 ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ Сила воли ведет к действию, а позитивные действия формируют позитивное отношение Как определить диапазон голоса - ваш вокал Игровые автоматы с быстрым выводом Как самому избавиться от обидчивости Противоречивые взгляды на качества, присущие мужчинам Вкуснейший "Салат из свеклы с чесноком" Натюрморт и его изобразительные возможности Применение, как принимать мумие? Мумие для волос, лица, при переломах, при кровотечении и т.д. Как научиться брать на себя ответственность Зачем нужны границы в отношениях с детьми? Световозвращающие элементы на детской одежде Как победить свой возраст? Восемь уникальных способов, которые помогут достичь долголетия Классификация ожирения по ИМТ (ВОЗ) Глава 3. Завет мужчины с женщиной
Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.
| Додаток для семінару з віршування № 2
Види тропічних форм
ТРОПАМИ (з грецької – зворот) називають слова, вжиті у переносному чи зміненому значенні. При цьому беруться до уваги вторинні (конотативні) ознаки предмета або явища, котре називається, основне ж значення слова (денотат) залишається поза увагою. Тропи дають змогу коротко і яскраво схарактеризувати особливість того, про що йде мова. Тропи зустрічаються іноді і в розмовній мові („хвіст черги", „серце як камінь", „язик до Києва доведе" тощо), але найчастіше використовуються у художніх творах як один з важливих засобів індивідуалізації та типізації, витворення повнокровних художніх образів. Головна властивість тропів – яскраво характеризувати одне явище через інше на основі їх подібності. До основних видів тропів зараховують: порівняння, епітет, метафору, метонімію, синекдоху, алегорію, іронію, гіперболу, перифраз, оксиморон та ін.
Алегорія (грец. аllegоrіа — іносказання) – спосіб двопланового художнього зображення, що ґрунтується на приховуванні реальних осіб, явищ і предметів під конкретними художніми образами з відповідними асоціаціями з характерними ознаками приховуваного.. П. Волинський вважає алегорію видом метафори, Г. Абрамович – окремим видом тропа. Алегоричні образи використовуються в байках, прислів'ях, приказках, у ліричних творах. У казках і байках вовк — пожадливий, жорстокий, лисиця – хитра, осел – упертий. Алегоричні образи використовуються для називання творів ("Досвітні огні" Лесі Українки, "Каменярі" І. Франка, "Кобзар" Т. Шевченка). На алегоріях побудовані загадки і прислів'я: пастух рогатий; доки сонце зійде, роса очі виїсть; прийде коза до воза. Алегоричну мову називають езопівською (від імені давньогрецького байкаря Езопа).
Символ (грецьк. symbolon — умовний знак, натяк) – предметний або словесний знак, який опосередковано виражає сутність певного явища (лотос – С. божества в індійців, хліб-сіль – С. гостинності в українців, блакитний колір – С. надії та ін.), має філософську смислову наповненість, тому не тотожний знакові. С. тісно пов'язаний з наукою, міфом, вірою, поезією але не зводиться до них, тяжіє до певного узагальнення, на відміну від алегорії, що проявляється в конкретному образі. С. постає процесом активного перетворення внутрішнього на зовнішнє і – навпаки, відмінністю внутрішнього і зовнішнього. Тому С. не збігається за своїм значенням з будь-яким тропом. Коли метафора, скажімо, виконує характеризаційну функцію, не відаючи семантичних обмежень, зосереджуючись в образній оболонці, то С. існує в безкінечно означальній ролі, тяжіючи до загальної ідеї, прагнучи розширення її змісту, а не повного визначення. Тому метафора зумовлюється власне художніми чинниками, на відміну від С., що базується на позахудожніх, передовсім філософських потребах езотеричного знання. С. виповнене Святе Письмо. Широко застосовував образи-символи у своїй творчості Т.Шевченко: степова могила – символ героїчного минулого українського народу; буйний вітер – символ волі; тополя – самотня дівчина; барвінок – символ дівочої чистоти.
Антономасія (грецьк. antonomddzo — перейменування) – поетичний троп, який вживається у непрямому, часто метонімічному називанні літературного персонажа або зображуваного явища іменем міфічного чи літературного героя. Типовий приклад А. з поезії О.Влизька: [...]... хочу вірити, що от надійде знов любити працю новий ліричний Гесіод! І ось встає із піни Понту Над хвиль розгойданим свічадом Співуча мрія горизонту – Сліпуча Степова Еллада (Є, Маланюк). "Степова Еллада" у поезії Є.Маланюка означала Україну, втілювала в собі риси довершеної краси та шляхетної гармонії на противагу іншим, полярним їй символам - "Чорної Еллади", "Антимарії" та ін. Гіпербола (грец. hyperbole — перебільшення) – це образний вислів, який становить художнє перебільшення. О. Потебня писав, що гіпербола "є наслідок якогось сп'яніння в почуттях, що перешкоджає бачити речі в їхніх звичайних розмірах". А сльоз, а крові!? Напоїть Всіх імператорів би стало З дітьми і внуками, втопить В сльозах удов'їх... (Т. Шевченко) Протилежний до гіперболи троп має назву мейозис (грец. meiôsis — зменшення). Це образний вислів, який полягає у навмисному зменшенні міри або властивості чого-небудь: нічого собі — замість добре.
