ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Розвиток інституту права власності. Поняття та види права власності

1 234 5 6

Інститут права приватної власності сформувався настільки давно, закріпившись ще в старому цивільному праві, що римські юристи розглядають його як первісний інститут римського права. Певні витоки формування і становлення інституту права власності належать до найдавніших часів, оскільки людині притаманно привласнення речі через певні обставини. Захоплене у мисливстві, загарбане на війні, привласнене нічийне майно переходить до свого нового або первісного власника, тим самим створюючи необхідність існування інституту захисту законного володіння. Таким чином, право власності виникає у нерозривному зв’язку із його захистом від посягань третіх осіб. Право власності дає підстави для виникнення правового зв’язку між власністю і власником, захистом для якого є reus vindicatio – віндикаційний позов. Таким чином, виникає підстава для врегулювання приватноправових деліктів за допомогою державного апарату.

Dominium або proprietas як право приватної власності квіритів спочатку виникає по відношенню до рухомих речей, оскільки землі були власністю народу, громади. Мова йде, передусім, про тварин, господарське приладдя, їжу тощо, що могла становити цінність для нормального існування римського громадянина. Щодо земель, то на думку проф. І.О. Покровського, уявлення про загальне право на землі всього народу стерлися, і належність певної ділянки пов’язувалась із сім’єю, яка посідала основне місце у державі. Право громадянина на землю регулювалося нормами публічно-правового характеру: «Fundus meus est ex jure Quiritium» - «ділянка належить мені за квіритським правом, або за правом мого громадянства»[25]. Виключення із права квіритської власності також становили провінційні землі, які належали народу Риму і тому не могли перебувати у приватній власності громадян. Таким чином, досить тривалий час у праві існувала така категорія як провінційні землі із своїм режимом використання і способами захисту.

Аграрним законом 111 р. до н.е. було встановлено право приватної власності на публічні землі в Італії. Цим законом було встановлено основні поняття права власності на землю та закладено загальні засади права приватної власності.

Найдавніша власність представляла собою familia або pecuniа. Різниця між ними невідома, зокрема, у Законах ХІІ таблиць мова йде або про familia (лат. сім’я), або про pecunia (лат. гроші). На думку проф. І.О. Покровського, такий поділ familia або pecuniа переріс згодом у поділ речей на манципні та не манципні речі.[26] А на думку проф. М.Х.Г. Гаррідо, відмінність між familia або pecunia полягала в їх змісті: familia – це сімейне майно, яке складалося із манципних речей, а pecunia – це майно, яке складалося із неманципних речей, які могли бути предметом обміну, передусім, це гроші.[27]

Суб’єктом права власності міг бути тільки римський громадянин або іноземець, якому надане ius commercii. Перегрини не мали права власності за квіритським правом, що згодом зумовило необхідність виникнення нового інституту в преторському праві.

За Інституціями Гая: «Слід зауважити, що у іноземців є лише один вид власності; а саме, кожен буде або власником, або він таким не вважається; таким же правом користувався колись і римський народ, або кожен був власником за квіритським правом або таким не вважався. Але згодом було прийнято такий розподіл власності, що один міг бути власником за квіритським правом, а інший простим держателем речі» (Гай, І.2.40).

Два види проблем, що виникали у преторів при розгляді справ, пов’язаних із правом власності, зумовили виникнення нового інституту у преторському праві. Мова йде про ті випадки, коли річ переходила від власника до покупця або просто традиційною передачею без дотримання необхідної процедури манципації і тим порушувався закон, або при проведенні манципації були допущені суттєві помилки, як-от: один із свідків виявився недієздатним тощо і це, у свою чергу, призвело до скасування наслідків манципації. І в такому випадку власність за квіритським правом не переходила до нового власника і колишній власник мав право вимагати повернути передану річ.

Другий варіант стосувався суті угоди, а не форми. У випадку, коли річ була відчужена невласником, який не мав права її відчужувати, а її справжній власник звернувся із позовом про її витребування, то особа, якій було передано річ не мала на неї прав. І законний власник міг звернутися із вимогою повернути свою власність.

