ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Філософські погляди Сократа

Предыдущая 123 4 5 6 7 8 9 Следующая

Другий етап античної філософської думки – класична антична філософія. В її рамках філософський пошук піднімається на якісно новий щабель. Різко зростає число питань і проблем, що виступають предметом дослідження тодішніх мислителів. Змінюється характер аргументації філософських положень і висновків.

У період античної класики об'єктом осмислення для філософії стають усі сфери людської життєдіяльності, а не тільки природа.

Першими повернення проблематики від пізнання природи в напрямі людини та реалій її буття здійснили софісти — платні вчителі мудрості. Нагромаджене у філософії знання вони наблизили до практики, предметно займались риторикою, мистецтвом аргументації, доведення суб’єктом правомірності власної позиції тощо. Софістів більше цікавило саме це, а не пошук істини, але вони своєю діяльністю сприяли поширенню знань, розширенню і поглибленню уявлень про суспільство, державу, людську доброчесність. Теза Протагора (481–411 рр. до н.е.), що «людина є мірою усіх речей» вважається яскравим виявленням суб'єктивізму та релятивізму (принцип «все є відносним») у позиції софістів.

Саме проти цих принципів виступив Сократ (469–399 рр. до н. е.), в центрі філософії якого знаходилась людина. На його думку, людина повинна вибудовувати свою поведінку на надійних знаннях, а останні мають бути остаточними, незмінними та завершеними. Мінливі ж уявлення нашої душі слід вважати гадкою, саме через цю мінливість вони не можуть бути підставою для життєвого вибору та поведінки індивіда. Справжні знання, за Сократом, слід шукати в собі («Пізнай себе!»), бо безсмертна душа людини, пройшовши повне коло «космічних перевтілень», потенційно знає усе. Слід примусити її згадати забуте внаслідок вмирань та нових народжень, а для цього варто поставити людину в ситуацію суперечності із самою собою.

Це і робив мислитель у своїх нескінченних бесідах з сучасниками («сократичні бесіди»), бо вважав, що людина, яка через власні міркування зайшла в суперечність із собою, буде змушена відчувати внутрішню напруженість, прагнутиме розв'язати цю суперечність. У бесідах філософ зазвичай ставив запитання, а співбесідник на них відповідав. Задля досягнення своєї мети мислитель розробив спеціальний метод – «маєвтику». Суть даного методу в тому, щоб аргументами загнати співбесідника в глухий кут. Коли ж той звертався до Сократа із запитанням «А де ж істина?», він відповідав, що не знає сам. Цей метод мав кілька особливостей.

Поперше, Сократ використовував низку прийомів (посилання на авторитети, аналогія, індукція, дедукція та ін.), які були підпорядковані одному: привести людину до самосперечання (тепер це має назву «проблемна ситуація»), до стану сумніву з приводу істинності власних суджень. Подруге, роздуми мислителя, як правило, стосувались понять, що позначали принципи, засади, орієнтири людської поведінки (справедливість, знання, доброчесність, прекрасне та ін.). Ці поняття не мають чуттєвих аналогів (не можна вказати пальцем на «справедливість як таку»), а тому переводили розмову у русло духовних пошуків. По-третє, метод Сократа містив у собі досить відчутний елемент іронії – прихованого кепкування. Іронія філософа значною мірою була зумовлена його вмінням побачити за очевидним і ніби то зрозумілим дещо зовсім неочевидне, але важливе, глибинне.

Крім того, Сократ звернув увагу на один із парадоксів людського буття: досить часто люди не лише не прагнуть здобути істину, а й відвертаються від неї, відтісняючи істинне знання на задній план чимось прийнятним, простим, зручним. Іронія Сократа, за його власними словами, була спрямована на доведення тези: справжньою мудрістю володіє лише Бог. Людська ж мудрість обмежена. Саме Сократу належить судження: “Я знаю лише те, що нічого не знаю, але інші не знають навіть і того”.

У центрі філософії Сократа – людина. Вона трактується ним насамперед як моральна істота. Філософія Сократа – це етичний антропологізм. Інтересам мислитедя були чужі як міфологія, так і метафізика. Переконання філософа в існуванні об’єктивної істини приводить його до висновку, що існують об’єктивні моральні норми, що відмінність між добром і злом не відносна, а абсолютна.

Поставивши у центр своєї філософії людину, Сократ стверджує, що пізнати світ людина можна, тільки пізнавши її душу та справи, і в цьому основне завдання філософії. Філософ багато розмірковував над такими людськими якостями як «мужність», «розсудливість», «доброта», «краса» тощо. Він був одним із перших, хто акцентував увагу на питання про специфіку буття загального.

Політичні погляди Сократа ґрунтувались на чітко сформульованих ним же принципах: влада повинна належати кращим, тобто справедливим і мудрим, які здатні оволодівати мистецтвом управління державою. Виходячи з цього, теоретик суворо критикував афінську демократію.

