 ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ Сила воли ведет к действию, а позитивные действия формируют позитивное отношение Как определить диапазон голоса - ваш вокал Игровые автоматы с быстрым выводом Как самому избавиться от обидчивости Противоречивые взгляды на качества, присущие мужчинам Вкуснейший "Салат из свеклы с чесноком" Натюрморт и его изобразительные возможности Применение, как принимать мумие? Мумие для волос, лица, при переломах, при кровотечении и т.д. Как научиться брать на себя ответственность Зачем нужны границы в отношениях с детьми? Световозвращающие элементы на детской одежде Как победить свой возраст? Восемь уникальных способов, которые помогут достичь долголетия Классификация ожирения по ИМТ (ВОЗ) Глава 3. Завет мужчины с женщиной
Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.
| Словничок музичних термінів 17 страница
– Думаю, вам треба помиритися з братом, – по хвилі роздумів зауважив її співрозмовник. – Брат найближча вам родина. Де він мешкає? У Львові? – Так. У Львові… Я спробую… – раптом думки Анни отримали цілком інакше спрямування, і вона замовкла. А Тереза? Вона мусила знати про наміри свого брата. Святенницю з себе вдає, а насправді анітрохи не ліпша. – Зачекайте. Я зараз, – відчуваючи, що мусить щось із тим зробити, Анна вибігла з кімнати. – Я цього так не залишу. Вони всі… Ввірвавшись у кімнату до Терези, вона сердито перевела подих. – Ви все знали і діяли заодно з братом? Так? Чому ви так повелись зі мною? Чому дозволили винайняти помешкання на Краківській? Я ж казала, що не хочу бути коханкою Адама, казала, що хочу залишитися сама, казала, що маю його доста, а ви мене обдурили! Як ви могли? Я вам так вірила! У відповідь на звинувачення Тереза й бровою не повела, терпляче дочекалась, доки в Анни закінчиться бойовий запал, а тоді, скориставшись із того, що та на декілька секунд замовкла, спокійно запитала: – І що ти хочеш від мене? Заміж тобі вийти допомогли, жити ти маєш де, всі формальності залагодили, гроші дали, навіть розголосу не було, а в сторожі я до тебе не наймалась. Ти сама собі господиня. Не захочеш – ніхто тебе насильно до Адама в ліжко не покладе. Маєш можливість жити, як порядна жінка, і якщо захочеш, то так і житимеш. На крок відступивши, Анна здивовано глянула на Терезу, болісно скривилася і раптом, не стримавшись, розсміялась. Здається, всі вони – Адам, Тереза, її вуйко, навіть Анеля – чудово порозумілися одне з одним, і лише вона стала слухняною лялькою в чужій грі. Враз переставши сміятись, Анна розвернулася і вийшла геть. Усе закономірно. Занадто багато чужих інтересів перетнулося у площині їхніх із Адамом стосунків. Висувати претензії смішно. Вона сама в усьому винна. А Адам? Із його характером інакше він просто не міг повестися. Як вона взагалі повірила, що він відступився?
