 ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ
| КОСТЬ БУРЕВІЙ -ЕДВАРД СТРІХА 10 страница
стола і заклопотано пішов з Горобенком до вікна. — У чому річ? Я слухаю... Горобеико пильно подивився Кричеєву крізь його пенсне в вічі помовчав хвилину, а тоді твердо сказав: — Я прийшов вас просити, власне не просити, а вимагати ________ пошліть мене з загоном на Козіївку... Кричеєв високо підніс брови, а потім підозріло прищулив очі: — Чому ви так — я не розумію —ставите питання? Люди Горобєнко настирливо повторив: — Пошліть мене в Козіївку. Ну, це так треба!.. Мені треба. Розумієте? нове і незнайоме, уважно подивився на його лице. — Я, розуміється, нічого не маю проти. Коли ви хочете — прошу, Горобєнко з притиском промовив: — Так, я хочу! Кричеєв повернувся до стола, а Горобєнко пішов до дверей. Він чув, як позаду всі зрушили з місця й шепотіли до Кричеєва. Горобенкові муляв спину допитливий гострий погляд Попельначенка. Хотілось обернутись на той погляд, але Горобєнко стримався і вийшов надвір. Коло Дружиніна крутилась Славіна. Вона казала йому пошепки: — Я не розумію, ну навіщо і жінок на казармений? — Ето же для вас лучше. Ведь єслі ми все вместе, то всьо-такі У двір в'їхав з двома возами Завальний. Він привіз яловину и тютюн на харч партійцям. На порозі дверей висунувся зашнурований Нестеренко. На голові низенька кубанка, коло ніг зліва — козацька шабля, справа — одр'заН-Він увесь виструнчився, ніби підріс трохи. Лице серйозне, голос різкий, командувальний. — Хто ще не получив винтовки — взяти в оргінстрі. __ І женщинам тоже? Нестеренко, не дивлячись на неї, сердито відповів: __ Да, да! Сказано — усєм. Нестеренко по-військовому повернувся на каблуці й зник у дверях. рушниці видавав Гольцев. Він ретельно перераховував набої, обережно брав із кутка рушницю, з хвилину оглядав її всю від ложа до мушки, мов милувався з неї, і тоді вже віддавав партійцеві. _ Прошу. Вона не заряджена. Коло мурованої дровітні стояв у гурті партійців Дробот і розповідав якісь сороміцькі анекдоти. Він масно посміхався своїми великими товстими губами. Хтось заливчасте реготав, трохи осторонь стояв Нестеренко й мовчки уважно слухав. Десь за парканом пустували вуличні хлопчаки. Вони перекривляли когось і викрикували несамовито "Інтернаціонал"; раптом з-за паркана визирнула якась білява, кудлата, як у збоїнах, голова, хитрі сіренькі очі лукаво прошмигнули по двору, зупинились на Нестеренкові, і тоненький дитячий голосок залився вихлястим дискантом: Сидить Троцький на лугу, Гризьот конськую ногу, — Што за гадина Совєцькая говядина! Нестеренко миттю повернувся до паркана. Кудлата голова зникла. Нестеренко плюнув і вилаявся. Дробот замовк і задер до паркана голову. За парканом знову той же дитячий голосок дражливо затанцював: Ех, да яблучко, малосольное. А совєцькая власть малахольная... Нестеренко гнівно крикнув до когось: —■ Споймать пацана і вуші видрать! Від ґанку озвався Дружинін: -зачем же так, таваріщ Нестеренко? Пацана нужно учить, а не Драть. За парканом стало тихо. У двір привезли кулемета й поставили коло ґанку. Коло воріт заспівала група комсомольців. Ой, у полі жито Копитами збито... -умний, тягучий мотив перетнувся й застрибав уже приспівом: І іід білою березою
