 ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ Сила воли ведет к действию, а позитивные действия формируют позитивное отношение Как определить диапазон голоса - ваш вокал Игровые автоматы с быстрым выводом Как самому избавиться от обидчивости Противоречивые взгляды на качества, присущие мужчинам Вкуснейший "Салат из свеклы с чесноком" Натюрморт и его изобразительные возможности Применение, как принимать мумие? Мумие для волос, лица, при переломах, при кровотечении и т.д. Как научиться брать на себя ответственность Зачем нужны границы в отношениях с детьми? Световозвращающие элементы на детской одежде Как победить свой возраст? Восемь уникальных способов, которые помогут достичь долголетия Классификация ожирения по ИМТ (ВОЗ) Глава 3. Завет мужчины с женщиной
Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.
| Словничок музичних термінів 19 страница
Вона завагалася. Уплутувати в це сестру Адама зовсім не хочеться, але… Різкий біль примусив Анну знов зігнутися навпіл і приглушено застогнати. Здається, часу на довгі роздуми вже нема. А, нехай. – Я скажу адресу, але прошу пана поспішати. Здається, я вже не зможу довго чекати. Зачинивши двері, Анна міцно притиснула долоню до рота. Та що ж воно так сильно болить? Уже зараз годі витримати, а що буде потім? Намагаючись поводитись розважно, вона витягнула стос чистої білизни, нагріла води, перестелила ліжко. Чергові перейми примушували до крові закушувати губи, проте намагалася не стогнати і не жаліти себе. Від страху та хвилювання врешті почала тремтіти і нічого не змогла з собою вдіяти. З кожною хвилиною нервувала дедалі дужче. Врешті притиснулася чолом до стіни і заплакала. Ще один такий напад болю, і вона кричатиме. І дідько з ними, з тими сусідами. Коли на вулиці почало сіріти, перейми йшли майже без перерви одна за одною, і від болю Анна не лише не розрізняла, скільки вони тривають, але втратила відчуття часу. Тереза прийшла саме вчасно. З першого погляду оцінивши ситуацію, відразу відіслала сусіда по знайому повитуху, а сама почала швидко роздягатися. – І відколи це в тебе триває? Давно? Як почуваєшся? Злякано зіщулившись під її уважним поглядом, Анна примусила себе не стогнати. – Ще від учора… Десь від обіду. Я не відразу зрозуміла, що це таке, а зараз чогось дуже сильно тисне донизу… А ще болить… дуже сильно болить. Аж терпіти несила. Подумки жахнувшись, Тереза спробувала не виказати свого занепокоєння. Матка Боска, це ж доведеться самій приймати в неї пологи. А якщо з Анною чи дитиною щось станеться? Адам їй того не пробачить. Вона ще раз зосереджено глянула на Анну. – Добре, я подивлюся, що там у тебе. Може, ще обійдеться. Ти ж уперше народжуєш. Схилившись над Анною, Тереза відгорнула спідниці вгору. Ще трохи – і справді народить. Чому вона так довго терпіла? Їй би в ляльки бавитись, а не дітей народжувати. І де вона взялася на її голову? Передчуваючи наближення чергової, доволі сильної потуги, Анна міцно стиснула зуби і мимоволі напружила ноги. – Боже, як же сильно воно болить! Я так більше не можу. Так тисне, що… Тереза випросталася. – Усе. Роздягайся. Нема часу чекати на лікаря чи повитуху. Вони вже не встигнуть. Я сама прийму пологи. Не бійся. Нічого тобі не станеться. Родити, може, не так приємно, як спати з чужим чоловіком, але, знаєш, тут інакше не буває. У відповідь Анна лише розгублено глянула на Терезу, але не огризнулась. І сама розуміла, в якому та зараз настрої. Тут не до світських сентиментів та гарних слів. Долаючи біль, Анна слухняно почала роздягатися. Дитині треба народитися на світ, а їй корона з голови не впаде. Стільки почула тих образ за ці два роки, ще одна нічого не змінить. Відчуваючи, що її знов доволі