ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Сила воли ведет к действию, а позитивные действия формируют позитивное отношение

Как определить диапазон голоса - ваш вокал

Игровые автоматы с быстрым выводом

Как цель узнает о ваших желаниях прежде, чем вы начнете действовать. Как компании прогнозируют привычки и манипулируют ими

Целительная привычка

Как самому избавиться от обидчивости

Противоречивые взгляды на качества, присущие мужчинам

Тренинг уверенности в себе

Вкуснейший "Салат из свеклы с чесноком"

Натюрморт и его изобразительные возможности

Применение, как принимать мумие? Мумие для волос, лица, при переломах, при кровотечении и т.д.

Как научиться брать на себя ответственность

Зачем нужны границы в отношениях с детьми?

Световозвращающие элементы на детской одежде

Как победить свой возраст? Восемь уникальных способов, которые помогут достичь долголетия

Как слышать голос Бога

Классификация ожирения по ИМТ (ВОЗ)

Глава 3. Завет мужчины с женщиной

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Підстави та критерії розмежування публічного

І приватного права

Нинішній етап розвитку суспіль­ства та правової науки в Україні ха­рактеризується, зокрема, зверненням до з'ясування різниці приватного та публічного права, віднайдення межі між приватним і публічним правом. Як відомо, проблема розмежування публічного і приватного права існує у правовій науці вже більше двох тися­чоліть, від часів Римської імперії. Але чітку межу досі між ними провести складно, що обумовлено дедалі біль­шим ускладненням суспільних від­носин, зокрема й через взаємопро­никнення відносин між особами, що регулюються суміжними галузями права.

Однією з проблем у сучасних до­слідженнях є намаган­ня вчених вирішити це завдання спро­щено, тобто за допомоги однієї озна­ки, одного з існуючих підходів, теорій, вчень. Серед усього спектра теорій є певна кількість найпоширеніших, які частіше за інші нині використовують­ся сучасними авторами [5, с. 47-49]:

- матеріальна теорія — автори цього вчення вважали, що всі приватні відносини за змістом є майновими, а публічні відносини — немайновими;

- теорія відокремленості публічного правопорядку, згідно якої призначення приватного права – це визначення правового статусу осгоби, а публічного права - визначення правового статусу держави. Сучасне приватне право визначає правовий статус і правові форми уча­сті держави у приватних відносинах, а предметом публічного права, крім регулювання статусу органів держав­ної влади, є також суб'єктивні права та обов'язки особи;

- теорія санкції Дюгі, згідно з якою норми приватного права відрізняються від норм публіч­ного права наявністю санкції, оскіль­ки публічне право за своєю природою не може містити правових санкцій проти такого особливого суб'єкта, як держава. Розвиток права зумовив втрату цією теорією своєї актуально­сті. Тепер кожен має право вимагати компенсації за рахунок держави мате­ріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю її органів;

- теорія складу правовідносин Шершеневича, згідно з якою публічне та приватне право різняться складом правовідно­син. Зміст приватноправових відносин складають суб'єкти, об'єкт, обов'язки і право вимоги, а публічно-правові від­носини складаються лише з суб'єк­тів, об'єктів та обов'язків, тобто не містять права вимоги. Однак і цей під­хід спростовує сучасна практика. Наприклад, відносини у сфері адміні­стративної чи кримінальної відпові­дальності не зведено лише до обов'яз­ку винної особи зазнати певних обме­жень згідно з санкціями, що накладені на особу. Державний орган також має обов'язки у відносинах, що пов'язані з притягненням до відповідальності, - він зобов'язаний діяти лише відповід­но до закону, не принижувати честі й гідності особи тощо, а особа має право вимагати виконання цих обо­в'язків;

- теорія суб'єкта Бірлінга, згідно з якою приватноправовими відносинами є лише ті, в яких беруть участь тільки приватні суб'єк­ти, а публічно-правовими,— де хоча б один із учасників є публічним суб'єк­том. Хибою цього підходу на сьогодні є те, що у приватні відносини можуть вступати державні органи, органи міс­цевого самоврядування;