— Чудна наша пісня, — подумав Горобенко і закурив цигарку. _____ Вона й тужить і сміється разом. Чудна, як і вся наша химерна історія, щ0 почала Хмельниччиною, а кінчила "отечеством" та "Енеїдою" Котляревського, прокинулась у дев'ятсот сімнадцятому — і пафос свого відродження обернула у вишиваний фарс... Чудернацька наша історія... — Комунари, стройся! — то скомандував серед двору Нестеренко. поправив на плечі ремінь від рушниці й задоволено потяг продкомівського тютюну. З правого крила читав Нестеренко: —... Соловьов, Букрабо, Панасюк, Горобенко, Колот — ці товариші одправляються з карротою в Козіївку. Два шага впірьод! Горобенко ступив з іншими на два кроки і раптом почув на собі збоку чийсь пильний погляд. Він повернувся ліворуч і глянув. На ґанку, обіпершись на одвірок, стояв Попельначенко. * * * Виступили об 11 уночі. Попереду загін комунарів, позаду два вози з кулеметами, далі каррота. Ніч темна, і сторожка тиша тримає повітове місто в чорних лапах. Місто спить, і не шелесне на дереві жодний листок, не гримне жодна хвіртка. Йшли мовчки знайомими повітовими вулицями. Твердо одбивали кроки, як старі муштровані солдати. Важко відрізнити окремих людей. Вони всі зараз однакові. І Завальний, що йде поруч, і Дробот у передньому ряді справа, і ця жінка, що ліворуч штучно збільшує свої маленькі кроки, щоб не відставати від чоловіків. Хто вона така?.. Це ж завжінвідділУ Леонтьева. У неї при боці кобура з браунінгом, а за плечима маленький австрійський карабін. Кепка з стриженою головою нахилилась трохи долу: вона стежить, щоб іти в ногу з товаришами. І знову незрозуміло було Горобенкові: відкіля в них ця воєнщина. Леонтьева — недавня робітниця з тютюнової фабрики великого міста. Для неї воєнщина мусила б бути огидною. І поруч із тим —Леонтьева умисно вигинає всередину спину, випростовує груди, наче це їй здавна вгке притаманна військова виправка. ___ Я все ж таки зовсім їх не знаю... — подумав Горобенко. — Може, кінець-кінцем, у цій воєнщині, в Нестеренкових ремінцях, у Нестеренковій— кажучи просто — фельдфебельщині і є свій незрозумілий сенс... Може, це тільки мої інтелігентські упередження не яають мені змоги перетравити це все, як цілком звичайне, потрібне й неминуче... Хто зна, може... Збоку, осторонь від загону, на сірій дебелій кобилі їхав Нестеренко. Він грузько сидів на кобилі, мов вріс у неї. Проходили повз останні хати передмістя. Тут повітове місто скидало вже з себе панське убрання й поволі розсупонювало селянського очкура. Недалеко на пагорбкові розчепірив довгі руки мовчазний, насуплений вітряк, немов шикав комусь позаду заховатись у полі. Позаду на вибоїнах рипіли два вози з кулеметами. Нестеренко спинив кобилу, щоб почекати карроту. Зовсім близько коло нього пройшов Горобенко. Здавалось, що він навіть роздивився Нестеренкові очі — вони холодні, як оливо вночі, але різкі, з хижим відблиском. Хотілось глибше глянути Нестеренкові в вічі, щоб збагнути їх силу і вирватися з-під неї. Горобенко мислено промовив до себе, упевняючи: — І зовсім не те, що "'він веде", а насамперед я сам іду туди. Я йду. Я йду ліквідувати банду. Я йду разом з Попельначенком, Дроботом, Леонтьєвою стріляти або навіть і розстрілювати тих останніх селюків, що в ім я свого засіку й химерної "неньки" нищать нас. Це те, чого, власне, я давно вже сам хотів, і Нестеренко тут — тільки збіговисько. Ішли дорогою край стерні. З-за далеких хуторських хат виліз великий червонуватий місяць. Десь на стерні кричав перепел. -Загін комунарів ішов уже вільно, не додержуючись рядів. Тільки естеренко їхав збоку на своїй кобилі у тій самій позі — чорний і суплений. Холодними краплинами падала на цівки рушниць роса, яко шелестів під ногами втоптаний дорожній пил. естеренко знову зупинив кобилу й обернувся на сідлі. Оглянув апн і напівголоса, хрипко скомандував: е кУрить більше! Командир карроти Гвоздьов! Вишли Л°Є 0ХРанен'є- 3 сєвєро-южной сторони може буть удар... Ые АУРень. — сказав до себе Горобенко, — з "северо-западной", ^відрізнити сторони. Теж командир...
