 ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ
| Вправа 3. Для кожного із поданих наукових досягнень або цитати, знайдіть прізвище їхнього автора.
1. Перше застосування у економічному аналізі методу діалектики. 2. Політекономія − це наука про удосконалення соціального механізму в інтересах людського щастя. 3. Перше застосування у економічному аналізі методів прямої та оберненої дедукції. 4. „Ціна предмета слугує лише правильним показником корисності, яку люди визнають у предметі…Виробляти предмети, що мають яку-небудь корисність, – значить виробляти багатство, оскільки корисність предметів становить першооснову їх цінності, а цінність – це багатство.” 5. Товари „природним і постійним чином обмінюються один на інший відповідно до порівняльної кількості заробітної плати, що має бути виплачена за їхнє виробництво, і до порівняльної кількості прибутку, який має отримати капіталіст, що виплачує цю заробітну плату”. 6. Ефективний попит – такий рівень попиту, який викликає довготривалу пропозицію з достатнім прибутком. 7. “Загальний попит на продукти завжди дорівнює сумі наявних продуктів… Неможливо уявити, щоб продукти праці всієї нації стали коли-небудь надлишковими, якщо один товар дає засоби для придбання іншого”. 8. Суспільство являє собою “сукупність послуг, які люди добровільно або примусово надають одна одній”. 9. Конституйована вартість. 10. “Усякий продукт з моменту свого створення відкриває ринок збуту для інших продуктів на всю величину своєї вартості, а раз так, то попит і пропозиція в економіці завжди рівні.”
Автори:
1. Дж. С. Мілль. 2. С. Сісмонді. 3. П. Прудон. 4. Т. Мальтус. 5. Ж. Б. Сей. 6. Ф. Бастіа.
Розділ 3. Марксистський напрям економічної думки Тема 7. ВИНИКНЕННЯ І РОЗВИТОК МАРКСИСТСЬКОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ТЕОРІЇ Економічна теорія марксизму – це напрям економічної думки, в якому повною мірою реалізується методологічна традиція класичної політичної економії за рахунок застосування теоретичного аналізу з’ясовувати сутність економічних явищ і процесів. Дана тема розкриває історичну зумовленість виникнення марксистської економічної теорії, показує особливості діалектичного методу дослідження, ознайомлює з основними ідеями фундаментальної праці марксизму «Капітал» та демонструє їх еволюційний розвиток в економічній науці XIX та ХХ століть. Економічні ідеї марксизму починають формуватися у 40-х роках ХІХ століття, тобто в період завершення промислового перевороту. Історичні умови 1. Функціонування фабрично-заводської індустрії на власній основі, економічний прогрес суспільства. 2. Загострення соціально-економічних протиріч, серед яких – масове розорення дрібних товаровиробників, зростання експлуатації пролетаріату, періодичні кризи надвиробництва, масове безробіття. 3. Розвиток філософії, політекономії, статистики як наук, що формують основу економічного аналізу.
Німецька Англійська Французький класична фі- класична утопічний лософія політекономія соціалізм (Г. Гегель, (А. Сміт, Д. Рі- (Ш. Фур’є, Р.Оу- Л. Фейербах) кардо) ен, А. Сен-Сімон
тичного розвитку вартості ідея − Матеріалізм −Методологія тео- ретичного аналізу
Рис. 7.1. Ідейні джерела марксизму
4. Остаточне оформлення класової структури суспільства і загострення політичних протиріч, бурхливе зростання революційних виступів пролетаріату, серед яких потрібно назвати: 1819 − мітинг робітників у Манчестері; 1830 − революція у Франції; 1834 − повстання ткачів у Ліоні; 1836 − чартизм; 1839 − повстання пролетаріату в Уельсі; 1844 − повстання ткачів Сілезії. 5. Антифеодальні буржуазні революції епохи промислового перевороту в Європі стають наочним прикладом переходу до нового устрою шляхом революції. 7.1. Економічні ідеї “Капіталу”
Карл Маркс (1818 − 1883) Німецький юрист, активний учасник революційного руху. Основний твір− „Капітал”, І том (1867), ІІ том (1885), ІІІ том (1894) − оформлення і видання Ф. Енгельса.
Методологія досліджень. К. Маркс використовує розроблений ним же метод матеріалістичної діалектики і відкриває той факт, що в основі суспільного життя лежить матеріальне виробництво. На основі цього із всієї системи суспільних відносин виділяє економічні, виробничі відносини людей як основні та визначальні в економічній системі. Під останніми розумілись відносини, які виникають між людьми у процесі виробництва, розподілу, обміну й споживання матеріальних благ. “Економісти, − писав К. Маркс, − пояснюють нам те, як здійснюється виробництво при економічних відносинах; але у них залишається не з’ясованим, яким чином продукуються самі ці відносини, тобто той історичний рух, який їх породжує”. У процесі розв’язання даної проблеми вченим було доведено, що глибинною основою суспільства є практична діяльність людей, пов’язана з матеріальним виробництвом і певним рівнем розвитку продуктивних сил. Саме продуктивні сили визначають характер економічних відносин, які, в свою чергу, здійснюють активний зворотний вплив на розвиток виробництва. Ці відносини або гальмують його, або сприяють прискореному розвитку. Виробничі відносини залежать від рівня розвитку продуктивних сил, із зміною якого змінюється і сама система виробничих відносин. А раз так, то й політична економія повинна бути наукою про виробничі відносини людей і закони їх розвитку. Крім цього, К. Маркс доводить об’єктивність економічних законів, запроваджує метод єдності логічного й історичного. За допомогою цього методу, а також при застосуванні матеріалістичної діалектики й основних філософських принципів аналізу вчений виділяє і формує цілий ряд категорій, що виражають певні виробничі відносини і стан продуктивних сил, показують протиріччя, що виникають між ними. Таким чином, висувається як основний і відстоюється методологічний підхід, за яким пізнання протиріч дає можливість зрозуміти тенденції розвитку досліджуваного об’єкта. Теорія вартості.Аналізуючи товарне виробництво, К. Маркс робить висновок, що праця товаровиробника має двоїсту природу, виступаючи, з одного боку в професійній формі, як праця корисна, конкретна, а з іншого – як витрата фізичної та розумової енергії людини безвідносно до конкретної форми цієї витрати, тобто як праця абстрактна. Двоїста природа праці породжує також дві сторони товару: конкретна праця створює його споживчу вартість, абстрактна – вартість (див. рис. 7.2).
