 ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ
| КОСТЬ БУРЕВІЙ -ЕДВАРД СТРІХА 21 страница
Вертається й стає на сходах. Та де ж він їх дів? Вартовий. Показує рукою. В оту кріпость посадив. Нерідна Ой, Господи! (Хреститься.) Бідні ж ви, мої бідні!.. (Голосно плаче.) Від пристані чути сумний голос, що пробує заспівати. Сумний голос. Ой дали хлопцям широкі лопати Та й послали хлопця молодого та канали копати... Грубий голос. Хто там співає? Тихше! Нерідна А це що за люди? По сходах увіходить валка колишніх козаків, що працюють тепер на копальних роботах. Всі вони виснажені, обірвані, з лопотами на плечах. Радіснийголос. Товариші! Дивіться! Бабуся з України!.. Нерідна До козаків. А ви що за люди? Сумний голос. Та й ми ж колись козаками були на Україні... Нерідна А тепер? Сумнийголос. Д тепер канали копаємо... Нерідна Д Нерідного між вами немає? Хрипкий голос. Немає, бабусю. Нерідна Ой, та які ж ви замучені та обшарпані! Ой, бідні ж ви мої, бідні, синочки мої золотії... радісний голос. То чого ж ви, бабусю, плачете? Нерідна Та як же мені не плакати, коли я й сина не знайшла і гетьмана з старшиною заарештовано... Голоси. Де? Коли? Нерідна Та отут же... сьогодні... Радісний голос. Так чого ж вам за ними плакати, бабусю? Нерідна (плаче). Та їх же в ту страшну тюрму посадили!.. Радісний голос. іо справа панська, бабусю!.. Киньте за ними плакати. Сумний голос. І о, бабусю, як той казав: пани б'ються, а в нас чуби тріщать... Хрипкий голос. « Іропали пани гетьмани, а кобила й порох із їла! -з-поза козаків вибігає драгун. ' Рубий голос. А чого стали? Замовкніть! Шагом марш! Рушили. Тихо -тихо.
Петропавлівська фортеця- Одиночна камера. Просто — двері-в кутку біля дверей — "парашка"; ближче до глядачів: з одної* боку ліжко, з другого — стіл і стілець. Полуботок хворий; він лежить, підвівши голову, і напружено думає, щось обраховує на пальцях. Грають куранти. Полуботок. Сьогодні вісімнадцяте... Через тиждень — Різдво... Опускає голову і лежить хвилину непорушно. В коридорі чути брязкіт ключами. Тюремний наглядач (брязкаючи ключами, одчиняє двері й увіходить). У-кху, кху, кху... За дверима видко дяка, лікаря. Полуботок. Хто там? Наглядач Це я. Там прийшов дяк Родостанов, питає, чи не сердитимешся, коли він до тебе зайде? Полуботок Чого ж йому у в'язня питатися? Наглядач виходить; за дверима шепіт, повторюється Полуботкова фраза. Знов одчиняються двері, увіходять дяк Родостанов і лікар-німець. Родостаноа Здрастуй, Полуботок! А я тобі новину радісну приніс. Полуботок Яку новину? Підводить голову. Родостанов. Государ жалкує за тобою!.. Почув, що ти хвораєш — лікаря свого прислав. От і лікар! Лікар мовчки киває головою. Полуботок Царський лікар мені не пособить! Родостаноа j_t. пособить... Обов'язково пособить! Він у нас хороший лікар! я каря.) Карле Івановичу, подивися, допоможи пану Полуботкові!.. Лікар підходить до Полуботка, нахиляється. Полуботок. Мені не треба лікаря! (Лікар одходить набік). Скажи цареві, що нього немає сили мені допомогти. Родостанов. Та хіба ж я посмію йому так сказати? Карле Івановичу, ану, вийди за двері!.. Лікар виходить. Слухай, Полуботок! Государя дуже хвилює твоя хвороба. Повинися перед государем... (Полуботок одгетькує його рукою). Повинися, прошу тебе! Ти ж знаєш, який він? Одне слово йому скажи, тільки одне! І він тебе на руках носитиме!.. Скажи ж. Ну, кивни мені головою, що згоден. Полуботок. У мене перед ним вини немає. Родостаноа Та хоч і немає, а ти повинись. Полуботок мовчки робить знак, щоб той не докучав. Дяк виходить. І знов за дверима чути шепіт: "Вини немає". Пауза. Одчиняються двері й увіходять Петро, а за ним дяк, лікар, наглядач. Петро (озирає камеру). Де ти тут? Здрастуй, Полуботок! Полуботок підводить голову. Іолуботок. Це ти, царю? Петро. Ґ П ' я" а ™ лежи, не підводься, Та як же погано ви йому намостили!.. [До наглядача.) Принеси подушку йому в голови! (Наглядач вилітає 8 коридор.) Повітря погане. Вірні слуги не вміють догадатися... Скрізь а самому доходити... (Наглядач вертається з подушкою..) одостаноеу,). Допоможи йому... (Дяк і наглядач підмощують УШкУ)- Вище, вище... так... добре; тепер не треба буде і підводитись... обить так до дяка й інших, щоб вони вийшли. Вони виходять. > поволі сідає на стільці. Потім встає, підходить до ліжка, бере РУКУ Полуботка, лічить пульс і знов сідає. рЄТР°-Са}кко захворів?
