 ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ
| КОСТЬ БУРЕВІЙ -ЕДВАРД СТРІХА 13 страница
Шахай чекав, дивлячись на циферблат годинника, доки почне своє діло Санька Шворень. Танки сунулися по долині, стріляючи з кулеметів. Лава піхоти перебігала, падала, пригиналася, ішла вперед на Успенівку. Успенівка мовчала. Марченко став нервуватися. Та Санька знав своє діло — його гармати раптом почали скажену стрілянину. Набої одразу потрапили на пристріляні місця, на блакитні лави ворога. Ураганний вогонь гармат збудив до бою кріси й кулемети. Після недовгої, але вбивчої стрілянини партизани вискочили з шанців в атаку. В останню хвилину до них примчав Марченко й повів полки сам. За годину французи одходили. Марченко зупинив свою піхоту, дав місце Остюкові, що вискочив з околиць Успенівки. Остюк захопив два танки, які не могли вилізти з болота, вирізав до ноги екіпаж танків і повернувся до Марченка й Шахая за шматком французького прапора, запнувшися ним, як хусткою. — Перший вареник у зубах не в'язне, —усміхнувся Остюк, — піти хіба та порозбивати їхні штаби? Шахай, на якого дивився Остюк, нічого не одповів. Він замислено оглядав долину, по якій відходили французи. Стрілянина потроху рідшала швидко зовсім ущухла. Остюк зрозумів сам, що вириватися з фортів пенівки и гнати ворога далі міг би тільки дурень. Лише спираючися і 'Ць фортів, можна було боротися з ворогом, що був дужчий силою Р°- Іреба розбити дощенту, до білого прапора, не виходячи з •Успенівки. "* „ дал*- "— запитав Марченко, закладаючи нові патрони до 1Гад1Йм'дкидаючи пор°жні гільзи- Ша " п ЦИХ пеРеможШв СВҐГУ завтра рішимо, — процідив крізь зуби щ евне, весь час, доки тривав бій, у Шахая були міцно стиснені "1 ненавиджу нашу націю за те, що вона не вміє до краю думати й до краю діяти. Хмельницький під Зборовом злякався брати до полону польського круля. Хтось може злякався 6 тут французу послав би зараз до них парламентерів і просив би їх помиритися з нами поїхати геть від наших берегів, заплатив би французьку данину. Я хочу тут поставити своє життя й життя всіх наших партизанів, ми будещ0 битися до забою, оздоровимо голови й знайдемо енергію — боротися до краю, до перемоги, за гідність, яку розбудила в нас велика революція. * * * Удар Остюкової шаблі ледве не зніс французові голови. Та лейтенат був неабиякий фехтувальник. Він жалкував тільки, що пішов в атаку з парадною шаблею, з блискучою нікельованою нікчемою, якою тільки й можна було пишатися й брязкати в мирнім житті та на маневрах. Лейтенант злякався гарту кубанського клинка. В руці Остюка була невеличка шабелька з чорним ефесом, незавидна й скромна, але зона врубалася навіть у залізо, не пощербившися. Лейтенант, зустрівшися з цим хижим варваром, мав надію засліпити його блиском парадного клинка — Остюк же, не задумуючись, рубав своїм клиночком куди попало, бо знав, що вірна його подруга перерубає все на світі. Від смерті лейтенант врятувався тільки тим, що вмів фехтувати. Одбивши перший наскок Остюка, француз хитро оборонявся, вибираючи хвилину та зручну позицію для раптового випаду. Оточуючи двох командирів колом, билися солдати. Вийшовши вдосвіта з Успенівки, кіннота Остюка виконувала тактичне завдання — маневрувала на правому фланзі, маскуючи обхідний рух Шахаєвої піхоти. В Успенівці Марченко залишився