Праця
Конкретна Абстрактна
 Споживча вартість Вартість
форма прояву
Мінова вартість Рис. 7.2. Двоїстий характер праці, втіленої в товарі Вартість товару визначається як виробничі відносини товаровиробників, що регулюються середніми, типовими для даного рівня продуктивних сил суспільно-необхідними витратами абстрактної праці, виконує функцію міри цих відносин в обміні. Вартість має місце тільки в умовах товарного виробництва. Аналізуючи далі ці явища К. Маркс встановлює, що в одному й тому самому процесі праці створюється нова вартість через витрати абстрактної праці, а переноситься вартість засобів виробництва на новий товар за допомогою конкретної праці, корисний характер якої зберігає стару вартість у щойно створеній споживчій вартості. Отже, структура вартості складається із двох частин: щойно створеної споживчої вартості та вартості перенесеної. Далі вчений доводить, що підвищення продуктивності праці зумовлює збільшення протягом певного часу маси споживчих вартостей при незмінній величині загальної вартості і пониження вартості одиниці товару. Що стосуєтся інтенсивності, яка характеризує величину витрат абстрактної праці на одиницю часу, то разом із її зростанням пропорційно зростає і кількість вироблених споживчих вартостей, а також загальна сума створеної вартості без зміни вартості одиниці товару. На думку вченого, вартість товару вимірюється, але не може бути вираженою безпосередньо у годинах робочого часу, що були затрачені на його виготовлення. Вартість товару в реальності дорівнює певній кількості споживчої вартості іншого товару, який прирівнюється до першого у міновій пропорції. Тобто, мінова вартість, певна пропорція обміну є формою вираження вартості. Далі К. Маркс досліджує історичний процес виникнення і розвитку форм вартості від простої, випадкової, одиничної до повної і розгорнутої, а потім до загальної і, нарешті, до грошової, розкриваючи тим самим виникнення, сутність і функції грошей. Останні він визначає як загальний еквівалент, матеріалізацію абстрактної праці (“опредметнення загального робочого часу”). Гроші виступають найбільш розвиненою формою вираження вартості товару, що кваліфікується вченим як ціна. Отже, ціна формується на основі вартості, але в дійсності ціни можуть не збігатись із вартістю, а відхилятись від неї вгору або вниз під впливом попиту й пропозиції. Однак закон вартості перерозподіляє суспільну працю між окремими галузями виробництва, змінює ті пропорції, в яких праця була розподілена раніше. Тому в кінці кінців ціни із стихійною необхідністю тяжіють до своїх вартостей; відхилення їх від вартості викликає перерозподіл робочих рук. Таким чином, коливання попиту й пропозиції впливають лише на відхилення ринкових цін від вартості, але не на сам її рівень. Коли ринкова ціна дорівнює вартості, то це свідчить про те, що попит дорівнює пропозиції і тим самим ці фактори перестають діяти. З розвитком капіталістичного виробництва, міжгалузевої конкуренції, засобів транспорту і кредитної системи ринкові ціни на товари починають регулюватися ціною виробництва, яка дорівнює витратам виробництва плюс середній прибуток. В основі ціни виробництва лежить вартість товарів, сума яких дорівнює сумі цін виробництва. Теорія додаткової вартості.К. Маркс доводить, щоробітник продає на ринку не працю, а робочу силу − сукупність фізичних та інтелектуальних сил, що використовуються у виробництві товару. Робоча сила – це специфічний товар, який має споживчу вартість (здатність до продуктивної праці) та мінову вартість (сума життєвих засобів, необхідних для утримання робітника та його сім’ї). Підприємець купує робочу силу заради споживчої вартості й повністю оплачує її вартість. Але робітник працює значно більше часу, ніж необхідно для створення вартості його робочої сили. Весь результат праці за рамками необхідного робочого часу для створення вартості робочої сили становить додаткову вартість, яка безоплатно присвоюється власником засобів виробництва і становить дійсне джерело капіталістичного багатства. Далі К. Маркс відкриває і досліджує дві основні форми додаткової вартості (абсолютну й відносну) та відповідно два основних способи її зростання (збільшення інтенсивності праці й тривалості робочого дня, з одного боку, підвищення продуктивності праці – з іншого). Теорія капіталу.Розглядаючи капітал, Маркс виходить із положення, що останній відображає виробничі відносини певної стадії розвитку суспільства (капіталізму), що характеризується експлуатацією найманих працівників, привласненням додаткової вартості. Отже, капітал − це вартість, що створює додаткову вартість, самозростаюча вартість, яка виступає у функціональних формах промислового, торгового і позичкового капіталу. Маркс розкриває структуру капіталу, виділяючи в ньому : а) основний − та частина капіталу, яка постійно перебуває у виробництві й переносить свою вартість на створений продукт поступово; б) обіговий − та частина капіталу, яка використовується у виробництві один раз і повністю переносить свою вартість на створений продукт; в) постійний с − та частина капіталу, що витрачається на придбання засобів виробництва; г) змінний v − та частина капіталу, яка витрачається на робочу силу. Отже, за своїми матеріальними елементами капітал, вкладений у виробництво, складається із засобів виробництва і робочої сили. Тому відношення маси засобів виробництва до кількості живої праці, що приводить їх у дію, Маркс називає технічною будовою капіталу. Однак, тільки робоча сила (змінний капітал), на думку вченого, – це єдине джерело додаткової вартості. Цю частину капіталу він тому і називає змінною, що вона створює вартість, яка перевищує вартість робочої сили. Вартість же постійної частини капіталу переноситься працею на товар, який виготовляється. Отже, відношення постійного капіталу до змінного є вартісною будовою капіталу. Далі вчений виводить залежність між вартісною і технічною будовою капіталу, що виражається особливою категорією – органічною будовою капіталу (c/v), котру він визначає як “вартісну будову капіталу, оскільки вона визначається його технічною будовою і відображає в собі зміни цієї будови”. Теорія доходів.