 ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ Сила воли ведет к действию, а позитивные действия формируют позитивное отношение Как определить диапазон голоса - ваш вокал Игровые автоматы с быстрым выводом Как самому избавиться от обидчивости Противоречивые взгляды на качества, присущие мужчинам Вкуснейший "Салат из свеклы с чесноком" Натюрморт и его изобразительные возможности Применение, как принимать мумие? Мумие для волос, лица, при переломах, при кровотечении и т.д. Как научиться брать на себя ответственность Зачем нужны границы в отношениях с детьми? Световозвращающие элементы на детской одежде Как победить свой возраст? Восемь уникальных способов, которые помогут достичь долголетия Классификация ожирения по ИМТ (ВОЗ) Глава 3. Завет мужчины с женщиной
Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.
| Поняття «педагогічна технологія». Технологічний підхід до організації навчання. Характеристика технології розвиваючого навчання.
Педагогічна технологія – систематичний метод планування, застосування й оцінювання всього процесу навчання й засвоєння знань шляхом обліку людських і технічних ресурсів і взаємодії між ними для досягнення найефективнішої форми освіти. Педагогічна технологія включає в себе дві групи питань, перша з яких пов’язана з застосуванням технічних засобів у навчальному процесі, друга – з його організацією. Маючи на увазі технічні засоби, говорять про апаратуру за допомогою якої демонструються матеріали, спеціально розроблені для неї. Найчастіше поєднується подавання звукової та друкованої інформації одночасно з екранним зображенням (наприклад, запис лекції з паузами, під час яких демонструється ілюстративний матеріал, учні отримують та виконують завдання, звіряють його з відповіддю, яка з’являється в кадрі на екрані або подається в звукозапису). Більш складним, але дуже перспективним є використання з навчальною метою ЕОМ. Методика організації роботи найчастіше зводиться до діалогу між учнем та ЕОМ, основною метою якого є перевірка знань, отриманих з традиційних джерел. Інша галузь “педагогічної технології” – “технологія навчального процесу” – об’єднує широке коло проблем пов’язаних з аналізом навчального матеріалу та організацією навчальної діяльності педагога і учнів. Таким чином, перша галузь пов’язана з реалізацією досягнень техніки в навчальних засобах, а друга – з розвитком педагогічної теорії. Зараз в педагогічній науці і практиці є дві цілком різні стратегії, в рамках яких існують системи освіти – стратегія формування та стратегія розвитку. Стратегія формування – педагогічне втручання ззовні у внутрішній світ дитини, нав’язування дитині вироблених суспільством способів діяльності, оцінок. Стратегія розвитку – розвиток особистісного потенціалу учня, його самоактуалізація. Таким чином, вибір технології навчання – це завжди вибір стратегії, пріоритетів, системи взаємодії, тактик навчання та стилю роботи вчителя з учнем. В.В.Давидов, Д.Б.Ельконін – з їх іменами насамперед пов’язується створення теорії навчальної діяльності, що лежить в основі системи розвивального навчання. В основі системи розвивального навчання лежить уявлення про розвиток дитини як суб’єкта особистої діяльності. Мета навчання – забезпечити розвиток дитини. Потрібно звертати увагу на інтелектуальні зміни, психічні новоутворення, а не на розвиток умінь та навичок, хоч і це не треба відкидати. Навчальна діяльність являє собою особливу форму активності вчителя, спрямовану на учня. При цьому навчальний матеріал слід подавти у трьох площинах: - система навчальних завдань, які проходять через усю програму предмета; - розгортання навчального матеріалу всередині кожного навчального завдання за етапами її вирішення; - розробка кожного конкретного уроку відповідно до певного вирішення навчального завдання.
Завдання розвивального навчання: формування особистості з: 1) гнучким розумом; 2) розвиненими поттребами до дальшого пізнання та самостійних дій; 3) певними навичками та творчими здібностями.
Розвивальне навчання – основа формування творчої особистості, а в подальшому – креативної особистості, яка має внутрішні передумови, що забезпечують її творчу активність, тобто не стимульовану зовнішніми факторами.
19. Педагогічна майстерність, її структура. Гуманістична спрямованість особистості вчителя в теорії і практиці В.Сухомлинського.
