 ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ Сила воли ведет к действию, а позитивные действия формируют позитивное отношение Как определить диапазон голоса - ваш вокал Игровые автоматы с быстрым выводом Как самому избавиться от обидчивости Противоречивые взгляды на качества, присущие мужчинам Вкуснейший "Салат из свеклы с чесноком" Натюрморт и его изобразительные возможности Применение, как принимать мумие? Мумие для волос, лица, при переломах, при кровотечении и т.д. Как научиться брать на себя ответственность Зачем нужны границы в отношениях с детьми? Световозвращающие элементы на детской одежде Как победить свой возраст? Восемь уникальных способов, которые помогут достичь долголетия Классификация ожирения по ИМТ (ВОЗ) Глава 3. Завет мужчины с женщиной
Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.
| ПЕРЕД ПАМ'ЯТНИКОМ ПУШКІНУ В ОДЕСІ 6 страница
ОБІРВАНІ СТРУНИ, антологія поезії... Нью Йорк, 1955, с 93. * * * Розхиляю колосся, іду. Устріч — арнаутка чорнява. Слава вам, рідні поля, У вечірній тихості слава! Уже видко верхівки топіль. Покажеться й хата затого, Коли голос: "На давнє гніздо? Еге! Ані сліду від нього". Проста повість. Денікін — синів, Старого догризли сухоти, Ну, а люди поволі — садок, Та й тепер лиш бур'ян коло плоту. Зашипіла коса, як змія. Арнаутка склоняється нижче, Померхли верхівки топіль, Розп'яте встає кладовище. 1929 З недрукованої княжки МЕДОБІР; передрук із газети "Час" (Фюрт. 1947-48). * * * Тільки в вечірньому мороці Та насурмився хати ріг — Розхрабрувався гриб у саду. Плавлю, поплавлю На мряці-тумані, Всіх пов'ялю! Тих, що в цій хаті нещасній, На своїй шапочці красній Чорними цятками пороблю: Ходить коловертнем тут і там, Уприкряється деревам. Коли так — Засвітилася стріха — ага! Засіяв виноград — ага! Синьоворонка тріп-тріп крильми, Туман поповзом на долину: — Леле, гину, Отоді ж бо то дівчинка з хати: — Грибку, це ти? — Ой, я!
— А де ж твої очі ятряні? — Мої очі посліпай в тумані. — Чого в тебе ніжка похила? — Ніч мою ніжку над'їла... Подив, задума, тінь в очах... А сонця, сонця прилляло. Аж тече по руках. 1931 З недрукованої книжки МЕДОБІР; передрук із газети "Час" (Фюрт, 1947-48). * * * Одступається небо, Виводить поля з таїни. І от полувінком свіжим Встають коралеві горби, А в їх затоці, в мирному падолі, Яблуневі сади цвітуто, І сонце, як легкий птах, Перелітає з дерева на дерево, І скрізь, де стану, видний день. А я хотів би глухо скритись, Як іноді зів'ялий вечір Паде між брили хмарові. Де грім ламкий, в вогких ізворах, Розтрушує залізний торох. Іти, іти. Осмеркти в домі, Що лютий морок, як собака, Заліг на дикому порозі, Ввійти, замкнутися у нім, Затьмити прахом незрушенним І образ мій і спомин мій. 1931 З недрукованої книжки МЕДОБІР; передрук із газети "Час" (Фюрт, 1947-48). ЗРАДА І Іду-поїду на бистрім коні Крізь попіл ночі, крізь полум'я днів, Тільки пісня бринить за сідлом, А слідом — Одинадцять друзів моїх, Одинадцять місяців молодих. Велика скеля стоїть. Під скелею земля спить. А в тій землі теремок, Де ящірка проживає, Що була колись князівною. — Нумо, хлопці, станьмо, Із чарів визволяймо. Хлопці стали, Мечі з піхов добували, Князівну - полонянку Із чарів визволяли. Вийшла вона, як квіточка біла, Тільки несміла, несміла. — Ти мене любиш? — питає. — Люблю. — Віддай мені радість свою. Я віддав. — І тепер мене любиш? — Люблю. — Віддай мені силу свою. Віддав.
