 ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ Сила воли ведет к действию, а позитивные действия формируют позитивное отношение Как определить диапазон голоса - ваш вокал Игровые автоматы с быстрым выводом Как самому избавиться от обидчивости Противоречивые взгляды на качества, присущие мужчинам Вкуснейший "Салат из свеклы с чесноком" Натюрморт и его изобразительные возможности Применение, как принимать мумие? Мумие для волос, лица, при переломах, при кровотечении и т.д. Как научиться брать на себя ответственность Зачем нужны границы в отношениях с детьми? Световозвращающие элементы на детской одежде Как победить свой возраст? Восемь уникальных способов, которые помогут достичь долголетия Классификация ожирения по ИМТ (ВОЗ) Глава 3. Завет мужчины с женщиной
Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.
| ФРАНЦУЗЬКА ШКОЛА КОМПАРАТИВІСТИКИ: СТАНОВЛЕННЯ, СУЧАСНІ ПРОБЛЕМИ.
Володимир Матвіїшт, ІваннаДевдюк, Наталя Яцків Порівняльне вивчення літератур належить до найдавніших методів літературознавства. Деякі вчені вказують на зародження цього методу ще в античні часи, зокрема, як приклад наводять "порівняльні життєписи" Плутарха. Прагнення до порівняльного ипвчення літератур мало місце також в епоху Відродження. Дос-Іатньо згадати «Адагії» Е.Роттердамського, історичні г І »вставлення Гердера. Порівняльні методи дослідження штератури використовували і знамениті французькі просвітителі: Д.Дідро, Ж.-Ж.Руссо, Вольтер. Теоретики німецького романтизму брати Шлегелі вдавались до широкого порівняння європейських літератур. На початку століття поча-нось вивчення «мандрівних» сюжетів. Піонером на цій ниві переважно називають шотландського дослідника Джона Денлопа, ІІмтора книги «Історія художньої прози». Відштовхуючись від шіеліджень Денлопа, німецький сходознавець і санскритолог Гсодор Бенфей (1809-1881) обгрунтував «теорію наслідування» (компаративізму), що стала важливим етапом у розвитку порівняльно-історичного методу і була викладена ним у передмові до перекладу знаменитого збірника байок і притч Старо-'Іинньої Індії "Панчатантра" (1859). Бенфей передбачив мож-пиність міграції мотивів і сюжетів серед народів не на основі 'ас тільного походження, а шляхом історично-доведеного куль-І уріюго спілкування. Його цікавив процес перетворення і поширення індійських казок і розповідей в цілому світі шляхом бага-Іочисельних контактів з християнськими народами через посередництво Візантії, Італії та Іспанії, які були на той час с Іюерідними вузловими пунктами. Французька школа компаративістики займає одне із провідних місць у світовому літературознавстві XX століття. І име у праці француза Філарета Шаля «Дослідження з порівняльного літературознавства» (1847-1864) вперше І'ншіяється термін «порівняльне літературознавство» ("littérature «Ішрагее"), Франція - одна .з небагатьох країн світу, де порівняльне літературознавство включено в університетські програми. Біля витоків французької компаративістики були чі.імениті літературознавці початку XIX століття Шарль Опо-. ich Сент-Бев (1804-1869) та Іпполіт Адольф Тен (1828-1893). І снт-Бев був першим, хто звернув увагу на відмінність літературознавчого і літературно-критичного аналізу художньої творчості, намагаючись показати особливості творчості письменника через його біографію. Завдяки йому утвердився біографічний метод дослідження, що вимагав детального вивчення листів, розмов, думок, особливостей характеру, морального обличчя великих письменників, щоб через авторські біографії, внутрішній світ митців йти до аналізу літературних явищ. Біографічна домінанта в працях Сент-Бева оцінювалась по-різному його сучасниками і послідовниками. Проте біографічний і психологічний підходи Сент-Бева до вивчення літературних явищ використовувались як представниками культурно-історичної школи, так і психологічної, фрейдистської та інших шкіл, де вони по-різному сприймались, залежно від світоглядних засад. Культурно-історична школа сформувалась у французькому літературознавстві у першій половині XIX століття на чолі з філософом, естетом, теоретиком літератури і мистецтва Іпполітом Теном. Основну увагу у дослідженні літератури Тен звертав на пошуки суспільно-історичних причин виникнення і розвитку літературних явищ. У філософському позитивізмі фундатори культурно-історичної школи керувались методами точних наук, фактами у галузі наук про природу, соціології і культури. Важливий принцип методології культурно-історичної школи був сформульований Теном у "Вступі" до "Історії англійської лггератури" (1863), де він висунув знамениту тріаду -"раса", "середовище", "момент". "Расою" Тен називає вроджені й успадковані нахили людей, спільні для певних груп, племен чи цілих народів, які відзначаються спільними, історично сталими рисами - фізіологічними, психічними, соціально-побутовими. Відмінності національного життя при спільних "племінних" якостях дослідник пояснював за допомогою поняття "середовище", куди входять і політичні обставини, і стан умов і звичаїв навколишнього середовища і "моральна температура". Національні обставини і навколишнє середовище впливають, за Теном, не на чисту дошку (tabula rasa) художньої творчості, а на дошку, де вже щось зображено: "Один художник є попередником, другий, відштовхуючись від творчості першого, творить через посередництво першого" [19, 27]. Так уточнює він поняття "моменту", в якому в широкому смислі представлена і певна історична епоха, і наявність чи відсутність традицій. З позицій "тріади" Тен аналізує явища літератури та мистецтва минулого та сучасності. Характерним у цьому плані є його дослідження творчості Діккенса і Теккерея в книзі "Новітня англійська література в Іучасних її уявленнях" (1868). Висуваючи при оцінці письменника на перше місце світоглядний аспект ("як він дивиться на речі?"). Тен розглядає передусім національну своєрідність Діккенса. Він підкреслює особливу силу уяви, притаманну англійському письменнику, могутню пристрасність художника, його чисто англійську здатність "урочистим стилем розповідати нудні небилиці", порівнюючи для доказу, творчість Діккенса з пюрчістю французьких письменників - Бальзака, Жорж Санд, ( 'тендаля. Особливо слід відзначити вагомий внесок у розвиток порівняльного літературознавства, Фердинанда Брюнетьєра як його прославленими лекціями у Вищій педагогічній школі (licole Normale Supérieure), так і статтями в журналі "Revue de deux mondes". У ранній період діяльності він був послідовником Сент-Бева і Ієна, прагнув зробити науку про літературу подібною до природничих дисциплін. Позитивістські спрямування Брюнетьєра проявились у його Іеоретичній праці "Еволюція жанрів історії літератури" (1890). У ній яскраво проявилось захоплення автора дарвіністською Ісорією еволюції. За його твердженням, окремий жанр у мис-Іецтві подібний до живої істоти — він також проходить стадії шродження, росту, кульмінації, занепаду і смерті. Жанри шінюються, створюють зародки новим відгалуженням, борють-оі за першість, подібно до боротьби за існування у природі. І.