 ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ
| Прагматизм пізньої класики
Томас Роберт Мальтус (1766 − 1834) Дворянин за походженням, випускник Кембриджу і згодом священик, а з 1805 р. – професор сучасної історії та політекономії коледжу Ост-Індської компанії. Основні твори– „Дослідження закону народонаселення”(1798), Дослідження про природу і зростання ренти” (1815), „Принципи політичної економії, що розглядаються у розрахунку на їх практичне застосування” (1820). Методологія досліджень.Мальтус зводить економічні закономірності до природної основи і відстоює визначальний вплив на економіку природних факторів, виходячи з обмеженості ресурсів і неможливості безмежного удосконалення природи самої людини. Тому завданням політичної економії вчений вважає пошук закономірностей, які сприяють збільшенню матеріального багатства суспільства. Інструментарій наукових досліджень Мальтуса відзначається певною новизною: він уперше намагається оперувати величинами приросту, ілюструючи закон спадної родючості земельних ділянок, а також, застосовуючи широкі масиви статистичних даних, здійснює першу спробу прогнозування тенденцій економічного розвитку. Разом з цим, ми бачимо в теорії вченого і певні спроби макроекономічного аналізу, зокрема, простого агрегування, яке він блискуче запровадив при формулюванні категорії “ефективного попиту”. Отже, Мальтус поєднує ідеї класицизму і, одночасно, стоїть біля витоків зовсім нової методології, яку надалі будуть називати неокласичною теорією або “економікс”. Теорія народонаселеннябазується на даних статистичних досліджень, проведених Бенджаміном Франкліним щодо чисельності населення американських колоній. Провівши необхідні розрахунки, Мальтусу вдалося встановити, що населення подвоюється приблизно кожні 20 років. Звідси він зробив висновок, що за наявності необмежених ресурсів для забезпечення життя чисельність населення може зростати у геометричній прогресії. Цю закономірність у темпах зростання населення вчений пов’язує з такими факторами: 1) Площа землі, придатна для сільського господарства, обмежена на Земній кулі. 2) Різні земельні ділянки мають неоднакову родючість і в міру розширення посівних площ доводиться використовувати гірші землі. 3) Якщо до однієї і тієї самої ділянки землі прикладати більше праці, то це не приведе до збільшення врожаю з неї у тій самій пропорції. Так, два працівники оброблять землю краще, ніж один, що безумовно позначиться на збільшенні врожаю. Однак, залучення нових працівників у кінці кінців не буде давати зростаючої віддачі, оскільки врожай залежить не тільки від праці, але й від природної родючості ґрунту. Провівши розрахунки, Мальтус дійшов висновку: як би людство не намагалося, кількість продуктів, які можна отримати із сільського господарства, може рости тільки в арифметичній прогресії. “Приймемо населення земної кулі, – пише Мальтус, – на даний час як тисячу мільйонів. Людська природа розмножувалась би як 1, 2, 4, 8, 16, 32, 64, 128, 256, у той час як засоби існування зростали б як 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9. Через два століття народонаселення відносилось би до засобів існування, як 256 до 9; через три століття, як 4096 до 13, а через дві тисячі років відношення це було б безмежним і невизначеним”. Оскільки арифметична прогресія зростає повільніше, ніж геометрична, то людству загрожує голодна смерть. Отже, “… для того, щоб наявне населення мало відповідні продукти, необхідно щоб розмноження постійно затримувалося яким-небудь вищим законом”. Розглядаючи фактори, які стримують розмноження, Мальтус поділяє їх на дві групи: попереджувальні та руйнівні. Перші носять добровільний характер і спрямовані на “моральну поведінку” людини (статева помірність, пізні шлюби, безшлюбність, удівство). До других Мальтус відносить “… усі шкідливі для здоров’я заняття, всяку працю, грубу, надмірну і ту, що піддає людину загрозам стихії, крайню бідність, погане піклування про дітей, нездорові умови життя у великих містах, всілякі надмірності, хвороби, епідемії, війну, чуму, голод”. Мальтус