— І ще мене любиш? — Люблю. — Віддай мені мужність свою. Віддав. - Тоді очі звела, Повні спокою, Тоді повела Проти себе рукою, Я дивлюсь, — А моїх одинадцяти друзів нема, Тільки вечір та падає тьма, Та стоїть одинадцять стовпчиків Одні порохняві, другі криві, На всіх шапочки снігові! Дивна князівна тоді на коня: — Чого ж твої очі в журбі? День у день, Рік у рік. Повік, Біля стовпчиків походжати Та співати жальливих пісень, Що зграбували тебе, Що ти не можеш забути, Що як же недобрим бути, Коли небо таке голубе! Показала зуби, як ікла, Засміялася, свиснула, зникла. II Ти ляж та й засни собі, тату, А я біля тебе кластиму хату. Стіни Пороблю із сухої чатини, На покрівлю соснових гілок, А волотка трави — то над нею димок. А як прийде яка горбата, Або інший лихий чоловік, — Бо тут сьогодні багато Проходжає калік, — То я тебе закидаю Соняшними шапочками маю І скажу, затуливши собою хатинку: — Тут мого тата немає, Десь він інде тепер на спочинку, Бо він приїхав дуже трудний, То ви марно сюди не ходіте І голосом не ячіте, Все одно чаклунки горбаті Не мають сили при моїй хаті. ОБІРВАНІ СТРУНИ... Нью-Йорк, 1955. с 102-104. * * * Нерозвійно нагусла над мокрим вікном Осліплених днів каламуть. Речі спокійно живуть, Не зринають гіркі слова, І сіріє печаль моя, Як під льодом трава. Заростає дзеркало пилом, Пам'ять ніжної забуттям. Нехай речі спокійно живуть Під глухою корою мовчання. Ні вечірня зоря, ані рання, Ні з далеких, ні з близьких доріг На мій забутий поріг Милого голосу не приведуть. З недрукованої книжки МЕДОБІР; передрук із газети "Час" (Фюрт, 1947-48).
Маятник натомився. День, ніч, Літо, зима — Дебелу тишу гойдай, гойдай, Маятник дихає, як ранений. А чом я не чув його брязку, Як моя дівчинка була зо мною? Бувало, вона лягає, А я приходжу прочитати їй казку. День, ніч, Літо, зима, Час на часу не стоїть. Пожовкли прочитані книги. По закутках снядіє чорне, Павук угортає старощі в павуть — Не вгорне. День, ніч, Лічена кожна мить. Маятник хрипить. З недрукованоі книжки МЕДОБІР; передрук із газети "Час" (Фюрт, 1947-48). БАЛАДА ТРЕТЯ Темними ріками Ніч тече по долинах, Прудко біжить по зворах, Мутно піниться на косогорах. По зарослім болоті Клятий іде, На короткій оброті Золотого коня веде. Злякано дуб кордубатий На нелюдське обличчя Настовбурчив сухе патиччя, Як звір підіймає шерсть. Тяжко чалапає клятий, Аж погинається персть. — Ступай, мій коню, На незайману оболоню. Три роси обіб'єш, Три криниці вип'єш, Здійсниться наша мрія — Станемо на вогненного змія! Темними ріками Ніч тече по ізворах, Сиво піниться на косогорах. На синьому полі, В райдужному колі, Там-то паші ще й цвіту багатого! Вітер має патлами клятого. Раптом на сході Немов хто косою — черк! І вдруге — світліше — дзінь! Золотий кінь Померк. Клятий вирячив очі, Вогнем до скелі та й здимів. Ой зашуміло ж тоді! На землі — Струснувся кожен листок. На воді — Павуки в нестямний танок.