рюнетьєра до кінця життя цікавили причини жанрової ево-ІІюції. Він намагався знайти закони, що керують змінами жанро-пих форм і з'ясувати походження цих законів. Однак пізніше автор "Еволюції жанрів історії літератури" переконується у неможливості перенесення природничих науко-п их принципів на історію літератури і мистецтва та підмовляється слідувати за теорією Тена, який змішує, на думку І.рюнетьєра, історію літератури з історією культури. Він підходить від теорії трьох факторів Тена і розвиває ідею ниутрішнього взаємозв'язку літературного ряду, впливу одних торів на інші. У таких працях, як "Посібник з історії иітератури" (1898), "Історія французької літератури класичного періоду" (1904-1912), Брюнетьєр підходить до формалістичного, Іманентного трактування літературного процесу: "В літературі, ч к і в мистецтві, після впливу особистості головним є вплив одних творів на інші" [9,1, 591-592]. Брюнетьєр справедливо зауважує певний однобічний роз-пи гок літературознавства у працях культуржмсторичної та иорівняльно-історичної шкіл, які приділяють значну увагу Історико-літературному процесу в соціальному та психо- і Ідеї Брюнетьєра отримали конкретний розвиток у працях ] літературознавства" [3,49]. І справді, саме Ж. Текст опублікував 1 У другій половині XIX ст. одночасно з культурно-1 Наприкінці XIX століття відбуваються ще дві знаменитії події, які благодатно вплинули на розвиток порівняльного 1 літературознавства. В цей період різко зросло значення! літературної критики в розвитку літератури і в суспільному житті. Хоча жвава дискусія довкола проблеми літературного І космополітизму і його національної специфіки, в якій брали! участь Жюль Леметр та Еміль Фаге, не стосувалася конкретної компаративістики, та все ж вона помітно посилила інтерес до І неї. Потрібно також звернути увагу і на діяльність секції! історико-порівняльного літературознавства, якою керували Гас-»! тон Паріс та Фердінан Брюнетьєр в рамках Міжнародного І ресу з порівняльної історії, який відбувся у Парижі з приводу І Іершої всесвітньої виставки. З початку XX століття порівняльне літературознавство у Франції розвивається досить швидко, уточнює завдання своїх досліджень і поступово розв'язує їх. Цьому сприяло оновлення методу історико-літературних досліджень завдяки працям видатного вченого Гюегава Лансона, засновника французької філологічної та історичної школи. В його лекціях у Вищій педа-І огічній школі та Сорбоні, статтях та книгах, особливо в "Історії французької літератури" (1894), було по-новому переосмислено спадщину Сент-Бева і Теиа, з одного боку, і Брюнетьєра - з дру-юго, та використано вперше в історії європейських літератур нові важливі методологічні принципи: достовірність інформації, u правдивість та різнобічність, дослідження творів на історико-культурному тлі епохи, тісний взаємозв'язок із соціальним жит-І ям, конкретний аналіз, який грунтується на вичерпній докумен-Іації. На думку багатьох французьких літературознавців, зокрема Жерара Дельфо та Анн Ропі і Анрі Пейра, Лансону вдалося (дійсніші синтез історичного та естетичного пізнання пітературного твору, до якого прагнуть майже всі дослідники шгератури, але який дається тільки небагатьом. У книзі Лансона "Статті про метод, критику й історію літератури", яка була видана 1965 року на основі його виступів на сторінках періодичних видань, вичерпно сформульовано основні принципи підходу до літератури і намічено основні напрямки історико-нігературного дослідження. Лансон був прихильником науково- I о підходу до літератури, але, вважаючи, що література як об'єкт I1 дослідженні методами цих наук. "Єдине, що потрібно запози- тичних методів, залишивши "почуттям" галузь, яка не піддає раціональному пізнанню" [11,38]. Прихильник об'єктивного наукового пізнання, Лансон ве-1 ликого значення надає індивідуальності - як досліджуючій, так і j досліджуваній, оскільки дослідник не може абстрагуватись в] процесі пізнання об'єкта, та й сам об'єкт цікавий перш за все] своєю унікальністю. Саме ця увага до індивідуального, а не лише "збір фактів", пізніше послужила предметом негативної оцінки творчого методу Лансона представниками "нової крити-1 ки", які бачили в ньому ворога узагальнень, нездатного за оди-f ничним побачити ціле. Але крім пильної уваги до) індивідуального, дослідник літератури, на думку Лансона, не| може обмежуватись вивченням тільки індивідуального, він по-] винен включати все в широкий і різнобічний контекст, без якого і неможливе ні справжнє знання індивідуального, ні розуміння \ історико-літературного процесу, який зовсім не може бути лан- \ цюгом шедеврів. Важливість історико-літературної концепції і Лансона для порівняльного літературознавства полягає у кон-| кретних завданнях, які він ставив перед дослідником-і літературознавцем: вивчати літературні тексти, порівнювати їх зі метою, відрізнити індивідуальне від колективного і оригінальне! від традиційного, групувати їх за родами, школами і рухами, і,| нарешті, визначати ставлення цих груп до розумового, мораль-і ного і соціального життя країни та до розвитку європейської'! літератури і «цивілізації. Лансон вважав, що для вирішення такого завдання! потрібно використовувати всі допоміжні знання бібліографію, вивчення рукописів, критику текстів, лінгвістичнії дисципліни. Вчений детально зупиняється на тому, що він ро-1 зуміє під точним знанням. Базою будь-якого літературознавчого] дослідження, його відправним пунктом є встановлення ка-| конічного тексту і його детальне вивчення: дата, автентичність,] цілісність, вивчення редакції. Дальше необхідно встановити бу-| квальне значення, тобто вивчити лексику, синтаксис, стилістику/ І лише тоді можна приступати до дослідження його літературноГ| сутності, тобто змісту і художніх особливостей. Наступне коло проблем, яке