ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Освіта і педагогічна думка в Україні в другій половині XIX - на початку XX ст.

Предыдущая 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 1213Следующая

Наприкінці XIX ст. кількість початкових шкіл у під російській Україні зросла у 12 разів (порівняно з серединою століття), однак вони не задовольняли потреби народу в початковій освіті. Рівень грамотності населення на той час становив 15-20%. Якість навчання у народних школах була низькою. Найпримітивнішу освіту давали церковнопарафіяльні школи, які в 1900 р. становили 80% від усіх початкових шкіл. Навчання в них обмежувалося читанням, основами арифметики та вивченням молитов.

Відповідно до прийнятого у 1864 р. "Статуту гімназії і прогімназії", засновувалися неповні середні навчальні класичні та реальні гімназії (замість повітових училищ). В Україні гімназії поширювалися повільно, їх кількість не задовольняла потреб навіть половини бажаючих до них вступити. Доступ обмежувався і через високу плату за навчання.

Вкрай незадовільним був і стан вищої освіти. На початку XX ст. усі вищі навчальні заклади зосереджувалися лише в Києві, Харкові, Одесі й Катеринославі.

У початкових і середніх школах навчали російською мовою за навчальними планами і програмами, що діяли по всій Росії. Розвиток освіти стримувався русифікаторською політикою царизму. Так, у 1863 р. міністр внутрішніх справ Валує в видав циркуляр, яким проголошувалося, що ніякої особливої малоросійської мови не було, нема і бути не може. Циркуляр забороняв видавати українською мовою навчальні книги і підручники для шкіл. У1864 р. вийшло "Положення про початкові народні училища", яким було передбачено навчання тільки російською мовою. У 1876 р. видано Закон про цілковиту заборону української мови не лише у навчальних закладах, а й у суспільному житті загалом.

На західноукраїнських землях у середині XIX ст. структура початкових шкіл залишалася такою, як і раніше: парафіяльні, тривіальні та головні. Середню освіту давали гімназії та реальні школи.

Австрійський уряд під тиском революції .1848 р. був змушений прийняти конституцію і дати певні полегшення народам, що населяли імперію. У 1848 р. у Львові було створено Головну Руську Раду як офіційного представника українського населення Галичини у Відні. Рада виступала за розвиток української мови і шкільництва й домоглася ухвалення важливих для українства законів. Того року було відкрито кафедру української мови у Львівському університеті, переведено на українську мову навчання парафіяльні та тривіальні школи міст і сіл, у яких мешкала більшість українців. У гімназіях українська мова запроваджувалась як обов'язковий предмет вивчення. Після 1849 р. у Галичині посилились реакційні настрої. В1851 р. було розпущено Головну Руську Раду. Відкривалися нові польські гімназії, скасовувалися обов'язкове вивчення української мови, обмежувався вступ українців до Львівського університету.

Попри прийняття Австрією у 1867 р. нової конституції, яка декларувала рівноправність усіх народів, українці повністю опинилися під владою поляків. За законом 1867 р. про мову викладання в середніх і народних школах польська мова ставала обов'язковою в усіх навчальних закладах Галичини.

У другій половині XIX ст. на західноукраїнських землях виник новий тип школи - утраквістична (двомовна). За рішенням польського Сейму 1886 р. основні предмети у школах викладали польською мовою, а всі інші - рідною. Зовні рівноправність мов нібито забезпечувалася, але, по суті, це була прихована форма шовінізму. З метою обмеження освіти серед сільського населення всі початкові школи було поділено на сільські та міські. Програма навчання у сільських школах скорочувалася і не давала жодних прав на продовження освіти.

Для об'єднання зусиль у боротьбі за українську школу у 1910 р. було створено Краєвий Шкільний Союз, до якого увійшли представники від "Просвіти", "Учительської громади", Наукового Товариства імені Т. Шевченка та інших громадських і політичних організацій краю. Розвиткові педагогічної думки сприяла діяльність - Христини Алчевської, Б. Грінченка, М. Коцюбинського, С. Васильченка, І. Франка, Лесі Українки, Т. Лубенця та інших.