з гарматами та невеликими силами піхоти, яка, проте, збільшувалась без перерви новими десятками й сотнями людей — вони приносили свої голови з околишніх сіл. Шахай виконував складний і ризикований план. Союзники — греки й французи — напосідали на Успенівку. Вони зранку ходили двічі в атаку, але Марченко одбив обидві атаки. Шахай маневрував із піхотою на обох флангах — він несподівано з'являвся в одному місці, йшов у бій із тою частиною, що там була, бився жорстоко й, коли ворог стягав більше сил, — зникав і з'являвся в іншому місці. Шахай, дезорганізуючи вороткі фланги, що хотіли охопити Успенівку, примусив ворога відчути перед собою колосальні сили партизан. Скрізь, з усіх ярків та лісків, можна було сподіватися атаки й немилосердної різанини. Так усе йти мусило Д° вечора, коли малось на увазі одночасно ударити з кількох сторін за допомогою Галата, а перед цим кільком десяткам хоробрих люде" АІзувати ворожий штаб. На нещастя союзників і на щастя партизан нцузькі аероплани запізнилися прибути разом із десантом і не могли -чити згори всі карти, що ними грали партнери. Ці аероплани прилетіли пізно коли успенівську операцію Шахай уже закінчив. Навкруги Остюка й лейтенанта французької кінноти билися їхні солдати. біса ? е 0ГляДІлася, як її оточили греки. Грецької кінноти було до ачив з-під Успенівки Марченко, що виїхав на горб подивитись в бінокль на свою кінноту. Він зблід, скочив із коня і вдарив шапкою об землю. — Здохну, кулю собі дам! —закричав Марченко. — Щоб Остюка Марченкові ординарці мовчки перечекали, доки казився Марченко. Потім він знову подивився в бінокль і радісно зареготав. Остюкова сотня наче опечена, кар'єром налетіла на греків, зім'яла довговухих коней вислизнула з пастки, помчала на з'єднання з рештою кінноти. Остюківцям було соромно, що греки могли наважитись воювати з ними на віслюках. — їй-богу, застрелився б! — сказав Марченко, сідаючи на коня. — Цистерну спирту даю за танк! В атаку, хлопці! . Новоспаський полк вискочив із траншей, як корок із пляшки, і затюкав на все поле, закликаючи з собою інші полки. Моментально пролетіла по траншеях обіцянка Марченка, і він швидко побачив результати заклику. Такої нерозсудливої атаки французи досі ще не зустрічали. Як косою, клали партизанів їхні кулемети. Танки зупинилися й поставали фортами, але годі було встояти перед атакою Новоспасівського полку. Він чесно заробив своїх три цистерни спирту, здеморалізувавши ручними гранатами екіпажі трьох танків. Проте на кінець атаки багатьом новоспасівцям довелось відмовитися від спирту: вони полягли на полі борні. * * * Рейками з боку французів з'явилася дрезина. Над нею віявся и здригався білий прапор парламентерів. їх сиділо троє на дрезині — похмурі, бліді офіцери союзного десанту: капітан — грек, капітан та полковник — французи. Вони були без зброї. Залізничий насип переходив упоперек долину, з нього видко було всі позиції й траншеї» партизани перебігали з місця на місце, стріляючи вгору на честь гостей- П ламентери помітили прекрасне розташування опорних фортів, вірні • - траншей, в яких лише досвідчене око могло помітити замасковані етні рнізда. Рішучого бою так і не відбулося досі. Маневри Шахая, колоти в тилу, що їх чинив скажений Галат, наскоки Остюкової кінноти, пеота оборона Успенівки — діло Марченка, погані