 ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ Сила воли ведет к действию, а позитивные действия формируют позитивное отношение Как определить диапазон голоса - ваш вокал Игровые автоматы с быстрым выводом Как самому избавиться от обидчивости Противоречивые взгляды на качества, присущие мужчинам Вкуснейший "Салат из свеклы с чесноком" Натюрморт и его изобразительные возможности Применение, как принимать мумие? Мумие для волос, лица, при переломах, при кровотечении и т.д. Как научиться брать на себя ответственность Зачем нужны границы в отношениях с детьми? Световозвращающие элементы на детской одежде Как победить свой возраст? Восемь уникальных способов, которые помогут достичь долголетия Классификация ожирения по ИМТ (ВОЗ) Глава 3. Завет мужчины с женщиной
Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.
| Словничок музичних термінів 18 страница
Анна обережно повернулася на інший бік, звичним рухом торкнулася живота і, відчувши під пальцями легенький поштовх дитини у відповідь, заплющила очі. Скільки їй там залишилося нормально спати? Декілька тижнів, а тоді маленька ляля не дозволить ані довго спати, ані спокійно вилежуватись у ліжку. Ще пригадаються спокійні ночі та дні. Обережно огорнувши живіт рукою, Анна усміхнулася своїм думкам. Невже вона незабаром стане мамою? Аж не віриться, але як це гарно. І зовсім не важливо, що життя у неї складається трохи не так, як у інших жінок. Усе одно вона щаслива.
Розділ 2
Прокинулась Анна від поштовху дитини. Відсунувши ковдру, машинально провела рукою по животі й прислухалася. Ще один сильний поштовх у відповідь на її рух примусив лягти зручніше. Її сонечко теж прокинулося. Знов товчеться так, що мамі аж боляче. Замислено усміхнувшись, Анна поклала долоню собі на живіт. Цікаво, хто там? Хлопчик чи дівчинка? Сама не знала, кого б їй хотілося дужче. Напевно, як Бог дасть. Аби здорове, сильне і щоб народилося легко та швидко. Ледь прогнувшись у попереку, вона розплющила очі. Після обіду прийде Тереза, і треба не лише вдягнутись, але поїсти та прибрати у помешканні. Уже й на вулиці розвиднилося, але день не заповідається на сонячний чи теплий, радше на похмурий та сірий. У кімнаті досі напівтемрява. Анна потягнулась і, кинувши неуважний погляд у вікно, позіхнула. Ще й сніжить доволі сильно. Знов позамітає все довкола. Коли ж ця весна нарешті прийде? Вона ковзнула поглядом кімнатою і раптом широко розплющила очі. У кріслі біля столу сидів Адам. Як він сюди потрапив? Приголомшена його присутністю, Анна хапнула повітря ротом, але не змогла нічого сказати. Адам теж промовчав. Не змінив ані пози, ані виразу обличчя. Прийшов сюди ще годину тому, але вирішив зачекати, доки Анна прокинеться сама. Спочатку розпалив п’єц, тоді приготував собі каву і вже з півгодини сидів і просто дивився на неї. Про що думав? Нічого чітко окресленого – уривки думок, вражень, спогадів. Усі ці місяці йому найдужче бракувало саме такого відчуття спокою та затишку біля коханої жінки. Нервозності та неприємних розмов мав із надлишком і вдома. З десяток разів ладен був порушити слово і прийти сюди, проте примушував себе ще трохи зачекати. Врешті, відчув себе ідіотом, бо й досі не зумів відволіктися від нав’язливих думок про Анну. Здається, за будь‑якого розвитку подій, хоче мати біля себе лише її. – Навіщо ви прийшли? – До Анни таки повернулася здатність нормально дихати і говорити. – Користаєте з того, що у вас є ключі, а я не маю сили виставити вас за двері? – Я хотів зустрітись з тобою, – говорив у манері цілком для нього невластивій і дивився якось дивно. – Тобі не здається, що ця дитина не лише твоя, але й моя? Я б ще зрозумів твоє бажання позбутись мене, якби ти вийшла заміж по‑справжньому. Анна