Стала краса. З недрукованої книжки "МЕДОБІР"; передрук э ОБІРВАНІ СТРУНИ... Нью-Йорк. 1955. с 97-98. * * * Холодна тиша. Місяцю надламаний, Зо мною будь і освяти печаль мою. Вона, як сніг на вітах, умирилася, Вона, як сніг на вітах, і осиплеться. Три радості у мене неодіймані: Самотність, труд, мовчання. Туги злобної Немає більше. Місяцю надламаний, Я виноград відновлення у ніч несу. На мертвім полі стану помолитися, І будуть зорі біля мене падати. 1932 З недрукованої книжки "МЕДОБІР" ; передрук з журналу АРКА (Мюнхен). 1947. ч. 4. с 12. * * * Пам'яті З.С-ської Роздумано, важко ступали коні. Ти лежала високо й спокійно, Сама непорушна, ти всіх вела. Суворі люди ішли за тобою, І діти також тебе проводжали. Праворуч текло вечірнє сонце, Ліворуч липи сяяли цвітом. До звуків музики, тяжких, як залізо, Свій легкий голос іволга приєднала, І мої сльози падали на дорогу. І так прийшли ми в дивне посілля, Дивне посілля, де жодного дому. Ніде не видно високих вікон, А тільки віти шумлять і віють. Музика змовкла. Завмерло світло. Тебе піднесли, тебе опустили, І я цілував твою тиху руку... Коли перестав мигтіти заступ, На горбик поклали вінок із клену, А в узголов'я вінок сосновий. Зітхнуло сонце. Повіяв подих Тиші великої. 1933 З недрукованої книжки МЕДОБІР; із газети "Час" (Фюрт. 1947-48). * * * Лице люстра мертвіє в тіні І задавнена тиша спить, Як налита в миску вода. Тільки руки мої живуть — Іноді чудно, якось окремо, Іноді рух моїх рук Вертає мене з задуми, Як шурхіт у легкому листі. Я встаю, іду до вікна. Надбита колонка стоїть коло ґанку, Цвіль у її жолобках. Долітають сюди сніжечки, Долітають синиці ранками. Прихилюся чолом до скла, Довго на них дивлюсь. Не люблю, як приходить ніч, Завинена в темний платок З імшано-зеленим цвітом. Тиша стікає в великий став. Сині синиці, де ви вночі?
Лице люстра трупіє в тіні, Завіси стають кам'яні, І, обчеркнений колом мовчання, Я глухіше, сумніше горю, Я горю, як китайський ліхтарик, Забутий иа гілці, в старому саду. З недрукованої книжки МЕДОБІР; передрук із газети "Час" (Фюрт, 1947-48). * * * І довго шукав я живущої води, Аж повістила мені дуплината верба: "Живої води нема на землі, А як зугарний дійти, поспитай у сонця". І я знайшов неходжені дороги, Передався за гори з голубими верхами І вийшов на долину, де з кожної скелі, З кожного каменя журкотіло світло. Там бавилися молоді веселки. Єднаючи семиполум'яним поясом Праві руки, піднесені вгору. Осторонь лежав кострубатий грім, Схожий на викорчуваний зглибока пень. Мужні грози нахилялися, як женці, В'яжучи перевеслами жмутки блискавиць. Із-за дерева випорснув побігущий дощ І оббризкав мене з золотої лійки. Сніг лежав, пухнастий, як росомаха. Ліниво витягши дебелі лапи. Я пройшов недалеко — він не звів голови. На придолинку, в саду, я побачив сонце, В одежі, синішій від стиглої ожини, Сонце спочивало на білому камені, Серед заростів ласкавої сон-трави. Я сказав несміливо: "Сонце, сонце! Уділи мені живущої води, Бо моя подруга стала землею, І я не знаю, як її оживити . Сонце подумало й відказало сумно: "Живої води нема на землі, Та нема ж її і в великому світі. Я само посилаю дітей своїх По живущу воду в глибокі неба. Вони розійшлись, і ніхто не вернувся, Тільки гроби їх світліють на темряві. Уже ж бо і я не в початку цвітіння, Уже й мені не великий час красувати. Тепер жовтію, далі зчервонію, А тоді умру, і стане тихо в світі. Вернися ж додому, не шукай пусто, Милої дружини не сподійся оживити". Сонце замовкло — і все засмутилось. Мужні грози похилили голови, Веселий дощ зронив свою лійку, Лінивий сніг зітхнув і зажмурив очі, А невідущі веселки збилися на галяві, Як рій наполоханих голубок. 1934 З недрукованої книжки МЕДОБІР; передрук з журналу АРКА (Мюнхен), 1947, ч.4, с 12.
