ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Володіння: поняття, види, підстави набуття

123 4 5 6

Володіння являє собою фактичну владу особи над річчю. Право власності є правом на повну і виключну або абсолютну владу, володіння ж є лише фактичним проявом цієї абсолютної влади, як вірно зазначив проф. Р. Ієринг це є „видимість власності”[18].

Визначаючи володіння річчю науковці зазначають, що в класичному римському праві володільцем є особа, яка поводиться з річчю як і фактичний власник,[19] але при цьому володіння представляє собою суперечливий інститут, в якому об’єднуються два важливі аспекти – фактичний та правовий[20], оскільки володіння визнавалося настільки, наскільки воно захищене позитивним правом - це юридичне володіння або possessio. Фактичне володіння або detentio, або з лат. тримання, це фактичне перебування речі у певної особи.

Володіння - це два пов’язані між собою елементи:

1) corpus possession, або фактичне володіння, яке передбачає наявність матеріального зв’язку із річчю, при якому особа звичайно володіє річчю, має захист з боку держави від зазіхань третіх осіб;

2) animus possession, або намір володільця вважати річ своєю і здійснювати фактичне володіння нею, духовний зв’язок із річчю.

Думки римських юристів з приводу природи володіння і його розмежування із власністю різняться[21], зокрема Нерацій і Прокул стверджують, що володіння не можна набути одним лише наміром, якщо цьому не передує природнє володіння річчю. Ульпіан вважає, що узуфруктарієм, тобто особою, яка має право користуватися річчю, може бути тільки та особа, яка має природнє володіння, а також зауважує про те, що володілець може бути вигнаний із своєї ділянки, навіть якщо він є природним або цивільним володільцем; оскільки і природнє володіння підпадає під дію інтердикту unde vi. Гай також дотримується думки про те, що володіння припиняється природнім способом, якщо володілець виганяється із ділянки або вона конфіскується в нього. Яволен вказує на те, що пекулій, яким раб не може володіти за цивільним правом, але лише на правах природнього володіння, і сприймається в тому смислі, що ніби ним володіє сам господар.

Зокрема, не вважаються володільцями особи, які хоча б і володіють фактично річчю, але здійснюють це від імені іншої особи яку вважають власником: це наймач речі, тимчасовий зберігач або довічний користувач. Але, як наголошує проф. В.М. Хвостов, не слід уявляти собі, що наміром є насправді те, що володілець вважає себе власником. Юридичними володільцями вважаються особи, які, не будучи власниками, фактично мають владу над речами з наміром вважати їх своїми. При цьому, серед них можуть бути особи, які не є насправді власниками речі і свідомо помиляються в цьому.

Потрібно підкреслити також значення волі особи у встановленні володіння. Душевнохворі, малолітні, та інші недієздатні за римським правом особи, не можуть бути володільцями речей, вони «не можуть почати володіння, оскільки у них відсутнє бажання володіти» (Д. 41.2.1.3).

Так в Інституціях Гая зазначено: «... навіть, на думку більшості юристів, ми можемо утримувати володіння одним наміром або бажанням (володіти для себе), тобто хоча ми самі не володіємо і ніхто інший від нашого імені, але ми, мабуть, утримуємо володіння тоді, коли ідемо від нього без наміру залишити це володіння, а з метою повернутися до нього. Про те, через кого ми можемо придбати володіння, сказано в другій книзі і немає жодного сумніву в тому, що ми не можемо одним наміром набувати володіння. Значення animus possession дуже важливе. „По відношенню до втрати володіння слід звернути увагу на умонастрій того, хто володіє: так, якщо ти присутній на полі і тим не менш, не бажаєш ним володіти, одразу ж втрачаєш володіння. Тобто, втратити володіння можна однією лише свідомістю, хоча набути не можна” (Д. 41.2.3.6). Тому, вважається, що старий володілець може втратити володіння, якщо узнав про вторгнення іншої особи із наміром заволодіти його річчю він не стане захищатися».(Гай І.4.153)

Володіння може здійснюватися і третьою особою від імені володільця. Римські юристи розділяють володіння на possessio suo nomine або володіння від свого імені та essere in possessione nomine alieno перебування у володінні від чужого імені. „Вважається, що ми володіємо, не тільки тоді, коли володіємо ми самі, але і тоді, коли інший знаходиться у володінні від нашого імені, хоча б він не підкорявся нашій владі, як-то колони або орендарі міської нерухомості” (Гай І. 4.153).

Володіння поділяється на добросовісне possessio iusta та недобросовісне possessio iniusta в залежності від того, чи знає володілець, що він є власником. Добросовісне володіння характеризується відсутністю у володільця прав на річ, наприклад, набуття краденої речі, яка була продана. Недобросовісне володіння починається насиллям, таємно або прекарно – лат. vi, clam, precario. Ці підстави володіння є пороками володіння, як вірно зазначає проф. Д.В.Дождєв.[22] Таке володіння в римському праві фактично визнавалося дійсним.

Наявність правової підстави або титулу володіння, свідчить про правомірність набуття речі у власність за набувальною давністю або просто права власності на річ. Правомірне володіння слід відрізняти від добросовісного, як правильно вказує проф. Д.В. Дождєв, добросовісним є володінням при якому володілець, який вважає себе власником речі, практично – той, хто небезпідставно вважає, що його володіння не нашкодить іншим, усвідомлюючи відсутність у себе прав власника.[23]

Безтитульне володіння виникає за таких підстав:

· володіння кредитора річчю, переданою в заклад;

· володіння особи, якій передана річ на час судового процесу;

· володіння спадкового орендаря;

· прекарне володіння.

Підстави набуття володіння поділяються на первинні та похідні.

До первинних підстав набуття володіння належать захоплення, лат. occupatio, до похідних – проста передача, лат. traditio.

Захоплення речі характерне для встановлення початкового володіння і для речей, які не мали до цього володільця. Насильницьке захоплення ставало підставою для встановлення недобросовісного володіння.

Передача речі являла собою фактичну або матеріальну передачу речі у присутності набувача. Відомий римський юрист Цельс, зокрема вважав, що достатньо було бачити поле, яке передається, для досягнення фактичної передачі речі (Д. 41.2.18.2).

Traditio symbolica або символічна передача являє собою передачу невід’ємної частини основної речі, як наприклад ключів від будинку, що символізує перехід прав на цей будинок до нового володільця. За вимогами римського права ця процедура проводилася безпосередньо біля основного об’єкту передачі.

Traditio brevi manu має місце по відношенню до утримувача речі, який на підставі домовленості із власником покращує своє право.

Проф. О.А. Підопригора до підстав набуття володіння відносить також купівлю-продаж, змішування, злиття та інші переробки речі, спадкування тощо.[24] Але потрібно зауважити, що в даних випадках буде виникати або переходити право володіння як правомочність власника.

Володіння припинялося за наступними підставами:

1) фізичною або юридичною загибеллю речі;

2) втратою володільцем одного із правових елементів володіння – або corpus possession, фактичне володіння, або animus possession, намір володільця вважати річ своєю;

3) смерть володільця, оскільки спадкоємці померлого повинні були знову встановити володіння для себе.

123 4 5 6