 ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ Сила воли ведет к действию, а позитивные действия формируют позитивное отношение Как определить диапазон голоса - ваш вокал Игровые автоматы с быстрым выводом Как самому избавиться от обидчивости Противоречивые взгляды на качества, присущие мужчинам Вкуснейший "Салат из свеклы с чесноком" Натюрморт и его изобразительные возможности Применение, как принимать мумие? Мумие для волос, лица, при переломах, при кровотечении и т.д. Как научиться брать на себя ответственность Зачем нужны границы в отношениях с детьми? Световозвращающие элементы на детской одежде Как победить свой возраст? Восемь уникальных способов, которые помогут достичь долголетия Классификация ожирения по ИМТ (ВОЗ) Глава 3. Завет мужчины с женщиной
Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.
| КОСТЬ БУРЕВІЙ -ЕДВАРД СТРІХА 3 страница
...Цілу ніч горів степ, бігли отари товару, ревли, і душно було в повітрі... Так снилося. VII Уривок із мого щоденника. Міркую про сучасну українську белетристику. Думаю так: іде доба романтизму. Хто цього не зрозуміє, багато втратить. Реалізм прийде, коли з робфаків вийдуть тисячі, натуралізм — коли конче запаскудимо життя. VIII Сидів проти Нюсі. Нюся не говорила про Хмельниччину — дивно. З вікна видно третину міста — з другого поверху. Місто загадкове, надмрійне. Уносить ген-ген: чогось згадуються лицарські часи в Німеччині, потім бараки з тифозниками — тифозні залишились, а вороги прийшли. Тифозні в гарячщ, а палати сумні. І думають палати велику народну думу: де правда? А я вам хочу ще сказати. — Це Нюся. Карк: — Говоріть. - Не думаєте ви, що на Волині й сьогодні ліс шумить? Я в цей момент на Волині. к ' завжди в тиху погоду, струмками відходив за обрій дим — над вечором, над містом. Редактор Карк: я от: -Запоріжжя, Хортиця. Навіщо бунтувати? Я щоденно лодні інформації з Запоріжжя. І я згадую тільки, що це була M Т0ЛІ стоялн фарфорові чашки. Це ті, що лікар ховав. Карк згадав: український мужик ніколи не бачив фарфорових чашок а потім він пішов у повстанці — і бачив чашки. Але він не пив з тих чашок — йому ніколи. Український мужик і на заводі — він усюди український. Буває він пролетар — таких багато. Він більшовик і вміє умирати. Це було в листопаді. Український мужик біг обідраний і томний з гарячими очима, з порожніми руками на багнети — чимало їх бігло. Вони вміли умирати. Тоді вітер носився з листям. Було й так: приїздили до нього, ставили його до стінки розстрілювати. А він казав: —Простіть, господа... чи то пак, як вас... Було ще й у ярках — ярки багато знають... Я: на те революція, на те боротьба. Він, редактор Карк: — А все-таки вклоняюсь тобі, мій героїчний народе! Твоєю кров'ю Так от. Карк казав: — Невже я зайвий чоловік тому, що люблю безумно Україну? сказала: — Я так її, я так люблю мою Україну убогу, що проклену святого ...Було тихо. Вулицею пролетіла прольотка. Карк схилив голову: — Нас не зрозуміють: як погубити? Нюся заговорила ледве чутно: — Моя мама рада, що нема вибухів, а я не рада. Свідомістю моєї Карк підвівся й нервово заходив по кімнаті. Пішов до вікна. Вбирав у груди свіже повітря. На першому поверсі грали на піаніно щось стародавнє, далеке. Було в голові: чия музика? Верді? Він: — Не знаю, я дивлюся вгору — там синьо і нічого не видно, а я щось знаю. Його ніхто не бачить, а я почуваю. Налетить вітер, розсіє „ __ я про дим — і нічого не буде. Загориться будинок, і довго на всю вулицю йде дух. Тоді буває тоскно. Нюся: _ Все так, все дим! Я бачила вчора книжечку, червона, для молоді про козаччину. Малюнки там. Один малюнок: козаки на морі _ величний малюнок. Над ними буревісники, над ними в хмарах сховано блукають бурі. Під ними морська безодня. Це символ безумства хоробрих. І от під малюнком напис: "Козаки випливають грабувати турецькі міста". І текст відповідний... Може, й козаччина через сто літ буде дим... Карк зблід і схопився з канапи. Але не повірив тому, чого хотілось. І було тоскно. Карк пішов у свою кімнату, сів біля столу, в якому був браунінг. Так просидів до третьої години ночі. ...Біля вікна пролетіла пташина, гасли зорі. На міській вежі загорівся циферблат. СИНІ ЕТЮДИ (оповідання). Харків, ДВУ, 1923; передрук із ТВОРИ, том перший. Харків, ДВУ, 1927, с. 34-62. Тут подаємо в скороченні, з відповідною зміною нумерації розділів.