ле востаннє зловив себе Горобенко і знову почав картати: " Це, Костю, теж інтелігентщина! Гнила і нікчемна. Не в то
кінець-кінцем, річ, що він не може відрізнити сторони, а ти можеш... А в тому, що... В чому саме? — нетерпляче запитав себе Горобенко. Здаля, перед чорною стіною лісу парувала туманом Ворскла. Місяць заспокоївся, виліз вище і випустив долу своє кволе проміння. Злегка посріблювались потилиці й поблискували цівки рушниць. ... — В тому річ, Костю, що ти йдеш проти села. Українського села. Того єдиного певного національного водозбору, що ради нього засновував колись "просвіти", був за інструктора Центральної Ради тікав з директорським військом. Ти мусиш бити разом з цими незрозумілими людьми саме в ту мішень, яку недавно будував своїми власними руками, як певний щит. Ти мусиш розтрощити цю мішень на тріски, спалити ті тріски, щоб не залишилось і сліду. Ти мусиш, Костю, стріляти в позавчорашнього самого себе! Ось у чому річ... Збоку тихо перешіптувались два комунари. Стукнулися мушками чиїсь рушниці. — Чи ж вони розуміють це?.. — затаєно подумав Горобенко. — Але що це — сумнів? Відкіля він? Дурниці! Його вже нема більше й не буде. Ти сам його склав із старого мотлоху. Зведи ж оце ще раз собі на очі і розбий назавжди. Будь щирий, Костю. З собою можна бути щирим. В тобі (саме чогось у тобі) збіглися ці дві сили і стали віч-на-віч. Від тих і від тих. Ти прагнеш рівноваги, але це вигадки! Хіба їх можна урівноважити? Адже за цими Попельначенками, Кричеєвими і Дружиніними позаду стоїть Спартак, Мюнцер, Сибір, каторга, страйки і жовтень, а попереду — майбутнє і цикли світових хуртовин. А за тобою з учорашнім національним союзом і "Просвітою" — поплутані мотузи зради, льокайство і бутафорія побутового театру. Хіба ж можна зрівняти безмежні простори майбутнього соціалізму з чотирма стінами своєї хати, де "своя правда, і сила, і воля"! Твердо ступай тепер, Костю, вперед і бий без промаху. Далебі, життя збудовано далеко простіш, ніж це морочить собі й іншим голову маніжна інтелігенція. Бий просто й рішуче, як Нестеренко!.. —: На мєстє... сто-ой! Загін зупинився на середині узлісся. Ладнались ряди. Коли вже стали, Горобенко нараз почув, як неприємний пронизливий нічний холодок проходить крізь тоненьку сорочку й щипає спину. — Було б френча захопити, — подумав Горобенко й злегка затупцював на місці. Від того холоду наїжачилися щоки й трохи тремтять щелепи. — Ну, що було б захопити френча! І раптом хтось позаду накинув Горобенкові на плечі шкуратянку- о- беонувся й від несподіванки навіть подався назад. Перед ним стояв п ьначенко і посміхався. Попельначенко сказав, як близький товариш: ' Змерз, Горобенко? Ця тужурка — тобі. Візьми. В мене шинеля є, Горобенко зняв з плечей шкуратянку. __ J-Ji, для чого ж це? Мені — нічого... Але Попельначенко вже нахилився набік і просунув пальці в шинельні рукави. Буркнув сердито, навіть роздратовано: __ Боось! Строїть там із себе ще... Одягай і нікакіх гвоздей! Позаду задзвенів командир карроти Гвоздьов: _ Полрота, направо! Шагом марш! Збоку захрипів Нестеренко: — Комзвод, цеп'ю к лісу вперьод! Різко заклацали затвори рушниць, і поспішно затупали ноги. Було ніколи одмовитись від Попельначенкової тужурки. Горобенко застебнув на комірі гаплика й зрівнявся э лавою. Хрустіло під ногами