Педагогічна майстерність - вияв педагогом свого „Я" у професії, самореалізація особистості вчителя в педагогічній діяльності, що забезпечує саморозвиток особистості учня. Учитель повинен керувати собою і через себе - всіма компонентами педагогічної діяльності ( мета, суб'єкт, об'єкт, засоби, результат) на підставі зворотного зв'язку: - усвідомлення мети діяльності і результатів її досягнення; - бачення внутрішньої картини світу дітей і того, як вони сприймають дії педагога; - вибір оптимальних засобів впливу і коригування педагогічної позиції на підставі аналізу результатів відповідно до поставлених завдань. Отже, майстерність вчителя можна розглядати: - як найвищий рівень педагогічної діяльності (якість результату); - як вияв творчої активності особистості педагога ( психологічний механізм успішної діяльності). Педагогічна майстерність - це комплекс властивостей особистості, що забезпечує високий рівень самоорганізації професійної педагогічної діяльності. Типові ознаки педагогічної майстерності: • педагогічна майстерність - це характеристика безпосередніх дій, що відповідають певній ситуації; • поняття „майстерність" - невідривне від конкретної особистості, а тому завжди має глибоко індивідуальний характер; • майстерність не можна передати, передаються лише окремі приклади, зразки дій, рекомендації, поради; • майстерність - це інтегративне поняття, яке передбачає синтез знань, досвіду і якостей особистості; • майстерність - це особливий стан творчого самовираження, активності, різнопланового бачення ситуації, її глибокого усвідомлення або розвиненої інтуїції; • майстерність - це здатність рухатися до мети, чітко уявляти її з різних сторін; прагнення до удосконалення і завершення розпочатої справи якнайвищому якісному рівні. Складові педагогічної майстерності: 1. Гуманістична спрямованість. 2. Професійна компетентність (професійні знання). 3. Педагогічні здібності. Педагогічна культура. 4. Педагогічна техніка. Гуманістична спрямованість - це система, здатна до самоорганізації особистості: - бачити особистість, відчувати, розуміти й допомагати; - у кожній малій справі бачити велику мету; - „вирощувати" особистість через відкриття, а не насаджування; - відповідати за свій вплив; - відчувати моральне задоволення від розвитку учнів. Професійна компетентність - знання предмета, методики його викладання, педагогіки і психології. Важливою особливістю професійних педагогічних знань є їх комплексність, що потребує від учителя вміння синтезувати матеріал для успішного розв'язання педагогічних задач, аналізу педагогічних ситуацій, що зумовлюють необхідність осмислення психологічної сутності явищ, вибору засобів взаємодії. Педагогічні здібності - забезпечують швидкість самовдосконалення. Педагогічні здібності - сукупність якостей особистості, достатніх і необхідних для успішного виконання професійно - педагогічної діяльності. 1 група - дидактичні здібності - вміння викладати навчальний матеріал; 2 група - організаційні - вміння планувати і проводити певну діяльність; 3 група - комунікативні - вміння спілкування; 4 група - перцептивні - здатність зрозуміти внутрішній світ людини за його зовнішніми ознаками; 5 група - сугестивні - здатність здійснювати навіювання; 6 група - навчально-пізнавальні - шукання додаткової інформації, вести наукові пошуки. Педагогічна техніка - форма організації поведінки вчителя ( зовнішня, внутрішня). Педагогічна техніка - це вміння використовувати психофізичний апарат як інструмент виховного впливу, це прийоми володіння собою ( своїм організмом, настроєм, мовленням, увагою й уявою) і прийоми впливу на інших ( вербальними й невербальними засобами). Критеріями майстерності педагога: - доцільність ( за спрямованістю); - продуктивність ( за результатами); - діалогічність ( за характером стосунків з учнями); - оптимальність у виборі засобів, творчість ( за змістом діяльності). Ведущее место в педагогическом наследстве выдающегося педагога (В.Сухомлинского) занимает идея гуманизма, человечности и добропорядочности. Педагог утверждает, что воспитание гуманизма, человечности осуществляется через творение добра, которое есть ведущей категорией народной педагогики. Идея человечности реализуется через развитие всех потенциальных интеллектуальных и физиологических возможностей личности. Всесторонне развитая личность воплощает в себе полноту и гармонию сил, способностей, страстей, потребностей, которые определяют моральное, идейное, гражданское, умственное, творческое, эстетическое, физическое совершенство. Всю педагогическую систему В.О.Сухомлинського пронизывает принцип реализации в воспитании гуманистической идеи. Настоящая гуманность состоит в том, чтобы беречь радость, счастье, на которое имеет право ребенок. Воспитанным ребенка делают, во-первых, радость, счастье, жизнерадостное мировосприятие. В работе "Как воспитывать настоящего человека" педагог демонстрирует нравственный идеал человека, который вобрал в себя наилучшие черты менталитета украинского народа. В ней раскрываются конкретные принципы, истины, поучения, установки, рекомендации. Подаются они в виде 14 Законов дружбы, правил "Десять нельзя "Девять негодных вещей". • раскрывается содержание и методика работы по воспитанию у детей любви к Родине; • отношение к людям, родным и близким; • понимание добра и зла; • воспитание нравственных качеств. В этой работе впервые в отечественной педагогике автор глубоко раскрывает суть таких понятий, как человечность, патриотизм, ответственность, терпимость, тактичность. На конкретных примерах подается методика утверждения в юных душах чувства совести, стыда, справедливости, скромности, щедрости, милосердия. Усвоение детьми азбуки нравственной культуры дает им возможность очеловечивать свои поступки, овладевать духовными ценностями своего народа, понимать цель и смысл жизни. В любом воспитаннике необходимо воспитывать уважение к самому себе. В.А.Сухомлинский считал, что пока есть самоуважение, существует и школа. Нравственной сердцевиной назвал В.А.Сухомлинский любовь к людям. В любви к людям каждый из нас утверждает себя как сына своего народа. Любовь - могущественная воспитательница, она делает человека чище, чеснее, шире, требовательней и строже в соблюдении нравственных основ жизни.