Це зумовило виникнення Публіціанового позову, який розробив і вмістив у свій едикт претор Публіціан; цей позов надавався у випадках «якщо хтось вимагає того, що було неформально передане на законній підставі, але ще не придбано у власність за давністю володіння...»[28].

У першому випадку, при порушення форми переходу права власності, позов надавав можливість захистити власника, який набув річ із порушенням форми від третіх осіб, а також від квіритського власника. Така власність дістала назву преторська або бонітарна власність. У другому випадку, оскільки римське право тримається на визнанні законного власника за будь-яких обставин, «...ніхто не може передати іншому більше прав, ніж має сам», Публіціанів позов захищав власника від третіх осіб, крім законного власника. Тобто, захищається добросовісний володілець, незалежно від того, який він за рахунком, якщо річ передана ще кілька разів.[29].

Завдяки цьому виникає інститут добросовісного володіння або bonis fidei possessio.

Преторська або бонітарна власність виникла у відношенні до римських володільців і речей, які могли бути предметом квіритської власності за преторським едиктом. У своєму едикті міський претор започаткував новий інститут права власності, яка отримала такий же захист, як і квіритська – преторські позови аналогічні віндикаційним. Преторська власність стала домінуючою над квіритською: якщо одна річ була правом квіритської власності одного громадянина і правом преторської власності іншого, то останній визнавався за єдиного законного власника.

Виникнення преторської власності було пов’язане з різними випадками, наприклад, передачею речі неформальним шляхом без манципації, що для квіритського права не створювало законної підстави для набуття права власності на річ, а претор своїм едиктом заявляв, що шляхом простої традиції було здійснено перехід права власності і новий власник став преторським володільцем.

Згідно з Інституціями Гая: ”Якщо речі, що належить до res mancipi, я не манципую, не поступаюся тобі перед претором, який судить, і лише передаю їх тобі, то ти будеш річчю просто володіти, а я буду її квіритським власником до тих пір, поки ти не придбаєш власність на підставі давнісного володіння, бо раз сплинув строк давності, річ стає твоєю повною власністю, не лише in bonis, але і квіритською, неначебто вона була передана іншій особі манципацією або цесією”(Гай, І. 2.41).

Суто преторською підставою набуття права преторського власності стало загарбання нічийної речі або occupation rei nullius, за яким особа, яка захоплювала у своє юридичне володіння безхазяйну річ з метою її привласнити, ставала її власником. Таким чином, захопленню підлягали в основному такі речі: продукти моря, дикі тварини, риба, птахи, тобто такі, що ніколи не мали власника, а також речі, від яких відмовився власник, або речі ворогів. Що стосується скарбу або схованого майна, власника якого за давністю розшукати було вже неможливо, то воно розділялося порівну між власником ділянки і тією особою, яка знайшла скарб.

Специфікація, або переробка речі, внаслідок якої створюється нова річ, розглядалася римським правом як спосіб отримання права власності. Сабіняни вважали, що основною є матерія, а не форма, тому новостворена річ повинна належати власникові матерії; прокульянці, натомість, заперечували, і зазначали, що робота зі створення нової речі є основною, тому власником має стати специфікант.

Власність перегринів також мала свій, відмінний від загального, правовий режим. Відмінності між ius gentium та ius civile Quiritium зумовлювали подібні відмінності і проявлялися здебільшого в особливостях регулювання відносин у завойованих Римом народах.

За часів республіки власність остаточно втратила сімейний характер, перетворившись на суворо індивідуальну категорію, а також розширилося коло суб’єктів та сфера об’єктів права власності. Способи набуття права власності стають дедалі простішими і неформальними. З поширенням економічних відносин, право власності поширилося на перегринів і провінційні землі. Перегринів, які не мали ius commercii, не мали права набувати право власності за квіритським цивільним правом. Власність, якою вони володіли, не визнавалася і не захищалася. Але, зважаючи на численні римські завоювання: земель, сусідніх народів тощо, римляни змушені були позбавитися цієї принизливої практики. Під впливом влади претора перегринів з’явився інститут власності перегринів, який захищався преторськими позовами. Ці позови були аналогічними віндикаційним та негаторним позовам, але суть їх достеменно невідома.

