ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Економічна думка Стародавнього Сходу

Пе­ре­хід до ра­бо­вла­с­ни­ць­ко­го су­с­пі­ль­с­т­ва внаслідок роз­па­ду пе­р­ві­с­но­го ла­ду ра­ні­ше за всіх був здій­с­не­ний в кра­ї­нах Ста­ро­да­в­ньо­го Схо­ду: Ас­си­рії, Єгип­ті, Фі­ні­кії, Пе­р­сії, Ін­дії, Ки­та­ї. При­ро­д­ні умо­ви в цих кра­ї­нах за­вдя­ки те­п­ло­му клі­ма­ту, на­яв­но­с­ті ро­дю­чих зе­мель спри­я­ли, з од­но­го бо­ку, бу­р­х­ли­во­му роз­ви­т­ку рільництва, а, з ін­шо­го, зу­мо­в­лю­ва­ло пе­в­ні тру­д­но­щі об­ро­б­ки зе­м­лі. Не­ста­ча во­ди для ста­бі­ль­но­го ве­ден­ня сіль­сь­ко­го­с­по­дар­сь­ко­го ви­ро­б­ництва ви­зна­ча­ла не­об­хід­ність ство­рен­ня роз­ви­ну­тих іри­га­цій­них си­с­тем, що неминуче ви­ма­га­ло об’­єд­нан­ня зу­силь ве­ли­кої гру­пи лю­дей, тоб­то іс­ну­ван­ня центра­лі­зо­ва­ної фо­р­ми управ­лін­ня, а, зна­чить, і центра­лі­зо­ва­ної вла­ди. Унаслідок цього тут сфо­р­му­ва­в­ся спе­ци­фі­ч­ний, так зва­ний азі­ат­сь­кий спо­сіб ви­ро­б­ни­ц­т­ва, в яко­му дер­жа­ва була роз­по­ря­д­ни­ком усіх зро­шу­ва­ль­них ро­біт і вер­хо­в­ним вла­с­ни­ком зе­мель.

Ви­рі­шен­ня рі­з­но­ма­ні­т­них еко­но­мі­ч­них про­блем, що по­ста­ва­ли пе­ред кра­ї­на­ми Ста­ро­да­в­ньо­го Схо­ду, по­в’я­зу­ва­ло­ся з ак­ти­в­ною участю дер­жа­ви в еко­но­мі­ч­но­му жит­ті. Пи­тан­ня ро­лі дер­жа­ви (її пра­ви­те­ля), по­шу­ку спів­від­но­шен­ня су­с­пі­ль­ної та при­ва­т­ної вла­с­но­с­ті, а та­кож ефе­к­ти­в­них ме­ха­ні­з­мів дер­жа­в­но­го управ­лін­ня знай­шли своє вті­лен­ня, в ос­но­в­но­му, у ви­гля­ді рі­з­но­ма­ні­т­них по­вчань та за­ко­но­да­в­чих ак­тів.

Ста­ро­да­в­ній Єги­пет.Ті па­м’я­т­ки давни­ни, яки дій­ш­ли до на­ших днів, до­зво­ля­ють стве­р­джу­ва­ти, що вже на по­ча­т­ку ІІІ тис. до н.е. в Єги­п­ті скла­ла­ся си­с­те­ма зро­шен­ня, не­об­хід­на для по­стій­но­го ре­гу­лю­ван­ня водного ре­жи­му Ні­лу. Ор­га­ні­за­ція по­ді­б­ної си­с­те­ми, яку по­трі­б­но бу­ло по­стій­но під­три­му­ва­ти й по­кра­щу­ва­ти, ста­ла мо­гу­т­нім стимулом для фо­р­му­ван­ня жо­р­с­т­кої бю­ро­к­ра­ти­ч­ної си­с­те­ми кра­ї­ни, ос­но­в­ною лан­кою якої ста­ли чи­с­лен­ні чи­но­в­ни­ки (пи­с­арі). Са­ме тво­ри пи­с­арів до­но­сять до нас еко­но­мі­ч­ні осо­б­ли­во­с­ті й по­гля­ди ті­єї епо­хи.

Се­ред подібних ро­біт можна назвати: “Ви­с­ло­ви Іпу­се­ра” і “Про­ро­ц­т­во Не­фе­р­ті” (бли­зь­ко ХХІ­ІІ −­ ХХІ ст. до н. е.), “По­вість про кра­с­но­мо­в­но­го жи­те­ля оа­зи­су”, “І­с­то­рія па­с­ту­ха”, “По­в­чан­ня Ах­тоя, си­на Ду­а­у­фа, своє­му си­ну Пі­о­пі” (ХVIII − XVI ст. до н.е.) та ін­ші. Од­ним з най­більш ві­до­мих тво­рів, у яко­му роз­кри­ва­ють­ся прин­ци­пи дер­жа­в­но­го управ­лін­ня, є “По­в­чан­ня ге­ра­к­лі­о­поль­сь­ко­го ца­ря своє­му си­но­ві Ме­рі­ка­ри” (XXII ст. до н. е.).

У “По­в­чан­ні” наочно мо­ж­на про­слі­дкувати зміст еко­но­мі­ч­них фу­н­к­цій вер­хо­в­но­го пра­ви­те­ля Єги­п­ту, що по­да­ють­ся у фо­р­мі ре­ко­ме­н­да­цій ста­ро­го ца­ря мо­ло­дому. Се­ред них:

− збе­ре­жен­ня та змі­ц­нен­ня іє­ра­р­хі­ч­ної пі­ра­мі­ди се­ред чи­но­в­ни­ків, для то­го щоб апа­рат управ­лін­ня пра­цю­вав “як один за­гін”;

− під­три­м­ка й про­су­ван­ня най­більш зді­б­них се­ред під­даних, у то­му чи­с­лі шля­хом ви­су­ван­ня лю­дей з ни­ж­чих за со­ці­а­ль­ним ста­ту­сом про­ша­р­ків на­се­лен­ня, рекомендація не ро­би­ти рі­з­ни­ці між “си­на­ми зна­т­ни­ми та про­с­ти­ми”, під­би­ра­ю­чи “до се­бе лю­ди­ну за спра­ви її” ;

− по­стій­на тур­бо­та про під­три­м­ку ро­дю­чо­с­ті зе­м­лі, роз­ши­рен­ня зе­ме­ль­них площ, про­ве­ден­ня но­вих і під­три­ман­ня вже іс­ну­ю­чих ка­на­лів для зро­шен­ня. Ре­ко­ме­н­ду­єть­ся за­лу­ча­ти до ви­рі­шен­ня цих про­блем не тіль­ки се­лян, але й (у не­воєнний час) ар­мі­ю.

