 ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ Сила воли ведет к действию, а позитивные действия формируют позитивное отношение Как определить диапазон голоса - ваш вокал Игровые автоматы с быстрым выводом Как самому избавиться от обидчивости Противоречивые взгляды на качества, присущие мужчинам Вкуснейший "Салат из свеклы с чесноком" Натюрморт и его изобразительные возможности Применение, как принимать мумие? Мумие для волос, лица, при переломах, при кровотечении и т.д. Как научиться брать на себя ответственность Зачем нужны границы в отношениях с детьми? Световозвращающие элементы на детской одежде Как победить свой возраст? Восемь уникальных способов, которые помогут достичь долголетия Классификация ожирения по ИМТ (ВОЗ) Глава 3. Завет мужчины с женщиной
Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.
| Порівняльні студії Михайла Драгоманова
Ольга Куца Михайла Драгоманова традиційно називають у наукових фольклористичних колах першим українським компаративістом. Серед українських діячів другої половини XIX ст. він належав до небагатьох, хто був "своєю людиною" у світі новітніх наукових та соціально-політичних теорій Західної Європи. Це давало йому можливість вводити проблеми соціально-культурного життя України у широкий європейських та загальнолюдський культурний контекст. Драгоманов-учений виразно задекларував свою приналежність до культурно-історичної школи, яка пройшла у своєму розвитку дві фази — романтичну і позитивістичну. Позитивістська фаза в Україні розпочалася виходом у світ двотомника "Исторические песни малорусского народа с объяснениями В.Антоновича й М.Драгоманова" (1874-1875). Філософським підґрунтям наукових студій М.Драгоманова стали, як сам він зазначив, праці родоначальника позитивізму Огюста Конта. Як науковий метод пізнання світу, позитивізм грунтувався на засадах об'єктивності (підпорядкування мислення предметові, а не навпаки), реальності (предмет спостере- жуваний), достовірності (твердження підлягають фактичній перевірці), точності (математика розглядалася як мірило істинного пізнання), органічності (філософію позитивізму поінтерп-ретовано як продовження розвитку людського мислення), відносності (явища пізнаються у взаємозв'язках та дійсному відношенні до людського організму), користі (позитивне пізнання дає змогу передбачити події і певною мірою керувати силами природи). Упорядковуючи та коментуючи фольклорні матеріали, М. Драгоманов вдався, до "одноцільного наукового методу, покінчивши з блуканням між різними течіями і школами" (Катерина Грушевська), тобто до порівняльних студій. Молодий учений неодноразово повторював, що будь-яке літературознавче і фольклорне дослідження без порівняльних виходів у словесність інших народів, є не чим іншим, як стосом сирого матеріалу". На відміну від попередників, що узагальнено писали про твори фольклору як про історичні документи, позитивісти започаткували встановлення міри історичності фольклорного твору шляхом зіставлення його змісту з історичним документом. Вони вимагали наукової точності у з'ясуванні впливу "національного духу" на жанрову своєрідність творів та визначення автохтонних чи мандрівних сюжетів або мотивів у них. Вчені-позитивісти прагнули також вияву національної ментальності в тих чи інших історичних подіях та наукового застосування прийомів порівняння. Представники позитив істичної фази у розвитку культурно-історичної школи не приймали напівбелетристичного стилю наукових досліджень та усталених жанрів і звернулися до аналітично-монографічної інтерпретації твору. Звідси І.Франко для своїх "Студій над народними піснями" обрав методику монографічного вивчення одного твору, тобто метод зіставлення варіантів із залученням дотичних матеріалів, запропонованих М.Драгомановим. Порівняльний підхід Драгоманова до вивчення явищ духовної культури спостерігається уже на початках вивчення ним творів української словесності (у часи Драгоманова чіткої диференціації між літературознавством, фольклористикою та етнографією не було). Вказуючи на новаторський характер коментарів ученого до власних видань, Катерина Грушевська зазначала, що "коментатор рішуче приєднався до мандрівної теорії", тобто компаративістичної теорії запозичень. Торкаючись питання про порівняльні студії М.Драгоманова, варто згадати найголовніші фактори, що спонукали його - ученого-історика з особливою "психічною тягою" до вивчення українського фольклору. Вихований на "європействі" та російських культурних цінностях, М.