настрої серед солдатів антної армії, — все це спричинилося до того, що французько-грецьке командування вирішило почати розмову з бандитами-повстанцямн, відтягти час зберегти за собою славу фактично не переможеного війська і, відійшовши до моря, почати похід знову. Парламентери під'їхали до Успенівки, тамуючи огиду й жах. Бандити здатні були — на їхню думку _ зарубати або замучити вісників миру. Та нічого цього не трапилося. Колії були порожні — Шахай хотів показати дисциплінованість своєї армії. Тільки біля штабного вагона стояла почесна варта — людей близько сорока, попереду впадали в око мідяні труби оркестру. Почесна варта стояла перед вагоном, як валка робітників — брудна, закурена пилом і порохом, з кривавими плямами на руках, обличчях, на одежі, повісивши на себе безліч гранат, кулеметних стрічок, револьверів і кинджалів. Оркестр з усієї сили бахнув бравурну мелодію, яка ніби зробилася вже національним партизанським маршем — так часто її грали. — Марш із "Кармен"? — сказав здивовано полковник, сходячи з дрезини. На площадку вагона вийшов зустрічати сам Шахай. Гості зайшли до вагона, а варта стала голосно сміятися з французьких мундирів. Оркестр закінчив грати, і тоді почулися далекі кулеметні і рушничні постріли. Вони линули десь іздалеку — ніби з-за ворожого табору. 1 Іарламентери затривожились, і грек, який знав московську мову, запитав про причину стрілянини. Вас, гадів, десь б'ють! — відповів похмуро Марченко. Шахай вибіг із вагона, за п'ять хвилин повернувся й покликав із о Марченка. Останній погрозив парламентерам револьвером і суворо наказав не виходити з купе. Парламентери залишилися самі. ~-Це прийшла наша смерть, — зауважив спокійно полковник. оидва капітани погодилися. Далеко десь загриміли гармати. Чітко У™ кулеметні речитативи. Бухали ручні гранати. Це в нашім тилу, — прислухався капітан-француз. Він вийняв мапу и розклав її на столі, — сьогодні звідти були відомості, степ' У9110^ селян із багатьма гарматами й кулеметами наближається з нашій СПЄншки. Веде її той божевільний, що пустив на вітер шість спалив полустанок. Він мобілізував усі села, цей диявол. Палець капітана показав на мапі дільницю, звідки чулася одчайдушна стрілянина, на яку вже відповідали французькі гармати та бомбомети і що все розросталася й голоснішала. — Вони не дурні — сказав грек, — вони здорово зруйнують наш тил. До цих ми приїхали миритися, а ті, що прийшли зі степу, не знають про мир і лізуть битися. І, звичайно, їх буде розтрощено. — Тільки б ці в Успенівці не зрозуміли довше, в чім справа, і дотримали б миру, доки там розіб'ють того мужика, — процідив із злістю полковник. — Надія мала, — почулося від капітана, який увесь час прислухався до стрілянини, — слухайте, вже тріщить лівий фланг. З правого — теж чути поодинокі постріли. Стійте, тут у них має бути кіннота — рівнина, бачте, гарна. І рубатися вони вміють. — Дивіться, — майже закричав грек, заглядаючи у вікно, — он її видко, прокляту кінноту! Вона пересувається поза горбами, як великий полоз, вона чекає, щоб останньої хвилини добити й розігнати знеможену піхоту. Капітан нахилився над столом. Професійна звичка до своєї справи примусила його забути, хто саме б'ється. Капітан бачив абстрактні військові одиниці, що в руках досвідчених майстрів війни рухалися по полю. Союзний