промовчала, лише кинула на Адама ще один насторожений погляд. Навіщо ця розмова? Чому він прийшов сюди саме сьогодні? Що намагається сказати? – Я хотів визнати цю дитину, але ти сама не захотіла. Думаєш, тобі сподобається виховувати дитину самій? Анна сіла на ліжку й обережно глянула на Адама. – А чому б ні? Мені добре самій. – Я бачу, як тобі добре. Не втомилась від того добра? Не озираючись, Анна взяла з крісла шаль і накинула собі на плечі. Зовсім не хотіла, щоб Адам бачив її такою – незграбною, неповороткою, з великим животом. Такою, якою їй зараз не хотілося бути і якою вона собі не подобалася. – Я хочу, щоб ви пішли, – сідаючи в крісло, Анна щільніше загорнулась у шаль, проте від того її округлий живіт окреслився ще виразніше. – Сусіди вважають мене заміжньою жінкою. Не ходіть сюди, не псуйте мені репутацію. Відчуваючи, як її хвилювання передається дитині, Анна інстинктивно затулила живіт рукою. Дитина у ній штовхалася так сильно, що аж рухалася тканина сорочки. Прослідкувавши за мимовільним жестом Анни, Адам підійшов ближче, присів біля неї і обережно поклав долоню їй на живіт. Виглядала, може, не так ефектно, як раніше, проте була до щему рідною та близькою. Такою, яку йому дуже хотілось обійняти та захистити. – Штовхається? Сильно? Затамувавши подих, Анна завмерла, проте руку Адама не відіпхнула, навпаки, несподівано для себе, обхопила його пальці своїми і посунула долоню туди, де зараз найвиразніше відчувала рухи дитини. – Чуєте? Ось тут… Сильно. Правда ж? Відчувши під рукою поштовх, Адам прислухався. За якийсь час почув іще один рух, слабший, тоді знов сильніший. Пауза, а ще за декілька секунд його пальці натрапили на маленьку випуклу округлість, яка ковзнула під його долонею і зникла. Дитина змінила позу і затихла. Анна усміхнулася. – Бачите, яке вже велике. Так штовхається, що навіть вночі не дає заснути. Підвівши голову, Адам усміхнувся. Сам дивувався з того, що такі звичайні відчуття, як порухи власної ненародженої дитини, не лише несподівано глибоко вразять його, але й примусять відчути щем на серці. – Якщо там дівчинка, то я б хотів, щоб вона була подібною до тебе. Перехопивши погляд Адама, Анна знітилася. Це неймовірно, але, здається, він усе ще її любить. Навіть таку, як зараз – вередливу, недобру, несправедливу до нього, а на додачу ще й негарну. І на мить не припускала, що він сприймає її якось інакше. Насправді обличчя у неї майже не змінилося, хіба трохи м’якшими стали риси, шкіра без плям та веснянок, навіть живіт мала не надто великий, а акуратно‑округлий. Інакшими стали лише рухи – дуже обережними та невпевненими – так, ніби вона боїться щось зачепити або впасти. – Знаєш, Анно, я все ж таки приходитиму до тебе. Дитина – це не привід для розірвання стосунків. Не так злякано, як стурбовано глянувши на нього, Анна заперечно хитнула головою. – Не варто. Ліпше пообіцяйте, що прийдете тоді, коли дитинка народжуватиметься. Пообіцяєте? – Смішна ти все ж таки. Навіть якби ти заборонила, я б однаково прийшов. Анна заховала погляд. Любила його, все одно любила. – Мусите йти. Зараз прийде ваша сестра. Глянувши на годинник, Адам залишився сидіти. – Надто рано для її візиту. Присядь біля мене. Хочу поговорити з тобою. Він підсунув до себе філіжанку з уже холодною кавою. Продовжував мовчати, і в якийсь момент Анні здалося, що він навмисно тягне час. – Щось сталось? Погане? Так? Нервовим рухом зчепивши пальці, вона сіла навпроти Адама. Чому він мовчить? Ніколи не любила, коли він так багатозначно мовчить. Адам поставив на стіл філіжанку. – Розумію, що такі новини не до місця і не до твого стану, але краще, якщо ти довідаєшся про це від мене, а не від когось чужого… Розумієш, твій фіктивний чоловік був невиліковно хворим, але