ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Поняття та види прав на чужі речі

1 2 3 456

До речових прав належать, крім права власності і володіння, спеціальні речові права, предметом яких є не річ, а окрема функція цієї речі. Ця функція може бути такою, що власник нею не може скористатися, зокрема, скористатися водою з річки, бо прохід до неї закрито ділянкою його сусіда, або представляти окремі правомочності власника, яке передається третій особі, як-от: отримання плодів, доходів тощо. Об’єктом спеціального речового права стає право на окрему функцію речі, на частину правомочності власника.

Права на чужі речіабо лат. iura in re aliena являють собою спеціальні речові права, які існували поряд із правом власності. Сам термін iura in re aliena використовувався римлянами тільки у відношенні земельних сервітутів, узуфрукти розглядалися як особисті сервітути: „Сервітути бувають або особистими, як право користування, або узуфрукт, або речові, як сервітути сільських та міських ділянок” Марціан (Д. 8.1.1).

Права на чужі речі виникли и розвивалися серед речових прав з давніх часів, зокрема це предіальні, дорожні, водні, сільські та міські. Враховуючи неузгодженість та неупорядкованість забудов та земельних ділянок дуже скоро з’ясувалося, що належне і повне користування своєю власністю обмежене сусідніми володіннями, і тому такі обмеження потребують визначеності та належного правового урегулювання. Внаслідок цього першими сервітутами були дорожні сервітути тобто право проходу, прогону худоби, проїзду через чужу ділянку, а також водні, тобто право провести воду через чужу ділянку та сервітути, які забезпечували належне існування і життєдіяльність людини та її господарства – право випасу худоби на чужій ділянці, право брати пісок, глину тощо з чужої ділянки. Міські сервітути виникли у зв’язку із створенням каналізації – право прокласти її через чужу ділянку, а також право добудови до сусіднього чужого будинку, відведення дощової води тощо. Проф. І. О. Покровський зазначає, що виникнення міських сервітутів може бути пов’язане із відбудовою після галльського нашестя і спалення Риму,[46] оскільки тоді планова відбудова міста вимагала проходу через приватні ділянки.

Подальший розвиток сервітутів припадає в основному на республіканські часи, більше пов’язаний із особою їх власника і тому вони отримали назву особисті сервітути. Це, на думку проф. І.О. Покровського, може бути пов’язане із спадковими розпорядженнями, наприклад, заповіт із вказівкою надати право довічного користування майном певній особі, за наявності законних спадкоємців.[47]

З особистих сервітутів найбільш відомі usufructus або право довічного користування чужою річчю та її плодами; usus представлє собою тільки право користування, без права отримувати плоди; habitatio або право проживати в чужому будинку; operae servorum vel animalium або право користування трацею чужого раба або худоби.

За визначенням проф. Д.В. Дождєва узуфрукти – це право користування і отримання плодів, яке встановлюється на користь конкретної особи і жодним чином не може відчужуватися.[48]

Поява узуфруктів пов’язана із загальною історією прав на чужі речі, які отримали розвиток з ІІІ ст. до н.е. Сутність цього інституту полягала, передусім в тому, що іншій особі передавалися правомочності власника, хоча річ залишалася у власності хазяїна. У зв’язку з цим, об’єктом узуфрукту може стати річ, яка дає плоди у процесі свого використання, а також має неспоживчий характер: „узуфрукт – це право користування і отримання плодів із чужих речей, але не субстанцію речей” (Д. 7.1.1).

Проф. І.О. Покровський визначає основні принципи сервітутів, які були розроблені римськими юристами і в повній мірі їх характеризують, зокрема це неможливість існування сервітуту на власну річ, внаслідок чого право власності зливається з правом сервітуту; неможливість існування сервітуту на сервітут; неможливість існування сервітуту, який зобов’язував би власника, окрім основного призначення виконувати ще й додаткові функції.[49]

Сервітути, за визначенням проф. Д.В. Дождєва, - це функціонально визначене безстрокове обтяження однієї ділянки нерухомості, що призначена служити на користь іншої – пануючої ділянки.[50] Як вірно зазначали римські юристи, „сервітути не можуть полягати в обов’язку здіснювати позитивні дії”, зокрема Аквілій Галл зазначав, що „природа сервітутів не в тому, щоб хто-небудь щось робив, наприклад, зносив будови і тим самим забезпечував гарний вид на красиву місцину, або, щоб заради цього він прикрашав стіни живописом, а в тому, щоб він не чинив перепон чомусь або утримався від здійснення певних дій” (Д. 8.1.15.1).