сильно притискає, Анна глухо застогнала. Байдуже, що говорить і як поводиться сестра Адама. Тільки б допомогла. З жалем глянувши на Анну, Тереза важко зітхнула. Зрештою, хто їх там розбере. Адам далеко не святий. Щоб закрутити голову такій дитині, багато не треба. Вона повірить у все що завгодно. – Я відіслала свою покоївку до Адама з листом. Думаю, він має знати, що ти народжуєш. До речі, як ти почуваєшся? Дуже болить? – Або я знаю. Трохи, – опустивши очі, Анна заховала від Терези погляд. Отже, вона повідомила Адама. Боїться брати відповідальність лише на себе. Мудро. Притримуючи сорочку, Анна зігнулася від гострого нападу болю. Потуга схопила настільки сильно, що вмить примусила її забути про все на світі. Допомігши Анні лягти, Тереза нахилилася над нею. – Давай подивимось, що там у тебе… Мене можеш не стидатись… Розслабся. Це вже в тебе почалось. Мимоволі шарпнувшись, Анна застогнала. – Слухай, я розумію, що боляче, але треба потерпіти… Не панікуй… З Божою допомогою народиш. Я вже приймала пологи і бачу, що в тебе там все нормально. Відчуваючи наближення ще однієї сильної потуги, Анна міцно стиснула зуби і напружила ноги. Господи, тільки б усе це завершилось якнайшвидше і щоб дитина народилася живою та здоровою. А ще щоб так страшно не боліло. Так болить, що терпіти вже несила. Ледь примруживши очі, Тереза занепокоєно глянула на Анну. Та занадто панікує. Ще нашкодить собі або дитині. – Припини негайно. Не ти перша дитину народжуєш, не ти й остання. Боліти мусить. Навіть не думай влаштовувати мені тут істерику. Це ти перед моїм братом могла фокуси показувати, а зі мною таке не пройде. Зосередься і не жалій себе. Не в салонах виховувалася. Щось мала би бачити. Анна закусила губи і спробувала взяти себе в руки. Попри специфічне поводження Терези, чомусь не лише відчувала до неї довіру, але й знала, що та зробить усе можливе для того, щоб дитина з’явилася живою та неушкодженою. – Знаєш, а ти мала б легко розродитись. Дитина маленька, йде правильно, а ти не вузенька у стегнах. Маєш сильні ноги. Нічого тобі не бракує. Молода і здорова. Такі, як ти, не лише легко вагітніють, але й легко народжують. Відійшовши від Анни, Тереза заходилася готувати все для пологів. – Зараз доведеться трохи попрацювати. Набирайся сили. Не бійся, вже недовго… Потім усе відразу перестане боліти. За тиждень і не згадаєш, як воно було. Головне – зосередься і слухай, що кажу. Дитина вже йде. Адам, звичайно, прийшов саме тоді, коли у Анни розпочалися найтяжчі потуги і від болю вона не просто стогнала, а голосно кричала. Відчинивши двері своїм ключем, він зайшов до кімнати і зупинився, як укопаний. Що тут відбувається? Чому нема ані лікаря, ані повитухи? Вони що, подуріли? Тереза приймає пологи сама? Він машинально зробив кілька кроків і завмер. Цілком зосередившись на роботі, ані одна, ні друга жінка його не помічали. Анна намагалася виштовхнути дитину і нічого довкола себе не бачила. Тереза щось по‑діловому коротко та рішуче їй говорила і теж не роздивлялася по кімнаті. Обидві виглядали доволі зібраними та цілеспрямованими, проте це не заспокоювало. Ідіотизм якийсь. А якщо з Анною чи дитиною щось піде не так? Тереза це розуміє? Зігнувшись, Анна відірвала голову від подушки і спробувала витиснути з себе дитину. Волосся розлетілося по плечах, одне пасмо прилипло до скроні, ноги напружились, а руки вчепилися в простирадло з такою силою, аж побіліли кісточки пальців. Дитина не виходить – хоч плач. Та доки ж це триватиме? Коли потуга закінчилася, Анна знесилено відкинулася назад. Ще одного такого нападу болю вона просто не витримає. Та що ж це таке? Чому так довго? Ледь повернувши голову, вона розпачливо озирнулася довкола і