ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

ІІІ. Вперед-назад, до палімсесту?

1 234 5 6

Найпродуктивнішою формою реалізації гіперрецептивності літератури постмодернізму є інтертекстуальність¹⁹. Її класичне визначення належить видатному французькому філологові й семіологові ХХ ст. Роланові Барту: “Кожен тест є інтертекстом; інші тексти присутні в ньому на різних рівнях у більш або менш упізнаваних формах: тексти попередньої культури та тексти оточуючої культури. Кожен текст становить собою нову тканину, зіткану зі старих цитат. Шматки культурних кодів, формул, ритмічних структур, фрагменти соціальних ідіом і т.д. - усі вони поглинені текстом і змішані в ньому, оскільки завжди до або навколо тексту існує мова. Як необхідна попередня умова для будь-якого тексту, інтертекстуальність не може зводитися до проблеми джерел і впливів, вона становить собою загальне поле анонімних формул, походження яких рідко можна виявити, несвідомих або автоматичних цитат, що подаються без лапок”²⁰. Барта продовжують сучасні російські культурологи: “У культурі постмодернізму інтертектуальність стала обов’язковою частиною культурного дискурсу і одним із основних художніх прийомів, оскільки принципова еклектичність і цитування є домінуючими рисами сучасної культурної ситуації” [К,153].

Постмодерністські твори чимось нагадують палімсéст, з-під нового шару якого то тут, то там проступає шар старий, тобто текст, що вже десь колись кимсь писався.

Гіперрецептивність постмодерністської літератури поширюється не лише на власне літературні факти, а й на реальний “життєвий матеріал”, тобто може реалізуватися як шляхом “інтертекстуального цитування”, так і іншими шляхами.

Так, головного опонента Баскервільського звати Хорхе із Бургоса (майже - “із Борхеса”), це охоронець монастирської бібліотеки, родом з Іспанії (відтак - іспаномовний), що осліп “років у сорок”. Цей образ прямо пов’язаний як із особою, так і з творами видатного аргентинського (іспаномовного ж) письменника Хорхе Луїса Борхеса (1899-1986), котрий, осліпнувши в другій половині життя, працював директором Аргентинської Національної бібліотеки, і чия творчість відчутно вплинула на італійця, який зізнався: “Усі в мене питають, чому мій Хорхе і зовнішністю, й ім’ям викапаний Борхес, і чому Борхес у мене такий поганий. А я сам не знаю. Мені потрібен був сліпий для охорони бібліотеки. Я вважав це виграшною романною ситуацією. Але бібліотека плюс сліпий як не крути дорівнює Борхес. Зокрема тому, що борги треба повертати” [Н,613].

Не з усім погоджуючись (так, сцену смерті Гренуя за найсильнішого бажання комічною б не назвав), я дозволив собі цю “затяжну” цитату передовсім через повноту в ній інформації про гіперрецептивність повісті Зюскінда. Щоправда, і ця повнота відносна, бо, наприклад, важко погодитися також із тим, що “наскрізна метафора Запаху - геніальна індивідуальна знахідка цього великого компілятора” [там само], адже вона явно нагадує розгорнуту метафору гри в бісер у відомому однойменному романі Германа Гессе (мабуть, треба вродитися педантичними скрупульозними німцями, щоб не втомитися і не облишити метафор довжиною в сотні сторінок). А трохи далі на видноколі - твори-метафори німецькомовного єврея Кафки.

Та чи не стосуються висновки про гіперрецептивність (“палімсестність”) постмодерністської літератури тільки згаданих творів або творів лише західноєвропейських письменників? У мене в руках щойно отримане з інтернету (і, кажуть, ще не оприлюднене гуттенбергівським способом) оповідання популярного російського постмодерніста В.Пелевіна“Водонапірна башта”. І вже з перших його рядків прозирає Джойсів“потік свідомості”… Недаремно ж Еко заявив, що “кожна книга розповідає лише про інші книги і складається лише з інших книг” [Н,624].

Отже, гіперрецептивність - це не традиційне літературне запозичення, а властива сáме постмодернізмові навмисно, підкреслено акцентована, неприхована активна рецепція, і найголовнішим (хоч і не єдиним) шляхом її реалізації є “інтертекстуальне цитування” (У.Еко),“цитування без лапок” (Р.Барт), яке й призводить до яскраво вираженої “палімсестності” постмодерністських творів.

1 234 5 6