Розділ 8
Відтоді, як Анна залишила помешкання Терези, проминуло лише два тижні, проте вона вже зараз почувалася значно впевненіше. Адам не з’являвся, а чоловік, за якого вона нещодавно вийшла заміж, зігравши перед сусідами свою роль, дав їй повну свободу дій. Не довелося навіть нікому нічого пояснювати. Той пан не лише зробив це за неї, але й на людях поводився так, ніби й справді був її законним чоловіком. Допоміг із переїздом, залагодив дрібні побутові проблеми, познайомився з сусідами і декілька днів старанно вдавав, ніби мешкає тут разом із нею, а якось ввечері привів до неї брата. Судячи з усього, Андрій повірив якійсь байці й сприйняв за щиру правду те, що вона вийшла заміж. Губилася у здогадах, проте відверто поговорити з братом не наважувалася. Врешті, не витримала і напряму запитала про це фіктивного чоловіка. – Перепрошую пана, але я мушу знати, що ви сказали моєму братові, – Анна хапнула ротом повітря і замовкла. Вона таки нервує, і дитинка у ній, ніби відчуваючи хвилювання мами, завовтузилася сильніше. – Ви ж не сказали… – Звичайно, ні. Вашої таємниці я не зрадив. Сказав, що ви чекаєте дитину від мене і що саме тому ми одружились. Не знаю, чи повірив ваш брат мені, але виглядало все так, ніби йому з душі тягар зсунувся. Думаю, він теж вирішив, що одружена жінка – це таки краще, аніж самотня панна з дитиною на руках. Нерішуче усміхнувшись, Анна кинула на того чоловіка обережний погляд. – Я вдячна панові за допомогу. Іноді Андрій трохи нестриманий. Не варто сприймати його слова серйозно. – А я й не сприймав їх серйозно. Самі розумієте, що вони не мають до мене жодного стосунку. Анна опустила очі й обережно торкнулася живота. – І все одно я вдячна панові за допомогу. Ви не мусили того робити. Той усміхнувся, ніби й сам подивувався з того, що таке сталося. – Просто мені хотілося щось для пані зробити, і я діяв на власний розсуд, – він знов ледь усміхнувся Анні. – Може, коли згадаєте мене і помолитесь за мене. Завтра вранці я їду з міста. Знов побачу вас не раніше, аніж влітку наступного року. Сподіваюсь, до того часу ви не лише бавитимете дитину, але й забудете все погане, що було у вашому житті… Направду, сердечно вам того бажаю. Не втримавшись, Анна і собі всміхнулася. – Панові теж бажаю успіхів і щасливої дороги. Знаєте, я вдячна долі, яка послала мені саме вас. Прощаючись, Анна ненароком знов зазирнула в очі того чоловіка. Щось його непокоїло, не дозволяло відволіктися, щось муляло, як незручне взуття. Здається, у нього теж море невирішених проблем і клопотів. Прикро, бо хотіла йому добра. Кивнувши на прощання, Анна відчула легкий жаль. Усе ж таки той чоловік повівся з нею значно краще, аніж вона заслуговувала. Їй пощастило, і він виявився гарною людиною. Повернувшись додому, Анна роззулася і присіла на стільчик у передпокої. В помешканні була сама, але анітрохи не відчувала самотності. Навпаки – ще й досі насолоджувалася спокоєм та тишею, якої була позбавлена у Терези. А Адам? Він не з’являвся, і, здається, це найкраще з того, що він міг зараз зробити. Про їхні стосунки і раніше майже ніхто не знав, а тепер усе це поступово втратить актуальність, перегорить, витісниться іншими подіями, а згодом відійде у минуле. Довго згадують і обговорюють лише те, що вийшло на широкий загал, а потаємні історії, які завжди є у родинних закамарках, без нагальної потреби на поверхню не витягують. Закономірно і дуже милосердно. Не доведеться все життя розплачуватися за те, що не протривало й року. Притримуючись за стіну, Анна встала. Усе складається дуже просто і до нудоти банально. Тисячі подібних історій траплялися раніше і траплятимуться потім – тоді, коли їх із Адамом