ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Загальні поняття публічного і приватного права

12 3 4

Теорія держави та права

Курсова робота

Тема: «Публічне і приватне право»

Зміст

Вступ………………………………………………………..……………..3

1. Загальні поняття публічного і приватного права…...…….……..5

2. Підстави та критерії розмежування публічного і приватного права……………………………………………………………………....…..…12

3. Загальна характеристика галузей публічного права……..……20

4. Загальна характеристика галузей приватного права…….……24

Висновки………………………………………………………………..32

Список використаної літератури……………………………………35

Вступ

Для України на сучасному етапі її розвитку проблема розмежування приватного і публічного права постала з особливою гостротою. Перехід від стану складової частини тоталітарної держави з її надмірною централізацією до статусу самостійної демократичної країни супроводжується швидким переходом від гіпертрофованого акценту на публічному праві до еклектики в правовому регулюванні.

Утілені у Конституції України ідеї демократії, громадянського суспільства та правової держави передбачають наявність ефективних правових механізмів захисту людини від свавілля держави. Процес розбудови правової держави вимагає чітких, дієвих механізмів правотворчості та правозастосування. З огляду на це, органи державної влади не повинні встановлювати норми, які б невиправдано обмежували свободу людини, порушуючи тим самим засади демократії, принципи законності, верховенства права, гуманності. Регламентуючи поведінку громадян заради здійснення суспільних цілей, держава повинна органічно поєднувати суспільні інтереси з індивідуальними інтересами, одночасно не допускаючи вседозволеності в індивідуальній поведінці всупереч загальнодержавним інтересам, запобігаючи тим самим розвитку центробіжних тенденцій та атомізації суспільства, руйнуванню авторитету державної влади.

В сучасних дослідженнях з теорії права, особливо континентальної правової сім’ї, вважається більш доцільним використання терміну „дихотомія”. Дихотомія розглядається як співставлення чи протиставлення двох частин цілого, взаємоіснування їх у єдиній системі. Система ж права являє собою єдине ціле, хоча умовно поділяється на публічне та приватне право. Деякі автори, розподіляючи таким чином систему права, використовують термін дуалізм. Втім, поняття „дихотомія” повніше відображає сутність співвідношення та взаємодії публічного й приватного права, тому що вони не є відокремленими, протилежними частинами, як це передбачається при застосуванні терміну „дуалізм”, а тісно взаємодіють між

собою.

Про актуальність ґрунтовного дослідження теоретичних і практичних аспектів публічного та приватного права саме для України свідчить, зокрема, проблема розмежування сфер дії чинних Цивільного та Господарського кодексів України у світлі реформування української системи права.

Значну увагу поділу права на приватне і публічне протягом 18-20 ст. приділяли увагу зарубіжні вчені і філософи, зокрема Ш. Монтеск'є, Т. Гоббс, Ф. Гегель, вітчизняні та російські правознавці Л.Авраменко, Є.О. Харитонов, О.Скрипник, Н.М. Коркунов, Д.І. Мейер, П.І. Новгородцев, Л.І. Петражицький, Г.Ф. Шершеневич.

Мета дослідження – проаналізувати поняття та галузі публічного і приватного права, їх взаємовплив.

Відповідно до мети курсової роботи були визначені наступні завдання:

- висвітлити загальні поняття публічного і приватного права;

- з’ясувати підстави та критерії розмежування публічного і приватного права;

- подати загальну характеристику галузей публічного права;

- дослідити особливості галузей приватного права

Об’єктом дослідження є явище права як специфічної форми соціального регулювання, закономірності його побудови.

Предметом дослідження є феномен розмежування права на підсистеми публічного та приватного права, їх співвідношення та взаємодії в сучасній Україні.

Відповідно до мети і завдань дослідження курсова робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаних джерел.

Загальні поняття публічного і приватного права

Термін «публічне право» увійшов у вітчизняну юридичну понятійну систему порівняно недавно. І на сьогодні загальновизнаним є визначення «публічного права» як частини системи діючого права, сукупність галузей права, що регулюють відносини, які забезпечують загальнодержавні інтереси домінуючої частини суспільства, відносини держави, її органів з громадянами, громадськими об'єднаннями, підприємствами, установами, організаціями, відносини між державними органами, при цьому в цих відносинах орган держави виступає носієм державно-владних (публічних) повноважень, які забезпечують інтереси всього суспільства.