Особливо багатогранну освітню діяльність здійснювала вчителька, організаторка освітньої справи, письменниця Христина Алчевська (1841-1920). Педагогічну діяльність вона почала у Харківській недільній школі для дорослих. У 1862 р. відкрила безплатну жіночу недільну школу, яка проіснувала понад півстоліття й стала організаційно-методичним центром створення недільних шкіл для навчання дорослих і підлітків в усій Росії. Активно листувалася з іншими недільними школами, допомагала їм порадами, брала участь у педагогічних виставках (у Парижі, Москві, Нижньому Новгороді), була віце-президентом Міжнародної ліги освіти, И нагороджено вищими міжнародними відзнаками.

Як основоположник методики навчання грамоти дорослих, написала навчальний посібник "Книга дорослих" та методико-бібліографічний порадник "Що читати народові?" На власні кошти відкрила школу для сільських дітей у селі Олексіївна на Луганщині. Обстоювала ідею всезагального народного навчання рідною мовою, розробила методику літературних бесід з учнями, перевірки їх ефективності за допомогою письмових робіт.

Свої педагогічні погляди і досвід викладання Христина Алчевська виклала у книгах "Історія відкриття школи в с. Олексіївна Михайлівської волості", "Півроку з життя недільної школи", "Передумане і пережите" та інших працях.

Усе своє життя віддав освіті рідного народу письменник, лексикограф і педагог Борис Грінченко (1868- 1910), який упорядкував "Словарь української мови". Він боровся за створення народних шкіл з українською мовою навчання, нелегально вчив школярів і дорослих за власним рукописним підручником "Українська граматика до науки читання й письма", який було видано тільки в 1907 р. У статті "Народні вчителі і українська школа" Б. Грінченко зазначав, що на той час навчального і літературного матеріалу було вдосталь для початку навчання українською мовою. Він підготував також читанку - одну з перших книг для читання українською мовою "Рідне слово". У своїх підручниках пропагував народну педагогіку як умову виховання, вмістивши у них багато народних казок, оповідань.

У художніх творах ("Екзамен", "Непокірний", "Украла" та ін.) Б. Грінченко змалював життя та працю учителів сільських шкіл, висміяв тих, хто перешкоджав їм у роботі.

Помітний слід у розвитку вітчизняної педагогіки залишив письменник Михайло Коцюбинський (1864-1913), який протягом 11 років працював учителем на Вінниччині. Займаючись педагогічною діяльністю він ретельно вивчав педагогічну літературу, вів систематичні спостереження за учнями, враховував у роботі їх індивідуальні особливості, не допускав механічного заучування матеріалу. На заняттях використовував наочні посібники, організовував екскурсії до лісу, річки. Великого значення М. Коцюбинський надавав трудовому вихованню дітей і молоді, прилученню їх до праці на користь суспільства.

У статті "Шкільна справа" виступав за підвищення освітнього рівня вчителів, створення належних умов для їхньої праці. Вважав, що в педагогічних навчальних закладах треба розширити загальноосвітню і спеціальну педагогічну підготовку майбутніх учителів, створити умови для самоосвіти, відкрити педагогічні бібліотеки.

Твори М. Коцюбинського для дітей сповнені глибокого соціального змісту і мають велике виховне значення. Тематика їх різноманітна: невтішні наслідки неправильного сімейного виховання ("Подарунок на іменини"), сила і значення розумної поведінки людей ("Дві кізочки", "Івасик і Тарасик"), любов дітей до праці ("Десять робітників"), негативний вплив на дітей поганого оточення ("Маленький грішник") та ін.

Немалий педагогічний досвід спонукав до роздумів про становище освіти в Україні письменника Степана Васильченка (справжнє прізвище - Панасенко) (1879- 1932). Не один рік він учителював у сільських школах Київщини і Полтавщини, а за часів радянської влади - у школах Києва. У творах "Під школою", "В сучасній школі", "Записки вчителя" та інших викривав незадовільний стан освіти в Україні, відсталість народної школи, тяжке правове та матеріально-побутове становище вчителів початкових шкіл.

Педагогічний процес у школах, на думку Васильченка, має бути добре організований, розвивати ініціативу Й активність, інтерес та пізнавальні здібності учнів; удосконалювати педагогічну майстерність учителів та ін. У "Замітках з теорії літератури" С. Васильченко висловлював цікаві міркування про теоретичні засади навчання, висував високі вимоги до шкільних підручників.

