 ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ Сила воли ведет к действию, а позитивные действия формируют позитивное отношение Как определить диапазон голоса - ваш вокал Игровые автоматы с быстрым выводом Как самому избавиться от обидчивости Противоречивые взгляды на качества, присущие мужчинам Вкуснейший "Салат из свеклы с чесноком" Натюрморт и его изобразительные возможности Применение, как принимать мумие? Мумие для волос, лица, при переломах, при кровотечении и т.д. Как научиться брать на себя ответственность Зачем нужны границы в отношениях с детьми? Световозвращающие элементы на детской одежде Как победить свой возраст? Восемь уникальных способов, которые помогут достичь долголетия Классификация ожирения по ИМТ (ВОЗ) Глава 3. Завет мужчины с женщиной
Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.
| Словничок музичних термінів 11 страница
– Я думав, ти вже не прийдеш, – Адам діткнувся поцілунком її руки і мимоволі затримав долоню Анни у своїй. – Ти не змогла прийти раніше? Вона сполохано відвела очі. Як довго, до непристойності довго Адам тримає її долоню у своїй. Невже не боїться, що хтось сторонній це зауважить? – Я переплутала місце зустрічі… Мені шкода… Я ненавмисно. Адам не відповів. Так давно не бачив Анну, що зараз не міг надивитися на неї. Здається, вона стала ще гарнішою. Сяючі очі, ніжна округлість губ, рум’янець на щоках, довге густе волосся виблискує на сонці теплим бурштином, високі груди здіймаються в такт схвильованому подиху. Здається, фізично Анна стала розвиненішою, може, навіть підросла. Лише в обличчі все ще проступає ця її наївна дитячість. Навіть каламутна суміш невинності й чуттєвості нікуди не зникла, а стала ще виразнішою. Так, ніби вона вже знає, як звабити чоловіка, й одночасно все ще не розуміє, до чого це може призвести. У товаристві чи просто на вулиці таку дівчину неможливо не помітити. Даремно він обіцяв зберігати у таємниці їхні стосунки. Навіть Тереза вже натякає, що Анні треба знайти чоловіка. Мав такого задосить ще в Жовкві, а тут волів би уникнути взагалі. – Чому ви мовчите? – першою не витримала Анна. – Може, відійдемо кудись далі? Дивіться, там стоять якісь дві жінки і витріщаються на нас. Нічого не відповівши, Адам взяв Анну за руку. Спочатку повів від дороги вбік вузенькою стежкою вздовж живоплоту, тоді тією ж стежкою донизу, повз занедбану хату та квітучий сад, поміж дерев та бур’янів, кудись аж на Кастелівку[34]до Вулецької дороги та Вулецького ставу. Відчуваючи, що в делікатних черевичках на підборах плутається в густій траві, Анна невпевнено торкнулася плеча Адама. – Зачекайте… Не поспішайте… Я не встигаю. Вона підвела голову і, впіймавши погляд Адама, відчула, як завмирає серце. До безтями любила кожну його зморщечку, чорне з сивиною волосся, маленький нерівний шрам збоку на підборідді, погляд темних очей, який стає таким теплим тоді, коли він дивиться на неї, і усмішку, в якій є щось дуже безпосереднє, справжнє, щось таке, що залишається у ньому від молодого чоловіка, яким Адам був колись і яким вона ніколи його не знатиме. Зніяковівши, Анна відвела погляд і неуважно глянула вниз – туди, де серед трави та зілля біг невеличкий потічок і росли кущі терену та верболозу. Нарешті вони з Адамом самі. Мимоволі прислухавшись до ледь чутного шелесту листя над головою, Анна усміхнулася. Цікаво, про що Адам думає зараз і чому знов так дивно розглядає її? Він скучив за нею? Вона йому подобається? Він хоче її? Вітер легенько торкнувся її