ломаччя, назустріч сунули кущі й дряпали руки. Кавалерійська рушниця легко лежить у Горобенкових кулаках і коле темряву. Просто перед лавою, як мур ворожої фортеці, — густий, похмурий гай. Він нащулився й мовчить. Ніби хоче ближче підпустити лаву, щоб потім однією сальвою скосити враз. Ще крок наперед. Два кроки. Три. Густішають чагарі. Ось зараз бризне гай вогнем. Цю мить... Ось... Переступили зрубаний стовбур. Ось перший височезний дуб. Він заплутався гіллям між зорями, і чорний панцир стовбура зеленувате вилискує під місяцем. Дуб погрозливо мовчить, мов вартовий на чатах. Ах, чого він мовчить!.. Швидше б уже. І усто посунули назустріч дерева. Лава вступила до лісу й прискорювала ходу, майже бігла. Ліс стрепенувся й ожив. Пронизливо ріщав, ламався під ногами хмиз, і боляче хльоскали по обличчю галузки. емрява оповила гай, і не видати лави. Але Горобенко відчуває її всю, іии и нерівний крок. Вона, як і Горобенко, хоче, щоб якось розрядилась «можлива гнітюча тиша, але гай мовчить. Тоді рішучіш і умисно ступають ноги, толочать хмиз. Хай більше буде гамору, аби не ця тиша. Не ця тиша, що може ховає отам, попереду, за кін стовбуром, за кожним кущем, націлену цівку одрізана. Хай з ' ахнУть просто в груди ті одрізани, але тільки не це витягнуте fi nor. - Г° неР8а чекання і всевидюща насмішкувата тиша... швидше " "СРЄИТИ цей гай! Г с • г • чи;., і оробенко спіткнувся об якусь карлючку и мимоволі підскочив. Він звернув трохи вбік, ступив два кроки g прикипів до місця. Перед ним долі жевріли вугольки... Хтось насгіі* присипав багаття землею, але не встиг загасити. Трохи осторонь тьмяно вбирав у себе кволі вогники військовий казанок, а коло нього___________ зібгана солдатська шинеля. Горобенко глухо сказав до лави: — Тут костер і шинеля... В лаві зашепотіли і спинились. Тріск на хвилину замовк. Горобенко гаряче дивився на вугілля, що сумно вкривалось перед очима попелом і поволі загасало. Кортіло помацати шинелю. — Тут допіру були вони... Горобенко ступив на шинелю й штовхнув ногою казана. Казанок слухняно перекинувся, і з нього на чобіт Горобенкові полилась вода. Ззаду поспішно й заклопотано підійшов спішений Нестеренко. Він пожадливо уп явся очима в багаття, і в очах на відповідь жаринам заграла гостра усмішка. — Бандочка була... Нестеренко перекинув шинелю, потупцяв коло багаття, мацаючи по землі підошвами, і склав дашком коло рота долоні: — Комзвод! Цеп'ю вперьод... Тепер, після багаття к покинутої шинелі, стало легше. Міцно стискали руки рушницю, й ноги твердо поспішали вперед. Десь неподалеку дорогою загупотіли коні. Відтіля долетів Нестеренків голос і пропав між гіллям: — Гвоздьов! З лівого флангу... Дерева порідшали. Засіріло передранкове небо. Знову виступили кущі і заважають іти. Раптом на правому крилі бахнув постріл. За ним другий. Ще раз. — Бєгом вперьод!.. На правому крилі знову пачка пострілів. І стихло. Лава вибігла з гаю на стерню й відсапувала. Стало вже зовсім видно. Світало. Відкілясь узявся незадоволений Дробот. Хтось запитав його. Дробот махнув рукою і вилаявся. — ...