Він вважав, що у вихованні дітей велике значення мають правила і звички; склав цікаві "Правила для чергового учня". Добре знав психологію дітей, про що свідчать його твори "Дощ", "Дома", "Волошки" та ін. Багато працював над сценарієм для дитячого кінофільму за своїм твором "Олов'яний перстень", прагнучи показати значення для виховання дітей їх суспільно корисної праці.

Його перу належать педагогічні праці "Народна школа і рідна мова на Україні", "Записки учителя", "Записки з життя сільських вчителів" та ін.

Понад сто наукових, публіцистичних та художніх творів з питань педагогіки залишив у своїй спадщині Іван Франко (1856-1916). У статтях "Народні школи і їх потреби", "Великі діяння пана Бобжинського", "Освіта народу Галичини", "Педагогічні невігласи" та інших гостро критикував недоліки тогочасної народної школи та реакційну політику австрійського уряду в галузі освіти. Боровся за створення шкіл, які були б тісно пов'язані з життям та інтересами народу. Поєднання навчання з працею, широка освіта, використання найкращих надбань людства, всебічний розвиток мислення та інших психічних процесів дитини - такі завдання він ставив перед школою, навчанням і вихованням.

Мета, завдання і зміст освіти та виховання, на його думку, полягають у тому, щоб забезпечити правильне розумове, фізичне і моральне виховання учнів, навчити їх правильно мислити, що можливе за умови здійснення навчання рідною мовою учнів, яка має величезне значення у вихованні любові до рідного слова, його краси і милозвучності. Не менш важливими у вихованні дітей є народна творчість і художня література.

Великого значення І. Франко надавав ролі вчителя. Вважав, що той, хто хоче бути вчителем, не маючи покликання до педагогіки, лише завдає шкоди вихованню підростаючого покоління. Хороший учитель мусить уникати шаблону й одноманітності в навчанні, завоювати довіру дітей, розвивати в них самостійність думки і дії, прищеплювати кращі моральні якості, виховувати любов до праці та людей праці. Він повинен мати не тільки теоретичну підготовку, а й володіти практичними навичками (столярне, токарне, швацьке ремесло), добре знати сільське господарство. Водночас потрібно створювати належні умови для ефективної праці вчителя.

Чимало цікавих міркувань висловив І. Франко щодо виховання дітей у сім'ї. На його думку, найважливішим є вплив батьків на дитину у ранньому віці. Передусім потрібні тверде керівництво дітьми, формування їхніх моральних якостей і норм поведінки, розвиток у них прагнення до пізнання природи й життя. Особлива роль у сімейному вихованні належить матері. У статті "Жінка-мати" він зазначав, що мати безпосередньо відповідає перед суспільством за виховання дітей, вона має створити всі умови, щоб діти росли здоровими й здобули правильне моральне виховання. Проте не можна покладатися лише на матір, батьки-чоловіки теж повинні дбати про виховання дітей, між батьками й дітьми має бути взаєморозуміння.

Передові педагогічні ідеї пропагувала письменниця Леся Українка (1871-1913), яка у своїх статтях критикувала систему народної освіти в царській Росії ("Голос однієї російської ув'язненої"), вважаючи, що ця країна нагадує необмежену за розмірами Бастилію, де панують "голод, неосвіченість, злодійство, лицемірство". Тогочасна школа переважно містилася в невеличкому приміщенні без елементарних умов, використовувала недосконалі підручники, термін навчання у них був незначним, умови праці вчителів нестерпними (нарис "Школа").

У 19 років Леся Українка написала для своїх молодших сестер підручник "Стародавня історія східних народів", який було опубліковано вже після її смерті, уклала збірники "Дитячі ігри, пісні та казки Ковельського, Луцького та Новоград-Волинського повітів", "Народні мелодії". Вона навчала своїх молодших братів і сестер, а також дорослих людей Волині та дітей у Єгипті, коли перебувала там на лікуванні. Обстоюючи право на навчання дітей українців рідною мовою, виступала за поліпшення політичних прав і матеріально-побутових умов народних учителів, водночас висуваючи високі вимоги до них: "Якщо вчитель"., добрий, освічений, то й учні знають те, що потрібно знати..." Ідеал кращого вчителя вона змалювала в образі героя-патріота Антея ("Оргія"), який говорив своїм учням, що після закінчення школи треба ще багато вчитися, торувати шлях у науку, ніколи не зазнаватися, не зупинятися на досягнутому, удосконалювати себе.