Літота (грец. litotes — простота) – надмірне поетичне применшення. У народних казках: хлопчик-мізинчик. Бабуся "малесенька, ледве од землі видно " (Марко Вовчок).
Евфемізм (грецьк. euphemismos, від еu — добре maphemi — кажу) – благозвучне слово або вираз, вжите для заміни непристойних, небажаних чи заборонених. Має давнє міфологічне коріння, коли не дозволялося називати певний тотем; власне – різновид табу, стилістичний прийом, близький до перифразу, витворений культурою народного світобачення (так, "ведмідь" досі має евфемічну назву "вуйко"). Досить часто Е. вживали як замаскований спосіб вираження думок, як різновид езопівської мови, коли бажано уникати прямого висловлення. Таким прикладом може бути "Балада про наклеп" А.Малишка, де мовиться про "хитрого чоловічка" – хворобливого інтригана і наклепника, який нарешті розкрив свою справжню суть, хоч імені його так і не було названо: А вже як тонув, то люди у крик: Рота відкрив – два жала гадючі Прикрили чорний шершавий язик.
Перифраз, Перифраза (грецьк.periphrasis — описовий вираз) – мовний зворот, який вживається замість звичайної назви певного об'єкта і полягає в різних формах опису його істотних і характерних ознак. П. можуть бути як довільні, так і фразеологічні сполучення слів: майстер сцени – артист, театральний режисер; благородні птахи – лебеді; чорне золото – вугілля; бити себе в груди – каятись; накивати п'ятами – втекти і та ін. У науково-популярних і публіцистичних текстах П. часто використовують, щоб уникнути повторень і водночас висловити авторське ставлення до об'єкта розповіді: Геродота називають "батьком історії", Ольгу Кобилянську – Гірською орлицею", Лесю Українку - "дочкою Прометея". До П. належить і заміна авторського "Я" - "ваш покірний слуга", "автор цих рядків". Від частого вживання, зокрема в засобах масової інформації, позитивні якості П. нівелюються і перетворюються на штамп (королева полів, солодкі корені).
Епітет (грец. epitheton — прикладка) – це художнє означення, яке виділяє в зображуваному характерну ознаку чи рису і викликає певне ставлення до нього. Епітети виражаються прикметниками (ніжний, квітчастий), прислівниками (весело, привітно), дієприкметниками (задиханий, знесилений, пожований, написаний), дієприслівниками (витріщивши, підскакуючи), іменниками (чарівниця-зима, Дніпро-Славутич, зайчик-побігайчик), числівниками: "Це той первий, що розпинав І Нашу Україну" (Т. Шевченко "Сон"). Є різні класифікації епітетів. Виділяють епітети прості, складні, зорові, слухові, нюхові, живописні, психологічні. За змістом епітети ділять на зображувальні або описові і ліричні. В ліричних є оцінний елемент (чарівна ніч, сяючі очі). О. Галич ділить епітети на характерологічні або пояснювальні і посилювальні, постійні, контекстуально-авторські, прикрашальні. Характерологічні підкреслюють найхарактернішу ознаку предмета, а посилювальні "не просто виділяють характерну рису предмета, а ще й посилюють її". Наприклад: "Прокинеться кривава зрада, і стисне віроломний ніж" (Є. Маланюк). Постійними є ті епітети, які часто стоять при одних і тих же словах: "шлях" - битий, "козак" — молоденький, "кінь" – вороненький, "море" – синє. "Контекстуально-авторським називається епітет, який виділяє не постійну – супровідну, канонізовану в межах літературного або індивідуального стилю ознаку предмета, а таку рису, яка видається характерною в предметі за певних обставин у тому конкретному контексті, в якому про цей предмет згадується. Контекстуально-авторський – це епітет, що є переважною прикметою реалістичного стилю, який вимагає точності, а не виключно поетичності висловлювання, відповідності, реалістичності означуваного в предметі самому означеному предметові, тим конкретним обставинам, у зв'язку з якими даний предмет згадується". Наприклад: "Проса покошено. Спустіло тихе поле. // Холодні дні з високою блакиттю // Не повернуть минулого ніколи: // Воно пройшло і вже здається миттю!" (М. Рильський). Що ж до прикрашальних епітетів, то вони були у широкому вжитку в романтичному і класицистичному стилях. П. Волинський, крім постійних епітетів, називає метафоричні, залізна воля, чорна нудьга, мертва тиша, метонімічні: "Той неситим оком І за край світа зазирає..." (Т. Шевченко), гіперболічні: "Безмежнеє поле"', іронічні: колегіальний ум, мудрий осел, вовк-пастух. О. Веселовський виділяє синкретичні епітети, їх виникнення пояснює синкретизмом (злитістю) наших сприймань (зорових, слухових, дотикових). Таке явище називають художньою синестезією. У поемі "Похорон друга" П. Тичина використовує образи синього плачу і синього снігу: Вже сумно вечір колір свій міняв З багряного на сизо-фіалковий, Я синій сніг од хати відкидав і зупинився... Синій, оркестровий долинув плач до мене.
