ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Підстави виникнення та припинення права власності

1 2 345 6

Факти, з настанням яких особа набуває право власності, називаються способами набуття права власності або modus acquirendi, а юридичні факти, які є підставами для набуття права власності – титулом набуття або titulus acquirendi.[38] Більшість вчених-романістів поділяють всі способи набуття права власності на два види: первинні та похідні.

Первинними або первісними будуть такі способи набуття і власники, які набули право власності на річ першими, тобто річ нікому до цього не належала, а також за давністю володіння. Як слушно зазначає проф. Д.В. Дождєв, первісне набуття права власності засноване на природному порядку речей і, зазвичай, регулюється нормами права народів ius gentium.[39]

Похідними способами набуття права власності і власниками стають відповідно ті, які засновані на попередньому праві власності і виводяться з його права. Таким чином, для цих власників важливого значення набуває принцип «ніхто не може передати іншому більше прав, ніж має сам».

Способи набуття права власності проф. В.М. Хвостов поділяє на такі, що передбачають перехід речі у власність від держави та від приватних осіб.[40]

Серед підстав виникнення права власності слід виділити наступні.

1. Манципація або mancipatio – традиційний обряд, за допомогою якого право власності на річ переходило від одного власника до іншого.

Незважаючи на велику різницю у часі, можна ознайомитись з цим обрядом за записами Гая в Інституціях, який зображує цей процес так: „Манципація полягає, як ми і вище сказали, в уявному продажі. Ця форма придбання власності властива також римським громадянам і здійснюється наступним чином. Запросивши не менше 5-ти повнолітніх римських громадян в якості свідків і, крім того, ще одну особу того ж стану, який тримав би в руках мідні ваги і який називається вагарем, покупець, тримаючи мідь, говорить так: «Стверджую, що цей раб по праву квіритів належить мені, і що він повинен вважатися купленим мною за цей метал і за допомогою цих мідних вагів»; потім він ударяє цим металом об ваги і передає його як купівельну ціну тому, від кого набуває речі» (Гай, І.1.119).

Всі ці дії свідчили про передачу речі в обмін на її ціну від покупця до продавця, зокрема ваги потрібні були для зважування металу, яким йшов обмін на річ, свідки – для затвердження переходу права власності.

З появою грошей у вигляді монет, як вірно зауважує проф. І.О. Покровський, могло статися так, що продавець не отримував своєї ціни за річ, оскільки в обряд манципації це не входило[41], тому в Законах ХІІ таблиць з’явилась обмовка: «Право власності переходить до покупця лише тоді, коли ціна сплачена або яким-небудь чином забезпечена».

В Інституціях Гая (Гай, І. 2.122) з цього приводу зазначено, що „... мідь і ваги використовуються тому, що колись користувалися лише мідними грошима, так що існували асси: dupondii, semisses і quadrantes, а не було у користуванні жодної золотої або срібної монети, як свідчать Закони XII таблиць; значення і вартість цих монет полягали не в кількості, а у відомій вазі металу; так, наприклад, асси були вагою в два фунти, тому монета ця і названа була dupondius, тобто ніби два фунти; ця назва використовується і до цих пір. Звичайно, semisses і quadrantes містили в собі також відому вагу металу, пропорційну долі фунта (асса). Так само у давні часи ті, які давали кому-небудь гроші, не рахували їх, а зважували, внаслідок чого раби, які мали наглядати за грошима, були названі dispensatores (від dispensare – рівномірно розподіляє) і до цього часу так називаються”.

Отже, манципація являла собою окремий акт, який опосередковував перехід права власності насамперед за договорами; за «голим» договором право власності на річ перейти не могло. Нормами права була встановлена відповідальність, якщо після укладення договору з’ясовувалося, що обряд манципації є незаконним і не може бути проведений. Але проф. І.Б. Новицький, наприклад, вважає, що tradicio є договором, який має приватноправовим наслідком перехід права власності на річ.[42]

Також сторони мали право за Законом ХІІ таблиць узгодити певні умови майбутнього режиму права власності, зокрема право довічного проживання, право проїзду через чужу земельну ділянку тощо. Застосовувалося правило: «про що домовляться при здійсненні нексума та манципації, то нехай буде правом».