ПАВЛО ФИЛИПОВИЧ Видатний діяч доби Розстріляного Відродження із групи "неокласиків", блискучий знавець літератур — української, західноєвропейської, російської; бездоганний перекладач французької і латинської поезії, оригінальний поет, педагог і критик; дав свій непроминальний вклад у загальний процес модернізації української поезії і літературознавства. Заплатив за все своє добре своїм і своєї дружини життям у розквіті сил. Народився 20 серпня (ст. стилю) 1891 року в селі Кайтанівці Звенигородського повіту на Київщині, де його батько Петро був священиком. Однаково обдарований, як і працьовитий — учився блискуче і здобув досконалу освіту: після чотирьох класів гімназГі в м.Златополі переміг у трудному конкурсі на вступ до елітарної колегії Павла Ґалаґана, що провадилась за зразком ліпших англійських коледжів. Тут полюбив літературу і досконало опанував французьку мову. З таким самим успіхом закінчив 1913 року історично-філологічний факультет Київського університету, при якому був залишений як професорський стипендіат для підготовки до професури. З 1920 р. до дня арешту в серпні 1935 р. безперервно працював професором у Київському університеті, де викладав переважно історію новітньої української літератури; дав цінну працю — З НОВІТНЬОГО УКРАЇНСЬКОГО ПИСЬМЕНСТВА (Київ, 1929). Одночасно був першорядним співробітником Української Академії наук, про що свідчать, зокрема, редаговані ним два збірники ШЕВЧЕНКО І ЙОГО ДОБА (Киш,1925), що відкрили нову добу в шевченкознавстві, а також ряд передмов до блискуче редагованих ним творів Івана Франка, Лесі Українки, Ольги Кобилянської, О. Олеся. У групі "неокласиків" Филипович був другим після Зерова відважним полемістом у літературній битві 1920-их років проти "пролеткультівських" і партійних вульгар>изаторів і насильників над культурним процесом. Писати вірші почав ще в колегії Павла Ґалаґана. З 1910року друкується в петербурзьких і московських журналах ("Вестник Европы", "Заветы", "Жатва") і київському "Куранты". В 1917 році, захоплений хвилею революційного відродження України, переходить виключно на українську мову, друкуючи критичні статті в редагованому М.Зеровим "Книгарі". В1919 році з'являються його перші поезії з альманаху українських символістів "Музагет" (ч. 1-3). Його друкований поетичний доробок нечисленний, але глибокий і рафінований — це дві збірки поезій: ЗЕМЛЯ І ВІТЕР (Київ, в-во "Слово", 1922, 40с.) та ПРОСТІР .(Київ, в-во "Слово", 1925, 56 с). Ці книжки з додатком не включених до них поезій, друкованих того часу по журналах, були перевидані в одному томі на Заході під заголовком ПОЕЗІЇ (Мюнхен, Український вільний університет, 1957, 153 с). З цього видання взяті і наші передруки. Филипович був занадто змістовною, активною і глибокою людиною, щоб бути поетом лише одного готового "ізму". Лише в юності стартував він із сутінок почувань і настроїв символізму, таких типових для європейської і російської поезії початку нашого століття. Його дух мужнів і усамостійнювався серед "шаленого вітру і кривавих днів революції і його поезія набирала дедалі більше ясності і скристалізованості, синтезуючи збагачені модернізмом поетичні засоби