раптом зустрілась очима з розгубленим поглядом Адама. А його чого сюди принесло? Подивитись, як вона тут мучиться з його милості? Знайшов собі розвагу. Анна зробила рух, щоб прикритись, і вп’ялася розлюченим поглядом в Адама. – Забирайтесь звідси… Негайно. У тій хвилі… Вже. Здивовано глянувши на неї, Тереза озирнулася. – А, Адам? Давно тут? Нічого не відповівши, той не зводив спантеличеного погляду з Анни. Навряд чи взагалі чув, про що його запитують. Змірявши брата оцінюючим поглядом, Тереза безнадійно махнула рукою. Зараз той не виглядав на людину, здатну до реальної допомоги. Ще його заспокоювати доведеться. Вона перевела погляд на Анну. Наближення чергової потуги відображалося в її очах передчуттям болю та паніки. Зараз знов розпочнеться. Хоч би швидше вже. Тереза знов озирнулася на брата. – Знаєш, посидь собі ліпше на кухні… Тут уже голівку видно. Недовго залишилось. Усе одно не встигнеш привести лікаря. Вона нахилилася над Анною, але та злякано сахнулася від її рук. – Я не хочу, щоб він дивився… Хай піде… Негайно. До крові прикусивши губи, вона спробувала втримати в собі крик. Та невже це ніколи не закінчиться? Ще й Адам тут стовбичить. Придушила б власними руками. Підійшовши до брата, Тереза щось сказала йому на вухо і відразу випровадила за двері. Відчуваючи, що не годна мовчати, Анна міцно зціпила зуби. Потуга була настільки сильною, що аж в очах потемніло, але вона змовчала. Тереза невдоволено пересмикнула плечима. – Та чого ж ти мовчиш? Кричи, якщо тобі так легше. Не стримуйся. Нічого йому не станеться. Хай слухає. Його ж дитина… Спробуй її вигнати… Ще раз… Без паніки… Сильніше… Не зупиняйся… Не виходить? Нічого, зараз спробуєш ще раз. Усі народжують, і ти теж нікуди від того не дінешся. Уже й сама починала непокоїтися. Чи не задовго Анна намагається народити дитину? Хоч би сил не забракло або немовля в ній не задушилося. – Відпочила? Тепер ще трохи… Спокійно, не поспішай.. Треба сильніше, але плавно… Нічого, якщо не виходить. Уже посунулося. Ще трохи – і народиш. Остаточно втративши відлік часу, Анна мало що й сприймала. Скільки це триває? Від гострого болю та напруження майже нічого не бачила. Кричала і вже не стримувалась. Останнім відчайдушним зусиллям спробувала вигнати з себе біль. – Ще трохи… Ти молодець. Там вже голівка є… Майже народила. Несподівано Анна відчула, як щось слизьке ковзнуло з неї. Болю не було. І це все? Родила? Чому ж тоді не чути крику дитини? Широко розплющеними очима дивилася на немовля, яке тримала на руках Тереза, і почувалася, немов п’яна. Якесь воно дивне. Мертве? Ні – рухається… О, Матка Боска, воно рухається. Дитя голосно закричало, і в Анни тьохнуло серце. Живе! Не могла відвести погляду від своєї дитини. Немов загіпнотизована, дивилася на неї і вже нічого іншого не бачила. Тоненькі ніжки та ручки згинаються‑розгинаються, маленький ротик широко розтулений у голосному крику, приплюснутий носик, мокре волоссячко. Яке ж воно гарне, її немовля. – Хто в мене? – захриплим голосом запитала вона Терезу. – Хлопчик? Дівчинка? – Дівчинка. Трохи маленька, але це нічого. Чуєш, як голосно кричить? Виглядає сильною та здоровою. Якщо матимеш багато молока, вона швидко набере вагу. Кивнувши, Анна крізь сльози усміхнулась. Усмішка ще зболена, розгублена, проте вже щаслива. Сама не вірила, що все позаду. Дівчинка. Їхня з Адамом спільна дитина. Маленька доня. Тереза перев’язала пуповину. – Гарно ж я тут з тобою зустрічаю новий день, – вона кинула погляд у вікно, за яким займався світанок, і знов перевела погляд на дитину. – Крикливу донечку маєш. Нехай росте здоровою. – Можна мені її взяти? – підвівшись на лікті, несміливо попросила Анна. – Я хочу подивитись. – Дивись, – Тереза