20. Педагогічна кльтура учителя, її компоненти. Шляхи та засоби розвитку педагогічної культури. Педагогічна культура - інтегративна якість особистості вчителя, що проектує його загальну культуру у сферу професійно-педагогічної діяльності. Компоненти педагогічної культури: - гуманістична спрямованість ( любов до дитини); - культура саморегуляції вчителя; - культура зовнішнього вигляду вчителя; - мовлення вчителя ( техніка мовлення, культура мовлення); - культура невербального спілкування; - культура педагогічного спілкування; - педагогічний такт - міра впливу на дітей; - культура самоорганізації і самовиховання вчителя. Гуманістична спрямованість - це система, здатна до самоорганізації особистості. Культура саморегуляції вчителя - це професійне уміння вчителя регулювати свій настрій, емоції, нервово-психічну напругу, переборювати роздратування і стомлення. Саморегуляція - це внутрішнє управління своєю поведінкою, спрямування уваги, мислення, свідомості і волі індивіда на досягнення максимальної ефективності своєї власної діяльності. Мовлення - складова педагогічної майстерності вчителя, інструмент професійної діяльності педагога. Мовлення вчителя є показником його педагогічної культури, засобом самовираження і самоствердження його особистості. Невербальне спілкування - обмін інформацією, спілкування за допомогою (міміки, жестів) невербальних засобів, без слів. Педагогічне спілкування - професійне спілкування викладача із учнями на уроці та поза уроками, спрямоване на створення позитивного психологічного клімату. Для вирішення численних типових і нестандартних педагогічних завдань учитель будує свою діяльність відповідно до загальних складових пошуку: аналізує педагогічну ситуацію, проектує бажаний результат на основі вивчених даних, обирає доцільні засоби його одержання та перевірки, оцінює здобуті дані, формулює нові задачі.позиції, здатності виявляти творчу ініціативу на підставі реалізації власної системи цінностей. Майстерність - вияв найвищої форми активної особистості вчителя у професійній діяльності, активності, що ґрунтується на гуманізмі і розкривається в доцільному використанні методів і
21. Культура і техника мови вчителя. Функції, форми та комунікативні якості мовлення вчителя. Взаємозв'язок вербальних і невербальних засобів у педагогічній діяльності вчителя.
Культура речи - способность оратора подобрать средства воздействия на аудиторию, логически построить вьіступление, используя при зтом составляющие техники речи ( тембр, скорость речи, вьіразительность, ясность и понятность, точность и правильность, чистота, богатстео и разнообразие словаря говорящего). Майстерність мовлення, безпосередність словесної дії вимагають від читця, мовця не тільки знань теорії і методики, навичок і умінь виразного читання, а й добре виробленої техніки мовлення - комплексу теоретично- практичних основ вимови (досконале володіння мовним апаратом, уміння правильно користуватися в педагогічних, навчально-виховних цілях мовою і мовленням). Техніка мовлення складається з таких елементів: - дихання - фізіологічної основи мовлення; - голосу - голосового інструмента читця; - дикції - чіткого вимовлення звуків, слів, виразів; - пауз (логічної, смислової, психологічної); - орфоепії - правильної літературної вимови. Функції мовлення вчителя у взаємодії з учнями: • комунікативна - встановлення і регуляція стосунків між учителем і учнями, забезпечення гуманістичної спрямованості розвитку учнів; • психологічна - створення умов для забезпечення психологічної свободи учня, вияву індивідуальної своєрідності його особистості, зняття соціальних затисків, які заважають цьому; • пізнавальна — забезпечення повноцінного сприймання навчальної інформації учнями, формування в них особистісного, емоційного ставлення до знань; • організаційна - забезпечення раціональної організації навчально- практичної діяльності учнів. Найголовніші характеристики, які мають бути притамані педагогічному мовленню. 1. Діалогічність мовлення. 2. Змістовність мовлення забезпечує його дієвість у навчально- виховному процесі. Зміст повідомленого має бути простим і достовірним, інформація - точною та зрозумілою, виклад - логічним, з елементами новизни. 3. Спрямованість мовлення передбачає орієнтацію на «Я» дитини, на сприймання і розуміння до нього слова. Інакше кажучи, спрямованість мовлення - це орієнтованість на те, що наш співрозмовник - дитин з властивими їй віковими особливостями. 4. Нормативність мовлення передбачає бездоганне володіння вчителем українською мовою, і лексикою, граматикою, орфоепічними нормами. 5. Образність мислення забезпечується умінням «малювати зорові образи» (К.С.Станіславський) завдяки вдалому вживанню синонімів, епитетів:«вечір золотий», «вечір чорнобрив», «грай-небо», «золота бджола» тощо. 6. Емоційність мовлення забезпечується зміною порядку слів у реченні. 7. Пестливість мовлення. Передбачає використання педагогом лагідних звертань до дитини, вживання слів з пестливо-зменшувальними суфіксами (дитятко, дитиночко, дитинонька малятко, серденько...) 8. Економічність мовлення виявляється у лаконічності, тобто у відсутності багатослів'я, частого повтору одних і тих самих слів та словосполучень (мовних штампів), зайвої пишномовності, слів- паразитів. Невербальна комунікація як своєрідна мова почуттів є таким же продуктом суспільного розвитку, як і мова слів. Невербальне спілкування - обмін інформацією, спілкування за допомогою (міміки, жестів) невербальних засобів, без слів. До засобів невербальної комунікації належать зовнішній вигляд педагога, контакт очей (візуальний контакт), жести (рухи рук), міміка (рухи м'язів обличчя), пантоміміка, інтонація, паузи, поза і т.