необхідно вивчити! дослідникові, пов'язане із виясненням того, як зроблено твір: якаї особа його створила? в яких обставинах? з яких матеріалів? Щоб] відповісти на такі запитання, необхідно вивчити біографію і]джерела в широкому значенні. І, нарешті, для повного і точного знання твору потрібно ви-і яснити, як він був сприйнятий читачами і як вплинув на розви- І ок сучасної літератури. Для Лансона вивчення окремого твору -перша ланка літературознавчого аналізу. Такими ж методами досліджуються всі твори одного письменника, при цьому встановлюється місце твору і всієї творчості в певному Історичному ряді, дальше твори групуються і шляхом встановлення подібностей форм створюється історія жанрів, спільності думок і почуттів - історія ідейних та естетичних течій, а їх епівставлення дає уявлення про певні епохи естетичного розвитку, їх рух і зміну. Історія літератури закінчується виясненням взаємовідносин літератури та життя, тобто змикається із соціологією. Такий загальний проект Лансона. Отже, Лансон заклав основи тих жанрів літературознавчих досліджень, які існують й сьогодні та становлять ядро академічного літературознавства у Франції. Автори всіх трактатів і навчальних посібників від кінця XIX століття і до прань Бедьє та Азара (1923-1924) - Абрі, Одін, Кру-je, Гранжар, Морне та інші - йшли шляхом, відкритим Лансо-ном. Порівняльне літературознавство також використовувало позитивістські досягнення Лансонівської методології. Р.Самарін звертає увагу на зв'язки, які існували між компаративістикою і позитивізмом. У часи широкої популярності цієї філософської течії деякі літературознавці, як Брюнетьєр і Лансон, бачили у порівняльному вивченні літератур і пам'яток народної творчості різних часів і народів основу для виявлення спільних законів літературного розвитку як певної паралелі до гих законів розвитку природи і суспільства, які намагались, довести вчені-позитивісти. Компаративісти позитивістського спрямування переносили деякі гносеологічні недоліки позитивізму у свої дослідження. Та все ж компаративістика цього періоду позначена прагненням постановки важливих проблем, вивченням важливих питань історії літератури. Після Першої світової війни важливим етапом у становленні французької компаративістики була діяльність Фернана Бальдансперже, який змінив Ж.Текста на Ліонській кафедрі, видавця систематизованої компаративістської бібліографії Беца. Дисертація Бальдансперже "Гете у Франції" привернула до нього увагу європейського порівняльного літературознавства. У своїх працях "Дослідження з історії літератур" (1907-1939), "Рух ідей у французькій еміграції 1789-1815" (1924) вчений розглядає впливи іноземних літератур в основному на французьку. Будучи професором Ліонського університету і Сорбони, Бальдансперже став найбільш активним пропагандистом ідей європейського порівняльного літературознавства, особливо в академічних гуртках. Його праці присвячені як проблемам теорії ("Порівняльне літературознавство: назва та предмет" (1921), так і практиці. Крім того, він починає видавати з 1921 року разом з П.Азаром журнал "Revue de littérature comparée", який став одним із головних періодичних видань компаративістів різних країн. Визначним вченим французької школи компаративістики був і Поль Азар. Прославлений професор кафедри порівняльного літературознавства Сорбони і Колеж де Франс, відомий у широких університетських колах в різних країнах, Азар займався переважно літературними, культурними та політичними зв'язками Франції та Італії ("Французька революція та італійська література" (1910), дисертація "Французькі впливи в Італії XVIII століття" (1934). У праці Поля Азара "Криза європейської свідомості" відтворена інтелектуальна атмосфера, в якій зароджуються риси нового світу XIX століття. Особливу увагу автор приділяє "кризі" в момент переходу від ідей класицизму, заснованих на стабільності, до нових ідей "прогресу й руху" по сходинках, які Азар називає "великими психологічними зрушеннями епохи". Він має на увазі боротьбу з традиційними віруваннями, спробами створення нових теорій, зміни психології, які глибоко вразили світ людини, її уявлення і почуття. Значення цієї праці полягає передусім у тому, що в ній, у дусі кращих традицій французької школи компаративістики, представлено загальний стан культури Європи досліджуваного періоду. Праці Поля Азара можна вважати типовими зразками дослідження історії ідей. У "Кризі європейської свідомості" французький компаративіст0 вивчає невеликий відрізок часу впродовж 35 років (1680-1715 pp.), який представляє його як перехідний момент до епохи нового розквіту літератури - від Расіна до Фонтенеля і від нього до Вольтера. Азар стверджує, що це час переходу від старого до нового, перенесення центру культури з півдня на північ. Поширення літературних і філософських ідей набуває широкого розмаху, охоплює Англію, Німеччину, Францію і Голландію. Це час, коли починається штурм в ім'я розуму проти традиційних концепцій. На горизонті вже видно новий ідеал, який знайде вираження у XVIII столітті, в емпіризмі Локка, італійському деїзмі, франкмасонстві, розробці природного права, новій суспільній моралі. У другій праці Азара "Європейська думка XVIII століття" (1946) дано блискучий аналіз еволюції до Просвітництва. ; Дослідник розглядає давно відомі, здавалось би, факти, але шдкрйває у них, в дусі свого часу, основоположну суть. Так, наприклад, він розглядає суд над християнством, в якому брали участь Вольтер, Лессінг, Геновезі, і вияснює контури тої "твердині людини", яка буде протиставлена Богу. Обидва дослідження, що стали класичними, відзначаються широкими узагальненнями, у них намічені зв'язки між філософськими та літературними ідеями, які з'явилися в декількох європейських країнах. Таким чином, у працях створюється цілісна картина переходу від Класицизму до Романтизму. Дослідження Поля Лзара можна вважати справжніми зразками праць із "загальної літератури", в певних рамках вони можуть бути прикладами для нових досліджень з історії європейських літератур. У рамках тієї ж школи, поряд з П.