поклала дитину їй на груди. – Бачиш, яка вона в тебе гарна. Вже зараз видно, що теж виросте красунею. Вже знаєш, як її назвеш? Заперечно хитнувши головою, Анна дивилася на донечку, відчувала її тепле тільце в себе біля грудей і всміхалася. Розпач, страх, біль – усе минулося. Не могла відвести погляду від своєї дитини і не зважала на те, що діється з нею самою. Тереза знову взяла немовля на руки, загорнула в теплу пелюшку, поклала на стіл. – Ще не все… Потерпи трохи. Недовго вже. Ще дитяче місце. Кивнувши, Анна знов усміхнулась. Продовжувала дивитися на свою новонароджену дівчинку і майже не чула слів Терези. Це не стосувалося дитини, а тому проходило повз її розуміння. Зрештою, справжнього болю й не було. Може, й справді не боліло, а може, втратила чутливість. – Тепер усе, – полегшено зітхнула Тереза. – Я сьогодні біля тебе ледь розрив серця не отримала. Добре, що ти порівняно легко розродилась. Навіть не порвалась. Таки маєш щастя. Помивши руки, вона повернулася до дитини. Обережно взяла на руки і, ледь відхиливши пелюшку, глянула на маленьке личко. – Навіть не знаю, на кого вона подібна. Щось дуже знайоме, але відразу важко зрозуміти… Нічого, з часом побачимо… Хочеш, покладу її біля тебе? Звикай, тепер довго будете разом. Пригортаючи дитину до себе, Анна вже й не чула, що каже Тереза. Дитина заступила собою геть усе: нещодавній біль, сумнівність ситуації, непевність становища, невизначеність майбутнього. Яка ж вона гарна, її донечка. І неважливо, що зараз у неї припухлі очка, приплюснутий носик і витягнута голівка. За декілька днів це минеться, і вона буде найгарнішою дитиною на світі. Крихітна ручка висунулася з пелюшок. Маленький кулачок стиснувся‑розтиснувся, і коли Анна торкнулася долоньки дитини, тонесенькі пальчики обхопили її палець. Крізь сльози усміхнувшись, вона нахилилась і торкнулася губами маленької ручки. Правду кажуть, що народження дитини – найважливіший момент у житті жінки. Аж такою щасливою вона ніколи не почувалася. Навіть у їхню першу з Адамом ніч. Повернулася до реальності Анна аж тоді, коли Тереза знов взяла немовля на руки. – Я покладу її в колиску. Тебе теж здалось би перевдягнути. Я щойно говорила з братом. Він хоче до тебе зайти. Сама розумієш, я не можу йому заборонити. З подивом глянувши на Терезу, Анна перевела погляд на замкнені двері. Цілком зосереджена на дитині, не лише забула про Адама, але й не зауважила, як і коли виходила до нього його сестра. – Я така вдячна пані за допомогу. Без вас я б не розродилась. Тереза мимоволі розсміялася. – Куди б ти поділась. Розродилася б. Від мене тут мало що залежало. Ти й сама добре попрацювала. Узявши чисті пелюшки, вона тугіше переповила дитину, знов поклала її в колиску і, обіпершись рукою на край колиски, глянула на немовля. – Знаєш, як би там воно не було, але ця дівчинка – моя племінниця, і я завжди їй допоможу, – вона озирнулася на Анну. – Візьмеш мене за хресну? Ствердно кивнувши, та крізь сльози усміхнулася. Ладна була цілувати Терезі руки від вдячності, проте не могла промовити й слова. Якщо не її, то бодай дитину та таки визнає, а це так багато, що важко й переоцінити. – Ну от, а ти чого плачеш? – зауваживши її сльози, Тереза присіла біля Анни. – Уже по всьому, а ти плачеш. Нічого, так іноді теж буває. Ти просто понервувалась. Минеться. Це від щастя. За півгодини Анна не лише трохи прийшла до тями, але й перевдягнулася в чисту сорочку, перестала тремтіти і попросила сестру Адама покласти дитину біля неї. Здається, все найстрашніше позаду. Навіть справжнього болю вже нема. Ледь повернувшись на бік, вона простягнула руку й обережно торкнулася долонею теплої голівки дитини, тоді погладила щічку. Мала