я (Романтика) "Цвітові яблуні" З далекого туману, з тихих озір загірної комуни шелестить шелест: то йде Марія. Я виходжу на безгранні поля, проходжу перевали і там, де жевріють кургани, похиляюсь на самотню пустельну скелю. Я дивлюся в даль. — Тоді дума за думою, як амазонянки, джигітують навколо мене. Тоді все пропадає... Таємні вершники летять, ритмічно похитуючись, до відрогів, і гасне день; біжить у могилах дорога, а за нею — мовчазний степ... Я одкидаю вії і згадую:... воістину моя мати — втілений прообраз тієї надзвичайної Марії, що стоїть на гранях невідомих віків. Моя мати — наївність, тиха жура і добрість безмежна. (Це я добре пам'ятаю!) І мій неможливий біль, і моя незносна мука тепліють у лампаді фанатизму перед цим прекрасним печальним образом. Мати каже, "що я (її м'ятежний син) зовсім замучив себе... " Тоді я беру її милу голову з нальотом сріблястої сивини і тихо кладу на свої груди... За вікном ішли росяні ранки і падали перламутри. Проходили неможливі дні. В далі з темного лісу брели подорожники й біля синьої криниці, де розлетілись дороги, де розбійний хрест, зупинялись. То —■ молоде загір'я. — Але минають ночі, шелестять вечори біля тополь, тополі відходять у шосейну безвість, а за ними — літа, роки і моя буйна юність. Тоді дні перед грозою. Там, за отрогами сизого бору спалахують блискавиці, і накипають, і піняться гори. Важкий душний грім ніяк не прорветься з Індії, із сходу. І томиться природа в передгроззі. А втім, за хмарним накипом чути й інший гул —...глуха канонада. Насуваються дві грози. — Тривога! — Мати каже, що вона поливала сьогодні м'яту, і м'ята вмирає в тузі. Мати каже: "Надходить гроза!" ____ І І я бачу: в її очах стоять дві кришталеві росинки. І Атака за атакою. Шалено напирають ворожі полки. Тоді наша кавалерія з флангу, і йдуть фаланги інсургентів у контратаку, а гроза росте, і мої мислі — до неможливості натягнутий дріт. День і ніч я пропадаю в "чека". Помешкання наше — фантастичний палац: це будинок розстріляного шляхтича. Химерні портьєри, древні візерунки, портрети княжої фамілії. Все це дивиться на мене з усіх кінців мого випадкового кабінету. Десь апарат військового телефону тягне свою печальну тривожну мелодію, що нагадує дальній вокзальний ріжок. На розкішній канапі сидить, підклавши під себе ноги, озброєний татарин і монотонно наспівує азіатське: "ала-ла-ла". Я дивлюсь на портрети: князь хмурить брови, княгиня — зверхня зневага, княжата — в темряві столітніх дубів. І в цій надзвичайній суворості я відчуваю весь древній світ, всю безсилу грандіозність і красу третьої молодості минулих шляхетних літ. Це чіткий перламутр на банкеті дикої голодної країни. І я, зовсім чужа людина, бандит — за одною термінологією, інсургент — за іншою, я просто і ясно дивлюсь на ці портрети, і в моїй Душі нема й не буде гніву. І це зрозуміло: — Я — чекіст, але я і людина. І ємної ночі, коли за вікном проходять міські вечори (маєток злетів іа гору и царить над містом), коли сині димки здіймаються над цегельнею J ивателі, як миші, — за підворотні, у канареєчний замок, темної ночі моному надзвичайному кабінеті збираються мої товариші. Це новий синедріон, це чорний трибунал комуни. оді з кожного закутка дивиться справжня й воістину жахна смерть. Обиватель: —- Тут засідає садизм! Я: —••• (мовчу), годин І"'КІИ Be»i за перевалом тривожно дзвенить мідь. То б'є темного степу доноситься глуха канонада. 1 товариші сидять за широким столом, що з чорного дерева.