Цей та ін­ші па­м’я­т­ки іс­то­рії сві­д­чать про те, що в лі­те­ра­ту­рі Ста­ро­да­в­ньо­го Єги­п­ту зна­йшли ві­до­бра­жен­ня ба­га­то пи­тань ор­га­ні­за­ції та управ­лін­ня дер­жав­ним го­с­по­дар­с­т­вом. Пе­рі­оди­ч­но про­во­ди­ли­ся пе­ре­пи­си на­се­лен­ня, де вра­хо­ву­ва­ли­ся йо­го ві­ко­ві й про­фе­сій­ні осо­б­ли­во­с­ті, скла­да­ли­ся зе­ме­ль­ні ка­да­с­т­ри, здій­с­ню­ва­в­ся роз­ра­ху­нок ма­те­рі­а­ль­них і тру­до­вих ре­сур­сів, не­об­хід­них для ве­ли­че­з­но­го за сво­ї­ми ма­с­ш­та­ба­ми іри­га­цій­но­го та куль­то­во­го бу­ді­в­ни­ц­т­ва. Окрім то­го, зна­ч­на ча­с­ти­на іс­то­ри­ч­ної лі­те­ра­ту­р­ної спа­д­щи­ни Єги­п­ту до­но­сить до нас уяв­лен­ня ста­ро­да­в­ніх єги­п­тян про при­ва­т­ну вла­с­ність, роз­ви­ток то­ва­р­но-­гро­шо­вих від­но­син, раб­с­т­во. Остан­нє, яке но­си­ло в ос­но­в­но­му до­ма­ш­ній ха­ра­к­тер, до­сить ча­с­то су­про­во­джу­ва­ло по­зи­ч­ко­ві від­но­си­ни, ко­ли в рахунок ви­пла­ти бо­р­гу від­да­вали кре­ди­то­ру на пе­в­ний час ра­бів або ра­бинь. Бо­р­го­ві зо­бо­в’я­зан­ня укла­да­ли­ся як в на­ту­ра­ль­ній, так і в гро­шо­вій фо­р­мі, а від­со­т­ки на ці зо­бо­в’я­зан­ня нараховувались до­сить ви­со­кі.

Ста­ро­да­в­ній Ва­ви­лон. Най­більш ві­до­мі па­м’я­т­ки пе­р­ших ци­ві­лі­за­цій Ва­ви­ло­на, кра­ї­ни, яка роз­та­шо­ву­ва­ла­ся у ме­жи­річ­чі рі­чок Ти­г­р і Єв­ф­ра­т, да­ють сьо­го­дні мо­ж­ли­вість про­слі­дкува­ти на­ма­ган­ня пра­ви­те­лів кра­ї­ни за­ко­но­да­в­чо ви­рі­ши­ти іс­ну­ю­чі то­ді про­бле­ми роз­ви­т­ку при­ва­т­но­вла­с­ни­ць­ких від­но­син і то­ва­р­но-­гро­шо­во­го обі­гу.

Те­к­с­ти за­ко­нів ца­ря Еш­ну­н­ни (ХХ ст. до н. е.) мі­с­тять вста­но­в­ле­ні дер­жа­вою тве­р­ді ці­ни в гро­шо­вих оди­ни­цях си­к­лях (1 сикль – 8,4 грама срі­б­ла) на ос­но­в­ні про­ду­к­ти (яч­мінь, ма­с­ло, во­в­ну, сіль, мідь і т.д.), регламентують величину оплати на­й­ма­них працівників, рі­в­ні оре­н­д­ної пла­ти, роз­мі­ри штра­фів, но­р­ми по­зи­ч­ко­вих від­со­т­ків, величину пла­ти за ви­хо­ван­ня дітей, збе­рі­ган­ня цінностей то­що. Подібне жо­р­с­т­ке регулювання еко­но­мі­ч­них від­но­син по­яс­ню­єть­ся за­гро­зою для но­р­ма­ль­но­го фу­н­к­ці­о­ну­ван­ня дер­жа­ви та її ін­сти­ту­тів (осо­б­ли­во ар­мії) унаслідок роз­ви­т­ку то­ва­р­но-­гро­шо­во­го обі­гу, осо­б­ли­во ли­х­вар­сь­ких опе­ра­цій, що су­про­во­джу­ва­ло­ся зни­жен­ням по­да­т­ко­вих над­хо­джень у ка­з­ну і збі­ль­шен­ням чи­се­ль­но­с­ті тих ві­ль­них об­щин­ни­ків, які за бо­р­ги пе­ре­хо­дять у раб­с­т­во і по­пов­ню­ють про­ша­рок не­по­в­но­пра­в­них гро­ма­дян.

У ко­де­к­сі за­ко­нів ца­ря Ха­м­му­ра­пі (XVIII ст. до н. е.), які були ви­сі­че­ні на чо­р­но­му ба­за­ль­то­во­му сто­в­пі і включали 282 стат­ті, най­більш ва­ж­ли­ви­ми з то­ч­ки зо­ру еко­но­мі­ч­ної ду­м­ки бу­ли ті, що ре­г­ла­ме­н­ту­ва­ли від­но­си­ни вла­с­но­с­ті, оре­н­ди, ли­х­вар­с­т­ва і най­му.

Так, у на­ма­ган­ні за­хи­с­ти­ти вла­с­ність гро­ма­дян Ва­ви­ло­на в ко­де­к­сі за­бо­ро­нявся про­даж та від­чу­жен­ня їхніх зе­ме­ль­них ді­ля­нок. Осо­б­ли­ва ува­га в цьому документі при­ді­ля­єть­ся за­хи­с­ту вла­с­но­с­ті царя і дер­жа­в­них слу­ж­бо­в­ців, на­сам­пе­ред во­ї­нів. За кодексом законів вавилонські гро­ма­дя­ни, які бу­ли продані в ра­бство за ме­жа­ми сво­єї дер­жа­ви, при по­ве­р­ненні на батьківщину ставали вільними. Од­но­ча­с­но, по­діл су­с­пі­ль­с­т­ва на ра­бів і ра­бо­вла­с­ни­ків ува­жа­в­ся при­ро­д­ним і до­ві­ч­ним.

У ко­де­к­сі чі­т­ко ви­зна­ва­ли­ся пра­ва при­ва­т­ної вла­с­но­с­ті, а спро­би зазіхати на неї ка­ра­ли­ся че­рез рі­з­ні фо­р­ми штра­ф­них са­н­к­цій, від­да­ванням у раб­с­т­во або сме­р­т­ною ка­ро­ю. Законом за­хи­ща­ли­ся ін­те­ре­си учас­ни­ків то­р­го­вих угод і вста­но­в­лю­ва­ла­ся си­с­те­ма розрахунків, що спри­я­ло роз­ви­т­ку то­р­гове­ль­них відносин.