я не думав, що він помре так швидко. Принаймні, лікарі переконували мене в тому, що це станеться не раніше, аніж за два‑три роки. Учора мені повідомили, що він помер іще минулого місяця, і приховувати від тебе правду вже нема сенсу. Все одно тобі повідомлять, і ти муситимеш поводитися відповідно. Ледь збліднувши, Анна проте зберегла самовладання, лише голос змінився. – А чим він хворів? Не виглядав смертельно хворим. Придивившись до Анни, Адам спохмурнів. Якось не так він усе це їй сказав. Несподіваний шок від поганої звістки – не найкращий стан для вагітної жінки. – У нього були сухоти, а застуда, яку він підхопив у дорозі до Венеційського королівства, пришвидшила розвиток хвороби. Таке важко спрогнозувати. Я сподівався років на два‑три. Підвівшись із крісла і намагаючись зібратися з думками, Анна підійшла до вікна, з хвилину постояла, тоді вийшла на кухню. Мусила побути наодинці з собою і хоч трохи отямитись. Цілком очевидним було лише те, що Адам дозволив їй вийти заміж за цього чоловіка саме тому, що знав про його невиліковну хворобу. Невже хотів, щоб вона колись знов стала вільною? Але навіщо? Вона механічно зазирнула у кавник, вилила залишки кави в чисту філіжанку, сіла за стіл. У голові не вкладалося те, що той чоловік помер. Напевно, на отримані за фіктивний шлюб гроші він сподівався мати відповідне лікування. Навіть поїхав туди, де погода помічна хворим на сухоти. Поставивши на стіл філіжанку, Анна оперлася головою на зціплені в замок руки. Відчувала не лише гострий напад жалю, але й щось надто виразно подібне на провину. Вона теж винна в його смерті, бо погодилася на це кляте одруження і взяла на себе тяжкий гріх. Не було б її згоди – той чоловік залишився б удома. Як таке спокутувати? Хоч би дитини це не торкнулося. Тремтячими руками Анна щільніше загорнулась у шаль і вийшла з кухні. Зупинилася навпроти Адама, глянула на нього і якось відразу взяла себе в руки. – Вам ліпше звідси піти. Не треба приходити. Дуже вас прошу. Напевно, ми всі винні. Адам ледь міцніше стиснув губи, але опанував себе. – У нього була свобода вибору. Ніхто не хотів, щоб таке сталось. Анна заперечно похитала головою. – Усе одно не треба приходити. Я мушу подумати. Прийдете вже тоді, коли народжу дитину. Сама не знала, що тепер буде. Можливо, нічого, а може, все зміниться до невпізнання. За ці декілька місяців так багато змінилося в ній самій та в їхніх із Адамом стосунках, що воліла не приймати жодних поспішних рішень.
Розділ 3
Спочатку Анна навіть жалобу не надягала, приховувала те, що стала вдовою до останнього. Лише дала на службу Божу за померлих у віддаленій від її помешкання церкві, а потім сама потай пішла туди. Порівняно легко відстояла відправу і, незважаючи на свій стан, жодного разу не присіла на лаву. Звичні від дитинства слова молитов заспокоювали, лягали на душу і приносили умиротворення. Шкодувала лише, що не могла прийняти причастя, але, щиро помолившись, теж відчула себе значно краще. Принаймні, нічні жахіття на якийсь час відступили. Те, що про людське око таки мусила надягнути жалобу, її не пригнічувало, незатишно почувалася лише тоді, коли помічала співчутливі погляди сусідів або й зовсім малознайомих людей. Ще гірше було тоді, коли їй намагалися допомогти. Нічим собі не заслужила на ці прояви співчуття та доброчинності, а тому почувалася винною і намагалась їх уникнути. Бачилася лише з жінкою, яка допомагала їй у хатніх справах, з Терезою та з Андрієм. Тепер, щоправда, Адам теж передавав їй через посильного листи, проте вона ані не відповідала на них, ані не просила не приносити. До середини березня у Львові стало неспокійно. Містом поширювалися невиразні чутки та найнесподіваніші новини, на вулицях відчувалося незвичне