ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Характеристика залоз другої групи(незалежних від дії гіпофіза).

1 2 34

Прищитовидні залозипредставлені чотирма дрібними овальної або круглої форми тільцями, масою від 0,01 до 0,05 г кожне. Прищитовидні залози прилягають до задньої поверхні правої та лівої часток щитовидної залози по одній вгорі й унизу.

Вилочкова залозарозміщена у верхній частин переднього середостіння, між правою та лівою середостінними плеврами. Складається з правої та лівої часток, з'єднаних пухкою сполучною тканиною. Кожна часточка складається з кіркової(зовні) та мозкової (всередині). Маса залози у новонародженого — 10—15 г, а в 13—15 років, у період статевого дозрівання, найбільша — 25—35 г. Після статевого дозрівання організму починається зворотний розвиток залози.

Підшлункова залозаналежить до залоз змішаної секреції. Як залоза зовнішньої секреції вона має протоку, що відкривається на сосочку дванадцятипалої кишки, куди й надходить секрет залози.

Епіфіз— непарний утвір, розвивається з проміжного мозку, має овальну форму. У дітей шишкоподібне тіло відносно більших розмірів, ніж у дорослих, в середньому його маса дорівнює 0,2 г. Найбільшого розвитку залоза досягає до 7 років, а потім настає її зворотний розвиток. На місці залозистої тканини відкладаються фосфорнокислі й вуглекислі солі кальцію, так званий мозковий пісок. Гормон шишкоподібного тіла — мелатонін — пригнічує розвиток статевих залоз, попереджує передчасне статеве дозрівання.

Вважають, що мелатонін виділяється в основному вночі, освітлення пригнічує його дію, а тому епіфіз ще називають біологічним годинником організму.

10. Загальний план будови лімфатичної системи.

До складу лімфатичної системи належать лімфатичні протоки, судини, вузли й капіляри.

Рідина, що циркулює у лімфатичних судинах, називається лімфою.В організмі людини вона виконує дві функції — захисну й кровотворну. Захисна функція зводиться до очищення міжтканинної рідини від шкідливих речовин та мікроорганізмів, а завдяки кровотворній функції з'являються нові лімфоцити.

Лімфа— прозора, жовтуватого кольору рідина, котра тече від органів у венозну систему. Лімфа за своїм складом нагадує плазму крові. Вважають, що кількість лімфи в організмі людини непостійна й залежить від якості та кількості спожитої їжі. В середньому об'єм лімфи становить 1—2 л.

Лімфатичні вузли— утвори округлої, овальної або бобоподібної форми та різного розміру (від 2 до ЗО мм). Вузли зовні покриті сполучнотканинною капсулою. Від капсули відходять відростки, що утворюють всередині вузла перекладини. Між перекладинами міститься лімфоїдна тканина. Між лімфоїдною тканиною й перекладинами всередині вузла і між лімфоїдною тканиною та капсулою вузла на його периферії є лімфатичні пазухи, вистелені ендотелієм.

Лімфатичні вузли мають приносні й виносні лімфатичні судини. З воріт вузла виходять виносні лімфатичні судини. Приносними судинами до лімфатичного вузла надходить лімфа, забруднена мікроорганізмами, отруйними речовинами та іншими продуктами обміну, які знищуються шляхом фагоцитозу або знезаражуються. Очищена від сторонніх речовин і збагачена лімфоцитами, які продукуються лімфатичним вузлом, лімфа надходить у виносні судини, а з них — у лімфатичні протоки. Лімфатичні вузли містяться в різних ділянках організму людини та найбільше їх там, де виконується велика робота, — навколо суглобів, життєвоважливих органів.

ІІ.Органи кровотворення.

Селезінка— кровотворний орган червонувато-блакитного кольору, масою 150—200 г, розміщений у лівому підребер'ї, зліва від шлунка. Зовні селезінка вкрита капсулою. Всередині міститься червона паренхіма селезінки (пульпа). Всередині пульпи є білі острівці, в яких утворюються лімфоцити. В червоній пульпі містяться клітини сполучної тканини й відмерлі еритроцити. Пульпа селезінки має значну сітку кровоносних капілярів, з'єднаних із пазухами, котрі в свою чергу з'єднуються з венами. На межі між пазухами й венами є сфінктери, що регулюють наповнення селезінки кров'ю, адже цей орган ще й депонує кров. Завдяки скороченню гладеньких м'язів капсули й перекладин кров із депо надходить у кровоносні судини. За екстремальних умов (у разі анемії в дитячому віці) селезінка здатна продукувати еритроцити.

12.Морфо функціональна характеристика органів чуття.

З моменту народження і до самої смерті організм людини постійно й активно взаємодіє з довкіллям. Це відбувається завдяки аналізаторам – тій частині нервової системи, що сприймає інформацію, яка надходить від органів чуттів (периферична частина аналізаторів) чутливими нейронами до центральної частини – чутливих зон кори великих півкуль головного мозку.

Органи чуттясприймають інформацію і передають її центральній частині аналізаторів. Можна сказати так: органи чуттів – це частини мозку, винесені на поверхню тіла. Основний план їхньої будови єдиний. Першу ланку складають чутливі рецептори, що збуджуються тільки тоді, коли на них діють певні подразники. Залежно від виду подразника розрізняють такі рецептори: зорові – сприймають світло і колір; слухові – коливання звуку певної частоти і сили (тиску); дотикові – відчувають навіть незначний тиск – дотик; смакові й нюхові – реагують на хімічний склад різних речовин; больові – на механічні пошкодження (тиск, укол, розрізання тощо); температурні – на зміну температури довкілля та всередині організму; хімічні – розміщені у судинах, внутрішніх органах і сприймають зміну кількості кисню, глюкози та інших речовин в організмі.

Рецептори органів чуттів мають певні властивості. Вони реагують тільки на «свій» подразник, мають певний діапазон чутливості, тому ми розрізняємо сильні і слабкі звуки, яскраве світло і темряву; через деякий час дії подразника рецептори звикають до нього, або адаптуються.

13. Органи травлення, особливості будови та функції.

Травна система починається порожниною рота, яка складається з власне порожнини та присінка рота. Власне порожнина рота сполучається за допомогою зіва, який з'єднується з глоткою. Далі йдуть стравохід, шлунок, тонка й товста кишки, а закінчується травна система прямою кишкою з відхідником. До складу системи органів травлення входять слинні залози (привушна, підщелепна та під'язикова), печінка й підшлункова залоза.

Порожнина рота складається з присінка рота і власне порожнини рота. Власне порожнина рота оточена спереду і з боків комірковими відростками й зубами, згори – твердим піднебінням і частиною м'якого піднебіння. Друга частина м'якого піднебіння оточує порожнину рота ззаду. Знизу власне порожнина рота утворена м'язом – діафрагмою порожнини ропа. Тверде піднебіння утворене піднебінними відростками верхніх щелеп і піднебінними кістками, вкритими слизовою оболонкою, яка зростається з окістям цих кісток, а тому вона тут нерухома. Ззаду ротової порожнини є отвір – зів, що веде у глотку. Слинні залози.

13. Особливості будови органів дихання.

До складу дихального апарату входять порожнина носа з приносовими пазухами, носова частина глотки, гортань, трахея, бронхи та легені.

Порожнина носа утворена носовими кістками та хрящами..

Порожнина носа має праву та ліву половини, які між собою не сполучаються. Кожна половина в свою чергу складається з трьох ходів носа: верхнього, середнього та нижнього. У верхній хід відкривається клиноподібна пазуха, в середній – лобова, верхньощелепна та решітчаста пазухи, а в нижній – носослізний канал. Ззаду порожнина носа з'єднується хоанами з порожниною носової частини глотки, а спереду відкривається назовні ніздрями.

