів. Цей факт був і досі остався незанотованим ні у сучасній історії, ні в свідомості людства. Автор цих рядків, будучи в'язнем Норильлагу (Норильськ на Таймирі), потрапив був до тої тисячі, яку відібрали з-поміж десяти тисяч в'язнів Норильлагу на розстріл. Тому мені легко зрозуміти, на що натякає Драй-Хмара у своїх листах з 2 і 16 червня 1938 р. З 17 квітня по ЗО травня 1938 р. Драй-Хмара опиняється в лагерному пункті Ортукан, де, очевидно, були зібрані в'язні, призначені для знищення. "Протягом того часу, — пише Драй-Хмара в листі за 2 червня 1938 p., — я нічого не міг написати вам, навіть телеграми послати не міг... Що вам написати про цей відтинок мого життя?-- Я весь час страждав безсонницею — не спав 3 тижні, бо не мав ні місця, ні постелі, а було холодно в неопаленім наметі, надворі стояв 30-ступневий мороз, і вітер часто стрясав полотняний дірявий дах і підмітав нижні краї намету, обдаючи крижаним подихом груди тих, що спали, розмістившися на підлозі. Сидів я на страві Swietego Antoniego, дістаючи ії раз на добу (400 гр. хліба, 50 гр. риби і черпак так зв. баланди), — тому насилував свою уяву, малюючи собі стіл, повний найсмачніших, найрясніших... страв...". Далі в цьому листі іде опис страв, що з'являлись голодному, як галюцинації. Юрій Клен назвав його "одним із найгеніальніших у світовій літературі описів страв". В листі від 16 червня 1938 р. Драй-Хмара ще раз натякає, як він чекав вірного розстрілу в Ортукані: "З речей, що з дому, у мене не лишилося нічого: все розгубив я на Нерізі і в Ортукані: властиво не розгубив, а обікрали мене. Лишилося у мене тільки два листи ваших, один твій, Нінусю, другий твій, донечко. Я їх беріг, хоч в Ортукані мене дуже просили курці, що не мають цигаркового паперу, дати їм ці листи викурити. Я все ж їм тих листів не дав, бо збирався з ними... а доля рішила інакше, і вони для мене тепер ще дорожчі". В листі за 29 червня поет пише: "Не думай про те, що я постарішав — пора, моя люба. Хвороба моя (набряклі ноги) минула, і я знов працюю... Працюю на Бурарі, дерев'янім кориті, що міститься високо, Де промивають метал, працюю вночі, — з 9 год. вечора до 7 ранку..." Чотири останні листи Драй-Хмари давали відчути картину догоряння колись міцної людини, яку вирішили знищити не кулею, а виснаженням через голод, холод, працю, безнадію. Останній із тих листів містив такі рядки: Я ие можу тобі писати... Якщо я не спочину, я падаю на роботі, 1 тоді мене підвішують... Ноги опухли..." Видимо скоро після цього, десь наприкінці 1938 чи початку 1939 Р-. життя Драй-Хмари згасло в тундрі Колими.
ІЗ ЦИКЛУ "МОЛОДА ВЕСНА" МАТИ
Одцвітають півонії! Кров'ю Забагрилась навколо земля, — То владичиця-смерть над любов'ю. Над красою тріумф свій справля. Переможная, спис твій і в мене У скривавлених грудях стримить. Але серце цвістиме огненне Як остання весна зашумить! НОВА ДУМКА, журнал літератури й науки. І-ІІ, МСМХХ (Кам'янець-Подільський). Передрук з рукописної копії в архіві-музеї УВАН у США. Підпис автора: М. Хмара. * * * Поки не вмру, не перестану Тебе шукати на землі І серце зоряного лану, Де Твої плинуть кораблі. Засклеплена в глухій яскині Моя бунтується душа — О, де те небо, де те синє, Що смертний біль ЇЇ втіша? Дихни на неї, як в дитинстві. Що в землю з ненькою лягло, І не цурайсь мене — я син твій — І пригорни моє чоло. НОВА ДУМКА. 1920. ч. 3. с 1. Передрук з рукописної копії в архіві-музеї УВАН у США. І На чолі вінчик паперовий і хрест вощаний у руках Не усміхнуться чорні брови, хоч квітне усміх на устах. В журбі васильки й рута-м'ята. Задумавсь ладан в синіх снах, і сумно-сумно пташенята квилять у неї в головах. II Убогий цвинтар і ворота, — та як побачить, як обнять? Встрягають ніжки у болото: весніє — журавлі летять. Не розлучила матір з сином і невблаганно люта смерть — і він розцвів над нею крином, любов'ю сповнений ущерть. 1921 ПРОРОСТЕНЬ. 1919-"Слово". 1926. с 30-31. * * * Зоріти ніч і бути з вами, холодно-росяні поля, і слухать, як гуде з нестями і стугонить вночі земля... Як в темряві усе завмерло!