пожвавлення, відбувалися дивні події, а непевні розмови тепер велися не лише в салонах та кав’ярнях, але й по корчмах та шинках. Організовувалися товариства, плелися інтриги і спалахували суперечки. З’явилися дивні новини з Відня. Говорили про розрухи, які допровадили там до кривавих вуличних боїв, про те, що князь Меттерніх[43]в одязі жебрака мусив втікати з Відня до Англії і що тепер створюватиметься новий уряд. У Берліні теж, кажуть, неспокійно, будуються барикади і на вулицях панує хаос. Зворохобилися Мілан та Прага, заворушився Краків. Поширювалась ідея про відбудову Польщі у федерації з Австрією і цісарем Фердинандом як польським королем. Пропонувалося впровадити польську мову по урядах та судах, скасувати цензуру, завести школи по всіх селах, видалити чужинців з Галичини, знести панщину й амністувати заарештованих у сорок шостому році патріотів. До Анни доходили лише відголоси цих розмов та подій. Майже нічого в них не тямила і мала лише недобрі передчуття. Їй незабаром народжувати, а в місті діється щось незрозуміле. Воліла, щоб усе було спокійно, розмірено та буденно. Загальне піднесення її не зачіпало, а неспокій на вулиці примушував боятися за долю рідних людей. Не цілком ясно уявляла, як поводитиметься у цій ситуації Адам. Він ніколи не говорив про свої політичні уподобання, проте щось їй підказувало, що він теж не залишився байдужим до подій у місті. А Андрій? Той, напевно, вже вплутався у щось небезпечне. Як жінка, що незабаром народжуватиме, була цілком безпорадна та залежна від свого стану. Не могла нікуди піти сама, боялася потрапити у тлум людей, у неприємну пригоду або залишитися без допомоги в невідповідний момент. Якби знала, що почуватиметься аж такою безпорадною, ніколи б не заборонила Адамові приходити. З наближенням пологів непокоїлася дедалі дужче. Уже з тиждень погано спала, вночі по декілька годин безцільно вешталася помешканням і поступово почала сумніватися в тому, що взагалі зможе коли‑небудь розродитися. Плакала частіше, аніж звичайно, самопочуття з кожним днем погіршувалось, а страх наростав. Дитина опустилася зовсім низько і так боляче тиснула внизу живота, аж іноді Анні здавалося, що вона ось‑ось вивалиться назовні. Її постійно тягнув поперек, живіт хапали слабкі спазми, а тривога межувала з панікою. На додачу до того, у місті теж ставало дедалі неспокійніше. Ще дев’ятнадцятого березня пожежа у Жовківському передмісті спровокувала виступ військових підрозділів із казарм і мало не спричинила паніку. Декілька годин середмістя було оточене, й очікували протистоянь із урядовим військом, проте цього разу якось обійшлося. Анна зітхнула з полегшенням, бо в її стані такі події рівноцінні катастрофі й не обіцяють нічого доброго. Тішилася з того недовго: вже у наступні два‑три дні у Львові знов стало неспокійно, почалися заворушення, велися надто радикальні розмови, лунали категоричні заклики, а в цілому все це виглядало так, ніби справа йшла до зведення барикад та до збройного повстання. Від хвилювання Анна не знаходила собі місця. Переживала, що щось погане станеться з Адамом або з братом, боялася, що пологи розпочнуться несподівано і вона не зуміє дати собі з ними раду. Розумніше, напевно, переїхати в передмістя. Там спокійніше, а знайти повитуху і там не проблема. Анна навіть почала серйозно замислюватись над тим, щоб негайно складати найнеобхідніші речі й уже завтра переїхати в безпечніше місце, проте не встигла. Перед обідом до неї в гості зайшов Андрій. Похапцем розпитав про самопочуття, порадив у найближчі декілька днів не виходити з дому, добре зачиняти двері й без потреби не висовуватися з вікна. На бажання виїхати звідси лише стенув плечима і сказав, що вона трохи спізнилася, бо для