Гортань є органом дихання та членороздільної мови. Скелет гортані становлять гіалінові хрящі – щитоподібний, перснеподібний, черпакуваті, клиноподібні, ріжкуваті, а також еластичний хрящ – надгортанник. Внутрішня поверхня хрящів гортані вистелена слизовою оболонкою, покритою багатошаровим миготливим епітелієм з численними слизовими залозами..

Порожнина гортані поділяється на верхній відділ, середній і нижній. У середньому відділі між складками присінка й голосовими складками і слизової оболонки, які лежать під ними, розміщений власне голосовий апарат. Голосові складки слизової оболонки покривають голосові відростки, обмежуючи голосову щілину. Виникнення звуку відбувається в гортані внаслідок коливних рухів голосових зв'язок, які виникають унаслідок скорочення м'язів гортані під час видиху. Звукова мова є результатом зміни форми голосової щілини й напруження голосових зв'язок.

Трахея – трубка завдовжки 11-13 см, має 16-18 незамкнених хрящових кілець, кінці яких на задній поверхні з'єднуються сполучнотканинною перетинкою.

Внутрішня поверхня трахеї вистелена слизовою оболонкою, вкритою циліндричним миготливим епітелієм.

На рівні тіл IV-V грудних хребців трахея поділяється на правий і лівий бронхиБронхіоли входять у часточки легенів, відокремлені одна від одної тоненькими прошарками сполучної тканини. Бронхіоли перетворюються в альвеолярні ходи, на стінках яких є численні випини – легеневі пухирці, або альвеоли – кінцеві утворення дихальних шляхів. Стінки альвеол надзвичайно тоненькі.

Легені – масивний орган, до складу якого входять права та ліва легені. Вони заповнюють майже всю грудну порожнину (4/5 її об'єму), мають форму конуса, який основою прилягає до діафрагми, а верхівкою виходить за межі ребер і виступає на 20–30 мм вище від ключиці. Між верхівкою й основою лежить тіло легень

Плевра.Кожна легеня вкрита плеврою. Це тонка, блискуча серозна оболонка, що складається з двох листків: легеневого та пристінкового. Легенева плевра щільно покриває легеневу тканину зі всіх боків. Біля воріт легені легенева \плевра переходить у пристінкову.

Права легеня більша за ліву, двома площинами (горизонтальною й косою) вона ділиться на три частки: верхню, середню й нижню. Ліва легеня менша за розмірами, ділиться вона косо на дві частки: верхню й нижню. Частки в свою чергу поділяються на бронхолегеневі сегменти. У правій легені виділяють 11 сегментів, у лівій – 10. До кожного сегмента входять сегментарний бронх і відповідна гілочка легеневої артерії. На медіальній поверхні лівої легені є серцева ямка, а на передньому краї – серцева вирізка.

Маса легень 0,5–0,6 кг, колір у них сірувато-рожевий. На середостінній частині медіальної поверхні є ворота легені, в які зходять бронхи, легенева артерія й нерви, що іннервують легені та бронхи, а виходять дві легеневі вени та легеневі лімфатичні судини, зв'язані сполучною тканиною. Ці елементи утворюють корінь легені, яким вона фіксується в грудній порожнині.

Структурною одиницею легень є легенева часточка, яка має форму неправильної піраміди, основою оберненої до зовнішньої поверхні легень, а верхівкою – до внутрішньої. Часточки відділені одна від одної сполучною тканиною.

Функціональною одиницею легеневої часточки є ацинус. До складу легеневої часточки входить 16-18 ацинусів. Ацинус, або вторинну часточку, утворюють кінцеві (термінальні) бронхіоли (кожна з них є початком ацинуса), які розгалужуються на альвеолярні, або дихальні, бронхіоли та відповідні їм альвеолярні ходи, мішечки та альвеоли.

Легені завжди наповнені повітрям. У чоловіків легені вміщують 5-6 л повітря. При спокійному диханні людина з кожним дихальним актом змінює по 0,5 л повітря. При фізичному напруженні ця кількість збільшується до 3-3,5 л. Навіть легені мерця наповнені повітрям.

Легені мертвонародженої дитини повітря не мають, тому що в утробі матері плід одержує кисень із материнського організму.

14. Характеристика кіл кровообігу.

Кров рухається замкнутою системою судин, центром якої є серце. При скороченні воно виштовхує кров в артерії, вони переносять її до капілярних судин і тканин. Із тканин кров збирається у вени, якими тече до серця, утворюючи таким чином коло кровообігу.

Велике коло кровообігу починається з лівого шлуночка, з якого під час його скорочення кров потрапляє в найбільшу артерію тіла – аорту. Розгалуженнями аорти вона підходить до органів та стінок тіла й потрапляє в капілярне кровоносне русло. Крізь стінки капілярів відбувається обмін речовин між кров'ю та клітинами, й кров з артеріальної перетворюється на венозну. Після цього вона, спочатку по венулах, а потім по дрібних і середніх венах, потрапляє у верхню та нижню порожнисті вени, які несуть венозну кров у праве передсердя, де й закінчується велике коло кровообігу.

Мале коло кровообігу (легеневе) починається з правого шлуночка, з якого кров при скороченні серця виштовхується в легеневий стовбур. У легеневому дереві венозна кров віддає вуглекислий газ, збагачується киснем і перетворюється на артеріальну. Легеневі вени переносять кров у ліве передсердя, де закінчується мале коло кровообігу.

Серцеве коло кровообігу починається від висхідної частини аорти двома вінцевими артеріями, а закінчується вінцевою пазухою, що відкривається в праве передсердя.

Якщо ж дві судини, що лежать поблизу, з'єднуються між собою третьою, то такі сполучення називаються анастомозами. Анастомози більше притаманні венозним судинам. їх багато між парними венами, дрібними та середніми, які супроводжують артерії, наприклад, верхніх і нижніх кінцівок.

Кровообіг плоду. Плід розвивається в організмі матері за рахунок материнського організму, з яким він з'єднується плацентою, або дитячим місцем.

Кров від зародка до плаценти надходить двома пупковими артеріями, які збирають із його організму кров, збагачену вуглекислотою й продуктами обміну речовин. Потім ця кров потрапляє до материнського організму, де збагачується киснем і поживними речовинами, й знову від материнського організму пупковою веною надходить до плоду.

Фізіологія

1. Травлення в шлунку людини.

Система травлення людини не тільки готує поживні речовини для засвоєння їх клітинами власного тіла, а й захищає цитоплазму клітин від безпосереднього впливу чужорідних сполук з навколишнього середовища. Ферменти травної системи – це біологічні каталізатори, які діють на кисневі зв'язки молекул білків, жирів і вуглеводів. Цей процес подрібнення великих молекул органічних сполук на дрібніші складові частини називають гідролітичним розщепленням, а ферменти – гідролазами. Залежно від дії ферменти травлення поділяють на протеолітичні, гліколітичні і ліполітичні.

Протеолітичні ферменти – .протеїди діють на пептидні зв'язки і розщеплюють білки – пептиди, мукополіса-хариди та колаген. Серед протеїдів розрізняють поліпептидази, що діють на високомолекулярні білкові структури – поліпептиди та дипептидази, розщеплюють проміжні продукти гідролізу білків до амінокислот. До пептидаз належать: пепсин, трипсин, катапсини, що відрізняються один від одного оптимумом реакції середовища. Гліколітичні ферменти діють на глюкоїдні зв'язки і розщеплюють крохмаль, глікоген, декстрини, мальтозу, лактозу, сахарозу. Ліполітичні ферменти діють на ефірні зв'язки і розщеплюють ліпіди, фосфоліпіди, ДНК, фосфонуклеотиди.