Тиша. Тільки дальній вокзальний ріжок телефонного апарата знов тягне свою печальну, тривожну мелодію. Зрідка за вікном проходять інсургенти. Моїх товаришів легко пізнати: доктор Тагабат, Андрюша, третій — дегенерат (вірний вартовий на чатах). Чорний трибунал у повному складі. Я: — Увага! На порядку денному справа крамаря ікс! З дальніх покоїв виходять локаї і також, як і перед князями, схиляються, чітко дивляться на новий синедріон і ставлять на стіл чай. Потім нечутно зникають по оксамиту килимів у лабіринтах високих кімнат. Канделябр на дві свічі тускло горить. Світлу несила досягти навіть чверті кабінету. У височині ледве манячить жирандоля. В городі — тьма. І тут — тьма: електричну станцію зірвано. Доктор Тагабат розвалився на широкій канапі вдалині від канделябру, і я бачу тільки білу лисину й надто високий лоб. За ним іще далі в тьму — вірний вартовий із дегенеративною будівлею черепа. Мені видно лише його трохи безумні очі, але я знаю: — у дегенерата — низенький лоб, чорна копа розкуйовдженого Андрюша сидить праворуч мене з розгубленим обличчям і зрідка тривожно поглядає на доктора. Я знаю, в чому справа. Андрюшу, мого бідного Андрюшу, призначив цей неможливий ревком сюди, в чека, проти його кволої волі. І Андрюша, цей невеселий комунар, коли треба енергійно розписатись під темною постановою — — "розстрілять", завше мнеться, завше розписується так: не ім'я і прізвище на суворому життєвому документі ставить, а зовсім незрозумілий, зовсім химерний, як хеттійський ієрогліф, хвостик. Я: — Справився. Докторе Тагабате, як ви гадаєте? Доктор (динамічно): — Розстрілять! Дндрюша трохи перелякано дивиться на Тагабата й мнеться. Нарешті, тремтячи і непевним голосом каже: __ Яз вами, докторе, не згодний. __ Ви зі мною не згодні? — і гуркіт хриплого реготу покотився в темні княжі покої. Я цього реготу чекав. Так завше було. Але й цього разу здвигаюсь, і мені здається, що я йду в холодну трясовину. Прудкість моєї мислі доходить кульмінації. І в той же момент раптом передо мною підводиться образ моєї матері... —..."розстрілять"??? І мати тихо зажурено дивиться на мене. ...Знову на далекій міській вежі за перевалом дзвенить мідь: то б є годинник. Північна тьма. В шляхетний дім ледве доноситься глуха канонада. Передають у телефон: наші пішли в контратаку. За портьєрою в скляних дверях стоїть заграва: то за дальніми кучугурами горять села, горять степи й виють на пожар собаки по закутках міських підворотень. В городі тиша й мовчазний передзвін серць. ...Доктор Тагабат нажав кнопку. Тоді локай приносить на підносі старі вина. Потім локай іде, і тануть його кроки, віддаляються по леопардових міхах. Я дивлюсь на канделябр, але мій погляд мимоволі скрадається туди, де сидить доктор Тагабат і вартовий. В їхніх руках пляшки з вином, і вони його п'ють пожадливо, хижо. Я думаю: "Так треба". А\е Андрюша нервово переходить із місця на місце і все поривається щось сказати. Я знаю, що він думає: він хоче сказати, що так не чесно, Що так комунари не роблять, що це — вакханалія і т. д. і т. п. Ах, який він чудний, цей комунар Андрюша! Але коли доктор Тагабат кинув на оксамитовий килим порожню пляшку и чітко написав своє прізвище під постановою — "розстрілять", — мене раптово взяла розпука. Цей доктор із широким лобом і білою осиною, з холодним розумом і з каменем замість серця, — це ж він ш безвихідний хазяїн, мій звірячий інстинкт. І я, главковерх чорного уналу комуни — нікчема в його руках, яка віддалася на волю хижої стихії. Але який вихід?" кий вихід? І я не бачив виходу. Тоді проноситься передо