Азаром, розвинулась діяльність Поля Ван Тіґема, послідовника ГЛансона, який після 1931 року став одним із видатних діячів Сорбони. Його дисер-Іація "Оссіан у Франції" присвячена впливу зарубіжних літератур на літературу його батьківщини і стосується також журналу "Année littéraire" як французького посередника між зарубіжними літературами і Францією. Після 1924 року Ван Тіґем починає ширше дослідження літературного європейського процесу. До цього часу він займався переважно теоретичними проблемами і опублікував на сторінках різних журналів такі статті: "Поняття порівняльного літературознавства" (1906), "Синтез в Історії літератури", "Порівняльне літературознавство і загальна література" (1920) та інші. У своїх працях Ван Тіґем намагається розв'язати низку теоретичних проблем, подати своє обгрунту-нання предмету та завдань порівняльного літературознавства. Зокрема, у книзі "La littérature comparée" (1951) автор висуває Івердження, що предметом компаративістики "є вивчення Іиаємозв'язків різних літератур". У загальних рисах, якщо звернутися до цінностей західного світу, вона охоплює "зв'язки між Ірецькою та латинською літературами, внесок цих давніх Імтератур у сучасні, починаючи з періоду Середньовіччя і, нарешті, взаємовідносини сучасних літератур" [26,57]. Ширший підхід до предмету компаративістики П. Ван І Іґем висловлює у праці "Littérature comparée et littérature cenerate" (1920), стверджуючи, що "галузь даної науки треба розширити до розмірів так званої "загальної літератури" [3,177]. v концепції Ван Тіґема порівняльне літературознавство охоп-Іює переважно двосторонні літературні зв'зки і представляє со-оою перехідний варіант від вивчення національних літератур до [сігальної літератури, до якої він включав і нову галузь, а саме иітературні явища, які виникають у подібних суспільно- історичних і культурних умовах (маються на увазі типологічні сходження). Загальним літературознавством або загальною літературою Ван Тігем називає дослідження явищ, які спільні для декількох літератур, які розглядаються у взаємних залежностях і подібностях. Саме Ван Тіґем наполягав на ідеї "загальної літератури" як особливого предмету дослідження. У своїх положеннях він виходив із протиставлення дослідження бінарних зв'язків між літературними фактами вивченню явищ "спільних для багатьох літератур". Шляхом простого додавання ряду бінарних співставлень неможливо зрозуміти велике міжнародне явище як ціле. Літературні течії як явища інтернаціональні належать з таких позицій не до порівняльного літературознавства у вузькому розумінні, а до галузі "загальної літератури", і Ван Тіґем побудував свою книгу загальної літератури під назвою "Синтез в історії літератури. Порівняльне літературознавство і загальна література" (1925) як зміну міжнародних літературних течій. [5, 155]. У 1928 р. вийшла наступна книга Ван Тігема "Великі зарубіжні письменники", що містить важливі відомості про митців, якими вчений займався раніше, уривки Із найважливіших їх творів та їх ідейно-художній аналіз. Поль Ван Тіґем у своїй теорії наголошував не на домшуючому становищі однієї літератури над іншими, як його попередник- співвітчизник Бальдансперже, а на загальних спільних аспектах, які в різні епохи об'єднують їх і пов'язують у відносно стійкі і виразні літературні сукупності, починаючи з Відродження і закінчуючи сучасною епохою. Книга Ван Тіґем "Літературна історія Європи від Відродження" є підтвердженням цієї теорії. У ній міститься коротка Історія жанрів і художніх форм. А наступна праця "Історія літератур Європи і Америки від Відродження і до наших днів" (1945), яка включає і літературу народів Балкан, Центральної Європи, Прибалтики і Латинської Америки також побудована за такими ж принципами. У ній зроблено горизонтальні зрізи великих європейських течій, їх одночасний розвиток в декількох європейських країнах. Ця праця набула широкої популярності. В основі книги лежить доволі чітка періодизація, що дає можливість показати долю літературних напрямів у різних країнах і, певною мірою, внесок різник літератур у світовий літературний процес. "Я намагався, -писав у передмові автор,- простежити у різних народів і на різних мовах традиції, впливи і моди, рух ідей і форм мистецтва і показати у письменників, які не знали один одного, багаточи- сельні та очевидні збіги, співпадіння, подібні напрями в ідеях і стилі" [28,3]. Великим досягненням порівняльного літературознавства у вивченні перехідних явищ від однієї епохи до іншої на основі спільних, історично закономірних рис є відкриття "передроман-тизму" як загальноєвропейського літературного явища, здійснене Ван Тіґемом у книзі "Романтизм в європейських літературах" (1948). Це поняття об"єднує перші романтичні тенденції, які проявились майже одночасно по всій Європі у період напередодні французької революції в рамках Просвітництва XVIII ст. і просвітницького класицизму. Бальдансперже і Ван Тіґем були ще живі, коли їх учні, що пройшли через полум"я світової війни, уже говорили про нові завдання, які постають перед компаративістикою. Вони відмовляються від довільних паралелей між різними літературами, від безкінечного вивчення історії різноманітних національних обробок того чи іншого традиційного літературного сюжету. Французькі компаративісти Ж.-М. Kappe, М.Ф. Гюйяр та інші в середині XX ст, наполегливо підтримали нові завдання, які їх особливо цікавили, а саме вивчення літератури як чинника, що знайомить народи один з іншим, сприяє виникнешпо того чи іншого уявлення про різні нації. Саме тут, як вважають французькі компаративісти, виникає немало легенд і міфів, помилкових уявлень. Глибоке пізнання літератури та порівняння з життям народу, який її створив, буде, j точки зору цих вчених, сприяти знищенню таких міфів та справжньому зближенню народів. Така ідея, висунута французькими компаративістами, та принцип перевірки літературного міфу вивченням дійсності дала свої результати. У книзі Ж.Карре "Французькі письменники та німецький міраж" розвінчується легенда про Німеччину як "країну філософів і поетів", яка вия-Ііилась країною Бісмарка і Кругата. У такому ж дусі написана і книга Ш.Дедеяна "Тема Фауста в європейських літературах", насиченої фактичним матеріалом, який конкретно демонструє широке зацікавлення європейської громади темою Фауста впродовж XVII і XIX ст. Автор аналізує своєрідності трактування фаустівського сюжету в різних літературах, в тому числі і в слов'янських, в загальних рисах фіксує відмінності у розробці сюжету, жанру, мотивів. Але головне - історична закономірність виникнення найвизначнішого варіанту фаустівської легенди в Інтерпретації Гете та принципові відмінності між його версією Мефістофеля в трагедії майже не розкрито. Зразком нового жанру компаративістської наукової літератури є невелика книга М.