Маркс вважає, що всі доходи, окрім заробітної плати як грошового вираження вартості робочої сили, є перетвореними формами додаткової вартості. Експлуатуючи найману працю, капіталіст отримує прибуток − форму додаткової вартості, яка виступає у трьох функціональних видах: промисловий прибуток; торговий прибуток; позичковий відсоток. Промисловий прибуток формується у сфері матеріального виробництва як додаткова вартість, яка втілена у формі доданого продукту, тобто, вироблених товарів. Реалізація вартості цього продукту в грошовій формі і перетворює додаткову вартість на прибуток. Фактична величина прибутку − це різниця між ціною продажу товарів і витратами на їх виробництво. Тому, якщо ціна дорівнює вартості, то прибуток за своєю величиною дорівнює додатковій вартості; якщо ціна відхиляється від вартості, то величина прибутку відповідно відхиляється від величини додаткової вартості. Коли функції обігу виконує сам промисловець, то він повинен займатися побічними справами: організовувати торгівлю товарами, вивчати ринок, знаходити способи стимулювання збуту, що, безумовно, затримує повернення капіталу в грошовій формі для подальшого виробництва. Тому з метою прискорення цього процесу і, відповідно, зростання прибутку промисловці реалізують продукцію за більш низькими оптовими цінами особливій категорії капіталістів – торговим підприємцям, які, в свою чергу, доводять товари до безпосереднього споживача за більш високими роздрібними цінами, що відповідають ринковій ціні. Тому торговий прибуток є різницею між ринковою і роздрібною ціною. Кредитні капіталісти надають у користування тимчасово вільні кошти за певну плату – позичковий відсоток, який на поверхні економічних відносин є ціною капіталу, що береться у позику. Позичковий відсоток – та частина прибуткової вартості, яку функціонуючі капіталісти змушені віддавати кредитним капіталістам. Прибуток, який утворюється від позичкового капіталу, розпадається на дві частини: 1) відсоток, присвоєний капіталістом-кредитором як простим власником капіталу і 2) підприємницький дохід, що привласнюється функціонуючим капіталістом-позичальником (промисловцем чи торговцем). Рентою Маркс називає форму додаткової вартості, яка створюється у сільському господарстві і є результатом економічних відносин між землевласниками, фермерами і найманими працівниками. Останню поділяють на такі види: а) диференційна рента (пов’язана з різною якістю і продуктивністю земельних ділянок); б) абсолютна рента (пов’язана з наявністю монополії приватної власності на землю). Обмеженість землі як економічного ресурсу і пов’язана з нею монополія капіталістичного господарства на землі, стверджує К. Маркс, зумовлює той факт, що суспільна ціна виробництва сільськогосподарських продуктів регулюється витратами виробництва на гірших землях. Індивідуальні ж витрати виробництва внаслідок цього на середніх і кращих землях менші, ніж на гірших, і тому індивідуальні ціни виробництва також менші від його суспільної ціни. Унаслідок цього на даних землях, окрім середнього прибутку, буде отриманий додатковий прибуток у розмірі різниці між суспільною та індивідуальною ціною виробництва сільськогосподарських продуктів. Цей додатковий прибуток фермери передають землевласникам, які й привласнюють його у вигляді диференційної ренти. Остання поділяється К. Марксом на дві основні форми: диференційну ренту першу (різновидами якої є рента за родючістю і рента за місцезнаходженням земельних ділянок) і диференційну ренту другу, що виникає при послідовних вкладеннях капіталу на одній і тій самій землі. Монополія приватної власності на землю породжує особливий вид ренти, яку К. Маркс називає абсолютною. Механізм її утворення вчений пов’язує з тим, що у сільському господарстві не відбувається переливання капіталу, і землевласник ніколи не погодиться надати можливість фермеру прикласти свій капітал навіть на гірших землях без виплати ренти. А це обмежує і саме виробництво сільськогосподарської продукції. Даний процес за наявності високого попиту на сільськогосподарську продукцію приводить до того, що і її ціни на ринку піднімаються вище рівня суспільної ціни виробництва. У результаті цього різниця між ринковою ціною і витратами виробництва на гірших землях з додаванням середнього прибутку (суспільної ціни виробництва) формує додатковий прибуток. Останній присвоюється власниками землі незалежно від її якості у формі абсолютної ренти. Теорія нагромадження капіталу і процес відтворення.Весь обсяг створеної у суспільному матеріальному виробництві продукції К. Маркс називає сукупним суспільним продуктом і вважає, що його формують два підрозділи − виробництво засобів виробництва (І) і виробництво предметів споживання (ІІ). Для безперервного процесу відтворення, вважає вчений повинні дотримуватись такі умови: а)для простого виробництва: І (v + m) = IIc I (v + m) + II (v + m) = II (c + v + m) I (c + v + m) = Ic + IIc;
б)для розширеного виробництва: I (v + m) > IIc I (v + m) + II (v + m) > II (c + v + m) I (c + v + m) > Ic + Ic.