- формальна теорія, відповідно до якої приватнопра­вові відносини — це відносини, що становлять предмет розгляду цивіль­них судів, а публічно-правові відноси­ни,— адміністративних судів. На жаль, такий підхід не дає нам відповіді про суть і ознаки приватних і публічних правовідносин, які дозволяють відріз­няти одні відносини від інших;

- нормативістська теорія, за якою приватне право (норми, які регулюють приватноправові від­носини) — це всі правові норми, що містяться в цивільному кодексі пев­ної держави як єдиному кодифікова­ному акті приватного права та інших законах цивільного права. Всі інші норми права та відносини, що вони регулюють, слід уважати публічни­ми. Недоліком цієї позиції можна вважати те, що положення цивільних кодексів багатьох країн, зокрема й України, стосуються регулювання також і публічних правовідносин,— наприклад, відносин, пов'язаних із реквізицією та конфіскацією майна. До того ж цю теорію також заснова­но на суто

формальному критерії — законодавчому акті, який регулює певні відносини;

- теорія юридичної централізації та децентралізації Покровського, за якою існують два способи впливу на відносини: а) юридичної централізації, що притаманна публіч­ному праву, б) юридичної децентралі­зації, яка є характерною для приват­ного права. Виходячи з цих способів публічне право є сферою субордина­ції, влади і підкорення, а приватне право — системою координації, свобо­ди і приватної ініціативи.

Ця теорія знайшла велику кіль­кість прихильників серед сучасних українських науковців. Вони пря­мо чи опосередковано використо­вують методологічний апарат теорії централізації та децентралізації для вирішення питання про розме­жування публічного та приватного права.

На погляд О.Банчук, ця теорія має один недолік [5, с. 67]. Вона не дає можливості виз­начити під час творення нового зако­нодавства, в яких випадках держава повинна застосовувати метод центра­лізації, а в яких — децентралізації. Вчення Покровського дає лише змогу визначити, де законодавець викори­став централізований метод регулю­вання суспільних відносин, а де — де­централізований метод.

У доктрині можна зустріти й інші, менш відомі, підходи до розме­жування публічного та приватного права.

У розмежуванні публічних і при­ватних відносин, на наше глибоке переконання, треба враховувати ком­плекс ознак. Серед цих критеріїв:

- різниця суб'єктів відносин. Для визнання відносин публічними обов'язковим їх учасником має бути особа, яка вступає в них заради здій­снення наданих їй публічно-владних повноважень. Влада, яку реалізують державні органи, органи місцевого самоврядування, їхні посадові та службові особи, уповноважені ними суб'єкти, виходить від держави або територіальної громади та спрямова­на на здійснення завдань і функцій цих соціальних утворень, а отже, така влада є публічною. Також для визнання відносин пуб­лічно-правовими важливо, щоб суб'єкт, якого наділено публічно-владними повноваженнями, здійснював у цих відносинах свої повноваження. В ін­шому разі такі відносини будуть при­ватними,— наприклад, коли державний орган чи орган місцевого самовряду­вання вступає у цивільні відносини лише задля реалізації своїх цивільних прав як юридичної особи. Як виняток, можуть бути й публічно-правові від­носини, у яких відсутній суб'єкт влад­них повноважень. Для прикладу мож­на навести відносини між кандидата­ми в депутати та засобами масової інформації у виборчому процесі. Ці відносини виникають у процесі вибо­рів, а цей процес (прагнення обійняти посаду у представницькій владі) є суто публічним, оскільки пов'язаний із формуванням органів чи заняттям посад публічної влади. Другим винятком слід визнати від­носини, в яких функції публічної вла­ди виконують не органи держави або місцевого самоврядування, а уповно­важені особи, що відбувається, напри­клад, у реєстрації права власності на нерухоме майно бюро технічної інвентаризації, у вчиненні нотаріальних дій нотаріусами та провадженні діяльно­сті органами професійного самовря­дування (радами суддів, аудиторською палатою тощо). Владні повноваження публічних суб'єктів поєднують у собі елемен­ти суб'єктивного права та обов'язку. З одного боку, владне повноваження є правом суб'єкта такого повноважен­ня, оскільки він може як реалізувати, так і не реалізувати його, тобто у су­б'єкта є альтернатива. З іншого боку законодавство визначає чіткі умови реалізації владного повноваження. За наявності певних обставин суб'єкт владного повноваження зобов'язаний реалізувати його, інакше носія такого повноваження можна звинувачувати в бездіяльності. На відміну від цього, у приватноправових відносинах особа може реалізувати своє право на влас­ний розсуд і в спосіб, який вона обра­ла. Тобто, створення, зміна чи припи­нення приватноправових відносин повністю залежить від волі їхніх учас­ників. Але проблемним залишається встановлення публічності чи приватності повноважень держави, напри­клад, у відносинах із постачання про­дукції для державних потреб. У цьому разі складно визначити мету здійснен­ня таких поставок і відповідно закупі­вель держави - чи це здійснюється для задоволення приватних інтересів, чи для забезпечення публічних інте­ресів