уже не буде на світі. Шкода лише, що від того нітрохи не легше. Говорити про банальність легко лише тоді, коли вона не обвалюється на твою власну голову. Готуючи обід, Анна продовжувала думати про Адама. Чи любила його зараз так само сильно, як раніше? Сама собі поставила це запитання і сама собі подивувалася, бо любила. Вона присіла біля столу. Отримала не остаточно заплямовану репутацію, байдужі, а не зацікавлені погляди сусідів, ілюзію добропорядного життя, надію на краще життя для дитини, а ще самотні вечори, ночі та дні. Цікаво, це винагорода така чи покара? Анна нахилилась і притиснулася чолом до гладенької поверхні столу. У відповідь на різкий рух дитина збурено ворухнулася в ній, і Анна випросталася. Тепер це маленьке життя важливіше, аніж будь‑що інше, і вона до останнього його захищатиме. Поклавши руку собі на живіт, Анна прислухалася до обережних рухів дитини в собі. Формально немовля народиться у шлюбі, комірне заплачено на рік наперед, гроші у неї є, і жодних матеріальних проблем не передбачається. Їй навіть не довелося нічого просити. До цього поставилися, як до чогось цілком зрозумілого. Підвівшись на ноги, Анна зняла фартух, повісила на гачок біля креденса і неквапно розігнулася. Трохи болів поперек, але це нічого. Загалом почувалася цілком пристойно. Принаймні, незрівнянно краще, ніж на початку вагітності. Живіт, щоправда, з кожним тижнем стає більшим, і їй дедалі важче рухатися. Добре, що хоч справжньої зими ще немає. Сніг лише іноді кружляє в повітрі, але не лежить, ще тане, та й морозів нема – так, лише приморозки. Вона підійшла до вікна і визирнула на вулицю. Ніколи не любила початку зими. На вулиці гидко, холодно, сіро, а силуети довколишніх будинків за пологом дрібної мжички з дощу та снігу виглядають розмитими та нечіткими. Ніби незграбний художник перекинув на вже готове полотно, писане акварельними фарбами, дзбанок з водою, і тепер контури предметів змазалися, змилися, втратили ясність форм та чіткість ліній, стали ефемерними, якимись аж несправжніми. Анна уважніше придивилася до мокрої бруківки. Ні, це все ще не сніг, а лише звичайний львівський дощ – холодний, набридливий, сірий. На нього приємно дивитися хіба крізь шибку теплого помешкання, а для певності ще й з філіжанкою гарячої кави в руці. Добре, що сьогодні можна дозволити собі таку розкіш – нікуди не йти, вслухатись у рівномірний перестук крапель дощу по підвіконнику і розуміти, що щастя іноді у неквапному плині часу та у відсутності подій. Проблеми, клопоти, розмови – все назавтра, а зараз затишок і спокій, лагідне тепло дому, надійність моменту, а ще маленька дитинка у ній та обережне сподівання на краще майбутнє для них усіх.
Розділ 9
Спокій тривав недовго. Уже за декілька днів Анна отримала лист від Адама і зрозуміла, що всі її підозри підтверджуються. Він повідомляв, що хоче прийти до неї завтра, і попросив нікуди не виходити. Отже, Адам таки проігнорував її бажання розійтися. Рішення не бачитися з ним далося їй так важко, а він навіть не поставився до цього серйозно. Невже доведеться знов ховатися від людей, щось вигадувати, мучитися докорами сумління, а потім з острахом очікувати на народження ще однієї дитини? Не відчувала у собі сили та бажання ще раз ставати на ті самі граблі. Здається, любити одруженого чоловіка – це щось цілком інакше, ніж хотіти продовження стосунків із ним. Прокинувшись уранці, Анна накинула на себе шаль і ще напівсонна попленталася на кухню розпалювати вогонь у печі. Відразу перемазала руки в сажі й розсипала попіл по долівці. Дивно, зазвичай зі звичною роботою не мала жодних проблем, а сьогодні щось їй заважає. Здається, боїться зустрічі з Адамом і