Полуботок. Важко. Петро. У тебе серце болить? Полуботок. Серце. Петро. Дуже велика вага на ньому лежить. Треба цю вагу зняти... Полуботок. А не так серце, як голова... Петро. І голова болить дуже? (Встає, кладе руку на Полуботкову голову, потім мовчки сідає.) Полуботок. Ні, голова не дуже... тільки мозок страшенно напружений... і все одно думає. Удень, уночі, кожної хвилини — все про одно, про одно... Петро. Ну, нічого, нічого... Відпочинь трохи. Це все такі хвороби, що пройдуть... пройдуть. Я тебе звільню; мої лікарі тебе вилікують; ти зовсім одужаєш і повернешся на Україну, а там сонце, свої люди... Там ти й забудеш, що хворав колись у моєму парадизі. Тут усі хворають — повітря таке... Полуботок. Ти нагадав мені про Україну, царю... а мені сьогодні снилося, неначе, зацвіла калина на Україні... А ти прийшов із драгунами і наказав їм рубати калину... Драгуни рубають, а з калини кров іде!. Я прокинувся і знов почав думати, думати... Петро. Про що ти думаєш? Полуботок. Про політику українських гетьманів... Петро. А ти кинь про це думати. Тепер уже кінець твоїм думам сумним: ти знаєш, я прийшов миритися з тобою? Я люблю таких, як ти — розумних і чесних! Таких небагато у моїй державі, понеже хоч і обширна, та дика і нелюдима єсть держава Російська. Людишки все дрібні і своєкорисні. Скільки я на Олексашу Меніпикова довіряв! А він мздоїмець і казнокрад. Вельяминов теж прокрався... А чесні і непідкупні у тюрмі гинуть: не хочуть розділити зі відповідальність за кров... І я несу цю відповідальність сам, несу вагу „;« ти Полуботок! Ти все знаєш про Ольошеньку, синочка мого ооодного? Яка ж вага мені після нього залишилася! А зараз ти, П vфoTOK... хочеш збільшити мою вагу. Але ж у Ольошеньки розуму (тпаю-вало, а ти брат мені рідний не тільки силою, а й розумом: ти зрозумієш не! Полуботок! Кидай невільницьке ліжко своє, поїдемо до сенату, станемо перед сенаторами і ти скажеш, тільки одне слово скажеш, що не зрозумів государя свого... Та й поїдеш тоді до Глухова гетьманом... не наказним, а справжнім, моїм заступником, ясновельможним гетьманом усієї України! Полуботок А Малоросійська колегія? Петро. І колегія при тобі буде, — ти ж і президентом будеш. Полуботок А буде скликана військова рада? А залишиться право вибирати гетьмана вільними голосами? Петро. Цього не можна дозволити. Така вільність в одній частині держави усю державу до загибелі довести зможе. Та й нащо тобі ті вільні голоси, коли я, самодержець всеросійський, наставлю тебе гетьманом? Полуботок. Вільні голоси не мені потрібні, а моєму народові. Петро. Полуботок! Зрозумій, що щастя народу залежить не від волі, а від розумного уряду. Невже ж ми з тобою не зуміємо порозумітися, Полуботок? Куранти грають. Полуботок. Не зуміємо, царю. Петро. Та чому ж? Полуботок. °му. що ти думаєш про те, як Малую Росію к рукам прибрати, ДУмаю про друге — як Україну зробити вільною. Четро. т ■» а зрозумій же, Полуботок, що ніколи вона не буде такою, як ти що - ІУ1алая Росія суть частина єдиної великої держави Російської. І «очуть, те й робитимуть з твоєю Україною государі московські.