Метафора (грецьк. metаphora — перенесення) – один із основних тропів поетичного мовлення. В М. певні слова та словосполучення розкривають сутність одних явищ та предметів через інші за схожістю чи контрастністю. Вона не може бути "скороченим" порівнянням, тому посідає синтаксичне місце, призначене для предиката ("пакіл неба цвіте глечиками хмар" — В.Голобородько). Це — перехід інтуїтивного осяяння у сферу раціональних понять. І чим далі містяться один від другого протиставні розряди об'єктів, тим яскравіша М., яка прагне, на відміну від символу, зосередитися в образній оболонці: Вечір крапчастий в деревах моркву гризе. Під засушеною квіткою хата сторінку чита. В клубок білих ниток заховався кіт, дивиться на кашель, що візерунком синім коло баби спить (М. Воробйов). Сконцентровуючи та узгоджуючи у своєму потужному семантичному полі найвіддаленіші чи найнесумісніші асоціації, М. постає суцільним непочленованим тропом, який може розгортатися у внутрішній сюжет, не сприйнятний з погляду раціоналістичних концепцій. М. тут подібна до загадки, але з тією відмінністю, що не підлягає декодуванню, вимагаючи визнання за собою нової реальності, розбудованої за естетичними принципами.
Видом метафори є Персоніфікація (лат. persona — особа і facere — робити) – це надання предметам, явищам природи почуття властивостей людини, олюднення. Іноді персоніфікацію називають уособленням. У словниках літературознавчих термінів ці поняття розрізняють. Уособлення чи прозопопея (грец. prosopopeia) – це перенесення властивостей живих істот на предмети, явища природи, абстрактні поняття, оживлення їх. Персоніфікація може бути простою і поширеною (розгорненою). Прості – лаконічні: "Підійшов вечір. Засвітив зорі" (П. Тичина). Вони переносять одну-дві риси живої істоти на предмет або явище. Розгорнені створюють цілий образ, картину, вони використовуються у тих творах, де с казкові мотиви, у народних баладах. Найчастіше зустрічається антропо-, зоо-, ботаноморфна метафоризація. 1. Переживання людей змальовуються як живі, здатні діяти істоти: туга точила серце, ревнощі штовхали на злочин. 2. Оречевлення (опредмечення) душевних якостей людини: глибокий сум, темна особа. 3. Уподібнення людських переживань, дій, якостей до явищ природи: Не дивися так привітно, яблуневоцвітно. (П. Тичина) 4. Ототожнення явищ природи за принципом подібності з частинами людського, тваринного, рослинного організму: вухо відра, підошва гори. 5. З розвитком абстрактного мислення з'явився такий вид оречевлення (опредмечення), в якому абстрактні явища і процеси ототожнюються за принципом подібності з явищами і процесами матеріального життя: крик моди, корінь зла, яблуко розбрату, джерело насолоди, гострота проблем, глибина узагальнень.
Метонімія (грецьк. metonimia — перейменовувати) — різновид тропа, близького до метафори, в якому переноситься значення слів з певних явищ та предметів на інші за суміжністю. Читаючи у В.Сосюри "Місто взяло в ромби і квадрати / всі думки, всі пориви мої...", читач уявляє не тільки кострубаті контури урбанізованого міста, а й психологічний стан людини, яка вперше опинилася в такому неприродному (штучному) середовищі. У цьому відмінність М. від метафори, в котрій ніколи часткове не замінює ціле. М. подеколи розгортається в ліричний сюжет, як, принаймні, в одному з віршів Т.Мельничука, написаному під час заслання, де вона увиразнюється в пуанті. вчуся в таборі грати на бандурі бо думаю собі поки я в таборі то хай хоч навчуся грати на бандурі і вчуся вчуся а то у мене нічого не виходить струни з-під пальців тікають на Україну.
Синекдоха – це кількісна метонімія (грец. Synekdoche — переймання, співвіднесення), вид тропа, в основі якого кількісні відношення між предметами; образний вислів, заснований на кількісному зіставленні предметів, явищ, на заміні цілого частиною, множини одниною. Види синекдохи: 1. Заміна множини одниною: студент пішов допитливий. "І на оновленій землі // Врага не буде, супостата // А буде син і буде мати " (Т. Шевченко). 2. Заміна однини множиною: "як ми себе почуваємо? " (лікар до хворого). 3. Заміна цілого частиною: "Настали своє серце і руку... //Наступи на горло вороже"(М. Рильський). 4. Заміна частини цілим: "Стояла я і слухала весну" (Леся Українка). 5. Заміна родового поняття видовим: "Ой піду я, піду понад Дунаями " (Дунай у значенні ріки). Берегти копійку. 6. Заміна видового поняття родовим: двоногий ссавець (людина). 7. Заміна неозначеного числівника означеним: сім раз відміряй, а раз відріж.