жінки при надії зараз небезпечно не лише вештатися містом, а й взагалі виходити з дому. Доки Анна намагалась усвідомити, що сказав Андрій, той швиденько з’їв обід, хитро уник усіх запитань і почав прощатися саме тоді, коли вона захотіла докладнішої розповіді про події у місті. Анна й отямитися не встигла, як він вибіг із помешкання. Куди і навіщо побіг? Нічого не бачить, не чує – весь у своїх справах, клопотах, ідеях. Піднесено‑неспокійний, цілком зворохоблений тим, що діється у місті. Як добре чоловікам. Йому й на думку не спало запитати, чи потребує вона допомоги, чи не боїться залишатися сама, чи почувається затишно. Майже сердилася на брата за неуважність. Хоча… Адам теж міг би згадати про неї. Залишати її саму в такій ситуації щонайменше егоїстично. На вулиці неспокійно, в помешканні не надто безпечно, вдома страшно. Ще повстання розпочнеться, або урядові війська захоплять місто. А якщо з Адамом щось сталось, і він саме тому не приходить? Дедалі дужче непокоїлася саме за нього і до вечора від страху не знаходила собі місця. Десь опівночі почула, як хтось тихенько стукає в двері, і кинулась їх відчиняти. У півтемряві сходів впізнала Адама. – Ти впустиш мене до себе? – стиха запитав він її. – Сьогодні не час для заборон. – О, Боже, звичайно. – Анна похапцем відступила від дверей. – Заходьте. Я так боялась… Де ви були? Зачинивши двері, вона не втрималась і, скоряючись першому імпульсивному пориву, пригорнулася до Адама. Якби з ним щось сталось, ніколи б собі не пробачила того, що забороняла йому приходити сюди. Не було в них причин розходитись. Вона сама вигадала їх для себе та для нього. – Чому ви не приходили? Я так довго і давно на вас чекаю. Міцно пригорнувши її до себе, Адам не втримався і розсміявся. Ні, логіка в неї таки суто жіноча. То вона, виявляється, з нетерпінням чекає на нього. Дуже своєрідна манера очікування – відганяти від себе. – Слухай, Анно, ти визначся, чого хочеш, бо думки читати я не вмію. Ще сильніше притиснувшись до нього, вона стенула плечима. Сама не розуміла, навіщо відібрала стільки часу в них обох? Могла б очікувати на народження дитини разом із чоловіком, якого любить, але позбавила себе того. Ковтаючи сльози, вона підвела на Адама очі. – У місті щось таке діється. Ви ж нікуди не вплутались? З вами нічого поганого не сталося? Адам тихенько розсміявся. – Що ти вигадуєш? Не маєш, чим себе забавити? Дивись, яка ти в мене вже кругленька стала, а переймаєшся дурним. Просто нікуди не виходь. Я навіть побуду з тобою сьогодні. Ти ж не виганятимеш мене серед ночі на вулицю? Анна крізь сльози усміхнулась. Адам не хоче лякати її правдою, але це дрібниці. Головне – з ним нічого поганого не сталося. Він із нею, він тут, вона для нього важлива, а все інше – дурниці. – Ні, не виганятиму. Подивіться, куди там мені зараз воювати. Ледь відхилившись, Адам озирнув Анну з ніг до голови. – А коли тобі народжувати? Десь на початку квітня? Так? Вона непевно повела плечима. – Десь так. Принаймні, я теж так думаю, – вловивши в погляді Адама тінь занепокоєння, Анна не втрималась і торкнулася долонею його жорсткого від щетини підборіддя. – Не переживайте, нічого поганого зі мною не станеться. Я вже знайшла лікаря та повитуху. Мешкають тут недалеко. Адам знову недовірливо придивився до неї. Треба попросити Терезу, щоб вона все це проконтролювала. – А хочете, я нагодую вас вечерею? – раптом запитала вона його. – Ви ж, певно, через усі ці події у місті не вечеряли. Я теж від обіду голодна. Сказала, але сама, подавши вечерю, майже не торкнулася страв. Їсти не хотілось, хотілося просто сидіти навпроти Адама і дивитися на нього. Колись тітка казала, що, якщо жінці приємно дивитися на те, як чоловік їсть, то вона не лише його