До­сить жо­р­с­т­ко дер­жа­ва ре­г­ла­ме­н­ту­ва­ла ді­я­ль­ність ли­х­ва­рів. Так, ма­к­си­ма­ль­ний ли­х­вар­сь­кий від­со­ток ста­но­вив 20% в гро­шо­вій фо­р­мі та од­ну тре­ти­ну від су­ми бо­р­гу у на­ту­ра­ль­ній фо­р­мі, а у ви­па­д­ку не­вро­жаю до­зво­ля­ло­ся відсрочити повернення боргу ще на один рік без спла­ти до­да­т­ко­вих від­со­т­ків. У ко­де­к­сі за­ко­нів ца­ря Ха­м­му­ра­пі жо­р­с­т­ко об­ме­жується трьо­ма ро­ка­ми те­р­мін бо­р­го­во­го раб­с­т­ва, ве­ли­ка ува­га при­ді­ля­єть­ся ре­гу­лю­ван­ню від­но­син най­му (як лю­дей, так і май­на), ре­г­ла­ме­н­ту­єть­ся роз­мір пла­ти за на­й­ма­ну пра­цю.

Ста­ро­да­в­ня Ін­ді­я. Роз­ви­ток еко­но­мі­ч­ної ду­м­ки Ста­ро­да­в­ньої Ін­дії відображено в лі­те­ра­ту­р­но-­ре­лі­гій­них па­м’я­т­ках, які мі­с­тять у со­бі ба­га­тий ма­те­рі­ал про со­ці­а­ль­но-­еко­но­мі­ч­ні осо­б­ли­во­с­ті роз­ви­т­ку країни. У них роз­гля­да­єть­ся ва­ж­ли­ва роль дер­жа­ви в су­с­пі­ль­с­т­ві, до еко­но­мі­ч­них фу­н­к­цій якої від­но­сять­ся про­бле­ми за­без­пе­чен­ня до­хо­дів і ре­г­ла­ме­н­та­ції го­с­по­дар­сь­кої ді­я­ль­но­с­ті, ві­до­бра­жа­ються про­це­си ін­те­н­си­в­но­го бу­ді­в­ни­ц­т­ва в Ін­дії міст, поширення при­ва­т­ної вла­с­но­с­ті й ра­бо­во­ло­дін­ня, початок карбування монет, ство­рен­ня в ІІІ ст. до н. е. пер­шої об’єднаної дер­жа­ви. Ви­зна­ч­не мі­с­це се­ред цих тво­рів посідає зна­ме­ни­тий тра­к­тат “Ар­т­ха­ша­с­т­ра”, написаний у пе­р­ші сто­літ­тя на­шої ери, про­те з ши­ро­ким ви­ко­ри­с­тан­ням ма­те­рі­а­лу творів більш ран­нього періоду (IV − ІІІ ст. до н. е). Авторство цьо­го тра­к­та­ту про ми­с­те­ц­т­во по­лі­ти­ки й управ­лін­ня дер­жа­вою при­пи­су­єть­ся бра­х­ма­ну на ім’я Ка­у­ті­лья Ві­ш­ну­гу­п­та – ра­д­ни­ку ца­ря Ча­ндра­гу­п­ти I.

Як ви­д­но із са­мої на­зви (“а­р­т­ха” – ма­те­рі­а­ль­на ко­ристь; “ша­с­т­ра” − на­у­ка, на­у­ко­вий твір), ця ро­бо­та при­свя­че­на прин­ци­пам отри­ман­ня від ді­я­ль­но­с­ті ма­те­рі­а­ль­ної ви­го­ди. Метою діяльності держави (її ца­ря) вважається приєднання зе­м­ель, на­се­ле­них лю­дь­ми, а значить роз­ши­рен­ня своєї те­ри­то­рії. Роз­ши­рен­ня те­ри­то­рій, в свою чер­гу, до­зво­ляє збі­ль­ши­ти кі­ль­кість пла­т­ни­ків по­да­т­ків, а, от­же, роз­мі­ри ка­з­ни. Остан­ня, в свою чер­гу, до­зво­ляє утри­му­ва­ти бі­ль­ше за чисельностю вій­сь­ко для, зно­ву ж таки, ре­а­лі­за­ції ос­но­в­ної ме­ти – роз­ши­рен­ня те­ри­то­ріальних меж дер­жа­ви.

Як ме­ха­ні­з­м по­пов­нен­ня дер­жа­в­ної ка­з­ни, ав­тор ре­ко­ме­н­дує правите­лю утри­му­ва­ти ефе­к­ти­в­ний дер­жа­в­ний апа­рат, який по­ви­нен ре­гу­лю­ва­ти усі виробничі відносини (осо­б­ли­во про­ві­д­ну сільськогосподарську га­лузь), зби­ра­ти по­да­т­ки, роз­ши­ря­ти бу­ді­в­ни­ц­т­во і за­без­пе­чу­ва­ти охо­ро­ну іри­га­цій­них спо­руд. На­ре­ш­ті, для га­ра­н­ту­ван­ня надходжень у казну дер­жа­ви “А­р­т­ха­ша­с­т­ра” пропонує регламентувати сам ме­ха­нізм фо­р­му­ван­ня до­хо­дів, ана­лі­зує осно­в­ні ви­ди їхніх джерел − при­бу­т­ки від дер­жа­в­них (ца­ре­вих) підпри­ємств, а також рі­з­но­ма­ні­т­ні по­да­т­ки, ми­то й штра­фи, які стягуються з на­се­лен­ня. По­да­т­ки роз­гля­да­ють­ся як плата населення, що йде ца­ре­ві у ви­на­го­ро­ду за охо­ро­ну кра­ї­ни від зо­в­ні­ш­ньої не­без­пе­ки та вну­т­рі­шніх за­ко­ло­тів.

“А­р­т­ха­ша­с­т­ра” то­р­ка­єть­ся та­кож пи­тань то­р­гі­в­лі як од­но­го зі спо­со­бів зба­га­чен­ня дер­жа­в­ної ска­р­б­ни­ці. Ва­ж­ли­вою скла­до­вою ре­г­ла­ме­н­та­ції то­р­гі­в­лі був на­гляд за ці­на­ми та отри­му­ва­ним при­бу­т­ком. Ри­н­ко­ві на­гля­да­чі мо­г­ли вста­но­в­лю­ва­ти «спра­ве­д­ли­ві ці­ни» на то­вар, а на ау­к­ці­о­нах стя­га­ти рі­з­ни­цю між ри­н­ко­вою та ого­ло­ше­ною ці­ною у державну казну. При­бу­ток вклю­ча­в­ся в ці­ну то­ва­рів як ча­с­ти­на ви­трат, і йо­го но­р­ма за­зда­ле­гідь фі­к­су­ва­ла­ся − для мі­с­це­вих то­ва­рів у роз­мі­рі 5% від вста­но­в­ле­ної ці­ни, а для іно­зе­м­них то­ва­рів − 10%.

Ста­ро­да­в­ній Ки­тай.Еко­но­мі­ч­на ду­м­ка Ста­ро­да­в­ньо­го Ки­таю ви­ни­к­ла і роз­ви­ва­ла­ся в ра­м­ках за­га­ль­них фі­ло­соф­сь­ких і по­лі­тич­них учень. Та­кі ос­но­в­ні те­чії су­с­пі­ль­ної ду­м­ки як кон­фу­ці­ан­с­т­во, да­о­сизм, ле­гізм і мо­їзм офо­р­ми­ли­ся в VI − III ст. до н. е. і мі­с­тять у со­бі ві­до­мо­с­ті про еко­но­мі­ч­не жит­тя то­го ча­су.