Полуботок (підводиться). В неволі щастя немає. Повергать народи в рабство і володіть рабами та невільниками єсть діло азіатського тирана, а не християнського монарха. Знай, царю, що той, хто покуштував волі, не буде спокійно ходити в ярмі! Петро. По-твоєму, держава єдина і неділима ярмо єсть? Нехай так! Невже ж ти гадаєш, що твій народ і ярмо розірвати може? Полуботок. Може. Петро. Ніколи цього не буде. Я будую державу з міцної матерії і закріплюю кров'ю. Де ж та сила, щоб могла історію держави Російської вспять обернути? Полуботок. Море народне! Згадай, як Хмельниччина повернула історію Речі Посполитої! Петро. Цього в державі Російській ніколи не може бути! Уся Європа здивована з моєї роботи, а робота моя не на віки, а на цілі тисячоліття! Полуботок! їдьмо до сенату... Полуботок. Не можу. Петро. Подумай. Полуботок. У мене досить часу було, щоб подумати. Петро. Я востаннє питаю тебе, Полуботок! Згоден, чи ні? (Пауза.) Я жду. (Пауза.) Полуботок. Ні. Петро. Ще раз подумай. (Пауза.) Май на увазі: коли я вийду відціля без Ар то ми вже з тобою не побачимося ніколи. Полуботок. Ні царю, ми ще колись станемо з тобою перед вічним суддею: може, він розсудить Петра з Павлом? Петро. Не можеш крамоли викинути з голови? Полуботок. Ні, холопом не хочу бути. Не хочу допомагати тобі нищити Україну. Петро ("схоплюється^. Про це я буду говорити з тобою у застінках тайного приказу. Коли по-доброму не хочеш повинитися перед своїм государем, то мусиш перед ним на дибі! Петро встає швидко і виходить, а Полуботок безпомічно падає на подушку. Серед тиші чути важкі кроки в коридорі, наглядач просуває голову в двері й стежить за Полуботком. Полуботок (підводиться,). Тепер мене чекає ще більша наруга, найжахливіша образа... диба... Господи, пошли мені смерть швидку! Дай умерти хоч на дибі, щоб не гнити в оцій домовині десятки років. Дай швидку смерть, Господи, щоб я не забув, за що умираю! (Пауза.) А цар говорить, що його робота не на віки, а на цілі тисячоліття... (Здавлює руками голову й схоплюється з ліжка.) Так за що ж мені умирати на дибі? За вольності? (Кидається з кутка в куток.) За Богдана Хмельницького чи за Мазепу? Чи за народ? Який народ? Ґалаґан чи гультяі з моїх винниць? А яке гультяям діло, що їх пан умре на дибі? пі- Немає народу! Нема, не бачу.,. (Пригадує.) "Полуботок, скажи тільки одне слово, одне слово, що не зрозумів государя свого"... Сказати хгоа одне слово? Повинитися? І записати себе в історію рідного краю РОДОМ з холопами... ("Здавлює голову.) І буде написано: холоп Івашка рюховецький, холоп Івашка Скоропадський і холоп Павлушка олуботок... (Кричить) Та ні! Не буде цього! ("Увіходить наглядач.) /о .ХТ0- 'и хто? (Пильно придивляється до наглядача). Ти хто? Лісн°.) А! Це ти? Кость Гордієнко?! Кошовий війська славного різького?! Ти прийшов кликати мене до Орлика? Я піду з тобою. ; "^ радістю піду! Ой, якби ти знав, чого Москва на Україні ила. Ходім. Ходімо до Орлика... Будемо боронити нашу волю! І °Уде... Тьми тисяч народу! Ми його так розворушимо, запалимо
таке повстання, якого й за Хмельниччини не було! Згорить! Усе згорит* крім наших вольностей. О! Я тепер добре знаю, що воля міститься на кінці шаблюки! (Робить рукою рух, ніби виймає шаблюку й маха нею. Раптом скрикує.) Ой! (і падає). Наглядач (кричить у коридор). Лікаря! Лікаря!.. Голос Родостанова. Карла Іванович! Карла Іванович! Наглядач. Швидше! Швидше! Увіходять дяк Родостанов і лікар. Родостаноа Що тут таке? Наглядач. Та, мабуть... (Крутить пальцем коло лоба.) Бігає, руками махає, мене не пізнає... Лікар (підходить до Полуботка, нахиляється, слухає пульс, серце, хитає головою). Штарб... Гауптман помер. Кость Буревій. ПАВЛО ПОЛУБОТОК. Історична драма на 5 дій. Мюнхен, в-во "Орлик". 1948, с 31-33 і 88-97. ЕСЕЙ