Порівняння (лат. comparatio) – це троп, у якому один предмет, подія зіставляються з іншими, у яких ці особливості виявлені різко, яскраво. Порівняння виконують зображальну і емоційно-оціночну роль. У літературознавстві виділяють порівняння прості, поширені, заперечувальні, порівняння-запитання. Простим порівнянням є таке, в якому порівнювані предмети зіставляються за однією або кількома однорідними ознаками. Прості порівняння утворюються за допомогою сполучників як, мов, немов, ніби, наче, нібито, начебто, гейби, буцім. Безсполучниково: 1) за допомогою предиката: подібний, нагадує, схожий, скидається; 2) формою орудного відмінка: блискавкою промайнула думка; 3) опусканням сполучника: "Книга – морська глибина" (Іван Франко). А. Ткаченко ділить прості порівняння на загальновживані: "Гарна як намальована", поле як море та індивідуально-авторські: "У нього очі – наче волошки в життя" (Андрій Головко); "Моя душа, немов черешня, // Понад снігами зацвіла " (Д. Павличко). Розгорнені (поширені) порівняння – це такі, у яких порівнювані предмети зіставляються за кількома ознаками. Розкриваючи ряд ознак одного або групи предметів, вони створюють картину, всебічно змальовують предмет: "По обидва боки Руського потоку стояли два високі, але не круті гребені гір, неначе дві велетенські зелені хвилі на морі піднялися рядком, а далі збіглись докупи краями, злилися і тут підскочили вгору білою піною" (І. Нечуй-Левицький). Виділяють порівняння прямі (позитивні) й заперечувальні (заперечні, зворотні). Прямі: очі як зорі. Заперечу вальні порівняння побудовані не на зіставленні, а на протиставленні предметів або явищ: Ой тож не зоря, Ой тож не ясна, Ой тож моя молода дівчина По водицю ішла. Порівняння-запитання – це такий вид порівняння, коли образ, що порівнює, ставиться у формі запитання: Глянь, у скелях височенних... ... чи там гнізда ластівок? Ні, се нори для аскетів. (І. Франко)
Оксиморон (оксюморон) – (грец. oxymoron — дотепно-безглузде від oxys — гострий, moros — безглуздий) – це образний вислів, у якому поєднуються ніби несумісні, протилежні за змістом, контрастні поняття. Наприклад: бідний багач, солодка мука, дзвінка тиша, живий труп, сміх крізь сльози, щасливе горе, веселий цвинтар. З оксимороном споріднена катахреза (грец. katachrêsis – зловживання). Катахреза – поєднання понять і виразів всупереч їх буквальному змісту. Це сполучення слів логічно не узгоджених між собою: кольорова білизна, червоне чорнило. У художній літературі використовується як експресивний засіб: "Білим жалем вечір кинув тіні //Білим жалем шум пороші " (В. Чумак). Катахреза зустрічається в назвах творів: "Веселий похорон " В. Симоненка, "Ніж у сонці "І. Драча. Художня лексика
Мова – першоелемент літератури, засіб образного відтворення предметів, явищ, змістовна форма. Мову можна умовно розділити на розмовну, літературну і художню. Вони входять в загальнонаціональну. Розмовна мова – ненормована мова повсякденного спілкування. Літературна мова– мова, нормалізована правилами граматики, чиста, відшліфована. Вона формується на основі народної, з’являється на високому рівні розвитку нації. В основі української літературної мови лежить мова Київської, Полтавської і Черкаської областей. Літературною мовою пишуть наукові праці, друкують газети, журнали, нею користуються в школах, радіо, на телебаченні. Розрізняють науковий, науково-популярний, ораторський, публіцистичний, офіційно-діловий (канцелярський) стилі. Наукова мова послуговується поняттями відповідних наук (хімії, математики, літературознавства...). У діловій мові використовуються канцеляризми (лексичні і синтаксичні). Художня мова – літературна, але не обмежується лише літературною. У своїх творах письменники використовують діалектизми, професіоналізми, архаїзми, слова у прямому і переносному значеннях. Вона містить оцінюючий елемент різного забарвлення: співчуття, зневагу, обурення, презирство, захоплення. Образному відтворенню думок, почуттів, переживань сприяють такі лексичні засоби: Автологія (від грец. autos — сам і logos — слово) – вживання слова в його власному прямому значенні на відміну від переносного. Чисто автологічний текст – досить рідкісне явище. Як класичний взірець наводять поезію Т.Шевченка “Садок вишневий коло хати”. Металогія – (грецьк. meta — через, після та logos — слово) — вживання слів у переносному значенні на відміну від автології, основа розбудови тропів. Приклад яскравого металогічного мислення – лірика М.Воробйова: Вода догоряє під кленом. В ній клен догоряє під кленом. І скляр зупинився, стоїть... Не треба – кажу – не скліть. Звичайна осіння картина у металогічному баченні поета набуває глибокої філософської місткості, переймається гостро драматичним переживанням.
Алюзія – (лат. allusio — жарт, натяк) – різновид запозичення. Художньо-стилістичний прийом, натяк, відсилання до певного літературного твору, сюжету чи образу, а також історичної події з розрахунку на ерудицію читача, покликаного розгадати закодований зміст. Подеколи вживається як особливий різновид алегорії, пов’язаної з фактами дійсності ("Піррова перемога"). Цікавий приклад А. спостерігається в поезії Юрія Клена "Шляхами Одіссея" ("...де рідна на тебе чекає Ітака / І занедбаний твій маєстат"), що асоціюється із прикінцевими словами сонета М.Зерова "Kapnos tes patridos" ("Дим батьківщини"): "Там цілиною йдуть леміш і рало, / Там зноситься Ітаки синій дим?", присвяченого Юрію Клену напередодні його рееміграції до Німеччини. Гомерівська Ітака для обох поетів символізувала Україну, з якою кожному з них випадала вимушена розлука. Алюзія розрахована на те, що читач помітить і сприйме її в зіставленні з першоджерелом і належним чином зрозуміє сенс уживання. У цьому відмінність від ремінісценції, з якою її часто плутають. За джерелами алюзії бувають антично-міфологічні (“Авгієві стайні”, “Політ Ікара”), біблійні (“Безодні небесні розкрилися”, “Всесвітній потоп”, “Сіль землі”, “Поцілунок Юди”), історичні (“Ганнібалова клятва”, “Сорок віків дивляться на вас”), політично-публіцистичні (“Чорна сотня”), літературні (“Вічний революціонер”).