ФТюйяра "Порівняльне літературознавство", опублікована 1951 р. в серії "Що я знаю?". У передмові до книги Гюйяра Ж.М. Kappe відмежовує старі уявлення про компаративізм від нових завдань, які, на його погляд, постають перед даною галуззю науки. "Нам вже не подобається затримуватись на подібностях чи відмінностях між Теккереєм і Мюссе, Діккенсом і Доде, — писав Kappe, — порівняльне вивчення літератури не є порівняння літератур" [23,5]. На початку книги Гюйяр дає нарис історії компаративістики, починаючи з книги Познетта "Порівняльне літературознавство", та все ж він більше зупиняється на історії французької компаративістики. Найважливішим у цій книзі є короткий розділ "Об"єкт і метод". Саме тут міститься нове визначення компаративістики, дане Гюйяром і підтримане Kappe: "Порівняльне літературознавство - це історія міжнародних літературних відносин" [23, 7]. "Компаративіст працює в погра-ничних зонах,- пише Гюйяр,- мовних чи національних, стежить за обміном темами, ідеями, книгами чи почуттями між двома чи декількома літературами. Метод його роботи повинен пристосовуватись до різноманітності його дослідницьких завдань" [23, 12]. По суті, в цьому визначенні знайшла своє вираження концепція старої французької школи Фернана Бальдансперже і "Журналу порівняльного літературознавства", внесок якого у розвиток порівняльного літературознавства був значним, особ-ливо в галузі самих "міжнародних відносин". Проте російський компаративіст Р.Самарін справедливо зауважує, що завдання порівняльного вивчення літератур в цій програмі надзвичайно звужені, збіднені: про великі узагальнення історико-літературного чи теоретичного плану не може бути й мови. Відсутність інтересу до теорії характерна для всієї книги Гюйяра [12,99]. Цікаво, що Гюйяр зовсім відмовляється від міркувань про сучасну літературу, від порівняльного вивчення літератури нашого часу. Якщо брати до уваги його теорію компаративістики, до речі Kappe тут підтримав Гюйяра, то об'єктом літературознавця-компаративіста, власне предметом його діяльності можуть бути тільки літератури минулого, а не сучасність. Вузькість ідей Гюйяра особливо очевидна при порівнянні його зі старою книгою ХЛознета (1886), який, на відміну від Гюйяра бачив в порівняльному літературознавстві засіб осмислення загальних законів світової літератури. Сучасні вчені-компаративісти сходяться на тому, що нема підстав говорити про єдність процесу розвитку науки навіть у загальних рисах. Саме така різнобічність позицій і точок зору свідчить про складність дисципліни. Деякі дослідники намагаються виділити певні школи в межах кожної країни, наприклад, виділяють американську школу, що характеризується естетичними пошуками, і тим самим протистоїть французькій школі з її суто історичними тенденціями. Але вже й у самій історичній французькій школі компаративістики XX століття помітні різні тенденції. Рене Етьємбль у своєму гостро полемічному і дотепному есе "Comparaison n'est pas, raison" (Порівняння не доказ), а також у статтях, опублікованих у журналі "Revue de littérature comparée" зауважив, що останнім часом неможливо говорити ні про чітко сформовані школи в кожній країні, ці про абсолютно відмінні погляди. Ним було окреслено широке коло тих якостей, що їх повинен мати вчений-літературознавець: енциклопедичні знання, історичний підхід до явищ, вміння розглядати літературу в широкому історико-культурному контексті, любов до поезії, роману, театру, живопису, естетичний смак, знання мов. Етьємбль робить акцент на тому, що порівняльне вивчення літератур неможливе без глибокого розуміння специфіки мистецтва слова [22,52-114], У рамках французької історичної школи проводяться дослідження і з порівняльної поетики, і з порівняльної соціології. Цікава праця Жака Вуазіна, колишнього голови Міжнародної асоціації з порівняльного літературознавства, про Жан-Жака Руссо в Англії (період 1778-1830 pp.), якому передувала робота Родьє на ту-ж тему (період 1750-1778 pp.), або праця Ромлана Мортьє, присвячена темі "Дідро у Німеччині" (1954), виступають поряд Із працями зі стилістики і поетики, розпочатими ще Етьємблем, чи з літературної соціологи, які належать перу Р.Ескарпі. Сам Ескарпі висловлюється за різноманітність пошуків у французькій компаративістиці, тим більше, що особисто він знаходять окремі моменти, які перегукуються з положеннями російського порівняльного літературознавства, особливо, коли мова йде про розширення ареалу досліджень за межами Західної Європи і про прийняття типологічної концепції. Заслуговує на увагу проблема співвідношення компаративістики та напрямів, шкіл, течій і концепцій, що виникли у французькому літературознавстві у середині XX століття і являли собою новітнє явище в історії світової літератури: "нова критика", структуралізм, герменевтика, літературна соціологія, рецептивний аналіз та інші. Названі течії виникли у зв'язку з не- обхідністю пошуків нових інтерпретацій міжлітературної комунікації як реакція на кризу традиційного академічного літературознавства що спиралося на філософію позитивізму. З одного боку, вони продовжували традиційну компаративістику, з іншого, - значно доповнили, розширили та конкретизували уже відомі підходи до аналізу літературних явищ. Так, фундатори неокритицизму у Франції (Г.Башляр, Ж.Пуяе ) особливістю літературної компаративістики вважали домінуючу роль творчого акту перетворення, подолання і акт активного відбору. У зв'язку з цим вони підкреслювали необхідність досліджень значення та функції у літературному розвитку другорядних письменників, роль яких не обмежується пасивним сприйняттям тих та інших літературних нововведень, бо самі вони часто вперше відкривали і формували щось нове у літературі. Всі ці положення і пов'язані з ними ідеї протиставлялись традиційній компаративістиці з її термінологічним апаратом "залежностей", "впливів", "запозичень". Принцип перетворення і відбору дозволив представникам "формального методу" ввести в теорію компаративістики низку положень, пов'язаних з методикою порівняльного аналізу літературних явищ. Найбільш розгалуженим напрямом, який йшов всупереч літературознавчій традиції, вважають "нову критику" ("нувель крітік"). Виникнення її датують ще 30-ми роками (праці М.Реймона, А.Бегена і Г.Башляра), проте розвитку набуває у середині 50-^сроків з перших праць Р.