Характерними особливостями ферментів є: специфічність – фермент діє на певну речовину; чутливість до реакції середовища; залежність від температури; більшість з них перебуває у неактивному стані й активуються або гідролітичними ферментами, або електролітами та окремими іонами (Са²+, М^л2+, 2п²+).

За специфічністю ферменти поділяють на ендофер-менти, які діють на внутрішні зв’язки субстрату, і екзо-ферменти, що відщеплюють мономер від кінцевих ланцюгів субстрату. Тому всі ферменти травного апарату функціонують певними комплексами. Пригнічення активності одного ферменту такого комплексу призводить до порушення всього процесу травлення.

Залежно від того, звідки надходять ферменти, що перетравлюють їжу, розрізняють три типи травлення: власне травлення, при якому ферменти виробляються тим організмом, що споживає їжу; симбіотичне травлення, коли ферменти виробляються симбіотичними тваринами – бактеріями і найпростішими, що оселяються в травному каналі; аутолітичне травлення – розщеплення їжі відбувається за участю ферментів самої їжі. Травлення у людини належить до типу власного – всі ферменти синтезуються у залозистих клітинах, які називають секреторними. Ферменти: знаходяться у слині, шлунковому, підшлунковому, кишксовому соках та жовчі.

Шлунок – найбільш розширена частина травного апарату. Його ємкість – від 1,5 до 3 л, але це не межа, бо шлунок має здатність під впливом великих об'ємів їжі та рідини розтягуватися – іноді до 10 л. Шлунок складається з: тіла, входу, дном шлунка та виходу із нього. Верхня поверхня увігнута й утворює малу кривизну шлунка, а нижня, опукла — велику кривизну шлунка. Стінка шлунка складається з трьох шарів, або оболонок: слизової, м'язової та серозної. Тонка кишка починається від воротаря шлунка і складається з трьох кишок: дванадцятипалої, порожньої та клубової. Довжина тонкої кишки становить 5-7 м. Дванадцятипала кишка коротка, довжина її 25-30 см, 2/5 довжини тонкої кишки припадає на порожню кишку, а 3/5 – на клубову. Стінка тонкої кишки складається з таких шарів-оболонок: слизової, підслизової, двошарової, м'язової та серозної. Основною функцією дванадцятипалої кишки є перетравлення їжі. Головний фермент, що перетравлює білки, – трипсиноген, у кишці перетворюється на трипсин. Жовч, що виділяється печінкою через загальну жовчну протоку, сприяє емульгуванню й перетравлюванню жиру. Порожня кишка і клубова кишка з усіх боків покриті очеревиною й підвішені до задньої стінки черевної порожнини на брижі й утворюють численні кишкові петлі. По всій довжині їхня слизова оболонка утворює 600-650 складок, покритих кишковими ворсинками й мікроворсинками, що містяться на апікальній поверхні циліндричних клітин епітелію. Тонка кишка завдяки м'язовій оболонці завжди рухається. Печінка лежить у правому верхньому відділі черевної порожнини, під діафрагмою. Це найбільша залоза тіла людини. Має червоно-бурий колір, ззовні покрита серозною оболонкою, яка утворює сагітальну серпоподібну зв'язку, що поділяє печінку на дві частки: праву – велику та ліву – значно меншу. Ці частки займають відповідні місця: права частка – під правим куполом діафрагми, а ліва – під лівим. Знизу серпоподібна зв'язка переходить у круглу зв'язку печінки. Між двома поздовжніми борознами є одна поперечна, завдяки їй у печінці утворюються ще дві невеличкі частки: квадратна – передня й хвостата – задня. Поперечна борозна називається воротами печінки. Печінка майже вся покрита очеревиною Протягом однієї години вся кров людини кілька разів проходить через часточкові капіляри печінки.

2. Умовні та безумовні рефлекси.

Безумовні рефлекси – це природжені відповідні реакції організму, які виникають при появі адекватного подразника, їх можна поділити на дві групи: рефлекси зберігання і захисні. До рефлексів зберігання відносять ті, що пов'язані з регуляцією процесу життєдіяльності (ковтання, кашлю, чхання, статеві тощо). До захисних рефлексів відносять реакції організму, що спрямовані на захист від шкідливих впливів і виникають при появі невідомого для організму подразника. Це орієнтувальні рефлекси, або рефлекси націлювання.

Складними формами безумовних рефлексів є інстинкти. Розрізняють чотири види найпростіших інстинктів: материнський, статевий, їжездобувний і захисний. Особливістю інстинктів є те, що вони викликаються внутрішніми мотивами. В їхній регуляції велику роль відіграють гормони.

Умовні рефлекси. Умовними рефлексами називають зміни діяльності організму або окремого його органа відповідно до зміни навколишнього середовища. Вони виробляються протягом життя тварини або людини і мають попереджувальне сигнальне значення, оскільки організм починає реагувати цілеспрямовано до того, як почне діяти життєво важливий подразник. Тому умовні рефлекси забезпечують живій істоті можливість заздалегідь оцінити небезпеку або корисний подразник. Всі умовні рефлекси поділяють на дві групи: природні і штучні. Природними називають ті рефлекторні реакції, які виробляються у відповідь на зміни навколишнього середовища і завжди супроводять появу безумовного подразнення. Наприклад, запах їжі стає природним сигналом самої їжі. Штучними називають умовні рефлекси, що виробляються на подразнення, які не мають до безумовної рефлекторної реакції природного відношення. Наприклад, слиновидільний рефлекс на дзвоник.

3.Сенсорні системи. Фізіологічне значення органів чуття в життєдіяльності людини.

Органи чуттясприймають інформацію і передають її центральній частині аналізаторів. Можна сказати так: органи чуттів – це частини мозку, винесені на поверхню тіла. Основний план їхньої будови єдиний. Першу ланку складають чутливі рецептори, що збуджуються тільки тоді, коли на них діють певні подразники. Залежно від виду подразника розрізняють такі рецептори: зорові – сприймають світло і колір; слухові – коливання звуку певної частоти і сили (тиску); дотикові – відчувають навіть незначний тиск – дотик; смаковій нюхові – реагують на хімічний склад різних речовин; больові – на механічні пошкодження (тиск, укол, розрізання тощо); температурні – на зміну температури довкілля та всередині організму; хімічні – розміщені у судинах, внутрішніх органах і сприймають зміну кількості кисню, глюкози та інших речовин в організмі.

4. Фізіологія ендокринної системи. Класифікація гормонів.

До складу системи ендокринних залоз людини входять: гіпофіз, щитоподібна залоза, прищитоподібні залози, панкреатичні острівці, надниркові та статеві залози та епіфіз мозку.

Виділяють чотири основні типи дії гормонів: 1) обмінний тип – здійснює вплив на обмін речовин; 2) морфологічний тип – стимулює процеси росту, диференціювання клітин, органогенез; 3) кінетичний тип – впливає на органи-виконавці; 4) коригуючий тип – впливає на зміни інтенсивності функціонування органів і тканин. За хімічною природою гормони поділяють на три основні класи: 1) стероїди; 2) похідні амінокислот; 3)білково-ліпідні сполуки.

Функції ендокринних залоз регулюються нервовою системою, тому утворення гормонів (і надходження їх урідини організму) складає ланку в системі нервово-ендокринної регуляції функцій організму.