За­сно­в­ни­ком кон­фу­ці­ан­с­т­ва вва­жа­ють Кун-­Цзи або Кон­фу­ція (551 – 479 рр. до н.е.). Йо­го вчен­ня бу­ло офо­р­м­ле­не послідовниками в збі­р­ку “Лунь юй” (“Бе­сі­ди та су­джен­ня”), де окрім за­га­ль­них фі­ло­соф­сь­ких прин­ци­пів жит­тє­ді­я­ль­но­с­ті лю­ди­ни і су­с­пі­ль­с­т­ва, при­су­т­ні та­кож і уяв­лен­ня Кон­фу­ція про го­с­по­дар­сь­кі від­но­си­ни.

Кон­фу­цій ви­су­ває ідею “при­ро­д­но­го пра­ва”, за якою в ос­но­ві су­с­пі­ль­но­го уст­рою по­кла­де­но бо­же­с­т­вен­не на­ча­ло і по­діл су­с­пі­ль­с­т­ва на “ви­ще­с­то­я­чих” та “ни­ж­че­с­то­я­чих” є цілком при­ро­д­ним. Та­кож “при­ро­д­ним” вважається іс­ну­ван­ня рі­з­них форм вла­с­но­с­ті – ко­ле­к­ти­в­ної (вла­с­но­с­ті се­лян­сь­ких об­щин) і при­ва­т­но­ї.

Учен­ня Кон­фу­ція спрямоване на по­си­лен­ня ав­то­ри­те­ту дер­жа­ви і вла­ди вер­хо­в­но­го пра­ви­те­ля Ки­таю, хо­ча іде­ал дер­жа­ви мислитель зна­хо­див у ми­ну­ло­му, в прин­ци­пах па­т­рі­а­р­ха­ль­но­го уст­ро­ю. На його думку добробут на­ро­ду за­ле­жить від які­с­но­го го­с­по­да­рю­ван­ня, а сум­лін­на пра­ця при­м­но­жує ба­гат­с­т­во як на­ро­ду в ці­ло­му, так і йо­го во­ло­да­ря. Для зме­н­шен­ня іс­ну­ю­чих про­ти­річ Кон­фу­цій ви­су­нув ці­лу со­ці­а­ль­ну про­гра­му, за якою не­об­хід­но роз­по­ді­ля­ти ба­гат­с­т­во більш рі­в­но­мі­р­но, по­ле­г­ши­ти тя­гар по­да­т­ків і за­лу­ча­ти на­се­лен­ня до ви­ко­нан­ня громадських ро­біт, вра­хо­ву­ю­чи сіль­сь­ко­го­с­по­дар­сь­кий цикл.

Ін­шим ви­зна­ч­ним пред­ста­в­ни­ком ста­ро­да­в­ньо­го кон­фу­ці­ан­с­т­ва був Мен-цзи (372 – 289 ро­ки до н. е.), або вчи­тель Мен. Він ви­сту­пав за чі­т­кий по­діл сус­пі­ль­с­т­ва на “керівників і ке­ро­ва­них”, бо не­рі­в­ність – це “во­ля не­бе­с­на”. Цим він ви­пра­в­до­вує про­ти­річ­чя між ба­га­тим чи­но­в­ни­ц­т­вом та ари­с­то­к­ра­ті­єю (представниками ро­зу­мо­вої пра­ці) з од­но­го бо­ку і се­лян­с­т­вом (представниками фі­зи­ч­ної пра­ці) з ін­шо­го. Од­но­ча­с­но Мен-­цзи ви­сту­пав про­ти збі­ль­шен­ня ра­бо­вла­с­ни­ць­ко­го гно­б­лен­ня, на за­хист об­щи­ни, еко­но­мі­ч­них ін­те­ре­сів се­лян.

З кри­ти­кою кон­фу­ці­ан­с­т­ва ви­сту­пали Мо-­цзи (479 − 400 до н. е.) і йо­го при­хи­ль­ни­ки (мо­ї­с­ти). Мо­ї­с­ти про­па­гу­ва­ли при­ро­д­ну рі­в­ність лю­дей, ви­сту­па­ли про­ти ста­но­во­го по­ді­лу су­с­пі­ль­с­т­ва, за­су­джу­ва­ли раб­с­т­во, при­ві­леї зна­ті. Во­ни вва­жа­ли фі­зи­ч­ну пра­цю дже­ре­лом ба­гат­с­т­ва й за­кли­ка­ли всіх ста­ран­но пра­цю­ва­ти, щоб до­ся­г­ти ща­с­тя й до­б­ро­бу­ту. Шлях до вдо­с­ко­на­лен­ня суспільного жит­тя Мо-цзи та йо­го при­хи­ль­ни­ки вба­ча­ли через утве­р­джен­ня у від­но­си­нах між лю­дь­ми прин­ци­пів “за­га­ль­ної лю­бо­ві” і “вза­є­м­ної ви­го­ди”.

У VI − III ст. до н. е. в Ки­таї ви­ни­к­ла шко­ла ле­гі­с­тів. Во­на по­в`я­за­на з погля­да­ми ви­зна­ч­них по­лі­тич­них ді­я­чів то­го ча­су: Лі Куя (424 − 386 до н. е.), Гун­сунь Яна (390 − 338 до н. е.), Хань Фея (280 − 233 до н. е.) та ін­ших. Ле­гі­с­ти ви­сту­па­ли за управ­лін­ня кра­ї­ною за до­по­мо­гою за­ко­нів, бу­ли при­хи­ль­ни­ка­ми по­лі­тич­ної центра­лі­за­ції та об’єд­нан­ня кра­ї­ни.

Лі Куй (пе­р­ший мі­ністр пра­ви­те­ля цар­с­т­ва Вей) склав «Звід» усіх за­ко­нів, які існували раніше. Цей документ став ос­но­вою за­ко­но­дав­ст­ва у пе­рі­од III ст. до н. е. − III ст. н. е. Мислитель був автором учен­ня про най­по­в­ні­ше ви­ко­рис­тан­ня сил зе­м­лі, він ви­сту­пав за дер­жа­в­не ре­гу­лю­ван­ня хлі­б­но­го ри­н­ку. Дер­жа­ва, на ду­м­ку Лі Куя, му­сить ре­гу­лю­ва­ти ці­ни на зе­р­но, за­ку­по­ву­ю­чи йо­го у вро­жай­ні ро­ки і продаючи за тве­р­ди­ми ці­на­ми у не­вро­жай­ні ро­ки, під час сти­хій­ного лиха і голоду.