Ремінісценція (лат. reminiscentia — згадка) – відчутний у літературному творі відгомін іншого літературного твору. Проявляється в подібності композиції, стилістики, фразеології. Р. – це здійснюване автором нагадування читачеві про більш ранні літературні факти та їх текстові компоненти. Є одним з носіїв смислу; компонент форми, що має змістово-семантичне значення, образ літератури в літературі. Р. має дуже широкий діапазон функцій. Може бути дзеркалом культурного тла середовища, відтворенням художньої атмосфери часу; нерідко включається в літературну полеміку і має зв'язок із пародіюванням створеного раніше. Р. можуть бути явними (пряме цитування) або опосередкованими, підтекстовими. За своєю функцією, літературною суттю Р. дуже подібна до стилізації та алюзії. Однак, на відміну від них, загалом не усвідомлена автором – виникає внаслідок сильного впливу на нього творів інших письменників. Р. мають місце в творах багатьох українських письменників, наприклад, у творі М. Йогансена "Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки Альцести у Слобожанську Швейцарію", навіяні творами Л. Стерна, В. Шкловського, Б. Пастернака, В. Поліщука.
Синоніми (грец. synonimos — однойменний) – це слова близькі за значенням, але різні за звучанням. Синоніми дають можливість письменникові уникнути повторення одних і тих же слів, надають мові відповідного інтонаційного забарвлення. Маланка в повісті "Fata morgana" лає Андрія: "Вона його вичитувала, вона його сповідала, вона кропила його, підкурювала і садила чортами так обережно, як тільки можна було в неділю, по Службі Божій". І. Котляревський, змальовуючи мандрування героя, в гумористичному плані використовує синоніми: Єней по берегу попхався І сам не знав, куди слонявся, Аж гульк – і в город причвалав.
Антоніми (грецьк. anti — префікс із зазначенням протилежності та оnymа — ім'я, назва) – пари слів, які вживаються в художній літературі як лексична антитеза, зважаючи на їхню смислову бінарну опозицію (високий – низький, добрий – лихий, світлий – темний, верховина – долина і т.ін.). Вони широко застосовуються в усному мовленні, зафіксовані у фольклорі. Цей досвід gереймають письменники, називаючи антонімічними свої твори (М.Стельмах – "Правда і Кривда", Л. Первомайський – "Гіркий мед", В.Міняйло – "Зорі й оселедці" і та ін.). Подеколи слова набувають антонімічного значення лише в межах художнього контексту ("Засміялося серце у тузі" – П. Тичина; "Жива і скошена тече в мені трава" – А.Кичинський та ін.) або правлять за композиційний принцип ліричного сюжету): зверху й знизу знизу й зверху ззаду й спереду променіє це невмираюче життя око оглядає думка думає себе незмінно змінна [...] (М.Царинник).
Омоніми (від грец. homos — однаковий і грец. onyma — ім'я) — це слова, які однаково звучать та пишуться, але мають різне значення. В народі омоніми часто не відрізняються від омографів та омофонів. Омоніми з'являються внаслідок: - звукових змін у слові у процесі розвитку мови; - смислових змін у слові у процесі розвитку мови; - випадкового збігу звучання слова рідної мови та запозиченого з іншої мови; - випадкового збігу звучання форми різних слів. Розрізняють омоніми: повні (абсолютні) — омоніми, у яких збігається уся система форм. Наприклад, ключ (від замку) – ключ (джерело), рукав (елемент одягу) – рукав (річки). часткові – омоніми, у яких збігаються за звучанням не всі форми. Так, слово кадри, що означає склад працівників, вживається тільки у множині, а слово кадри, що означає окремі сцени чи епізоди з кінофільму, знімки на кіноплівці, є формою множини іменника кадр. Омофони (фонетичні омоніми) – це слова, однакові за звучанням, але різні за написанням (стати по три – потри; вгорі – в горі). Омографи (графічні омоніми) – це слова, які однаково пишуться, але фонетично відрізняються. В українській мові вони зазвичай різняться тільки наголосом (по́тяг – потя́г; за́мок – замо́к; бра́ти – брати́). О. часто зустрічаються в літературних, зокрема поетичних текстах: Омонімічні рими – рими, що однаково вимовляються, але мають відмінне значення. Подеколи цілком свідомо деякі автори експериментують з О.р., навіть звертаються до суцільного омонімічного римування. Так, приміром, Б. Кравців написав цілу добірку сентенцій та сатири під назвою "Тавторими", що складалася з 209-ти двовіршів з О.р.: 10. ВІДКРИТТЯ Осяяла його ідея світла. Літати, наче нетля, вколо світла. Пароніми (грецьк. para — біля, мимо і оnymа — ім'я) – слова, подібні за зовнішньою формою у морфемному складі і звучанні, але відмінні за значенням. Найчастіше – це спільнокореневі слова: авторитетний – авторитарний, програмний – програмовий, надягати – одягати, пригадати – прогадати. Цілеспрямоване використання П. – ефективний засіб посилення виразності, підвищення дієвості тексту художньої літератури, публіцистики, усного публічного мовлення. Змішування П. створює комічний ефект і тому використовується в каламбурах. Існує й широке розуміння П.: до них відносять слова, далекі за походженням, будовою, значенням, але близькі за звуковим складом (дріботіти – тріпотіти, дерзання – терзання, голосувати – галасувати, афект – ефект, досвідчений – освічений). Навмисне зближення таких слів створює стилістичну фігуру – парономазію, завдяки якій досягається ритмозвукове увиразнення вислову: "Любіть травинку, і тваринку, і сонце завтрашнього дня" (Ліна Костенко); "Страшніша огненних геєн / голодна хіть зажерливих гієн" (Б. Олійник). Елементами парономазії можуть бути і слова з різними граматичними характеристиками: жерти – жертви, степ – стерп – серп, звідки – свідки, свіча – свічадо.