Хруский на серці стигне лід. і з неба падають, мов перли, огненні сльози Персеїд. 1931 Журнал ЗОРЯ (Дніпропетровськ), 1926, ч. 16. Передрук із збірки ПРОРОСГЕНЬ, 1926. с 27. * * * І знов, як перший чоловік, усім тваринам дав я ймення; я зорі сестрами нарік, а місяць — побратим у мене. І всяку душу я живу нарік, натхненний, по вподобі, — а сам на самоті живу: моя душа — безводна Гобі. В свічаді зоряного сна я бачу добрі й злі години... У кого серце віщуна, тому не обіймать людини. 1922 ПРОРОСГЕНЬ. 1926. с 22. * * * Під блакиттю весняною сушить березень поля, і співає підо мною очервонена земля. Був там гроз кривавий подих, дощ топив людей, звірят, — та із нурт, із темноводих, вирнув новий Арарат. І дзвенять стожарно дуги: Мир хатам убогим! Мир! Вже ніхто не візьме вдруге вас в невольничий ясир! Вітер, вітер з хмарних кубків... Став ковчег посеред гір, і, як Ной, я жду голубки: хочу вийти на простір! 1922 ПРОРОСГЕНЬ. 1919-1928. Київ, в-во -Слово". 1926. с. 5. * * * Розлютувався лютий надаремно: скоро з стріх закапає вода, вийде в поле віл під'яремний, і я помандрую, як Сковорода. Передо мною відкриті всі дороги (не обмину й мишачої нори) — понесу в саквах своїх убогих сіромахам на вихліб дари. Бідний сам, я не йду на хитрі влови: з серця в серце наллю я пісень, — хай в них блакитніє новий, осяйний, безсмертний день! 1922 ПРОРОСГЕНЬ. 1919-1926. Київ, в-во "Слово", 1926, с. 6. * * * Вона жива і нежива лежить у полі нерухомо. Не зранять сонячні слова передосінньої утоми. Над баштанами сонні оси,
замовкли коники в стерні, і ледве чуть, як в гущині тече червоноките просо. І дві копи — плече в плече — над нею тужать злотомитрі, а літо бабине в повітрі комусь на смерть кошулю тче. За магалою мріє млин, немов приколотий метелик. Не чути вітру з верховин: ласкава тиша сон свій стеле. 1922 ПРОРОСТЕНЬ. Київ. 1926. с 24. * * * Ще губи кам'яні дахів високих пожадливо бузу татарську ссуть, ще безматень у вульні велетенськім не зворухнувся: грузно спить, — а вже набряклими повіками за містом моргає хтось і пальцями нервово по ринві стукотить. Бульвари. Сніг таранкуватий — як стародавній мармор, а коло прикорнів чорніє: провалились рани... І сльози (не мої — дубів померклих) моє обличчя й руки кроплять. Чого ви плачете незрячі? Нехай брудною дергою вкривається дорога, нехай замість блакиті висне Повсть, — та вірте: скоро, скоро до нас веселик прилетить, і ще послухаєм музик, коли і в хаті найбіднішій, і в найубогішім кварталі, і в кожнім місці і в кожнім серці заквітнуть сонячні троянди... Ґринджолами мовчазно кожух проїхав. 1923 ПРОРОСТЕНЬ. 1919-1926. Київ, в-во "Слово". 1926. с 7-8. ПРОЩАННЯ З ПОДІЛЛЯМ Прощайте, Товтри круглогруді, і ти, гніздо Кармелюка, де й досі бойові погуди — мов червениці чумака, і ви, яри крутоберегі, де стільки раз лилася кров... Прощайте, скомпії, береки: побачимось не скоро знов. Минуть роки, і кров зашерхне, і висхне Збруч, мутна ріка — і тільки пісня не померкне, як гнів і ніж Кармелюка. 1923 ПРОРОСТЕНЬ. Київ. 1926. с 21.