Порушення функції ендокринних залоз проявляється виділенням недостатньої кількості гормону (гіпофункція) або великої кількості (гіперфункція).

5. Дихальні об’єми дихальні ємкості легень.

Легені – масивний орган, до складу якого входять права та ліва легені. Вони заповнюють майже всю грудну порожнину (4/5 її об'єму), мають форму конуса, який основою прилягає до діафрагми, а верхівкою виходить за межі ребер і виступає на 20-30 мм вище від ключиці. Між верхівкою й основою лежить тіло легень

Маса легень 0,5-0,6 кг, колір у них сірувато-рожевий. На середостінній частині медіальної поверхні є ворота легені, в які входять бронх, легенева артерія й нерви, що іннервують легені та бронхи, а виходять дві легеневі вени та легеневі лімфатичні судини, зв'язані сполучною тканиною. Ці елементи утворюють корінь легені, яким вона фіксується в грудній порожнині.

Плевра.Кожна легеня вкрита плеврою. Це тонка, блискуча серозна оболонка, що складається з двох листків: легеневого та пристінкового. Легенева плевра щільно покриває легеневу тканину зі всіх боків. Біля воріт легені легенева плевра переходить у пристінкову.

6. Будова і функції шкіри.

Шкіра утворює загальний покрив тіла, тому на неї безпосередньо впливає зовнішнє середовище, що зумовлює її будову і функції. Шкіра складається з двох шарів: зовнішнього - епідерміса і глибокого сполучнотканинного шару - власне шкіри. Епідерміс розвивається з ектодерми, а власне шкіра має мезрдермальне походження. Площа шкіри дорівнює 1,5-2 м ², а маса становить 5 % маси тіла.

Епідерміс належить до плоского багатошарового епітелію, товщина якого у людини залежно від того, де він знаходиться, дорівнює 0,03-1,5 мм. Найбільша вона на підошві і долоні. Епідерміс розташований на основній перетинці, на якій лежить основний шар. Серед основних клітин є пігментні епітеліоцити, які багаті на зерна пігменту меланіну (меланоцити), від кількості якого залежить колір шкіри. Меланін захищає шкіру від ультрафіолетового проміння. Основний шар епідермісу називають ще ростовим шаром, оскільки клітини його здатні до мітотичного поділу і подальшої диференціації у клітини інших шарів.

Поверхневий роговий шар складається з багатьох шарів рогових лусочок, які містять білок кератин і пухирці повітря. Цей шар відрізняється щільністю, пружністю, він непроникний для води і, що особливо важливо, крізь нього не проходять мікроорганізми. Рогові лусочки постійно злущуються і замінюються новими, які надходять до поверхні з більш глибоко розташованих шарів епідермісу. Під час міграції на поверхні вони поступово зроговівають. Повна зміна клітин в епідермісі шкіри людини відбувається за 10-30 днів.

Власне шкіра, товщина якої дорівнює 1-2,5 мм, утворена сполучною тканиною, що надає шкірі міцності й еластичності. У сітчастому шарі залягають корені волосся, потові і сальні залози, а також кровоносні судини, що здійснюють живлення епідермісу, в якому немає судин. Власне шкіра складається з сосочкового та сітчастого шарів. Шкіра виконує захисну, рецепторну, терморегуляційну, видільну і дихальну функції. Крім того, вона бере участь в обміні речовин, в імунних реакціях.

7. Показники роботи серця.

Рух крові забезпечується скороченням серця, яке нагнітає її в судинну систему. Серце складається з чотирьох камер: двох передсердь і двох шлуночків. Ліва і права частини серця відділені суцільною перетинкою, тому їх розглядають як різні відділи, що працюють одночасно. «Ліве серце» складається з передсердя і шлуночка і нагнітає кров у велике коло кровообігу. Праве передсердя і шлуночок («праве серце») забезпечують насосну функцію для циркуляції крові по малому колу кровообігу (легенева циркуляція). Передсердя мають тонку м'язову стінку, оскільки вони виконують функцію тимчасового резервуара крові, яка надходить, і проштовхують її до шлуночків. Шлуночки мають товсту м'язову стінку, м'язи якої потужно скорочуються, що забезпечує проштовхування крові на значну відстань. Між передсердями і шлуночками є клапани, які сприяють руху крові тільки в одному напрямку. Насосна функція серця полягає у послідовному розслабленні (діастолі) та скороченні (систолі) передсердь і шлуночків. Під час діастоли шлуночки заповнюються кров'ю, яку потім виштовхують у судини (аорту і легеневий стовбур). На початку цих судин розташовані клапани, які запобігають зворотному току крові. Особливість роботи серця – ритмічне скорочення протягом усього життя забезпечується специфікою будови і фізіологічними властивостями м'яза серця (міокарда). Серцевому м'язу притаманні властивості, які забезпечують його безперервну ритмічну діяльність: збудливість, автоматизм, провідність, скоротливість.

Здатність серця ритмічно скорочуватись під дією імпульсів, що виникають у самому серці, називають автоматизмом.

8. Функції і склад крові.

Загальна характеристика крові.Кров – червона рідина, яка, циркулюючи в замкнутій системі організму,

забезпечує живлення його клітин і обмін речовин у ньому. До її складу входять плазма – рідка частина крові (міжклітинна речовина) й клітини: еритроцити, лейкоцити й тромбоцити. Кров становить 6-8% маси тіла людини (4,5-6 л).

Завдяки руху крові до клітин організму безперервно надходять поживні речовини та кисень і виводяться з нього непотрібні й шкідливі кінцеві продукти обміну речовин. Кількість і фізико-хімічні властивості крові характеризуються відносною постійністю, яка забезпечується складними нейрогуморальними механізмами регуляції.

Найчисленнішими форменими елементами крові є еритроцити.В 1 мкл їх 4,5 • 10' - 5,2 10^б. Це без'ядерні клітини, які формою нагадують двобічно увігнуту лінзу, що збільшує їхню поверхню і сприяє перенесенню кисню від легень до клітин і тканин організму. Цю важливу функцію виконує дихальний залізовмісний пігмент крові – гемоглобін, який входить до складу еритроцитів і зумовлює її червоний колір. Гемоглобін вступає у хімічний зв'язок із киснем, а потім віддає його тканинам, тобто відновлюється. Після чого з'єднується з двооксидом вуглецю, який, потрапивши в легені, виділяється з них під час видиху у вигляді вуглекислого газу.

Лейкоцити(білі кров'яні тільця) мають ядра й непостійну форму, їх налічується від 4-6 до 8-10-10⁹ /л, тобто у 500-1000 разів менше, ніж еритроцитів. Від лейкоцитів залежать імунні властивості крові. Існує кілька видів лейкоцитів, які відрізняються будовою та функціями: зернисті лейкоцити – гранулоцити (нейтрофільні, еозинофільні та базофільні) й незернисті – агранулоцити (лімфоцити й моноцити).

Третій вид формених елементів – тромбоцити,або кров'яні пластинки. Це невеликі за розміром тільця – частки цитоплазми клітин кісткового мозку. В 1 мкл крові 25 • 10⁴ – 4 • 10-⁵ тромбоцитів. Вони беруть активну участь у зсіданні крові.

У процесі життєдіяльності організму триває безперервне оновлення його клітин і тканин, у тому числі й клітин крові. Одночасно із загибеллю відмерлих клітин розвиваються нові клітини крові, тобто відбувається гемопоез, або кровотворення, в червоному кістковому мозку, який міститься між перекладинами губчастої речовини кісток. Він складається з ретикулярної тканини, покритої густою сіткою кровоносних судин. У ретикулярній тканині утворюються еритроцити, зернисті лейкоцити і тромбоцити.