Але в реальному житті ці пропорції можуть суттєво порушуватись. Бажання підприємців одержувати все більші прибутки приводить до масового оновлення основного капіталу, до розширення виробництва. За рахунок введення в дію нових машин і обладнання (що є запорукою зниження індивідуальної вартості товарів на окремих підприємствах порівняно з їх суспільною вартістю) зростає органічна будова капіталу, тобто співвідношення (c/v). Даному процесу сприяє і концентрація, оскільки все більша частина капіталізованої доданої вартості вкладається у постійний капітал і все менша – у змінний. Унаслідок перетворення частини капіталізованої доданої вартості у додатковий змінний капітал його абсолютна величина зростає, але при цьому постійний капітал зростає швидше, ніж змінний. Централізація капіталу, в свою чергу, сприяє також зростанню органічної будови капіталу, оскільки на великих підприємствах частка постійного капіталу вища, ніж на дрібних виробництвах. Отже, внаслідок зростання органічної будови капіталу частка змінного капіталу у всьому капіталі зменшується. Оскільки попит на робочу силу залежить саме від величини змінного капіталу, то його відносне скорочення тягне за собою і відносне скорочення попиту на робочу силу, витіснення із виробництва раніше зайнятих робітників. “…Робітниче населення, − зазначає Маркс, − здійснюючи нагромадження капі-талу, тим самим у зростаючих розмірах створює засоби, які роблять його від-носно надлишковим”, тобто формується резервна армія праці. Такий, на думку К. Маркса, “абсолютний, загальний закон капіталістичного нагромадження”. Теорія криз. В анархії капіталістичного виробництва не існує ніякого механізму, який би забезпечував підтримання необхідної пропорційності між різними сферами і галузями виробництва. Тому реальною можливістю є порушення умов реалізації сукупного суспільного продукту і, як наслідок, криза. Оскільки рушійним мотивом капіталістичного виробництва є додаткова вартість, то з метою її максимізації підприємці вкладають у виробництво все нові й нові капітали. У зв’язку з тим, що їхнє прагнення до зростання прибутків не має обмежень, то капіталістичному господарству властива тенденція до безмежного розширення виробництва, яке не супроводжується відповідним зростанням споживання. Розміри споживання робітничого класу обмежені сумою отримуваної заробітної плати і хоча з розвитком продуктивних сил зростає і розмір заробітної плати, проте не такими темпами як виробництво. Механізмом відносного скорочення платоспроможного попиту робітників є підвищення органічної будови капіталу. Таке підвищення супроводжується зростанням резервної армії праці, що, в свою чергу, уповільнює збільшення реальної заробітної плати зайнятих робітників і посилює відставання платоспроможного попиту робітничого класу від зростання виробництва. Що стосується підприємців, то вони, хоча і збільшують свій попит на предмети споживання, все ж не в змозі поглинути весь приріст продукції другого підрозділу, який в умовах індустріальної економіки складається, в основному, з предметів масового споживання. Назгромаджуючи капітал, підприємці підвищують більшою мірою попит на засоби виробництва, ніж на предмети споживання. У період промислового підйому капіталістичне виробництво швидко розширюється, проте платоспроможний попит відносно скорочується, тобто він зменшується порівняно із все зростаючим обсягом виробництва. Таким чином, робить висновок К. Маркс, остаточною причиною усіх наявних криз завжди залишаються бідність та обмеженість споживання в масах, що протидіють прагненню капіталістичного виробництва розвивати продуктивні сили таким чином, ніби межею їх розвитку могла бути тільки абсолютна споживча здатність суспільства. Теорія соціально-економічного устрою суспільства.Анатомію суспільства, з точки зору Маркса, складають реальний базис (виробничі відносини, які відображають той чи інший стан продуктивних сил) і надбудова (політика, право, культура, релігія), сукупність яких учений називає суспільно-економічною формацією. Історія розвитку суспільства, на його думку, − це процес послідовної зміни суспільно-економічних формацій, яка відбувається внаслідок того, що “на певній стадії свого розвитку матеріальні продуктивні сили суспільства вступають у протиріччя з існуючими виробничими відносинами або – що є лише юридичним вираженням останніх – з відносинами власності, всередині яких вони розвивались. Тоді із форм розвитку продуктивних сил ці відносини перетворюються на їх пута, внаслідок чого настає епоха соціальної революції.” Таких історичних етапів розвитку К. Маркс виділяє чотири – “азіатський, античний, феодальний і сучасний буржуазний способи виробництва”. Зокрема, вчений доводить, що капіталізм є останнім, основаним на експлуатації способом виробництва. Низький рівень розвитку продуктивних сил зумовив існування приватної власності, експлуатацію людей, поділ суспільства на ворожі класи, їхню боротьбу між собою. Стрімкий розвиток продуктивних сил капіталізму, що набувають дедалі більшого суспільного характеру, розвиток великої машинної індустрії усувають ті об’єктивні причини, що породжують приватну власність на засоби виробництва. На цій основі вперше з’являється об’єктивна можливість побудови нового суспільства без приватної власності та експлуатації. Таке суспільство К. Маркс називає комунізмом і вважає, що воно буде розвиватись на основі суспільної власності на засоби виробництва, за якої стає можливою планова організація всього суспільного виробництва в інтересах народу, будуть ліквідовані анархія й економічні кризи, а разом з ними панування стихії економічних відносин над людьми. В таких умовах повністю усувається експлуатація, жебрацтво трудових мас, яким на основі розвитку продуктивних сил і підвищення продуктивності праці буде забезпечено добробут.