* * * Серпневий прохолонув вар. Напрявши гарусної пряжі, мереже кучеряві мажі вечірнім золотом гаптар. Ще зелено в блідій поливі, як на осінніх косах верб, а вже кладе хтось тіні гливі на тонко викреслений серп. Померкло горяне горно. Вдягає ніч жалобне рам'я. О, хто це ранить утлу пам'ять? День одгорів. Давно. 1923 ЖИТТЯ Й РЕВОЛЮЦІЯ. 1925. ч. 12. с 6; передрук із збірки ПРОРОСГЕНЬ. 1926. с 26. ШЕХЕРЕЗАДА. И Стогнала ніч. Вже гострі глиці Проколювали більма дня, І синьо-золоті грімниці Дражнили відгульня-коня. Розбурхалася хмар армада, А ти опалена в огні, Ти вся любов і вічна зрада, Летіла охляп на коні. Під копитом тріщали ребра. Впинались очі в образи А ти розпліскувала цебра Передсвітанної грози. Із бур, о молода гонице. Ти пролила своє дання — І світом гомін і стрілиці Дзвінкокопитого коня. 1923 ЧЕРВОНИЙ ШЛЯХ. 1923, ч. 9. с 40; передрук із збірки ПРОРОСГЕНЬ. Київ. 1926. с 17-18. ШЕХЕРЕЗАДА. IV Я побачив тебе з трамваю. Ти все та ж голуба й ясна, — тільки я, тільки я не розмаю снігового сна. Ти прийшла у вербляницю: "Здрастуй! — про мене — хай верби цвітуть: не топтатиму синього рясту, у глуху виїжджаючи путь". Ожило в душі незабутнє... (Золотіє бань вінок) і співає в далеке майбутнє трамвайний дзвінок. Журнал ЗОРЯ (Дніпропетровськ). 1926. ч. 15, с 2; передрук із збірки ПРОРОСГЕНЬ. 1926. с. 20. * * * Горять священні орифлями революційної весни. Ми ждем і вірим коло брами. Горять священні орифлями, і сонце в грудях і над нами, і сонцем заквітчались сни.
Горять священні орифлями революційної весни. 1924 ПРОРОСГЕНЬ, 1926, с 11. * * * Я полюбив тебе на п'яту голодну весну... Всю до дна. Благословив і путь прокляту, залиту пурпуром вина. Орлицею на бій летіла ти добросерда, а не зла. Я бачив кров на юних крилах і рану посеред чола... І знов горбатіла Голгофа там, де всміхалися лани, вилазив ворог на ворота, кричав: розпни її, розпни! І гіркоту цієї муки пили ми з повного відра і, мовчки поєднавши руки, були як брат і як сестра. 1924 Журнал ЗОРЯ (Дніпропетровськ), 1925, ч. 7; передрук із збірки ПРОРОСГЕНЬ. 1926, с 9. * * * Я світ увесь сприймаю оком, бо лінію і цвіт люблю, бо рала промінні глибоко урізались в мою ріллю. Люблю слова ще повнодзвонні, як мед, пахучі та п'янкі, слова, що в глибині бездонній пролежали глухі віки. Епітет серед них — як напасть: уродиться, де й не чекав, і тільки ямби та анапест потроху бережуть устав. Я славлю злотокосу осінь, де смуток мій — немов рубін, у перстень вправлений; ще й досі не випав з мого серця він. Дивлюся й слухаю: прозоро співає струмінь битія, і віриться, що скоро-скоро так само заспіваю я. ПРОРОСГЕНЬ, 1919-1926. Київ, 1926 с 15-16. * * * Долі своєї я не кляну — бути луною, будить луну. Віршником був я рунних полів — гнівом на дуків дух мій горів. Пісня — посестра, степ — побратим, — вольная воля трьом нам усім. Двічі я зрадив ніжну сестру. Потім побачив: без неї умру... Втретє ми стрілись на чужині, як запалали перші огні, і положив святий зарік — не розлучатись навік.