Арго (франц. argot — жаргон) – 1. Соціальний різновид мови, який характеризується вузькопрофесійною або своєрідно освоєною загальновживаною лексикою, що має елементи умовності, штучності і "таємничості". А. існує на базі загальнонародної мови, зокрема її граматики, але використовує слова з інших мов, діалектів та штучно створені; відрізняється деякими граматичними формами та окремими особливостями вимови. А. – мова замкнутих соціальних груп, яка функціонує як засіб відокремлення групи від іншої частини суспільства для приховання мети комунікації: лірницьке, ремісницьке, студентське, бурсацьке А. У цьому значенні те саме, що жаргон. 2. Мова декласованих елементів суспільства і кримінального середовища: жебраків, волоцюг, злодіїв та інших злочинців – жебрацьке А., злодійське (кримінальне) А., або "блатна" мова (найвідоміший з видів А.). Слова і вирази А., використовувані в загальнонародній мові, називаються арготизмами: "блатний", "по блату", "стояти на шухері", "кімарити", "шкет", "шмон" та ін. Вони, втрачаючи системні зв'язки з іншими словами А., зберігають експресивність. У мові художньої літератури злодійське А. чи окремі його елементи (арготизми) використовуються для створення колориту кримінального середовища та мовної характеристики персонажів, а також при так званій оповідній манері в авторському мовленні (І.Франко, А.Тесленко, І.Микитенко, Б.Антоненко-Давидович). "Е, що то ви, молоді яндруси, говорите!.. По місті тротуарами ходять та ходаки з долини висмикують — велика штука. А зловлять хатраки, то також що? Заведуть на дідівню, кобзнуть там чи й не кобзнуть, та й по всій історії" (І.Франко. "Хлопська комісія").
Вульгаризм (лат. vulgaris — брутальний, простий) — у стилістиці художнього мовлення — не прийняте національною літературною мовою, неправильне, грубо побутове або іномовне слово чи вираз. Часто вживається письменниками задля надання творові особливого побутового колориту чи характеристики низького культурного рівня зображених у ньому персонажів ("Енеїда" І.Котляревського, "Кайдашева сім'я" І.Нечуя-Левицького, "Між двох сил" В.Винниченка, новели В.Стефаника, Марка Черемшини, усмішки Остапа Вишні тощо), подеколи притаманний певній літературній течії, як, приміром, "котляревщина" чи авангардизм. В. спостерігається найбільше в сатиричних та гумористичних жанрах, однак він застосовується і в ліричних творах: Спасибі, признався З циновими гудзиками: "Де ти здесь узялся?" "З України", - "Та як же ти Й говорить не вмієш По здешнему?" – "Ба ні, - кажу, - Говорить умію, Та не хочу" (Т. Шевченко). У сьогоденній українській літературі В. наявні в доробку неоавангардистів, зокрема представників "Бу-Ба-Бу", "Нової літератури", приміром, у поезіях В.Цибулька, спрямованих на властиву авангардистському стилю епатажну прозаїзацію лірики: заплетений ганебний соціум а в нім намішано красунь з старечими руками немовби ті гектарами сапали масиви зір і буряків і рок-н-рольних мудаків Особливого поширення В. набули і в сучасній постмодерністській прозі ("Рекреації", "Московіада" Ю.Андруховича, "Польові дослідження з українського сексу" Оксани Забужко та ін.). Вживання В. у художньому творі має бути відповідно вмотивованим, відповідати чуттю естетичної міри як запоруки чистоти літературної мови.