д., що утворюють знакову систему, яка доповнює і посилює, а інколи і замінює засоби вербальної комунікації - слова. Невербальна комунікація відбувається, як правило, неусвідомлено, мимовільно. Здебільшого люди контролюють своє мовлення, але на підставі аналізу міміки, жестів, інтонації, можна оцінити правильність, щирість мовної інформації. Міміка — виражальні рухи м'язів обличчя. Нерідко вираз обличчя й погляд впливають на учнів сильніше, ніж слова. Жести і міміка, підвищуючи емоційну значущість інформації, сприяють кращому її засвоєнню. Обличчя повинно не лише виражати, а й приховувати деякі почуття: не слід "нести" до класу тягар домашніх турбот, негараздів. Слід показувати на обличчі і в жестах те, що стосується справи, сприяє здійсненню навчально-виховних завдань. Обличчя, як і весь зовнішній вигляд, має виражати впевненість, схвалення, осуд, невдоволення, радість, байдужість, зацікавленність, захоплення, обурення в багатьох варіантах. Широкий діапазон почуттів виражає посмішка, яка свідчить про духовне здоров'я і моральну силу особистості. Важливі поразники почуття - брові, очі. Підняті брові вказують на подив, зсунуті - зосередженність, нерухомі - спокій, байдужість, у русі - захоплення. Учителю слід уважно вивчити можливості свого обличчя, виробити вміння користуватися виразним поглядом, уникати надмірної динамічності м'язів обличчя й очей ("бігаючі очі"), а також і неживої статичності ("кам'яне обличчя"). Міміка обов'язково повинна доповнюватися пантомімікою. Пантоміміка - це виражальні рухи всього тіла або окремої його частини, пластіка тіла. Вона допомагає виділити у зовнішності головне, малює образ. Гарна, виразна постава (пряма хода, зібраність) виражає внутрішню гідність, впевненість педагога у своїх силах. Сутулуватість, опущена голова, млявість рук здебільшого свідчать про внутрішню слабкість, невпевненість у собі. Часто красива постава є результатом спеціальних вправ і звички. Учитель має виробити манеру правильно стояти перед учнями на уроці. Усі пози й рухи повинні бути витонченими й простими.
22. Основні методи педагогічної взаємодії. Методи педагогічної взаємодії в діяльності А.Макаренка.
У педагогіці виділяють наступні методи педагогічної взаємодії - це вимога, перспектива, заохочення, покарання, суспільна думка. Можливо, чи в процесі навчання чи виховання обійтися без вимог до вихованця ? Ці вимоги елементарно закладені в навчальний процес: обов'язкове відвідування уроків, виконання завдань, вимоги до письмових робіт і т.д. Вимога - найбільш розповсюджений метод, що забезпечує чи стимулювання гальмування тих чи інших учинків вихованців шляхом прояву особистого відношення педагога до вихованця в процесі навчання. Важливо розрізняти вимога як метод педагогічної взаємодії і єдині педагогічні вимоги як метод організації колективу. Види вимог : - безпосередні, коли вони звернені до учнів, від яких вихователь домагається визначених дій; - опосередковані, коли вчитель зі своїми вимогами звертається до учнів через товаришів. Вибір вимог залежить від ряду факторів: 1. Відношення того, від кого вимагають , до тому, хто вимагає, тобто відношення вихованця до педагога. 2. Відношення вихованця до тієї діяльності, що стимулює педагог. Форми вимоги : 1. Пряме. - звертання педагога містить чітку, конкретну вказівку, виражена в рішучій, наполегливій манері по формулі: «Роби так і тільки так». - найбільше часто вживається в умовах нейтрального відношення вихованця до чи педагога викликуваної їм діяльності; - повинно бути однозначним, ясним і чіткої; - д.б. позитивним, викликати визначений учинок, а не просто забороняти, гальмувати ті чи інші дії учнів; - д.б. виконано і доведено до кінця. - технічне виконання - рішучий і упевнений тон. 2. Непрямі - ціль вихователя не виражена прямо, вона завуальована, і як стимули використовується не стільки сама вимога, скільки психологічні фактори - різні переживання, почуття дитини. З групи непрямих вимог: - вираження позитивного відношення педагога до вихованця (прохання, довіра, схвалення) - позитивні вимоги; - не виявляє чітко відносини вихователя до дітей, але ґрунтується на вже сформованих відносинах вихованців до стимулируемой діяльності (рада, натяк, умовна вимога) - нейтральні вимоги; -демонструє негативне відношення до діяльності вихованця, до прояву тих чи інших негативних якостей (осуд, вираження недовіри, погроза) - негативні вимоги. Заохочення і покарання - найбільш традиційні методи виховання - забезпечують корекцію поводження учнів, тобто додаткове стимулювання корисних вчинків і гальмування небажаних проявів вихованців шляхом розширення чи обмеження їхніх прав і обов'язків. Застосування цих методів вимагає особливої обережності, чуйності і такту педагога. Суспільна думка - діючий метод. Якщо учень дорожить думкою свого колективу, намагається зайняти в ньому своє виришальне місце, то застосування цього методу дає позитивні результати.
23. Педагогічна спостережливість та увага в діяльності вчителя. Основні властивості уваги та способи її активізації в процесі навчання.