зарухалася, покрутила голівкою, ротик відкрився, брівки кумедно зсунулися. Яка ж вона гарна, беззахисна, мила. Усе б віддала, аби з нею ніколи нічого поганого не сталося. Закінчивши наводити лад у кімнаті, Тереза знов підійшла до Анни. – Думаю, ти хочеш показати дитину Адаму. Я його покличу. Тепер уже можна. Зніяковівши, Анна кивнула, а коли Адам зайшов у кімнату, вона й зовсім знітилася, проте його сестра відразу залишила їх самих і їй трохи відлягло від серця. Очевидно, Тереза не бачить у тому нічого поганого. Адам підійшов ближче, сів на ліжко. Зовні не виглядав ані розгубленим, ані знервованим. Хвилювання зраджував хіба надто зосереджений погляд та перебільшено старанне прагнення поводитися так, як завжди, а ще невластива для нього недбалість одягу та розтріпане волосся. Здається, народження дитини не лише серйозно вибило його зі звичної колії, але й примусило неабияк понервувати. Потай усміхнувшись, Анна ледь підвелась і обережно підсунула руку під голівку дитини. – Дивіться, яка вона гарна. Бачите? Візьміть її на руки. Хочете? Дивлячись на те, як Адам доволі незграбно бере дитину, вона знов усміхнулася. Його молодшій доньці лише декілька років, а він уже забув, як брати немовля на руки. – Правда ж, вона гарна? – не дочекавшись відповіді, Анна знов запитально глянула на Адама. – Тереза теж так вважає. Перевівши погляд на Анну, Адам мовчки кивнув. Безсонна ніч, нещодавнє напружене очікування народження дитини, всі ці хвилювання, крики, плач немовляти, надто бліде, якесь аж прозоре обличчя Анни, її все ще повні пережитого болю очі та захриплий голос – усе це заважало зібратися з думками та сказати те, що пасувало б до ситуації. Зрозумівши, що йому потрібен час, Анна заховала посмішку. – Знаєте, при мені в тітки народилося двоє немовлят і я теж трохи на тому розуміюсь. Дитина гарна і сильна. Зосереджено дивлячись на новонароджену дівчинку, Адам знов мовчки кивнув. Сам він нічого надзвичайного в дитині не бачив. Як на нього, незвичним у ній було хіба те, що вона – їхня з Анною спільна дитина. В усьому іншому дитина, як усі інші. Немовлята взагалі дуже подібні одне на одного. З перших днів щось там можуть роздивитися хіба жінки. – Якщо мала схожа на тебе – тоді вона справді гарна… Добре, що то дівчинка. Хлопця я вже маю. Анна насилу стрималася, щоб не розсміятись. Ні, Адам сьогодні таки не при собі. Донька не схожа на неї. У ній уже зараз вгадується щось із його рис. Невже він того не бачить? Смішний. Та й дівчинку він теж уже має. Не лише хлопця. Обережно поклавши дитину біля Анни, Адам іще раз глянув на доньку. – Принаймні, нічого їй не бракує. Виглядає здоровою. Скажи ліпше, як почуваєшся ти? – Я? – Анна на мить замислилася. – Здається, краще, аніж можна було сподіватися ще годину тому. Навіть не думала, що все так швидко перестає боліти. Адам ніжно торкнувся руки Анни і вперше за сьогодні всміхнувся. – Знаєш, ти таки маєш неперевершений талант влаштовувати сюрпризи. Такої «веселої» ночі я вже давно не мав. Нудно мені з тобою, здається, ніколи не буде. Трохи ображено глянувши на нього, Анна забрала руку і поправила пелюшку біля личка дитини. Знайшов час жартувати. Вона ще й досі до пам’яті прийти не годна, а він собі жартує. Раптом Адам нахилився і міцно поцілував її. – І все одно ти в мене диво. Я дуже сильно тебе люблю. Розумієш це? Зніяковівши, Анна кивнула і, щоб приховати від Адама сльози, які враз підступили до горла, заплющила очі. Саме таким вона вимріяла собі колись своє щастя: дуже простим, звичайним, майже буденним. Для багатьох людей його навіть шукати не треба. Варто лише простягнути руку – і вже торкнешся його, але для неї саме ця буденність – дорожча за всі скарби на світі.