Професіоналізми – слова й живомовні звороти, властиві мові людей певного фаху. Оскільки професіоналізми вживають на позначення спеціальних понять лише в царині того чи іншого фаху, ремесла, промислу, вони не завжди відповідають нормам літературної мови. Професіоналізми виступають як неофіційні (отже, експресивно забарвлені) синоніми до термінів. Вони ніби деталізують загальновідомі назви. З-поміж професіоналізмів можна вирізнити науково-технічні, професійно-виробничі, просторічно-жаргонні. Вони доволі різноманітні щодо семантичних характеристик. На відміну від термінів, професіоналізми не мають виразного наукового визначення й не становлять цілісної системи. Якщо терміни — це зазвичай абстрактні поняття, то професіоналізми — конкретні, тому, що детально диференціюють ті предмети, дії, якості, що безпосередньо пов'язані зі сферою діяльності відповідного фаху, для прикладу: - слова та словосполучення, притаманні мові моряків: кок (кухар), камбуз (кухня), кубрик (кімната відпочинку екіпажу), бак (носова частина корабля), чалитися (приставати до берега), ходити в море (плавати), компа́с, Мурма́нськ, рапо́рт тощо; - професіоналізми працівників банківсько-фінансової, торговельної та подібних галузей: зняти касу, підбити, прикинути баланс, тверда валюта (стабільний курс), відмивання грошей (легалізація протизаконних коштів), брудні гроші (протизаконно отримані кошти); назви фігур вищого пілотажу: штопор, бочка, петля, піке й інше; - професіоналізми користувачів ПК: мама (материнська плата), клава (клавіатура), скинути інформацію (переписати), глюк (збій програми), вінт – вінчестер (твердий диск накопичування інформації); - професіоналізми музикантів, наприклад: фанера (фонограма), ремікс (нова версія відомої мелодії), розкрутити (розрекламувати пісню, ім'я).
Архаїзми (грецьк. archaios — давній) – застарілі слова, словосполучення, граматичні чи синтаксичні форми, що вживаються в художній літературі як прийоми з різними стилістичними функціями: для якомога точнішого відтворення колориту зображуваної історичної доби, для підкреслення особливостей мови персонажів минувшини, з урочистою чи іронічною метою, для витворення семантичного синкретизму. А. обов’язково мають синоніми у сучасній мові. До А. відносять історизми (частина слів, витіснена з активної лексики в пасивну), біблеїзми (усталені, або крилаті вирази, що походять із Біблії), старослов'янізми, давньоукраїнізми. А. в українській літературі мають велику традицію, присутні у всіх її родах і жанрах. Особливий інтерес А. викликали у представників "Празької школи", захоплених історіософічними мотивами (Є.Маланюк, Оксана Лятуринська, Ю.Липа та ін.), де їм відкривалися основи етногенетичної пам'яті. Задля цього, приміром, О.Стефанович заповнив А. простір власної поезії, вдаючись навіть до рідкісних, але посутніх експериментів, як, принаймні,,у вірші "З літопису": Бі ко поятим глас витязя: "Яко толико вас, гости, І не могосте одбитися, Но побігосте?" І отвіщаху, глаголюще: "Яко нам битися з вами! — Цілоє бихом побоїще Вслали тілами. Бяху бо верху вас друзи, Грозно крильми помаваху, — Світлі і страшні в оружії Вам помагаху". Історизми – слова, що позначають поняття та предмети, яких у сьогочасності немає. В літературі І. – вагома частина текстів на історичну тематику, для відображення тогочасних людських відносин, реалій, мови. У протилежність до архаїзмів І. не мають синонімів у сучасній мові. Приклад з прози: "З місією, опріч архієпископа, їдуть два маркізи, ґрафівна, п’ять великих бояр франкської столиці Парижа й шістдесят королівських комонників як охорона. Місія везе багате віно за світлу князівну Ганну Ярославну." (Ф.Дудко) Приклад з поезії: Горбань помацав гетьманську печать. Суддя подержав, передав бурмістру. (Л.Костенко) Неологізми (грецьк. neos — новий та logos — слово) – нові слова або вислови, поява яких зумовлена потребами доби (наукові відкриття, зміни суспільних відносин, розвиток культури тощо). Досить часто творцями Н. були самі письменники. Такі слова називаються авторськими неологізмами або індивідуалізмами, вони нерідко так і лишаються в даному контексті, бо не призначені існувати поза ним, як-от у ліриці П. Тичини: сонцебризний, вітровіння, акордитись, ясносоколово і т.п. Здебільшого вони набувають значення загальновживаних в активному словнику нації: високочолий (Т. Шевченко), страдниця, мрія, осоння, чарівливий (М. Старицький), світогляд, самосвідомість (І. Нечуй-Левицький), провесна, промінь (Леся Українка) та ін. Авторські Н. ще іменуються "кованими словами".