Барта і КлЛеві-Стросса. Оперуючи поняттям "нова критика ", слід мати на увазі, що воно не означає школи, оскільки її прибічники дотримувались іноді діаметрально протилежних поглядів на сутність літературного твору і принципи його аналізу. А коло імен, які належать до цього напряму, постійно змінюється. Спільним для "нової критики" є намагання покінчити з рутиною, оцінити літературні твори по-новому, вдихнути нове життя у літературознавство і критику, ліквідувати розрив між живою літературою та принципами j її вивчення. У рамках "нової критики" все ж виокремлюють три основні і течії: структурно-семіотичну (Р.Барт, А.Ж.Греймас, < Кл.Бремон, Ж.Женетт, ЦТодоров, Ю.Крістєва, Ф.Соллерс,] Ж.Коке), тематично-інтуїтивну (ЖЛуле, М.Бланшо, Ж.П.Рішар,1 Ж.Старобинський, Ж.Руссо) і соціологічну ("соціологія твор-1 чості" ЛТольдмана і "соціологія читання" Р.Ескарпі). Ця кла-І сифікація в основному вірна для 60-х років, у 70-х межі між ок- і ремими напрямами всередині французької "нової критики" по-1 чинають зникати, вона стає більш аморфною. Структурно-ї семіотичні дослідження втрачають властивий їм пафос наукової точності та інтерес до суто лінгвістичної орієнтації, на них відчутний вплив рецептивно-герменевтичних концепцій. Такі дослідження, як "Панорама нової критики від Г.Башляра до Ж.Вебера" Р.Є.Джонса, "Криза поняття літератури у Франції у XX ст." (А.Леонара), "Літературна критика і гуманітарні науки" Ж.Л. Кабана, "Критика" Р.Файоля та інші дають можливість досить чітко визначити, що у Франції розуміють під "новою критикою" і які критичні напрями до нею включають. Особливої популярності у французькому літературознавстві набула концепція "гематології"" (термін, запропонований ще Ван Тіґемом, який у 1931 році акцентував на значенні "історії ідей" у порівняльному літературознавстві), що виникла у рамках "нової критики" у 60-х роках XX ст. Прибічники "гема-Іології" (Р.Труссон, Г.Башляр) розглядають тему як "незмінну структуру, спільну для декількох творів, що не існує сама по собі, ізольовано, але легко виявляється у різних варіантах". Варіанти є результатом особливих обставин, пов'язаних з епохою, місцем, літературним жанром, формами мистецтва [10, 97]. Всередині гематологічного напряму можна виділити дві лінії дослідження: одна вивчає долю варіантів, тобто, як певна тема переходить з однієї епохи в іншу, з однієї літератури в іншу; друга — варіанти як індивідуальну модифікацію загальновідомої теми. Ключові поняття теми визначаються Р.Труссоном через її співвідношення з мотивом. Мотив для нього - "широке поняття, яке означає певну позицію", а тема — це часткове вираження мотиву, його індивідуалізація чи результат переходу від загального до часткового" [25, 12-13]. У такому розумінні тема для Іруссона уже не певна реальна ситуація, а конкретне літературне вираження цієї ситуації. Тому один і той же мотив може знаходити різні літературні втілення. Так, мотив нещасно-І о кохання може виражатися у різних темах - тема Трістана та Гюльди, Ромео і Джульетта та інші, а мотив зрадженої жінки - у Іемах Медеї, Дідони, Береніки та інших. Труссона як дослідника літератури цікавить вивчення тем як конкретної живої сутності пітератури, тому він виступає проти невиправданих зближень і снівставлень творів, в основі яких лежать тільки загальні моти-ии. Про це ще на початку століття писав італійський компара-І ивіст Бенедетто Кроче, впевнений, що вивчення тем "ніколи не приведе нас до розуміння літературного твору і не допоможе проникнути в живу тканину художньої творчості" [25, 100]. Б.Кроче підтримували багато вчених, у тому числі і вчені-компаративісти такі, як Ван Тігем і П. Гюйяр, що визнавали за тематологією тільки бібліографічну вартісність. Не заперечуючи користі словників і тематичних зібрань, Труссон, однак, бачив у них не кінцеву мету, а вихідний пункт гематології, вважаючи, що її завдання — "намітити шляхи пошуків у джунглях різних інтерпретацій та трансформацій теми на тлі історії ідей" [25, 30-31]. Зауваження, яке стосується історії ідей як компонента, необхідного для правильного розуміння теми, досить суттєве у концепції ученого. Він дотримується думки, що вияв історико-соціологічного контексту допомагає визначити функції теми. Труссон переконаний, що ізольоване вивчення твору, без врахування його зв'язку з дійсністю недостатнє не лише для його вивчення, а й для його розуміння. Він виходить з того, що "автор, який би не був характер його генія, живе у певному середовищі, і, можливо, більше за інших відчуває тиск історичних сил і обставин" [25, 83]. Одним із найбільш цікавих питань, на думку Труссона, яке постає перед дослідником, — це питання про те, чому письменник звертається до тієї чи іншої теми, чому декілька різних письменників звертаються до однієї теми. Вирішити цю проблему варто, на його думку, лише підходячи до матеріалу історично. Він застерігає від поверхового зближення різних письменників лише на тій основі, що вони звертаються до однієї теми, і вважає, шо такого типу зближення не добавляють нічого ні до розуміння теми, ні до сприйняття світогляду і майстерності митця. Труссон пропонує розширити питання про наявність тієї чи іншої теми у письменника і задуматись, чому та чи інша національна література віддає перевагу певній тематиці. Подібне розширення рамок дослідження, по суті, розмиває межі "гематології" і висуває проблеми історико-культурного плану. Труссон, таким чином, прагне вивести "гематологію" за вузькі межі, запропоновані традиційною компаративістикою. На формування іншого напряму у межах тематичної'критики — "тематики" — великий вплив мали праці Гюстава Баш-ляра (1885-1962) - фізика, філософа, історика літератури, критика, одного із найбільш видатних представників французького неокретицизму і духовних вождів французьких дослідників другої половини XX століття. У своїх працях ("Інтуїція митті" (1932), "Психоаналіз вогню" (1938), "Лотреамон" (1939), "Поетика простору" (1957), "Поетика Мрії-" (1960), "Полум'я свічки" (1961), "Право на мрію" (1970)) літературознавець досліджує такі проблеми, як природа творчого процесу, особливості тво- рения поетичного образу, співвідношення між образом та його функціонуванням, тематична структуру творчості та ін. Важливе шачення у працях Башляра мала теорія архетипів. Уявні образи для нього є швидше сублімацією архетипів, ніж відтворенням дійсності. Він переконаний у необхідності пов'язувати "власне життя образів з архетипами, значення яких було