 ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ Сила воли ведет к действию, а позитивные действия формируют позитивное отношение Как определить диапазон голоса - ваш вокал Игровые автоматы с быстрым выводом Как самому избавиться от обидчивости Противоречивые взгляды на качества, присущие мужчинам Вкуснейший "Салат из свеклы с чесноком" Натюрморт и его изобразительные возможности Применение, как принимать мумие? Мумие для волос, лица, при переломах, при кровотечении и т.д. Как научиться брать на себя ответственность Зачем нужны границы в отношениях с детьми? Световозвращающие элементы на детской одежде Как победить свой возраст? Восемь уникальных способов, которые помогут достичь долголетия Классификация ожирения по ИМТ (ВОЗ) Глава 3. Завет мужчины с женщиной
Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.
| З компаративної спадщини Михайла Возняка
Людмила Грщик Внесок Михайла Возняка у компаративістику -промовистий. Нове видання його "Історії української літератури" стало помітним кроком в осмисленні історії нашої літератури від найдавніших часів до XVIII століття. Автор npocTCTKyt багатий матеріал рідного слова в плані контактно-генетичному («в генетичній послідовності») й типологічному. Значну увагу приділяє М.Возняк висвітленню форм взаємин українського письменства, включаючи й дані інших галузей знань, «...історія всесвітньої літератури, - відзначає автор, - це поступове розкриття змісту людського життя, ...це частина великої історії духу, котру можна назвати філософією» [1, 56]. Відтак із самого дослідження МВозняк, як свого часу Ван Тігем, пріоритетність віддає своїй літературі, інший матеріал залучає до зіставлень настільки, наскільки це потрібно для глибшого прочитання. Така установка дослідника. Це спонукає його уже при висвітленні найдавніших епох звертатися (на відміну від пізніших дослідників [2]) насамперед до оригінального, а не перекладного письменства. При цьому автор зауважує, що нова культура, яка прийшла із християнством і письменством, «витиснула на ній своє тавро», оскільки зустрілася з нижчою, місцевою і увійшла в боротьбу з нею» [1, 59]. Сказане, однак, не є підставою для нехтування своїм при прочитанні легенд, переказів. Процес «придавлення» християнського або «перетворення» під впливом свого перебуває під пильною увагою вченого. Простежуючи обставини історико-культурного життя, автор цілком обгрунтовано звертає увагу на «приналежність» України до східного світу, зокрема візантійської культури. Історики літератури по-різному бачать візантійську «сторінку» в нашій літературі: як те, що з часу прийняття християнства заступило їй дорогу до заходу і західної культури, як «візантійщину», але й таку, що на шляху «із варяг у греки» залишала багато цікавого з інших цивілізацій. «Несимпатичним» вважає М.Возняк намагання візантійської літератури Ішкорінити усе те, що бодай натякало на інтереси до заходу, в тому числі й поганський елемент, що «перетворився» в поетичний матеріал. Але ерудиція вченого, знання матеріалу не залишили непоміченими «перетравлення» з чужих літератур візантійською, що в такому вигляді входило у східний християнський світ. Художні пам'ятки, досліджувані автором, гостро ставлять, таким чином, проблему «чужого» і «свого», способів прощення чужого, шляхів входження його в національний пітературний процес. Крім того, саме знання характеру нізантійської літератури проливає світло на деякі місця в ук-рашській, зокрема поганській народній творчості. Порівняльні аспекти роботи М.Возняка свідчать про те, що автор добре орієнтувався у візантійській літературі, яка з IX ст. аж до ХІІ-го переживала період піднесення. Автор головно акцентує на посередницькій (між Європою та Азією) її функції. Але в контексті його дослідження присутнє все те, чим володіла тоді нпантійська культура. «Конфесійний конфлікт» західної та східної церков не міг не позначитися на сприйнятті не лише візантійської, а й інших літератур цього регіону - сірійської, коптської, що при багатьох відмінностях, мали не менше спільного, передовсім у змісті, у поширенні перекладної літератури, що, зважаючи на «ойкуменічність» (термін С.Аверінцева) ідеологічних систем Раннього Середньовіччя [З, 338], сприяли «зрощенню» оригінальної й перекладної літератур, які потому проникали прямо й опосередковано і в слов'янський світ. У Візантії IX ст. пожвавлюється життя культурних центрів, поряд із церковною активно розвивається й світська література, з її інтересом до давнини, в тому числі й греко-римської античності. Оновлюється візантійський фольклор, відчутніший інтерес до реального життя в оригінальній літературі. З'являються переробки творів античних авторів -Гомера, Евріпіда. З іншого боку, помітний посилений інтерес до Сходу. Здійснюються численні переспіви, перекази не лише з арабської мови. Остання нерідко виступала мовою-посередницею у спілкуванні християнської Візантії з іншими художніми світами. Так, уже в XI ст. Симеон Сіф дає своє тлумачення санскритської «Панчатантри», яка під назвою «Каліла і Дімна» входить в арабомовні літератури. У слов'ян вона з'явиться під назвою «Стефаніт і Інхілат». Через посередництво Візантії арабомовна культура, витворена багатьма етносами, у тому числі й епохи Раннього Відродження, проникала в Європу і, зокрема, на території, заселені слов'янськими народами. Ось чому увесь матеріал, пов'язаний з Візантією (усим, що стосувалося науки про людину - така доктрина вченого), піддається огляду і при аналізі своєї літератури. Причому автор широко залучає до студій матеріали суміжних наук - архітектури, малярства тощо. Елементи історико-культурного методу поєднуються із соціологічним, коли автор торкається проблем рецепції чужого, в тому числі й візантійською українською літературою, відбору і особливостей його «втягування» в себе, «...