Якось маленьким, обідраним хлопчиком стояв Андрій Ніковський перед вивіскою магазину в Одесі і на запитання одного пана, що він робить, відповів: "Учусь, дядю, читати". Зворушений пан поміг хлопцеві здобути освіту, і Андрій блискуче закінчив в Одесі не тільки гімназію, а й Одеський увіверситет. Завдяки цьому випадкові модерна Україна першої чверті XX сторіччя дістала в особі Андрія Ніковського одного з найбільш культурних діячів у ділянці політики, науки і літератури. Народився він 2 жовтня 1885 року в Одесі чи під Одесою у бідній приміській селянській родині. Маючи нахил до журналізму, змолоду співробітничав у місцевій одеській пресі; також брав активну участь в організованому українському житті Одеси. Коли в 1908 році утворилася партія ТУП (Товариство українських поступовців), — він став одним із чільних діячів цієї партії, з ініціативи якої заснувалася в перші тижні революції 1917 року Центральна Рада. 1910 (за іншими даними 1913-14) Р-Ніковський став поруч із Сергієм Єфремовим редактором щоденної великої української газети "Рада", а коли царський уряд під час шини заборонив "Раду", Ніковський редагував журнал "Основа" (Одеса, 1915), співробітничав у нелегальному часописі української революційної молоді "Боротьба" (1915). Великі організаційні здібності виявив Андрій Ніковський, коли став уповноваженим Комітету південно-західного відділу '"Сою3" міст". Ця громадська організація для допомоги населенню і фронту *"а час першої світової війни мала сильні, суспільні й фінансові позиції; в н зосередились великі кадри української інтелігенції, що проходили v v школу організаторської праці в великих державних масштабах СВ0ЄР порядком опіки над біженцями й полоненими та окупованими оукраїнськими землями, знайомились із здобутками українського ..—«, в Галичині. Ніковський був одним із керівників тих українських • щ0 в їх руках опинився південно-західний відділ "Союзу міст". У перші дні революції 1917 року (17 березня) Ніковський став еном комітету, що його обрала рада громадських організацій і партій v Києві і що в руках була фактична влада в Києві протягом перших тоьох місяців революції, поки його місце посіла Центральна Рада. Ніковський був обраний на з'їзді ТУП 26 березня 1917 р. до ЦК ТУП, а також став редактором відновленої "Ради", що тепер виходила під назвою "Нова Рада" (1917-19). З самого початку утворення Центральної Ради (21 квітня 1917 р.) Ніковський став членом і був одним із заступників Михайла Грушевського як голови Центральної Ради. 7 листопада, під час більшовицького перевороту в Петрограді і спроби білих і червоних росіян захопити владу в Києві і повалити Центральну Раду, Ніковський став членом "Крайового комітету для охорони революції на Україні", що його утворила Центральна Рада. Після перемоги Центральної Ради в листопаді 1917 р. уряд УНР (Генеральний секретаріат) призначив Ніковського комісаром міста Києва. Завалений кипучою і складною працею над організацією законодавчої (Центральна Рада) і виконавчої (уряд) влади новоутвореної української республіки, Ніковський як редактор "Нової Ради" систематично висвітлював У Цій газеті найпекучіші питання українського державного і культурного відродження. Під час німецької окупації 1918 року він, одійшовши від організаціино-державної праці, редагував далі "Нову Раду", а також написав книжку літературно-критичних есеїв VITA NOVA (Київ, в-во Друкар , 1919;статгі про Павла Тичину, Михайля Семенка, Якова "-енка, Максима Рильського). У цій талановитій книжці він проголосив світло українського Відродження, його нові духовні маршрути. жаючи на свої помірковані політичні і суспільні позиції, Ніковський . іазмом привітав тодішніх українських радикальних модерністів із пео °М ^Ключно- Ц'єю книжкою Ніковський утвердив себе як щорядний літературний критик того часу. Ні сы 1Сиування повстання проти німецької окупації 1918 року Що ofi' И ^ ПеРШИм головою Українського національного союзу, 1920 ІУиїВ ^с' ^Р0*' Д° окупації українські республіканські партії. В
