ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Синтаксичні та стилістичні фігури

1 234

Фігури поетичного синтаксису, або стилістичні фігури – це своєрідна синтаксична побудова фраз і поєднання їх у художньому творі. Стилістичні фігури порушують норми літературної мови з образотворчою метою через посилення виразності й емоційності, уникнення одноманітності. Вони індивідуалізують мовлення автора, збагачують його емоційними нюансами, увиразнюють художнє зображення. До основних фігур поетичного синтаксису зараховують: інверсію, анафору, епіфору, кільце, паралелізм, градацію, еліпсис, риторичні запитання, звертання і ствердження, хіазм, анаколуф, паралелізм та ін.

У підручнику О. Галича, В. Назарця і Є. Васильєва "Теорія літератури" ці фігури діляться на три типи:

I. Фігури, пов'язані з відхиленням від певних логіко-граматичних норм оформлення фрази: інверсія, анаколуф, еліпсис, асиндетон (безсполучниковість).

II. Фігури, пов'язані з відхиленням від певних логічно-смислових норм оформлення фрази. В межах цього типу можна виділити три групи фігур: повтор, зіставлення, протиставлення слів та більших або менших мовних величин.

1. Фігури повтору:

а) звукові: алітерація, асонанс, повтор звуків наприкінці віршованих рядків — рима;

б) словесні повтори: слів, словосполучень, полісиндетон, плеоназм, тавтологія;

в) фразові повтори: синтаксичний паралелізм, анафора, епіфора, анепіфора (кільце), епанафора (стик).

2. Фігури зіставлення: ампліфікація, градація, парономазія.

3. Фігури протиставлення: антитеза, оксиморон.

III. Фігури, пов'язані з відхиленням від комунікативно-логічних норм оформлення фрази (риторичні): звертання, запитання, заперечення, оклики.

Ампліфікація (лат. amplificatio — збільшення, поширення). Це стилістичний прийом, який полягає у нагромадженні синонімів, однорідних виразів, антитез, однорідних членів речення для підсилення емоційного впливу поетичної мови:

Я порву ті вінки, що сплітались в добу лихоліття, розтопчу, розмету їх у попіл, у порох, у сміття. (В. Чумак)

Іноді повторюються прийменники:

За ясний сміх дитячий,

За юний спів щасливий,

За славний труд гарячий.

Вперед, полки суворі,

Під прапором свободи,

За наші ясні зорі,

За наші тихі води. (М. Рильський)

Ампліфікація може складатися з окремих речень, які повторюються:

Я ще таке маленьке, я вмію тільки бачити,

Прагну маму веселою мамою бачити,

Прагну сонце бачити в золотому капелюшку,

Прагну небо бачити в синій хустині,

Я ще не знаю, яка на запах Чеснота,

Я ще не знаю, яка на смак Підлість,

Якого кольору Заздрість, якого виміру Смута,

Яка засолона Туга, яка незглибима Любов,

Яка синьоока Щирість, яка мерехтлива Підступність,

Я ще все розкладу по полицях... (І. Драч)

Градація (лат. gradatio — підвищення, посилення, gradus — крок, ступінь) – це стилістична фігура, в якій кожне наступне однорідне слово означає посилення або послаблення певної якості. Є два види градації: наростаюча і спадаюча. Наростаюча вказує на поступове збільшення, наростання якості змальованого явища. Градація висхідна: "І в'яне, сохне, гине, гине, твоя єдиная дитина " (Т.Шевченко). Вид грації побудований на посиленні значень називають прямою, висхідною або клімаксом (грец. klimax — драбина):

Як не крути,

на одне виходить,

слід катюгам давно зазубрить:

можна прострелить мозок,

що душу народить,

думки ж не вбить! (В. Симоненко)

Градація спадаюча, нисхідна, яка відтворює поступове зменшення виділеної автором якості в предметах зображення, має назву зворотна, спадна або антиклімакс. В антиклімаксі спостерігається пом'якшення семантичної напруги:

Дивлюсь: цар підходить

До найстаршого... та в пику

Його як затопить!..