табір здавався йому островом серед штормових хвиль. Успенівка розпочала гарматну підготовку. У долині рокотали вже й кулемети. Олівець капітана обкреслив повне коло навкруги союзного табору. Парламентерів охопив жах. Партизани вміло підготувалися й ставали до останньої гри. Поки що гупали гармати. З флангу й з тилу ревли на союзників їхні сталеві горлянки. На лівому фланзі причаїлася піхота, розташувавшися до атаки. Правий фланг охороняв Остюк — перший кіннотник. На його долю випав останній удар, і Остюк мав надію виконати його в кінному ладі. День ішов до кінця. За годину сонце вже висіло над самим обрієм. Ущухли гармати, настала шалена тиша перед атакою. Парламентери побачили, як перебігають поодинокі стрільці і займають свої місця. З тилу давно вже напосідають божевільні селяни, що не розуміють жаху смерті й солодкості життя. Вони лягають купами перед цівками кулеметів. З фронту вийшов у долину успенівський гарнізон. Є лише один вихід для союзного війська, але й там чекають на нього клинки Остюка. Сонце заходить серед тисяч смертей. Останні подихи тисяч людей холонуть, вийшовши на осіннє холодне небо. Парламентери бачать у вікно, як із останніми променями сонця йде до бою кіннота. Це безум, бо половина її загине, не дійшовши до ворога. 1 Іолковник і два капітани відчувають страх від такої самопожертви, з такого щедрого офірування. Ніби й краю немає людським істотам, що так віддано мчать до бою. Надворі темніє. Парламентери сидять іще зо три години, дослухаючись кожного звуку. Потроху потухає бій. Десь іде мовчазна розправа. На кінець четвертої години чекання до парламентерів зайшов Шахай. Він так і зайшов із револьвером у руці, як тримав його весь час керуючи боєм. Із зусиллям розігнув він пальці і поклав на стіл порожнього револьвера. __ Вибачте, що довелося трохи почекати, — ми саме підписували деякі пакти попередньої угоди, — сказав Шахай так, ніби у нього зовсім пропав голос. —Які результати бою? — запитав полковник, і грек повторив ці слова московською мовою Шахаєві. — Полонених ми не брали, бо не вміємо їх стерегти, а так: хто ліг, хто потягом поїхав. — Ви порушили закон білого прапора, — закричав каптіан, і грек став, хвилюючись, перекладати, — ми ще повернемось і вогнем підемо по вашій країні. Ви ще пожалкуєте, що затримали парламентерів, а самі зробили ганебне діло. —Ми готові вас вислухати, — одповів шепотом Шахай, — скажіть, що ви хочете нам запропонувати. Голос Шахая був хрипкий і натомлений, але почувалося, що говорить переможець. Які вимоги можна ставити до переможця, коли кожен м яз його кричить — "горе переможеним'? Все те, з чим парламентери приїхали, далеко одкинув останній бій. —- Ми просимо, — вимовив полковник, — ми просимо відпустити нас до своїх. І коли ви виграли бій, дати нам можливість відійти до моря, сісти на пароплави й відплисти додому. Двох тижнів нам досить. — Я не дам вам і години, — усміхнувся Шахай, — завтра вранці юоачити моїх маршалів. Я дам наказ не переслідувати вашу армію, і командири мої швидко будуть тут. До вагона зайшов Марченко в розідраній матроській сорочці. Очі горіли, як у вовка, червоні повіки набрякли. Він ніс у руках прекрасну інЦузьку офіцерську куртку. Не соромлячись присутніх, Марченко г1Ув сорочку й надяг куртку, що ледве зійшлася на широких його •РУДях.