Підстави встановлення сервітутів:

1) Судове рішення про встановлення сервітуту;

2) Заповідальний відказ;

3) Договір про встановлення сервітуту, який повинен бути укладений у формі манципації або in jure cessio.

Деякий час існувала також підстава встановлення сервітуту за давністю, яка була скасована законом Скрибона.

Щодо встановлення сервітутів в Інституціях Гая (Гай, І.2.29-30)зазначено: „Міські сервітути можна переуступати лише перед претором, який судить; сільські сервітути можуть бути також предметом манципації”. „Узуфрукт допускає лише форму передачі перед магістратом; власник обтяженого предмету може in iure поступитися іншому узуфруктом, а сам він утримує за собою лише право власності”.

У випадку, якщо узуфруктуарій поступається перед магістратом правом узуфрукта власникові над proprietas, то узуфрукт знищується і повертається в proprietas; але якщо узуфруктуарій здійснює таку передачу сторонній особі, то він зберігає за собою це право, оскільки цей акт вважається недійсним.

В інституціях Гая щодо узуфруктів зазначено: „Але все це стосується лише італійських земель, оскільки ці землі можуть бути предметом манципації та in jure цессиі. А якщо хто захоче в провінційних землях встановити узуфрукт, право проходу, прогону, водопроводу, сервітут, що представляє право забороняти сусідові зводити будь-які споруди або лише від відомої висоти, які перешкоджали б доступу сонця, або який-небудь інший сервітут, то він може це здійснити лише шляхом відповідних договорів і стіпуляцій, оскільки ці землі не можуть бути предметом навіть манципації або in jure цессиі… Але оскільки предметом узуфрукта можуть бути раби і тварини, то ми повинні зробити висновок, що повне користування ними можна також встановити в провінціях шляхом угоди перед магістратом, який судить… А якщо ми стверджували, що узуфрукт може бути лише предметом цессії in jure, то це сказано нами не даремно, хоча узуфрукт можна також встановити за допомогою манципаційної форми, саме таким чином, що він відокремлюється при манципуванні власності; але оскільки в цьому випадку сам узуфрукт не манципуєтся, то, в однієї особи буде узуфрукт, а в іншої – власність (proprietas)” (Гай, І.2.31-33).

Класичне право республіканського періоду принесло предіальним сервітутам багато змін. Поміж сільських сервітутів слід відмітити наступні: servitus pecoris ad aquam appulsus, jus pascendi, jus calcis coquendae, arenae fodiendae, cretae eximendae. Особливо широке застосування отримують міські сервітути, оскільки із розвитком Риму змінюється характер будівництва і замість ізольованих будинків, з’являються комплекси житлових будівель та багатоповерхових будинків.

Суперфіції– це право не власника земельної ділянки на зведену на ній будівлю. За класичним римським правом, все побудоване на земельній ділянці належало її власникові, але з розвитком економічних, зокрема сільськогосподарських відносин, за особами, які не були підвладні власникові землі, необхідно було закріпити права орендарів на належні їм будівлі. Таким чином, виник та розвинувся інститут суперфіція, як право власника будівлі на цю будівлю, побудовану на чужій землі. Суперфіцій захищався Публіціановим позовом, хоча і не набував власності за давністю. В Юстиніанівському праві суперфіцій ототожнився з емфітевзисом, як подібний за своєю правовою природою різновид прав на чужі речі.

Емфітевзис своїми коренями сягає у посткласичне римське право. Поняття ius emphyteuticum пішло від грецького „насаджувати” і за конституцією імп. Зенона вважався третім типом контракту.[51] Особливістю емфітевзиса стали ризики – за конституцією ризики знищення або істотного погіршення майна ніс його власник, тоді як емфітевт ніс ризик заподіяння легких та незначних ушкоджень. Імператор Юстиніан відновив конструкцію прав на чужі речі, і в подальшому емфітевзис отримав свій розвиток в середні віки як зручна модель для відносин феодала та його васалів.

1 2 3 456