мною темна історія цивілізації, і бредуть народи, і віки, і сам час... — Але я не бачив виходу! Воістину правда була за доктором Тагабатом. ...Андрюша поспішно робив свій хвостик під постановою, а дегенерат, смакуючи, вдивлявся в літери. Я подумав: "Коли доктор — злий геній, зла моя воля, тоді дегенерат є палач із гільйотини". Але я подумав: — Ах, яка нісенітниця! Хіба він палач? Це ж йому, цьому вартовому І тоді відходила, удалялась од мене моя мати — прообраз загірної Марії, і застигала, у тьмі чекаючи. ...Свічі танули. Суворі постаті князя й княгині пропадали в синім тумані цигаркового диму. ...До розстрілу присуджено, — шість! Досить! На цю ніч досить! Татарин знову тягне своє азіатське: "ала-ла-ла". Я дивлюся на портьєру, на заграву в скляних дверях. — Андрюша вже зник. Тагабат і вартовий п'ють старі вина. Я перекидаю через плече маузер і виходжу з княжого дому. Я йду пустельними мовчазними вулицями обложеного міста. Город мертвий. Обивателі знають, що нас за три-чотири дні не буде, що даремні наші контратаки: скоро зариплять наші тачанки в далекий сіверський край. Город причаївся. Тьма. Темним волохатим сильветом стоїть на сході княжий маєток, тепер — чорний трибунал комуни. Я повертаюсь і дивлюся туди, і тоді раптом згадую, що шість на моїй совісті. ...Шість на моїй совісті? Ні, це неправда. Шість сотень, шість тисяч, шість мільйонів — тьма на моїй совісті!! — Тьма? І я здавлюю голову. ...Але знову переді мною проноситься темна історія цивілізації, і бредуть народи, і віки, і сам час... Тоді я, знеможений, похиляюсь на паркан, становлюся на коліна и ягуче благословляю той момент, коли я зустрівся з доктором Тагабатом вартовим із дегенеративною будівлею черепа. Потім повертаюсь і молитовно дивлюся на східній волохатий сильвет. ...Я гублюсь у провулках. І нарешті виходжу до самітного будиночка, живе моя мати. В дворі пахне м'ятою. За сараєм палахкотять блискавиці й чути гуркіт задушеного грому. Тьма! Я йду в кімнату, знімаю маузера й запалюю свічку. — Ти спиш? Але мати не спала. Вона підходить до мене, бере моє стомлене обличчя в свої сухі старечі долоні й схиляє свою голову на мої груди. Вона знову каже, що я, її м'ятежний син, зовсім замучив себе. І я чую на своїх руках її кришталеві росинки. Я: — Ах, як я втомився, мамо! Вона підводить мене до свічі й дивиться на моє зморене обличчя. Потім становиться біля тусклої лампади й зажурено дивиться на образ Марії. — Я знаю: моя мати і завтра піде в монастир: їй незносні наші тривоги й хиже навколо. Але тут же, дійшовши до ліжка, здригнув: — Хиже навколо? Хіба мати сміє думати так? Так думають тільки І тоді, збентежений, запевняю себе, що це неправда, що ніякої матері нема переді мною, що це не більше, як фантом. — Фантом? —- знову здригнув я. Ні, саме це — неправда! Тут, у тихій кімнаті, моя мати не фантом, а частина мого власного злочинного "я", якому я даю волю. Тут, у глухому закутку, на краю міста, я ховаю від гільйотини один кінець своєї душі. тоді в тваринному екстазі я заплющую очі, і, як самець напровесні, захлинаюсь і шепочу: Кому потрібно знати деталі моїх переживань? Я справжній унар. Ато посміє сказати інакше? Невже я не маю права відпочити одну хвилину? о' ьл УСКЛО г<юить лампада перед образом Марії. Перед лампадою, як <я, стоїть моя зажурена мати. Але я вже нічого не думаю. Ю ГОЛОВУ гладить тихий голубий сон.