з класичними і навіть пісенно-фольклорними. Він наче кував у собі дух ґетівського активного пізнання, філософського збалансування суперечностей індивідуального і загального, життя і смерті, руїни і будови, минулого і майбутнього — у вічному світлі одності універсуму. Це не був легкий шлях, але героїчний прорив крізь озвіріння і механічне самовідчуження людини до певності, що 'врятує вроду і себе людина, життя зросте над попелом руїн". Все ж там і тут виринає в тканині його поезії безперервна чорна нитка тривожного передчуття; це був безпохибний інстинкт "гострозорого мужнього покоління", що бачило свою долю і все ж ішло назустріч їй, опановане "безмежжям праці", що прилучала до безсмертя. Натурально, що такий будівничий і речник українського відродження в роки терору був заарештований (серпень 1933 p.), засуджений закритим судом (весна 1936 р.) на 10 років, висланий в концтабір на Соловки, де його мучила непосильна фізична праця, недоживлення, розлука із дружиною і Києвом. Наприкінці 1937 року його вивезли на материк, була чутка, що йому додали до його ще невідбутих 10 років нові десять років концтабору. 1 о був час масових розстрілів у концтаборах, і в тому часі загубилася остання вістка про Филиповича. Його дружина після арешту Филиповича від горя збожеволіла, хотіла вимагати від НКВД, щоб вислали і її до чоловіка Головки. НКВД одначе задовольнило її бажання лише наполовину заарештувало і вислало на 5 років до концтаборів у Караганду. * * * Дивись, дивись: безмежні перелоги І хмар насуплених погроза в далині. Приносить вітер виклики тривоги — Шалений вітер і криваві дні. Не перший рік, як позникали боги, Остались люди та мерці одні. Жують і плачуть: дайте-бо підмоги, Заснуть спокійно дайте у труні. Я чую жаль. Мене турбує звада, Та марний біль перемогла відрада, Бо у минулім не кохаюсь я, Бо не розстанусь з мрією моєю: Став чоловік над чорною ріллею, Як небо, гордий; сильний, як земля. ЗЕМЛЯ І ВІТЕР. Київ. "Слово-, 1922. •к •к "к Єдина воля володіє світом, Веде в майбутнє нас єдиний шлях, Ми умремо з єдиним заповітом В непереможних і міцних серцях. Врятує вроду і себе людина, Життя зросте над попелом руїн, — Велика мрія, мудра і єдина, Недаром дзвонить у всесвітній дзвін. Віки летять, а в неозорім морі Єдине сонце для землі горить, І всі колись з'єднаються в просторі — Людина, звір, і квітка, і блакить. ЗЕМЛЯ І ВІТЕР. Київ, 1922. * * * На поталу камінним кригам, На глуху наругу вітрам, На зневагу звірам, що плигом Проминуть і квітку, і храм. Оддаю і тривожну душу, І холодний спокій думок, І вартую, надіюсь, мушу Виглядати, чи йде Пророк. Над землею сонце червоне Залива промінням блакить, Поруч серце чуже, холодне, Умира, не може любить. І на всій безмежній країні Ні один ще Лазар не встав. Тільки ночі чорні та сині Десь пливуть понад морем трав. ЗЕМЛЯ І ВІТЕР. Київ, 1922. * * * Заклинаю вітер і хмари, Заклинаю, земле, тебе! І бринять найміцніші чари — Заклинаю сонце сліпе. Пролетіли огненні бджоли Між зелених полів людських. Заклинаю вас, тихі доли, Не пускайте до себе їх! А глухі снігові градини, Смілий вітре, хоч ти розвій, — Хай живуть і квіти й рослини У країні бідній моїй!