зовсім не впевнена, що знов не поступиться йому. Анна поставила кавник на вогонь і, почувши гамір за вікном, обіперлася ліктями на підвіконник та без ентузіазму почала спостерігати, як унизу сваряться дві перекупки. За хвилину почула характерне шипіння в себе за плечима і кинулася рятувати каву. Запізно – добра її половина збігла і розтеклася незугарною чорною плямою довкола кавника. Що за напасть така на її голову? Міцно стиснувши губи, Анна перелила залишки кави до філіжанки і, не доливаючи ані молока, ані сметанки, навстоячки випила. Можна уявити, що за день її очікує, якщо від ранку все валиться з рук. Нема нічого гіршого, аніж залежне становище. До обіду Анна ще раз, уже без пригод, зготувала каву, спромоглася поснідати канапкою з паштетом, потім з’їла дві булочки з яблуками та цинамоном, канапку з сиром і знов запила все кавою. Здається, від нервів її апетит не просто посилився, а потроївся. Доброго настрою їй це, щоправда, не додало, але сила з’явилася. Ну чому? Чому Адам знову вчепився до неї? Не була певна, що справді хоче розійтися з ним і одночасно не хотіла повернення до ситуації, з якої виплуталася з такими проблемами. Добре було б узагалі виїхати зі Львова і вже ніколи не бачити та не чути нічого про Адама. Тамуючи в собі злість, Анна ходила кімнатою з кутка в куток і не знала, на що наважитися. Щоб трохи відволіктись, взяла до рук шиття, але робота не посувалася, нитка постійно плуталася, рвалась, і це ще дужче дратувало. Врешті пожбуривши шиття геть, Анна заховала обличчя в долонях. Добре було б взагалі втекти звідси геть. Між Адамом і його дружиною відбувається щось таке, чого вона не розуміє, проте відчуває, що втручатися не варто. Вони люди одного кола, і було б дивно, якби вони врешті не порозумілися. Краще б Адам сюди не приходив. Марні сподівання – він прийшов іще до того, як на вулиці повністю стемніло. Звичайно, навіщо йому ховатися? Це їй доводиться думати про те, щоб не розгубити залишки доброї репутації, а він знайшов собі час на коханку і відразу прийшов сюди. Може, він ще й думає, що вона спатиме з ним? Та нізащо. Роздмухуючи в собі глухе роздратування проти Адама, Анна насправді сердилася на себе. Хоч убий – все одно любила і хотіла бути саме з ним. Ні, не варто. Хіба життя нічого її ще не навчило? – Навіщо ви сюди прийшли? – Впускаючи Адама у помешкання, вона в останню мить таки взяла себе в руки. – Я не хочу, щоб ви приходили. Адам здивовано звів брови. – Анно, я скучив за тобою. Ми вже два місяці не бачимось. Не досить? Він нахилився, щоб поцілувати її, проте вона відвернула голову. – Не чіпайте мене. Чуєте? Намагаючись зберегти самовладання, вона мовчки зачинила двері, відступила на крок і спробувала зіграти прохолодне ставлення. – Ви намарно прийшли сюди. Я не хочу вас бачити. Шукайте собі коханку деінде, а з мене досить. Зрештою, самі подивіться… Яка з мене зараз коханка? Адам мимоволі озирнув Анну з ніг до голови. Гарненька, як завжди. Навіть обличчя майже не змінилося, а округлий живіт робить її по‑домашньому милою та затишною. І до чого тут взагалі її зовнішність? – Нікого я не збираюсь шукати деінде, а до тебе я прийшов, як до жінки, яку люблю і яка носить мою дитину. Таке ти розумієш? Відчувши, як боляче стискається серце, Анна підвела очі й з тугою глянула на Адама. – І чого вам бракує? Маєте законну жінку, іншу коханку теж знайти не проблема. Чого ви вчепились саме до мене? Адам лагідно торкнувся її обличчя долонею. – А чого бракує тобі? – Мені? – вона на мить замислилася. – Напевно, спокою, родини і звичайних стосунків… Ну, не надаюся до життя з чужим чоловіком. Адам якось невесело усміхнувся. – Те, що ти кажеш зараз, я знав