Брате мій, сестро, любі мої, вітер жене нас у дивні краї. З вітром ми щирі: вітер — наш друг, — хто цей розірве четверокруг? Я і посестра, вітер і степ — ніжність і воля, сила і креп. Бути луною, будить луну, — долі своєї я не кляну. 1925 ЧЕРВОНИЙ ШЛЯХ, 1925, ч. 9, с 22. Передрук із збірки ПРОРОСТЕНЬ, 1926, с 13-14. ПЕРЕД ГРОЗОЮ Чорно-сизе шатро напинають вітри і, як дика орда, вже летять на Дніпро, де реве чорторий, де бунтує вода... Грає грім молодий: скоро буде гроза! Закипіли огні тут і там в далині... Грає грім молодий! Суне темрява й жах, а в душі перуни, наче поклик юрби... Наганяють, біжать і ревуть буруни: — Боротьби! боротьби! ЖИТТЯ Й РЕВОЛЮЦІЯ. 1926, ч. 8, с 6. З МАХАРА Немов оті курки старі, що тупо долі ждуть лихої, стоять халупки на горі в фаталістичному спокої. Солома й глина — от і все, чим заліпили трухлу сошку, а вітер стінами трясе, й діряві хиляться потрошку. Лиш соняшників юна січ, піднявши золоті забрала, зорить на сонце віч-у-віч, і в погляді — пиха зухвала. А біля плоту схудлий пес протяжно виє просто в поле. Подумай: край такий увесь, кругом таке убозтво голе. ЖИТТЯ Й РЕВОЛЮЦІЯ (Київ), 1929, ч. 3. Иосиф Святополк Махар (нар. 1864) — видатний чеський поет великої ерудиції і працездатності, автор близько 60 книг, послідовник і помічник проф. Масарика. Ця поезія, як також деякі інші твори Махара, присвячена Україні. ЛЕБЕДІ На тихім озері, де мріють верболози, давно приборкані, і влітку й восени то плюскоталися, то плавали вони, і шиї гнулися у них, як буйні лози. Коли ж дзвінкі, як скло, находили морози
і плесо шерхнуло, пірнувши в білі сни, — плавці ламали враз ті крижані лани, і не страшні були для них зими погрози. О, Гроно п'ятірне нездоланих співців! Крізь бурю й сніг гримить твій переможний спів, що розбиває лід одчаю і зневіри. Дерзайте, лебеді: з неволі, з небуття веде вас у світи ясне сузір'я Ліри, де пінить океан кипучого життя. ЛІТЕРАТУРНИЙ ЯРМАРОК (Харків), ЛІТЕРАТУРНОМУ ЯРМАРКУ, 1929, ч. 4, с 172-173. |
* * *
Захоплюється французькими поетами-модерністами. Бобинському належать найкращі переклади поезій Артюра Рембо. До цього першого періоду його творчості належать такі книжки його поезій: В ПРИТВОРІ ХРАМУ (Львів, 1919); вінок сонетів НІЧКОХАННЯ (Львів 1923); ТАЙНА ТАНЦЮ (Львів, 1924). У цих поезіях своєрідно поєднується філософічна і здебільшого песимістична задума, контрастна коловоротна метафора темряви і світла, ясна здорова еротика, збалансоване світовідчування.
МИХАЙЛО ДРАЙ-ХМАРА
стихій могла б дати у Драй-Хмари та інших тодішніх поетів нове і значне літературне явище.