волосся, затріпотів стрічкою на капелюшку і, ковзнувши шовком стрічки по губах, загубився десь поміж кронами дерев. Мимохіть відкинувши стрічку вбік, Анна зустрілася очима з поглядом Адама і затамувала подих. Напевно, зараз він скаже їй щось приємне, щось важливе, щось ніжне, романтичне, щось… Так нічого й не сказавши, Адам нахилився, розв’язав стрічки її капелюшка, торкнувся губами скроні, тоді кутиків вуст і несподівано міцно, ледь не до болю, почав цілувати. Намагаючись не втратити рівновагу, Анна випустила з рук парасольку. Шум потічка, легенький шелест листя над головою, поцілунки, доторки чоловічих рук, запах трави та квітів, обережний подих весняного вітру – весь калейдоскоп різнобарвних вражень переплівся в єдину мелодію звуків та відчуттів, і Анна втратила сприйняття реальності. Єдина досяжна реальність – Адам, його губи, запах, доторки і шаленство його поцілунків. Усе так просто, так зрозуміло, що й не варто нічого говорити. Він її любить, він скучив за нею, і вона теж не годна без нього жити. Адам відгорнув маленьке пасемце волосся, що впало Анні на очі, взяв її обличчя в долоні і, нахилившись, знов почав цілувати. Відповідаючи йому, Анна й не помітила, що капелюшок лежить у траві, що зачіска почала розсипатися і що у будь‑яку хвилину тут може з’явитися хтось сторонній та побачити їх із Адамом разом. Відірвавшись від неї, Адам підняв з землі капелюшок. Хотів Анну так сильно, що почувався повним ідіотом – знайшов собі коханку, з якою вже декілька місяців не спить, а лише листується. Чогось такого навіть сам від себе не сподівався. – Підеш зі мною? – неголосно запитав він її. – Я знайшов для нас будинок. Нічого особливого, але там нам буде зручно зустрічатися. Зараз сама побачиш. Звідси недалеко. Кивнувши, Анна пішла за Адамом, а хвилин за п’ять уже стояла на занедбаному подвір’ї біля невеликого дерев’яного будинку. Здається, тут давно ніхто не живе. Усе довкола позаростало бур’янами, кущами та старими деревами. Навіть криниці ніде не видно. На подвір’ї залишилися лише напіврозвалений від часу та негоди паркан і покинуті прибудови позаду хати. Незабаром усе тут розсиплеться від старості. На даху будинку проросло невеличке деревце, покрівля ледь просіла та вкрилася мохом, а стіни потемніли і, напевно, вже не надаються до довгого вжитку. Навіть кам’яний підмурівок, на вигляд іще міцний та добротний, насправді таким не є, бо густо заріс травою і подекуди почав осипатися. Переступивши поріг, Анна зупинилася. Після денного світла очі не відразу призвичаїлись до півтемряви хати і мало що розрізняли довкола. З хвилину вона стояла, звикаючи до тьмяного освітлення, тоді знов роззирнулася. Усередині будинок справляв краще враження. Стіни – свіжовибілені, дощана підлога наново настелена і ще пахне свіжим деревом, у кутку – нещодавно перекладена піч, біля неї – ліжко, застелене світлим накриттям, під стіною – лава та стіл, а на вікні – нові фіранки. Очевидно, Адам доклав чимало зусиль для того, щоб створити тут затишок. Вона підійшла до маленького вікна і визирнула на вулицю. Спокійно, занедбано, тихо – жодної живої душі довкола. Таке відчуття, ніби вони опинилися десь дуже далеко за містом. Анна підійшла до лави, поклала на неї парасольку та капелюшок, поправила зачіску. Рухи звичні, буденні, майже неусвідомлені у своїй звичності. Тільки серце завмирає від тамованого десь на споді передчуття. – Як тобі живеться у пані Беати? – раптом запитав її Адам, і Анна мимоволі подивувалася з того, як уважно він спостерігає