Еко­но­мі­ч­ні по­гля­ди Гу­н­сунь Яна (Шан Яна) ви­кла­де­но у „Кни­зі прави­те­ля об­ла­с­ті Шан”, упорядкований йо­го уч­ня­ми у кі­н­ці IV − пе­р­шій по­ло­ви­ні III ст. до н. е. На пе­ре­ко­нан­ня Шан Яна, про­цві­тан­ня дер­жа­ви до­ся­га­єть­ся дво­ма шля­ха­ми – роз­ви­т­ком сільського господарства і ве­ден­ням вій­ни. Му­д­ро­му пра­ви­те­лю для ве­ден­ня во­єн і утри­му­ван­ня чи­но­в­ни­ків не­об­хід­но по­стій­но під­три­му­ва­ти ве­ли­кі за­па­си про­до­во­ль­с­т­ва. А оскі­ль­ки, на ду­м­ку Шан Яна, сіль­сь­ке го­с­по­дар­с­т­во то­го­ча­с­но­го Ки­таю пе­ре­бу­ва­ло у за­не­дба­но­му ста­ні, дер­жа­ва му­си­ла ак­ти­в­но про­во­ди­ти по­лі­ти­ку „по­ве­р­нен­ня до зе­м­лі”. Шан Ян про­по­ну­вав здійсни­ти за­га­ль­ний по­дві­р­ний пе­ре­пис се­лян і за­ко­но­да­в­чо ввести єди­ний по­да­ток із кі­ль­ко­с­ті зі­бра­но­го зе­р­на, на­си­ль­но за­лу­ча­ти до обробітку землі ле­да­рів і волоцюг, зна­ч­но під­ви­щи­ти збори на ми­тницях і ри­н­ках, щоб за­по­бі­г­ти ску­по­ву­ван­ню зер­на за низькими ці­на­ми та спе­ку­ля­ції ним у не­вро­жай­ні ро­ки.

Осо­б­ли­ве мі­с­це в іс­то­рії су­с­пі­ль­ної ду­м­ки Ки­таю посідає тра­к­тат “Гуань-цзи”. Ав­то­ри «Гу­а­нь-­цзи» ви­хо­дять з то­го, що мо­гу­т­ність дер­жа­ви зро­с­тає завдя­ки на­по­ле­г­ли­вій пра­ці. Най­ва­ж­ли­ві­шою умо­вою за­без­пе­чен­ня стій­ко­го роз­ви­т­ку еко­но­мі­ки вва­жа­ло­ся змі­ц­нен­ня сільського господарства. З цією метою ав­то­ри тра­к­та­ту ра­ди­ли здій­с­ни­ти ряд за­хо­дів: ви­зна­чи­ти ро­дю­чість зе­ме­ль­них ді­ля­нок, роз­по­ді­ли­ти їх більш рі­в­но­мі­р­но, уста­но­ви­ти рі­вень опо­да­т­ку­ван­ня від­по­ві­д­но до яко­с­ті зе­м­лі, не за­лу­ча­ти се­лян до ін­ших ро­біт про­тя­гом сіль­сь­ко­го­с­по­дар­сь­ко­го ро­ку, да­ва­ти їм де­ше­ві кре­ди­ти й ор­га­ні­зу­ва­ти для зу­бо­жі­лих у не­вро­жай­ні ро­ки гро­мад­сь­кі ро­бо­ти. У тра­к­та­ті та­кож роз­гля­да­ли­ся пи­тан­ня по­да­т­ків і гро­шо­во­го обі­гу. Про­по­ну­ва­ло­ся за­мі­ни­ти пря­мі по­да­т­ки на за­лі­зо та сіль не­пря­ми­ми, за­сто­со­ву­ва­ти для ста­бі­лі­за­ції го­с­по­дар­с­т­ва но­р­мо­ва­ну емі­сію гро­шо­вих зна­ків. Ба­га­то ідей „Гу­а­нь-­цзи” бу­ло ви­ко­ри­с­та­но в го­с­по­дар­сь­кій прак­ти­ці Ста­ро­да­в­ньо­го Ки­та­ю.

У IV − III ст. до н. е. з’яв­и­ла­ся кни­ж­ка під назвою „Дао де цзин”, в якій ви­кла­да­ють­ся ос­но­в­ні по­ло­жен­ня вчен­ня да­о­си­з­му. Ав­то­ром її вва­жа­ють Лао-­цзи (VI − V ст. до н. е.) − ос­но­во­по­ло­ж­ни­ка да­о­си­з­му й су­час­ни­ка Кон­фу­ці­я. Да­о­сизм ви­сту­пав про­ти со­ці­а­ль­ної не­рі­в­но­с­ті лю­дей, раб­с­т­ва і на­ко­пи­чен­ня ве­ль­мо­жа­ми ба­гатств. У ньо­му мі­с­тить­ся ідея па­си­в­но­го про­те­с­ту, так званого «неді­ян­ня», бо лю­ди зда­т­ні ли­ше зба­г­ну­ти на­вко­ли­ш­ній світ, але не мо­жуть ні­чо­го змі­ни­ти в ньо­му. Лао-­цзи та йо­го по­слі­до­в­ни­ки іде­а­лі­зу­ва­ли ми­ну­ле та за­кли­ка­ли по­ве­р­ну­ти­ся до ко­ли­ш­ніх «до­б­рих» ча­сів.

2.2. Еко­но­мі­ч­ні вчен­ня ан­ти­чної Гре­ці­ї

При­ро­д­но-­ге­о­г­ра­фі­ч­ні осо­б­ли­во­с­ті Ста­ро­да­в­ньої Гре­ції зу­мо­в­лю­ва­ли певну ві­д­о­со­б­ле­ність од­на від од­ної гре­ць­ких об­щин, що роз­ви­валися як мі­ста-де­р­жави (по­лі­си). У мі­с­тах, най­ві­до­мі­ши­ми з яких бу­ли Афі­ни, Спа­р­та, Коринф, Мі­лет, Ха­л­кі­да, про­цві­та­ли ре­ме­с­ло (бу­ді­в­ни­ц­т­во, тка­ц­т­во, суднобудуван­ня, ви­ро­б­ни­ц­т­во ке­ра­мі­ки то­що), яке ба­зу­ва­ло­ся на зна­ч­них власних при­ро­д­них ре­сур­сах, що, в свою чер­гу, сти­му­лю­ва­ло роз­ви­ток то­р­гі­в­лі, в тому числі зо­в­ні­ш­ньої. Шви­д­кий роз­ви­ток ре­ме­сел, то­р­гі­в­лі як най­більш зна­чу­щих для да­в­ньо­гре­ць­кої еко­но­мі­ки, а та­кож сіль­сь­ко­го го­с­по­дар­с­т­ва у VІ­ІІ − ­VІ ст. до н. е. зу­мо­в­лю­є ши­ро­ке ви­ко­ри­с­тан­ня в цих галузях пра­ці ра­бів, які потра­п­ля­ють у кра­ї­ну, в ос­но­в­но­му, за ра­ху­нок ве­ден­ня війн і ко­ло­ні­за­ці­ї інших народів.