Ясний світе, степе без краю. Срібна пісне роси й трави, Вас кохаю, вас заклинаю, Хочу бути таким, як ви!.. ЗЕМЛЯ І ВІТЕР. Київ, 1922. * * * / на сторожі коло їх Поставлю слово... Т. Шевченко Не хижі заклики пожеж, Не безнадійний рев гармати, — В поля майбутнього зайшла ти, Минулу радість в них знайдеш. Де жебраки? Уже людині Земля готує вічний дар, І сонце — золотий кобзар — Збудило гори і долини. І трави ждуть отар, і жде Дніпро пташок — човнів веселих, Ще мить — у місті і у селах Життя розквітне, загуде, А давнє слово на сторожі. Напівзабуте слово те, Як пишне дерево, зросте У дні співучі і погожі. ЗЕМЛЯ І ВІТЕР. Київ. 1922. * * * Я — робітник в майстерні власних слів, Та всі слова я віддаю усім, Будую душі, викликаю гнів. Любов і волю вводжу в кожний дім. Натхнення, втіху чую і тоді, Коли учусь у давнього митця. Але безжурні, горді, молоді Лише майбутнім дихають серця. З старої бронзи зброю владних слів Переливаю радо на вогні. Під невгамовним подихом вітрів Безмежна праця, переможні дні! ЗЕМЛЯ І ВІТЕР. Київ. 1922. * * * Як страшно!.. Людське серце До краю обідніло. П. Тичина Коли летять, як сиві зграї, Такі скупі і сірі дні, Коли сама земля вмирає, І в небі не горять огні, — Коли кругом старці й каліки, І обідніло серце вкрай, Забудь і ти, забудь навіки Мій біль і горе, і одчай, І те, що всі мої надії, Любов і пристрасть, і хвали Лиш тягарем чужої мрії Для тебе, ніжної, були. Минеться все, уже минає. Змінився я, і ти не та. Над нами вічність пролітає — Шляхи безкраї заміта.
І я уже не маю сили Тебе забути, відійти. Я чую тільки голос милий, Я бачу світ, бо в світі — ти. ЗЕМЛЯ І ВІТЕР. Київ, 1922. * * * Білявий день втомився і притих, І з глибини блакитного спокою Прямує сонце тихою ходою До роздоріжжя вечорів смутних. Не довгий час спиняється у них, Поломеніє пізньою красою, Немов на обрій зводить за собою Примари мрій криваво-золотих. І дня нема. Та променисто-ніжний На ясне небо, на простір надсніжний Розлився світ і не пускає тьми; Лиш місяць срібний тихше і смутніше Ті ж візерунки темно-сині пише На білих шатах пишної зими. ЗЕМЛЯ І ВІТЕР. Київ, 1922. * * * Минула ніч тривожно і безславно. І скрізь степи, і всюди вороги. Коли ж ти вийдеш, ніжна Ярославно, На темний вал одчаю і жаги? Невпинний вітер мече гострі стріли, Високе сонце п'яну спеку ллє. А я не бачу, де ті руки милі, Що захистить могли б життя моє. Лише Кончак дочку свою вродливу Причарувати бранця намовля, І чорну пристрасть, вільну і зрадливу, В чужих піснях вже почуваю я. ПРОСТІР (вірші). Київ, "Слово", 1925. * * * Кому не мріялось, що є незнана Муза — Прекрасна дівчина, привітна і струнка, Яка в минулому з'являтися уміла Поетам радості і вроди, і любові, І навіть дудочку приносила тоненьку, І награвала їм пісні сама. Усім здавалося, що втіху безтурботну Вони знаходили, можливо — у гаю, А, може, іноді над струменем прозорим, Де сонце іскриться, і де сміється місяць, І очерет без вітру шепотить. Не вірте мрійникам, не слухайте померлих! Борвієм, пристрастю і згагою степів, Тугою темною і буйними дощами Життя несеться над усіми нами 1 вимагає ладу і пісень. І прокидається мелодія щаслива На дні тривожної і тоскної душі, І сам здивуєшся, почувши власний витвір, — І хтось впевнятиме, і ти йому повіриш, Що це Незнана пестила тебе! ПРОСТІР (вірші). Київ, в-во "Слово", 1925.