II ...Наші назад: з позиції на позицію: на фронті — паніка, в тилу — паніка. Мій батальйон напоготові. За два дні я й сам кинусь у гарматний гул. Мій батальйон на підбір, це юні фанатики комуни. Але зараз я не менше потрібний тут. Я знаю, що таке тил, коли ворог під стінами міста. Ці мутні чутки ширяться з кожним днем і, як змії, розповзлись по вулицях. Ці чутки мутять уже гарнізонні роти. Мені доносять: — Ідуть глухі нарікання. — Може спалахнути бунт. Так! Так! Я знаю: може спалахнути бунт, і мої вірні агенти ширяють по заулках і вже нікуди вміщати цей винний і майже невинний обивательський хлам. ...А канонада все ближче. Частіш гінці з фронту. Хмарами збирається пил і стоїть над містом, прикриваючи мутне огняне сонце. Зрідка палахкотять блискавиці. Тягнуться обози, кричать тривожно паровики, проносяться кавалеристи. Тільки біля чорного трибуналу комуни стоїть гнітюча мовчазність. Так: будуть сотні розстрілів, і я остаточно збиваюся з иіг! Так: вже чують версальці, як у гулкій і мертвій тиші княжого маєтку над містом спалахують чіткі й короткі постріли; версальці знають: — штаб Духоніна! ...А ранки цвітуть перламутром, і падають вранішні зорі в туман дальнього бору. ...А глуха канонада росте. Росте передгроззя: скоро буде гроза. ...Я входжу в княжий маєток. Доктор Тагабат і вартовий п'ють вино. Андрюша похмурий сидить у кутку. Потім Андрюша підходить до мене й наївно печально каже: — Слухай, друже! Одпусти мене! Я: — Куди? Андрюша: — На фронт. Я більше не можу тут. Дга! Він більше не може! І в мені раптом спалахнула злість. Нарешті прорвалось. Я довго стримував себе. — Він хоче на фронт? Він хоче подалі від чорного брудного діла? Він хоче витерти руки й бути невинним, як голуб? Він мені віддає "своє право" купатися в калюжах крові? Тоді я кричу: _ Ви забуваєтесь! Чуєте?.. Коли ви ще раз скажете про це, я вас негайно розстріляю. Доктор Тагабат динамічно: __ Так його! Так його! — і покотив регіт по пустельних лабіринтах княжих кімнат. — Так його! Так його! Андрюша знітився, зблід і вийшов із кабінету. Доктор сказав: — Точка! Я відпочину! Працюй ще ти! Я: — Хто на черзі? — Справа № 282. Я: — Ведіть. Вартовий мовчки, мов автомат, вийшов із кімнати. (Так, це був незамінний вартовий: не тільки Андрюша — і ми грішили: я й доктор. Ми часто ухилялися доглядати розстріли. Але він, цей дегенерат, завше був солдатом революції, і тільки тоді йшов із поля, коли танули димки й закопували розстріляних). ...Портьєра роздвинулась, і в мій кабінет увійшло двоє: жінка в траурі и мужчина в пенсне. Вони були остаточно налякані обстановкою: аристократична розкіш, княжі портрети й розгардіяш — порожні пляшки, револьвери й синій цигарковий дим. Я: — Ваша фамілія? — Зет! — Ваша фамілія? — Ігрек! ужчина зібрав тонкі зблідлі губи і впав у безпардонно-плаксивий сіН ПР°СИВ помилування. Жінка втирала платком очі. -Де вас забрали? Там-то!
— За що вас забрали?.. — За те-то! Ага, у вас було зібрання! Як можуть бути зібрання в такий тривожний час уночі на приватній квартирі? Ага, ви теософи! Шукаєте правди!.. Нової? Так! Так!.. Хто ж це?.. Христос?.. Ні?.. Інший спаситель світу?.. Так! Так! Вас не задовольняє ні Конфуцій, ні Лаотсе, ні Будда, ні Магочет, ні сам чорт!.. Ага, розумію: треба заповнити порожне місце... Я: — Так по-вашому, значить, назрів час приходу нового Месії? —Так! Я: — Ви гадаєте, що психологічну кризу треба спостерігати і в Європі, Мужчина й жінка: —Так! Я: — Так якого ж ви чорта, мать вашу перетак, не зробите цього Жінка заплакала. Мужчина ще більше зблід. Суворі портрети князя і княгині похмуро дивились із стін. Доносилась канонада й тривожні гудки з вокзалу. Ворожий панцирник насідає на наші станції — передають у телефон. З города долітає гамір: гримкотіли мостовою тачанки. ...