Облизався неборака;

Та меншого в пузо

Аж загуло!., а той собі

Ще меншого туза

Межи плечі; той меншого,

А менший малого.

А той дрібних.

(Т. Шевченко)

Анаколуф (грец. anakoluthos — непослідовний) – це порушення граматичної узгодженості між словами, членами речення. Хрестоматійним прикладом анаколуфа є чехівська фраза: "Подъезжая к смей станции и глядя на природу в окно, у меня слетела шляпа". Анаколуф створює комічний ефект. Герой з однойменної комедії М. Куліша "Мина Мазайло" говорить: "Жодна гімназистка не хотіла гуляти – Мазайло! Од кохання відмовлялися – Мазайло! За репетитора не брали – Мазайло! На службу не приймали – Мазайло! Од кохання відмовлялися – Мазайло!"

За допомогою анаколуфа можна передати хвилювання персонажа, він використовується для посилення експресії поетичної мови.

Повтор, або Повторення – найпростіша стилістична фігура, яка вживається у фольклорній творчості, передовсім у народній пісні та поезії, зумовлена емоційними та смисловими чинниками:
[...] Що тепер всім воля, —

врізали вам поля,

в головах тополя,

а голів нема (П. Тичина).

Повторення одного й того чи близького за змістом або звучанням слова називають тавтологією (грец. tautos—те саме і logos — слово). Тавтологічні синоніми характерні для народної творчості. Наприклад: рано-пораненьку, долом-долиною.

Вбивайте ворогів, злодюг злодійських,

вбивайте без жалю (П. Тичина)

Інша назва – плеоназм (грец. pleonasmos — надмірність, перебільшення).

Зіткнення, Підхоплення або Анадиплозис (грецьк. anadiplosis — подвоєння) – стилістична фігура, що полягає у звуковому чи словесному повторенні кінця віршованого рядка та початку наступного:

Згасає день за синіми лісами,

За синіми лісами лягла імла;

Пливуть рожеві хмари небесами,

І тихо з небесами злилась земля.

Стоять квітки, окроплені росою,

Окроплена росою, тремтить трава.

Мої думки захоплені красою,

Захоплені красою мої слова (Д.Загул).

3іткнення представляє сполуку епіфори з анафорою, „конкатенацією (лат. catena — ланцюг), тобто "ланцюговою сув'яззю". Існують й інші назви цього лексико-композиційного прийому, зокрема, О.Квятковський запропонував термін "акромонограма" (грецьк. akros — зверхній, зовнішній; mono — один; gramma — риска, знак, напис). Подеколи у значенні терміна "3." вживається "епістрофа".

Анафора (грец. anaphora — виношу на гору, виділяю) – повторення однакових звуків, слів або словосполучень на початку речення або віршового рядка, строфи. Розрізняють анафору лексичну, строфічну, синтаксичну, звукову.

Лексична:

Без вітру не родить жито,

Без вітру вода не шумить,

Без мрії не можна жити,

Не можна без мрії любить. (М. Сом)

Строфічна: у вірші Б. Олійника "Мати сіяла сон" строфи починаються словосполученням "Мати сіяла сон, льон, сніг, хміль ".

Звукова: "Любочці нашій складаю співаночку: // Любонько, любь, любов'ю, любляночку " (Любов Голота).

Синтаксична: "А ти десь там, за даллю вечоровою, //А ти десь там, за морем тишини " (Ліна Костенко).

Епіфора (грец. epiphora — перенесення, віднесення далі) – стилістична фігура, заснована на поєднанні однакових слів у кінці речень, поетичних рядків або строфи. Наприклад:

Усмішка твоя – єдина,

Мука твоя – єдина,

Очі твої – одні. (В. Симоненко)

Симплока (грецьк. symphloke — сплетіння), або Сплетіння – складна синтаксична конструкція, в якій граційно поєднується анафора з епіфорою. Широко вживається у фольклорі:

Чи не ті ж мене саблі турецькі порубали, що і вас?