український організм, - уточняє автор, - ...вибирав з нього (візантійського впливу - Л.Г.) те, що йому було рідніше, ближче, та, присвоюючи собі чуже, вкладав присвоєне... у власне тіло й оживляв... власною кров'ю» [1, 88]. Гнучкість наукових методик, які застосовує М.Возняк, не дозволила вписати його в строгі рамки історичної школи, зокрема ідеологічної інтерпретації твору. Зіставляючи його методу з апробованою С.Єфремовим, Л.Білецький змушений був уточняти: «Приблизно ті самі принципи, правда не так систематично й повно, як це висловив С.Єфремов, проводив і проводить у своїх студіях... М.Возняк» [4, 169]. Точніший, здається, МГнатюк, який вважає, що в працях М.Возняка знайшла своє логічне продовження вироблена у другій половині XIX ст. соціологічна концепція, яка поєднувалася з порівняльною теорією, культурно-історичною, філологічною школами [5, 25]. Самі художні пам'ятки (тексти), які почасти мали багато спільного з «чужими», або відмінного від генетичне споріднених, спонукали автора не раз повертатися до різних факторів історичного життя народу (напр., при спробі пояснити характер і суть південно-слов'янського впливу, зокрема болгарського у XIII - XIV ст.; або сліди іранські, тюрксько-гатарські, німецькі, литовські, чеські і т.д.). Десь у зародку тут уже наявна й проблема помежових літератур. Так, він акцентує на контакти зі словесною творчістю мадьярів, словаків, поляків, білорусів, литовців, простежуючи пам'ятки, народжені до відомих історичних подій. Ще в іншому плані (справді більше ідеологічному) вивчається ця проблема на матеріалі української Іа російської літератур XVIII ст., коли автор простежує українську та європейську течії в російській літературі, обґрунтовуючи право першості за першою, а відтак і більш органічного прощення її в літературний процес сусідньої літератури. Не менш важлива й інша проблема рецептивного характеру, вирішення якої проливає світло на Вознякову оцінку впливів. Для нього вони не є ознакою слабкості літератури, а, навпаки, свідченням розвитку, так само, як і здатність переробляти, переймати, присвоювати, перекладати. Таким розумінням «чужо-І о» в контексті свого письменства пояснюється і його сприйняття перекладної літератури. Примітне навіть таке: розділ про неї не починає, як в академічній історії літератури [2, І, 45], а продовжує її, органічно вписується в огляд. Автор свідомий того, що перекладне письменство в певні періоди розвитку переважало оригінальну, а інколи «розпочинало... окремі літературні фази її» [1, 100]. Проте інші моменти перекладацької справи в Україні, передовсім переклади, виконані з грецької в Україні без будь-якого посередництва, дають підстави робити певні висновки про стан літератури, її потреби, орієнтацію тощо. Таким чином, порівняльним прочитанням літератури в широкому кон-Іексті свого й чужого автор визначає не лише два важливі рівні .Іналізу - контактно-генетичний і типологічний, а й основні форми взаємин, приділяючи особливу увагу різновидам тогочасного перекладу, ролі літератури (твору) - посередниці та факторам, що спонукали виконувати посередницьку місію в чужому письменстві. Чи не вперше на ті часи МВозняк торкається проблеми поліваріантності перекладів, що також мала місце в давній українській літературі. І тут дані історії культури мови - суміжних наук, як сказали б сьогодні - залучаються до спостережень, які проливають світло, скажімо, на те, чому потреба в конкретному перекладному творі (напр., візантійському) нерідко була і спричинена різними факторами, і по-різному задовольнялася у тому ж слов'янському світі (у південних і східних слов'ян). Нарешті М.Возняк чи не одним із перших серед українських літературознавців вдається до синхроністичних таблиць, якими супроводжує обидва томи своїх студій. На особливу цінність їх вказує і МГнатюк [5, 27]. Без сумніву, вони свідчать про знання автором світової літератури. Але важливе й інше: так автор утверджує ще один спосіб прочитання національного письменства в регіональному та європейському контексті різних епох. Цей спосіб, як відомо, потому був зреалізований і в російському академічному виданні «Истории всемирной литературы» в дев'яти томах. Завдання, визначене дослідником, межі студіювання не дозволили, зрозуміло, вдаватися до широких контактно-генетичних і типологічний студій. Однак присутність їх незаперечна. Матеріал синхроністичних таблиць - від «Пісні про Роланда», «Декамерона» Бокаччо, «Похвали розуму» Е.Роттердамського - до драм В.Шекспіра, «Дон Кіхота» Сервантеса, творів Корнеля, Руссо, Стерна, Лессінга, Шіллера, Гете, Гайне, російських письменників. Такий неповний перелік імен витворює той контекст, у якому автор веде вивчення української літератури. Судити йро методику М.Возняка непросто. Скоріше, можна міркувати над його розумінням предмета, а звідти, в кожному конкретному випадку - про вибір. Прикметно, він широко використовує досвід попередників і сучасників, особливо О.Бодянського, М.Драгоманова, І.Франка, М.Дашкевича. Але у подальшому розвитку порівняльного літературознавства його студії вражають насамперед оригінальністю (дозволимо не погодитися з О.Білецьким) методик, які й дозволили систематизувати багатий і на той час не завжди прочитаний матеріал. Література: 1. Возняк М. Історія української літератури: у 2 т. - Л., І992. - T. l. 2. Див., наприклад: Історія української літератури у 8 томах. - К., 1987. - Т.1 3. История всемирной литературы. В 9 томах. - M., 1984. - Т.2. 4. Білецький Л. Основи літературно-наукової критики, - Прага, 1925. 5. Гнаткж М. Михайло Возняк і його «Історія української літератури. // Воз |