іще в Жовкві. Але інакше вже не буде. Коли я шукав собі дружину, ти була ще дитиною… Зрештою, у той час я б однаково не шукав її у вас удома. Скориставшись хвилинною розгубленістю Анни, Адам пригорнув її до себе. Скучив за нею так сильно, що не особливо зважав на слова. Чогось інакшого від вагітної жінки й не очікував. Нічого страшного – вона народить, і їй усе минеться. Анна міцно вперлася стисненими кулачками йому в груди. – Це ж знову все спочатку. Я не хочу. Продовжуючи пригортати Анну до себе, Адам усміхнувся. – А як ти собі все це уявляла? Що я відмовлюсь від тебе і від своєї дитини? – Він обережно торкнувся рукою її живота й усміхнувся. – Маєш такий гарний животик, що тебе вже й не обіймеш так, як раніше. Кого ти хочеш? Дівчинку чи хлопчика? – Дівчинку, – машинально відповіла Анна, але відразу опам’яталась і знову вперлася долонями йому в груди. – Ні. Ліпше я виїду кудись зі Львова. Ви й знати не будете куди. Адам підвів голову, усмішка вмить щезла з його обличчя і він глянув на Анну так, що та відразу пожалкувала, що бовкнула зайве. – Ну, це вже, кохана моя, ні. Я не дозволю. Не бачиш, що діється довкола? – А що діється? Те, що й завжди. У лютому сорок шостого було неспокійно, бо мордували і вбивали, тепер недобре, бо знов є вбиті, у наступному році теж на краще не заповідається… Мені що вже, не жити, а чекати на ліпші часи? Адам роздратовано стиснув губи. – Поводишся, як мала дитина, а не як доросла жінка. Нікуди ти не поїдеш. Запам’ятай собі це раз і назавжди. Моя дитина не виховуватиметься незрозуміло де, невідомо ким і не знати як. Про це я подбаю. Анна нервовим жестом запахнула на грудях шаль. – А я вам не дружина і не служниця. Маєте вдома жінку, дітей, прислугу – от і керуйте собі ними, а я того «щастя» маю по саму зав’язку. Де захочу – там і замешкаю. У мене теж чоловік тепер є. Інших опікунів я вже не потребую. Ледь примруживши очі, Адам іронічно скривився. – Аж так добре тобі не є і не буде ніколи. Слава Богу, це питання я теж контролюю. Нічого не відповівши, Анна відвернулася. Якщо зараз скаже хоч слово – обов’язково розплачеться і сама відмовиться від своїх слів. – Ну, і чого ти мовчиш? Знов випробовуєш моє терпіння? Відчувши аж надто різкий поштовх дитини в собі, Анна мимоволі притиснула долоню до живота. Зараз дитина у ній штовхалася сильніше, аніж звичайно. Напевно, знервованість та неспокій матері передається і їй. – Я шкодую, що приїхала сюди, – щільніше загорнувшись у шаль, Анна спробувала дихати глибше. – Зараз нізащо б того не зробила. Ідіть і більше не приходьте до мене. Моє бажання бачити вас ви аж ніяк не контролюєте. Обдарувавши Анну доволі красномовним поглядом, Адам, проте, стримався від ще одного іронічного зауваження. – Бачу, ти сьогодні не в гуморі. Прийду тоді, коли матимеш кращий настрій… І не надумай кудись виїздити. Усе одно знайду. Щойно тоді, а не зараз матимеш справжні проблеми. На якусь мить Анна розгубилась, проте відразу прибрала байдужого вигляду. – Моя найбільша проблема – ваша тут присутність. Мрію про той час, коли взагалі вас не бачитиму. І не приходьте – все одно не відчиню двері. Глянувши на неї, як на людину не цілком адекватної поведінки, Адам різко розвернувся і вийшов геть. Ще за мить вхідні двері голосно гримнули, і на тлі цілковитої тиші цей різкий звук відлунив у голові Анни болем. Затиснувши вуха руками, вона схлипнула і нарешті дозволила собі розплакатися. Що ж вона наробила? Усе ж так добре було. Адже бачила, що Адам хоче бути з нею та дитиною, а вона не залишила собі та йому жодного шансу на спільне життя. Навіщо вона сказала все це Адамові? Навіщо збрехала? Вона ж його любить. Любить понад усе на світі.