Чи не ті ж мене стрілки яничарки постріляли, що і вас?

Властива поезії:

Я сьогодні не прийду додому —

Де я?

Я сьогодні в Київ не приїду —

Де я?

Я сьогодні не дивлюсь на тебе —

Де я?

Я сьогодні — вчора й позавчора —

Де я? (М.Вінграновський).

Включення, Кільце або епістрофа (грец. epіstrophe — обертання) – фігура: повторення того ж самого слова чи групи слів у реченні або періоді; в поезії – на початку та в кінці строфи, або вірш. тв. Приклад:

І вибухли сльози щирі

— без міри

На моє дитинство ясне

— прекрасне,

На молодість дику, пінну

— вершинну,

На вік мій зрілий, зрілий

— прозрілий:

І вибухли сльози щирі

— без міри ...

(Є.Маланюк)

Рефрен (фр. refrain), або Приспів – повторення групи слів, рядка або кількох віршових рядків у строфах. Подеколи набуває жанрових ознак, як-от в "Елегії з рефреном" В. Підпалого:
[...] А втім, мені легко-легко,

бо знаю: вернулись птахи —

трава забуяє вгору;

а втім, мені легко-легко,

бо знаю: вернулись птахи —

научать літати листя;

а втім, мені легко-легко,

бо знаю: вернулись птахи —

повіє весняний вітер;

а втім, мені легко-легко,

бо знаю: вернулись птахи —

у гніздах пташата будуть...

Хіазм (грецьк. chiаsmos — хрестоподібне розташування у вигляді грецької літери X) – вживаний у поезії мовностилістичний прийом, котрий полягає у переставленні головних членів речення (різновид інверсії) задля увиразнення віршованого мовлення:

Кіптява свічка й ніж щербатий,

червінна королева з карт (Б.-І.Антонич).

Хитнувся ґвалт розбуджених церков,

І, кинувшись од ватри стрімголов,

Упав на степ бунтарських тіней кетяг (М. Бажан).

Іноді трапляються і звукові X. як різновид анаграми: "Зілляло лави і вали" (О.Стефанович).

Антитеза (грец. antithesis — протилежний) – це зворот мови, у якому протиставляються протилежні явища, поняття, людські характери. Наприклад:

Навіть трудно розказати,

Що за лихо стало в краю, -

Люди мучились, як в пеклі,

Пан втішався, мов у раю. (Леся Українка)

Антитезу, посилену словесним або кореневим повтором, називають антиметаболою (грец. Antimetabole – вживання слів у зворотному напрямку).

Як в нації вождя нема,

Тоді вожді її поети. (Є. Маланюк)

Антифраза, або Антифразис (грецьк. antiphrasis — затемнення) – вживання слів та виразів у протилежному значенні. подеколи іронічно:

Марную день на пошуки незримої

німої суті в сутінках понять.

Шалене слово загнуздавши римою,

влітаю в ніч. Слова мене п'янять.

Я – алкоголік страченої суті,

Її Сізіф, алхімік і мурах.

Мої слова, у чоботи не взуті,

спливають кров'ю на її тернах [...] (Ліна Костенко).

А. знаходить також найповніше поширення у творах гумористичного та сатиричного спрямування.

Асиндетон (грец. asyndeton — безсполучниковість) – стилістична фігура, яка полягає у пропуску сполучників, що зв'язують окремі слова і фрази. Асиндетон надає розповіді стислості і динамічності: "Полк тоді саме наступав у горах північним берегом Дунаю. Безлюдний похмурий край. Голі шоломи сопок, темні масиви лісів. Урвища. Провалля. Розмиті проливними дощами дороги" (О. Гончар).