Розділ 5
Після того, як Анна народила дитину, дні, як намистинки у вервечці, почали нанизуватись один по одному у коло. Не підганяла їх, як тоді, коли очікувала на дитину, проте й не намагалася призупинити, як тоді, коли зустрічалася з Адамом та знала, що їхнє щастя хитке, непевне і може обірватися будь‑якої миті, як незакінчена мелодія на найвищій ноті. Тепер, коли в її житті з’явилася дитина, світ зімкнувся на цьому маленькому згортку в колисці і втратив залежність від часового виміру. Те, що настав ранок, знала, бо не мусила світити свічку. Те, що треба засвітити її знов, означало, що прийшла ніч, і в проміжках між годуваннями дитини вона намагатиметься поспати. Адам зазвичай приходив пізно ввечері, і тоді в її замкненому світі відчинялося вікно, крізь яке вона бачила і відчувала все те, чим жила до народження доньки, – розмови, увага Адама, його доторки, усмішка, а тепер і вечірня круговерть довкола дитини крізь призму присутності коханого чоловіка. Те, що Адам приходив лише зрідка, її не засмучувало. Сприймала це як щось цілком зрозуміле, щось таке, що не підлягало обговоренню чи зміні. Домовленість, про яку нічого не кажуть, але якої старанно дотримуються. Хто знає, що очікує їх у майбутньому. Можливо, їхній зв’язок завмре, як ненароджена дитина в утробі матері, а може, переросте в щось тривалістю в життя. Не відчувала себе здатною ані відмовитися від Адама, ані по‑справжньому впустити його у своє життя. Її любов уже не була такою божевільною, як раніше, проте поглибилася, вкоренилася, вгризлась у неї, як хронічний біль – міцно, глибоко, і не вирвеш, не злегковажиш нею. Ще й спільна донька прив’язала її до Адама надійніше, аніж якби вона просто жила з ним в одному помешканні. Доньку Адам назвав Ельжбетою. Анна й не сумнівалася, що ім’я для дитини він вибере сам, а ще за декілька днів вона погодилась охрестити дитину саме там, де хотів він. Те, що, пов’язуючи з ним своє життя, вона одночасно погоджується з його переконаннями та бажаннями, якось і не обговорювалося. Адам і в менш важливих питаннях умів наполягти на своєму, а тут навіть не припускав, що вона наважиться сперечатися. Власне, й не мала сили на жодні суперечки. Днів десять після пологів приходила до тями і намагалася призвичаїтися до нової для себе ролі. Те, що належала до тих матерів, які самі вигадують собі тисячу зайвих проблем та робіт, зрозуміла майже відразу по народженні Елі. Не могла ані на мить відірватися від доньки. Прислухалася до кожного її подиху, бігла на кожен підозрілий звук, не дозволяла лежати в мокрих пелюшках, довго носила на руках, ледь не по годині годувала і не могла намилуватися з того, як мала їсть. Спочатку смокче пожадливо, цівкою випускаючи з рота молоко, потім зосереджено і сумлінно, вже за декілька хвилин по‑діловому спокійно, а згодом, наситившись, засинає з блаженною‑вдоволеною міною і лише мляво ворушить губками. Сідаючи біля колиски, Анна подовгу дивилася на те, як мала спить, уважно вдивлялась у кожну рисочку рідного личка, ловила кумедні гримаски і насолоджувалася відчуттям затишку та безмежної любові до дитини. Якби могла – сиділа б так годинами, проте підводилась і сумлінно бралася до роботи. Незабаром довела себе до того стану, коли день і ніч не особливо відрізнялися одне від одного. Спати хотілося в будь‑яку хвилину дня та ночі, навіть зранку. З напівдрімотного стану її виводив лише плач Елі. Усе почало впорядковуватися лише після місяця. Анна не лише звикла до своїх нових обов’язків, але зуміла налагодити рівномірний ритм життя та навчилася давати собі раду з дитиною так, щоб сили залишилися ще й на іншу роботу. На щастя, молока мала вдосталь, а тому Еля швидко росла і поводилася більш‑менш спокійно. Зазвичай не лише ночі минали без гучних «концертів», але й дні були доволі спокійними. Анна вже знала, що, як і коли має робити, навчилася розуміти, чого бракує дитині, а прислухаючись до плачу, розуміла, чого та хоче. За декілька тижнів навіть почала помічати та цікавитися тим, що відбувається за межами