вважає, що протидіяти факторам, які стримують народжуваність, не в змозі “… жодна форма уряду, жоден проект виселення, ніякі благодійні установи, ніяка енер-гетична діяльність або удосконалене застосування праці.” Тобто, він вважає свою теорію народонаселення законом природи, якому слід підкоритися. Теорія вартості і доходів. Вартість Мальтус пов’язує із затратами на виробництво товару, до яких відносить затрати живої та опредмеченої праці, а також прибуток на авансований капітал. Останній кваліфікується вченим як надлишок над працею, що була затрачена при виробництві, тобто як номінальна надбавка до витрат, що виникає в результаті продажу товару за більш високою ціною. Щодо інших доходів, то в теорії Мальтуса вони є породженням затрат на працю, капітал і землю. Теорія відтворення.Розглядаючи сукупні доходи суспільства, Мальтус наголошує, що вони для повної реалізації продукту повинні дорівнювати сумі витрат на фактори виробництва. Доки інвестиції покривають різницю між доходами і витратами, доти реалізація продукту буде повною. Якщо заощадження не інвестуються, то споживання знижується, а це супроводжується зниженням попиту, цін, прибутків і, як наслідок, – тимчасовою зупинкою виробництва. Остання буде мати місце доти, доки у виробників не з’явиться стимул у вигляді зростання прибутку. Це можливо лише за рахунок зростання “ефективного попиту”, під яким Т. Мальтус розуміє такий рівень попиту, який викликає довготривалу пропозицію з достатнім прибутком. Реалії періоду, коли жив і працював Мальтус, показували, що фактичний попит у суспільстві, який формують робітники, підприємці та невиробничий клас, суттєво відстає від ефективного. Такий стан речей учений пов’язує з тим, що в робітників заробітна плата завжди менша від маси випущеного продукту, а підприємці повинні нагромаджувати частину доходу для подальшого інвестування. Отже, на думку Мальтуса, для того, щоб прибуток реалізовувався, потрібні покупці, які не є продавцями і одночасно не виступають виробниками. Ця категорія людей повинна мати достатні грошові суми як для оплати номінальної надбавки прибутку, так і для оплати виробленої вартості. Для цієї ролі Мальтус вибрав невиробничі верстви населення (землевласники, церковні служителі, чиновники), які формують попит без пропозиції і, тим самим, урівноважують перевагу пропозиції над попитом. Саме вони і створять необхідну величину “ефективного попиту”.
Жан Батист Сей (1767 − 1832) Виходець з купецького середовища, що став згодом великим фабрикантом. Основні твори – „Трактат політичної економії„ (1803), „Катехізис політичної економії” (1817), „Курс політичної економії” ( 1828–1830). Методологія досліджень.Під політичною економією Сей розуміє “знання дійсної природи багатства, знання всіх труднощів, що доводиться долати для його придбання, знання того, як воно розподіляється в суспільстві, як можна користуватися ним, а також наслідків цих різноманітних фактів”. Необхідність вивчення даної науки вчений пояснював потребою у реалізації двох основних завдань: для держави, яка, керуючись принципами політекономії, має “передбачати результати вжитих заходів”, і для приватних осіб, які, зрозумівши “сутність цінності і її рух, отримують можливість передбачати потреби підприємств та їх результати, знаходити засоби для процвітання, уміло користуватися своїми правами, знаходити найбільш солідне авансування своїх капіталів”. Політекономія поділяється вченим на три самостійні частини: виробництво, розподіл і споживання. Причому, для їх вивчення мислитель використовує здебільшого емпіризм, факторний аналіз і дослідження поверхових форм прояву економічних процесів. Теорія вартості й доходів. Вартість у Сея визначається корисністю блага, а ціна − це “мірило його цінності.” Ототожнюючи цінність з матеріальною формою багатства, Сей відхиляє твердження про те, що тільки праця − єдине джерело створення вартості. Остання зобов'язана своїм походження поєднаній дії праці, сил природи і капіталу. Отже, вартість включає витрати трьох факторів виробництва, а саме: праці, землі й капіталу. Самі ж