Лімфоцити розмножуються й розвиваються у лімфоїдній тканині – в лімфатичних вузлах, селезінці.

9.Ендокринна система людини. Гормони гіпофіза.

Система ендокринних залоз людини включає: гіпофіз, щитоподібна залоза, прищитоподібні залози, панкреатичні острівці, надниркові та статеві залози та епіфіз мозку.

Гіпофіз розташований у заглибленні на дні турецького сідла клиноподібної кістки. Його маса дорівнює 0,6-1,1г. Гіпофіз з'єднаний лійкою, яка переходить у ніжку, з підзорово-горбовою ділянкою проміжного мозку. У гіпофізі розрізняють три частки: передню, задню і проміжну. Кожна з них є окремою залозою внутрішньої секреції. Передня частка складається із залозистих клітин і тому її називають аденогіпофізом. Задня - має багато розвинених нервових волокон, які зв'язані з нейронами підзоровогорбової ділянки, її називають нейрогіпофізом.

Гіпофіз невелика овальна залоза масою до 0,5-0,7 г – лежить уямці турецького сідла й оточений щільною сполучнотканинною оболонкою, зверху прикритий діафрагмою турецького сідла. Гіпофіз складається з трьох відділів: передня частка, або аденогіпофіз; задня частка, або нейрогіпофіз, і проміжна частка. Гіпофіз виділяє в кров понад 20 гормонів.

Передня часткапродукує соматотропін (гормон росту). Якщо його виділяється мало або він не виділяється зовсім, тобто настає гіпофункціяпередньої частки, то дитина погано росте, й це призводить до карликовості. Гіпофізарні карлики мають пропорційно розвинені всі частини тіла, розумові здібності та психічний розвиток, однак вторинні статеві ознаки у них відсутні.

При гіперфункціїпередньої частки гіпофіза у дітей розвивається гігантизм, а у дорослих розростаються деякі частини скелета (щелепи, кисті, стопи, вуха, ніс) – акромегалія. її може викликати й пухлина гіпофіза.

Передня частка гіпофіза ще продукує кортикотропін (адренокортикотропний гормон), який діє на надниркові залози, а ті в свою чергу виділяють глікопротеїди – речовини, що підвищують опірність організму до інфекції.

Крім гормонів росту, передня частка гіпофіза продукує ще й пролактин (лактотропний гормон), що стимулює виділення молока. Цей гормон позитивно діє на розвиток фолікулів і яйцеклітин у жінок, а у чоловіків – дозрівання сперматозоїдів, а також стимулює розвиток гормонів статевих залоз чоловіків і жінок.

Задня частка гіпофізапродукує гормон вазопресин, який викликає скорочення гладеньких м'язів, при цьому підвищується артеріальний тиск і зменшується сечовиділення. Гормон окситоцин викликає скорочення гладеньких м'язів матки. Під час лактації окситоцин впливає на утворення молока.

Проміжна часткарозвинута слабко, продукує меланотропний гормон (інтермедій), завдяки якому утворюється пігмент, що регулює колір шкіри.

Функції нейрогіпофіза полягають у виділенні двох гормонів: антидіуретичного (АДГ)і окситоцину (АДГ) активує процес реабсорбції води із дугових канальців нирок, регулюючи водно-сольовий обмін. Цей гормон виробляється нейронами біля шлуночків і надзорових ядер підзоровогорбової ділянки і по аксонах потрапляє у клітини нейрогіпофіза – пітуіцити, де накопичується у вигляді гранул. Звільнення АДГ і надходження його у кров відбувається внаслідок аферентних імпульсів нейронів підзоровогорбової ділянки. Ці ж нейрони виконують функцію осморецепторів. Тому зміни осмотичного тиску крові'є єдиним стимулом і для аферентації нейронів та секреції АДГ, і для еферентної імпульсації. Проміжна частка гіпофіза виробляє інтермедин, або меланоцитостимулюючий гормон (МСГ). У людини МСГ також регулює пігментацію шкіри. Регуляція секреції інтермедипу здійснюється рефлекторно дією світла на сітківку ока.

10.Тиск в артеріальному руслі кровообігу. Методи дослідження.

У головну артерію - аорту - кров з лівого шлуночка потрапляє під великим тиском, у нормі – 120 мм рт. ст. У легеневу артерію правий шлуночок виштовхує кров із значно меншим тиском – 25 мм рт.ст. (це максимальний, або систолічний тиск). Під час розслаблення серця артеріальний тиск зменшується (мінімальний, або діастолічний), але ніколи не падає до нуля і становить в аорті та великих артеріях великого кола кровообігу 70-80 мм рт. ст., а в легеневій – 10 мм рт. ст. Кров'яний тиск в артеріях знижується у міру віддалення їх від серця. Там, де артерії переходять у капіляри, він падає до 10-20 мм рт. ст. Різниця (перепад) кров'яного тиску на різних ділянках артеріальної системи забезпечує нормальне просування ними крові.

Артеріальний тиск у людини вимірюють спеціальним приладом. Для цього руку вище ліктя щільно обгортають метром і гумовою грушею. Нею накачують повітря в манжету доти, доки повністю не перетиснеться плечова артерія. Це визначають за зникненням пульсу в променевій артерії. Тоді починають поступово відкривати кран манометра. Тиск повітря у манжеті при цьому зменшиться і в якийсь момент стане рівним тиску крові в артерії (перша порція крові поринула у ділянку артерії нижче манжетки); при цьому відчувається перший пульсовий удар. На шкалі вимірювального стовпчика або манометра видно, на якому рівні кров'яного тиску це відбулося.

Основи безпеки життєдіяльності

1. Джерела небезпек у побуті. Способи запобігання їх впливу на людину.

1 .Забруднення та запиленість повітря житлових приміщень. Токсичні матеріали приміщень ( олійні фарби і розчинники, килимовий клей, меблевий лак і синтетичні матеріали і ін. Заходи поліпшення якості повітря: домашні рослини, вологе прибирання, провітрювання, обладнання кухні витяжними шафами і ін.

2. Забруднення питної води. Вода може містити 13 тис. токсичних речовин, передається до 80% усіх захворювань. Заходи:

Кип'ятіння (не можна вживати постійно), артезіанська вода (містить підвищену кількість заліза, марганцю, сульфідів, карбонатів і ін. домішок. Є умовно питною і може служити додатковим джерелом водопостачання). Очистка сріблом (накопичується в нирках і можна вживати в певних дозах певний час), Фільтри для очистки води (лише деякі здатні зробити воду максимально безпечною). Універсальних фільтрів, здатних повністю очистити воду не існує.

3.Шумове та електромагнітне забруднення. Джерела шуму - транспорт, робота підприємств, електрообладнання в приміщеннях, ліфти і ін. За даними експертів шум більш шкідливий ніж хімічне забруднення і скорочує життя людини на 8-12 років. Заходи: удосконалення техніки, озеленення, звукоізоляція, звукопоглинаючі матеріали, не вмикати телевізори і магнітофони на повну гучність і ін.

В помешканнях електромагнітні поля створюють телевізори, холодильники, комп'ютери і ін. техніка. Заходи:

Не встановлювати в спальні комп'ютер, базу для телефону, пристрої для підзарядки батарейок та акумуляторів, електронний будильник. Зменшення небезпеки прямо пропорційна відстані від джерел випромінювання.

