ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Загальна характеристика галузей приватного права

1 2 34

Приватне право — це сукупність правових норм різних галузей права (підсистема), предметом регулювання яких є відносини у сфері приватних, індивідуальних інтересів юридично рівних суб'єктів за допомогою переважно диспозитивного методу регулювання.

До приватного права відносять насамперед норми цивільного права. Тут юридичний пріоритет (на відміну від норм публічного права) у питаннях реалізації приватних інтересів, ініціатива залежить від волі приватних осіб, громадян, їх об'єднань, недержавних суб'єктів господарювання, а регулювання відбувається на засадах координації, тобто за принципами юридичної рівності, автономії таких суб'єктів.

Приватне право має велике значення в забезпеченні свободи автономної особи, незалежності і самостійності приватних осіб і тому є умовою і гарантом розвитку ринкової економіки, демократії, громадянського суспільства. Воно охоплює відносини, учасники яких не володіють ніякою примусовою владою один щодо одного, а, більш того, виокремленні від державної влади і тому є «приватними».

Однак, і це дуже важливо, їх договори, акти, в тому числі односторонні, наприклад акти власників, мають повноцінне юридичне значення, захищаються судом, визнаються і забезпечуються державою як її власні веління. приватне право створює зону свободи, ізольовану від державної влади, в якій здійснюють свою майнову, господарську діяльність приватні особи. Державна влада може втручатись у цю діяльність тільки в передбачених законом випадках, або за рішенням суду. Водночас дії приватних осіб, якщо вони не порушують встановлених законом заборон, державна влада зобов'язана не тільки визнавати, а й захищати.

До приватного права відносять галузі: господарське право, сімейне право, цивільне право тощо.

Поняття господарських відносин як предмету регулювання господарського права займає одне із центральних місць у системі понять і категорій цієї правової галузі й відповідної юридичної науки. Господарський кодекс України визначає господарські відносини як такі, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб'єктами господарювання, а також між цими суб'єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання, і класифікує вказані відносини на господарсько-виробничі, організаційно-господарські та внутрішньо-господарські. Дослідження теоретичних і практичних аспектів господарських правовідносин постає як одне із важливих наукових і практичних завдань господарсько-правової науки. Адже використання цієї категорії спрямоване на осмислення механізмів правового регулювання господарської діяльності і з практичної точки зору забезпечує чітке юридичне закріплення взаємних прав, обов'язків і відповідальності учасників.

З точки зору господарсько-правової концепції господарські правовідносини трактувалися як єдині за своєю сутністю, при чому розглядалися вони або як господарські відносини, які врегульовані правом, або як вид суспільних відносин, в яких зв'язок між учасниками господарювання полягає в реалізації їхніх юридичних прав та обов'язків. Розуміння значення категорії господарських правовідносин і практичної ролі, яку вони відіграють у сучасних ринкових відносинах, потребує використання загальнонаукового методу сходження від абстрактного до конкретного. Адже дана категорія включає абстрактно-правові відносини і, конкретно, господарські правові відносини. В юридичній літературі поняття господарських відносин характеризується переважно як суспільні відносини, що виникають в процесі організації і здійснення господарської діяльності між суб'єктами господарювання, а також між цими суб'єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання.

Сімейне право регулює певну сукупність суспільних відносин — сімейні відносини. Ці відносини характеризуються спільними ознаками, що дає підстави розглядати їх як цілісне утворення в загальній системі суспільних відносин. Важливо зазначити, що до сімейних належать різні за своєю природою відносини. Це відносини, які складаються між членами сім'ї, а також особами, які хоча і не є членами сім'ї в повному розумінні, але пов'язані між собою певними сімейними правами та обов'язками (наприклад відносини між батьком, який не перебував у шлюбі з матір'ю дитини, і самою дитиною).

Сімейні правовідносини виникають в результаті впливу сімейно-правових норм на суспільні відносини, що ними регулюються. Виникненню сімейних правовідносин передує видання норм, які регулюють дані суспільні відносини (нормативні передумови); наділення суб'єктів правоздатністю, що дозволяє їм бути носіями прав і обов'язків, передбачених в правових нормах (правосуб'єктні передумови); наявність відповідних юридичних фактів, з якими норми пов'язують виникнення даних правовідносин (юри-дико-фактичні передумови). Об`єктами в сімейних правовідносинах можуть бути особисті майнові блага, дії, речі. Найчастіше об`єкт сімейних правовідносин комплексний. В нього включаються два або навіть всі ці елементи. До особистих немайнових благ в сімейному праві відносяться: прізвище, ім`я, професія рід занять та ін.