Мужчина впав на коліна й просив помилування. Я з силою штовхнув його ногою — і він розкинувся горілиць. Жінка приложила траур до скроні і в розпуці похилилася на стіл. Жінка сказала глухо й мертво: — Слухайте, я мати трьох дітей!.. Я: — Розстрілять! Вмить підскочив вартовий, і через півхвилини в кабінеті нікого не було. Тоді я підійшов до столу, налив із графина вина й залпом випив. Потім положив на холодне чоло руку й сказав: -Далі! Увійшов дегенерат. Він радить мені все відкласти й розібрати позачергову справу: _ . Тільки-но привели з города нову групу версальшв, здається, всі черниці, вони на ринку вели одверту агітацію проти комуни. Я входив у роль. Туман стояв перед очима, і я був у тім стані, який можна кваліфікувати як надзвичайний екстаз. Я гадаю, що в такім стані фанатики йшли на священну війну. Я підійшов до вікна й сказав: — Ведіть! ...В кабінет увалився цілий натовп черниць. Я цього не бачив, але я це відчував. Я дивився на город. Вечоріло. — Я довго не повертався, я смакував: всіх їх через дві години не буде! — Вечоріло. — І знову передгрозові блискавиці різали краєвид. На дальньому обрії за цегельнею підводились димки. Версальці насідали люто й яро — це передають у телефон. На пустельних трактах зрідка виростають обози й поспішно відступають на північ. В степу стоять, як дальні богатирі, кавалерійські сторожові загони. Тривога. В городі крамниці забиті. Город мертвий і йде в дику середньовічну даль. На небі виростають зорі й проливають на землю зелене болотяне світло. Потім гаснуть, пропадають. Але мені треба спішити! За моєю спиною група черницьі Ну да, мені треба спішити: в підвалі битком набито. Я рішуче повертаюсь і хочу сказати безвихідне: — Роз-стрі-лять! але я повертаюсь і бачу — прямо переді мною стоїть моя мати, моя печальна мати, з очима Марії. И в тривозі метнувся вбік: що це — галюцинація? Я в тривозі метнувся вбік і скрикнув: -Ти? 1 чую з натовпу жінок зажурне: —- Сину! Мій м'ятежний сину! почуваю, що от-от упаду. Мені дурно, я схопився рукою за кР'сло н похилився. Є В_Іои же момент регіт громом покотився, бухнувся об стелю « пропав. То доктор Тагабат: Мамо"?! Ах ти, чортова кукло! Сісі захотів?
Я вмить опам'ятався й схопився рукою за маузер. — Чорт! — і кинувся на доктора. Але той холодно подивився на мене й сказав: — Ну, ну, тихше, зраднику комуни! Зумій розправитись і з І мовчки одійшов. ...Я остовпів. Блідий, майже мертвий, стояв я перед мовчазним натовпом черниць із розгубленими очима, як зацькований вовк. (Це я бачив у гігантське трюмо, що висіло напроти). Так! — схопили нарешті й другий кінець моєї душі! Вже не піду я на край міста злочинно ховати себе. І тепер я маю одно тільки право: — нікому, ніколи й нічого не говорити, як розкололось моє власне І я голови не загубив. Мислі різали мій мозок. Що я мушу робити? Невже я, солдат революції, схиблю в цей відповідальний момент? Невже я покину чати й ганебно зраджу комуну? ...Я здавив щелепи, похмуро подивився на матір і сказав різко: — Всіх у підвал. Я зараз буду тут. Але не встиг я цього промовити, як знову кабінет задрижав від реготу. Тоді я повернувся до доктора і кинув чітко: — Докторе Тагабат! Ви, очевидно, забули, з ким маєте справу? ...Я за собою нічого не почув. ... Від маєтку я пішов, мов п'яний, в нікуди по сутінках передгрозового душного вечора. Канонада росла. Знову спалахували димки над дальньою цегельнею. За курганом гуркотіли панцирники: то йшла між ними рііігуча дуель. Ворожі полки яро насідали на інсургентів. Пахло розстрілами. Я йшов у нікуди. Повз мене проходили обози, пролітали кавалеристи, іуркотіли по мостовій тачанки. Город стояв у пилу, і вечір не розрядив заряду передгроззя. Я йшов у нікуди. Без мислі, з тупою пустотою, з важкою вагою на своїх погорблених плечах. Я йшов у нікуди. III ...Так, це були неможливі хвилини. Це була мука. — Але я вже знав, як я зроблю. Я знав і тоді, коли покинув маєток. Інакше я не вийшов би так швидко з кабінету. ...Ну да, я мушу бути послідовним! ...