4. Вплив електричного струму. Становить велику потенційну небезпеку, яка посилюється тим, що органи чуття людини не можуть на відстані виявити наявність електричної напруги. Міри захисту:

Ø дотримання правил експлуатації електроприладів;

Ø електроприлади повинні використовуватись тільки за призначенням;

Ø контроль за справністю електропроводки і електрообладнання;

Ø застосування ізоляції, захисного відключення і заземлення і ін.

2. Джерела небезпек у побуті. Способи запобігання їх впливу на людину.

В помешканнях електромагнітні поля створюють телевізори, холодильники, комп'ютери і ін. техніка. Заходи:

Ø дотримання правил експлуатації електроприладів;

Ø електроприлади повинні використовуватись тільки за призначенням;

Ø контроль за справністю електропроводки і електрообладнання;

Ø застосування ізоляції, захисного відключення і заземлення і ін.

3. Аналіз та прогнозування травматизму при заняттях фізичними вправами в навчальних закладах.

Травматизм на уроках фізкультури і під час занять у спортивних секціях складає 67% у структурі шкільного травматизму. Кількість травмованих дітей становить 8-9 тис. дітей на рік. За існуючої тенденції до зниження загальної кількості дітей, охоплених заняттями в спортивних секціях, такий високий показник, на думку фахівців зберігається тому, що погіршується як сам рівень здоров'я дітей, так і якість фізичного виховання ( від 5 до 47% шкіл в різних регіонах взагалі не мають своїх спортивних майданчиків), що унеможливлює проведення уроків фізкультури з дотриманням вимог техніки безпеки. Більшість травм отримують хлопці під час занять із спортивної гімнастики, легкої атлетики та гри в баскетбол.

Найчастіше травми під час занять фізичною культурою стаються через:

Ø недотримання правил поведінки;

Ø недотримання правил виконання фізичних вправ;

Ø відсутність страховки;

Ø несправність або застаріле обладнання;

Ø недотримання гігієнічних вимог до спортивних майданчиків і спортивних споруд.

4. Профілактика професійної захворюваності.

При профілактиці спортивного травматизму та професійної захворюваності слід враховувати, що у спортсменів спостерігаються наступні типові травми: У спринтерів і стрибунів в довжину – розтягування і надриви двоголового і чотириглавого м'язів стегна, литкового м'яза, ахілова сухожилля, розтягування зв'язок гомілковостопного суглоба. Для бар'єристів характерні ті ж травми, але, крім того, зустрічаються удари і розтягування зв'язок колінного і гомілковостопного суглобів і радикуліт. У стрибунів у висоту - розтягування зв'язок гомілковостопного і колінного суглобів, а також травми шийного відділу хребта, які часто виникають у стрибунів у висоту. Бігуни на середні і довгі дистанції якнайбільше страждають хронічними захворювання сухожиль і м'язів стопи і гомілки . У метальників часто відбувається розтягування сумочно-зв'язкового апарату кисті, лучезапястного, ліктьового і плечового суглобів. Нерідко спостерігаються також пошкодження м'язів спини. Профілактика спортивних травм і професійних захворювань у легкоатлетів повинна полягати в забезпеченні належних санітарно-гігієнічних умов під час занять, правильному підборі одягу і взуття, дотриманні заходів безпеки при проведенні тренувань і змагань, особливо при різних видах метань, а також методично правильній побудові занять з обов'язковою ретельною розминкою перед заняттями і змаганнями.

Типові захворювання плавців, пов'язані з тривалим перебуванням у водному середовищі, -кон'юнктивіт, хвороби верхніх дихальних шляхів і органів слуху, епідермофітія. В цілях профілактики кон'юнктивіту необхідно строго здійснювати контроль за якістю хлорування води і застосовувати спеціальні герметичні окуляри, слід широко використовувати різні гартуючи процедури. Для профілактики епідермофітії слід використовувати в приміщеннях басейну гумове або пластмасове взуття , ретельно витирати ноги, провітрювати і дезінфікувати взуття.

У гравців у футболі частіше за все зустрічаються наступні травми і захворювання нижніх кінцівок: хронічний артрит колінного суглоба, розтягування зв'язок колінного і гомілковостопного суглобів, удари, надриви і розриви м'язів задньої поверхні стегна і м'язів, що приводять до окостеніння внутрішнього мищелка, травматичний періостит великогомілкової кістки гомілки. У воротарів звичайно виникають травми пальців і суглобів. Профілактика травм повинна полягати в методично правильній побудові занять, створенні належних санітарно-гігієнічних умов під час занять футболом, підборі раціонального одягу і взутті під час тренувань, строгому дотриманні правил гри, виключенні випадків грубої гри, застосування недозволених прийомів і ін.

5. Причини пожеж у побуті та в навчальних закладах. Способи і засоби гасіння пожеж.

Пожежа - неконтрольоване горіння поза спеціальним осередком, що завдає моральні і матеріальні збитки, а іноді призводить до загибелі людей. Причини виникнення пожеж:

Ø недотримання правил пожежної безпеки; необережне поводження з вогнем; несправність електрообладнання; вибух природного газу; аварії, катастрофи. Способи гасіння:

Ø ізоляція - ізоляція горючої речовини від окислювача (кисню повітря); охолодження горючої речовини;

Ø розбавлення концентрації горючої речовини, доки вона стане не горючою; хімічне гальмування реакції горіння - введення в зону горіння хімічних речовин, які гальмують реакцію горіння.

Первинні засоби пожежогасіння: воді, пісок, шанцевий інструмент, ручний пожежний інвентар, вогнегасники (пінні, газові, порошкові).

Основи медичних знань

1. Перша допомога при відкритих та закритих ушкодженнях

При дитячому травматизмі можуть зустрічатися найрізноманітніші ушкодження. Найчастіше ушкодження є результатом механічної дії на тканини організму (забиття, розтягнення, здавлення). Механічні ушкодження можуть бути закритими і відкритими. Закритимиушкодженнями називаються такі, при яких не порушується цілість шкірних покривів і слизових оболонок (забиття, розриви і розтягнення зв'язок, підшкірні розриви органів, м'язів, судин, нервів). Ушкодження, які супроводжуються порушенням цілісності шкіри та слизових оболонок, називаються відкритими(рани, відкриті переломи кісток). Любе ушкодження, незалежно від тяжкості та локалізації травми супроводжується болем. Для зменшення болю існують слідуючи способи та засоби:

- іммобілізація (надання нерухомості) виключає додаткові подразнення нервових закінчень ушкодженої ділянки;

- накладання пов'язки на рану зменшує подразнення повітрям, сторонніми тілами, одягом;

- застосування сухого холоду (грілка з холодною водою, льодом або снігом) робить нервові закінчення несприйнятливими до механічних впливів, зменшує набряк;

- використання доступних знеболюючих препаратів (анальгін, амідопірин);

- правильне транспортування, яке знімає напруження м'язів. Кровотеча із рани обумовлена видом ушкодження і пошкодження судин (артерій, вен, капілярів), рівнем артеріального тиску і характером рани. Найбільші кровотечі бувають при різаних та рубаних ранах. У рваних тканинах судини роздавлені і тромбовані, тому при забитих ранах кровотечі невеликі.

2. Перша допомога при загостренні серцево-судинних хвороб.

Не тільки малорухливий спосіб життя, але й інші причини можуть призвести до захворювань серця. Це – куріння, вживання алкоголю, переїдання, часті нервування (стрес), запальні процеси в організмі. У більшості випадків гострі стани у кардіології виникають дома, на роботі, у дорозі та ін., тому своєчасна перша допомога може бути дуже ефективною і навіть зберегти життя людини.