Ці осо­б­ли­во­с­ті еко­но­мі­ч­но­го роз­ви­т­ку Да­в­ньої Гре­ції ви­зна­ча­ють пе­в­ну спе­ци­фі­ку су­с­пі­ль­но-­еко­но­мі­ч­них по­гля­дів. Для еко­но­мі­ч­ної ду­м­ки цьо­го періоду ха­ра­к­те­р­не до­слі­джен­ня за­ко­но­мі­р­но­с­тей зро­с­тан­ня до­хі­д­но­с­ті замкнуто­го до­ма­ш­ньо­го го­с­по­дар­с­т­ва, про­блем на­ту­ра­ль­но­го об­мі­ну й гро­шей. По­гля­ди пред­ста­в­ни­ків да­в­ньо­г­ре­ць­кої економічної ду­м­ки набули свого найбільш яскравого ви­ра­жен­ня в пра­цях Ксе­но­фо­н­та, Пла­то­на й Аристотеля. Нижче подаємо коротку характеристику економічної системи кожного з них.

Ксе­но­фонт

(430 – 355 рр. до н. е.)

Афін­сь­кий ари­с­то­к­рат і

по­лі­тич­ний ді­яч, зе­м­ле­вла­с­ник.

Ос­но­в­ні тво­ри – “До­мо­с­т­рой”, “Кі­ро­пе­ді­я”.

Предмет наукових досліджень. Учений об’­єд­нує ко­ло пи­тань, які сто­су­ють­ся про­блем ра­ці­о­на­ль­но­го го­с­по­да­рю­ван­ня, в осо­б­ли­ву га­лузь знань – “ой­ко­но­мі­ю” (від грец. “ой­кос” – го­с­по­дар­с­т­во, “но­мос” – за­кон) і вва­жає, що остан­ня має зо­се­ре­ди­тись на ви­вчен­ні за­ко­нів ве­ден­ня до­ма­ш­ньо­го го­с­по­дарства. “Ой­ко­но­мія – це на­зва на­у­ки, за до­по­мо­гою якої лю­ди мо­жуть зба­га­чу­ва­ти го­с­по­дар­с­т­во, а го­с­по­дар­с­т­во, це все без ви­нятку май­но … те, що ко­ри­с­не в жит­ті, а ко­ри­с­не все те, чим лю­ди­на вміє ко­ри­с­ту­ва­ти­ся”.

Го­с­по­дар­с­т­во для Ксе­но­фо­н­та – це во­ло­дін­ня і май­но в ос­но­в­ній га­лу­зі ви­ро­б­ни­ц­т­ва – сільському господарстві. “Сільське господарство – ма­ти і го­ду­валь­ни­ця всіх про­фе­сій. … Ко­ли хлібо­роб­с­т­во про­цві­тає, про­цві­та­ють і ін­ші ми­с­те­ц­т­ва”. Ос­но­в­ним фа­к­то­ром ви­ро­б­ни­ц­т­ва в го­с­по­дар­с­т­ві, на пе­ре­ко­нан­ня Ксе­но­фо­н­та, по­ви­нна бу­ти пра­ця ра­бів. Ра­зом з тим, ро­зу­мі­ю­чи ни­зь­ку про­дукти­в­ність раб­сь­кої пра­ці, він ре­ко­ме­н­дує го­с­по­да­рям ви­ко­ри­с­то­ву­ва­ти ма­те­рі­а­ль­ні сти­му­ли до тих, хто відзна­ча­єть­ся ста­ран­ням при ви­ко­нан­ні ро­бо­ти. Са­ме то­ді, як вва­жає Ксе­но­фонт, го­с­по­дар­с­т­во бу­де ор­га­ні­зо­ва­но ра­ці­о­на­ль­но.

Теорія розподілу праці й цінності. Ксенофонт ана­лі­зу­є про­це­си роз­по­ді­лу пра­ці та їх вплив на при­бу­т­ко­вість до­ма­ш­ньо­го го­с­по­дар­с­т­ва. Спо­ча­т­ку він при­хо­дить до ро­зу­мін­ня по­ді­лу пра­ці в сіль­сь­ко­му го­с­по­дар­с­т­ві: фі­зи­ч­ною пра­цею за­йма­ють­ся ра­би, ві­ль­ні лю­ди ви­ко­ну­ють фу­н­к­ції на­гля­ду й управ­лін­ня. Надалі про­бле­му розпо­ді­лу пра­ці Ксе­но­фонт тра­к­тує вже в ра­м­ках усі­єї еко­но­мі­ч­ної си­с­те­ми, про­ти­ста­в­ля­ю­чи сла­бо­роз­ви­ну­то­му розпо­ді­лу пра­ці в дрі­б­них мі­с­тах від­но­с­но ви­со­кий йо­го рі­вень у великих. Та­ким чи­ном, у про­це­сі ана­лі­зу ці­єї ка­те­го­рії вче­ний упри­тул під­хо­дить до про­бле­ми за­ле­ж­но­с­ті розпо­ді­лу пра­ці від роз­мі­рів ри­н­ку.

Ксе­но­фонт упе­р­ше в еко­но­мі­ч­ній лі­те­ра­ту­рі ста­вить пи­тан­ня про дві вла­с­ти­во­с­ті то­ва­ру: “Цін­ність – все те, від чо­го мо­ж­на отри­ма­ти ко­ристь. … Зе­м­ля, ві­в­ці, гро­ші не є цін­ні­с­тю для тих, хто не вміє ни­ми ко­ри­с­ту­ва­ти­ся”. Од­но­ча­с­но, він стве­р­джує, що ко­ли річ, якою лю­ди­на не вміє ко­ри­с­ту­ва­ти­ся, про­да­ти, то мо­ж­на мати з цього зиск і, тим са­мим, на­да­ти ре­чі цін­ність.

Теорія гро­шей. На думку Ксенофонта, гро­ші − осо­б­ли­вий то­вар, спе­ци­фіч­ність яко­го по­ля­гає в ненасиченості. “Гро­шей ні­хто не має сті­ль­ки, щоб не ба­жа­ти їх ма­ти ще бі­ль­ше, а як­що у ко­го-­не­будь во­ни ви­яви­ли­ся в над­ли­ш­ку, то він, за­ко­пу­ю­чи над­ли­шок, отри­мує не ме­н­ше за­до­во­лен­ня, ніж як­що б він ним ко­ри­с­ту­ва­в­ся.” Та­ким чи­ном, Ксе­но­фонт ви­ді­ляє дві фу­н­к­ції гро­шей – ­да­ва­ти ко­ристь і ство­рю­ва­ти ска­р­би.

Хо­ча Ксе­но­фонт був при­хи­ль­ни­ком на­ту­ра­ль­но­го го­с­по­дар­с­т­ва, він все ж та­ки на­ма­га­в­ся запроваджу­ва­ти то­ва­р­но-­гро­шо­ві від­но­си­ни, вва­жав за мо­ж­ли­ве ви­ко­ри­с­тан­ня то­р­гі­в­лі для зба­га­чен­ня ра­бо­вла­с­ни­ків.