помешкання. Бачила неспокій та пожвавлення на вулицях Львова, прислухалася до чуток про бунти селян проти дідичів і до непевних новин із Відня, чула розмови про знесення панщини, звільнення селян від повинності та надання їм волі, про новий уряд у Відні та про те, що незабаром усе має змінитись і у Львові. Цікаво, як ставиться до того Адам? Чомусь не наважувалась обговорювати з ним такі теми. Зрештою, він сам ніколи не торкався їх. Напевно, не вважав її здатною все це зрозуміти, а може, саме біля неї шукав собі відпочинку від будь‑яких розмов такого штибу. Двадцять другого квітня, на сам Великдень, було проголошено закон про звільнення селян, а потім розпочалися приготування до святкування уродин найяснішого цісаря Фердинанда, і двадцять п’ятого квітня, в день уродин, було проголошено першу в Австрії Конституційну грамоту, за якою держава ставала конституційною монархією, а законодавчу владу мали виконувати спільно імператор і парламент. Конституцією декларувалися демократичні свободи – свобода особи, совісті, віросповідання, друку, зборів, організацій, гласність суду, відповідальність міністрів перед парламентом, усім народам гарантувалася непорушність їхньої національності й мови. Потім були суперечки і метушня довкола виборів до парламенту, палкі заклики, гасла, петиції, невдоволення галицьким намісником цісаря графом Стадіоном, заснування Рад народових, розмови про народну гвардію, надії, чутки, сподівання, оптимістичні прогнози, палкі суперечки і передбачення майбутніх змін. Анна й сама мимоволі перейнялася загальним настроєм. Недаремно Андрій так сильно захопився всім цим, що нічим іншим не цікавиться. Він і племінницю свою бачив лише двічі. Уперше тоді, коли тій було декілька днів, і вдруге – зовсім нещодавно, на Великдень, але це навіть на краще – менша ймовірність того, що він випадково зустрінеться з Адамом.
Розділ 6
За два місяці Анна повністю звикла до материнських обов’язків і до того, що життя цілком підпорядковується дитині та її інтересам. Доглядала за донькою із задоволенням і не відчувала жодних незручностей через те, що не могла ні на мить відлучитися від неї. Це сприймалось як щось цілком природне й анітрохи її не обтяжувало. Еля швидко росла, була доволі спокійною та щодень дивувала її новими вміннями. Прокинувшись на світанку від дитячого пхикання, Анна прислухалася. Еля ще по‑справжньому не плакала, проте надії на те, що все обмежиться пхиканням, уже не було. У напівсні відшукавши ногами капці, Анна солодко позіхнула і підвелася. Неквапно підійшла до колиски, взяла доньку на руки, притулила до себе. – Зголодніло, мамине сонечко? Манюня ти моя. Тикнувшись носиком у плече, Еля підвела голівку, якийсь час тримала її, похитуючи, тоді, втомившись, знову ткнулася щічкою в плече. Усміхнувшись, Анна пригорнула малу до себе, торкнулася губами м’якенького пушка на дитячій голівці. Немовлята так приємно пахнуть молоком, теплом і домашнім затишком. Любила доньку так сильно, що іноді боялася сили свого почуття. Переповивши та погодувавши доньку, Анна знов поклала її в колиску і підійшла до вікна. Зранку сонце світило так яскраво, ніби то вже не весна, а справжнє літо. Як добре, що нарешті минулися холодні дощі та негода перших весняних місяців. Тихенько, щоб не розбудити дитину, вона прочинила вікно і, спершись ліктями на підвіконник, визирнула на вулицю. Справді, так тепло, наче вже літо. Глибше вдихнувши повітря, Анна задоволено примружила очі. На світанку пахне зовсім інакше, аніж удень. Не пилюкою і розпеченим містом, а вологою землею та свіжою зеленню. Таке відчуття, ніби мешкаєш не поміж кам’яних мурів та бруківки, а десь на околицях Львова, поблизу Кайзервальду, Погулянки чи Софіївки. Там, де зараз рясно цвітуть сади, пахнуть квіти і буяє весняне різнотрав’я. Коли Еля трохи підросте, вони теж їздитимуть на прогулянку кудись на Цетнерівку, узгір’я Залізної води чи навіть у Лисиницький ліс. Але це потім. Тепер треба просто до того дорости. У клопотах довкола дитини день збіг непомітно, і коли почало