Розділ 10
Якось непомітно збігло ще декілька днів. Адам не навідувався, проте в кінці тижня Анна зустріла його тоді, коли вранці виходила з будинку. Судячи з усього, він спланував собі цю зустріч заздалегідь, бо, побачивши її, анітрохи не здивувався, а відразу підійшов. Розуміла, що мусила б розвернутись і втекти, проте за ці дні злість перегоріла і категоричність суджень похитнулась у бік обережності. Адам привітався і, ніби нічого особливо не сталося, пішов поряд. Він не сердиться? Анна кинула на нього швидкий погляд з‑під крисів свого капелюшка і зловила на собі вивчаючий погляд у відповідь. Внутрішньо напружилась у передчутті неприємного з’ясовування стосунків, проте Адам заговорив про щось несуттєве, другорядне, і вона не помітила, як втягнулась у розмову. Навіщось розповіла, що помирилася з братом, що треба до справжніх холодів перекласти п’єц у кімнаті, бо він погано тримає тепло і сильно вистигає за ніч, що почувається на диво добре, бо нічого не болить і не турбує. Розуміла – не мала б йти поряд із Адамом, не мала б говорити з ним, навіть дивитися на нього не мала б, проте чомусь не розверталася, не йшла геть, а продовжувала йти, говорити і навіть усміхалася йому. Та й Адам весь час намагався торкнутись її руки, підтримати під лікоть і дивився на неї так, як дивляться лише на кохану жінку. Не випадкова зустріч малознайомих людей, як це мало б виглядати для сторонніх людей, а балансування на межі вкрай скандальної поведінки. Зупинившись на Головній площі біля фонтану з Нептуном, Адам запитально глянув на Анну. – Зайдемо в цукерню? – не так запропонував, як поставив він її перед фактом. – Зараз там малолюдно. Зайшовши досередини, Адам обрав місце у найдальшому закутку зали, допоміг сісти Анні, зробив замовлення. Знов зосередив свою увагу лише на ній, і Анна раптом відчула, що реальність зі своїми картинками та звуками зсунулася кудись убік, попливла та набула ознак розмитого фону. Почувалася так, ніби вони з Адамом тут самі, цілу вічність разом і не мають жодних проблем у житті. Саме з ним їй добре, затишно, надійно. Він чоловік усього її життя. Насилу примусивши себе отямитися, Анна без ентузіазму поводила ложкою в креманці з морозивом. – Ви намарно витрачаєте час. Я все одно не хочу, щоб ви приходили до мене. Невже це важко зрозуміти? Ледь примруживши очі, Адам не так слухав Анну, як спостерігав за нею. Навіщо вона примушує себе говорити те, чого не відчуває? Що це – муки сумління чи цілком зрозумілий для жінки в її стані страх? Не дослухавши, він обірвав Анну на півслові. – Чого ти боїшся? Я ж не збираюсь афішувати наші з тобою стосунки. Повільно звівши очі, вона розгублено усміхнулась і нічого не відповіла. Якийсь час замислено крутила в руках ложечку і навіть не помічала, як густі краплі розталого морозива стікають їй на пальці. – Я не боюся, – нарешті озвалася вона. – Просто я не хочу бути чиєюсь коханкою. Я втомилась і хочу поїхати кудись далеко від усього цього… – Вона витягнула носовичок і заходилася витирати липкі від морозива пальці. – Хотіла б мешкати там, де мене ніхто не знає. Винайняти нове помешкання. Я тепер заміжня жінка і можу… Дивлячись на Анну, Адам мовчав. Усе іще сподівався почути від неї щось розумніше, проте вона продовжувала затято розповідати, як могла б облаштуватися на новому місці, і він не витримав. – Усе. Досить. Примусово тримати тебе біля себе я не буду. Зараз ти все одно того не оціниш. Зроблю так, щоб і не тобі, і не мені. Попрошу Терезу заопікуватись тобою, а сам наразі не приходитиму до тебе. Ти згодна? Зауваживши, як злякано глянула на нього Анна, він скривився. – Не намагайся сперечатись. Без сенсу. Про жодні поїздки за межі Львова я не хочу чути. Ти мешкатимеш тут – і крапка. Слабо повівши плечима, Анна промовчала. Справді, щось говорити нема сенсу. Адам звик тримати ситуацію під контролем, і з тим нічого не вдієш. Здається, вона ніколи не вирветься з замкненого кола і вони безкінечно мучитимуть одне одного. Хоча… Шанс вирватися з кола завжди є, нема лише гарантії, що це нове коло не виявиться наступним витком спіралі, який знов перетвориться