Право власності на землі в провінціях мало окремий правовий режим, враховуючи те, що італійські землі, які перебували у праві власності, не підлягали оподаткуванню. З того часу як це поширилося на всі землі, цей поділ втратив своє значення.

Право власності на провінційні землі за римським правом належало Риму та його народу, а приватній особі належало лише залежне тримання цих земель. Однак за своєю суттю та змістом скоро ці землі стали представляти право власності приватних осіб, тому стали новим видом власності, наголошує проф. В. М. Хвостов.[30] Для захисту цих відносин так само були створені спеціальні позови, які залишилися невідомими. Римські імператори звільнили італійську землю від оподаткування, а імператор Діоклетіан зрівняв у правах всі землі, знову їх оподаткувавши.

Така складна система існування декількох інститутів права власності за квіритським і преторським правом, а також окремий режим провінційних земель і власності перегринів, існувала нетривалий час. Враховуючи певні обставини політичного життя країни, а також проведеного за часи Юстиніана об’єднання, право власності перетворилося на більш досконалу і звичну вже за майже 2000 років для нас систему.

Часи Імперії внесли свої зміни до інституту права власності та права володіння. Післякласичне право власності представляло собою спрощений інститут права власності порівняно із класичним. У цей період власність римських громадян відрізнялась від власності перегринів, правовий статус власності на землі в Італії відрізнявся від земель в провінціях, власність квіритська відрізнялася від преторської або бонітарної.

Існування окремого режиму власності перегринів припинилося після едикту імп. Каракалли у 212 році, за яким всі піддані імперії отримали римське громадянство і відпала необхідність врегулювання відносин власності з перегринами. Імператор Діоклетіан зрівняв провінційні та італійські землі, здійснивши адміністративну реформу, завдяки якій відпала необхідність у врегулюванні відносин власності на провінційні землі. Поступово припинилася діяльність преторів, що призвело до занепаду преторського бонітарного права.

Відповідні зміни відбувалися і в способах набуття права власності, традиція стала найбільш поширеним способом переходу права власності, манципація та in jure cessio втратили своє значення. Укладачі Зводу Юстиніанового права взагалі не згадували про ці способи набуття права власності і навіть внесли певні інтерполяції до текстів праць юристів.

У перші часи імперії зберігалися інститути квіритської та преторської (бонітарної) власності, але це більше віддзеркалювалося на засобах їх захисту. Своїми указами 530 та 531 рр. імператор Юстиніан скасовує відмінності між цими інститутами та систему манципних і неманципних речей: так, будь-який власник визнається повним і законним без будь-яких формальностей. Єдиним способом відчуження права власності залишається traditio, але як окремий акт: «...права на речі передаються традиціями і придбанням за давністю, а не «голими» договорами»[31]. Цей принцип не знайшов подальшого розвитку у римському праві, як зазначають науковці.

Позовна давність була змінена указом імп. Юстиніана, який встановив для нерухомих речей строк давності у 10 або 20 років, для рухомих – до 3 років. За імп. Феодосія було встановлено загальну позовну давність терміном на 30 років.

В римському праві натомість з’явилася система закріплення права на власність, яка існувала в Єгипті в ті часи, - організований архів обов’язкової реєстрації актів про нерухоме майно або бібліотека.

Загального визначення права власності римська юриспруденція не виробила. Деякі спроби юристів дати визначення права власності не віддзеркалювали дійсної сутності інституту. Право власності за Ульпіаном визначено в Дигестах як «право користуватися та розпоряджатися своєю річчю» (Д. 5.3.25.11). Відомий глоссатор Бартоло визначив право власності як „право повністю розпоряджатися своєю річчю, якщо це не заборонено законом”.