Цілком присвятив себе освітній справі Тимофій Лубенець (1865-1936) - відомий український педагог, методист, громадський діяч. Закінчивши Чернігівську учительську семінарію, тривалий час він працював народним учителем у сільських школах, викладав у Київській гімназії, 12 років був директором народних училищ Київської губернії, очолював правління Спілки допомоги нужденним учням початкових шкіл, заснував єдине у Росії Товариство дитячих садків. Читав лекції на учительських курсах у містах України, викладав педагогіку і методику, був деканом педагогічного факультету на Київських вищих жіночих курсах.

Ще в дожовтневий період Т. Лубенець написав і видав приблизно 30 підручників і книг для учнів початкових шкіл, методичних посібників для вчителів ("Книга для первоначального чтения в школе и дома", "Хрестоматия для первоначального чтения и письменных упражнений", "Письменные самостоятельные работы в начальной школе" та ін.). Головна його педагогічна праця - "Педагогічні бесіди", а також книги "Про наочне викладання", "Зернинка" (для читання в молодших класах). Царський уряд заборонив підручники "Граматика" (український буквар), "Читанка" та "Загальнокорисний задачник".

Чимало статей Т. Лубенця присвячено поширенню грамотності в народі, методиці навчання грамоти й арифметики. Він обґрунтував психолого-педагогічну необхідність навчання дітей у школах рідною мовою.

Характерними-ознаками народної школи педагог вважав принцип народності в освіті й вихованні, навчання рідною мовою, вивчення історії народу, знання природних багатств батьківщини і свого краю, зв'язок навчання з життям, підготовку дітей до трудової діяльності та ін. Він виступив за запровадження в країні загального навчання, поширення освіти серед дорослого населення, розвиток ініціативи вчителів та підвищення їх педагогічної майстерності.

Багато цінних порад залишив Т. Лубенець з різних питань діяльності школи й учителя. Йдеться про розвиток інтересу дітей до навчання, активізацію їхніх пізнавальних здібностей, про роль художнього читання та проведення бесід за змістом твору, використання наочності у навчанні, застосування методів навчання та різних вправ самостійної роботи учнів; розвиток навичок спостереження учнів удома і в школі.

Педагогічна спадщина Т. Лубенця дотепер не втратила свого значення й заслуговує на творче використання насамперед у роботі вчителів початкових класів.

47. Софія Федорівна Русова (1856-1940) – активний громадський діяч періоду української революції, перша жінка педагог-теоретик в Україні, письменниця. Ввійшла в історію української педагогіки як заспівувач ідей національної школи, концепцій дошкільного виховання та принципів організації дошкільної роботи. Від 1871 року, разом із сестрою Марією, вела в Києві перший дитячий садок і позашкільну освіту для дорослих.1874–1876 — у Санкт-Петербурзі була членом українського земляцтва. Допомагала чоловікові в підготовці повного «Кобзаря» Тараса Шевченка для видання у Празі1876 року.Часто переслідувана, змінювала місце перебування, проте всюди включалася у громадську роботу ,влаштовувала прилюдні народні читання, організувала таємні школи. У 1879–1883 разом з чоловіком мешкала і працювала в Одесі. В Одесі складала каталоги української літератури. В Петербурзі на першому всеросійському жіночому з'їзді виступила на захист навчання українською мовою і поставила питання про навчання рідною мовою.У жовтні 1919 в Кам'янці-Подільському засновано громадсько-політичну організацію — «Союз українок» на чолі з С. Русовою.1920 — лектор педагогіки Кам'янець-Подільського державного українського університету і голова Української національної жіночої ради (до 1938 року. Від 1922 року на еміграції, з 1923 у Празі, професор педагогіки Українського Педагогичного Інституту імені Михайла Драгоманова.

Центральне місце в багатогранній педагогічній спадщині вченої займає концепція української національної системи освіти і національного виховання, в межах якої отримали своєрідну інтерпретацію найважливіші, фундаментальні теоретико-методологічні проблеми — мета, завдання, зміст, методи, принципи, форми освіти, навчання й виховання.

Ідея національного виховання — головна й визначальна в педагогічній концепції С.Русової, яка в методологічному плані набуває основної й найважливішої закономірності розвитку теорії і практики освіти, школи, виховання.