за нею зараз. – Якщо тебе щось там не влаштовує, я допоможу знайти інше місце. Здивовано звівши на нього очі, вона заперечно хитнула головою. – Навіщо? Пані Беата добра, і в неї легко відпроситись. Розуміючи, що пауза затягується, Адам підійшов до Анни ближче. Чого він очікує? Вона вже не невинна дівчинка і добре розуміє, навіщо він привів її сюди. Наговоритися вони можуть і в листах. – Ходи до мене, маленька… Я скучив за тобою. Не очікуючи на згоду, Адам розвернув Анну плечима до себе і почав розшнуровувати спочатку її сукню, тоді корсет. – Нащо ти так сильно затягнулась? Не мусиш того робити. Ти в мене й без того тоненька у стані, – відклавши корсет на лаву, він стягнув її сорочку до талії. – Бачиш, так значно ліпше. Невпевнено усміхнувшись, Анна повернулась до Адама обличчям, піймала його оцінюючий погляд і мимоволі почервоніла. Як добре, що тут напівтемрява. Навіть сонце не наважується сюди зазирнути та порушити гармонію напівтіней своїм дотиком. Вона нерішуче усміхнулась і заходилася витягувати із зачіски шпильки, а тоді, затиснувши їх у жмені, знов зустрілася поглядом з Адамом. Чому він спостерігає за кожним її рухом так жадібно, ніби боїться щось там пропустити? Аж так сильно хоче її? Цікаво, а їй самій це подобається? Вона розтиснула долоню, висипала шпильки на сукню й одним легеньким порухом голови знищила зачіску, на яку вранці витратила щонайменше півгодини часу. Здається, їй теж трохи подобається те, як Адам дивиться на неї. Адам провів долонею до її талії, розв’язав зав’язки нижніх спідниць, і тканина, ковзнувши по ногах, впала донизу. Ледь відхилившись, він озирнув Анну з голови до ніг. Виразне обличчя, гарні груди, зграбне тіло, округлі стегна, гарної форми ноги, коліна, ступні. Усе у ній доладно і витончено. Їй би народитись у шляхетній родині, і вона б могла позмагатися з будь‑якою визнаною красунею з вищого світу. Він торкнувся обережною ласкою її тіла і перевів подих. Ні, нехай усе буде, як є. Якби Анна була панною з його товариства, ніколи б не мав її для себе. Адам нахилився, поцілував Анну, і, скоряючись, вона й не зауважила, як його пестощі, її рухи, його ритм, спільні поцілунки поєдналися в музику відчуттів. Музику, яка, вібруючи у ній всередині, сама творила власний гармонійний світ почувань та мелодики. Світ, непідвладний звичайним законам часу, непідвладний буденним відчуттям, світ настільки інакший, настільки винятковий, що врешті Анна цілком втратила сприйняття реального світу і себе самої у ньому. Прислухаючись до відлуння тієї музики у собі, Анна не могла зрозуміти, де вона, що з нею і скільки часу вона в такому стані, а від надміру вражень та емоцій знов плакала. Адам провів долонею по її мокрій щоці і, нахилившись, поцілував у ще припухлі від його поцілунків губи. – У тебе губи солоні. Дівчинка моя кохана, ти плачеш? Машинально облизавши губи, Анна крізь сльози усміхнулася Адаму. – Не знаю… Можливо… Але мені дуже добре. Він обережно витер сльози з її щік. – Не мусиш пояснювати. Я бачу, – він знайшов її руку і, повернувши долонею догори, поцілував. – Ти в мене диво. Вона крізь сльози усміхнулася. Як гарно. Якби всього цього не сталося насправді, нізащо б не повірила, що так буває. Якийсь час Анна лежала в обіймах Адама, проте незабаром почала мерзнути і майже одночасно з цим пригадала, що треба повертатися додому. – Не знаєте, яка зараз година? Я обіцяла прийти о четвертій. Адам ледь підвівся на лікті й занепокоєно глянув на неї. – Я думав, ти відпросилась на цілий