І цілу ніч я розбирав справи. Тоді протягом кількох темних годин періодично спалахували короткі й чіткі постріли: — я, главковерх чорного трибуналу комуни, виконував свої обов'язки перед революцією. ...І хіба то моя вина, що образ моєї матері не покидав мене в цю ніч ні на хвилину? Хіба то моя вина? ...В обід прийшов Андрюша й кинув похмуро: — Слухай! Дозволь її випустити! Я: — Кого? — Твою матір! Я: (мовчу). Потім почуваю, що мені до болю хочеться сміятись. Я не витримую й регочу на всі кімнати. Андрюша суворо дивиться на мене. Його рішуче не можна пізнати. — Слухай. Навіщо ця мелодрама? ■ Мій наївний Андрюша хотів бути цього разу проникливим. Але в'н помилився. Я (грубо): — 1 Іровалівай! Ах. Цей наївний комунар остаточно нічого не розуміє. Він буквально - знас, навіщо ця безглузда, звіряча жорстокість. Він нічого не бачить
за моїм холодним дерев'яним обличчям. Я: — Дзвони в телефон! Узнай, де ворог! — Слухай!.. Я: — Дзвони в телефон! Узнай, де ворог! В цей момент над маєтком пронісся з шипотінням снаряд і недалеко розірвався. Забряжчали вікна, і луна пішла по гулких порожніх княжих кімнатах. В трубку передають: версальці насідають, вже близько: за три версти. Козачі роз'їзди показалися біля станції: інсургенти відступають. — Кричить дальній вокзальний ріжок. ...Андрюша вискочив. За ним і я. ...Куріли далі. Знову спалахували димки на горизонті. Над городом хмарою стояв пил. Сонце — мідь, і неба не видно. Тільки горова мутна курява мчала над далеким небосхилом. Здіймалися з дороги фантастичні хуртовини, бігли у височінь, розрізали простори, перелітали оселі й знову мчали й мчали. Стояло, мов зачароване, передгроззя. ...А тут бухкали гармати. Летіли кавалеристи. Відходили на північ тачанки, обози. ...Я забув про все. Я нічого не чув і — сам не пам'ятаю, як попав до підвалу. Із дзвоном розірвалася біля мене шрапнеля, і на дворі стало порожньо. Я підійшов до дверей і тільки-но хотів зиркнути в невеличке віконце, де сиділа моя мати, як хтось узяв мене за руку. Я повернувся — — дегенерат. — От так стража! Всі повтікали!., хі... хі... Я: —Ви? Він: — Я? О, я!— і постукав пальцем по дверях. Так, це був вірний пес революції. Він стоятиме на чатах і не під таким огнем! Пам'ятаю, я подумав тоді: — Це сторож моєї душі — і без мислі побрів на міські пустирі. ...А над вечір південну частину околиці було захоплено. Мусили йти на північ, залишити город. Проте інсургентам дано наказ задержатись до ночі, і вони стійко вмирали на валах, на підступах, на роздоріжжях і в мовчазних закутках підворотень. ...Але що ж я? ...Ішла спішна евакуація, ішла чітка перестрілка, і я остаточно збився з ніг! Палили документи. Одправляли партії заложників. Брали решту контрибуцій... ...Я остаточно збився з ніг! ...Але раптом виринало обличчя моєї матері, і я знову чув зажурений і впертий голос. Я одкидаю волосся й поширеними очима дивлюся на міську вежу. І знову вечоріло, і знову на півдні горіли оселі. ...Чорний трибунал комуни збирається до втечі. Навантажують підводи, бредуть обози, поспішають натовпи на північ. Тільки наш самотній панцирник завмирає в глибині бору й затримує з правого флангу ворожі полки. ...Андрюша десь ізник. Доктор Тагабат спокійно сидить на канапі й п'є вино. Він мовчки стежить за моїми наказами й зрідка іронічно поглядає на портрет князя. Але цей погляд я відчуваю саме на собі, і він мене нервує й непокоїть. ...Сонце зайшло. Конає вечір. Надходить піч. На валах ідуть перебіжки, і одноманітно відбиває кулемет. Пустельні княжі кімнати завмерли в чеканні. Я дивлюся на доктора й не виношу цього погляду в древній портрет. Я різко кажу: — Докторе Тагабат! Через годину я мушу ліквідувати останню партію засуджених. Я мушу прийняти отряд. Тоді він іронічно й байдуже: — Ну, і що ж? Добре! И хвилююсь, але доктор єхидно дивиться на мене й усміхається. — U, він, безперечно, розуміє, в чому справа! Це ж у цій партії засуджених моя мати. |
"Мамо"?!