Втекли. Сизий обрій даленів за могилою. Передранковий холодок дряпався за рукави й лоскотав спину. З поля риссю під'їхав Нестеренко з Гвоздьовим. Нестеренко одсуну8 на потилицю кубанку й одкинув з чола чуб. — Втекли, так-перетак!.. Тільки б ще три кавалеристи мені і ймав би гадів! На хутори, мабуть, подались. Нестеренко круто повернув кобилу і скомандував: __ Комзвод, стройся! Оддалік на ріллі знову задзвенів тенором Гвоздьов. Хутко вишикувався загін і рушив до шляху. В далині під лісом парувала Ворскла й бовваніли за вітряками Козіївські верби. * * * їх було шість. Шість найзаможніших козіївських багатіїв. Але видавались вони звичайними селянськими дядьками. Стомлені від роботи, посічені зморшками лиця, скуйовджені бороди й навіть замурзані сорочки. Були флегматичні в рухах і ніби цілком байдужі. Горобенко ніколи б не відрізнив їх від бідняцької сіроти. Але Нестеренко вибирав їх старанно і заклопотано, мов шукав серед них племінних жеребців на парування. Він довго дивився в сільраді у якісь списки, запитував принишклого писаря й мовчазного, приголомшеного голову, а потім з трьома партійцями ходив по хатах. Каррота з Гвоздьовим пішла на хутори, і Нестеренко квапився покінчити з Козіївкою. Він швидко приводив до сільради заручника і поспішно вертався до інших. Уже п'ять заручників стояло коло ґанку серед загону комунарів. Стояли вони насуплені й мовчазні. Ні одним словом не озвався ніхто з них до партійців, і в їхніх бородатих лицях годі було прочитати жах, здивування чи розпач. Стояли не переступаючи з ноги на ногу, мов дожидали начальства, що розпікатиме їх за неплачені податки, за свавільні поруби в державному лісі, за випас на панському полі. 1 оробенко намагався не дивитись на них. Він розлігся на спориші затінку під стіною сільради, поклав поруч себе кавалерійську рушницю іходився крутити цигарку. Але тремтіли пальці, висипався на уратянку тютюн, і тоненький цигарковий папір корчився під пучками, отть скручуватись у дудочку. В грудях ріс неспокій, тиснуло на сеРЦе й муляло в животі. Г л ° За Ч0РТ' Я хвилююсь більше, аніж ці заручники," — подумав ко, і тоді вже не міг подолати себе, скоса глянув на дядьків. ояли такі ж нерухомі і мовчазні. Горобенко обдивився їхні зна Л1' велик'' Не ПР° ногу, чоботи, порепані руки й не міг зрозуміти: відп '' 8°ни, що за Гарасименка, Кірпічникова й Фейгіна ймуть вони, що не для пропаганди повитягав їх із хат Нестеренко? Не можуть же не знати! Тоді — що це за спокій? Ц дивовижний стоїцизм чи бичача тупість?.. І від цієї зовнішньої мирності й звичайності ставало Горобенков' моторошно. Він тоскно подумав: "Так, це не стрілянина з бандою в лісі. Це не війна з усіма її відразами. Це..." — і раптом пригадалось давнє Попельначенкове слово — "розправитись". Саме це воно. Наближається те, чого ждав до чого мусив прийти, але яке ж воно страшне! їх розстріляють.. Горобенко боязко запитав себе: хто?.. Але відповіді не треба. Це ж ясно — хто має розстрілювати... З вулиці, збиваючи куряву, поспішно привели шостого. З-за пазухи розхристаної полотняної сорочки блищав на грудях маленький мідяний хрестик. В густій, чорно-рудуватій, як мох, бороді заплуталась соломинка, маленькі гострі зіньки під скісними повіками полохливо бігали по партійних, як зацьковані миші. Але коли став він поруч інших заручників, — одразу ж заспокоївся і зів яв, мов повернувся додому після халепи. Нестеренко, видимо, квапився. Він наспіх перебалакав із Попельначенком, забіг до сільради й за хвилину збіг назад спорохнявілими східцями. Розділив на дві