Марченко дрімав, знесилений боєм. Він не слухав Шахая, у грудях його клекотів сон. — Це ось заходить маршал Остюк, — сказав Шахай, коли в —Хазяїне, — Остюк сів поруч Марченка, — попорубала моя шабля лівий фланг. Коли б не твій наказ, — ми гнали б їх аж до моря. Скільки коней вловили ми в темряві, а віслюків розігнали геть по степу! — Остюк — син селянина і вже сім років не скидає військової одежі. Його кшнота на лівому фланзі сіяла паніку. Шабля в нього — маленька кубаночка, чорнява співуха. Плачено за неї табунами коней і сотнями голів. І ще ніколи вона не пощербилася. — Зараз зайде маршал Галат, — продовжував Шахай після паузи, — раджу поглянути на цього юнака. Він пробився з панцирниками крізь ваш фронт, і це він налетів із тилу — нестримний та безжальний. Пригадайте генерала вашої революції Лазаря Гоша, що помер 29 літ віку. Він дорівнював лише Наполеонові військовим генієм. Це — Галат — син робітника, сам робітник, що приїхав у Новоспаське до своєї тітки й залишився в нас жити й після революції. Двері широко розчинилися, щоб пропустити Галата. Він сповістив Шахая, що Виривайли хочуть йому щось сказати й просять вийти надвір. — Хай зайдуть сюди. — Вони несуть голову свого брата Петра й рубають усіх полонених, які трапляються їм по дорозі. Шахай зблід, як бліднуть під час гніву. Марченко устав із місця і вийшов з вагона. — Хай зайдуть сюди, — повторив Шахай. Галат нехотя пішов до дверей і гукнув на когось у темряву. Зайшло троє Виривайлів. Семен ніс чорну голову Петра. Похмура велич братньої жалоби затрусила весь вагон. Французи зіщулилися, коли Семен поклав голову на стіл і почав плакати перед Шахаєм, б'ючи себе в груди. Мертва голова Петра ніби спала. Вічна усмішка лежала на устах її. _ Братику наш рідний, — стогнав Семен, — та чим тебе поминати, згадувати? Чи кров'ю, чи піснею, чи високою могилою? Дивися, брате-соколе, ось сидять твої воріженьки, глянь на них, братіку, упийся їхніми благаннями, бо їх зараз різатиму... Шахай підійшов до Семена й поклав йому руку на плече. — Скільки ви людей уже втратили, хлопці? Од дверей вийшов наперед Панько, несучи оберемок шабель. — Не сиди, небоже, то й Бог допоможе, — сказав Панько, і поклав шаблі на стіл поруч мертвої голови, — чуже горе — за ласощі, а своє — за хрін. Свічки поїли, а самі очима світимо. — Це все французькі полки, — пояснив Іван, — кожна шабля — полковник. Погуляли ми сьогодні, батьку. Дозволь тепер братові честь ізробити й достойно поховати. — Несіть його, хлопці, на гору. Там буде яма для всіх наших Виривайли вийшли. Після них залишився легкий трупний запах. Парламентери, приголомшені й налякані, відчували, що вони божеволіють. Півгодини була в купе тиша. Галат і Остюк спали, хропучи. Шахай раптом устав на ноги й запропонував французам відправити їх до своїх. * * * Через ріку понтонами відходили французькі й грецькі полки. Кіннота Остюка напосідала без перерви. Ар'єргард ворога відстрілювався з кулеметів, боронячи переправи. Осідлані коні бігали самі по степу. Прекрасний осінний день згасав, як дзвін. Остюк із своїм штабом розташувався на торбі й пив із фляги вино. Рештки французів перейшли ріку. Ар'єргард іще охороняв понтону, і кіннотникам не хотілося злазити з коней, щоб урукопаш схватитися з ар'єргардом. Несподівано, збоку — за кілометр від Остюка, з'явилася група французів, яка запізнилася до переправи. їх близько шістдесяти. Вони йшли, рідко розсипавшись по полю, маючи на флангах по кулемету, ИШли ■ гвинтівки на ремінь. їхній швидкий марш та спокійна витриманість розсмішили Остюка. Він кивнув пальцем на них сотенному Василишину. —- Візьми їх, Васько. Василишин помчав до сотні, заспівав біля неї команду й повів сотню
— Візьми їх полком, — сказав сердитий Остюк другому братові Другий брат, ще більш самопевний, повів полк ніби на парад. Купка французів знову лягла й достойно зустріла полк. Заторохкотіли із флангів кулемети. Полк зупинився, розбився на дві половини й став тікати в степ. До Остюка підскочили розлютовані командири інших полків, але Остюк наказав грати одбій. Сурмач просурмив одбій. — Хай ідуть, — були слова Остюка, — ну, де ти візьмеш іще Він усміхнувся, і його обличчя стало прекрасним, як полумінь. Тут подані уривки, через брак першого радянського видання взяті нами із збірника прози різних радянських авторів ЧОТИРИ ШАБЛІ (Париж, в-во "Українське слово", 1938, с 135-178).