Драгоманов приєднався до українства як "людина української нації" (О.Охримович) у другій половині 60-х pp. XIX століття. Це був час гострої кризи національної ідеології, коли ш'язки молодого покоління з ідеями кирило-мефодіївців помітно послабилися, а національно-політичний радикалізм, що І ворив єдине ціле у світоглядно-естетичній системі Т.Шевченка, розділився на "безполітичний націоналізм" і "безнаціональний иолітизм". Критичний до романтичних надій і скептичний до патріотичного самообману, М-Драгоманов зважено оцінив сили та можливості тогочасного політичного і культурно-просвітницького українського руху і приступив до вироблення тактики, яка синтезувала б національно-культурні традиції та ідеї європейського радикалізму. Осмислюючи твори М.Костомарова та суть взаємовідносин народів у Російській імперії, він відчув потребу аргументованого тлумачення ок-ремішності українського народу. Для цього треба було підняти історичні й літературні пласти української цивілізації, [сторичний підхід до добору, розташування та коментування українського народнопісенного матеріалу доводив безпосередній зв'язок України з Київською Руссю, що відкидало імперські домагання російської історичної науки. Заглиблення в українську народну словесність змусило МДрагоманова "... міцно полюбити цей народ і пережити всіма силами душі всі подробиці українського питання в Росії й Австро-Угорщині" [1, І, 49]. У конкретній роботі над історією українського народу, викладеною ним же у поетичній формі (виданням збірників народної творчості він вирішив зайнятись у 1867 p., a y 1869 р. разом з В.Антоновичем розпочав працю над великою збіркою українських пісень з історичним коментарем), М.Драгоманов "із російського інтелігента-космополіта стає правдивим працею і духом українцем" [2, 21]. Його наукова робота йшла у річищі основних завдань українства 60-х pp. XIX ст. - виразної, але переважно педагогічної програми членів Київської Громади. Опрацьовуючи народнопісенні матеріали, учений, за власним зізнанням, звернув увагу насамперед на те, "що думають українські люди про громадські порядки". Це було потрібно, щоб у майбутньому "приступити" до них із важливими політичними проблемами. У самостійності української мови і культури М.Драгоманов не сумнівався. Окремішність української нації від російської та польської була для нього очевидною - цю ок-ремішність підтверджували порівняльні антропологічні студії М.Драгоманова. "Перегляд тіла українців, поряд з поляками й москалями, — писав він пізніше у безцензурних умовах (в Женеві), — показує, що в зрості, в барві очей і волосся, в будівлі лиця й черепа й т.п. між українцями, з одного боку, й поляками й москалями, з других боків, єсть великі одміни..."[3, 6]. До серйозного наукового вивчення української словесності учено-го-історика спонукало також "студентське політиканство" (Драгоманов) наприкінці 60-х pp., яке загалом він вітав, але в тогочасних українських умовах вважав "абсолютно безплідним". М.Драгоманов радив тоді (у 60-х) землякам " не вважати себе діячами, а такими, що готовляться до діяльності"[1,1, 50]. Коли на засіданні одного із студентських гуртків він окреслив на основі порівняльних студій стан жінки в українській родині, то викликав гостре заперечення петербурзького делегата. Останній докоряв йому за те, що говорить про Україну як про щось окреме, коли у Росії постало питання про об'єднання сил для боротьби зі "спільним ворогом..." [1, І, 51]. Це була перша сутичка М.Драгоманова з російськими революційними централістами, яка також певною мірою дала поштовх до того, що після захисту магістерської дисертації ("Питання про історичне значення Римської імперії і Тацит", 1869) учений залишив дослідження Римської імперії та поставив перед собою мету науково осмислити український народ як єдину націю. Важливо підкреслити, що світогляд МДрагоманова кінця 60-х pp. XIX ст. відрізнявся від загальної ідеології позитивістів та й взагалі істориків цивілізації, які бачили в історичному прогресі насамперед закономірний розвиток політичних та соціальних ідей. М.Драгоманов на чільне місце ставив культурологічні і національні питання та проблему ролі поневолених народів. На його думку, як вищість держави зумовлюється ступенем забезпечення свободи особистості, так вищість національності забезпечується її гуманістичними властивостями. Боротьба за національність тільки тоді збігається з напрямом прогресу і знаходить підтримку цивілізованих народів, коли проблема національності є водночас проблемою культури і прав людини. Ідеї гуманізму вперше виявилися, робив М.