7.2. Розвиток ідей марксизму в кінці XIX на початку ХХ століття Остання третина ХІХ століття в економіці відзначається кардинальними зрушеннями в розвитку продуктивних сил. Це, перш за все, стосується економіки розвинутих країн. Прогресивні перетворення у технічному оснащенні й технології виробництва, перш за все, зміна його енергетичної бази, створюють умови для швидкої концентрації та централізації капіталу, ви никнення монополістичних об’єднань. Підкорення ринку незначною кількістю монополістів-виробників галузевої продукції, поступове взаємне проникнення промислового і банківського капіталу, перші спроби його втручання в процес нагромадження приватного багатства держави, поглиблення й видозміна циклічних криз, зростаюча міць пролетаріату, об’єднаного у професійні спілки тощо, все більше потребували наукового осмислення. Дослідження нових суспільних явищ у цей період відбувається досить різними шляхами: від модернізації ортодоксальних теорій до створення принципово нових, основаних на іншій методологічній основі вчень. Період, що розглядається нами, є часом народження трьох самостійних складових економічної науки, зокрема, нової істо-ричної школи, маржиналізму в трьох його основних течіях – австрійській, математичній та кембриджській школах, а також соціального напряму економічної думки. Марксизм як домінуючий серед всіх інших економічних учень 90-х років ХІХ століття переживає складний процес еволюції, що відбувається, принаймні, за трьома основним напрямами: 1. Поширення ідей марксизму, пропаганда його теоретичних концепцій, донесення найважливіших положень до народних мас, які раніше не були ознайомлені з науковою теорією. Популяризація включала не лише “переказ” теорії, а й застосування її висновків до історичних умов конкретної країни. 2. Теоретичний захист основних положень марксизму як від відкритої критики з боку альтернативних теорій, так і від нових ідей ревізіонізму й реформізму, що виникли у самій марксистській течії. Така ідейна боротьба спонукала вчених до пошуку нових даних, нових аргументів додатково до тих, котрі у свій час були висловлені К. Марксом і Ф. Енгельсом. 3. Творчий розвиток самої теорії, її збагачення новими положеннями, застосування методології марксизму до вирішення якісно нових проблем. У процесі такої еволюції примхливо переплітаються ідеї та долі видатних учених-марксистів: в одні періоди свого життя і творчості вони відстоюють одні погляди, в інші –дотримуються зовсім іншого напряму розвитку марксизму або еклектичного поєднання різних за методологічною основою теорій. Зазвичай, досить складно класифікувати за виділеними напрямами всіх тих, хто відстоював ідеї марксизму. Тому в даній роботі ми подаємо у вигляді пунктів короткі відомості про концепції окремих, найбільш відомих марксистів цього періоду, більш детально зупинимося на розгляді економічної теорії нашого співвітчизника, що здобув світову славу, – М. І. Тугана-Барановського. Микола Іванович Зібер (1844– 1888) Доцент Київського університету. Основний твір – “Давид Рікардо та Карл Маркс в їх суспільно-економічних поглядах ”(1885). 1. Аналізує основні проблеми “Капіталу”, доводить зв’язок між англійською класичною політекономією та марксизмом, критикує теорії граничної корисності. 2. Здійснює спробу застосування ідей „Капіталу” до аналізу умов російської дійсності, виділяє та аналізує капіталістичні відносини в сільському господарстві Росії. 3. Пропагує основи теоретичної системи марксизму, не визнаючи її революційного аспекту.
Едуард Бернштейн (1850 − 1932) Видатний діяч Німецької соціал-демократичної партії. Основний твір –“Передумови соціалізму і завдання соціал-демократії” (1889). 1. Формує свою теорію в умовах становлення і розвитку монополістичних тенденцій, акціонерних товариств і зростання рівня добробуту робочого класу. Вважає, що економічна теорія К. Маркса потребує ревізії, що відповідатиме новим умовам економічного розвитку. Започатковує такий напрям економічної теорії марксизму як ревізіонізм. 2. Вважає, що теорія вартості К. Маркса не завершена, її потрібно поєднати з теорією граничної корисності. На цій основі виводить категорії економічної вартості, яка відображає корисність, і вартості витрат, що відображає витрати праці. 3. Зростання акціонерних товариств розглядає як тенденцію до децентралізації та демократизації капіталу. 4. Намагається довести, що трести й картелі як види виробничих об’єднань при широкому запровадженні кредитної системи здатні забезпечити регулювання стихійного економічного розвитку. Карл Каутський (1854 − 1938) Видатний діяч німецької соціал-демократії, один із керівників ІІ Інтернаціоналу. Основні твори–“Економічне вчення Карла Маркса” (1886), “Соціальна революція” (1902), “Шлях до влади” (1909). 1. Зосереджує увагу на дослідженні імперіалізму, під яким розуміє колоніальну політику, що виникає внаслідок нерівномірності розвитку промисловості й сільського господарства і викликає необхідність зафарблення нових територій з метою доступу до джерел сировини та продуктів. 2. Формує теорію ультраімперіалізму як об’єднану політику картелів, що поширюється на світове господарство і знищує національні протиріччя.
Рудольф Гільфердинг (1877 − 1941) Економіст, видатний політичний діяч, редактор газети німецької соціал-демократичної партії, міністр фінансів Веймарської республіки. Основний твір – “Фінансовий капітал” (1910). 1. Аналізує процес формування фіктивного капіталу, фондових бірж та роль останніх на ринку фінансового капіталу. 2. Уводить категорію фінансового капіталу, яка відображає процес мобілізації та концентрації банківського капіталу і його зрощення з промисловим. 3. Формує основні риси імперіалізму: а) фінансовий капітал; б) колоніалізм.