сутеніти, Анна витягнула з шафи нову ясно‑зелену сукню. Обережно розклала її на ліжку, швиденько скинула з себе чорний одяг і просту білизну й оцінююче глянула на нову сукню. Боячись осуду сусідів, знімати жалобу вдень не наважувалася навіть тоді, коли була вдома сама. Зранку вдягала незмінно чорну, без жодних прикрас, сукню, під спід – полотняні накрохмалені спідниці, прості панчохи і не знімала все це аж до вечора. Світлий і, як на вдову, доволі легковажний одяг дозволяла собі лише тоді, коли мав прийти Адам. Заховавши чорну сукню в шафу, Анна не втрималась і подивилась на себе в дзеркало. Їй пощастило – після народження дитини майже відразу влізла в усі свої сукні, лише трохи розшила у грудях. У талії залишилася такою ж тоненькою, як була раніше, зовсім трохи поважчали лише стегна, але під спідницями того не видно. Почувалася сильною, молодою і здоровою. Навіть усі колишні дівочі нездужання зникли, а в обличчі з’явилося щось зовсім нове – спокійна впевненість у власних силах, у своїй жіночій привабливості та в тому, що вона справді на все це заслужила. Окрім того, як вдова тепер мала значно більше волі та незалежності. Могла не лише сама виходити на вулицю, але й сама керувати своїм життям, сама розв’язувати питання, які колись вирішували за неї опікуни, і навіть виїхати кудись могла б. Анна нахилилася над колискою. Але їм із донечкою добре саме тут – у цьому місті, у цьому помешканні й з чоловіком, з яким вона хоча й не вінчана, але який для неї – найрідніша людина. Боротися з цим нема сенсу, та й особливої потреби у такій боротьбі немає. Життя владналося, ввійшло у звичну колію і не передбачало серйозних несподіванок на майбутнє. Анеля отримала те, чого хотіла, – гучного скандалу не було, вона мешкає зі своїм чоловіком та дітьми у новозбудованому будинку, на її місце ніхто не претендує, а коханка її чоловіка і сама не зацікавлена в афішуванні гріховного зв’язку. У так вдало складеній ситуації хіба затятий самогубець бігатиме з запаленим смолоскипом довкола бочки з порохом, а людина при здоровому глузді сидітиме тихо і намагатиметься не спровокувати вибух. Саме так і поводилася Анна. Впускала Адама в помешкання лише тоді, коли достеменно знала, що ніхто того не бачить, старанно зашторювала вікна і навіть голосно говорити боялася, коли знала, що їх можуть почути сусіди. Удень не менш старанно вдавала з себе скромну і добропорядну вдову, а ще навчилася, не червоніючи і не відводячи погляду, говорити Терезі саме те, що тій хотілось почути: «Так, зв’язок із Адамом вичерпав себе…», «Так, саме до цього все йшло…», «Ні, мене не засмучує те, що Анеля мешкає разом з ним…», «Ні, сюди Адам уже не приходить…». Правди в цих словах було не більше, аніж щирості, проте Анна затято намагалася саме так подати теперішні свої стосунки з Адамом. Чи вірила їй Тереза? Хто знає? Принаймні, вдавала, що вірить, і Анна намагалася нічим себе не зрадити. Так спокійніше і менше для них усіх проблем. Зараз їхні з Адамом стосунки стали як ніколи глибокими та серйозними. Здається, кохання – це не лише надрив і спалах чуттєвості та емоцій. Воно ще й у турботі про щоденні потреби близької людини, у спокійному теплі долонь, у мовчазній згоді й розумінні того, що не завжди є гарний настрій та бажання підтримувати розмову. Таке кохання дуже прагматичне й одночасно безкорисливе, без нього складно жити, неможливо існувати, а щоб зберегти – доводиться важко працювати над залагодженням найдрібніших нюансів та щоденно миритися з найважчою із залежностей – залежністю від коханої людини. Тут або спокійно приймаєш неписані правила, або мусиш змиритися з іншим, не менш банальним розвитком подій. Неможливо весь час жити на лезі ножа або на краю безодні. Іноді хочеться перепочити й отримати затишний притулок у безпечному місці, а для відчуття щастя достатньо найбанальніших та найпростіших речей: звичайної розмови, розмірених стосунків, сутінків за вікном, приємного тепла оселі, буденних клопотів довкола спільної дитини і відсутності суперечок з людиною, яку любиш. |