Драгоманов висновки із порівняльних історичних студій, не тільки у слабших, а навіть у поневолених народів. Ці висновки були цілком зрозумілими для його сучасників, котрі легко проводили паралель між поневоленими народами - грецьким та українським -та сс цивілізаторською місією у двох імперіях - Римській та Російській. З ідейним спрямуванням магістерської дисертації тісно пов'язана інша ґрунтовна праця М.Драгоманова - "Малороссия в её словесности", написана у 1870 р. як рецензія на книгу Р.Прижова "Малороссия (Южная Русь) в истории ее литературы с Xl по ХУІІІ век". На основі численних зіставлень писав про Україну як про "розсадник літератури і освіти для всієї Росії з ХУІ до ХУІІІ ст." Звертаючись до російського наукового світу, він вимагав комплексного підходу до минулого української культури та об'єктивного висвітлення її значення для російської цивілізації. Учений вказав на "слабі боки" російської" науки, яка неправдиво інтерпретувала українську історію і зокрема історію української літератури, звертаючи увагу тільки на ті аспекти, що пов'язані з історією Московської Русі. Він наполягав на потребі значно ширшого спектру наукових зіставлень. Порівняльний аналіз "Слова о полку Ігоревім" привів М.Драгоманова до переконливих висновків, що воно є українською думою XII ст., а знаменитий плач Ярославни не чим іншим, як піснею української дівчини. Фінал твору учений виявив у багатьох українських думах. У той же час "Слово о полку Ігоревім", наголошував він, не вплинуло на подальший розвиток літератури Північної Русі, за винятком наслідувальної "Задонщини", і не має з нею "абсолютно ніякого зв'язку" [4, 8]. Низький рівень розвитку "південноруської" літератури у ХУІІІ ст., підсумовував М.Драгоманов, став наслідком централізації у Москві, яка надалі спричинилася до "обриву" у розвитку культури і літератури в Україні. Стаття "Малороссия в её словесности", що була написана як результат скрупульозних порівняльних студій, стала першим в історії української літератури науковим обгрунтуванням її самостійності та оригінальності. Таким чином, у реальних обставинах 60-х pp. XIX ст. сформувався головний постулат М.Драгоманова - "космополітизм в ідеях і цілях, національність в ґрунті і формах культурної праці," - історична необхідність і хиби якого найповніше виявилися у його літературознавчій та фольклористичній концепціях. Порівняльний підхід М.Драгоманова до вивчення усної народної словесності помітний, як уже вказувалось, на початку його наукової діяльності. Саме зміст досліджуваного матеріалу -українські історично-політичні народні пісні - спонукав його на якийсь час до застосування методології культурно-історичної школи. Видані збірники народної словесності та коментарі і передмови М.Драгоманова стали помітним етапом не тільки у роз-Іштку фольклористики, а й українства загалом. М-Грушевський підкреслював "всенародно-політичне значіннє сього історично-літературного діла" [5, 102]. У наукових працях М.Драгоманова ефективно виявився і метод соціально-культурної антропології (вивчення взаємин між культурою як цілістю і структурою особистості). Сам учений декларував застосування різних методів вивчення явищ народної словесності залежно від матеріалу та "настанови" дослідника. Тут варто наголосити на використанні ним порівняння як прийому у наукових дослідженнях і як методу, що ліг в основу компаративістики - наукової школи у фольклористиці і літературознавстві. Вивчення національної своєрідності української народної творчості вимагало від М.Драгоманова наскрізних аналогій і зіставлень. Такі зіставлення використовували і "романтики" (О.Бодянський, М.Максимович, П.Куліш), і представники міфологічної школи (порівняльно-міфологічні засади спостерігаємо у працях М.Костомарова). У тих працях, що їх дослідники зараховують до культурно-історичної школи, учений акцентував на самобутності українського фольклору, заявляв про свою національну позицію. Зразком такої студії є "Відгук лицарської поезії в руських народних піснях: пісні про Королевича" (1874). Тут ученого цікавив не факт впливу (сюжет про Королевича поширений у різних народів Європи), а національний характер опрацювання мотиву. Він звернув найбільшу увагу саме на український "лицарський світ", виявивши добру обізнаність з тогочасними теоріями подібності мотивів у казках і піснях різних народів (теорія самозародження сюжетів; міфологічно-арійська теорія; переймання сюжету одним народом від іншого). Не відкидаючи цих наукових підходів, М.