у коло. Адам уважніше придивився до Анни. Не лише звик до неї, але, здається, справді дуже сильно любив. Нічого, вона заспокоїться і незабаром сама все зрозуміє. Треба дати їй трохи часу на відпочинок. Він обережно взяв її руку у свої долоні. – Не робіть цього, – безпомилково вловивши його настрій, злякано прошепотіла вона. – Довкола люди. – Дай спокій. Мені набридло жити озираючись. Висмикнувши долоню, Анна рвучко підвелася з крісла. – А мені якраз не набридло. Я йду додому. І не відпроваджуйте мене… Дуже вас прошу. Не хочу, щоб нас бачили разом. Ледь похитнувшись, вона доволі незграбно обминула столик і зупинилася, бо Адам теж підвівся і заступив їй дорогу, а вона з теперішніми своїми габаритами вже не змогла протиснутися у вузьку щілину між ним та сусіднім столиком. – Не затримуйте мене. Я боюся. – Чого? – Насамперед себе. А найдужче того, що ви не дотримаєте слова і знов приходитимете до мене. Піймавши здивований погляд Адама, Анна перевела подих, обережно обійшла столик із іншого боку і пішла до виходу. Нічого страшного не відбувається. Це ще не кінець світу. Вона просто вирішила жити нормальним життям. Хіба це погано? Принаймні, для дитини так краще. Вийшовши на вулицю, Анна роззирнулася довкола. Найнеприємніше зараз хіба те, що в обличчя дме пронизливий холодний вітер, що падає сніг і що треба бути дуже обережною, аби випадково не посковзнутися та не впасти на мокрій від першого снігу бруківці. Вона трохи стишила крок. Ні, це ще навіть не перший сніг. Лише холодний дощ із дрібною крупкою льоду. Справжній сніг ще попереду, і, дай Боже, щоб до того часу всі її жалі притихли, проблеми залагодилися, а кривди загубилися в тому довгоочікуваному першому снігу.
Частина шоста Кульмiнацiя Розділ 1
Як сухий пісок крізь пальці, збігли ще декілька тижнів. Збігли – і нічого по собі не залишили. Жодного зі своїх сумнівів Анна так і не здолала. Власне, й не намагалася. Жила як живеться. Не замислюючись і не переймаючись тим, що відбувається за межами її помешкання. Сама відсторонилася від світу і не дозволяла світові втручатись у своє життя. Вигідно, затишно, безпечно. Уявна стіна, яку вона вибудувала довкола себе, захищала надійніше, аніж захистила б справжня, а життя, побудоване на хиткому ґрунті неправди, дозволяло насолоджуватися становищем заміжньої жінки і майже спокійно очікувати народження дитини. Розмірений ритм, зосередженість у собі, завмирання серця на кожен рух дитини, мрії, непевні сподівання і щем від усвідомлення того, що незабаром вона триматиме на руках своє довгоочікуване дитя. Не почувалась ані самотньою, ані нещасною. Дитина – ось вона, зовсім поряд. Варто лише покласти долоню на живіт, прислухатися – і відчуєш, як вона рухається. За формою живота, маленькими випуклими нерівностями, які з’являлися, а тоді зникали під її пальцями, намагалася вгадати, де в дитинки ручка, ніжка, голівка, а потім сама сміялася з того. Хіба ж тут можна щось розібрати? Подумки Анна навіть розмовляла з дитиною, щось цілком серйозно їй пояснювала, розповідала, а коли та занадто боляче штовхалася, вмовляла поводитись обережніше. Кожен крок, думка, дія підпорядковувались інтересам дитини і оцінювалися з погляду того, чи піде це їй на користь. Навіть візити сестри Адама стали вкрай необхідними, бо саме Тереза допомогла зорганізувати побут, знайшла жінку, яка тричі на тиждень приходила та допомагала в хатніх справах, прислала кравчиню, котра навела лад у гардеробі та порадила, чого і скільки приготувати для дитини. Невдовзі Анна не лише звикла до візитів сестри Адама, але і з нетерпінням на них очікувала. Не мала мами, з якою могла б порадитись, а життєвий досвід, практичність і розсудливість Терези – це саме те, чого їй найдужче бракувало зараз. Могла майже про все з нею поговорити, розповісти про самопочуття, про дитину. Лише про Адама та його дружину не прохопилася жодним словом. Так, ніби ніколи їх не знала. Для сторонніх старанно вибудовувалась ілюзія пристойності, буденності та добропорядності. Трохи дивувало сусідів лише те, що Анна майже не розмовляла з ними, рідко виходила з помешкання, а коли