Михайло Іванович Туган-Барановський (1868 − 1919) Професор політекономії Київського та Санкт-Петербурзького університетів Основні твори –“Періодичні промислові кризи” (1894), “Основи політичної економії” (1909), “Соціальні основи кооперації” (1919) . Методологія досліджень. Учений вважає, що політична економія вивчає сучасний господарський лад у його історичному розвитку і має описати характерні для нього явища та сформувати на цій основі систему наукових понять, виходячи із інтересів людини взагалі, незалежно від її ставлення до того чи іншого класу. Окрім розробки системи основних понять, наука повинна пояснювати явища, тобто у кінцевому рахунку зводити їх до причинно-функціональних залежностей і законів. У цій сфері, наголошує вчений, вже не можна здійснювати аналіз на основі теологічних і етичних норм. В ній необхідно спиратися на об’єктивні методи індукції та дедукції. Виходячи з таких методологічних принципів, учений здійснює свої основні наукові розробки, у яких поєднуються матеріалізм Маркса і суб’єктивізм австрійської школи, теоретичні надбання соціального напряму історичної школи і філософія кантіанства. Теорія цінності.У процесі своїх роздумів про цінність економіст робить висновок, що теорія граничної корисності не суперечить теорії вартості. Працюючи над синтезом даних концепцій, М. Туган-Барановський вважає за необхідне розмежувати центральні категорії теорії цінності і подолати один із недоліків трудової теорії цінності Маркса, який переоцінив значення праці у створенні вартості товару і, по суті, створив не трудову теорію вартості, а теорію абсолютної трудової цінності. “Трудова цінність Маркса, − пише вчений, − є не що інше, як трудова вартість. Але помилка Маркса − не термінологічного характеру. Маркс не тільки назвав суспільно необхідну працю цінністю товару, але й постійно намагався звести мінові відносини товарів один до одного…Тільки зовсім розірвавши поняття цінності й вартості, ми можемо побудувати логічно правильну і ту, що погоджується з фактами, теорію цінності й вартості”. Тому М. Туган-Барановський вводить у наукову практику нові терміни: а) трудова вартість господарських благ, “під якою слід розуміти працю, затрачену на виробництво господарського предмета”; б) вартість, кваліфіковану як “господарську витрату, здійснену для придбання господарського предмета”. Цінність же, на думку вченого, “визначається тією користю, яку ми добуваємо з цих речей, точніше кажучи: корисністю останньої одиниці речей цього роду”, тобто граничною корисністю. Надалі М. Туган-Барановський виділяє фактори, що визначають товарний запас, який, у свою чергу, впливає на значення граничної корисності, і робить висновок, що цей запас залежить від поділу праці між різними галузями виробництва. “Гранична корисність – корисність останніх одиниць кожного роду продуктів – змінюється залежно від обсягів виробництва. Ми можемо знижувати або підвищувати граничну корисність шляхом розширення або скорочення виробництва. Навпаки, трудова вартість одиниці продукту − це щось об’єктивно дане, що не залежить від нашої волі. Звідси випливає, що при складанні господарського плану визначальним моментом має бути трудова вартість, зумовленим – гранична корисність. Говорячи математичною мовою, гранична корисність має бути функцією трудової вартості”. Залежність між граничною корисністю і трудовою вартістю М. Туган-Барановський виводить на основі сформованої ним теореми, згідно з якою “корисність останніх одиниць вільно відтворюваних продуктів кожного роду – їх гранична корисність – має бути обернено пропорційною відносній кількості цих продуктів, що виробляються в одиницю робочого часу, іншими словами, має бути прямо пропорційною трудовій вартості тих самих продуктів”. Отже, “…гранична корисність визначає, у першій інстанції, розцінку господарських предметів. Але сама гранична корисність по відношенню до вільно відтворюваних продуктів, визначається у другій інстанції трудовою вартістю останніх”. Соціальна теорія доходів.Визначаючи доходи суспільства, М. Туган-Барановський наголошує на необхідності їх дослідження з позицій історичного та соціально-класового підходу. Всі існуючі в економічній теорії підходи він вважає недосконалими, оскільки вони спрямовані на формування теорії розподілу залежно від теорії цінності. Здійснюючи акти обміну, індивіди вже соціально нерівні, тому що вони належать до різних класів суспільства. Ця нерівність відображається у доходах, які впливають на обмін безпосередньо. Різні категорії доходів – це складний результат боротьби соціальних класів за зростання належної їм частки суспільного продукту. Заробітна плата – це дохід, з якого живе працівник і який він отримує в обмін на свою працю, яка продається капіталісту. Об’єктом продажу при найманні працівників є робоча сила. Остання – це специфічний товар, він реалізується за ціною, що дорівнює заробітній платі. Її розмір, вважає вчений, “визначається двома умовами: продуктивністю суспільної праці, яка встановлює те, наскільки великий суспільний продукт, що повинен бути поділений між суспільними класами; соціальною міццю робітничого класу, від якої залежить розмір частки суспільного продукту, що потрапляє до працівника”. Таким чином, встановлення заробітної плати на певному рівні завжди є наслідком боротьби робітників і капіталістів за отримання більшої частини суспільного продукту. Дохід класу капіталістів – прибуток – ґрунтується не на праці, а на володінні капіталом – продуктом людської праці, який використовується для одержання нетрудового доходу. Це стає можливим завдяки наявності специфічних взаємовідносин робітника і капіталіста, що дають останньому можливість експлуатації найманої праці й вилучення додаткової вартості. Отже, прибуток – це дохід, оснований на експлуатації робітника капіталістом. Фактори, що визначають прибуток, складаються із продуктивності суспільної праці, соціальних відносин між капіталістами і робітниками, а також швидкості обігу суспільного капіталу. Прибуток і заробітна плата виступають як дві частини суспільного продукту і тому їх величина залежить від сили факторів, якими вони визначаються. Отже, ці два доходи перебувають в оберненій залежності: чим більший прибуток, тим менша заробітна плата і навпаки. Саме тому заробітна плата і прибуток формуються у результаті взаємовідносин праці й капіталу при розподілі суспільного продукту. Однак, разом із технічним прогресом ці два доходи можуть розвиватись паралельно; зростання продуктивності праці збільшує саму масу суспільного продукту і тоді збільшення прибутку відбувається не за рахунок зменшення заробітної плати, а за рахунок збільшення продуктивності праці. Земельна рента − це додатковий дохід землевласника, що залишається після покриття із звичайним прибутком на користь капіталістичного підприємця всіх витрат на сільськогосподарське виробництво. У своїх поглядах на ренту М. Туган-Барановський відстоює теорію диференційної ренти, а категорію абсолютної ренти К. Маркса вважає помилковою і надуманою. Учений розглядає ренту як результат природних стійких відмінностей у продуктивності праці за різними пунктами виробництва і визначає її як нетрудовий дохід, що випливає з користування стійкими корисними властивостями землі. Розрізняє три джерела виникнення земельної ренти: 1) відмінності зе- мельних ділянок за місцем їх розташування, 2) дія закону спадної продуктивності хліборобської праці або спадної продуктивності майбутніх витрат у сільському господарстві, 3) відмінності земельних ділянок за родючістю. М. Туган-Барановський вважав, що розмір ренти визначається різницею у продуктивності праці, яка має місце на певній земельній ділянці, та тією, що формується на ділянці, яка вважається граничною. Гранична ділянка є, на думку вченого, тим пунктом виробництва, де не створюється ніякого надлишкового доходу, а тільки відновлюється витрачений капітал із звичайним прибутком. Виходячи з такого розуміння ренти, вчений розглядав її зростання як ознаку прогресу в обробітку землі, переходу його до більш інтенсивного та продуктивного господарства, а значить, у кінцевому підсумку, і до зростання народного багатства. М. Туган-Барановський визнавав ренту особливим, відносно стабільним видом доходу, на який ставлення класів і соціальних груп безпосередньо не впливає. В силу цього вчений у своїй соціальній теорії розподілу ренту не розглядав. Теорія економічних коливань.