Драгоманов на перше місце ставив порівняльний метод. Першу спробу обгрунтувати його науково він зробив у рефераті про кровосуміш у народних піснях, який переріс у фундаментальну розвідку "Слов'янські перерібки Едіпової історії", що над нею автор працював до кінця свого життя. У вступі до реферату (1874) М.Драгоманов, зокрема, зазначав, що джерелом вивчення життя і характеру народу фольклорна творчість стане саме тоді, "коли буде простудійована з підмогою відповідної методи, — історичної та порівняльної. Народну поезію можна порівняти до верстов земної кори: кожда епоха, ріжнорідні впливи сусідніх народів полишили на ній свої сліди, не розгрупувавши яких, не можна користуватися народньою словесністю яко матеріалом до характеристики народного побуту ані в минулому, ані в теперішньому" [6, 143]. Незважаючи на те, що названий вище реферат був спрямований на вивчення національної ментальності, він, як зазначає сучасний дослідник Я.Гарасим, "виконаний в підпорядковувались завданню оцінити український матеріал під кутом зору української науки, "увести його в систему загального знання" (КТрушевська). Він систематично поповнював свої фольклористичні знання у численних бібліотеках Європи, спілкувався із найавторитетнішими тогочасними фольклористами. Європейські дослідники були одностайними в оцінці наукової вартості драгоманівських коментарів, називаючи їх "порівняльними нарисами". Дм.Дорошенко, зокрема, писав: "З цих невеликих порівнюючих нарисів можна докладно краще й яскравіше уяви-Іи собі, наприклад, добу Мазепи, Скоропадського й Апостола, ніж з великої монографії Лазаревського"[8, 46]. Порівняльний прийом у драгоманівських коментарях виявляється у їіставленнях варіантів пісень з основним текстом та фольклорних текстів з письмовим документом, у виявленні типологічних подібностей у фольклорних творах різних народів, обґрунтуванні можливих запозичень. У різножанрових статтях М.Драгоманова знаходимо цікаві судження про зв'язки усної народної словесності з писемною нітературою. Коли М.Костомаров, М.Максимович, П.Куліш, О.Бодянський розглядали ці зв'язки однобічно - як вплив фольклору на літературу, то М.Драгоманов звернув увагу на їх різнобічність. Гостро виступаючи проти примітивного наслідування фольклору, учений зазначав, що письменник "повинен мати ширший світогляд, ніж народ,...вміти досконало володіти мовою та віршовою формою, бо ся остання доведена в багатьох народних піснях до досконалості" [1, І, 300]. Оригінальною була драгоманівська теза про потребу взаємодії фольклору із поширеним у Європі 60-х pp. жанром роману. Стосовно праць М.Драгоманова женевського періоду, то дослідник фольклористичної спадщини ученого С.В.Мишанич зазначає, що М.Драгоманов свідомо відмовився у них від використання порівняльного методу: "Вчений самим спрямуванням дослідження доводив, що розглядувані ним твори є продуктом історичної концепції народу, втіленої у вивіреній традицією і універсальній для народу формі" [9, 139]. Отже, женевські видання підпорядковували фольклорний матеріал науковому осмисленню з позицій історичної концепції М.Драгоманова. Все-таки навіть у 80-х pp. XIX ст. учений висунув ряд важливих методологічних засад порівняльного вивчення фольклору, які стосувалися різних напрямків компаративістики - генетичної спільності, типологічних зіставлень та культурно-контактних запозичень. Осмислюючи на початку 80-х pp. шляхи вивчення народного епосу, М.Драгоманов писав: "Порівняння тут повинно бути зроблено в кількох кругах різної величини променів: у крузі руськім (велико — біло — малоруськім), у крузі слов'янськім, *у крузі арійськім, загальнолюдськім, нарешті, в кругах тісніших і, так би мовити, випадкових — у крузі області народів різного племені і різного ступеня культури, що стикалися з нашим народом і передали йому або перейняли від нього певну частину матеріалу народної словесності. Докладне порівняння того матеріалу у різних народів, порівняння як основних тем, так і їх розвитку в деталях показало би і відміну нашої словесності, і схожість її з іншими, а в останнім разі показало би, чи виходить ся схожість Із коїнциденції чи зі спадщини із спільного колись племінного скарбу, або чи (як це найчастіше буває) від перейняття при обопільному культурному впливові. Аж тоді, коли подібним чином буде досліджена наша народна словесність методом інтернаціонального порівняння, можна буде говорити докладно про її національний елемент" [1, І, 144-145]. Застосовуючи пропагований метод "інтернаціонального порівняння", М.