відкрито психо-ііналізом" [11,103]. У пошуках архетипів людської свідомості Ьашляр слідував за Юнгом, який аналізував відношення аналітичної психології до поетичної творчості шляхом штучної побудови системи символічних архетипів, які змінювали одни одного. Поряд із аналізом різних тем у творчості одного і того ж письменника, Башляр цікавився також вивченням одинакових гем у творчості різних письменників. Поняття "тема" у Башляра містить поняття "первинного образу", який виникає у глибинах підсвідомості митця і породжує низку вторинних образів, шо •('являються у творі і являють собою єдине ціле. Наявність спільних тем у творчості різних письменників він пояснює вченням про поетичні темпераменти, які класифікує за чотирма елементами: вогонь, повітря, вода, земля. Критик переконаний, що у кожної істоти, яка має дар уяви, що для Башляра є необхідною умовою творчості, є своя улюблена субстанція, яка визначає характер і цілісність її виразності. Досліджуючи письменника, слід виявити цю субстанцію, що допоможе визначити основний характер, образну структуру і систему художніх засобів у його творах. Башляр заперечує здатність творчої уяви "формувати образ реальності"; для нього творча уява формує образи, які винищуються над реальністю. [11, 106]. Наполягаючи на автономності уяви, критик вважає, шо вона незалежна від суспільного досвіду, від соціальної детермінованості. Таким чином, Башляр виходить із переконання, що єдиним джерелом образів (тем) є підсвідоме, визначальною рисою — спонтанність, а єдиним змістом — мрія. Досліджуючи зміст образів, Башляр виключає з рамок свого розгляду проблеми національної традиції, джерел, впливів. Він намагається простежити сам механізм виникнення образу в момент злиття двох стихій — природи і культури, саме це злиття дає імпульс творчому началу людини. Виходячи із теорії про підсвідому природу образів, у процесі аналізу художньої системи "Пісень Мальдорора" Лотреамо-па, Башляром була сформульована головна мета, до якої повинна прагнути наука про літературу: створити мета-поетику, " Ідійснити класифікацію метафор, виробити єдиний визначаль- ний критерій для класифікації і характеристики груп" [20, 389]. Хоча сам такої строгої системи він не створив, проте його шляхом, а саме групування "метафор", "тем", "міфів", пішли деякі французькі неокритики. Заслуга Башляра полягає в тому, що він запропонував новий погляд на характер співвідношень між мистецтвом і дійсністю, природу поетичного образу, шляхи осягнення та вивчення художніх творів. Від башлярівського спрямування до символічних архетипів бере початок найбільш розгалужений потік "нової критики", до якого належали Ж.Пуле, ЖЛ.Вебер, Ж.Руссе, СДубровський, Ж.Старобинський, Ж.-П.Рішар та ін. Вони схилялись до пошуку нових тем, образів, метафор, зводячи їх до певних символів буття. Так, для ЖЛуле літературний текст — "жива і усвідомлена реальність", а творчий процес — "перенесення предметів у думку". Він вважав, що через текст критик повинен виявити "первинний досвід" автора твору. Шляхом дослідження "чистої свідомості" у різних письменників Ж.Пуле відшукує закриту область психіки, яка не залежить від особистих контактів із зовнішнім середовищем. Такою областю визначена "вічна двоякість людської натури" (У Марселя Пруста - двояке ставлення до часу, у Ламартіна - двояке ставлення до втраченого) [10,200]. Окрім тематично-інтуїтивного, у рамках "нової критики" виокремлюють* також структурно-семіотичний напрям (Р.Барт, А.Ж.Греймас, Кл.Бремон, Ж.Женетт, Ц.Тодоров, Ю.Крістева, Ф.Соялерс, Ж.К.Коке), представники якого віддають перевагу структуралістським описам художньої системи творів, всіх його внутрішніх елементів. Французький структуралізм, який виник у 50-60 pp. як відгалуження і продовження "нової критики", займає важливе місце у розробці нових методів аналізу літературних явищ. Розвиток цього напряму досягнув своєї кульмінації у 1965-1967 pp. Структуралізм є своєрідним етапом переходу гуманітарних наук з описово-емпіричного на узагальнено-абстрактний, теоретичний рівень. Він здійснює цей перехід шляхом використання структурного аналітичного методу, моделювання і формалізації. У структуралістів менше праць історико-літературного характеру, більша увага зосереджена на теорії. Вони зробили значний вклад у розвиток компаративістики, зокрема у дослідження національних літератур, оскільки національна література роз-; глядалась ними як структурна одиниця. Основні положення структуралізму як самостійної "науки про літературу" були сформульовані Роданом Бартом (1915-1980) у працях "Міфології" (1957), "Імперія знаків" (1962), "Структуралізм як діяльність" (1963), книгах "Про Расіна" (1963) і "Критика та істина" (1966). "Наука" Варта виступає у методологічних принципах "нової критики", але значно обнов-исних. Він вважає, що наука про літературу не повинна займа-Іися виясненням суті творів, а технікою, правилами побудови тору, її завдання — створити універсальні закони побудови літературної форми. Велике теоретичне значення для утвердження структуралістських ідей мала критика Р. Бартом позитивістської методології. У книзі "Про Расіна" Варт протиставляє пози-Іивістському принципові "твір-продукт " ідею "твір-знак". У 70-х роках, відчуваючи певну недостатність аналізу Іамкнених структур чи твору як замкненої структури, Варт вису-иає ідею "міжтекстового" підходу до аналізу літератури (на підміну від "структурного"). У праці "Текстовий аналіз" вчений ІІідзначав: "Основу тексту складає не його внутрішня закрита структура, яка підлягає об'єктивному, вивченню, а його вихід в Інші тексти, інші коди, інші знаки: іншими словами, сутність Ісксту не в тексті як такому, а в його міжтекстовому характері. Ми починаємо все більше усвідомлювати, що у практиці науко-них досліджень необхідно поєднувати дві ідеї, які тривалий час пнажалися несумісними: ідею структури та ідею комбінаторної осзкінечності" [1, 307]. Отже, за Бартом, текст повинен розгля-дитися через його зв'язок з історією, суспільством, але не за законами детермінізму, а шляхом міжгекстових асоціацій. Таким чином, традиційне або "університетське" нігературознавство у Франції і "нова критика" являють собою лва підходи до аналізу літературних явищ. Перший більшу увагу юсереджує на дослідженні літературної техніки як такої, другий на вивченні дійсності, з якою співвідноситься твір. Поєднання, І интез цих підходів, збереження між ними рівноваги є одним із иажливих завдань сучасних французьких літературознавців, у І ому числі вчених, які працюють у галузі порівняльного вивчення літератури. Заслуговує на увагу книга видатних французьких учених Клода Пішуа і Андре Руссо "La littérature comparée", y якій порушено чимало питань, що стосуються методології нітературознавчого дослідження, зокрема порівняльного вивчення літератур (мета, завдання, методи, об'єкт та предмет дослідження тощо) . Так, Пішуа і Руссо намагаються з'ясувати проблему визначення місця компаративістики у літературознавстві, оскільки досі вона залишається на стадії дискусії. Деякі вчені (Ф.