день. Заперечно хитнувши головою і вже передчуваючи проблему, Анна нахилилася до розкиданого на підлозі одягу, дістала з кишені камізельки Адама годинник і мало не випустила його з рук. – О, Матка Боска, та ж четверта давно минула. Не роздивляючись, вона схопилася на рівні ноги і, кинувши на ліжко білизну, почала гарячково натягувати її на себе, ще за мить шарпнула до себе сукню і шпильки, які лежали зверху, порозліталися по цілій долівці. – О, Боже, та що ж це таке? Вона розпачливо глянула на Адама, який, усе зрозумівши, теж підвівся на ноги і почав швидко вдягатися. Анна обвела розгубленим поглядом кімнату. Тільки того бракувало – спізнитися в перший же день. Схопивши корсет, вона підбігла з ним до Адама. – Швидко, я спізнююсь… Ну, чого стоїте? Допоможіть. Притримуючи корсет руками, вона знов нетерпляче озирнулася. – Треба затягнути сильніше, бо сукня не зійдеться. Ну… – Анна нетерпляче тупнула ногою. – Невже не можна швидше? Дивіться, яка година. Я ж спізнююсь. Адам здивовано звів брови. – Знаєш, я тобі не покоївка і так швидко шнурувати того не вмію. Ліпше постій спокійно і не заважай. Анна роздратовано пересмикнула плечима. – Уже можна було б навчитись. Щонайменше у вас дружина є. Я вже не кажу про… Второпавши, що ляпнула зайве, вона злякано притиснула долоню до рота, а Адам, на секунду переставши шнурувати корсет, розсміявся. – Щось новеньке. Такого я від тебе ще не чув. Ти ревнуєш? Густо почервонівши, Анна прикусила губи. – Чого б то я мала ревнувати? Хіба мені не однаково? Продовжуючи усміхатися, Адам відгорнув наперед її волосся і, намагаючись не порвати шнурки, затягнув їх сильніше. – Дуже сподіваюсь, що не однаково. – Дурниці якісь. Що мені до того? – І справді дурниці. Чого б ти мала ревнувати? Принаймні, тепер не матимеш для того жодних підстав. Вивернувшись, вона кинула на Адама спопеляючий погляд, проте аналізувати почуте не мала часу. Сяк‑так довівши себе до ладу, майже вибігла з будинку. Трохи стишила крок лише тоді, коли опинилася там, де їх із Адамом могли побачити сторонні. – Далі я вже піду сама. Не відпроваджуйте мене. Дуже вас прошу. Вона збігла вулицею Широкою[35]донизу. Швидким кроком проминула церкву Святого Духа та семінарію, в якій студіював Андрій, і спідлоба зиркнула на заґратовані вікна. Десь там мешкає брат, проте побачитися з ним неможливо. Андрій навіть говорити не захоче з такою безпутною сестрою, як вона. Важко переводячи подих, Анна зайшла в будинок пані Беати, піднялася сходами і зупинилася. Декілька хвилин стояла нерухомо, тоді підійшла до дверей і прислухалася. Нічого не чути, ніби повимирали всі. Вона обережно прочинила двері. Здається, нікого немає. Пані Беата спить після обіду, а покоївка, користаючи зі слушної нагоди, гайнула кудись із дому. Якомога тихіше прошмигнувши до себе в кімнату, Анна зняла капелюшок, кинула його на ліжко і підійшла до вікна. Трохи віддалік від будинку стояв Адам. Власне, й не сумнівалася, що він прийде. Напевно, він навіть супроводжував її десь на відстані, а зараз мусить переконатися, що вона не потрапила в якусь халепу. Обережно прочинивши вікно, Анна визирнула на вулицю і спробувала на мигах пояснити, що з нею все гаразд. Здається, Адам зрозумів, бо не лише кивнув їй, але й відразу пішов геть. Вона відступила на крок від вікна, стягнула з себе нову сукню, повісила її у шафу й акуратно вклала волосся в підкреслено скромну зачіску. Домашню сукню теж вибрала якомога стриманішу. Мала потребу виглядати не просто скромно, а критично скромно.