ОСТАП ВИШНЯ Письменник унікальної (не тільки для України) популярності, рекордних — мільйонних! — тиражів, твори якого знали навіть неписьменні, за що його деякі вибагливі критики виключали з літератури, а диктатори — із життя. Хоч опікала його доля гумориста-мученика, але й після десятилітньої каторги на Печорі, немов той Мамай чи Байда, не перестав він "усміхатись аж до смерті. Ось кілька голосів: „Коли йдеться про сатиру, то замість Гейне, Свіфта, Рабле, що, відкидаючи якусь ідею, нищили її цілу, з голови до п ят, — знаходимо... Остапа Вишню, дотепного, талановитого, але до дрібничок "'літературного обивателя", як казав Щедрін, "непреклонного облічітєля ісправніковской нєосновательності і ґородніческого заблуждєнія", протестанта проти маленьких вад механізму"" (Дмитро Донцов, 20-ті роки). "Традиція „губановців" не раз позначається на гуморі Остапа Вишні... Низькопробної культури гумор Остапа Вишні. О. Вишня — Це криза нашого гумору... Гудити О. Вишню з його "прийомами — це значить фактично писати рецензію на читача... Ми констатуємо факт величезної популярності і успіху серед читачівської маси Вишневих усмішок . Цей факт примушує нас сказати, що тільки низький культурний рівень або справжня "культура примітивизму" (хай пробачить ам пан Донцов за плагіат) може продукувати Вишневий гумор і живитися ним. Недалеке майбутнє несе забуття Остапові Вишні" (Б. Вірний — Антоненко-Давидович, 20-ті роки). 'смішки" Остапа Вишні я полюбив. Полюбив їх за те, що вони M> за те, що вони ніжні, за те, що вони жорстокі, за те, що вони
смішні і водночас глибоко трагічні... " (Микола Хвильовий. "Остап Вишня в світлі лівої балабайки". ПРОЛІТФРОНТ, ч 4, липень 1930, с 309). "В наслідку допомоги Україні з боку ЦК ВКП(б) і насамперед Сталіна, агенти іперіалістичних інтервенціоністів були розбиті, націоналісти були демасковані і куркульські ідеологи та їхні прихильники були практично прогнані з поля української радянської літератури... Зник ореол тих колишніх "зірок", славу яких штучно роздмухували націоналісти: куркульський блазень Остап Вишня... і подібні". (Іван Кулик, у московському альманаху ЛІТЕРАТУРА НАРОДІВ СРСР, 1934, ч. 7-8). "Як дасть Бог вижити каторгу — то нехай мені рука всохне, як візьму перо в руки. Тільки: — Сибір, глушина! Сільця розставляю і рибу ловлю" (Остап Вишня у розмові з своїм другом Йосипом Гірняком влітку 1934 р. року в Чіб'ю, в концтаборі "Ухтпечлаг"^. У своїх ще повністю неопублікованих спогадах про Остапа Вишню Йосип Гірняк, відомий актор "Березоля", оповідає також, як він 1934 p., будучи в'язнем Ухтпечлагу, читав раз перед аудиторією в'язнів-шахтарів оповідання російського гумориста Зощенка. Крики із зали: "По-українському! Вишню давай!" Серед аудиторії каторжників був і Остап Вишня, що дістав 10 років "віддалених таборів". "Починаючи з 1934 p., y зв'язку з тим, що громадянське ім'я письменника було несправедливо опорочене, в його творчій діяльності настає майже десятирічна перерва"... "Усвідомив свій патріотичний обов'язок радянського письменника-громадянина і Остап Вишня" (це все, що сказано про шалене цькування Вишні 1930-33 років та про його муки в арктичному концтаборі 1934-43 pp. y товстелезному томі ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ, т. 2, РАДЯНСЬКА ЛІТЕРАТУРА, Київ, Академія наук УРСР, 1957). "Все життя гумористом! Господи! Збожеволіти можна від