Перша допомога обумовлює виконання таких завдань: облегшити страждання хворого і застерегти розвиток кардіогенного шоку. Для цього слід виконати слідуючи дії:

1. Хворого слід розташувати в горизонтальному положенні або положенні, зручному для нього, забезпечити – 2. доступ свіжого повітря, розтягнути верхні ґудзики.

3. Терміново слід викликати лікаря або швидку допомогу.

4. Якщо потрібно дати хворому знеболювальні ліки від серцевих хвороб: валідол, нитроглицерін та інші.

5. Якщо потрібно знизити тиск при гіпертонії, спочатку слід поміряти тиск крові, а потім дати відповідні ліки (надають Спазмолгон).

3. Перша допомога при загостренні хвороб органів черевної порожнини.

При загостренні хвороб органів черевної порожнини слід терміново госпіталізувати хворого в лікарню або викликати швидку допомогу, тому що причиною гострих болів у черевної порожнині може бути дуже багато різних хвороб (апендицит, панкреатит, холецистит, холангит, ниркова або печінкова коліка, виразка шлунку, защемлення грижі та інші).

Тому, при першій допомозі слід виконувати загальні правила:

1. Хворому не можна приймати знеболювальні ліки, які можуть змазати клінічну картину хвороби і утруднити її діагностику.

2. Хворому не можна приймати їжу, пити, промивати шлунок, призначати безболісні ліки, ставити клізму.

3. У разі ущемлення грижі не можна самостійно її вправляти хворому.

4. При ниркових або печінкових коліках, для зняття болю, можна дати знеболювальні ліки (надають Ношпу).

4. Отруєння, перша допомога

Шкідливі речовини, потрапляючи в організм навіть у невеликих кількостях, можуть завдати йому шкоди, а в деяких випадках і зумовити смерть. Тяжкість отруєння залежить від характеру отрути, її кількості, своєчасності і якості подання першої допомоги. У принципі, вона зводиться до видалення отруйних речовин з організму і призначення речовин, які нейтралізують їх дію.

Якщо отрута потрапила в організм через рот, слід негайно викликати блювання, подразнюючи корінь язика або задню стінку глотки. Після того треба добре промити шлунок водою чи світло-рожевим розчином калію перманганату і напоїти дитину проносною сіллю. Коли отрута потрапила в дихальні шляхи, дитину треба покласти в теплу провітрену кімнату, розстебнути їй комірець. Рот, ніс і глотку полощуть розчином питної соди (одна чайна ложка на склянку води). Якщо дитина не дихає, негайно починають робити штучну вентиляцію легень і викликають машину швидкої допомоги. При попаданні отрути на шкіру або в очі її дуже добре промивають. Потерпілого після надання йому першої допомоги відправляють до лікарні. А якщо становище дитини тяжке, негайно викликають лікаря або машину швидкої допомоги.

5. Вікові особливості реанімації при термінальних станах.

Смерть людини не настає умить, їй завжди передує перехідна стадія, яку умовно можна назвати вмиранням, тобто поступовим згасанням життєвих функцій. Період умирання називають термінальною (граничною з біологічною смертю) фазою або термінальним станом. Термінальні стани можуть виникнути внаслідок різних причин: шоку, великої втрати крові, закупорки дихальних шляхів або асфіксії, електротравмах, утепленні тощо. Своєчасне відновлення кровообігу та дихання за допомогою комплексу заходів, що називається реанімацією, може вивести хворого з термінального стану. Отже, реанімація – це комплекс заходів, спрямованих на оживлення умираючого.

Первинна реанімація при травмах повинна об'єднувати в собі комплекс заходів, спрямованих на звільнення від причин, які приводять до розвитку життєво небезпечних ускладнень, умирання і смерті, і повинна реалізуватись у повному обсязі, передбаченому для взаємодопомоги.

У дітей від одного до 10 років натискувати слід долонею однієї руки, у новонароджених долоні підводять під спинку і великим пальцем давлять на грудину.

Після кожного надавлювання треба зробити коротку паузу, під час якої грудна клітка й легені розправляються, порошини серця наповнюються кров'ю. Найбільш ефективним є масаж серця, що проводиться зі швидкістю натискання до 60 разів за хвилину, при якому систолічний тиск збільшується до 60 мм рт. ст. і вище. Показники ефективності непрямого масажу серця: звуження зіниць, поява рухів і дихання, хоча пульс ще тяжко знайти. Але навіть при відсутності помітного лікувального ефекту цей спосіб дозволяє зберегти кровопостачання мозку до прибуття швидкої допомоги з спеціалістами.

Гігієна

1. Гігієна харчування спортсменів.

Харчування спортсменів – один з найважливіших факторів збереження здоров'я, підвищення працездатності і досягнення високих спортивних результатів. Воно базується на загальних фізіологічних і гігієнічних положеннях. Разом з цим харчування спортсменів має специфічні особливості, пов'язані з сучасними вимогами спортивної практики. Ці особливості пов'язані з видом спорту, різними етапами підготовки, спрямованістю, об'ємом і інтенсивністю тренувальних навантажень, умовами змагань, кліматогеографічними зонами і індивідуальними відмінностями.

Калорійністьїжі повинна повністю покривати високі енерговитрати спортсменів. При розрахунку калорійності їжі слід враховувати характер спортивної діяльності і масу тіла. Для контролю за кількісною повноцінністю харчування спортсмена необхідно порівнювати дві величини – добова витрата енергії і калорійність їжі. Добова витрата енергії визначається, як правило, хронометражно-табличним методом.

Раціон повинен бути оптимальним в кількісному відношенні,тобто відповідати нормам калорійності, що рекомендуються, і повністю покривати енерговитрати спортсмена.

Раціон повинен містити необхідну кількість основних харчових речовин(білки, жири, вуглеводи, вітаміни, мінеральні солі), оптимально збалансованих, тобто він повинен відповідати добовим нормам, що рекомендуються, для представників різних видів спорту.

Їжа повинна бути максимально різноманітноюі містити продукти тваринного і рослинного походження. Зміна кількісної і якісної характеристики харчового раціону здійснюється з урахуванням об'єму і характеру тренувальних навантажень.Залежно від педагогічних задач і цільових установок тренувального процесу раціон харчування повинно мати конкретну орієнтацію: білкову, вуглеводну, білково-вуглеводну і жирову основу.

Підбір харчових продуктів багато в чому залежить від того, коли приймається їжа - до або після навантажень (тренувань), і від часу затримки тих або інших харчових продуктів в шлунку. їжа, що приймається перед тренуваннями, повинна бути висококалорійною, мало об'ємною і такою, що добре засвоюється, з перевагою повноцінних білків; містити в достатніх кількостях вуглеводи, фосфор і вітамін С. Недоцільно перед спортивними навантаженнями вживати жирні продукти і такі, що важко засвоюються (тваринні жири, горох, боби).

Після спортивних навантажень їжа повинна бути більш калорійною і поживною, з достатньою кількістю білків. Можна використовувати продукти, багаті клітковиною.

Режимхарчування узгоджується з планом тренувань. Перерви між їжею не повинні перевищувати 6 год. їжу слід приймати за 1-1,5 год. До тренування і за 2-2,5 год. До змагань, а гарячу – через 30-40 хв. Після спортивних навантажень.