Розділ 3
Весною та влітку реальне життя для Анни знов перестало існувати, а весь світ сприймався лише як відображення її кохання до Адама. Для неї воно було в усьому: в сонячному світлі за вікном, у пишному буянні зілля довкола, у вранішньому цвіріньканні горобців на піддашші, у пахощах городових квітів, які стояли у неї на столі і які приніс їй Адам, навіть у теплому літньому дощі, який вистукував свої мелодії по дахах та ринвах і під музику якого їй так гарно мріялося короткими теплими ночами. Якби могла, зупинила б цю весну та літо, не дозволила б їм минати, танути, розчинятися. Розривалася між своїми обов’язками в пані Беати, бажанням якомога частіше бачитися з Адамом і неможливістю зробити це так, щоб не привертати увагу до своєї занадто частої відсутності вдома. На побачення зазвичай вдавалося викроїти заледве два дні на тиждень. Адамові це, звісно, не подобалося, йому хотілося бачити її ледь не щодень, і вона постійно намагалася ще щось вигадати для того, щоб побути з ним довше. Поводилася вкрай необережно, а часом зовсім необачно. Не лише ходила вулицями сама, але й сідала у фіакр, у якому її в обумовленому місці чекав Адам, і зовсім не зважала на те, що їх можуть побачити разом. Важливим було лише те, що вони нарешті разом і що будинок на Кастелівці став для них надійним прихистком. Саме тут не лише ховалися від людей, але й творили свій власний світ стосунків – зрозумілих лише їм розмов, натяків, інтонацій, звичок, уподобань та насолод. Світ, який, на відміну від реального світу, цілком їм упокорювався та щедро дарував право бути разом. За декілька місяців вона вже й не уявляла собі інакшого, аніж це, життя, а тричі переконавшись, що місячні не затримуються, вирішила, що не здатна зачати дитину і перестала боятися народити дитя поза шлюбом. Паралельно і ніби сам по собі в будинку на Кастелівці вибудовувався і світ їхніх особистих речей. Адам привіз дещо з меблів, постільної білизни, начиння, щось із власного одягу, і навіть Анна, якось непомітно для себе, позносила сюди цілу купу суто жіночого дріб’язку. Незабаром мала під руками не лише гребінець, шпильки та дзеркало, але й нитки, голки, дещо з білизни і ще безліч маленьких дрібничок, які кожна жінка воліє мати при собі тоді, коли їй хочеться виглядати бездоганно. Напівлежачи на вже застеленому ліжку, Адам із усмішкою спостерігав, як Анна збирається додому. Щоразу це дійство нагадувало йому якийсь ритуал. Вона робила це так серйозно та зосереджено, ніби від того, чи зуміє надати собі такого вигляду, як їй того хочеться, залежить щонайменше половина її життя. Вона повільно та акуратно розправляє складки на сукні, неквапно розчісує волосся, вкладає його у зачіску, прискіпливо допасовує кожне пасмо, бере капелюшок, тоді так само зосереджено вдягає його, не поспішаючи, зав’язує стрічки під підборіддям, знов придивляється до свого відображення у дзеркалі, замислено поправляє квіти на капелюшку, вдягає рукавички, акуратно розправляє їх на кожному пальчику. Рухи чіткі, неквапні, завчено виважені й зосереджені на досягненні потрібного результату. Останній оцінюючий погляд на своє відображення у дзеркалі. Легенька усмішка кутиками губ, скромно потуплені очі та раптова несміливість рухів. Маска вдягнена, і перед очима постала сором’язлива панянка, яка й знати не знає, що таке перелюб або й не зовсім невинний поцілунок чи слово. Побачиш таку десь у товаристві – і не посмієш не те що відверто побажати її, але й ненароком образити надто сміливим поглядом. Адам декілька разів підсміювався з її збирання додому, проте Анна лише сердито надувала губки та ображено замовкала, і він облишив жарти. Нема сенсу докучати їй тим, що насправді йому подобається. З ним вона вже давно поводиться доволі розкуто, а десь поза їх стосунками залишається несміливою та стриманою, якою він знав її ще у Жовкві. Така поведінка радше пасувала б молодій добропорядній дружині, а не коханці. Зрештою, підсвідомо Анна саме так і вибудовувала їхні стосунки. Їй хотілося затишку, родинного тепла, спокійного життя і стабільності, а тому вона творила собі цю ілюзію тут. Хоч як