Драгоманов висловив цікаві спостереження стосовно українського театру. Він вважав Україну містком, через який європейський театр, як і культура загалом, переходив із Заходу на Схід. І.Франко частково заперечив міркування М.Драгоманова про можливість запозичення релігійної частини української вертепної драми від німців, колонія яких у Львові у ХУ ст. була досить численною. Намагання М.Драгоманова реконструювати цілісну картину українського минулого із "окремих цеголок" (Франко), що збереглися у народній творчості, мали метою відтворити високорозвинену колись культуру, її зв'язки з європейським світом та зі Сходом. Зіставлення творів народної словесності, у яких виведено Шолудивого Буняку, з літописами та аналогічними сюжетами і мотивами з фольклору інших народів, дало підстави вченому робити узагальнення про міжнародний характер сюжету. Він іазначав, що в українських зразках на цю тему немає історичних чи національних моментів, крім імені Буняка та епітета шолудивий, який дав половецькому ханові український літопис. Усі "подробиці" цих зразків давно набули "міжнародного" характеру. Висновки М.Драгоманова про Шолудивого Буняку, як справедливо зазначив С.Мишанич, вимагають застереження та подальшого дослідження, адже пошуки ним "першоджерел того чи Іншого твору, мотиву, сюжету заводять його іноді так далеко, що видаються самоціллю, звичайним нагромадженням однотипних матеріалів, які не завжди в'яжуться між собою" [9, 147-148]. Гут доречно ширше навести висновки Я.Гарасима, який у своїй монографічній праці "Культурно-історична школа в українській фольклористиці" (1999) досить скрупульозно простежив складну еволюцію Драгоманова-фолыслориста. У названій роботі чи-Іаємо, що у працях, які дослідники зараховують до надбань культурно-історичної школи, М.Драгоманов яскраво заявив свою національну позицію, акцентував на національно-самобутніх особливостях українського фольклору. У дослідженнях болгарського періоду учений захопився тим, що пізніше було назване "впливологією". "У таких суто компара-І ивістичних працях дослідник орієнтується на Індію як на розсадник сюжетів, перебільшує момент запозичення, наслідування І приходить до переконання про недостатню оригінальність нашого фольклору, хоча вписує його у систему всесвітньої народної словесності" [7, 71]. Праці М.Драгоманова, написані у болгарський період, Ішлинули на розвиток компаративістики у Болгарії. Основні ме-юдологічні принципи М.Драгоманова там розвинув І Шишманов. Він, як і М.Драгоманов, пропагував ідею причинності та закономірності зв'язків, висунув тезу, за якою порівняльно-історичний метод дає можливість розв'язувати такі складні проблеми, як еволюція форм, особливості стилю та ін. Все-таки теорія "вічних образів" та "мандрівних сюжетів" відводила його, як і М.Драгоманова, від належного поцінування національних явищ. Таким чином, спроби М.Драгоманова, особливо у працях останнього (болгарського) періоду діяльності, відшукати "пер-шовзір" твору народної словесності шляхом зіставлення віддалених територіально і стадіально фольклорних зразків виявилися методологічно неспроможними. Тому до поцінування порівняльних студій геніального українського вченого треба сьогодні підходити диференційовано. Історик за фахом, він розглядав подібні сюжети й мотиви у фольклорі різних народів здебільшого як результат запозичення на шляхах історії. Історико-культурні контакти між народами, висунуті на перший план у працях М.Драгоманова, інколи притінювали типологічну подібність фольклорних явищ, обумовлених аналогічними історичними обставинами. Література: 1. Драгоманов M. Літературно-публіцистичш праці: У 2 т. - Т.1. - К.,1970. - 2. Білецький Л. До початків слов'янофільства M Драгоманова (1859-1869) // 3. Драгоманов М- Нові українські пісні про громадські справи ( 1764 - 1880). - 4. Драгоманов M. Малоросся в в ее словесности // Вибране. - К., 1991. 5. Грушевський M. П'ятдесят літ "Исторических песен малорусского народа" 6. Драгоманов М. Розвідки про українську народну словесність і письменство: 7. Гарасим Я. Культурно-історична школа в українській фольклористиці- — 8. Дорошенко Дм. Драгоманів і українська історіографія //Драгоманівський 9. Мишанич С. Фольклористична спадщина М.Драгоманова у світлі актуаль |