частини загін комунарів, востаннє ще раз промовив щось Попельначенкові і тоді звернувся до заручників: — Ну, двигайся! Дядьки, як автомати, покірно рушили. Це все промайнуло надзвичайно швидко, і як він опинився в тому відділі комунарів, що вів за село заручників, і чому саме він ішов поруч того шостого з мідним хрестом, — Горобенко не пам'ятав і не завдавав собі справи. Він тримав на ремені рушницю й намагався йти в одну ногу з переднім. Раптом уколов у груди й боляче закопирсав божевільний жіночий крик. Вулицею бігла простоволоса жінка й розмахувала над головою руками. Дико й розпачливо клацала худими пальцями, мов, тонучи, ловила в повітрі незримі нитки, її лемент дряпав уже і по конвою. Передній перед ГоробенкоМ переклав на друге плече рушницю, мотнув шиєю й прискорив ходу. Але заручники були спокійні, мов і не чули тих зойків. А жінка вже наздоганяла загін. Рвала на собі волосся й голосила, як над покійником: — Ой, що ж мені робити!.. Ой, голівонько ж моя пропаща!.. але цілком спокійно: Іяи Катерино, додому... Жеребця того не продавай, а візьми в ' 1«ть пудів пшениці, що перед Великоднем позичив... — Каопа деі-иі" j _ Нестеренко сердито крикнув. " Hv там — розговори всякі! У^сь позаду затримав жінку, і вона заголосила ще дужче. Дядько ог« ол неї глибоко зітхнув і далі почвалав за іншими, насуплений ОДВерНуВСИ JJrt 1 М0ЗновГвразило Горобенка: та невже ж вони й досі не догадуються? Чи це живі трупи, чи мертві люди? Ставало торопно близько йти коло „Гх і Горобенко мимоволі збочив на крок. Ні ДУШІ "а вулиці, й навіть з вікон ніхто не дивиться. Наче виб.гли кудись світ-за-очі всі пожильці. Тільки позаду, вже здалека, все ще лементує жінка, й ті крики розбитою луною тремтять під стріхами и виснуть на вітах верб. Чи довго, чи недовго йшли — Горобенко не знав. Було узлісся невеликого гаю, їх порозставляв сам Нестеренко. Уважно: щоб не помилитись. На два кроки один від одного. Потім одшшов назад, одсунув далеко на потилицю кубанку й вийняв із кишені великого годинника- цибулю. - П'ятнадцять мінут даю вам ще сроку... Можете молитись, співати, прощатись — як там кому... — Нестеренко недобре посміхнувся і пройшов уздовж заручників. Горобенко не дивився на них. Він утопив у землю очі й скулився. Щось важке навалилось на повіки, і страшенно свербить тім я. Зняти б кашкета й почухати. Ой, як свербить тім'я!.. Але І оробенко не рухався. Стояв застиглий і безвладний, буцімто не заручників мають зараз розстріляти, а самого його. Нестеренко поволі, великими кроками ходив перед мовчазним рядом Дядьків і тримав на витягнутій долоні годинника. — Десять мінут осталось жити... Через десять мінут коцну. Не молились і не прощались заручники. Стояли, мов зачаровані й непорушно. І від їхньої мовчанки ставало навкруги занадто тихо, аж жаско. Нестеренко зупинився й помалу подивився на годинника. Вісім мінут іще... Зненацька до Нестеренка підбіг відкілясь схвильований Дробот і