Сократа вважають уособленням філософії, і не лише тому, що він був виразником нескореного духу, а й за беззупинний пощук істини. Він жив так, як філософствував, а філософствував так, як жив. Його непохитне служіння вищим принципам, демонстрація співвітчизникам несправжності їх знань призвели до того, що за хибним звинуваченням філософ був засуджений до страти. У в'язниці Сократ вів свої останні бесіди з учнями; смерть прийняв мужньо і спокійно.

Філософія Платона

Яскравою особистістю в колі філософів періоду античної філософської класики був афінський мислитель Платон (427–347 рр. до н. е.). Він учень Сократа. Походив із афінського аристократичного роду. Справжнє ім’я Платона –Арістокл, а Платон – прізвисько (від «платюс» – «широкий», «широкоплечий»). Аналіз творчості Платона показує, що його погляди глибоко продумані. В цілому вони складаються у систему, до якої входять: 1) вчення про буття; 2) вчення про Бога; 3) вчення про світ; 4) вчення про походження світу; 5) вчення про душу; 6) вчення про пізнання; 7) вчення про моральність і 8) вчення про суспільство.

Перш за все, філософія Платона є оригінальним вченням про ідеї. Відповідно цього вчення, світ чуттєвих речей не є світом дійсно сущого: чуттєві речі перебувають у безперервній зміні, то виникають, то гинуть. Всьому тому, що є в них справді сущим, чуттєві речі зобов’язані своїм безтілесним прообразам, які Платон називає ідеями. Ідеї вічні, незмінні, безвідносні; вони не залежать від умов простору і часу. По відношенню до чуттєвих речей ідеї є одночасно і їх причинами, і тими зразками, за якими були створені ці речі. Водночас ідеї є також метою, до якої прагнуть істоти чуттєвого світу.

Ідеальний світ Платона протистоїть звичайному світові не тільки як абстрактне – конкретному, сутність – явищу, оригінал – копії, але і як добро – злу. Тому ідеєю всіх ідей, найвищою ідеєю у Платона виступає ідея добра як такого – джерело істини, краси і гармонії. Ідея добра безлика (хоча неоплатоніки вважали платонівську ідею добра Богом). Ця ідея увінчує піраміду ідей у платонівському філософському вченні.

Платон своїм вченням про ідеї започаткував у філософії лінію об’єктивного ідеалізму. Він є її основоположником.

Філософія Платона характеризується також своєрідним протиставленням тіла і душі. Тіло смертне, а душа безсмертна. Тіло живої істоти створене із часточок вогню, землі, води і повітря, позичених у тіла космосу. Призначення тіла – бути тимчасовим вмістилищем душі, її рабом. Як і тіло, душа свторена богами. Душі творяться із залишків тієї суміші, з якої Бог створив душу космосу. За Платоном, індивідуальна душа складається з двох частин: розумної і нерозумної. За допомогою першої частини людина здатна мислити, а друга сприяє почуттям: завдяки їй людина закохується, відчуває голод і спрагу, буває охоплена іншими почуттями.

На протиставленні тіла і душі грунтується теорія пізнання Платона. Суть його гносеології в тому, що знання – це пригадування (анамнез) того, що колись душа знала, а потім забула. Метод анамнезу — метод сходження до ідей, до загального не шляхом узагальнення часткового і одиничного, а шляхом пробудження в душі забутого знання, знаходження його в ній. Найголовнішим у методі анамнезу є мистецтво логічного мислення, філософської бесіди, питань та відповідей і т. д.

Оригінальні думки Платона у трактуванні держави. Констатуючи недосконалість сучасного йому державного устрою, теоретик обгрунтовує власну концепцію державної досконалості. В філософії прийнято говорити про так звану ідеальна державу Платона.

Будуючи власний зразок держави, Платон зауважує, що всі існуючі види державного устрою недосконалі не тому, що вони грунтуються на соціальній нерівності, а тому, що ця соціальна нерівність не відповідає природній нерівності людей. Така природна нерівність породжена неоднорідністю душі. Розумній частині душі, чеснота якої у мудрості, має відповідати стан правителів-філософів; шаленій частині, чеснота якої в мужності, – стан воїнів (стражів); низовинній, хтивій частині душі – стан землеробів і ремісників. Отже, в ідеальній державі існує три групи громадян, три стани і така держава сповнена чеснот: вона мудра мудрістю своїх правителів-філософів, мужня мужністю своїх стражів, розсудлива послушністю гіршої частини держави перед її кращою частиною. Ця держава найбільш справедлива, бо в ній усі служать її як певній цілісності і всі займаються своїми справами, не втручаючись у справи інших.

Досліджуючи сенс людського і суспільного існування, Платон спирається на раціоналістичний підхід Сократа до проблем етики, згідно з яким, умовою моральнісних вчинків виступає істинне знання. Саме тому Платон продовжує зусилля свого вчителя, долаючи суб'єктивізм софістів у питаннях пізнання й у справі досягнення єдиного і об'єктивного знання. Робота з поняттями, встановлення родових і видових відносин між ними отримала назву діалектики. Для Платона діалектика постає як метод розділення єдиного на множинне, зведення множинного до єдиного і структурного уявлення цілого як єдино–розподіленої множинності.

Предыдущая 123 4 5 6 7 8 9 Следующая