Учений всебічно проаналізував умови реалізації суспільного продукту при простому й розширеному відтворенні, побудувавши для цього власні схеми даного процесу. Він показав, що особисте споживання – це не єдиний фактор поглинання виробленого продукту, тому що існує виробниче споживання, яке може бути незалежним від розмірів споживання особистого. Аналізуючи розвиток країн світу на початку ХХ століття, вчений звернув увагу на досить повільне зростання виробництва предметів споживання і швидке зростання виробництва засобів виробництва, а також збільшення частки населення, зайнятого виробництвом цих засобів. Отже, попит на предмети споживання заміщується попитом на засоби виробництва. Саме тому обмеженість індивідуального споживання в середовищі пролетаріату зовсім не загрожує функціонуванню ринкової економіки. “Взагалі, − стверджує вчений, – попит на товари створюється самим виробництвом і ніяких зовнішніх меж розширеного відтворення, крім браку продуктивних сил, не існує. Якщо тільки запас продуктивних сил досить великий, завжди можна розширити виробництво і знайти вміщення для нового капіталу”. Однак таке розширення відбувається хвилеподібно, періоди промислового підйому чергуються із спадом, формуючи в сукупності економічний цикл. Свою теорію циклу М. Туган-Барановський виклав, порівнюючи цей процес з дією парового двигуна. Нагромадження капіталу, вважає вчений, є ніби парою в циліндрі: коли її тиск досягає певної сили, поршень рухається, випускаючи пару, і знову повертається у вихідне положення. Тобто, позичковий капітал починає рух таким чином, що створює елементи основного капіталу, потім знову необхідний певний час для нагромадження, а ще пізніше – інвестування цього капіталу. Такий процес і визначає циклічні коливання економічної кон’юнктури: “Капіталістичний цикл складається із трьох фаз: промислового піднесення, кризи і промислового застою. Однак криза не є неминучою фазою капіталістичного циклу – піднесення може переходити в застій поступово, без гострої кризи”. Модель соціалізму.Своє завдання вчений убачає в розробці моделі соціалізму з урахуванням нових тенденцій економічного і суспільного розвитку, що були характерні для початку ХХ століття. М. Туган-Барановський є свідком бурхливих процесів концентрації і централізації суспільного виробництва, він спостерігає появу соціалістичних елементів і на цій основі висуває тезу про те, що соціалізм народжується в надрах капіталізму, який має значні резерви розвитку і поступово буде трансформуватися у новий лад. Соціалізм як ідеал майбутнього суспільства має дві моделі – соціалізм у вузькому і соціалізм у широкому значенні слова (комунізм). У системах, які відносяться до соціалізму у вузькому розумінні, розподіл здійснюється за допомогою грошей і цін на предмети споживання. Тут зберігаються особисті грошові доходи, а, отже, й особиста власність на предмети споживання. Пошук найкращих господарських рішень у цій системі здійснюється за допомогою цін, які є головним орієнтиром для економічних суб’єктів. У соціалістичній системі іншого типу, тобто комуністичній, розподіл продуктів здійснюється без грошей: із громадських магазинів предмети споживання безпосередньо переходять до окремих осіб. На цій підставі М. Туган-Барановський називає комунізм “натуральним господарством”, у якому розподіл ресурсів здійснюється шляхом безпосереднього зіставлення корисності й витрат праці. Тут скасовуються особисті доходи, а, отже, й особиста власність на предмети споживання. Соціалістичне господарство повинно мати планомірний характер і бути спрямованим на вирішення головної мети – найбільшого задоволення потреб зайнятої в ньому частини суспільства. Складаючи господарчий план, у процесі чого повинні враховуватися, з одного боку, гранична корисність кожного продукту, а з іншого – трудова вартість, соціалістичне суспільство має керуватися тими самими міркуваннями, що і приватний господар, який веде натуральне господарство. На думку М. Туган-Барановського, цінність того чи іншого продукту, який планується виробляти, визначається його кількістю, що, в свою чергу, залежить головним чином від трудової вартості виробництва цього продукту. Таким чином, вважає вчений, соціалістичне суспільство буде точно враховувати трудову вартість кожного продукту і, виходячи з цього, а також враховуючи криву корисності продукту, визначати план виробництва суспільного продукту. М. Туган-Барановський наголошує, що найбільш адекватною перехідною формою ведення господарської діяльності в умовах планомірного господарювання мають стати “трудові кооперативи”. 7. 3. Сучасний марксизм
Після здійсненої в Росії більшовицької революції і побудови першої моделі соціалізму на практиці, яка надалі дістала назву “воєнного комунізму”, стало очевидним, що теоретичного надбання К. Маркса, Ф. Енгельса та їх західних послідовників явно недостатньо для пояснення багатопланової дійсності. Найбільше все це стосувалось практики побудови соціалізму, про що класики марксизму сказали у своїй теорії зовсім небагато. Тому 20 − 30 роки XX століття для Радянського Союзу стають періодом творчого піднесення економічної думки марксизму, її виходу на світовий рівень. Учення К. Маркса доповнюється ідеями раніше протилежних наукових шкіл, починають формуватися нові теоретичні положення економічної науки. Ціла плеяда таких визначних радянських економістів, як О. Чаянов, М. Кондратьєв, О. Богданов, М. Бухарін, С. Струмілін, В. Базаров, Г. Кржижановський та інші розвивали в цей період марксистське вчення. Їхні ідеї охоплювали широке коло питань про сутність перехідного періоду, шляхи розвитку селянських господарств, методи планування і регулювання ринкової кон’юнктури, ціноутворення, кредиту