іковський був міністром закордонних справ УНР у кабінеті Прокоповича. Не бажаючи ангажуватись у різні комбінації після пора» УНР, Ніковський емігрує спершу до Варшави, а потім до Відня відійшовши від політики, працює у відомому українському видавництв! Оренштайна, прислужившись до видання серії високовартісних книжо 1923 (чи 1924) р. Ніковський повернувся в Україну до своїх дітей бажаючи, за згодою радянського уряду, віддати всі свої сили за українськ культурне будівництво в УРСР, до якої опісля весь час виявляв себе лояльним громадянином. Він зосередив свою працю у Всеукраїнській Академії наук (ВУАН), ставши членом Постійної комісії ВУАН ддц складання словників — десятки словників цієї комісії, що встигли вийти до розгрому 1933 року, становлять цілу епоху в розвитку модерної літературної української мови. Водночас Ніковський виконує велику працю як перекладач (зокрема його прегарні переклади й редакція цілого циклу Гоголя "Вечори на хуторі під Диканькою") і як літературний критик (статті про Підмогильного, Яновського тощо). Незважаючи на те, що Ніковський не вчинив ніяких політичних вчинків проти радянської влади, а, навпаки, вклав усі свої сили на розвиток української культури в УРСР — і якраз за це останнє! — Москва вирішила знищити Ніковського разом із такими лідерами ВУАН, як Єфремов, методою найпідлішої поліційної провокації і терору, сфабрикувавши 1929-30 року процес СВУ (Спілки визволення України) і силою змусивши підсудних підписати фальшиві свідчення проти самих себе. На процесі Ніковський в окремих іронічних репліках дав зрозуміти публіці цю фальсифікацію і провокацію. Він був засуджений до каторги в північній Росії. Кажуть, нібито пережив її. VITA NOVA (Уривки з книжки) З передмови Две віта нова — морітурі те салютант. Гряди, голубице нового жИГТЯ. Тебе вітають, мусять тебе привітати давні мрійники далеких зірниць. Темпора футура прорізають темряву літературної втоми і благословляють імена небагатьох новаторів, котрі нас свого часу дивували чудною формою, оманою своїх снів. ...Це не зле, що Микола Вороний, Петро Норманський, Грицько Чупринка, О. Олесь та інші різними шляхами прийшли були до того місця, де "три дороги різно", певний час вагалися в виборі і скінчили на тім, що, зав'язавши очі, поприходили на високе лоно нашої поезії, того самого Шевченка, з почесних обіймів якого мали вони вирватися, але якого не подужали і не одіпхнули в минувшину. ...Збирали вони пильно й обережно зерна народного світогляду і тяжко боялися егоїзму, уникали химерної гри фантазії, бокували од нових теорій пізнання світу й людини, лякалися індивідуалізму й тікали від одиниці до громади, були не вище і не самотньо від переживань своєї інтелігенції. ...І в ці роки, в дні найбільшого вияву національної думки, над усіма корогвами, кулеметами, оркестрами, гарматами, процесіями, гетьманами, політиками, партіями, ватажками, і парламентами... панував він один — Український поет! Монархічна Росія, ідеологи централізму, міжнародні політики й нсцеві педанти мусять схилити свої голови перед ним, великим і кпоборним властителем іржавого пера — Ти переміг, Поете! краінську переможну революцію зробив Шевченко, — не водець, не герой, не цар, не дипломат і не німецький народний Учитель, - зробив поет! • • давалось би, і— який злочин, яка екзотичність, що в дні нашої наст ^енка> Максима Рильського і М. Семенка з якимись своїми поетиі 'Формами, з капризним вибором тем і ритмів та своїми суто айгп^ и интересами. Але безтактності в цьому нема; нація живе повним явдя,гт ' °СЬ ВаМ ^Р1™ оэнаки національного багатства: являється лишок, ^я розкіш, не необхідне. ~ 1 же ростуть і плекаються на нашій землі нові люди, котрі 21* вільно, не думаючи, черпатимуть вогонь натхнення з багатства свг*: І країни, нехай дістануть дар щедрий і великий, бо творчість єсть цінніс-J сама по собі, з якої даятель поживе ту користь, якої сам схоче. З розділу "Інтермеццо" ...