Відносно речей, які підлягали манципації та порядку її проведення в Інституціях Гая (Гай, І. 1.120-121)зазначено: „Цим способом манципуються раби і особи вільного стану, а також тварини, що зараховуються до розряду res mancipi, як, наприклад, бики, коні, мули, віслюки; тим же самим способом як правило манципуються земельні ділянки, як сільські, так і міські, такі, що належать самі по собі до res mancipi, як, наприклад, італійські.

Манципація поземельних ділянок відрізняється від манципації інших речей лише тим, що раби і вільні, а рівно тварини, що зараховуються до розряду res mancipi, можуть бути манциповані, лише будучи безпосередньо наявними, причому необхідно, щоб той, хто набуває (покупець), торкався власноручно до того самого предмету, який йому передається; через те і акт цей називається mancipatio, оскільки річ береться рукою; нерухомі ж маєтки манципуються в основному за їх відсутності.

2. Уступка права або in jure cessio– другий спосіб передачі права власності, який існував вже за часів дії Законів ХІІ таблиць. Цей спосіб являє собою передачу права власності у фіктивному процесі в суді шляхом уступки свого права власності покупцеві. Відбувалося це імовірно таким чином: покупець і продавець домовлялися і з’являлися до магістрату, де покупець пред’являв віндикаційний позов проти продавця, на що той погоджувався, і магістрат присуджував право власності на річ покупцеві «визнання вважається за судове рішення»[43].

В Інституціях Гая (Гай, І.2.24) з цього приводу зазначено: „...угода in jure cessio здійснюється таким чином: перед особою (що судить) магістратом римського народу, наприклад, перед претором або правителем провінції, той, кому річ переуступається, тримаючи її, виголошує: «я стверджую, що ця річ моя за правом квіритів». Потім, після того, як він заявив таку віндикацію, претор запитує того, хто відчужує, чи не має він якої-небудь претензії (у відношенні щодо спірного предмету)? Коли цей останній скаже, що не має, або мовчить, тоді претор присуджує предмет тому, хто віндикує (набуває); ця форма, яку можна здійснювати також у провінціях перед правителем, називається – legis actio”.

При уступці права не надавалися права захисту так, як при манципації, але існувала можливість встановити додаткові умови переходу права власності.

In jure cessio було універсальним похідним способом переходу права власності на манципні та неманципні речі, включаючи безтілесні речі, спадок, наприклад, також використовувався для встановлення нового права, - сервітуту або узуфрукту.[44]

3. Третім найдавнішим способом переходу права власності була набувальна давність або usucapio, яка була закріплена в Законах ХІІ таблиць. У разі недотримання форми переходу прав власності, набувальна давність виступала як первинний спосіб набуття права власності за давністю володіння.

В Інституціях Гая з приводу набуття права власності шляхом набувальної давності зазначено: „...якщо речі, що належить до res mancipi, я не манципую, не поступаюся тобі перед претором, який судить, і лише передаю її тобі, то ти будеш річчю просто володіти, а я буду її квіритським власником до тих пір, поки ти не придбаєш власності на підставі давнсного володіння, бо оскільки сплинув строк давності, річ стає твоєю повною власністю, не лише in bonis, але і за правом квіритів, неначебто вона була передана іншій особі манципацією або цесією” (Гай, І.2.41).

Гай підкреслює, що набуття права власності за давністю володіння було введено із міркувань «суспільного і публічного добробуту», щоб не створювати невизначеності у відносинах власності на речі, що могло б призвести до порушень прав та інтересів власника.

У Законах ХІІ таблиць було встановлено строк давності, протягом якого слід було володіти річчю та виконувати щодо неї обов’язки власника: два роки для нерухомих речей, і один – для рухомих. Другою умовою набуття права власності було добросовісне володіння річчю впродовж зазначеного строку, наприклад, річ отримана внаслідок крадіжки не могла стати власністю за набувальною давністю. Право власності за набувальною давністю могло виникнути не на всі речі, зокрема це повинні бути тілесні речі, за виключенням священних, недоторканних, громадських речей народу Риму і римських общин, а також вільних людей (Д. 41.3.9).