зашепотів на вухо. Від хвилювання голос йому був різкий і було чути його шепіт: — Через брод банда переправляється. Вон там відать єйо... крикнув на ходу: — За мною!.. Побігли небагато — до піщаних кучугур за лозами. Комунари збились докупи й пильно вдивлялись уперед. Через брід, справді, переходило, не поспішаючи, якесь стовпище. Нестеренко підкинув до чола "цейса". — Корови переходять і більше нічого!.. Тоже ще — паніку — За мною! Горобенко вискочив з іншими за лози. Він глянув тремтяче на узлісся і став. Там, під гаєм, стояли засуджені заручники на тих самих місцях, у тих самих позах... Під гаєм, нерухомо стояло шість засуджених, як шість живих смертей. Тепер не ладнались комунари в шерег. Бігли щодуху навпростець, наче боялись, що заручники зараз зірвуться з місця й безповоротно втечуть. Хтось, не добігаючи, вистрілив, і ту ж мить за ним безладно запахкали постріли. Тоді Горобенко побачив, як крайній у сірому піджаці дико заревів, стрибнув убік і розляпано побіг до гаю... Хтось упав там. Закричали ще два. І ось один розпатланий з розчепіреними руками біжить просто на партійців. Горобенко висадив усю обойму. Він прожогом цокнув ще раз затвором. Вистрибнула бляшанка. Магазинна коробка порожня... І тоді нараз він ясно побачив перед себе: великі роздерті жахом очі. На сорочці від бігу теліпається мідний хрестик. Зведена над головою рука. Заричав... Горобенко спинився, вхопився за цівку — мушка обідрала пальця — розмахнувся щосили і щільно заплющив очі... Тоненько хруснуло попереду і захарчало. Щось мокре ляпнуло Горобенкові по руці. Він випустив цівку з рук і глянув. Перед ним тулуб з розтрощеним черепом, як опудало, гулко гупнув на землю... З боків пахкали постріли. Горобенко обернувся, перевів дихання й подався навмання. Він не чув уже позаду ні криків, ні стогонів, ні Нестеренкової команди. Стало одразу порожньо всередині і навіть по-особливому легко. Горобенко сквапно витер об тужурку ту краплину крові, утер з лиця рукавом піт і закинув догори голову. А вгорі, високо над землею уходили кудись у безконечну далечінь блакитні тераси спокійного, безхмарного українського неба. Київ, травень 1926 — березень 1927. Борис Антоненко-Давидович. "Смерть". Повість. ЖИТТЯ Й РЕВОЛЮЦІЯ (Київ), 1927. ч. 10-11. с 5-42 і ч. 12, с 204-245; перше видання окремою книжкою — Київ. ДВУ, 1928. Тут подано в нашому скороченні за 2-им виданням — Лондон. "Українська видавнича спілка", 1954, 130 с (редакція і передмова Миколи Глобенка-Оглоблина). m
Як Бажан своєю поемою "Сліпці" (1930-31), так Яновський своїм романом ЧОТИРИ ШАБЛІ (1930) з усією силою свого таланту кинувся в передню лаву українського відродження саме тоді, як Москва розпочала масову терористичну атаку на Україну. Але, на відміну від Бажана, Яновський, потрапивши через свій роман просто в обійми смерті, не скапітулював у 30-их роках, а далі розвинув свій наступ — своє новочасно-козацьке кредо і свій романтично-необароковий стиль. Це — його ВЕРШНИКИ (1935) — вони вийшли одночасно українською і російською мовами нечуваним тоді тиражем у 200 000 прим. — безпосередньо після розстрілу 28 українських радянських письменників. Після цієї загадкової і безпрецедентної перемоги нездоланий романтик чинить опір ще понад десять років: заморожений у кризі тиранії і соцреалізму, він ще дає відчути себе в деяких оповіданнях книжок КОРОТКІ ІСТОРІЇ (1940), ЗЕМЛЯ БАТЬКІВ (1944) та в післявоєнному романі ЖИВА ВОДА (1946). Його залізна витривалість мала перспективу на ще одну перемогу. Це було зразу по війні, коли Україна, витримавши терор 30-их років і німецько-московську воєнну політику "чорної землі", почала підніматись, мов фенікс, із попелу. Здавалось