дивно, але і йому дедалі частіше хотілося саме цього. Не бачив у таємних зустрічах нічого для себе цікавого. Те, що приваблює в молоді роки або є доволі збудливим на початках, поступово набридає і з часом втрачає привабливість новизни. Дедалі сильніше дратує те, що він не може бути з Анною тоді, коли йому того хочеться, що доводиться ховатись по закутках, рахуватися з її обов’язками компаньйонки, якось несподівано швидко набридло слідкувати за часом, обмежувати себе у бажаннях, розриватися між невідкладними справами, господарськими клопотами та короткочасними зустрічами з Анною. Дійшло до того, що він як ніколи раніше бездарно повів справи у маєтку. Врешті, у якийсь момент зрозумів, що цього року не матиме ані очікуваного прибутку, ані надії на покращення справ у наступному році. Якби Анна замешкала з ним відкрито, все залагодилося б значно простіше. З дружиною в нього й без того все йде до сепарації, і якщо це станеться на рік чи два раніше, кардинально нічого не зміниться. Вони живуть кожен своїм життям і керуються аж ніяк не спільними інтересами. Банальне співіснування під одним дахом двох чужих людей. Два останні роки вони навіть не з’являються разом і не приймають нікого у себе. Усі наступні кроки будуть закономірними. Власне, його давно обтяжують такі подружні стосунки і хочеться чогось затишнішого та теплішого. Раніше, щоправда, уявляв біля себе не таку наївну і молоду дівчинку, як Анна, проте зараз це вже не здавалося великою проблемою. Вона теж цілком надається до спільного життя. Виглядає незіпсутою розкошами, невибагливою в побуті, поступливою та легкою у стосунках, цікавою в ліжку і на диво гарненькою. Особливо прикрих несподіванок не очікується. Простіше походження та суворе виховання Анни – очевидний її плюс. Окрім того, завжди легше будувати щось нове, аніж виправляти колись зіпсуте та абияк полагоджене. Він замислено глянув на Анну. Заради переваг цієї дівчинки можна змиритися з її напівдитячими витівками та з надто наївним поводженням. У цій дитячій легкості та емоційності більше переваг, аніж прикрих сюрпризів. Шкода лише, що через її юний вік важко вирішити, в якості кого можна взяти Анну до себе. Про людське око, вона могла б замешкати у нього як економка або гувернантка його дітей, проте навряд чи хтось серйозно повірить у цю байку. Надто вже Анна гарненька. Вродливе обличчя, округлі жіночні форми і неусвідомлене, проте цілком виразне бажання та вміння подобатися чоловікам. Яка там із неї економка, гувернантка чи нянька – тут нічим не прикриєш очевидного, вона його коханка. Ще й обов’язково скажуть, що його потягнуло на зовсім юних дівчаток і що за віком вона, у кращому випадку, могла б бути йому донькою. Не надто приємна ситуація, проте й не причина відмовлятися від Анни. Всім усе одно не догодиш. Адам підвівся з ліжка і знов уважно подивився на Анну. Тепер у неї доглянуті руки, зі смаком дібраний одяг, нові витончені манери й очевидний натяк на впевненість у собі. Такою жінкою можна було б пишатися, натомість доводиться ховати її від усіх. Очевидна абсурдність ситуації не просто впадає у вічі, а аж кричить про себе. Скандал у Жовкві притих, і можна було б відкрито замешкати з Анною. Цікаво, на що він очікує? Щоб знов щось зіпсувало йому плани? Відчуваючи на собі аж надто уважний погляд Адама, Анна озирнулася. Ніколи не могла зрозуміти його думок, коли він так зосереджено дивиться на неї, і зовсім не знала, чим завершиться таке споглядання. Іноді це було нічим не вмотивоване роздратування, а іноді новий, теж цілком несподіваний і від того божевільний, шал пристрасті. – Я мушу йти, бо запізнюсь, – наперед убезпечила вона себе від несподіванок. – Ви ж не хочете, щоб пані Беата сердилася? Ми й без того постійно зловживаємо її неуважністю та забудькуватістю. Проігнорувавши зауваження Анни, Адам продовжував вивчати її. – Не мусиш підлаштовуватися під настрій пані Беати. Мій будинок на Хорунщизні вже добудований, і тепер ти можеш переїхати до мене. За півроку всі зайві емоції вляглися. Великого скандалу не буде. Я вже домовився з твоїм вуйком. Тепер ти житимеш у мене. Відчувши себе