Слід зазначити, що існування публічного права має давню історію. Його витоки починаються ще з часів Стародавнього Риму. У судовій практиці і юриспруденції Риму розрізняли дві галузі права - публічне «іш publiсum» і приватне право «ju spriwatum». Римські юристи виокремили з публічного права право приватне - як протилежність праву публічному. Зокрема, класичне розмежування публічного і приватного права було запроваджено римським юристом Ульпiаном (170-228 рр.), який визначив, що «публічне право є те, що відноситься до стану римської держави; приватне право - відноситься до користі окремих осіб» [17, с. 8].

Одночасно, найбільша увага у ті часи приділялася приватному праву (цивільним, сімейним правовідносинам, речовому праву, зобов'язальному праву, упадкуванню). Стосовно публічного права, воно головним чином охоплювало лише судову систему, цивільний процес, застосування позовів. При цьому певні елементи інститутів права були запозичені із грецького та єгипетського права, деякі - визначалися волею чергового правителя чи складалися з місцевих традицій та звичаїв. Особливість приватного права полягала в тому, що його суб'єктами були не всі люди [17, с. 9]. Це було обумовлено тим, що Рим був рабовласницькою державою і раб, який перебував у власності рабовласника, не мав жодних прав. Права надавалися лише вільним людям, зокрема, повноправними людьми визнавалися лише римські громадяни. Лише пізніше коло осіб - суб'єктів приватного римського права розширився.

Слід зазначити, що поділ права на дві складові стало основою розвитку права та правових відносин. Взагалі, римське право є загальновизнаною основою сучасного права, яке трансформувалось і продовжує трансформуватися в залежності від місцезнаходження, часу, традицій, політичних поглядів кожної країни.

Радянська правова доктрина повністю відкидала концепцію приватного права як несумісну із природою соціалістичного ладу. Зокрема, після Жовтневої соціалістичної революції 1917 р. поділ права на публічне і приватне було скасоване, адже такий поділ вважався не сумісний з природою нового ладу та економічними засадами держави, яка не визнавала приватної власності і відповідно приватного права та приватних взаємовідносин. Такий порядок не міг не вплинути негативно на складний у Радянському союзі механізм правового регулювання: держава мала право втручалася в приватне (особисте) життя громадян, не забезпечувалися їх демократичні права і свободи та обмежувалася правоздатність у майнових правовідносинах, тощо.

Правові норми, що визначали державний устрій країни, структуру його органів, правову систему, судоустрій, тощо, діяли і у колишньому Радянському союзі, проте існування публічного права заперечувалося, а сфера публічно-правової регламентації окремо не виділялася [5, с. 46]. Відбулось одержавлення суспільного і приватного життя за умов відсутності приватної власності і свободи приватного підприємництва, що обумовлювалось тоталітарною природою соціалістичної держави. Яскравим прикладом цього є висловлення позиції В.І. Леніном в 1922 р. у зв'язку з підготовкою першого радянського Цивільного кодексу: «Ми нічого «приватного» не визнаємо, для нас все у сфері управління є публічно-правовим, а не приватним» [15].

В той же час, деякі радянські вчені-юристи продовжували свої дослідження в напрямку вивчення співвідношення публічного і приватного права. Провідним вченим того часу був Б.Б. Черепахiн, роботи якого є актуальними і на сьогодні. Перш за все йдеться про його монографічну статтю «До питання про приватне і публічне право», видану в 1926 р., у якій детально обґрунтовано поділ права на приватне і публічне [17].

Радянська юриспруденція, відмовившись від ідеї поділу права на публічне і приватне, одночасно позбавила поняття «приватне право» властивого йому змістовного наповнення. Як відзначає Н.П. Асланян термін «цивільне право» став в цей період єдино прийнятним, причому, розвиток радянської системи права внесло істотні зміни в його зміст, оскільки сімейне, трудове та земельне право, які включалися раніше в сферу цивільного права в якості його структурних елементів, були виділені в самостійні правові галузі [4, с. 128].