Проф. М.Х.Г. Гаррідо вказує, що правова формула, яка відображає визначення права власності, застосовувалася по відношенню до провінційних земель – uti, frui, habere, possidere або користування, отримання плодів, розпорядження та володіння.[32]

Uti, frui, habere, possidereявляють собою правомочності власника. Usus представляє собою право користування річчю або отримання від неї користі, але такої, що не можна виміряти або споживати. Frui – це користування річчю з метою отримання плодів і їх споживання, але без зміни сутності речі. Habere або «мати» розуміють як володіння або владарювання над річчю, яке має реальні наслідки або іншими словами – розпорядження річчю, бо як вказує Ульпіан: «Вважається, що володіє (habere) чим-небудь той, хто має відносно цього позов; бо володіють тим, що можна витребувати». Possidere – це фактичне володіння річчю або її вольове утримання певною особою.

Правомочності власника не достатньо повно характеризують право власності, оскільки володілець також є власником, незважаючи на те, що він не користується та не розпоряджається річчю. Так звана „еластичність” власності полягає в тому, що право власності виступає в повному об’ємі одразу ж після зникнення конкуренції інших речових прав. На думку проф. Д.В. Дождєва найкраще визначити право власності через об’єкт права власності – річ, тобто єдиним визначенням права власності, який відрізняється від характеристик будь-якого права в суб’єктивному сенсі є об’єкт власності[33].

Показовим є ставлення римських юристів до землі як об’єкту права приватної власності. Зокрема, межі земельної ділянки чітко визначені, дороги між ділянками вилучені з обігу. До земельної ділянки належало все: «від пекла до зірок”, а також всі мінерали, насадження, всі речі – „все, що знаходиться на поверхні, йде після ґрунту”.

Об’єкт приватної власності мав податковий імунітет, провінційні землі, які були оподатковуваними, не були об’єктом права приватної власності.

Власність не обмежувалася часом, тимчасової передачі речі у власність не існувало.

Спільна власність або право спільної власності (communio) була відома римському праву, хоча достатньої розробки не отримала.

Спільна власність виникала у разі набуття або отримання у спадок речі декількома особами, або, як вказує проф. М.Х.Г. Гаррідо, добровільно або випадково: у першому випадку спільна власність може виникнути у разі укладення договору товариства або добровільних дій декількох осіб, які домовляються об’єднати своє майно шляхом внесення пропорційних часток із власного майна; другий варіант відбувається в результаті набуття однієї речі спільно декількома особами, наприклад, спадкування або в силу фізичного об’єднання речей, їх злиття тощо.[34] У цьому разі кожен із співвласників ставав повноправним співвласником речі. Спільна власність могла виникнути і при укладенні договору товариства. „Цельс каже, що власність або володіння не можуть солідарно належати двом; і, що жоден з них не є власником частини (загального) тіла, але володіє у частинах всього тіла неподільно” (Д. 13.6.5.15). Але римські юристи вказували на те, що можливе існування неподільної спільної речі, яка являла собою власність, поділену на кілька ідеальних часток, тоді володіння нею представлялося як володіння сукупністю цих всіх ідеальних часток.

Кожен із співвласників є суб’єктом ідеальної частки pars quota на відміну від pars quanta або реальної долі у праві на річ, - за конструкцією pars pro indiviso або доля у неподільному цілому, яка була відома вже Квінту Муцію.[35] Кожен із співвласників міг незалежно від інших відчужити свою частку, закласти її або надати узуфрукт, привласнити отримані плоди, а також ніс відповідальність за шкоду, яка пов’язана із цією річчю, наприклад, відповідальність за дії спільного раба. Але Сабін каже: «що по відношенню до спільної речі ніхто із співвласників не може зробити що-небудь проти волі іншого. Звідки зрозуміло, що існує право заборони: бо встановлено, що при рівних обставинах положення заборони сильніше” (Д. 10.3.28).

Захист інтересів власника був пов’язаний із самою природою власності, тільки та діяльність могла бути заборонена без заподіяння шкоди для свободи власника, яка обмежує свободу інших власників, безпосередньо торкаючись об’єкта їх права власності.

У класичну епоху кожен із співвласників мав право розпоряджатися річчю вцілому, навіть відчужувати її і змінювати, єдиним обмеженням було право заборони з боку інших співвласників, при чому більшість співвласників не мала переваги над меншістю або одним із співвласників. Можливо, як раз в цих умовах виникло прислів’я «мовчання – знак згоди», за яким мовчання або відсутність заборони співвласника розглядалося як його згода на здійснення дій із власністю.