тощо. Однак на фоні такого теоретичного плюралізму поступово починає формуватися певний синтез економічної науки і партійної ідеології, який потім призвів до переродження політекономії у вчення, основним завданням якого було доведення переваг соціалізму, виправдання економічної політики комуністичної партії, у розробці якої, до речі, самі теоретики жодної участі не брали. Ця теорія була догматичною, вона здебільшого, займалась цитуванням і тлумаченням ідей класиків марксизму, підпорядкуванням їх напрацювань програмним документам партії та уряду. Лінія творчого розвитку марксизму, характерна для радянської економічної думки 20– 30-х років, була обірвана насильницькими методами партійної ідеології “захисту марксизму від ворожих елементів”. Заклик Сталіна до “викорчовування” теорій Чаянова, Громана, Базарова, що за його словами, “засмічують голови наших практиків”, насправді означав “викорчовування” самих теоретиків. Процеси Трудової селянської партії і Союзного бюро меншовиків прибрали із офіційної науки всіх тих, хто не сприймав догматичне мислення, а “пергляд справи 1937 – 1938 років” обірвав життя багатьох науковців, які творчо розвивали марксистську теорію. Після подібних репресій над цілими поколіннями політекономів висів дамоклів меч страху перед фізичною розправою за інакодумство. Тому в еконо-мічній теорії тих часів більше не існує офіційних наукових шкіл, різко знижується інтелектуальний потенціал науки. Таким чином, до середини 50-х років у радянській марксистській економічній думці вже було сформовано догматичний напрям, позбавлений творчого розвитку економічних ідей К. Маркса. Всі більш-менш прогресивні ідеї зосереджуються “тільки в головах” вітчизняних марксистів без всякої надії бути обнародуваними, а також реалізуються на Заході другою хвилею еміграції із країни. І лише у 90-ті роки ХХ ст., в період ринкової перебудови соціалістичного суспільства, відбувається реабілітація економістів, що незаконно підлягли сталінським репресіям, і поворот економічної теорії в бік наукових досліджень, а не панування ідеології. Проте, незважаючи на всі протидії консервативних сил вітчизняного наукового середовища, у межах економіко-математичних досліджень 50-х років відбуваються суттєві зміни. Економісти-математики, які потім також будуть віднесені ідеологією до “буржуазної” математичної школи, розробляють методи системного аналізу соціально-економічних процесів і обґрунтовують рекомендації щодо удосконалення організаційних структур управління, принципів раціонального ведення господарства на основі нових методів аналізу і принципу оптимальності. Така робота була ідеологічно дозволеною, оскільки не суперечила марксистській ідеї про планову організацію соціалістичного господарства. У межах дослідження планових процесів соціалістичної економіки російський учений Леонід Віталійович Канторович (1912 − 1986) вводить в економічну науку категорію моделі лінійного програмування. Остання була використана з метою розробки оптимального підходу до процесу використання ресурсів. На цій основі вчений уперше будує статистичну і динамічну моделі поточного та перспективного планування у використанні економічних ресурсів на основі нових математичних підходів у сфері системної побудови економічних показників, які застосовуються при аналізі ціноутворення, ефективності капіталовкладень. За цю роботу Л. Канторович, до речі єдиний із радянських економістів, був удостоєний Нобелівської премії у 1975 р. На Заході, особливо в період 50 – 60-х років, увагу дослідників починають привертати марксистські концепції. Повернення науки в бік К. Маркса було пов’язане з новими процесами, що відбувалися в економічній дійсності. Науково-технічна революція і поступова зміна індустріальних технологій на постіндустріальні кардинально змінила соціальні відносини в західному суспільстві. Тому економічна наука починає здійснювати перехід від аналізу функціональних залежностей до безпосередніх досліджень усього комплексу соціально-економічних проблем. Найбільшого поширення у даний період набувають концепції, пов’язані з подальшою розробкою марксистської теорії циклу і, перш за все, теорії М. Кондратьєва про довгохвильові коливання економічної кон’юнктури. Цим займаються П. Боккара, Л. Фонтвей (Франція), Е. Манделл ( Бельгія), Е. Альтфатер ( Німеччина). Активно ведеться науковий пошук демократичної альтернативи і соціального ідеалу стосовно розвитку західного суспільства, який здійснюють соціал-демократи К. Шумахер, Е. Олленхауер, Ф. Фартманн, Н. Вичорек, В. Майснер, К. Цинн. Дослідженнями трансформацій економічної системи та гуманізації всіх сторін життя людини займається радикальна політекономія П. Барана, П. Суїзі, Ч. Міллса, Г. Макрузе (США), Р. Ебінхаузена, Р. Вінкельмана (Німеччина), А. Раттансі (Великобританія) тощо. Серед усіх наявних марксистських досліджень саме радикальна політекономія набула найбільшої популярності у США. На фоні піднесення молодіжного політичного руху 50 − 60-х років в американській академічній науці почалося ідейне розмежування традиційно налаштованих економістів та їхніх ліворадикальних колег. Результатом цього процесу стало формування досить серйозних наукових центрів, які поєднували навколо себе всіх не згодних з традиційною лінією політекономів, політологів, істориків, соціологів. Під дахом Массачусетського університету в Амхерсті, Нової школи соціальних досліджень у Нью-Йорку, Американського університету у Вашингтоні та в інших навчальних і наукових закладах ціла плеяда молодих учених піддає критичному аналізу західне суспільство, вивчає перспективи його розвитку на основі методології марксизму, вважаючи К. Маркса першим великим радикальним економістом, а себе – його послідовниками. Дослідники радикалізму виділяють у ньому дві великі течії: споживчу й гуманістичну. Перша течія розвиває теорію економічної експлуатації робітників та економічної стагнації суспільства, зосереджує увагу на таких соціально-економічних проблемах як взаємовідносини між споживачами і виробниками, наростання між ними протиріч (П. Баран, П. Суїзі, Ш. Беттельхейм, Е. Манделл). Друга течія аналізує соціально-економічні проблеми впливу людини на зовнішнє середовище, відчуження від процесу праці, дегуманізацію суспільства (Ч. Р. Міллс, Г. Макрузе, Е. Фромм). Далі подаємо характеристику одного з найбільш яскравих представників радикальної політекономії.
Поль Баран (дати життя невідомі) Професор економіки Стенфордського університету, член редколегії ліворадикального журналу “Monthly Reviev”. Основні твори –“Політекономія зростання” (1 |
− Ідея діалек- −Трудова теорія − Соціалістична