Пла­тон

(427 – 347 рр. до н. е.)

Ари­с­то­к­рат, за­сно­в­ник фі­ло­соф­сь­кої школи –

афін­сь­кої “А­ка­де­мі­ї”, в якій ви­кла­дав протя-

гом остан­ніх два­дця­ти ро­ків сво­го жит­тя.

Ос­но­в­ні тво­ри – “Де­р­жа­ва”, “За­ко­ни”.

Модель „ідеальної держави”. Ця мо­дель ”і­де­а­ль­но­го” дер­жа­в­но­го устрою, на думку Платона, ба­зу­єть­ся на прин­ци­пах при­ро­д­но­го роз­по­ді­лу пра­ці. Лю­ди­ні від на­ро­джен­ня при­та­ман­ний ли­ше пе­в­ний, при­чо­му єдиний та­лант: “о­д­ні на­ро­дже­ні для управ­лін­ня, ін­ші – для на­дан­ня до­по­мо­ги, а ін­ші – для хлібороб­с­т­ва й ре­мі­с­ни­ц­т­ва”. Зва­жа­ю­чи ж на те, що по­тре­би лю­дей рі­з­но­ма­ні­т­ні, то іс­нує пе­в­не про­ти­річ­чя між по­тре­ба­ми лю­дей і мо­ж­ли­во­с­тя­ми їх за­до­во­лен­ня. Це про­ти­річ­чя мо­ж­ли­во зня­ти шля­хом ство­рен­ня та­кої дер­жа­ви, в якій ко­ж­ний ви­ко­ну­вав би пе­в­ні фу­н­к­ції за сво­їм та­ла­н­том і отри­му­вав би частину су­с­пі­ль­но­го про­ду­к­ту згі­д­но з при­ро­д­ними зді­б­но­с­тями. Ви­хо­дя­чи з та­ких пе­ре­д­у­мов, Пла­тон об­ґру­н­то­вує по­діл на­се­лен­ня в іде­а­ль­ній дер­жа­ві на три ста­ни: 1) фі­ло­со­фи (керують дер­жа­вою); 2) во­ї­ни (охо­ро­ня­ють дер­жа­ву); 3) хлібо­ро­би, ре­мі­с­ни­ки, то­р­гі­в­ці (ви­ро­б­ля­ють про­ду­к­ти). Ра­би не від­но­сять­ся до жо­д­но­го ста­ну, то­му що во­ни – зна­ря­д­дя пра­ці.

Представники пе­р­шого і дру­гого ста­ну не мо­жуть ма­ти ні­якої вла­с­но­с­ті, тому вони мають бу­ти зві­ль­не­ні від про­ду­к­ти­в­ної пра­ці для то­го, щоб ви­ко­рі­ни­ти в собі при­страсть до зба­га­чен­ня і та­ким чи­ном за­без­пе­чи­ти пра­ви­ль­не управ­лін­ня. Представники тре­тього стану мають при­ва­т­ну вла­с­ність і за­без­пе­чують на її ос­но­ві діяльність філософів і воїнів, спо­жи­ван­ня яки­ми су­с­пі­ль­но­го про­ду­к­ту ор­га­ні­зу­єть­ся на прин­ци­пах зрівняльності. Та­ким чи­ном, Пла­тон за­кла­дає в ос­но­ву іде­а­ль­ної дер­жа­ви розпо­діл пра­ці, який випливає з про­ти­річ­чя між ба­га­то­ма­ні­т­ні­с­тю по­треб лю­дей і од­но­ма­ні­т­ні­с­тю їхніх зді­б­но­с­тей. Розпо­діл пра­ці об’єд­нує в дер­жа­ві всі три ста­ни.

Торгівля і гроші. Торгівля не­об­хід­на у дер­жа­ві, вважає Платон, то­му що са­ме во­на об­слу­го­вує розпо­діл пра­ці. А оскі­ль­ки є то­р­гі­в­ля, то не­об­хід­ні й гро­ші. Ана­лі­зу­ю­чи гро­шові відносини, вче­ний ви­ді­ляє три фу­н­к­ції грошей: мі­ра ва­р­то­с­ті, за­сіб обі­гу і за­сіб на­ко­пи­чен­ня цінностей, вва­жа­ю­чи, од­но­ча­с­но, ви­пра­в­да­ни­ми (спра­ве­д­ли­ви­ми) пе­р­ші дві фу­н­к­ції і не­га­ти­в­ною – тре­тю.

Окрім об­слу­го­ву­ван­ня розпо­ді­лу пра­ці, то­р­гі­в­лі на­ле­жить, на ду­м­ку Пла­то­на, ще од­на ва­ж­ли­ва роль – за­вдя­ки їй від­бу­ва­єть­ся порі­в­нян­ня всіх то­ва­р­них тіл, тобто то­р­гі­в­ля ро­бить то­ва­ри по­рі­в­ню­ва­ни­ми, не­зва­жа­ю­чи на те, що во­ни ви­сту­па­ють но­сі­я­ми “рі­з­но­ма­ні­т­ної і непорівнюваної вла­с­но­с­ті”. Та­ким чи­ном, Пла­тон ви­су­ває ге­ні­а­ль­не для сво­єї епо­хи тве­р­джен­ня про по­рі­в­нян­ність і рі­в­ність то­ва­рів, хо­ча й не ви­рі­шує ще про­бле­му, за­вдя­ки чо­му ці то­ва­ри є по­рі­в­ню­ва­ни­ми.

Аристотель

(384 – 322 рр. до н. е.)

Учень афін­сь­кої філософської “А­ка­де­мі­ї” Пла­то­на, ви­хо­ва­тель Оле­к­са­н­д­ра Ма­ке­дон­сь­ко­го, за­сно­в­ник фі­ло­соф­сь­кої шко­ли афін­сь­ко­го “Лі­ке­ю”, в яко­му за­йма­в­ся пе­да­го­гі­ч­ною ді­я­ль­ні­с­тю.

Ос­но­в­ні тво­ри – “Ні­ко­ма­хо­ва ети­ка”,

“По­лі­ти­ка”.

Теорія обміну. Не­об­хід­ність об­мі­ну, вважає Аристотель, зу­мо­в­лю­єть­ся по­ді­лом су­с­пі­ль­с­т­ва (вна­слі­док дії при­ро­д­них за­ко­нів) на вільних і ра­бів, а їх пра­ці – на ро­зу­мо­ву й фі­зи­ч­ну. “Дій­с­но, не із двох лі­ка­рів утво­рю­єть­ся су­с­пі­ль­с­т­во, але із лі­ка­ря і хлібо­ро­ба, і вза­га­лі з лю­дей не­од­на­ко­вих і нері­в­них…”. Іде­а­ль­ним ва­рі­а­н­том го­с­по­дар­сь­ко­го роз­ви­т­ку Аристотель вва­жає осно­ва­ну на пра­ці ра­бів мо­дель не­ве­ли­ко­го сільськогосподар­сь­ко­го під­при­єм­с­т­ва, ді­я­ль­ність яко­го спря­мо­ва­на на са­мо­за­бе­з­пе­чен­ня жит­тє­ви­ми бла­га­ми. Про­те, зви­чай­но, всі бла­га ство­ри­ти в ра­м­ках од­но­го го­с­по­дар­с­т­ва не­мо­ж­ли­во, то­му об’­єк­ти­в­но ви­ни­кає не­об­хід­ність об­мі­ну ре­зуль­та­та­ми ді­я­ль­но­с­ті із су­сі­да­ми.