Полісиндетон або багатосполучниковість (грец. polysyndeton від polys — численний і syndeton — зв'язок) — стилістична фігура, яка полягає в повторенні однакових сполучників. Полісиндетон використовується для виділення окремих слів, він надає мові урочистості:

І беруть його під руки,

І ведуть його у хату,

І вітає Яриночка,

Мов рідного брата. (Т. Шевченко)

Багатоприйменниковість – стилістична фігура, різновид повторення: вживання одного й того ж прийменника перед синтаксично пов’язаними словами, коли це не відповідає граматичним нормам, не пов’язано з версифікаційними вимогами, але концентрує увагу реципієнта на певному предметі. Приклади з фольклору: “Ой з-за гори, та з-за зеленої, й з-за кам’яної”; варіант — “Ой з-за гори, та за крутої, ой з-за гори”. Приклад з літератури:

Посоловів од співу сад,

Од солов’їв і од надсад,

І од самотньої свічі,

І од жалких зірок вночі.

(В.Стус)

Еліпсис, еліпс (грец. еllеірsis — опущення, недостача) – це пропуск у реченні слова чи словосполучення, яке зрозуміле з конкретної ситуації або контексту. Еліпсис надає мові лаконічності й емоційного наснаження:

Там повіє буйнесенький,

Як брат заговорить. (Т. Шевченко)

Недомовлені, обірвані речення називають обривом. Обриви передають хвилювання того, хто говорить:

Іди... міряють... Андрій видивився на неї.

Вона не могла говорити, притисла рукою серце і важко дихала...

— Іди ж, міряють-бо...

— Хто міряє? Що?

— Пани, ох! Наїхали, будуть землю ділити. (М. Коцюбинський)

Часом речення обірване тому, що той, хто говорить, не наважується сказати все. Героїня поеми Шевченка "Наймичка" не може сказати синові Маркові, що вона його мати:

"Я не Ганна, не наймичка,

Я..." —

Та й оніміла.

Незакінченість, уривання речення, для передання схвильованості мови, називається апосіопеза (грец. aposiopesis — умовчання):

А я вже думав одружитись,

І веселитися, і жить,

Людей і Господа хвалить,

А довелося... (Т. Шевченко)

Зевгма (грецьк. seugma — зв'язок, ярмо) – стилістична фігура, яка виникає при об'єднанні однорідних членів, переважно підметів, одним дієслівним присудком, який відноситься тільки до одного з цих членів, наприклад:

Затихло все... Тільки дівчата

Та соловейко не затих (Т.Шевченко).

Стоїть сторозтерзаний Київ

і двістірозіп'ятий я (П.Тичина).

Інверсія (лат. inversio – перестановка). При інверсії порушується прямий порядок слів у реченні. Група підмета може стояти після групи присудка: "І шумів весняним шумом широкий шлях, велично і легко здіймаючись над притихлим перед пробудженням безмежним привіллям" (М. Стельмах).

Поширеним видом інверсії є постпозитивна постановка прикметників: прикметники стоять після іменників. Наприклад:

Я на гору круту крем’яную

Буду камінь важкий підіймать. (Леся Українка)

Паралелізм (грецьк. parallelos — той, що рухається поряд) – аналогія, уподібнення, спільність характерних рис або чину. Найчастіше трапляється у синтаксичних ситуаціях, відомих із фольклорної традиції, принаймні за піснями легендарної Марусі Чурай, в яких витворюється психологічний П.:

Як ми кохалися, як зерно в горісі,

Тепер розійшлися, як туман по лісі!

Як ми кохалися, як голубів пара,

Тепер розійшлися, як чорная хмара!

На відміну від порівняння П. виконує композиційну функцію, пов'язує певні мотиви чи елементи стилю у художньому творі, особливого значення йому надається у ліричному сюжеті, зокрема від доби романтизму, коли пейзаж втратив риси описовості, набувши лірично-емоційної специфіки} Досить поширеним був цей прийом в українській поезії. Так, вірш І. Франка "Червона калино, чого в лузі гнешся..." побудований на основі прямого тематично-синтаксичного двочленного П., притаманного народним пісням. Водночас розрізняються строфічний П., як у ряді сатиричних поезій В. Самійленка ("Ельдорадо"), ритмічний ("Замість сонетів і октав" П. Тичини, де враховується принцип чергування строфи та антистрофи), звуковий, часто у вигляді панторими. Інколи поряд із прямим П. вживається і зворотний П., де, попри частку "не", підкреслюється не відмінність, а збіг основних рис зіставлюваних явищ:

Не милуй мене шовково,

Ясносоколово (П. Тичина).