Сніданок перед змаганнями повинен містити продукти, багаті вуглеводами, білками і вітамінами. Рекомендуються вівсяна каша, вершкове масло, яйця, варене або тушковане м'ясо, відварні кури, салати з овочів, сирий, чай, кава з молоком, свіжі фрукти, фруктові і овочеві соки. Обід перед змаганнями повинен складатися з висококалорійних і легкозасвоюваних продуктів, багатих білками, вуглеводами, фосфором, вітамінами. Рекомендуються салати з овочів, міцний бульйон, варене або смажене м'ясо, курка, овочеві гарніри, свіжі фрукти, фруктові соки. Вечеря повинна сприяти якнайшвидшому відновленню організму. В нього бажано включати каші з молоком, сир, м'ясні і рибні блюда, молочнокислі продукти, фрукти, овочі, горіхи, мед, фруктові і овочеві соки. Харчування після змагань у відновному періоді повинне сприяти якнайшвидшому підйому працездатності. Це особливо важливо в багатоденних і тривалих турнірах. Після змагань харчовий раціон необхідно збагатити вуглеводами (в першу чергу глюкозою і фруктозою), сприяючими швидкому утворенню глікогену в м'язах і печінці і поліпшуючими живлення серцевого м'яза. В цьому періоді дуже корисний мед (як продукт, що містить багато фруктози). У відновному періоді особливу увагу надається вітамінізації. Краще всього використовувати багаті вітамінами натуральні продукти або полівітамінні препарати.

2. Фізичний розвиток учнів. Методи оцінки фізичного розвитку

Одним із найважливіших показників здоров'я є фізичний розвиток дітей і підлітків, який залежить від багатьох чинників довкілля та соціальних умов (кількісних і якісних особливостей харчування, кліматичних умов, рухової активності тощо).

Систематичне спостереження за фізичним розвитком і станом здоров'я дітей і підлітків необхідне для індивідуального оцінювання їхнього розвитку. Воно дає можливість своєчасно накреслити і здійснити як індивідуальні, так і масові лікувально-профілактичні заходи в організованих дитячих колективах для збереження і зміцнення здоров'я підростаючого покоління.

Методику антропометричних досліджень використовують у гігієні дітей і підлітків для опрацювання стандартів фізичного розвитку підростаючого покоління, а також стандартів обладнання меблями приміщень дитячих і підліткових закладів, гігієнічного обґрунтування розмірів дитячого інструментарію, одягу, взуття та інших предметів дитячого вжитку.

Методи визначення показників фізичного розвитку дитини чи підлітка називають антропометричними дослідженнями, які становлять сукупність методів вимірювання морфологічних особливостей людського тіла, і включають в себе вивчення таких ознак:

Ø оматоскопічних, до яких належать стан кістково-м'язового апарату, шкірних покривів, слизових оболонок, форма хребта, грудної клітки, ніг, статури, розвиток м'язів, ступінь жировідкладення, оцінка стану зубів, ступінь статевого розвитку та ін.;

Ø соматометричних, зокрема довжина тіла або зріст, маса тіла, обвід грудної клітки, обвід голови тощо;

Ø фізіометричних, а саме життєва ємкість легень, м'язова сила рук, станова сила, рівень артеріального тиску, частота пульсу.

Усі антропометричні дослідження проводять у першій половині дня, тому що довжина тіла до кінця дня зменшується на 1-2 см, маса тіла збільшується в середньому на 1 кг. Дослідження дитини проводять у світлому теплому приміщенні за уніфікованою методикою, стандартними інструментами. Дані вимірювань фіксують одразу після їх отримання.

3. Гігієнічні оцінка мікрокліматичних умов в спортивному залі

Найважливішим чинником оптимізації умов спортивного тренування є температура повітря. За відсутності місць для глядачів розрахункова температура повітря для спортивних залів складає 15-17 °С. Горизонтальний перепад температур (біля внутрішньої і зовнішньої стін) повинен бути в межах 2°С, вертикальний перепад (на висоті 10 см та 1,5м від підлоги) – 2,5°С.

Додатковими показниками мікроклімату в спортивних приміщеннях є також відносна вологість і рух (швидкість) повітря. Визначення відносної вологості повітря проводиться психрометром Августа. Відносна вологість в холодний період року в спортивних залах повинна бути 40-45%, в теплий – 50-55 %. Рух повітря повинен бути не більше 0,3 м/с в спортивних залах для боротьби, настільного тенісу і в критих катках; 0,5 м/с в решті спортивних залів і залів для підготовчих занять в басейнах. Будь-яка система опалювання спортивних споруд повинна відповідати наступним гігієнічним вимогам: 1) підтримувати в опалювальному приміщенні при будь-яких коливаннях зовнішнього повітря необхідну рівномірну температуру; 2) в результаті дії системи опалювання не повинна погіршуватися якість повітряного середовища. Цим вимогам найбільшою мірою відповідає водяне опалювання низького тиску. В цій системі температура води, циркулюючої по замкнутій системі труб, завжди нижче 100°С, тому температура поверхні нагрівальних приладів рідко досягає 80 °С. При цьому в спортивних залах радіатори повинні закриватися захисними сітками (ґратами), що знаходяться в одній площині із стіною, а між радіатором і підлогою повинна бути відстань 10-15 см.

4. Гігієнічна оцінка вентиляції та повітряного режиму в спортивному залі.

Система вентиляції забезпечує надходження в приміщення потрібної кількості чистого повітря і видалення повітря, забрудненого продуктами життєдіяльності.

При поганій вентиляції в спортивних спорудах погіршуються фізичні і хімічні властивості повітря, підвищується запиленість, збільшується кількість мікробів в повітрі.

Щоб повітря в приміщенні було чистим, кожному спортсмену потрібно забезпечити певний об'єм повітря, так званий повітряний куб. Для спортивних приміщень він рівний 30 м³. Крім того, чистоту повітря забезпечує об'єм вентиляції - кількість зовнішнього повітря, необхідне для однієї людини за годину. Для спортивних залів воно складає 90 м³, тобто при повітряному кубі в 30 м³ повітря в залі повинно за годину змінитися 3 рази на свіже зовнішнє (кратність повітрообміну). Ці норми вентиляції обґрунтовані розрахунками і даними по накопиченню в приміщенні вуглекислого газу, що виділяється спортсменом при фізичних навантаженнях. Граничний зміст СО2, при якому якість повітря можна вважати задовільною, – 0,1 %.

Спортивні зали, де немає механічної вентиляції, провітрюються через кватирки і фрамуги . Фрамуги забезпечують подачу повітря спочатку у верхню зону приміщення, де він зігрівається, а потім в зону дихання, тим самим оберігаючи тих, що займаються від простудних захворювань. Площа фрамуг повинна бути не менше 1/50 площі підлоги. Для посилення природної вентиляції у внутрішніх стінах будівель, особливо багатоповерхових, влаштовуються витяжні канали, які виводяться на дах. Унаслідок перепаду тиску тепле зіпсоване повітря виходить назовні. В холодну пору року різниця тиску така висока, що таким чином можна забезпечити 1,5-кратний повітрообмін.

Штучною вентиляцією називається така система, при якій переміщення повітря відбувається за рахунок механічних засобів – вентиляторів.

В спортивних залах влаштовується приточно-витяжна вентиляція, зазвичай з деякою перевагою притоку, а в душових і санвузлах повинна бути тільки витяжна вентиляція. В спортивно-видовищних спорудах отримала розповсюдження найдосконаліша система штучної механізованої вентиляції – кондиціонування повітря. її особливістю є можливість автоматичної підтримки протягом певного часу потрібних параметрів температури, вологості, руху і чистоти повітря. Повітря, яке поступає в кондиціонер підігрівається або охолоджується, осушується або зволожується, очищається від пилу і бак

1 2 34