любить, але зможе дуже довго почуватися з ним щасливою. Хто знає, може, у них із Адамом теж усе ще попереду. Вона підвелася з‑за столу, щоб прибрати брудний посуд, але Адам притримав її за руку. – Облиш. Просто посидь зі мною. Уважно подивившись на нього, Анна знов опустилася на стілець. Адам виглядав змученим і чимось стурбованим. У якийсь момент їй навіть здалося, що він хоче щось розповісти, проте він промовчав, а вона не наполягала. Він скаже їй це потім – тоді, коли сам вважатиме за потрібне, або тоді, коли це стане по‑справжньому важливим. Ледь нахиливши голову, вона обережно торкнулася його руки. З радістю взяла б усі його жалі на себе, тільки б він дозволив їй це зробити. Ближчої, ріднішої людини у неї давно вже нема. Так сталося, що всю родину вона розгубила десь на шляху до свого забороненого кохання. Обхопивши долоню Адама своїми пальцями, Анна заплющила очі. Зараз ані вона, ані він не потребували жодних слів, поцілунків чи спалаху емоцій. Їм просто було добре сидіти поряд. Не було потреби кудись бігти, поспішати, щось робити, метушитись, з’ясовувати стосунки. Усе раптом стало дуже простим і зрозумілим – таким, яким і має бути. Вони просто не можуть жити нарізно, і на то нема ради. Жовте світло від свічки ледь тремтіло під порухами вітру з прочиненого вікна, фіранка злегенька ворушилася, а знадвору відчувався запах талого снігу та вологої землі. Майже весна. Добре, що їхня з Адамом дитина народиться саме тепер. Тоді, коли весна ще й не весна, а обережний натяк на майбутнє пробудження та розквіт. Коли дитинка трохи підросте, настане справжнє літо. – Я залишусь з тобою на ніч, – неголосно проговорив Адам. – Сьогодні так треба… Розплющивши очі, Анна кивнула. Зараз їй і самій хотілося, щоб він був поряд. Нехай хоч ці декілька годин. Нехай хоч ніч. А там як Бог дасть. Адам підвівся з‑за столу. – Не бійся, вранці я піду звідси. Ніхто й не знатиме, що я ночував у тебе. Анна м’яко усміхнулася. Такі дрібниці її сьогодні не турбували. Уперше за декілька останніх тижнів саме зараз почувалася по‑справжньому спокійною. Заснула майже відразу. Прокинулася несподівано, як від поштовху ззовні чи від яскравого світла, тоді, коли ще й не світало. На вулиці було неспокійно, проте розбудив її аж ніяк не шум за вікном. Анна занепокоєно поклала руку собі на живіт. Те, що відбувалося в ній самій, лякало її не до порівняння сильніше, аніж незвичне для ночі пожвавлення на вулиці. Живіт і поперек хапали дивні спазми, а дитина рухалася зовсім інакше. Невже прийшов час народжувати? Обережно спустивши ноги з ліжка, вона знов помацала рукою живіт. Знати б, як воно починається. Цікаво, чи відразу сильно болить? Намагаючись не шуміти, Анна підвелася з ліжка. Зробила крок до столу і важко обперлася на нього руками. А таки притискає… Здається… Чи, може, мало б сильніше? Ще трохи постояла, злякано прислухаючись до себе, а коли відпустило, озирнулася на Адама. Будити? Може, ще зарано? Не сильно ж болить. Вона знов сіла на ліжко. У темряві майже не розрізняла обличчя Адама, проте сьогодні він спав доволі чутливо і, коли рипнуло ліжко, відразу сам розплющив очі. – Чому ти не спиш? Тобі недобре? – Ні, – вона нахилилась і обережно поцілувала його. – Спіть собі. Я на кухню. Води вип’ю. Все добре. Спіть. На кухні Анна засвітила свічку і знов прислухалася до себе. Здається, знов притискає. Обережно поклала руку собі на живіт. Дитина поводилася на диво спокійно і майже не рухалась. Їй щось сталось? Анна злякано втиснула долоню в живіт, відчула під пальцями сильний поштовх дитини у відповідь і зітхнула з полегшенням. Ні, рухається. А живіт? Знов прислухалася до себе. Здається, болить не надто сильно. Зараз мало б відпустити. Дмухнувши на свічку, Анна в потемках