Закон Атінія це ускладнює, вказуючи на те, що навіть добросовісний покупець не може отримати право власності за давністю, якщо речі крадені. Законом Плавтія до крадених речей прирівняли речі, забрані шляхом насилля. Отже, за набувальною давністю не можна отримати право власності на безтілесні речі, речі, що перебувають поза обігом, крадені, набуті грабіжницьким шляхом, сервітути, межі між земельними ділянками тощо.

У преторському едикті з’являється новий вид давності longi temporis praescriptio, який регулює набуття права власності за набувальною давністю перегринами та щодо провінційних земель.

Юстиніан об’єднав всі види набувальної давності. Таким чином, за умови дотримання наступних умов володілець мав право набути право власності на річ: якщо він добросовісно володіє цією річчю на законних підставах, які могли б самі по собі призвести до виникнення права власності, по відношенню до рухомих речей – впродовж 3 років, нерухомих – 10 або 20 років, а також здатність речі бути набутою за набувальною давністю.

Таким чином, поступово відбувається перехід до відносин права власності, побудованих на законних підставах їх переходу.

Розглянуті вище способи переходу права власності являють собою способи квіритського права.Наступні способи є загальними для цивільного права та права народів. З цього приводу в Інституціях Гая зазначено: „...отже, з того, що нами сказано, виявляється, що одні предмети ми отримуємо у власність за природним правом, наприклад, предмети, відчужувані шляхом простої передачі, інші – за цивільним правом, адже манципація, переуступання перед магістратом, набувальна давність – все це способи, властиві праву римських громадян» (Гай, І. 2.65).

4. Традиція або лат. traditio ex iusta causa – це такий спосіб набуття права власності, за яким відбувається передача від продавця до покупця фактичного володіння річчю з метою передачі права власності на неї.

Традиція як спосіб набуття права власності передбачала такі елементи: перехід володіння по волі продавця; легітимація на передачу речі, тобто право продавця на відчуження речі; угода сторін про те, що володіння річчю передається для переходу права власності на неї; відсутність заборон для відчуження такої речі.[45] Гай, в своїх Інституціях зазначає: „... res nec mancipi переходять у власність іншої особи внаслідок простої передачі, якщо лише речі ці фізичні і внаслідок цього допускають передачу. ...Отже, якщо я передам тобі плаття, або золото, або срібло чи на підставі продажу, дарування або яким-небудь іншим чином, то річ ця робиться негайно твоєю без дотримання яких-небудь урочистих формальностей” (Гай, І.2.19-20).

5. Загарбання речі або occupatio - найбільш традиційний первинний спосіб набуття права власності на річ. Цей спосіб являв собою процес загарбання речі, яка не виключена з обігу, але не має власника, із наміром її привласнити. Власником такої речі ставав перший, хто її загарбав. Загарбання речі у володіння фактично робить володільця власником даної речі.

До речей, які можна було захопити, можна віднести речі, які не мали власника, як-то дикі тварини тощо, речі, від яких власник відмовився або викинув, або безхазяйні речі. Інституції Гая зазначають: „...отже, якщо ми зловимо дикого звіра або птицю або рибу, то спіймана нами тварина доти визнається нашою, поки ми тримаємо її в нашій владі. Коли ж вона піде з-під нашого нагляду і отримає знову природну свободу, то знову робиться власністю того, хто перший заволодів, оскільки вона перестала нам належати. Природної свободи тварина, мабуть, досягає тоді, коли вона або зникне у нас із виду, або хоча і залишається перед нашими очима, але переслідування її є важким» (Гай, І.2.67,69).

За природним розумом нам належить також і те, що ми забираємо у ворога.

Із праць римських юристів стає зрозумілим, що найчастіше загарбання застосовувалося щодо нічийних речей (захоплених на полюванні звірів, військових трофеїв тощо), а також речей, покинутих власником. Щодо останніх, то існувало декілька точок зору, серед яких такі: річ належить власнику, який її покинув поки нею не заволодіє інший (Прокул); річ одразу ж перестає бути власністю хазяїна, який її покинув, і є нічийною поки нею не заволодіє інший (Юліан); навіть фактична крадіжка речі, яка була кинута своїм хазяїном не вважалася такою, оскільки річ не мала володільця (Сабін і Кассій) (Д. 41.7.2.1, Д. 47.2.43.5).