Але вже за епохи Юстиніана користування правом вето співвласниками речі було обмежено: заборонити іншим співвласникам розпоряджатися річчю можна було тільки в тому разі, якщо це пішло б на користь всьому товариству співвласників, а рішення, яким розпоряджалися спільною річчю, вимагало затвердження суддею.[36]

Розподіл права спільної власності у давні часи проводився за позовом legis actio per iudicis arbitrive postulationem, який був закріплений у Законах ХІІ таблиць для вирішення питань співвласності спадкоємців. Порядок такого розподілу законом Ліцінія ІІІ ст. до н.е. був розповсюджений на всі речі, а не тільки успадковані.

Обмеження права власності з давніх-давен було закріплено законами. Ці обмеження зазвичай стосувалися суспільного порядку та безпеки громадян. Так, Законами ХІІ таблиць були встановлені деякі норми стосовно будівництва, садівництва, регулювання користування водою тощо. Гай, наприклад, в своїх Інституціях зауважує, що при позові про розмежування меж ділянки необхідно дотримуватися вказівки Закону XII таблиць, що була встановлена ніби за прикладом Солонівського закону в Афінах, зокрема, якщо впродовж ділянки викопували яму, не можна було переходити межі ділянки, якщо встановлювали паркан, потрібно було відступити один фут, якщо зводили будинок – то два фути.

Насправді, всі ці норми, які встановлювали обмеження власності, лише підкреслювали абсолютний характер права приватної власності в римському праві. Обмеження власника, передусім були пов’язані із використанням об’єкту, зокрема будівництво, реконструкція, стоки дощових вод, проникнення запахів, диму тощо. Серед обмежень права власності проф. М.Х.Г. Гаррідо виділяє наступні:

1) обмеження права власності за релігійними мотивами, зокрема, поховання в межах міста, а також поблизу помешкань;

2) будівельні обмеження, до яких відносили обмеження висоти будівлі, відстані між побудованими спорудами, їх зовнішній вигляд тощо;

3) суспільні дороги за Законами ХІІ таблиць зобов’язані були ремонтувати власники прилежних до них ділянок, у протилежному випадку, у разі пошкодження такої дороги, власників зобов’язували надати право проїзду по своїй земельній ділянці;

4) обмеження були накладені на власників приморських ділянок та таких, що наближені до річок шляхом покладення обов’язку надати можливість рибалити та користуватися прибережною смугою для потреб рибальства;

5) обмеження було встановлено на користування надрами, оскільки класичне римське право дозволяло видобувати корисні копалини та мінеральні ресурси тільки на суспільну користь і на територіях, які належали народові Риму, і тільки у 382 р. н.е. було надане право користуватися надрами за плату;

6) експропріація в зв’язку із суспільною необхідністю в римському праві передбачена не була, але магістрати у деяких випадках за згодою сенату мали право розпоряджатися майном приватних осіб, зносити приватні будинки, конфісковувати майно злочинців, але ці випадки були поодинокі.[37]

Потрібно обов’язково відзначити, що римському праву невластиві інститути примусової конфіскації власності, навіть за умов суспільної необхідності. Ні римська влада, ні народ Риму не мали права позбавити або обмежити власника у його правах. За едиктом Августа навіть при будуванні водопроводів за умови надзвичайної суспільної необхідності заборонялося його проведення через приватні землі, власники яких не давали на це своєї згоди.

Отже,обмеження права власності тільки підкреслюють абсолютний характер права власності, стосуючись передусім правомочностей власника, які можуть бути обмежені на підставі закону або волею самого власника.

У висновку хочеться зазначити, що римське право приватної власності – це досконалий механізм владарювання особи над річчю, який дозволив створити нормальні умови існування особи. Залишається тільки нагадати думку відомого німецького вченого Ф.Енгельса, який слушно зауважив про те, що «римське право настільки є класичним юридичним вираженням життєвих умов та конфліктів суспільства, в якому панує чиста приватна власність, що всі пізніші законодавства не змогли внести до нього жодного суттєвого покращання».

1 234 5 6