національної продовольчої та економічної безпеки;

- різниця правового становища учасників відносин. Публічні правовідносини характе­ризуються підпорядкуванням одних суб'єктів (приватних осіб або нижчих владно-публічних органів) іншому су­б'єкту владних повноважень. Підпо­рядкованість проявляється в можли­вості суб'єкта владних повноважень, здійснюючи свої повноваження, вирі­шувати питання про права та обов'яз­ки особи, яка бере участь у правовідносинах. Таке ж підпорядкування можна побачити й у відносинах між органами, серед яких один є вищим стосовно іншого (Кабінет Міністрів України і місцева державна адміні­страція). Вищий орган може в межах своїх повноважень давати доручення підпорядкованому органу. Підпоряд­кованість завжди має місце й у відно­синах, пов'язаних зі здійсненням на­гляду чи контролю. Підпорядкування у публічно-пра­вових відносинах ніяк не повинно впливати на рівність їхніх учасників перед законом і судом. І таке підпо­рядкування не може бути виправдан­ням для сваволі зі сторони суб'єкта владних повноважень. Юридичну рів­ність у відносинах «особа — суб'єкт владних повноважень» забезпечено встановленням на законодавчому рів­ні процедур реалізації владних повно­важень, а також взаємною відпові­дальністю. Однак необхідно зробити застереження: підпорядкування не обо­в'язково є характеристикою всіх пуб­лічно-правових відносин. Наприклад, відносини органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування позбавлені такої риси, як підпорядку­вання, за винятком хіба що відносин щодо контролю за здійсненням деле­гованих повноважень. А основою та іманентною особли­вістю приватних відносини є як пра­вова, так і фактична рівність їхніх учасників;

- різниця змісту правовідносин. У публічних відносинах їхні учас­ники можуть учиняти такі дії та виконувати свої обов'язки лише в той спосіб, який прямо передбачений у законі. У цьому полягає принцип ім­перативності. Згідно з цим принципом публічного права,— якщо існує норма права, то для суб'єкта відносин вона є єдиною юридичною підставою для виникнення певних публічних відно­син. Він також зобов'язаний викону­вати приписи лише у спосіб, визначе­ний цією нормою. Це випливає з положення ч. 2 ст. 19 Конституції Ук­раїни про те, що «органи державної влади та органи місцевого самовряду­вання, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повно­важень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України». Подібні правила виключають будь-яку можливість застосування в пуб­лічному праві аналогій (права чи закону), але допустимим і навіть до­цільним є застосування владними суб'єктами дискреційних повнова­жень. Суть цих повноважень полягає в тому, що уповноваженому законом суб'єктові дозволяється, приймаючи певне рішення, вибирати оптимальне та доцільне з-поміж кількох варіантів вирішення. Але це рішення треба приймати виходячи з принципу верхо­венства права, розуміючи під ним вер­ховенство прав людини та визначе­ність змісту і спрямованості діяльності держави на права і свободи людини та їхні гарантії. Ознака імперативності зумовлює вироблення відповідних правил творен­ня публічно-правових норм, у яких не може існувати невиключних переліків фактів, випадків, прав і повноважень у такій формі — «в інших випадках». Принципу імперативності публіч­ного права протистоїть диспозитивність приватного права, що означає можливість виникнення приватних прав та обов'язків їхніми учасниками з дій, які передбачені актами законо­давства, а також із дій, яких не перед­бачено законодавством. Спосіб вико­нання приватних прав та обов'язків, навіть визначений у законі, є лише бажаною формою поведінки учасни­ків приватних відносин, і його недо­тримання не тягтиме ніяких правових наслідків, якщо дії відповідали суті і змісту відповідних приватних відно­син і не порушували заборон, прямо визначених у законі;