У правовій науці категорія “цивілістика” розглядається під двома кутами зору. По-перше, як узагальнююче поняття, що позначає сукупність суспільних відносин цивільно-правового змісту, пов'язаних з цивільним правом, проблемами нормативного регулювання майнових та особистих немайнових прав фізичних і юридичних осіб та практикою цивільних правовідносин (включаючи сімейно-правові, цивільно-процесуальні та приватні міжнародно-правові відносини); по-друге, як галузь юридичної науки, предметом якої є: норми цивільного права; цивільні правовідносини як юридична форма відповідних суспільних відносин, що регулюються цивільним законодавством; юридичні факти; судова, судово-господарська і адміністративна практика застосування цивільно-правових норм [15].

Ще з часів римського права існує проблема дуалізму права, тобто необхідність його поділу на публічне і приватне. Сучасна система права України теж виходить з поділу права на приватне і публічне, поклавши в основу такого поділу зміст інтересу. Там, де відносини ґрунтуються на владнорозпорядчих засадах, йдеться про загальний, публічний, а не приватний інтерес. Проголошений, наприклад, у відповідності зі ст. 67 Конституції України обов’язок кожного сплачувати податки і збори в порядку і розмірі, встановлених законом, є обов’язком публічно правовим [1]. Необхідність його виконання обумовлена суспільним інтересом, оскільки суспільство безпосередньо зацікавлено у здійсненні державою обов’язків, зокрема щодо забезпечення екологічної безпеки, здійснення захисту суверенітету і територіальної цілісності території України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки (статті 16 та 17 Конституції) тощо [1]. Публічний правопорядок необхідний будь-якій фізичній особі для того, щоб вона могла реалізовувати гарантовані їй Конституцією права та свободи, здійснювати свою приватну життєдіяльність у відповідності до власних інтересів [16, с. 178].

Однак поділ права на приватне та публічне тільки за критерієм інтересу (матеріальний критерій) в сучасних умовах можливий, але навряд чи є універсальним. Так, коли на юридичних осіб публічного права у цивільних відносинах поширюються положення ЦК (ст.82), коли йдеться про публічний договір (ст.633 ЦК ), договір приєднання (ст.634 ЦК) тощо, неможливо чітко визначити, чий інтерес має перевагу, приватний чи публічний [2]. У зв’язку з цим доцільнішим було б визнати, що критерієм поділу права на приватне та публічне, перш за все, є формальний критерій, а саме спосіб побудови і регулювання юридичних відносин, що властивий системі приватного та системі публічного права. Такий підхід випливає з самої природи регульованих приватним правом відносин, оскільки останні, як це передбачено у ст.1 ЦК, засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. Хоча, безумовно, при цьому не можна нехтувати і такою категорією як інтерес, оскільки будь-яке правове регулювання має місце заради задоволення тих чи інших потреб

людини.

Отже, публічне право - це сукупність правових норм, які регулюють відносини, що побудовані на засадах влади і підпорядкування їх учасників владним інституціям, і пов’язані з державними або суспільними інтересами [6, с. 72]. Основну сутність публічного права складає прийом юридичної централізації. Приватне право сукупність правових норм, що за допомогою диспозитивного методу забезпечують і регулюють захист відносин, заснованих на юридичній рівності, вільному волевиявленні і майновій незалежності їх учасників.

Цивільне право як приватне право (в об’єктивному розумінні) – це сукупність правових норм, які регулюють шляхом диспозитивного методу особисті немайнові та майнові відносини, засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників [15].

Проте між приватним і публічним правом немає і не може бути різкого розмежування. Так, в приватному (цивільному) праві застосовуються суто публічні інститути, наприклад, державна реєстрація юридичних осіб, обмеження права власності, публічний договір, договір приєднання тощо. Навпаки, в публічному праві можна знайти приклади регулювання відносин на загальних засадах цивільного права. Зокрема публічні юридичні особи діють у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин, тобто, на власний розсуд, реалізуючі свої права на засадах свободи договору, свободи підприємницької діяльності, якщо інше не встановлено законом.

У свою чергу, публічне і приватне право (система права) поділяються на галузі права. До галузей публічного права традиційно відносять адміністративне, конституційне, кримінальне, фінансове, канонічне право, а до галузей приватного права – цивільне, трудове право тощо. Проте система права України не є незмінною, вона трансформується, а тому проблема співвідношення цивільного права з нормами, що регулюють інші суспільні відносини, питання підпорядкування і системної належності різних груп норм, які покликані регулювати однорідні приватноправові відносини, в сучасних умовах є вельми актуальною.