Спостережливість педагога - вибіркова спрямованість сприймання, що виявляється в легкості виокремлення педагогічно інформативних деталей у діяльності й поведінці інших осіб. Спостережливість грунтується на увазі, сприйманні, мисленні й пам'яті. Вчитель має виробити в себе здатність розуміти, яка внутрішня сутність прихована за зовнішними ознаками, тобто, спостерігаючи, аналізувати - єдиний спосіб розвивати в собі педагогічну спостережливість. Щоб розвивати спостережливість, слід ознайомитися з кінесикою (наукою про мову тіла у спілкуванні між людьми). Увага - це особлива форма психічної активності людини, необхідна умова всякої діяльності. Кожен вчитель знає, що без спеціальної організації уваги учнів на уроці, без повсякденної, систематичної роботи з розвитку уваги у школярів неможливе повноцінне засвоєння учбового матеріалу. Коли учень уважний, то створюються найкращі умови для продуктивної учбової роботи, для активного мислення. Увага значною мірою визначає хід і результати учбової роботи школяра. Вона сприяє найшвидшому включенню учня в пізнавальну діяльність, створює попередню готовність до майбутньої роботи. Залежно від характеру об'єкту, на який направлена увага людини, розрізняють зовнішню і внутрішню увагу. Зовнішня увага - увага, направлена на предмети, що оточують нас, і явища. Внутрішня увага - увага, направлена на власні думки, відчуття і переживання. З першого року навчання вчитель привчає школяра бути уважним, тренує дітей в зовнішньому прояві уваги. «Дивиться всі на мене»; « Сядьте як слід». Якщо у людини сформувалася звичка бути завжди уважним, то увага стає закріпленою, постійною його особливістю, яка називається уважністю. Уважність - важлива якість особистості. Уважна людина відрізняється спостережливістю, вона повніше і точніше сприймає те, що її оточує, навчається і трудиться набагато успішніше, ніж людина, що не володіє цією властивістю особистості. Увага пов'язана з іншими рисами особистості. Ідейна спрямованість, світогляд, переконання - ці властивості особистості визначають, що треба зробити основним і поставить в центр уваги. Види уваги: Увага може бути мимовільною (ненавмисною) і довільною (навмисною). (непроизвольное,непреднамеренное) (произвольное, преднамеренное) Увага, що виникає без жодного наміру людини, без заздалегідь поставленої мети, не вимагає вольових зусиль, називають мимовільною (непроизвольньїм вниманием). Мимовільна увага виникає також залежно від стану самої людини, вона пов'язана з його настроєм, переживаннями, потребами, інтересами. Увагу, що виникає унаслідок свідомо поставленої мети і вимагає певних вольових зусиль, називають довільною (произвольньїм) або навмисною. В процесі учбової діяльності учням потрібна довільна увага, ясна постановка мети, організованість, збереження і підтримка уваги в ході всієї роботи. Підтримка стійкої довільної уваги учнів залежить від наступних умов: - Усвідомлення довга і обов'язків у виконанні даної діяльності. - Виразне розуміння конкретного завдання виконуваної діяльності - Звичні умови роботи. - Виникнення непрямих інтересів. - Створення сприятливих умов для діяльності, тобто виключення потусторонніх подразників, що негативно діють (телев. передачі, цікава розповідь, гучна музика, шум). Професійно-педагогічні особливості уваги вчителя - майстра в спілкуванні (М.Страхов): • звичка бути уважним до всього навчально-виховного процесу і вибирати значущі моменти; • поєднання уважності із вчасним педагогічним впливом на учнів; • поєднання уваги до пізнавального й морального аспектів навчально- виховного процесу (піклування про знання учнів, увага педагога, зігріта почуттям до співрозмовника); • високий рівень розподілу уваги (до змісту й форм роботи, поведінки учнів, власних дій); • поєднання стійкості й рухливості уваги, здатність до раціонального її перенесення; • педагогічно виправдана виразність вияву уваги вчителяїї мімічної картини що сприяє поглибленню педагогічного контакту з учнями. Умови, методи і прийоми активізації уваги учнів на уроці. Як же організовувати увагу учнів на уроці і на поступового розвивати довільну увагу, формувати уважність як важливу рису особистості ? 1. Виховання довільної (вольової) уваги по суті справи зводиться до виховання відчуття відповідальності і тренування вольового зусилля (виховувати добиватися мети, бути уважним). 2. Вихованню звички бути уважним сприяє чітка організація уроку. 3. Необхідно створювати умови для активної, самостійної і творчої роботи учнів (активізація розумової діяльності учнів). 4. Мимовільна увага пов'язана з безпосереднім інтересом до матеріалу уроку (цікавий урок). 5. Трудова діяльність учнів (режим, розпорядок, правильна організація робочого місця). 6. Поважно вправляти довільну увагу школярів, виховуючи їх спостережливість. 7. Громадська думка класу, колективу. 8. Знання вчителем індивідуальних особливостей уваги кожного учня.
24. Поняття педагогічного спілкування, його особливості, функції та види. Стилі педагогічного спілкування.