6. Специфікація або переробка речей являє собою переробку речі або її виготовлення з певного матеріалу речі. Якщо матеріал, з якого виготовили річ належить особі, яка виготовила з нього річ, то річ теж належить цій особі. У разі виготовлення речі з матеріалу, який належить чужій особі, виникали певні правові проблеми, які по-різному вирішувалися юристами. Представники школи сабініянців визнавали власником речі володільця матеріалу; прокуліанці вважали, що річ належить особі, яка її виготовила, з обов’язковою виплатою вартості матеріалу його власникові.

Імператор Юстиніан це питання вирішив «золотою серединою»: якщо річ можна повернути до первинного вигляду її матеріалу, нехай вона належить власникові матеріалу; якщо ні, то річ стає власністю того, хто її переробив, з обов’язковою виплатою отриманого прибутку власникові матеріалу.

В Інституціях Гая зазначено: „Правила природного права можна також застосувати до інших відносин. Так, якщо ти з моїх виноградних ягід, маслин або колосся приготуєш вино, або масло, або вимолотиш хліб, то виникає запитання: чиїм буде це вино, масло або хліб – моїм або твоїм? Так само, якщо ти зробиш жбан з мого золота або срібла, або з моїх дошок побудуєш корабель, шафу або лавку, рівним чином, якщо з мого вина або меду приготуєш напій або з моїх лікарських матеріалів зробиш (цілющий) пластир або мазь, то виникає запитання: чи твоє буде те, що ти з мого матеріалу виготовив, або воно буде моїм. Деякі юристи вважають, що слід визнати істотною речовину і матеріал, тобто на їх думку, новий вигляд речі належить власникові матеріалу, з якого вона зроблена; такої думки дотримувалися головним чином Сабін і Касій. Інші ж думають, що (нова) річ повинна належати тому, хто зробив її; так дивилися на це прихильники протилежної школи. Але (колишній) господар матеріалу має позов про крадіжку проти того, хто викрав, а в той же час проти тієї ж самої особи він може користуватися особистим позовом, бо, хоча винищені предмети не можуть назад зажадатися, проте вони можуть бути переслідувані шляхом кондикції проти злодіїв і всіх інших власників» (Гай, І.2.79).

7. Намиви або інші процеси, які призводять до збільшення об’єкту власності.

За правом народів те, що ріка намила поступово до прибережної земельної ділянки, є власністю особи-власника берега. Острів, який поступово утворився посеред річки, належить власникам земельних ділянок на найближчих берегах. В Інституціях Гая (Гай, І.2.70-72) зазначалося: „Проте і те, що додається нам «шляхом нанесення», стає нашою власністю через те ж саме право; при цьому шляхом нанесення додається, очевидно, те, що річка додає до нашого поля мало-помалу, так що ми не в змозі визначити, скільки додається кожної хвилини: ось про це-то і виражаються звичайно, що, мабуть, воно додається «шляхом нанесення», оскільки додається до того помалу, що непомітно для наших очей. Таким чином, якщо річка відірве яку-небудь частину землі від твоєї ділянки і принесе її до моєї, то ця відірвана частина залишиться твоєю. Але, якщо посередині річки утворюється новий острів, то він є загальним для всіх тих, які по обох сторонах річки мають прибережні володіння; якщо ж острів виникає не посеред річки, то він визнається таким, що належить тим, які на найближчій стороні володіють прибережними ділянками землі.

Підстави припинення права власності є уніфікованими, їх виділяють майже всі науковці:

1) фактична або юридична загибель речі.

2) відмова власника від свого права власності на річ;

3) передання права власності іншій особі, або відмова від речі іншим способом. У цьому разі річ може перейти до нового власника, зокрема, на підставах загарбання нічийної речі.

4) конфіскація або продаж застави, виникає тоді, коли власник позбавляється свої речі незалежно від своєї волі.

Остання підстава припинення права власності не характерна для римського приватного права, але все ж таки застосовувалася.

1 2 345 6