На мою думку, при вирішенні цієї проблеми слід погодитися з С.С. Алексєєвим, який вважає, що у загальній системі права, де існують три основні ланки галузей – профілюючі (базові), спеціальні і комплексні, що характеризуються поєднанням різнорідних інститутів профілюючих та спеціальних галузей, спостерігається формування своєрідних сфер комплексного характеру, які юридично опосередковують нові «прошарки соціальності» і, більше того, зростає тенденція їх переростання в основні галузі. Але в сучасних умовах вони ще не в повній мірі виявили свою юридичну специфіку і не накопичили свій самобутній матеріал, а лише є комплексом елементів з різних галузей права. Крім того, навіть у сферах своїх специфічних відносин вони відтворюють ті правові засади, які характерні для інших галузей, перш за все, базових – цивільного і адміністративного, галузей процесуального права. Тому для більш адекватної в науковому і практичному відношенні характеристики їх слід визначати як вторинні, комплексні галузі.

Отже, приватне право має цілу низку притаманних йому особливостей, зокрема:

- предметом приватноправового регулювання, переважно, є відносини з належності майна (статики) та його використання (динаміки);

- відносини виникають на підставі автономії волі учасників та за їх ініціативи;

- відносини виникають та існують між юридично рівними суб'єктами, які є самостійними в майновому розумінні.

Аналізуючи розвиток приватного права в Україні, можна стверджувати, що його основою є саме цивільне право, яке найбільш повно ввібрало в себе всі його ознаки та є фундаментом усього приватного права України. Слід зауважити, що з огляду на багатозначність поняття "цивільне право", його розглядають з погляду чотирьох основних напрямків: як галузь

права; як галузь законодавства; як науку; як навчальну дисципліну.

Цивільне право як галузь приватного права — це сукупність цивільно-правових норм, закріплених у Цивільному кодексі України, інших законодавчих та інших нормативно-правових актах, які регулюють на засадах юридичної рівності, диспозитивності майнові відносини товарно-грошового характеру, а також особисті немайнові відносини (як пов'язані, так і не пов'язані з майновими відносинами) за участю суб'єктів (фізичних і юридичних осіб, держави, територіальних громад), які мають самостійний організацїйно-майновий статус, діють вільно і на власний розсуд здійснюють свої права, вступають у правовідносини, а також несуть цивільно-правову відповідальність за винну протиправну поведінку перед потерпілим (боржником) за допущене порушення.

Отже, до загальних ознак приватного права можна віднести такі:

- його галузі регулюють рівносторонні відносини між рівними, юридично непідпорядкованими суб'єктами;

- його норми спрямовані на регулювання відносин, в яких суб'єкти задовольняють приватний (особистий, недержавний) інтерес;

- за своїм призначенням воно визначає сферу свободи індивіда і створено для її реалізації (а державно-правовий порядок створюється засобами публічного права для забезпечення, охорони, захисту відновлення прав і свобод особи, яка задовольняє приватні інтереси у сфері, що є вільною від необґрунтованого державного втручання);

- суб'єкти самостійно здійснюють волевиявлення. Це означає, що приватно правові відносини можуть регулюватися, і відповідні права та обов'язки сторін можуть встановлюватися декількома суб'єктами за за їх власною ініціативою. При цьому застосовується договірна форма встановлення суб'єктивних прав і обов'язків;

- використовується диспозитивний метод, децентралізований, що означає координаційні способи впливу, придатні для регулювання горизонтальний відносин між юридично рівними особами. Головним правовим інструментарієм таких галузей виступає дозвіл. Основним типом правого регулювання ж загальнодозвільний )суб'єкти правомочні в приватноправовій сфері робити все, крім того, що прямо заборонено законом);

- відносини між суб'єктами приватного права мають як майновий, так і немайновий, особистий характер.

Таким чином, до приватного права відносять галузі: господарське право, сімейне право, цивільне право тощо. Ознаками приватного права і методу децентралізації є: регулювання відносин із багатьох центрів, якими є окремі суб'єкти; обмеження діяльності держави у цій сфері лише захистом того, що встановлено центрами; додатковий характер норм права — їх застосовують лише в разі, якщо суб'єкти самі не врегулювали відносин; нездійснення суб'єктивних прав не є правопорушенням.

Висновки

В основі дихотомії права лежать два чинники: характер суспільних відносин та суперечливий характер системи права на рівні юридичних норм, інститутів та галузей. Право, єдине за своєю суттю та суспільним призначенням, використовує різні методи до різних предметів регулювання. Звідси – розподіл права на підсистеми публічного та приватного права, при тому, що вони залишаються взаємозалежними частинами єдиного цілого.