Варваризми (грец. barbarismos) – іншомовні слова і вирази, які не стали загальновживаними. Варваризмами є полонізми, русизми, германізми, англіцизми, галліцизми (з французької), гебраїзми (з давньоєврейської"), тюркізми, кавказизми, орієнталізми (тобто, слова, що походять зі Сходу)... Вони використовуються для зображення життя, побуту, звичаїв інших народів і для створення комічного ефекту. Арлезіанки в фарандолі У монастирському дворі, Де саркофаги, сірі й голі, Стоять, як ідоли старі. (М.Рильський). Макаронічна мова – текст, де складники двох мов – рідної та чужої – виступають більш-менш нарівні. Існують два різновиди М.м.: 1) Поєднання різномовних уривків в оригінальній версії, напр. у діалозі: "Jak wy, chlopіe, tego popa Calujece w reke? Ja bym jego nіe calowal, Zeb bralі na meke,
Juz bym wolal psa calowac!" Мужик злиться, злиться: "Та так, - каже, - ясний пане, Що кому годиться. (С.Руданський)
2) Граматичне оформлення слів рідної мови на чужомовний кшталт. Первісно – з Середньовіччя до ХVІІІ ст., на латинський кшталт: Альберт Великий (Albert von Bollstadt) -> Albertus Magnus; Рене Декарт (Decartes) -> Renatus Cartesіus. Пізніше явище М.м. було пов’язано з схилянням перед чужою країною (Галломанія, англоманія, в укр. умовах – полонізація, згодом зросійщення). Приклад з «Енеїди» Котляревського: Енеус ностер магнус панус
М.м. слід відрізняти від варваризмів – вкраплень окремих чужомовних слів.
Діалектизми (грецьк. dialektos – наріччя, говір) – слова або словосполучення у літературній мові, що не входять в її лексико-семантичну систему, а належать лише певному говорові (діалектові) загальнонаціональної мови. Д. є лексичними (бульба, бараболі, крумплі - "картопля"), словотвірними (веселиця, веселівка - "райдуга"), семантичними (босий кінь - "непідкований", жолоб — "ущелина в горах"), фразеологічними (тиць, пиць - і розвиднілося, "приший кобилі хвоста"). Окрему групу становлять Д. етнографічні - слова, що називають реалії, притаманні побутові носіїв окремого якогось говору (кептар - "одяг", колиба - "курінь"). Письменники використовують Д. у художніх творах із найрізноманітнішою метою, в тому числі й для збагачення словникового нормативного фонду: "На обривистім спохові Чорної гори побачив Данко двох людей" (І.Франко), "Всі вони у розпуці, бо земля спісніла та не родить, а лише з'їдає мужицьку силу" (М.Черемшина). Екзотизми (або етнографізми) (від гр. exotikos – чужий, іноземний) слова або вислови, запозичені з маловідомої, найчастіше неєвропейської мови, що вживаються як стилістичний засіб для створення особливого колориту. Наприклад, аул, мечеть, сакля, курултай, дехканин, духан, полісмен, кюре, леді, лорд, паранджа, аул, фазенда тощо. А.Кримський "Пальмове гілля" (1901): Ох, арабські фоліанти! Вас несила вже читати; Бо розкинувсь сад запашний Під вікном моєї хати. Підведу од книжки очі, - Під вікном ростуть банани, Шелестять високі пальми, Мирти, фіги і платани [...].
Канцеляризмаминазивають слова та сталі форми словосполучень, вживання яких характерне виключно для норм спілкування, прийнятих офіційно-діловим стилем мовлення. Слово «канцеляризм» стосовно інших стилів мовлення набуває різко негативного забарвлення і звичайно асоціюється не з усією офіційно-діловою лексикою, а з найбільш характерними, свого роду найбільш «бездушними» й «сухими» словосполученнями — кліше, прийнятими в цьому стилі, на зразок: ліжко-місце, людино-година, отоварювання, вжити заходів, довести до відома і т. д. Найчастіше канцеляризми в тексті художніх творів використовуються з метою створення комічного враження в читачів і мовленнєвої характеристики дійових осіб. Наприклад: «Степан... у нас щодня бумаг приносять з поціти по мішку... Микола. Що ж ви з ними робите? Степан. Записуємо у діжурну, а потім у вступающу, списуємо копії. Микола. Навіщо ж то? Степан. А які є бумаги! Ай, ай ай! Особливо як заведеться переріканіє: кому діло треба зробить. Тут один другого бриє так... що аж пальці знать!.. Наш секретар пише: „Прошу не вдаваться в ізлішнюю, обременітельную, безполезную і для Бремені разорітель-ную переліску, ібо 215, 216 і 217 ст. XV тома 11 часті ізданія 1857 года научают, как следует сіє дело направіть". А нам знову отвічають: „Єслі категоричеські вникнуть в указанниє статьї, то ониє к дєлу не относяться, ібо..." чудесно! Микола. Ти їх, як молитви, знаєш... Степан. Напам'ять заучую...» (І. Карпенко-Карий, «Мартин Бо-руля»); «Сим довожу до Вашего сведения, что моя пьеса пойдёт в четверг 19 ноября, каковое число прошу зарубить на носу Лилиши с тем, чтобы Лилиша показывала Вам свой нос ежеминутно» (А. Чехов).
Суржик(букв. – суміш жита з пшеницею, ячменю з вівсом і т. ін., а також борошно з такого зерна) – мова, в якій штучно об’єднані без дотримання літ. норм елементи різних мов. Ужив. переважно щодо укр. просторіччя, засміченого невмотивовано запозиченими (внаслідок укр.-рос. інтерференції) рос. елементами: самольот, січас, тормозити, строїти, кидатися в очі, займатися в школі, гостра біль.У художній мові С. — стилістичний засіб типізації та індивідуалізації персонажів, створення комічного, іронічного ефекту (напр., мадам Карапєт у творі «„Аристократ" з Вапнярки» О. Чорногуза).
Семінарське заняття № 5 |