ці витрати визначаються попитом і пропозицією на ринку ресурсів. Трьом факторам виробництва відповідають у теорії Сея і три основні доходи: праця створює заробітну плату, капітал – процент, земля – ренту. Оскільки сума цих трьох доходів визначає величину вартості продукту, то кожен із власників того чи іншого фактора виробництва отримує винагороду або дохід, який створено відповідним фактором виробництва, тобто певну частку вартості виробленого продукту. Зарплата робітника виступає у Сея як “достатня частка винагороди від продуктів, у виробництві яких бере участь робітник своєю працею, не лише для того щоб існувати, але й для того, щоб розвиватися.” Сей підкреслював, що необхідними витратами у робітників, окрім тих, що пов’язані із засобами існування та вихованням дітей, можна також вважати витрати на піклування про людей похилого віку. Величина заробітної плати не є раз і назавжди визначеною, вона змінюється під впливом певних факторів, основними з яких Сей вважав: 1. Рівень розвитку країни. Якщо держава перебуває у занепаді, то заробітна плата робітників зменшується, і , навпаки, зростання добробуту її значно збільшує. 2. Рівень споживання робітників: чим менше споживання, “тим нижчою може бути встановлена звичайна величина заробітної плати робітника і тим дешевше можуть продаватися продукти, у виробництві яких він бере участь”. 3. Взаємодія інтересів підприємця і робітника, у результаті якої досягається згода про рівень зарплати. 4. Застосування машин. “Кожного разу, коли нова машина, або, взагалі, який-небудь новий захід замінює людську працю, що застосовувалась до цих пір, частина робітників витісняється і на деякий час залишається без роботи”. Прибуток Сей поділяє на дві частини: прибуток від виробництва і прибуток від капіталу. Перша “надходить як винагорода за промислові здібності, за таланти, дух порядку і керівництва” (підприємницький дохід), а друга відноситься на рахунок продуктивних послуг капіталу (процент).” Щодо земельної ренти, то вона постає у теорії доходів Сея породженням землі, даром природи. Теорія реалізації.Сей стверджує, що людина виробляє продукти для того, щоб продати їх, а на виручені гроші придбати ті продукти, які не створює сама. Таким чином, продукти обмінюються на продукти і мета виробництва для підприємця виражається в обміні одних продуктів на інші при пасивній ролі грошей. Щодо останніх, то Сей писав: “Усе призначення грошей у тому, щоб визначити для вас цінність продуктів, які покупець продав, щоб купити у вас ваші продукти; точно так гроші повідомлять того, у кого ви купили, про цінність продуктів, які ви продали іншим”. Повідомляючи про цінність своїх продуктів, створюючи корисність предметів, промисловець, на думку Сея, має надію, що його товар буде оцінений і проданий тим людям, які володіють засобами для його придбання. Ці засоби складаються із інших цінностей, із інших продуктів, капіталів і земель. Звідси випливає висновок, що “всякий продукт з моменту свого створення відкриває ринок збуту для інших продуктів на всю величину своєї вартості, а раз так, то попит і пропозиція в економіці завжди рівні.” Сей вважає, що в умовах ринку можуть виникати лише часткові диспро-порції, наприклад, одного товару виробляється занадто багато, іншого – занадто мало. Але завдяки вільному ринку в економіці забезпечується автоматична гнучкість цін і їхня миттєва реакція на зміну кон’юнктури. Ціни самі по собі здатні вирівняти диспропорції, що виникають у виробництві товарів. Подібні роздуми лягли в основу загальновідомого закону ринків Сея, згідно з яким при досягненні й підтримці принципів економічного лібералізму виробництво (пропозиція) породжує адекватне споживання (попит), оскільки виробництво породжує доходи, на які будуть придбані випущені товари відповідної вартості. Отже, загальна криза надвиробництва неможлива для економіки. “Загальний попит на продукти, – пише Сей, – завжди дорівнює сумі наявних продуктів…Неможливо уявити, щоб продукти праці всієї нації стали коли-небудь надлишковими, якщо один товар дає засоби для придбання іншого”.
|