Розподіл права на публічне та приватне характерний насамперед для системи романо-германського права, в країнах загального права цей розподіл не розповсюджений. Це пояснюється, зокрема, рецепцією римського права у системі права держав, що належать до континентальної системи права.

У системі загального права заперечується поділ права на публічне та приватне. Одночасно спостерігається тенденція наближення англійського права до континентальної системи; певним доказом цього є загальновизнане розмежування ролі судді стосовно публічних обов’язків та захисту приватних прав. Те ж саме можна сказати про американське право. Аналізуючи праці американських юристів, можна прийти до висновку про визнання ними такого розмежування (особливо це стосується сфери оподаткування).

Поділ права визначається за різними критеріями (інтересу, захисту інтересів, методу). Базуючись на них, можна визначати характер норми права, інституту, галузі права, їх приналежність до приватної чи публічної сфери, хоча це може бути досить умовним віднесенням.

Приватне право спрямоване на організацію регулювання діяльності приватних осіб та управління існуванням індивідів чи груп осіб, незалежних при визначенні своїх власних інтересів. Приватне право є індивідуалізованим та ефективно захищає приватні інтереси в межах політичного, громадянського суспільства. Якщо приватне право набуває у державі широкого розвитку, то це може означати, що громадянське суспільство в такій державі функціонує за ліберальними, демократичними принципами. За допомогою норм приватного права держава організовує нормальне функціонування суспільства, регулює цивільну діяльність, впорядковує законодавство на принципах рівноправності та демократії. В межах диспозитивних норм приватного права особа вільна сама вибирати модель своєї поведінки, звісно за умов суворого дотримання норм права, існуючих на території даної держави. У приватному праві усі повинні дотримуватись встановлених правил за порушення яких застосовується юридична відповідальність, зокрема майнова, а також можливе застосування адміністративних чи кримінальних санкцій. Основними принципами приватноправового регулювання можна назвати такі: вільний вибір поведінки суб’єктів, їх діяльність по виконанні приватних, власних інтересів та те, що держава встановлює лише межі допустимої поведінки. Для приватного права характерний диспозитивний метод правового регулювання, притаманні такі способи, як дозвіл, координування тощо.

Завданням публічного права є регулювання життєдіяльності не окремого індивіда, а всього суспільства в цілому, регулювання відносин держави і особи. Хоча кожен індивід має свою власну цінність і громадянське суспільство повинне піклуватися про нього, проте забезпечення інтересів окремих осіб не може бути задачею публічного права. За допомогою норм публічного права громадянське суспільство і держава мають змогу забезпечувати взаємодію між усіма своїми членами, визначати свої завдання, функції, основні напрямки свого розвитку, загальні чи конкретні цілі діяльності. Отже, норми публічного права покликані забезпечити ефективне існування держави і громадянського суспільства в ній.

Інтереси суспільства і держави найчастіше не співпадають з особистими інтересами окремого громадянина, а в деяких випадках навіть суперечать один одному. Тому норми публічного права спрямовані також, окрім організації життя громадянського суспільства, на вирішення колізійних питань взаємовідносин приватних осіб і держави, віднайдення рішення проблеми, яке б задовольнило інтереси і особи, і суспільства, і держави.

Тому на відміну від приватного права публічне право має не індивідуальний, а загальний характер і сутність, а його основною задачею є забезпечення суспільних інтересів у різних сферах життя. Публічне право базується на примусовій владі держави, надає пріоритет державним інтересам над індивідуальними, а також передбачає можливість реалізації цих інтересів навіть всупереч волі та інтересам окремих членів суспільства. Так як держава існує в суспільстві для того, щоб врегульовувати протиріччя між суспільством та його членами, між приватними та державними (колективними) інтересами, то за період існування держави в суспільстві є доречним та виправданим поділ права на публічне та приватне.

На відміну від приватного права, публічні галузі права використовують методи субординації, імперативного зобов’язання, а також встановлення жорстких рамок поведінки суб’єктів і надання їм чітких інструкцій у діяльності, без свободи вибору.

Публічне та приватне право за своєю суттю є якісно різними підсистемами права з власними методами правового регулювання, суб’єктним складом, характером норм, з яких складається кожне право, цілями та задачами, інтересами. Публічне право часто використовує примус і забезпечує державні (публічні) інтереси, приватне право надає можливість виявити ініціативу суб’єктів і забезпечує індивідуальні (приватні) інтереси. Значення розподілу права на публічне та приватне полягає в тому, що відкривається можливість теоретично обґрунтувати побудову системи права у конкретній державі, визначити основні структурні правові елементи, окреслити місце і роль права в житті кожного громадянина.

1 2 34