На початку століття в умовах відсутності чітко оформленої структури системи права радянські вчені-юристи ототожнювали приватне право із правом цивільним, використовуючи дані поняття як синоніми: «пануючим розподілом права є двозначне на а) право приватне, або цивільне, і б) право публічне» [6, с. 69].

Теорія поділу права на публічне і приватне є багатоаспектним явищем, яке має як теоретичну так і практичну цінність. Одночасно, проблема співвідношення приватного і публічного права важлива тому, що її розв'язання дозволить вирішити значну кількість актуальних практичних питань, зокрема, щодо ролі держави як публічної інституції в житті суспільства, можливих меж втручання її в економіку тощо. Сьогодні правові системи багатьох цивілізованих країн ґрунтуються на принципі поділу права на приватне і публічне (Італія, Іспанія, Німеччина, Франція тощо). Світова юридична наука визнає поділ права на приватне і публічне певною мірою умовним, але в той же час необхідним.

Після появи праць С.С. Алєксєєва, В.С. Нерсесянца, П.М. Рабиновича, Ю.А. Тихомірова, З.М. Черніловського та інших авторів, присвячених цій проблемі, окреслелися більш зважені підходи щодо оцінки зазначених сфер, а саме розгляд публічного та приватного права як двох рівнозначних та однаково важливих складових частин загального феномену права, хоча погляди юристів на їх зміст і співвідношення змінювалися протягом всієї історії правової науки. Як відзначав Г.Ф. Шершеневич, незважаючи на всю повсякденність такого розподілу, з наукової точки зору досі залишається не повністю визначеним, де перебуває межа між приватним правом і правом публічним, та які їх відмінні ознаки [18, с. 94]. Це питання стало предметом вивчення багатьох поколінь юристів, що пропонували різні підходи до його вирішення в межах загальної теорії поділу права на публічне і приватне.

Поділ права на публічне і приватне у сучасній юриспруденції має важливе значення для класифікації правових явищ, особливо під час формування системи права, але вимагає застереження щодо двох важливих моментів.

По-перше, хоча право в цілому має офіційний, державний і у цьому сенсі публічний характер, слід мати на увазі, що поняття "публічне" може застосовуватися у юриспруденції також і в більш вузькому значенні. У цьому значенні поняття "публічне" стосується лише тієї частини права, котра має відношення до функціонування держави як суб'єкта правовідносин.

По-друге, публічне та приватне право - це не галузі, а сфери, зони права, котрі іноді називають "надгалузями". Вони охоплюють групу галузей: до публічного права відносять адміністративне, фінансове, кримінальне, процесуальне право та ін.; до приватного - цивільне та деякі інші галузі права.

Приватне право можна визначити як сукупність правил і норм, що стосуються визначення статусу і захисту інтересів окремих осіб, котрі не є фігурантами держави, не знаходяться у взаєминах влади та підпорядкування одне щодо одного, рівноправно і вільно встановлюють собі права і обов'язки у відносинах, що виникають з їх ініціативи.

Характерними рисами приватного права є рівність учасників

відповідних відносин, їхня ініціативність при встановлені правовідносин, вільний розсуд при обрані правил поведінки, прямо не заборонених законодавством, позовний порядок захисту інтересів його суб'єктів у суді тощо. Значною мірою ці риси визначаються сутністю приватного права, як такої частини об'єктивного права, де через відповідні інститути втілюється у зовнішніх відносинах природне "право свободи".

Щодо визначення публічного права, слід враховувати, що однією з визначальних його рис є імперативний метод регулювання відповідних відносин, складовими частинами якого є: жорстка окресленість поведінки суб'єктів, застосування так званого "позитивного зобов'язування", застосування заборони дій як методу формування поведінки громадян і організацій, використання таких стимулів, як примус і переконання.

Крім того, публічне право - це така правова сфера, в основі якої лежать державні інтереси, тобто сама побудова і діяльність держави як публічної влади, регламентація діяльності державного апарату, посадових осіб, державної служби, кримінальне переслідування правопорушників, кримінальна та адміністративна відповідальність тощо - інститути, що побудовані у вертикальній площині, на засадах влади і підпорядкування, на принципах субординації. Ось чому для публічного права характерним є специфічний юридичний порядок, порядок "влади-підпорядкування", у відповідності з яким особи, що мають владу, вправі однобічно та безпосередньо, без будь-яких додаткових рішень інших інстанцій, визначати поведінку інших осіб і вся система владно-примусових установ повинна силою примусу забезпечувати повну і точну реалізацію приписів влади, а всі інші особи - їм підкорятися. Звідси - і всі інші принципи публічного права: різниця у правовому статусі осіб, ієрархічність становища і різний обсяг владних повноважень у владних осіб, наявність власної, "відомчої"" юрисдикції, відсутність орієнтації на вирішення спірних питань незалежним судом [6, с. 70].