виходила, то зазвичай трималася насторожено. Незвичність поведінки приписували тому, що вона очікує на дитину, а нерішучість і страх пояснювали тим, що її чоловік ще восени поїхав з міста і, судячи з усього, кудись зник. За таких обставин будь‑яка жінка переживатиме та поводитиметься дивно, а цій незабаром ще й родити. Дасть Бог, чоловік повернеться живий‑здоровий і вона поводитиметься так, як усі. Потроху до Анни звикли всі сусіди. А коли зима впевнено ввійшла в буденне життя міста та додала міщанам нових клопотів, її взагалі майже забули. Сніг, морози, необхідність опалення помешкань, передріздвяний піст, наближення свят, шиття нових строїв, очікування забав, карнавалів, приготування найрізноманітніших солодощів та святкових страв, особлива метушня останніх днів перед Різдвом та Сильвестром[42]… Підхоплена загальним настроєм, Анна і собі поринула в передсвяткові клопоти. Сама дивувалася з того, бо знала, що їй нічого не світить. Які забави, святкування Сильвестра або запустів у її цікавому стані? Хіба Андрій забіжить у гості, а їй хіба з вікна дивитися на те, як бавляться інші. Бали, танцювальні вечори чи забави не для жінки при надії. Не надто й сумувала за всім цим. Більше непокоїло те, що не могла піти до церкви та висповідатися. Відчувала величезну потребу в цьому, проте ані не мала в собі правдивого жалю за тим, що була коханкою Адама, ані не могла розповісти про обман, на який пішла заради того, щоб дитина народилась у законному шлюбі, а сповідь без усього цього – пусте дійство і ще більший гріх. Дедалі сильніше переживала й через те, що, вмовляючи себе не думати про Адама, насправді думала про нього мало не увесь свій вільний час. Він не приходив, не писав, не з’являвся, а вона не могла позбутися враження, що він ось‑ось прийде, напише, з’явиться. Не сталося – Адам через посильного подарував їй на уродини ще один коштовний золотий гарнітур, проте сам не прийшов і нічого, окрім привітання, не написав. А вона, як майже кожна жінка, з наближенням пологів мучилася страхами і хотіла, щоб батько майбутньої дитини був поряд. Боялась усього – того, що не доносить дитину; того, що доносить, але дитина народиться мертвою; того, що не витримає пологів і помре сама; що впаде зі сходів, посковзнеться на вулиці або що на неї подивляться недоброзичливим поглядом. Іноді напружено прислухалася до себе і їй здавалося, що дитина перестала рухатись або рухається не так. Кажуть, дитина може померти всередині, а жінка – взагалі не розродитися. Перша дружина Адама саме так і померла. А якщо таке станеться і з нею? Що тоді? Вона теж помре? Коли ж дитина, трохи перепочивши, починала рухатись, Анна знов почувалася впевнено і добрий настрій теж повертався. Головне, що Тереза про неї не забуває і двічі або й тричі на тиждень приходить у гості. Ще й Андрій іноді забігає на обід. А Адам? Уже майже перестала його чекати. «Ти мене не хочеш – я тебе не потребую», – напевно, це найрозумніше з того, що могла собі зараз сказати. Адам таки дослухався до її прохань і дав їй спокій. Може, навіть коханку іншу знайшов. А може, повернувся до дружини. Ну, й нехай. Хіба вони з дитиною не проживуть без нього?
Рік
Без Адама проминули свята, без нього проходили дні та тижні, без нього Анна почала готуватися до народження дитини. Проігнорувавши прикмети, потроху складала необхідне: сорочечки, пелюшки, маленькі простирадла, теплу ковдрочку, придбала колиску. Залишилося хіба вирішити, хто допомагатиме при пологах, проте у такому великому місті це, мабуть, не проблема. Швидше б розродитися. Сама собі здавалася величезною і неповороткою. Навіть лягти чи сісти вже не могла так, щоб почуватися комфортно. Майже постійно щось заважало – або біль у крижах, або надто тиснуло внизу живота, або дитина штовхалася так сильно, що півночі доводилося крутитись та вишукувати собі зручне місце. Сьогодні вночі теж погано спала, а зараз не могла примусити себе підвестися з ліжка і розпалити п’єц. А здалося би. На вулиці сильний мороз, і хата вистигла більше, ніж звичайно. Коли ці морози нарешті вщухнуть? Весна на порозі, а досі жодного на неї натяку. |