тепер в умовах міжнародної перемоги Москва нарешті дасть дихати цьому замученому, але невмирущому народові і його письменникові. Замість того прийшов з півночі новий масовий терор, і Кагановича прислали "чистити" Україну. Яновського нещадно розгромили за "Живу воду' і пригадали йому "Чотири шаблі". Врахуймо: Яновський був тоді вже фізично вичерпаний різними хворобами і енергетичний запас його нервів доходив кінця. Аж тепер, після 20 років спротиву він капітулює, змушений одержати Сталінську премію за безбарвні й бездиханні соцреалістичні КИЇВСЬКІ ОПОВІДАННЯ (1949), в яких від його могучого таланту і духу остались тільки мікроскопічні сліди. "Живу воду" він переробляє на МИР (1956) — такий витриманий, такий казьонно-рожево-святково-партійний та ідеально сірий, що навіть хазяйська московська критика висловила своє невдоволення. Яновський майже кидає писати прозу, переходить на кіносценарії й п єси —так само сіро-казьонні. Можна уявити, чого коштувало йому це вбивство і самовбивство таланту. Смерть Сталіна прийшла для Яновського надто пізно. Він, правда, ожив, знову повернувся до своєї улюбленої прози і навіть почав писати новий "новелістичний" роман типу "Вершників", але здоров'я вже було вичерпане до останньої краплі. Він умер 25 лютого 1954 р,, маючи 51 рік — вік, у якому західноєвропейські романісти тільки вступають у свій творчий зеніт. Фізичні сили людини мають свою точну межу — нетрудно було довести Яновського до передчасної могили і сталінської премії. Та все ж про автора 'Чотирьох шабель" і "Вершників" можна сказати словами його героя: "Історія запише мене на свої білосніжні сторінки. Ім'я моє — Шахай: перемога!" У духовному формуванні і творчості Яновського відіграли роль його рідний південний український степ, що вславив себе переможними повстаннями 1919 року, і дружба з такими різними людьми, як Юрко Тютюнник, Олександр Довженко та Микола Хвильовий з очолюваною ним фалангою романтиків вггаїзму — ВАПЛГТЕ. Він народився в с Компанїівці (27 серпня 1902 p.), а виростав у Єлисаветграді, одній із нових "столиць" степової України, в місті, що вбрало в себе дух традицій козацького степу і створило, поруч із машинобудівними заводами, нову українську традицію: з цих околиць вийшли корифеї українського театру, ряд видатних революціонерів типу Мальованого, діячі типу Михалевича і Євгена Чикаленка, а в наші часи такі культурні представники модерної України, як поет Євген Маланюк та славіст Дмитро Чижевський. Суттєвим для автора "Чотирьох шабель і Вершників" було те, що Єлисаветград правив за один із осередків керованого Григор'євим і Юрком Тютюнником великого повстанського руху (кінець 1918 — перша половина 1919 p.), що боровся проти всіх без винятку чужоземних інтервентів — німців, альянтів, денікінців, совєтської °сп. Цей рух, в якому наче відродився воєнний геній і козацький дух сторичного Запоріжжя, Яновський переживав юнаком як очевидець, а ніше самостійно усвідомив його характер і значення та відтворив його образ у "Чотирьох шаблях" і "Вершниках". -Закінчивши в Єлисаветграді реальну школу (1919) і механічний |
Козаченька вбито... Горобенко прислухався до пісні. Вона була незвичайна ддд парткомівського подвір'я. Та наче хтось умисне заніс її сюди з колишньої "Просвіти" чи теперішньої сільської школи.
ЮРІЙ ЯНОВСЬКИЙ