Вольман, Й-Грабак В.Жирмунський), шукаючи вихід з кризової ситуації, яка виникла у результаті намагання органічно поєднати завдання і мету порівняльного вивчення із завданнями і метою історії літератури, не виокремлюють компаративістику як окрему науку, а вважають її одним із аспектів, необхідним для досягнення загальної мети літературознавства. Наприклад, Жирмунський стверджує, що "порівняння відноситься до галузі методики, а не методології: це методичний засіб історичного дослідження, який може застосовуватися з різною метою у рамках різних методів" [6, 53]. Автори "La littérature comparée" пояснюють всі труднощі, що виникають у зв'язку із цією проблемою, непослідовністю самих компаративістів, які, на їх думку, не використали можливість "добудувати" метод порівняльного вивчення як самостійну галузь дослідження літератури, тому не змогли усунути суперечливості чи багатозначності цього поняття: "Занедбавши роботу по вдосконаленню свого методу, компаративісти зрадили власну місію і зрештою дух строгої спеціалізації, яка лише і вселяла надію перетворити компаративістику у щось більш значне, ніж просто у дисципліну літературної критики. Такого роду нерішучість і породила свого роду кризу. "Хіба це все не означає, - продовжують думку французькі вчені, - що порівняльне вивчення, поступово розчиняючись у масі інших літературознавчих підходів, являє собою лише один діалектичний етап, який після вичерпання своєї місії приречений на відмирання? Теоретично це не є неможливо, все ж ми більше віримо у вічність компаративіста, ніж спеціаліста-універсала у всіх загальних питаннях " [24, 174-175]. Однією з найбільш важливих у компаративістиці є проблема періодизації міжлітературного процесу. Справа полягає не в техніці методичного підходу до предмету дослідження, а в проблемах, які мають пряме відношення до основного змісту компаративістики і передусім ним зумовлені. Загалом у процесі здійснення періодизації компаративісти концентрують увагу на динаміці розвитку літератури, яка приймає, як вирішальному чинникові творчих міжлітературних зв'язків і виходять з неї у процесі встановлення хронологічних рамок. На користь твердження про вирішальну роль літератури, яка сприймає, під час встановлення хронологічних меж двосторонніх міжлітературних зв'язків, говорить і нерівномірність розвитку окремих національних літератур. На складність періодизації, зумовлену ни Іо нерівномірністю, звертають увагу французькі вчені (• ПІшуаі А.Руссо. Вони ж у "Порівняльному літературознавстві" висловлю- нні, свої погляди також щодо термінології у компаративістиці, Іпфлячи, що поняття "періодизація літератури" вибране невда- яІІ, оскільки його етимологічний зміст означає розвиток по колу ['-І, 110]. Воно не влаштовує тих літературознавців, які вважа- Htik, що наші знання про окремі егапи розвитку літератури не дать підстав говорити про ритмічність, певну повторюваність І Іншії, тобто про окреслені періоди. Ця група літературознавців І^нппяс розвиток літератури швидше у лінійній послідовності [Іпремих етапів, спрямування і характер яких можна змінювати. |Н'І нашу думку, такому погляду більше відповідає поняття сег- •М'ніпшї, яке підкреслено схиляється до синхронного підходу на • Німілу динаміці розвитку і діахронії. І В.Жирмунський вважає доцільним зберігати поняття •Црріодизації, особливо коли мова йде про встановлення хроно-ІЯиІІчІІих меж, які знаменують зміну певної літературної систе- • ІИІІ, наприклад, літературного напряму, стилю чи стильової фор- І Щодо терміна "порівняльне літературознавство", з приводу f імно також не досягнуто одностайності у світовій компара-I ниш. піці, то К.Пішуа і А.М.Руссо пропонують і надалі дотримуєшся терміну "порівняльне літературознавство" попри всю Ниш суперечливість, по-перше, через відсутність більш вдалого нрміна, по-друге, тому, що він давно вкорінився у французькій -й н-ратурі і навіть за межами Франції (la littérature comparée) [24, і! 12]. Сучасні французькі вчені постійно говорять про теоретичні нриолеми свої науки, намагаються визначити її метод і предмет. Цинії сходяться в тому, що порівняльне літературознавство вив-I н«м міжнародні літературні зв'язки у всій різноманітності, - по-•ІипІІючи з перекладів і особистих контактів окремих письмен-ннкім і закінчуючи такими теоретичними проблемами як син-»|ІпІІність розвитку певних літературних напрямів у межах одно-Ін Історичного періоду (цим, зокрема, особливо наполегливо ніімався Ван Тігем). Можна скзати, що у кращих працях компа-ряшністів живе найбільш цінна традиція культурно-історичної ЦІННІЙ. Література: l. Барт Р. Текстовой анализ //Новое r зарубежной лингвистике. - М.,' 1980. 2 Борьба методов и направлений в литературах современного Запада. - I 1986. 3. Дима Л Принципы сравнительного литературоведения. - М., 1977 4 Дюришип Д Теория сравнительного изучения литературы. - М., 1979. 5. Жирмунский D.M. Проблемы сравнительно-исторического изучения : 6. Жирмунский R M. Сравнительное литерагуроведенис. Восток и Запад. - j 7. Зарубежное литературоведение 70-х годов. Направления, тенденции, І 8. Лансон Г. Метод в истории литературы - М., 1911. 9. Литературная энциклопедия. - М., 1929-1930. -Т.І. 10 Нефедов HT История зарубежной критики и литературоведения. - 1988. 11. Ржевская Н.Ф Литературоведение и критика в современной Франции.-1 1985 12 Самарин P M О современном состоянии сравнительного изучения лил« тур в зарубежной науке //Взаимосвязи и взаимодействие современных \ тсратур.-М. 1963 13. Сснт-Ьев Ш Литературные портреты. Критические очерки. - М., 1970. 14. Тенденции в литературоведении стран Западной Европы и Америки -1 15. Теории, школы, концепции- Критические анализы. Художественный 16 Теории, школы, концепции: Критические анализы. Хуложесвснный с структура.-М., 1976 |