Педагогічне спілкування - професійне спілкування викладача із учнями на уроці та поза уроками, спрямоване на створення позитивного психологічного клімату. В даном понятті педагогічного спілкування слово «професійне» позначає: -цілеспрямованність; - присутність внутрішньої глубиної сторони. Які функції реалізує педагог через спілкування? - повідомлення інформації; - пізнання особистості іншої людини в процесі спілкування; - взаємини людей у ході міжособистісних взаємодій і контактів. Спілкування повинне здійснюватися цілісно: і обмін інформацією, і організація взаємин, і пізнання особистості дитини. Якщо одна з функцій у процесі спілкування губиться, механізм спілкування розгладжується. Функції педагогічного спілкування: - обмін інформацією; - обмін ролями; - пізнання особистості; - співпереживання; - організація діяльності; - самоствердження. Психологічні аспекти педагогічного спілкування: - необхідність врахування психологічних особливостей всіх учасників спілкування; - урахування психічного стану учнів під час спілкування; - урахування емоційного контакту ( емоційний контакт можна здійснювати очима, торканням); - необхідність формування навичок психологічного камертону. Різновиди педагогічного спілкування: 1 .Функціонально-рольове спілкування. Суть: ділове, стандартизоване, обмежене вимогами рольової позиції. 2. Особистісно-орієнтоване (виконання нормативно заданих функцій з виявом особистого ставлення). Стиль спілкування - це усталена система способів та прийомів, які використовує вчитель під час взаємодії. Авторитарному стилеві властивий диктат, який перетворює одного з учасників комунікативної взаємодії на пасивного виконавця, пригнічуючи його самостійність та ініціативу. Головні форми взаємодії: наказ, вказівка, інструкція, догана. Усе це породжує несприятливий психологічний клімат, пригнічує ініціативу й відповідальність, гальмує формування колективістських якостей, розвиває у дітей невпевненість. Демократичний стиль грунтується на глибокій повазі, довірі й орієнтації на самоорганізацію, самоуправління особистості та колективу. Основними способами взаємодії є заохочення, порада, інформування, координація, що розвиває в учнів упевненість у собі, ініціативність. З усвідомленням відповідальності, підвищенням зацікавленості, розвивається здатність свідомо, самостійно і творчо працювати, що забезпечує стабільний результат діяльності й закладає надійний фундамент розвитку особистості. Ліберальний стиль - немає стійкої педагогічної позиції. Вона виявляється у невтручанні, низькому рівні вимог до виховання. Ліберальний вчитель прагне не втручатися в життя колективу, легко підкоряючись суперечливим впливам. Форми його роботи зовні начебто демократичні, але через пасивність і незацікавленість, нечіткість прогнрами і брак відповідальності виховний процес стає некерованим.
25. Конфліктні ситуації у педагогічному процесі. Шляхи, умови і засоби розв'язання конфліктних ситуацій.
Конфлікт - форма соціальної взаємодії між двома чи більш суб'єктами (індивід, група, сам учасник - внутрішній конфлікт), яка виникла в зв'язку непорозуміння, невдоволення. Конфлікт виникає не зразу, зародження його ми можемо відчути в якомусь інцидентові, непорозумінні. Чотири групи конфліктів в педагогічному процесі: - внутрішній, або особистіший конфлікт розгортається в мотиваційній або діяльнісній сферах особистості, виражається борьбою суперечностей внутрішнього світу людини, суповрджується емоційною напруженістю; - міжособистісний конфлікт виникає через суперечності у відносинах двох або більшої кількості людей, які виконують спільну діяльність; - міжгрупові конфлікти обумовлені несумісністю цілей у боротьбі за обмежені ресурси (владу, багатство, територію, матеріальні ресурси тощо), тобто наявністю реальної конкуренції, а також виникненням соціальної конкуренції; - особистісно-груповий конфлікт виникає в випадку невідповідності поведінки особистості груповим нормам та очікуванням. Типові педагогічні конфлікти: 1 Конфлікти під час уроків. 2 Конфлікт «З ким сидіти». 3 Конфлікти з учителями фізкультури. 4 Важкі (конфліктні) діти в класі, для яких характерні неврівноваженість, вразливість поряд із грубістю, зухвалістю, агресивністю. 5 Конфлікти поза сьінами школи. 6 Конфлікт статусів. 7 Конфлікт "Діти вчителів». 8 Конфлікт «Лідерство дівчат». Технологія розв'язання конфлікту: подолати конфліктну ситуацію, вичерпати інцідент Дії в конфліктних ситуаціях: Потрібно дати відповідь на чотири питання: Що робить? Де знаходяться дійсні причини конфлікту? Коли приступати к діям? Як чином поводитись? Умови розв'язання педагогічних конфліктів: 1. Аналітичний підхід - педагог повинен глибоко проаналізувати причини конфлікту т аможливості оптимального виходу з нього. 2. Адекватна мовленнєва поведінка вчителя. Слід ретельно підготуватись до розмови з учнем, продумавши, що сказати, де і коли; при кому сказати і навіщо. 3. Вміле використання невербальнш засобів спілкування. Міміка, жести, інтонація співрозмовника дуже важливі для підлітка, він вбачає в них ставлення до себе вчителя. 4. вміння слухати. Учень не завжди вміє чітко і лаконічно викласти свою думку, йому потрібен час, щоб спокійно сформулювати її. Тому вчителю варто не поспішаючи, спокійно й уважно вислухати учня, не переривати його мовлення. 5. Не посилатись на поведінку близьких дитини (неблагополуччя в сім'ї, поведінку батьків, братів, сестер). 6. Впевненість учителя у можливостях учня, віра у його кращі якості. Вчителеві не слід боятияс конфлікту. Якщо він виникне, треба опанувати технологію поведінки у конфліктній ситуації. Найважливішою передумовою неприпустимості загострення конфліктної ситуації є педагогічний такт учителя. 