підійшла до вікна і раптом відчула, як від хвилювання її починає трусити. Невже змерзла? Чого б раптом? Вона щільніше причинила вікно, навпомацки повернулася до кімнати й обережно, щоб знов не розбудити Адама, лягла під ковдру. Може, сьогодні ще нічого й не буде. Тихенько повернувшись на бік, вона зігнула ноги. Просто треба перечекати. Хоч із півгодини. Обхопивши живіт рукою, Анна терпляче перечекала, коли минуться ще декілька вже не таких сильних спазмів, і повернулася на інший бік. Здається, справді відпускає. Добре, що не будила Адама. Тільки намарно налякала б його. Знов заснула під ранок і цілком спокійно проспала ще декілька годин. Прокинулась пізніше, аніж звичайно, проте почувалася майже добре. Ледь повернувши голову, глянула туди, де ще зовсім нещодавно біля неї спав Адам, і усміхнулась. Він пішов ще на світанку, проте на матраці та прим’ятій подушці залишився цілком виразний знак від його тіла. Як добре, що все це не наснилося їй. Не втримавшись, Анна обережно пересунулася туди, де вночі спав Адам. Уже й не пам’ятала, коли вони востаннє були разом цілу ніч. Чи не рік тому? Ще трохи поніжившись у ліжку, вона підвелася на ноги. Насамперед треба перевірити, чи не залишив Адам своїх речей у помешканні. Сьогодні прийде жінка, яка допомагає їй у хатніх справах, і не можна, щоб вона наштовхнулася на щось таке, чого в кімнатах самотньої вдови не має бути. Вдягнувшись, Анна взялась до звичних справ. Поперек усе ще тягнуло, проте спазми вже не хапали і дитина поводилася спокійно. Намарно вчора перелякалася. Народжувати ще не час. У запасі щонайменше два тижні. Але треба розпитати, чому так неспокійно було у Львові вночі. Коли вдень прийшла хатня робітниця, Анна з подивом довідалася, що вчора військові знов оточили середмістя і мало бракувало, щоб артилеристи відкрили вогонь по місту. Зараз облогу зняли, небезпека минулася, і на вулицях стало трохи спокійніше. Вражена щойно почутим, Анна облишила всю роботу. Так ось чому Адам прийшов до неї вчора. Ось чому залишився на ніч. Він знав про небезпеку і хотів бути поряд тоді, коли могла знадобитися його допомога. Тепер не сумнівалася, що він її любить.
Розділ 4
По обіді Анна раптом знов відчула якісь незрозумілі спазми в животі та невиразний біль у попереку. Спочатку намагалася на це не зважати і займалася звичними справами. Напевно, як і вчора, все минеться, треба лише перетерпіти біль. А найкраще полежати. Коли до вечора не минулося, Анна почала непокоїтись. А якщо це перейми? Вона ж не знає, як вони починаються. Може, не варто затягувати і треба вже зараз покликати лікаря? Вона завагалася. Боялася залишатись вдома сама і так само сильно боялась виходити з будинку. На вулиці не лише темно, але ще й досі неспокійно. А якщо її серйозно прихопить посеред вулиці? Ще дитину народить десь на бруківці. Кажуть, дуже стрімко теж буває. Ні, треба попросити когось із сусідів привести їй лікаря. Але кого просити? Якось не випадає вдиратися до малознайомих людей і пояснювати, що їй приспічило народжувати саме зараз. Не знаючи, на що наважитись, Анна почала ходити кімнатою, для чогось вийшла в кухню, тоді визирнула на сходи, знов повернулася до кімнати, врешті лягла на ліжко і, підібгавши під себе ноги, спробувала заспокоїтись. На якийсь час біль трохи відпустив, і вона почала сподіватись, що сьогодні все це знов минеться без наслідків. Цілком не минулося, проте до ночі боліло не надто сильно. Може, вдасться перетерпіти і дочекатись до ранку? Вона вперше народжує, а коли вперше – то, кажуть, це довго триває. Черговий напад болю примусив Анну підвестися з ліжка. А якщо пологи розпочнуться вже незабаром? Вона ж не знає, що тоді робити. Тамуючи в собі напад болю та паніки, Анна почала вдягатися. Таки