 ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ Сила воли ведет к действию, а позитивные действия формируют позитивное отношение Как определить диапазон голоса - ваш вокал Игровые автоматы с быстрым выводом Как самому избавиться от обидчивости Противоречивые взгляды на качества, присущие мужчинам Вкуснейший "Салат из свеклы с чесноком" Натюрморт и его изобразительные возможности Применение, как принимать мумие? Мумие для волос, лица, при переломах, при кровотечении и т.д. Как научиться брать на себя ответственность Зачем нужны границы в отношениях с детьми? Световозвращающие элементы на детской одежде Как победить свой возраст? Восемь уникальных способов, которые помогут достичь долголетия Классификация ожирения по ИМТ (ВОЗ) Глава 3. Завет мужчины с женщиной
Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.
| ПРОБЛЕМИ МІЖЛІТЕРАТУРНОГО ДІАЛОГІЗМУ: КОМПАРАТИВІСТСЬКИЙ АСПЕКТ
Луїза Оляндер Світова література - це найскладніша система, яка має рухому структуру, завдяки чому її складові (національні літератури) змінюють, умовно говорячи, свою "підпорядкованість", тобто Ієрархічні взаємини: ті літератури, що відігравали в певний час передову роль, поступаються нею перед Іншою лпературою, не втрачаючи при цьому своїх завоювань. Подібні процеси відбуваються й у системних зв'язках красного письменства кожного народу. Виступаючи у Празі на VI Міжнародному з'їзді славістів, Д.Лихачев говорив: "Под системой литературы я подразумеваю определенное соотношение ее частей между собой: видов литературы <...>, ее жанров, ее отдельных произведений. В понятие системы литературы входит, кроме того, и отношение литературы к другим областям культуры: к науке, религии, общественной мысли, различным искусствам, фольклору и прочее <...> К системе относится и ее отношение к исторической действительности, соотношение с которой составляет самую существенную часть системы. Это внутреннее строение и соотношение с внешней, окружающей литературу средой явлений составляет органическое целое" [13, 5]. Всі ці характеристики відносяться також і до поняття світова література. Тому, коли йдеться про діалог літератур - одну з головних умов, що забезпечило рухомість, тобто життєздатність системи, то лихачовське визначення по суті відповідає сучасній програмі дуже широкого кола досліджень. Про це свідчать праці М.Вайскопфа [2], Н.Драгомирецької [6], Л.Кисельової [9], Д.Наливайка [17], С.Павличко [18], Н.Примочкіної [19], Л.Спиридонової [23], О.Царик [24], ОЛервінської [25] та ін. У зв'язку з цим будемо виходити з двох сформульованих німецьким дослідником Георгом Менде у книзі "Weltliteratur und Philosophie" (1965) більш узагальнених положень про визначення самого поняття світова література: 1) "... мировой литературой может быть названа литература, раскрывающая крупные проблемы, отражающая2 картину мира [15, 16]; 2) "... содержание понятия "мировая литература" не является чем-то неподвижным. Оно развивается не только в направлении будущего, но и в направлении прошлого [15, 19]. Розглядаючи проблему діалогу літератур і діалогу в кожній окремо взятій літературі, необхідно враховувати, що світ є водночас величиною сталою й змінною. Але в XX ст. технічний і науковий, економічний і соціальний, а також політичний розвиток людства, весь сучасний стан цивілізації, весь хід історії створили такі умови, що, перефразуючи вислів Б.Брехта, можна сказати: тепер не різні покоління, а одне декілька разів протягом свого життя потрапляє "не лише в іншу - У статті термін віддзеркалення (отражение) використовується не в звичному, спрощеному розумінні, а в широкому значенні, коли всі види творчості, всі й напрямки І Іечп розглядаются як реакція на розмаїття життя , власне ці реакції й складають ту картину світу, яка постає завдяки уяві художника епоху, айв інший світ". Стан і конфліктність цивілізації надсилають ці нервові імпульси, що керують биттям серця письменника, який створює свій неповторний художній світ, що вступає у взаємодію з художніми світами інших митців у національній і світовій літературі. Отже, національні літератури пов'язані між собою численними співвідношеннями. Умовно види діалогів можна поділити на групи: прямий, безпосередній діалог письменника з письменником, непрямий, опосередкований через тезаурус реципієнта діалог між літературними явищами, що виникли незалежно одне від одного; змішані форми діалогу. І. Прямий діалог - односпрямований - вів О.Пушкін з А.Міцкевичем; багатоспрямований - Є.Маланюк з Анною Ах-матовою. Український поет в "Антистрофах" виразив трагедією її земного шляху: Страшне твоє життя, як житіє. Душа пройшла усі пекельні кола, І тіло звуглювалося твоє Не раз. А лютий сміх лунав довкола [14, 502]. Це дуже складний за змістом і емоційним настроєм твір, про що говорить вже посвята-адреса: Анні Ахматовій — Ганні Горенко. Ганна Горенко, за думкою Є.