* * * Закликав червень чарівну теплінь У тихий сад і у поля безкраї, І синя квітка не дзвенить: дінь-дінь, Коли бджола її крилом торкає. Лиш ніжний келих нахиляє їй І тягнеться, як пролетить метелик, І кожна мушка — радісний носій Дарунку квітів ясних і веселих. Навчись і ти, коли прийде твій день, Віддать усім прозорий мед любові. Приваблюючи фарбами пісень Мандрівників далеких, випадкових. І непомітно передай вікам Оті пилини сховані насіння. Смерть не мине, і ти загинеш сам, Та безліч раз зійдуть твої насіння. 1922 ПРОСТІР (вірші). Київ, в-во "Слово", 1925 * * * Жовтих плям тривожне коло, Слів байдужих кайдани. Може, сонце прохололо, А як ні, то поверни Не ясні дарунки травня, Не троянди, не вогонь — (Буйна радість — радість давня, Мов пісок з сухих долонь). Поверни оті прозорі Молодого серця дні, Спів і працю у просторі, Гук возів у далині, І у вирій перші шуми, 1 озер безхмару дань, Золоті човни задуми, Аегкоплинний час розстань. 1923 ПРОСТІР (вірші). Київ, 1925. МОНОМАХ Дивився з вежі На темний бір. Там слід ведмежий І вовчий зір. Там бродять тури У далині, А дуб похмурий Ковтає дні. Дививсь і зброю Стиснув хутчій, Соколів двоє Враз на плечі. Бичача шия, Мов камінь, крик. Не Візантія, — До степу звик. Залізна шкіра, Серце тверде — На роги звіра не попаде. О Мономаше! Ти не навчай, Що щастя наше — Покора й рай. Зійдуть на попіл Бліді ченці, А спис і сокіл В твоїй руці! Гримить відвага На всі віки — Той крик варяга, Той стиск руки! ЧЕРВОНИЙ ШЛЯХ. 1923. ч. 4-5. с 5 ПРОСТІР (вірші). Київ. "Слово". 1925. * * * Хилиться сумно і гнівно Сонячний день в далині. Там молода Бондарівна Мертва лежить у труні. Сходяться хмари чубаті, Стогне юрба і гуде: Годі тобі панувати, Власнику темних людей! Чорне шепочеться жито, Стукає вітер в вікно: Меду -вина ще не пито, Буде, ой буде вино!.. 1924 ПРОСТІР (вірші). Київ. "Слово". 1925. * * * 1 десь надійшло наостанку Холодне і темне: прощай! Минаю будинок Держбанку, Мене обминає одчай. Даремне змагання — схилиться, Впевнять: помилилася ти. Замріяне слово, мов птицю, Спіймали в повітрі дроти. Нікуди не може летіти Примара сліпої журби, — Сміється і сонце, і вітер, І голос залізний доби. 1924 ПРОСТІР (вірші). Київ. 1925 * * * Місяця срібний дзюб Там, в далині, вгорі. Місто — камінний куб, Сум і сон — ліхтарі. Зовсім звичайна річ, І не помітив я — Помандрувала ніч В чорні, німі поля. Зовсім звичайне все — Стіл і папір, книжки. Хвиля (чия?) несе Тихі мої думки. Зникла стеля, стіни — Мов не було ніде. Десь ідуть чабани. Серце шляхів — тверде. Чую твій перший крик, Пращуре, крик землі, — Ти у печерах звик Слухать намови злі. Темним мовив: моє — Жінка, табун, стріла.