Ні, мій друже, ми з вами живемо старим у сучасному. Це значить, що наше не єсть життя: воно зберігає всю силу інерції, воно все ще живе й працює, дає наслідки й ефекти, гальмує й імпульсу* сучасність — одне слово, живе своїми законами акцій і реакцій... тільки одно: за ним нема будуччини. ...Села, старого села, побуту, специфічної сільської й селянської етнографії нема, — все змінилося або змінюється на якесь нове, невидане упевнене, бешкетне, сміливе, завзяте й одверто цинічне. Але сильне й тямуще. Місто горить електрикою, трамвай коротить час віддалень, аероплан обіймає великі горизонти: на версту піднімається, а на сто десять верстов обрій ширшає; кінематограф показує все наочно: катастрофи і красу, драму і сміх, людей і картини, мускули й хворість. Дурних і наївних нема. ...Ще може до світової війни урбанізм не продер шкури селянської України, але після війни можна вважати, що залізо цивілізації на всіх без виключень насипало своїх стружок, і добре це чи ні, а досить того, що це факт, який напоїв нашу кров і нерви. ...І коли не сміємо одкидати реальності нового життя, то чи годиться ж одкидати нове слово, нову поезію тільки за те, що вона незвичайна і незвикла, а тому незрозуміла чи мало зрозуміла. Не все добре, що нове — це правда, але не все незрозуміле єсть погане. Увага і толерантність — ось прикмети висококультурної людини, незалежно од її освітнього багажу. ...В хуртовинах громадянської війни, в скаженій різанині народної і аристократичної партій, в перемінах системи господарства та економічних відносин, під впливом нових торговельних шляхів і навіть почасти під враженням привезеного зі Сходу краму — екзотичних ласощів, куль-08 і жінок, східних тканин і меблів, раритетів, малювання, різьби і наослії нахапаних книжок — укладалися ідеї, образи і форми нової і первісИ національної італійської поезії. Як ім'я Цезаря було ненависне не тіль аристократам Риму, але й просто темним і некультурним людям, бо розуміли вони всенародного розмаху справи, котру він сам зроо вважав особистою, так і вірші Катула, поема Лукреція, твори Вері еротика Горація могли і повинні були і таки дивували їхніх сучаснй З розділу "М ихайло Семенко" Г ійленко за тридцять років понаписували щось по тридцять віршів і в однім напрямку, а наші молоді за який рік зазнали вже скільки их катаклізмів поетичних, не беручи в рахунок політичні і соціальні. Адже читаючи книжку поезії, ми читаємо тільки себе... в чім же тоді безпосередня сила поезії, і чим поет, наприклад, М. Семенко, — гарний? А тільки в тім і тим, що він досить виразно віддає своє переживання і може примусити мене в його словах шукати себе. ...Чом же я пишу про Семенка й Тичину, як не тому, що вони мене схвилювали, здивували, дали дещо в їхніх творах зрозуміти і викликали якийсь схожий з їхнім процес переживання. Я здивувався й позаздрив: "А дивіться. Та це ж я сам переживав, бачив... А це — надзвичайно вірно. Як же глибоко він сягнув! І відки така мудрість?!" ..."Подай же руку козакові і серце чистеє подай", — казав Шевченко на знак дружби політичної і національної. "Люба панно, дайте руку," — на знак кохання казав недавно М. Вороний. Семенко руку, як образ спільності рук і праці, тут одкидає; він бере щось сучасне: момент перед виходом — "застебни пальто!" (про вірш Семенка "Заплети косу міцніш", Кобзар, с 255). Сьогодні вдень мені було так нудно, ін знас, що не він той новий і сильний, котрому судилося посунути 1,158 в цьому знайти чи, принаймні, зрозуміти ви можете. Андрій Яіковськмц. ВГГА NOVA. Київ, в-во "Друкар", 1"1у; передрук з А. Ковалівською "З історії української критики". Харків, ДВУ, 1926. с 100-104.