- різниця форм захисту прав. Особливості процесуальних пра­вовідносин формуються виходячи зі змісту матеріальних публічних чи приватних відносин. Приватні відно­сини, для яких є характерною рівність їхніх учасників, підлягають розгляду в суді на засадах безсторонності та пов­ної реалізації змагальності й диспозитивності. Публічні правовідносини (кримі­нальні та адміністративні), через існу­вання підпорядкованості приватних осіб волі владних суб'єктів, реалізова­ній у публічних повноваженнях, мають розглядатися судом з огляду на все­бічний захист прав фактично слабшої сторони у відносинах (приватної осо­би). Це зумовлює зайняття активної позиції адміністративним судом у пи­танні встановлення всіх обставин спра­ви, які свідчать про вину публічного суб'єкта. А кримінальний суд уповно­важений виправдовувати особу в усіх випадках, коли сторона обвинувачен­ня не надасть достатніх доказів про винність цієї особи;

- характер домінуючого інтере­су у відносинах. У публічно-правових відносинах можуть проявлятися інтереси держа­ви, народу, національної меншини, територіальної громади, окремих осіб. Ці інтереси є неоднорідними і нерідко можуть суперечити один одному (ін­тереси держави — інтересам територі­альної громади, інтереси територіаль­ної громади — інтересам конкретної особи і т. д.). Інтерес, що є основою публічно-правових відносин, може бути визначений як прагнення забез­печити блага, які мають загальносу­спільну вагу, тобто блага, що є важли­вими не для однієї окремої особи, а для значної кількості людей. Інтереси держави, що є різновидом публічного інтересу, проявляються, зокрема, в потребі гарантувати національну без­пеку, суверенітет, територіальну ціліс­ність тощо. Проте встановити публічно-пра­вовий зміст відносин лише на підставі характеру інтересів досить складно з огляду на кілька моментів. По-перше, категорія «інтересу» не завжди має чітко визначений правовий зміст. По-друге, у правових відносинах часто реалізуються інтереси різного рівня. У реалізації інтересів окремих учас­ників публічно-правових відносин йдеться про рівень інтересів конкрет­них суб'єктів. У цих же відносинах завжди проявляється і рівень загаль­них інтересів, який полягає в додер­жанні інтересів не лише безпосеред­ніх учасників цих відносин, а й усіх осіб, заінтересованих у стабільності та нормальному розвитку суспільних відносин.

Отже, названі критерії в сукупності до­зволяють визначити в кожному

кон­кретному випадку, чи є ті або ті відно­сини публічно-правовими чи приват­ноправовими. У процесі встанов­лення приватності або публічності відносин, відповідно, потреби врегу­лювати їх певними способами зале­жать від ставлення суспільства до пев­ного інституту, його місця і подальшої ролі в суспільному житті [14, с. 139-140].

Таким чином, визначення в кожному конкрет­ному випадку існування певного типу правовідносин (публічних чи приват­них) дозволить суб'єктам права реалі­зовувати їхні права (повноваження) відповідним чином і з певністю перед­бачати правові наслідки за невико­нання своїх обов'язків. А в разі виник­нення спірних правовідносин особи визначатимуть суд, який здійснює захист порушених прав (цивільний чи адміністративний), та будуть готови­ми до певних процесуальних процедур із захисту своїх прав. Це стало особ­ливо актуальним із набранням чинно­сті Конституцією України 1996 р., яка поширила юрисдикцію судів на всі спори, що виникають у державі. Вод­ночас положення Цивільного кодексу України, звісно, не встанови­ли вичерпного кола фактів, на підста­ві яких виникатимуть приватні відно­сини, і вичерпного кола приватних правовідносин, та обгрунтовано від­сутнє законодавчо визначене коло публічних відносин. Тому особи зму­шені будуть самостійно встановлюва­ти тип відносин, у яких вони беруть участь, та вибирати суд, який розгля­датиме їхній спір, у випадку його виникнення.