26. Діяльність вчителя як творчий процес. Методи активізації творчої діяльності учнів. Діяльність сучасного вчителя повинна бути спрямована на творчий підхід, тому що особистість учня самореалізується під час розв'язання дискусійних питань. Навчання таким чином стає активним, успішним і особистісно привабливим. Сучасний педагог повинен на уроці створювати ситуацію діалогу. Створити ситуацію діалогу на уроці - означає так організувати навчання, щб забезпечити умови: а) для активної позиції учня в пізнавальній діяльності, її переходу в самодіяльність; б) для самовираження учня в навчанні, його самореалізації і самоутвердження; в) для задоволення природної потребии учня в міжособистісному спілкуванні учителя з учнями під час спільної пізнавальної діяльності; г) сприймання вчителем і учнями себе як особистостей, які мають однакові права на повагу, власну думку в процесі пізнавального пошуку і намагаються досягти взаєморозуміння на уроці. Характеристика методів стимулювання навчальної діяльності
І підгрупа: Методи стимулювання інтересу до навчання Дидактичні ігри (пізнавальні ігри, мандрівки, вікторини тощо) - це спеціально планований та пристосований до досягнення навчальних цілей вид ігрової діяльності. Сутність дидактичної гри - моделювання, імітація. Рольова гра передбачає розігрування певних ситуацій, коли школярі виконують конкретні ролі. Ділова гра вимагає з урахуванням конкретних даних імітувати роботу представників науки, окремих професій. Дискусія - суперечка, обговорення будь-якого питання. Цей метод застосовано на обміні думками між учнями та учителем, що вчить самостійно мислити, розвиває здібність до старанної аргументації висунутих положень. Створення ситуації успіху в навчанні передбачає підбір для учнів низки завдань зростаючої складності, диференційовану допомогу та ін. Створення ситуацій інтересу в процесі викладання - використання цікавих пригод, гумористичних уривків тощо, якими легко привернути увагу учнів. Особливе враження справляють цікаві випадковості, несподіванки з життя й дослідницької діяльності вчених. Створення ситуації новизни навчального матеріалу — передбачає, що вчитель прагне на кожному уроці окреслити нові знання, якими збагатилися учні, створює таку морально-психологічну атмосферу, в який вони отримують моральне задоволення від інтелектуального зростання. II підгрупа: Методи стимулювання обов'язку і відповідальності у навчанні Серед цих методів - пояснення суспільної значущості навчання, роз'яснення особистої значущості навчання, пред'явлення навчальних вимог, стимулювання і гальмування у навчанні. Ці методи передбачають: • формування розуміння школярами особистісної значущості навчання; • висування вимог, дотримання яких означає виконання ними свого обов'язку; заохочення до сумлінного виконання навчальних обов'язків; • оперативний контроль за виконанням вимог і в разі потреби — вказівки на недоліки, зауваження; • гуманне покарання, яке вимагає глибокого знання дитини, її реальних можливостей та ін. 27. Українська педагогічна думка к.19 — п.20 ст. (Б.Грінченко, С.русова, Х.Алчевська).
Борис Дмитрович Грінченко ( 1863-1910) - педагог, мовознавець, драматург, літературний критик, фольклорист, громадський діяч. Народився в Харківській губернії. Під час навчання у Харківському реальному училищі під впливом Т.Г.Шевченка почав писати літературні твори українською мовою. 16 років за поширення народної літератури серед учнів його заарештували і він потрапив до в'язниці. У 1881 році екстерном склав іспити при Харківському університеті на звання народного учителя. Вчителював у школах Східної України, де почав публікувати статті про тяжке становище народних учителів. Педагогічні праці: „Яка тепер народна школа на Україні" (1896), „ На беспросеетном пути. Об украинской школе»(1905), „Перед широким світом" (1907) та в художніх творах „Екзамен", „Непокірний", „Украла". Він показав життя і працю вчителів сільських шкіл, висміяв тих, хто перешкоджав їм у роботі. 1907 - 1909 рр. вийшов його чотиритомний „Словар української мови", який був першим великим зібранням лексичних фондів української мови. 1907 р. - „Українська граматика до науки читання й писанняяку він створив для роботи в сільській школі і якою користувався в період своєї педагогічної діяльності. Зміст підручника відповідав принципу доступності і викликав у дітей інтерес до навчання. „Рідне слово" - книга для читання в школі, яка складалася з трьох розділів: букварної частини, „читання після азбуки" та зразків каліграфії. Б.Грінченко стояв біля витоків дитячої української літератури. Оповідання „Панько", „Ксенія", „Дзвінок", „Олеся", „Сестриця Галя", „Сама, зовсім сама", в яких розкрив психологію дитячої душі, показав долю дітей-сиріт, їхню працю в шахтах, зупинився на героїчних вчинках дітей, наголосив на дитячих стражданнях, які зробили юні створіння передчасно дорослими. 1902 рік - редактор щотижневої газети демократичного спрямування „Громадська думка" ( „РАДА") і літературно-художнього щомісячника ліберально-буржуазного спрямування „Нова громада". 1906 -1909 рр. - очолював Київське культурно-освітнє товариство „Просвіта" , вплив на розвиток національної культури. - нова школа має надати освіті розвивальний, виховуючий характер; - всі знання, яких учень набуває в школі, мають бути тільки засобами для розвитку розумової сили учнів і всі предмети її навчального курсу повинні строго відповідати цій меті; - педагог відкидав зазубрювання, неусвідомлене запам'ятування, протиставляючи навчальну роботу, що розвивала образне й абстрактне мислення, забезпечувала глибину знань. ж методи навчання: самостійне читання, рецензії на прочитані книги, обговорення прочитаного. * учитель - високоосвічена , високоморальна людина, яка досконало знає свою справу, сумлінно виконує вчительський обов'язок; справедлива, послідовна, цілеспрямована; „очоловічення" школи - проблема порушена Б.