Перенесення, або Анжамбеман (фр. enjambement) – віршовий прийом, який полягає у перенесенні фрази або частини слова з попереднього рядка у наступний, зумовлений неспівпаданням ритмічної паузи із смисловою, хоч рядок при цьому втрачає свою інтонаційну викінченість. Розрізняють три різновиди П. Найпоширеніший – rejet – фраза, що заповнює попередній рядок, а завершується на початку наступного. Досить часто спостерігається у віршах Т. Шевченка:

Не смійтеся, чужі люде!

Церков-домовина
Розвалиться...із-під неї

Встане Україна.

Вживається також contre-rejet – фраза, яка розпочата в кінці першого рядка і повністю заповнює наступний рядок:

Люби мене майбутню!

А яку —

Цього, напевно, я й сама не знаю (Любов Горбенко).

Трапляється і double-rejet — фраза, яка починається в кінці першого рядка і завершується на початку наступного, посилюючи експресію поетичного мовлення:

Вертаюсь по Кузнечній. Сонце

ще тільки-тільки. Так: мов тінь

квачем (П. Тичина).

Перифразом(грец. Periphrasis — описовий вираз) називається заміна прямого найменування предмета непрямим його означенням, даним у формі описового словесного зворота, що вказує на предмет, виділяючи його побічні ознаки. Як вказував Б. Томашевський: «...перифраз побудований на визначенні предмета замість прямого його найменування». Наприклад: «Над морем високо, на непорушній скелі, // Квіт чарівний на мертвому стеблі, // горить вогонь, — щоб у морській пустелі // знаходили дорогу кораблі» (Є. Плужник; мається на увазі маяк); «...с длинных усов, напудренных тем неумолимым парикмахером, который без зову является и к красавице, и к уроду и насильно пудрит уже несколько тысяч лет весь род человеческий» (М. Гоголь; парикмахер — це час).

Риторичні фігури

Фігури, пов'язані з відхиленням від комунікативно-логічних норм оформлення фрази, називаються риторичними. Риторичні фігури побудовані на словесних зворотах, які мають умовно-діалогічний характер. Серед риторичних фігур виділяють звертання, запитання, ствердження, заперечення, оклики. Вони не пов'язані з живим спілкуванням і не вимагають відгуку на них, оскільки самі містять відгук.

Риторичні запитання — це такі запитання, які не вимагають відповіді. Вони зосереджують увагу на питанні, про яке йдеться у творі:

Хто може випити Дніпро,

Хто властен виплескати море,

Хто наше золото-серебро

Плугами кривди переоре?

Хто серця чистого добро

Злобою чорною поборе? (М. Рильський)

Риторичні звертання (апострофа) – це звертання до абстрактних понять, неживих предметів або відсутніх людей як до присутніх: "Благословенна будь, моя незаймана дівице Десно... Далека красо моя! Щасливий я, що народився на твоєму березі" (О. Довженко).

Земле рідна!

Мозок мій світліє,

І душа ніжнішою стає,

Як твої сподіванки і мрії

У життя вливаються моє. (В. Симоненко)

Риторичні вигуки (оклики) або екскламація вживають як засіб заклику, вияву захоплення, радості.

Вставай, хто живий, в кого думка повстала!

Година для праці настала! (Леся Українка)

Риторичні заперечення. Вони мають форму відповіді на вірогідне припущення, думку уявного співрозмовника.

Ні, друже мій, не та родина!

Сучасна пісня – не перина. (І. Франко)

О недаремно, ні, в степах гули гармати. (В. Сосюра)

Риторичні ствердження — фігури, які підкреслюють незаперечність сказаного автором. Наприклад:

Так! Я буду крізь сльози сміятись. (Леся Українка)

1 234