У зв’я­з­ку з цим Аристотель відзначає дво­їс­ту при­ро­ду спо­жи­ван­ня ко­ж­но­го бла­га (то­ва­ру). Він вва­жає, що, в од­но­му ви­па­д­ку, річ­чю ко­ри­с­ту­ють­ся “за­ра­ди вла­с­ти­вої їй мети, за­ра­ди то­го, для чо­го во­на при­зна­че­на”, а в ін­шо­му – для об­мі­ну, який не є “при­ро­д­ним спо­со­бом спо­жи­ван­ня бла­га”, про­те все ж та­ки при­но­сить ко­ристь її вла­с­ни­ку, то­му що дає мо­ж­ли­вість отри­ма­ти ін­ше бла­го. Та­ким чи­ном, Аристотель фа­к­ти­ч­но ви­ді­ляє дві вла­с­ти­во­с­ті ре­чі – вла­с­ти­вість бу­ти спо­жи­тою вла­с­ни­ком і вла­с­ти­вість бу­ти об­мі­ня­ною на ін­шу річ. Ці дві влас­ти­во­с­ті ре­чей уче­ний зво­дить до од­ні­єї ос­но­ви – зда­т­но­с­ті при­но­си­ти користь для лю­ди­ни.

Еквівалентність обміну і теорія грошей. Ана­лі­зу­ю­чи про­цес об­мі­ну, Аристотель ста­вить пи­тан­ня, яке че­рез ба­га­то ві­ків для ба­га­тьох по­ко­лінь уче­них ста­не ви­хі­д­ним пун­к­том по­да­ль­шо­го еко­но­мі­ч­но­го ана­лі­зу, – чим ви­зна­ча­єть­ся спів­від­но­шен­ня об­мі­ну то­ва­рів? Аристотель ба­чить в об­мі­ні ре­чей пе­в­ну рі­в­ність і на­ма­га­єть­ся знай­ти якусь за­га­ль­ну ос­но­ву та­кої рі­в­но­сті: “… все, що під­да­єть­ся об­мі­ну, по­ви­нно по­рі­в­ню­ва­ти­ся з чи­мось од­ним”. Аристотель вва­жає, що по­рі­в­ню­ва­ни­ми то­ва­ри ро­б­лять гро­ші: “…не­о­б­хі­д­но, щоб все ви­мі­рю­ва­ло­ся чимось од­ним… Цим од­ним є … по­тре­ба, яка для всьо­го є з’єднувальною лан­ко­ю. Як за­мі­на по­тре­би за до­мо­в­ле­ні­с­тю з’яв­и­ла­ся мо­не­та…. Мо­не­та, мов би мі­ра, яка ро­бить усі ре­чі по­рі­в­ню­ва­ни­ми, при­рі­в­ню­є”.

За Аристотелем, гро­ші – це за­ко­но­мі­р­ний ре­зуль­та­т про­це­су об­мі­ну, во­ни є спе­ци­фі­ч­ним то­ва­ром, який на ос­но­ві до­мо­в­ле­но­с­ті об­слу­го­вує ак­ти об­мі­ну – дає можливість по­рі­в­ню­ва­ти усі товари. Звід­си, гро­ші ви­ко­ну­ють та­кі дві основ­ні функції: по­-пе­р­ше, це за­сіб по­рі­в­нян­ня благ, або (в су­час­ній те­р­мі­но­ло­гії) мі­ра вар­то­с­ті, а, по­-дру­ге, вони виступають як по­се­ре­д­ни­к в про­це­сі об­мі­ну, або як за­сі­б обі­гу.

Окрім цих двох фу­н­к­цій, Аристотель у про­це­сі ви­рі­шен­ня про­бле­ми “спра­ве­д­ли­во­го об­мі­ну” на­зи­ває ще од­ну функцію грошей – за­сіб на­громаджен­ня ба­гатс­т­ва. Ана­лі­зу­ю­чи прин­ци­пи фу­н­к­ці­о­ну­ван­ня су­с­пі­ль­с­т­ва, він стве­р­джує, що “спра­ве­д­ли­вий об­мін” – це той, ко­ли “… ні­хто не те­р­пить зби­т­ку і не на­жи­ва­є­ть­ся­”­. Про­те, в ре­а­ль­ному житті цей прин­цип до­сить ча­с­то по­ру­шу­єть­ся, і причину цього Аристотель по­в’я­зу­є з фу­н­к­ці­о­ну­ван­ням ли­х­вар­с­т­ва та отри­ман­ням ли­х­ва­ря­ми про­це­н­тів за на­дан­ня гро­шей у по­зи­ку. Такий спо­сіб зба­га­чен­ня, на думку вченого, су­пе­ре­чить прин­ци­пу спра­ве­д­ли­во­с­ті.

Предмет досліджень. Аристотель розділяє економічну науку на дві сфе- ри – “е­ко­но­мі­ку” і “хре­ма­ти­с­ти­ку”. Еко­но­мі­ка – це ком­плекс знань про го­с­по­да­р­чу ді­я­ль­ність, по­в’я­за­ну з ви­ро­б­ни­ц­т­вом спо­жи­в­чих цін­но­с­тей. “Ми­с­те­ц­т­во еко­но­мі­ї” (еко­но­мі­ка), за ви­сло­вом Аристотеля, “за­с­лу­го­вує по­хва­ли”, то­му що пра­ця хліборобів, ре­мі­с­ни­ків і дрі­б­них то­р­го­в­ців при­но­сить су­с­пі­ль­с­т­ву ре­а­ль­ні бла­га, які не­об­хід­ні для но­р­ма­ль­ної жит­тє­ді­я­ль­но­с­ті.

Хре­ма­ти­с­ти­ка (від сло­ва “хре­ма” – май­но, во­ло­дін­ня) по­ви­нна ви­вча­ти ді­я­ль­ність, спрямовану на збільшення ба­гатств у гро­шо­вій фо­р­мі і не по­в’я­за­ну із ство­рен­ням ре­а­ль­них жит­тє­вих благ. “Ми­с­те­ц­т­во на­громаджен­ня гро­шей”, або на­жи­ви, за Аристотелем, по­ви­нно “… ви­кли­ка­ти спра­ве­д­ли­ве осу­джен­ня”, то­му що ді­я­ль­ність кру­п­них то­р­го­в­ців і ли­х­ва­рів має на меті нагромадження багатства по­над не­об­хід­ні потреби.