У центрі педагогічної концепції вченої перебуває дитина з її природженими задатками, здібностями, можливостями, талантами.

Головне завдання виховання — забезпечення розвитку відзначених чинників, а також національної самосвідомості і загальнолюдської моралі; формування соціально зрілої, працелюбної, творчої особистості, здатної до свідомого суспільного вибору і збагачення інтелектуального, духовного, економічного, соціально-політичного і культурного потенціалу свого народу.

На основі аналізу філософських, психологічних і педагогічних праць вітчизняних та зарубіжних авторів Софія Федорівна приходить до висновків, що гармонійну людину можна виховати за умов, коли:

1) виховання буде індивідуальним, пристосованим до природи дитини;

2) виховання буде національним;

3) виховання відповідатиме соціально-культурним вимогам часу;

4) виховання буде вільним, незалежним від тих чи інших урядових вимог, на ґрунті громадської організації.

У своїх працях Русова детально проаналізувала принципи індивідуалізації і соціалізації виховання. Індивідуалізацію називала першою вимогою справедливого виховання, яке повинно формувати індивідуальну моральну свідомість кожної дитини. Але людина стає людиною лише в громаді. Лише в спільності, в тісному житті всіх людей складається моральний і юридичний закон, моральні завдання та обов’язки.

Вважаючи, що дитячий сад має організовуватись на підвалинах сучасних досліджень, досягнень психології і педагогіки про закономірності та умови розвитку дитини, про найдоцільніші методи виховання, Русова вибудовує свою систему дошкільного виховання, наголошуючи на необхідності виховання дошкільнят на національному ґрунті.

47. Григорій Григорович Ващенко (1878-1967) – один із творців української освітньо-виховної системи. Народився на Полтавщині. Революція в Росії і створення Центральної Ради в Україні надихнули педагога-патріота на активну роботу з підготовки педагогічних кадрів для українського шкільництва – він працює лектором на курсах перепідготовки вчителів у Полтаві. 1917 року викладав у Полтавському вчительському інституті. З 1918 р. – доцент в Українському Полтавському університеті, що згодом став педагогічним, а з 1927 р. – професор і керівник кафедри педагогіки в цьому ж закладі. Тут написав підручник для студентів-педагогів "Загальні методи навчання" (1928 р.), що став головним твором педагога. Після війни разом з родиною емігрував до Німеччини у Мюнхен (американська окупаційна зона). Там став професором і завідувачем кафедри педагогіки в загальновідомому Українському Вільному Університеті, а згодом – ректором Української Богословської Академії у цьому ж місті. Ващенко є творцем української національної педагогіки, яка відповідає духовності українського народу, його історичній місії і потребам державного будівництва України. Глибоко вивчивши історію та педагогічний досвід українського народу, Ващенко вибрав звідти все найкраще і створив у творі "Виховний ідеал" яскравий образ виховного ідеалу української людини. Цей ідеал побудований на двох головних принципах: християнської моралі та української духовності, і спрямований на службу Богові і Україні. Християнська мораль ставить в основу виховання загальнолюдські вартості: закон творення добра і боротьби зі злом, шукання правди і побудова справедливого суспільства, що спирається на закони краси і любові. Українська духовність відображає національні цінності, які виплекані упродовж віків і входять до традицій українського народу.. Він вказував, що за період більшовицької влади національні риси зазнали великого ушкодження і їх треба відновити. У своїй праці "Проект системи освіти в самостійній Україні" він подає викладки, які пропонує вважати вихідними у справі реальної розбудови національної системи освіти. Її головними елементами Ващенко назвав: ідеалістичне світосприймання, яке виключає більшовизм з його матеріалізмом і атеїзмом; християнська мораль як основа родини і здорового суспільства; високий рівень педагогічних наук; організація педагогічних досліджень і розбудова дослідних педагогічних станцій та лабораторій; видання педагогічних творів, шкільних підручників й іншої літератури для молоді. Ващенко запропонував наступну структуру системи освіти у вільній Україні:

1. Передошкільне і дошкільне виховання: материнський догляд або ясла (до 3-х років), дитячий садок (з 3 до 6-ти років);

2. Початкова школа (від 6 до 14-ти років);

3. Середня школа: класична гімназія, реальна школа, середні технічні школи, учительська семінарія, середня агрономічна школа, середня медична школа (від 14 до 18-ти років);

4. Висока школа: університет, високі технічні школи, педагогічний інститут, академія мистецтва, консерваторія, військова академія (від 18 до 23-х років);

5. Позашкільна освіта;

6. Науково-дослідні установи: академія наук, академія педагогічних наук.