Онде твій син встає. Бачить сонце й орла. Перша думка летить У неозорий світ, Перша пісня дзвенить, В пісні — сонячний міф. Всюди літа орел, Сонце горить для всіх, Із золотих джерел Ллється радість і сміх. Може, й не син, а внук, Може, не внук, а всі, — Сходять зерна наук В гімнах ясній красі. Слово росте, живе Квітка мала і дуб. Півень співа, й пливе Місяця срібний дзюб. Думка росте, немов Башту дме Вавілон. Пристрасть, ніжність, любов, Мрійника мудрий сон... 1924 ПРОСТІР. Київ, 1925; передрук із ПОЕЗІЇ. Мюнхен. 1957, с 77-78. * * * Візьмеш у жменю сонного насіння І не пізнаєш власної руки, — Най синій день, най у землі коріння, Жіночий сміх і сонячні книжки! Я не люблю самотнього зітхання — Нащо давать далеким зорям звіт? 194 Не долетить ні перша, ні остання З моїх думок у невідомий світ. Це ти така і тепла, і принадна, 1 над тобою все гудуть дроти. Розстеле ніч свої похмурі рядна, І знову не одзеленієш ти. Надії мрійні і смутне квиління Загублено у передранній млі, А гострозоре, мужнє покоління Уже росте на молодій землі. 1925 ПРОСТІР (вірші). Київ. "Слово". 1925. ЕПІТАФІЯ НЕОКЛАСИКОВІ Не Рейн, не Волга, не Дніпро, не Вісла — Його сховає вічності ріка. Прощай — неокласичну руку стисла Після Європ досвідчена рука. Десь Дорошкевич з ним вітався кисло, Не раз скубла десниця Десняка. Кінець! Мечем дамокловим нависла Сувора резолюція ЦК. Дарма, що він, у піджаку старому, Пив скромний чай, приходячи додому, І жив працьовником з юнацьких літ, — Он муза аж здригнулась, як почула, Що ті переклади з Гомера і Катулла Відродять капіталістичний світ. 1926 Юрій Клен, СПОГАДИ ПРО НЕОКЛАСИКІВ. Мюнхен, 1947, с. 23. Ця "епітафія" являє відгук на резолюції червневого пленуму ЦК КП(б)У, коли першим секретарем був Лазар Каганович. В резолюції говорилося про прагнення неокласиків "спрямувати економіку України на шлях капіталістичного розвитку, тримати курс на зв'язок з буржуазною Європою . Слова "неокласичну руку стисла після Європ досвідчена рука" — про О. Досвітнього, що відвідував тоді Західну Європу і що виступив у журналі ВАПЛІТЕ на захист неокласиків. О. Дорошкевич — літературознавець і В. Десняк — марксист-критик виступали тоді проти неокласиків за лінію партії, обидва були заарештовані і заслані в 30-их роках. ТОДОСІЙ ОСЬМАЧКА Осимачці випало одне з найоригінальніших і глибших обдаровань літератури Розстріляного Відродження, а разом із ним і дивовижно виключна доля. Він чи не єдиний із плеяди найвизначніших "двадцятників" не піддався ані ідеологічним приманкам, ані терористичному тискові чужого тоталітарного ладу-володаря і, пройшовши найбільші поліційні тортури, врятувався фізично, вийшов під час другої світової війни на еміграцію і тут договорив те, що не міг — чи не встиг сказати дома, та дав великий поетичний звіт за трагедію молодого відродження народу. Родився Осьмачка 3 травня 1895 року в селі Куцівка на Черкащині в родині сільського робітника Степана, який працював у маєтку відомого поміщика Терещенка, а потім самотужки здобув собі фах і славу ліпшого в своїй окрузі лікаря тварин. З великого гурту своїх дітей батько спромігся дати середню освіту лише найстаршому синові — Тодосію, який потім завершив п уже сам. Замолоду Осьмачка вчителював у народних школах. .„ час свггово' війни за свою поему "Думи солдата"1 був відданий під віиськово-політичний суд. Революція врятувала його, відкривши нові можливості. В 1920 році нарком освіти Гринько призначив його інструктором підготовки робітників освіти на Кременчуччині. Здається, КЩЦЯ того ж року і по 1923 р. Осьмачка учиться в Київському інституті оі 0світи (як тоді звався університет). Тут разом з студентськими и почалася його участь у літературному житті. Спершу він був ГАГПідг\0ЛЮВаН01 Миколою Зеровим Асоціації письменників |
* * *
Заяснілися межі, вівса...