так, ніби на неї враз вилили відро холодної води, Анна насилу примусила себе зберігати самовладання. – Як це домовились? А мене спитатися? Ні, я не хочу. Адам знов якось дивно глянув на Анну. – Раніше ти сама хотіла замешкати зі мною. Що змінилося за ці декілька місяців? Анна не відразу знайшлася з відповіддю. Її життя у пані Беати таке спокійне, комфортне, приємне, а Адам хоче, щоб вона все це облишила. Заради чого? – Нічого не змінилося. Просто я нарешті почуваюся впевнено і думаю, що… Адам не дослухав. – Дурниці. Становище компаньйонки теж непевне. Якщо з твоєю пані Беатою щось станеться, ти знов опинишся на вулиці, а я не лише запишу тебе в заповіт, але й… Анна ледь не з острахом глянула на Адама. – Тоді я знайду собі іншу роботу. В мене є досвід… – Досвід чого? З таким досвідом і з такою зовнішністю, як у тебе, ти дуже швидко опинишся зовсім не там, де ти собі думаєш. Мимоволі почервонівши, Анна промовчала. Невже Адам думає, що їй сподобається роль його офіційної коханки? Саме тоді вона втратить навіть ту часточку поваги, на яку ще може розраховувати. А його дружина? Адам казав, що про сепарацію там не йдеться. Він передумав? Не приведи Господи, ще скажуть, що це вона вплинула на таке його рішення. А дитина? У нього ж там є хлопчик. Як відобразиться це на дитині? Напевно ж, не найкращим чином. Навіщо їй такий гріх на душу? – А якщо я не захочу? Ви ж не примушуватимете мене йти від пані Беати? Адам здивовано глянув на неї. – Цікаво, яка мені радість з того, що ти переїдеш до мене з примусу? Я думав, ти теж хочеш бути зі мною. Анна опустила очі і, намагаючись приховати розгубленість, заходилася поправляти стрічки на капелюшку. – А я й хочу… Просто зараз це якось трохи несподівано. Думаю, ваша родина таке не привітає. Уявляєте, що скаже ваша сестра? – Тереза? До речі, про неї… Цієї неділі вона святкуватиме уродини і запросила тебе до себе. Заодно допоможеш їй із приготуваннями. Роботи багато, і, як завжди у таких випадках, бракує людей, щоб за всім встежити. Відчуваючи, як їй з‑під ніг втікає земля, Анна перевела подих. – Це ви порадили мене запросити? Навіть не намагайтеся переконати мене у протилежному. Адам здвигнув плечима. – Я й не намагаюсь. Хочу, щоб ти познайомилася з людьми мого кола. Анна глянула на нього майже з острахом. – Мені й без них усіх непогано живеться. Я не хочу. – Зате я хочу… Слухай, чого ти боїшся? Я ж не збираюсь афішувати наші з тобою стосунки. Взагалі ще з рік часу планую зберігати їх у таємниці. Анна знову з острахом глянула на Адама. – А якщо на ці уродини приїде ваша дружина? – З якого дива? Не вигадуй, її там не буде. Вона у маєтку, і у нас із нею не такі стосунки, щоб їздити кудись разом. Маємо щось на кшталт мирної ділової угоди. Дробити маєтки і власність наразі нікому не вигідно. Коли постане питання про розлучення, тоді й вирішуватиму цю проблему. Мушу ще порадитися, наскільки перспективною є ця справа. Такі процеси тривають десятиліттями. Ти чекатимеш? – Ви хочете розлучитись? Але ж… – Анна уявила реакцію родини Адама та товариства і відчула, що їй стає не надто затишно. – Ні, я не хочу. Мене все влаштовує. Адам хмикнув. – Що там тебе може влаштовувати? Навіть мене це вже давно не влаштовує. Кинувши на нього ще один здивований погляд, Анна промовчала. Тут тішило хіба те, що він, здається, не спить зі своєю дружиною. Можливо, вона навіть не є гарною або ж має поганий характер. Напевно, колись їх поєднали спільні майнові інтереси і про любов чи симпатію там ніколи не йшлося. Саме тому Адамові бракує не лише коханки до ліжка, але й дуже звичайних речей – готовності рахуватися з його потребами, впевненості у тому, що його люблять, щирих стосунків, можливості бути собою. Анна якось непевно глянула у дзеркало. Все це вона Адамові, звичайно, дає, але йому, здається, хочеться ще й побути з нею на людях. Дивне якесь бажання. Ніколи б не подумала, що йому бракує такого. Але хіба їй важко погодитися? Правди ж ніхто не знатиме. Та й виглядає вона тепер, як панна з доброго товариства. Аж хочеться, щоб він теж це побачив та оцінив. А ще дуже хочеться потанцювати з ним.