Для повноти виховного процесу Ващенко вказує на необхідність зв’язку між школою, родиною і виховними молодіжними організаціями. В утвердженні твердих моральних законів, без яких суспільство піддається розкладові, педагог важливу роль відводить релігійному вихованню і церкві.

Ідеї А. С. Макаренка

А.С. Макаренко розробив струнку педагогічну систему, методологічною основою якої є педагогічна логіка, що трактує педагогіку як «насамперед практично доцільну науку». Такий підхід означає необхідність виявлення закономірного відповідності між цілями, засобами і результатами виховання. Вузловий пункт теорії Макаренко - теза паралельної дії, тобто органічної єдності виховання і життя суспільства, колективу та особистості. При паралельному дії забезпечуються «свобода і самопочуття вихованця», який виступає творцем, а не об'єктом педагогічного впливу. Квінтесенцією методики системи виховання, за Макаренком, є ідея виховного колективу. Суть цієї ідеї полягає в необхідності формування єдиного трудового колективу педагогів та вихованців, життєдіяльність якого служить живильним середовищем для розвитку особистості та індивідуальності. Макаренко, незважаючи на утвердилися в освіті, як і в усьому по країні, в 30-і роки командно-адміністративні методи управління, він протиставив їм педагогіку, гуманістичну по суті, оптимістичну за духом, пройняту вірою в творчі сили і можливості людини. Творчість Макаренко зайшло в суперечність зі сталінською педагогікою, насаждавшей ідею виховання людини-гвинтика в гігантській соціальної машині. Макаренко ж сповідував ідею виховання самостійного і діяльного члена суспільства. Теоретична спадщина і досвід Макаренко придбали всесвітнє визнання. Він вважав, що робота вихователя найважча, «можливо, найвідповідальніша і вимагає від особистості не тільки найбільшої напруги, а й великих сил, великих здібностей». Розглянемо тепер основи педагогіки А.С. Макаренко: Виховання дітей у колективі ;Колектив - це контактна сукупність людей, заснована на наступних принципах:загальна мета;загальна діяльність;дисципліна;органи самоврядування;зв'язок даного колективу з суспільством.

49Педагогічна спадщина В. Сухомлинського багатопланова. Вона зазнавала певної еволюції, постійно збагачувалася, поглиблювалася. Хоча він жив і творив у застійні часи, ставлення до його діяльності та ідей не змінилося. Його педагогічна концепція високогуманна і демократична, органічно поєднує класичну і народну педагогіку. Особливу увагу В.Сухомлинський приділяє школі як осередку культури. Проте цю роль, на його думку, вона може виконати лише за умови, що в її діяльності пануватимуть чотири культи: Батьківщини, Людини, Матері й рідного Слова. Педагогічну спадщину великого педагога пронизує ідея проектування людини. Для того щоб педагогіка виконувала таку функцію, вона має спиратися на психологічні знання, відійти від емпіричних узагальнень, у досягненні цілей навчання й виховання використовувати ціле покладання, моделювання, технологію активного перетворення педагогічної дійсності. Головною метою, якої має прагнути виховання, є всебічний розвиток особистості. Його можна досягти залученням її до різних видів діяльності, постійним і планомірним формуванням пізнавальних здібностей. Важливим напрямом усебічного розвитку особистості, який необхідно враховувати при її проектуванні, є розумове виховання. В. Сухомлинський вважав, що розумове виховання потрібне людині не тільки для праці, а й для повноцінного духовного життя. Бути розумним повинен і математик, і тракторист. Тому в процесі навчання дітей треба спонукати до самостійної пізнавальної діяльності, до самоосвіти. Цю роботу слід починати з малих літ, формуючи в дітей допитливість, тоді навчання для них не стане тягарем. На його думку, дитина не може бути щасливою в школі, якщо їй там погано. Одна з його фундаментальних ідей звучить так: навчання повинно бути радісною працею.

Предыдущая 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 1213Следующая