суму! (Остап Вишня. "Думи мої, думи мої.. " ДНІПРО, Київ, ч. 2, 1957; посмертна публікація уривків із передсмертного щоденника Вишні). Отже, не вдався план утечі від власного таланту-погибелі. Гірняк оповідає: 1935 року Вишню, як видатного "злочинця ", засудженого за "терор проти вождів партії", перекинули в ізолятор на Кожву (коло Воркути), а звідти 1937 року — саме в час масових розстрілів політв'язнів по концтаборах — відправили пішим етапом — 800 кілометрів! сніг, пурга! морози! — назад до Чіб'ю для додаткового "слідства ', а фактично на розстріл. Та по дорозі Вишня, хронічно хворий на улькус і ревматизм, захворів на гостре запалення легенів і був покинутий в непритомному стані на якійсь таборовій цегельні, за дротом. Поки Вишня дужав смертельну робу — минула масова єжовська операція розстрілів в'язнів. 1943 року Вишня кінчає десятий рік тюрми й концтабору, тим часом як Україна — тероризована, зруйнована, але неупокорена — активним і пасивним спротивом зустрічала і проводжала брунатних і червоних окупантів, виростаючи з трагедії терору і війни на міжнародний фактор. Недомученого Вишню перекидають просто із арештанського бараку на Печорі в письменницький кабінет у Києві. Він мусить своїми гуморесками спростовувати наклепи "націоналістів", нібито улюбленця цілої України — Вишню закатувала Москва, і висміяти "буржуазих націоналістів" та насамперед УПА. Так 1945-46 pp. з'явилася "Самостійна дірка" Остапа Вишні — голос гумориста з могили. Як на лихо, "буржуазні націоналісти" й повстанці привітали воскресіння Остапа Вишні, частину заслуги в якому цілком слушно приписали і собі, та подякували гумористові, що він першим у широкій радянській пресі поінформував світ, що УПА ще й досі живе і бореться. Було якесь непорушне порозуміння між Остапом Вишнею і мільйонами його читачів. Мов воду крізь сито, спускали вони все, що було в "усмішках" Вишні для цензури й диктатури, а собі брали зернятка сміху, який завше давав свіжий віддих у задушливій атмосфері загального рабства. Як у 20-их роках селяни не брали серйозно його слів про куркулів, так у 40-их роках повстанці не брали серйозно його слів про націоналістичних запроданців", а сміялися, читаючи його "Самостійну Дірку , бо ж вона була символом "самостійності" УРСР під московським чоботом. Мав Вишня всі підстави записати слова любові і вдячності отаким читачам у згаданому щоденнику: "Я дожив до того часу, коли ходжу вулицями в Києві... І я гадаю, що всіма своїми стражданнями, всіма моїми серцями, і працями, і думками маю право сказати всім моїм читачам: я люблю вас!.. Спасибі тобі, народе, що я єсть я! Хай буде •лагословенне твоє ім'я!.. Я маю честь велику, чудесну, незрівняну і неповторну честь належати до свого народу". Літературна спадщина Вишні — це насамперед тисячі гуморесок у
Лоденнш пресі на всі теми дня — своєрідний тип фейлетону, що йому він ВУ усмішка або ще "реп'яшок". Родились вони головно з праці m У редакціях перших українських радянських газет "Вісті ВУЦВК" |
— Це зайшов маршал Бернадот, — сказав Шахай, — він поки що
за собою на жменьку французів. Василишин знав, що треба спішити людей для такої атаки, але йому перешкодила самопевність переможця Французи підпустили сотню близько, обернулися, лягли і так зустріли кіннотників, що Остюк аж почервонів, дивлячись, як розлетілася сотня на скалки від французької дружньої відсічі.