ЮРІЙ МЕЖЕНКО Юрій Іванів-Меженко — один з небагатьох діячів української культури, який протягом цілого свого життя, в усіх змінливих обставинах, зумів бути самим собою. Він народився 5 червня 1892 року в Харкові в родині лікаря, зростав у Чернігові, а університетську науку здобув у Московському університеті. Двадцяти п'яти років він поринає в культурну роботу навколо української книжки, бібліотеки і літератури. Фактичний керівник бібліотечної справи в роки революції, він був організатором рятування маєткових бібліотек, що лягли в основу Всенародної бібліотеки, основоположником Української книжкової палати, що мала налагодити збирання біжучої і періодичної продукції. Меженко був першим керівником згаданої Всенародної бібліотеки, що протягом кількох років перетворилася в одну з найбільших бібліотек. Розмах роботи в цій ділянці просто вражає своєю широтою і плановістю-З первісного задуму реєстрації всієї друкарської продукції в Україні і наукового опрацювання її він створив інституцію, яка може бути зразко^ постановки наукової роботи з книгою: Український науково-дослідні інститут книгознавства, так званий УНІК. Орган цього інституту "Бібліологічні вісті" став неперевершеним зразком наукового журнал*' присвяченого питанням книгознавства в усіх його ділянках і напрямк Тут співробітничали найкращі сили місцеві і закордонні, багато У31 приділялось історії української книги, мистецтву книги, книгознавчій хроник В роки розгрому українських установ був ліквідований і У»" ' Меженкові довелося перенести свою діяльність до Ленінграду, де він праЩ0 у бібліографічному відділі найбільшої в СРСР Публічної бібліотеки. Організаційний хист Юрія Меженка виявився і на полі української • патури- Архівно-бібліотечний відділ, де він працював, став несподівано имсь літературним осередком: сюди приходили поети, письменники, |. тур обмірковувалися проекти літературних видань. Найчастіше можна було бачити рано померлого буковинця-поета Володимира Кобилянського — перекладача з Гейне і Шіллера, Миколу Терещенка, то згодом став пролетарським поетом, талановитого Дмитра Загула — поета й перекладача Ґетевого "Фауста", символіста Якова Савченка, що через панфутуризм прийшов до спілки пролетарських письменників, та багатьох інших. Все це літературне оточення Меженка було організоване ним у групу "Музагет", де він грав провідну роль як теоретик літератури, хоч саму ідею створення "Музагету" Клим Поліщук приписує собі разом із Д. Загулом. (Клим Поліщук. З ВИРУ РЕВОЛЮЦІЇ. Фрагменти спогадів про "літературний" Київ 1919 р. Львів-Київ, 1923). Збори "Музагету" відбувалися в квартирі маляра-митця Михайла Жука в приємній артистичній обстановці: стіни були обвішані своєрідними портретами діячів мистецтва і поетів з символічними аксесуарами. Коли вийшов альманах "Музагета" — він був прикрашений кількома такими роботами М. Жука: символічними портретами його сучасників. Юрій Меженко одразу з ясував собі, що організації молодих письмеників нової пореволюційиої доби потрібен був міцний теоретичний грунт, і тому літературні читання музагетівців переривалися епізодичними студійними кскурсами в теорію стилів і музичної побудови вірша. |
ЗОЛОТІ СОНЯШНИКИ
Пройде сотня років, і не стане знаку на землі від ваших чубів та вольностей ...Пройде сотня років — і малоросіянин, як капля води на другу, буде похожий на свого брата великоросіянина. І ніхто їх не зможе відрізнити І тільки тоді, коли Україна забуде про своїх гульвіс запорізьких та крамольних гетьманів, тільки тоді вона знайде спокій і щастя!
АНДРІЙ НІКОВСЬКИЙ