дотягнула до глухої ночі. Що тепер робити? Куди йти? Кого кликати на допомогу? Вона підійшла до вікна і визирнула на вулицю. Ні, якось там незатишно і надто темно. Треба зачекати хоча б до світанку. Напад болю минувся, і Анна знов лягла на ліжко. Поклала руку на живіт, прислухалася до себе. Дитина рухалась як звично, і це трохи заспокоїло. Може, нічого страшного не станеться. Скільки там до світанку? Декілька нещасних годин. Ще один напад болю Анна витримала більш‑менш розважно. Наступний, значно сильніший, примусив її підвестися з ліжка. Коли минулося, лягати вже й не намагалася. Запанікувала по‑справжньому. Хіба можна бути такою нерозсудливою? Адже знала, що так станеться. Знала, але якоїсь біди тягнула. Дотягнула? Закусивши губи, вона лягла на підлогу і мовчки витримала ще декілька нападів спазмів, а потім навіть міцно зціплені зуби не допомогли поводитися розважно. Від гострого болю в крижах, попереку і животі мусила тихенько застогнати. Усе. Далі тягнути нікуди. До світанку надто далеко. Не дотягне. Народить тут сама. Однією рукою тримаючись за живіт, а другою за стіну, Анна поволі встала. Зігнувшись, перечекала, доки біль стихне, і розігнулася. Відчувала в собі якусь дивну зосередженість. Доки біль не повернувся, взяла зі столу свічник і вийшла з помешкання. Тепер уже однаково, що думатимуть про неї сусіди. Тільки щоб допомогли. Зійшовши сходами нагору, Анна постукала в найближчі двері й перевела подих. Спокійно почекала декілька хвилин, тоді, передчуваючи наближення чергового нападу болю, обхопила живіт рукою і примусила себе не стогнати. Двері відчинив літній пан. Не лише трохи знала його, але й відчувала до того пана певну довіру. Зустрічаючи її на вулиці, він завжди не лише приязно усміхався їй, але зупинявся поговорити, а одного разу навіть допоміг донести до помешкання важкі пакунки. – Прошу в пана… вибачення, – долаючи біль, Анна говорила, роблячи великі паузи між реченнями. – Я пана розбудила… Але, здається, до ранку я вже не дотягну… Моя дитина… Пан розуміє… Я мешкаю сама… Може б, пан був такий до мене дуже добрий і привів лікаря або ж повитуху. Я скажу панові, де вони мешкають. Анна замовкла. Біль примусив її зігнутися навпіл і закусити губи. Насилу втримала в руках свічник. – О, Єзус‑Марія, – сусід кинувся до неї, щоб підтримати під руку. – Та ж пані народжує. Маю трьох заміжніх доньок і добре розумію, що то таке. Нехай пані не денервується. Я зараз вдягнусь і піду. Може, я вам допоможу дійти до помешкання? Заперечно хитнувши головою, Анна перевела подих. – Я сама. Мені вже ліпше… Направду, мені дуже прикро, що я мусила пана розбудити. Сусід із докором глянув на Анну. – Пані мала б зробити то раніше. Не треба стидатись свого стану. Розумію, як то важко молодій вдові в такій ситуації. А де мешкає ваш лікар? Почервонівши, Анна опустила очі. Геть‑чисто забула, що вона ще й вдова. Розповівши, як знайти лікаря, а заодно й повитуху, Анна повернулася до свого помешкання. Саме вчасно – новий напад переймів прихопив її посеред передпокою і примусив застогнати. Тримаючись за стіну, вона дошкутильгала до кімнати. Аби той пан привів хоч когось. Щось надто сильно притискає. Можна й не дочекатися на допомогу. Марно сподівалася. Сусід не повідомив жодної втішної новини. Ані лікаря, ані повитухи дома не застав. Гірше – не було навіть того лікаря, який мешкав поряд і до якого він зазвичай звертався сам. Анна аж руки заломила з відчаю. Це ж треба мати таке «щастя». Майже неймовірний збіг обставин, проте чомусь саме так найчастіше і трапляється. – Може, я покличу до пані якусь сусідку? – розгублено дивлячись на Анну, запропонував сусід. – Чи, може, у пані є родичка, яка мешкає поряд? Здається, хтось до пані тут приходив. |