Публічно-правові відносини регулюються виключно веліннями, що

надходять з одного єдиного центру, яким є державна влада... Регулюючи ці відносини з власної ініціативи і виключно своєю волею, державна влада принципово не може допустити в цих сферах поруч із собою жодної іншої волі, жодної іншої ініціативи. Тому норми, що видаються владою, мають виключно примусовий характер і це характерне для всіх галузей публічного права.

Влада, що визначає характер, сутність публічно-правових відносин, є таким суб'єктно-об'єктним відношенням, яке сполучає єдність владного суб'єкту та підпорядкованого об'єкту. Втіленням цього відношення виступає саме суб'єкт влади, який в своїх рішеннях окреслює як свої дії, так і поведінку підвладних осіб, а також має матеріальні та духовні засоби, що гарантують здійснення запланованого процесу.

Публічна влада характеризується, по-перше, легальністю застосування сили у межах держави, по-друге, верховенством і обов'язковістю її рішень для будь-якої іншої влади, знеособленістю, загальністю, а також моноцентрічністю (тобто наявністю єдиного центру прийняття владних рішень), різноманітністю ресурсів тощо. Все це знаходить прояв у імперативному методі, який визначає характер відносин, одним із суб'єктів яких є суб'єкт публічної влади.

З урахуванням сказаного, можна визначити публічне право як сукупність правових норм, що складають особливу функціонально-структурну систему, яка з метою урегулювання і захисту суспільних інтересів за допомогою розпоряджень переважно імперативного характеру регламентує відносини за участю держави, а також між суб'єктами, які є фігурантами держави або знаходяться у відносинах влади і підкорення.

Поділ права на приватне та публічне не мав постійного характеру впродовж історії, межа між ними є рухливою, вона зміщується то в один, то в інший бік в залежності від змін у статусі особи та влади у суспільстві.

Розмежування на національному рівні відбувається на підґрунті права публічного та приватного на цивільне і адміністративне як дві головні, визначальні галузі регулятивного права, що, у свою чергу, ґрунтуються на положеннях конституційного права.

І сьогодні ці дві галузі, як найяскравіші представники публічного та приватного права не є галузями "чистими". Так, цивільне право містить публічно-правові елементи (регулювання підприємницької діяльності, встановлення обмеження реалізації права, сервітути тощо). Тобто всі обмеження прав приватної особи з боку держави надають цивільному праву публічно-правового забарвлення. У адміністративному праві, у свою чергу, формуються такі приватноправові інститути, як адміністративний договір, адміністративні послуги, інститут юридичної особи тощо.

Але не можна говорити про тенденцію до взаємопроникнення, зближення цих двох надгалузей. Як і раніше, межа між приватним та публічним правом рухається відповідно до взаємовідносин держави та особистості, що постійно змінюються у пошуках взаємної найбільш оптимальної рівноваги. Такий рух, однак, не є намаганням до знищення розподілу: особистість та держава, інтерес приватний і інтерес суспільний є полюсами незмінними, до яких тяжіє людська спільнота. Вони можуть рухатися, але ніколи не зійдуться.

Таким чином, в основі дихотомії права лежать два чинники: характер суспільних відносин та суперечливий характер системи права на рівні юридичних норм, інститутів та галузей. Право, єдине за своєю суттю та суспільним призначенням, використовує різні методи до різних предметів регулювання. Звідси – розподіл права на підсистеми публічного та приватного права, при тому, що вони залишаються взаємозалежними частинами єдиного цілого. Поділ права визначається за різними критеріями (інтересу, захисту інтересів, методу). Базуючись на них, можна визначати характер норми права, інституту, галузі права, їх приналежність до приватної чи публічної сфери, хоча це може бути досить умовним віднесенням.

12 3 4