Гринченком і сьогодні є невирішеною. Про емансипацію жінки. Б.Гринченко приділяв увагу проблемі емансипації жінки і шукав конкретних шляхів її вирішення. У центрі уваги письменника жіночі образи німецького поета (Шіллера „Вільгельм Тель", „ Орлеанська Діва") - виділено основні жіночі типи, під які „ можна підвести коли не всіх, то мало не всіх жінок ". До першого типу належать жінки вузького світу домашніх інтересів і обов'язків. До другого - жінки, які вміють поєднувати обов'язки дружини, матері з участю у громадському житті. До третього - жінки героїчного складу, які самовіддано служать передовій суспільній ідеї. Потребам революційного часу, на думку Бориса Грінченка, найбільше відповідав другий тип жінки. Це тип мудрої, щирої трудівниці-дружини, характерний для українського світогляду. Визнанням заслуг Б.Д.Грінченка в боротьбі за емансипації жінки стало присвоєння його імені жіночій гімназії у Львові. Софія Федорівна Русова ( 1856-1940) - педагог, визначний діяч у галузі національного дошкільного виховання України, письменниця, літературознавець, перекладачка. Дочка француженки і шведа, народилася у с.Олешні на Чернігівщині. Софія була п'ятою дитиною. Її дитячі роки пройшли серед чудової природи, в оточенні людей, які дотримувались українських народних звичаїв. Сім'я Ліндфорс підтримувала добрі стосунки з селянами. Все це, безумовно, благотворно впливало на Софію, на формування її світогляду та ставлення до українського народу. Вона вважала Україну вітчизною, не мислила своєї долі поза нею. Педагогічну діяльність С.Русова розпочала у 15 річному віці - організувала перший у Києві дитячий садок. З 1872 р. увійшла в Українську громаду і присвятила себе культурно-освітній роботі. Працювала: вихователем дитячого садка, вчителем школи, викладачем і професором на Вищих жіночих курсах, у Фребелівському педагогічному інституті в Києві, у Кам'янець-Подільському університеті (лектором педагогіки), професором педагогіки Українського педагогічного інституту імені М.Драгоманова у Празі. Вона була членом Української Центральної ради, головою Департаменту дошкільної та позашкільної освіти в уряді УНР, фундатором жіночого руху в Україні, співробітником багатьох журналів, співзасновником Української педагогічної академії. Перу С.Русової належать фундаментальні праці з педагогіки : „Дошкільне виховання", „Теорія і практика дошкільного виховання", „Дидактика", „Сучасні течії в новій педагогіці", „ Роль жінки в дошкільному вихованні", „Моральні завдання сучасної школи", „Єдина діяльна (трудова) школа", „Нова школа" та ін. Мета виховання: виховувати українськими засобами розумну, працьовиту дитину, не відірвану від свого народу, а навпаки - пов'язану з ним пошаною до всього свого, знаннями того, серед чого вона виростає. Виховання розпочиналося з народження дитини. Засобами колискової, забавлянок, народних казок, ігор, пісень, лічилок, загадок. У системі національної освіти і виховання надзвичайну увагу приділяла: - дошкільному вихованню, залучення до різноманітних видів діяльності: художньо-естетичної, навчальної, трудової, ігрової; значну увагу приділяла моральному, розумовому, естетичному, трудовому вихованню ( мост - між школою і родиною); - розробляє методику навчання та виховання дітей: досліджує проблеми розвитку мови і мовного навчання, науки чисел, морально- соціального виховання, підготовки педагогічних кадрів; - головним завданням педагога вважає розвиток самостійності дитини; вчитель має бути розкутим і самостійним у складанні навчальної програми, у використані форм і методів навчальної діяльності; врахування індивідуальних особливостей дітей; провідний метод виховання - приклад дорослих і всіх тих, з ким спілкується дитина. С.Русова знаходить органічну єдність між національною та загальнолюдською культурою і вважає таку єдність концептуальною основою виховання. Вона формулює основні принципи виховання гармонійної людини, громадян ина: - індивідуальність, пристосованість до природи дитини; - відповідність особливостям і потребам своєї країни, нації; - відповідність соціально-культурним вимогам часу; - єдність суспільного і родинного виховання; - благочинність, моральність. Христина Даніліївна Алчевська ( 1841- 1920) - український педагог- просвітитель, харківська вчителька. Відіграла провідну роль у розвитку недільних шкіл на Україні. Початком педагогічної діяльності прийнято вважати початок епохи «ходіння в народ» (60-ті роки XIX ст.). У цей час вона багато читає, пише вірші, відвідує у Курську гурток молоді, захоплюється творами Г.Чернишевського, А.Добролюбова, О.Герцена. Недільна школа Х.Алчевської являла собою унікальне, гідне подиву явище в історії вітчизняної педагогіки. Діяльність школи: - кількість учнів збільшилася з 100 до 317, а потім до 619; - поділ на класи здійснювався одночасно за віком і рівнем підготовки; - початкова освіта - безкоштовно; - навчання з усіх пердметів велося за спеціальними програмами, що передбачали посилену роботу в класі; - домашнє завдання передбачало читання художнії творів. У 1885 році програми навчання були вперше надруковані (взагалі вони витримали чотири видання) і впродовж трьох десятиліть були своєрідним орієнтиром для багатьох недільних шкіл Росії. В історію педагогіки вона ввійшла як основоположник методики навчання грамоти дорослих (посібник «Книга дорослих», методико- бібліографічний порадник «Що читати народові?»). Нею також була розроблена методика проведення літературних бесід з учнями, що були введені як обов'язкові до плану навчання.
|