Розділ 4
У день уродин сестри Адама Анна прокинулася раніше, аніж звичайно. Сама собі подивувалася, бо ще навіть не розвиднилося як слід, лише ледь засіріло на обрії і життєрадісно зацвірінькали горобці за вікном. Нашвидкуруч поснідавши, вона почала збиратися. Спочатку вклала волосся в акуратну зачіску, тоді надягнула звечора попрасовану та завбачливо розкладену на кріслі шовкову сукню. Витратила на неї ледь не половину своїх заощаджень та два тижні роздумів, проте сукня того вартувала. Світло‑кремова, з мереживом, не надто вигадливого крою, вона, проте, сиділа на ній як влита і гарно пасувала до очей, волосся та фігури, а головне – не затьмарювала її саму. Такої гарної сукні у неї ще не було ніколи, і, розглядаючи себе в дзеркалі, Анна подумки хвалила себе за те, що їй вистачило гарного смаку не переобтяжити сукню зайвими оздобами. У ній вона виглядає панною з доброго товариства – витонченою, гарно вихованою, безтурботною. Саме такою, якою б хотілося бути і якою ніколи не стане, бо насправді вона коханка чужого чоловіка, а це називається зовсім інакшими словами, але таких слів у пристойному товаристві не кажуть. Принаймні, якщо не хочуть когось смертельно образити. Неприємна думка на мить затьмарила її гарний настрій, проте Анна не дозволила собі довго сумувати. У кожної людини свої прикрощі, свої радості та своя доля, а її – ще не найгірша. Вона визирнула на вулицю. За вікном яскраво світило сонце, на небі не було жодної хмаринки, а ранкова прохолода обіцяла перетворитися в нестерпну полудневу спеку. Хоч би не парило так немилосердно, як учора. Спробуй витримати таку спеку в туго зашнурованому корсеті та шовковій сукні. Анна вдягнула капелюшок, рукавички, взяла парасольку. Зовні все у ній цілком пристойно – скромно, вишукано, мило. Адамові обов’язково сподобається. Уже виходячи з кімнати, Анна ще раз зазирнула в ридикюль. Гроші, дзеркальце, голка з ниткою, декілька шпильок, носовичків, гребінець, подарунок. Здається, нічого не забула. Вона ще раз, уже востаннє, крутнулася перед дзеркалом і зовсім у доброму настрої вийшла з кімнати, а опинившись у помешканні пані Терези, й взагалі з головою поринула у нагальні клопоти. День заповідався на спекотний та метушливий, проте серйозних неприємностей не обіцяв. Навпаки – хотілось якомога швидше побачити Адама. Соромно сказати, але вона ще ніколи не танцювала з ним. Спати спала, а щоб танцювати – ніколи й не мала такої нагоди. Кумедно. Колись треба сказати про це Адаму, а зараз ніколи думати про таке. Надто багато роботи. Добре, якби прийшов хтось із родини Терези. Щось навіть її невістки не видно. Уже за годину Анна почала серйозно непокоїтися, що до появи гостей вони нізащо не впораються з усією роботою, а тому дуже зраділа, коли прийшла родичка Терези – така собі пані Анеля. Раніше Анна ніколи її тут не бачила. Очевидно, та мешкає десь не у Львові, можливо, навіть приїхала з Відня, бо у її поводженні, розмові чи зовнішності нема ані натяку на провінційність. А ще, напевно, її чоловік обіймає якусь поважну посаду, бо тримається ця пані дуже впевнено і має бездоганно вишукані манери. Їй десь років за тридцять, проте вона все ще гарна. Правильні риси обличчя, витончений профіль, тонкий, гарної форми ніс, а ще блакитні очі й розкішне чорне волосся – доволі рідкісне поєднання, яке робить їх власницю не просто гарною, а винятково гарною жінкою. Якщо до всього того додати ще й порцеляново‑білу шкіру, горду поставу, високий зріст, досконалої форми плечі та витончені, з довгими трохи нервовими пальцями руки, то відразу стає зрозуміло, що ця жінка ніколи не знала нестатків або важкої фізичної праці. Навіть її якась аж надто нервова худорлявість не псує загального враження – навпаки, саме вона робить цю жінку витончено‑аристократичною. Щоб так виглядати і так поводитися, треба народитися та вирости у шляхетній родині. Такого не навчишся – це мусить бути у крові. |