Маланюка, несе свій хрест, спокутуючи гріх зради своєму народові3: Так мстивий*привид метиться безупину На тих, що спопелили чар весни, Що зрадили дідизну, рід, родину [14, 503J. Але третій катрен із третьої частини змінює адресата діалогу: використовуючи пушкінський образ-символ російської імперії, Є-Маланюк викриває її нелюдську сутність: І навіть сина... Ні, мовчи, - Про це не можна і не треба. (Мідяний вершник уночі Стоптав і - вже штурмує небо) [14, 503]. Завершальний катрен — це водночас діапог-докір, -заклик, -надія, що поет веде з Україною: А з-попід бруку стогін чуть - То кличуть мсту кістки козачі... Не все прожерла невська муть, Бо ось незряче серце - плаче [14, 503]. До різновидів прямого діалогу відносяться варіації на вічні теми та образи. Іноді діалогічність визначається вже в назвах 3 Анна Ахматова не вважала себе українкою (Див.: Проза поэта. Анна Ахматова. - M.: ВАГРИУС, 2000. - С. 91-92). творів - "Don Juan" ("Дон Жуан") Д.Байрона, "Каменный гость" О.Пушкіна, "Камінний господар" Лесі Українки... Наявність прямого діалогу письменника з письменником часом встановлюється, хоча це і парадоксально, опосередкова~ ним шляхом — через зіставлення висловлювань одного автора на адресу іншого та їхніх творів, або художньо-філософських позицій (В.Шевчук - Ф.Достоєвський). Необхідно виділити як різновид самодіапог (створення автором варіантів художнього вирішення теми - перша і друга редакція роману "Вор", редакція п'єси "Золотая карета" ЛЛеонова). II. Діалог, що виникає завдяки тезаурусу, здійснюється III. Змішані форми, зокрема, простежуються чітко на Сьогодні не можна говорити про діалог літератур, не враховуючи таких понять, як самототожність письменника і його життєтворчість. Діалог життстворчостей, його зміст і характер співвідношень із реципієнтами є проблемою багатоас-пектною, тому вкажемо лише на один з них: поет - аудиторія. Стосунки поета з аудиторією дуже різні: одні прагнуть тиші, самотності й не люблять публічних виступів, принаймні частих (Леся Українка, В.Шимборська, В.Слапчук, К.Некрасова); інші так само не люблять великих поетичних imprez, проте вважають за необхідне іноді порушувати власні звички (Анна Ахматова, М.Цвєтаєва, Ліна Костенко, Є.Винокуров4). Є поети, що майже не виступали перед великими аудиторіями, але потребували їх (Б.Пастернак). Такі поети, як В.Маяковський, були нерозлучні з ними. До них треба віднести також А.Вознесенського, 4 Є.Винокуров із цього приводу писав: "Я отнюдь не противник чтения в больших залах, при стечении многотысячной аудитории, но "с голосу" невозможно передагь оттенки, нюансы, там требуется плакатность, громкость, броскость. А стихи все-таки дело очень личное и для пишущего и для читающего" [5, 7]. Є.Євтушенка, Р.Рождественського, частково Б.Ахмадуліну та ін. Таким чином, амплітуда взаємовідношень поета з реципієнтом дуже велика: від усамітненого існування до нерозривного існування з великими аудиторіями. Такі письменники, як Л.Костенко і В.Шимборська, відстоюють свободу і незалежність поета від будь-чого і будь-кого: "І все-таки - свобода, - стверджує І.Жиленко. - Від самої себе, вихованої гаслом: "Человек велик!" [7,23].5 "Почему вы лишаете писателя возможности индивидуально существовать? - питає Ліна Костенко. - Может же быть писатель сам по себе" [1,8]. "Хотілося б підкреслити, - пише В.Смащ про В.Шимборську, - що велич Шимборської виросла виключно з її творчості і не підтримувалася додатково ні магією постаті, ні займаними посадами. Авторка "Великої кількості" ("Wielkiej liczby") веде спосіб життя, прихований від надмірної цікавості журналістів, настирливості телебачення і навіть шанувальників поезії" [26, 9]. Діалог однодумців у світовій літературі здійснюється теж у діахронному і синхронному вимірі. Письменник шукає однодумців як у рідній літературі, так і в літературах інших народів, насамперед серед попередників, у яких він знаходить споріднені думки, що часто для нього стають ключовими в життєтворчості. Показовими в цьому відношенні є статті Є.Сверстюка. Аналізуючи пвстать Анрі Бейля, його доробок, він пише: "Конфлікт між живою людиною і змертвілим суспільством був гостро пережитий Анрі Бейлем, але це було тільки частковим проявом типового конфлікту доби реакції. Стендалеві судилось почати у світовій літературі велику і вічну тему, яка в російській літературі втілилась в образі Печоріна, на українському ґрунті -в образі Чіпки, тему даремно, трагічно загубленої сили" [21, 675]. Очевидно, що за ключовими тезами: "Конфлікт між живою людиною і змертвілим суспільством" і "почати... вічну тему... даремно, трагічно загубленої сили", - у автора виникають дум-ки-паралелі про своїх сучасників, ідеться про В.Стуса, В.Симоненка, І.Світличного, А.Горську та ін., які, хоч і залишили неоцінний доробок, але зробили не все, на що були здатні, тому що їхні життя були обірвані насильницькою смертю. За цими тезами постають і долі великих попередників Є.Сверстюка 5 Це вже опозиція М.Горькому. На часі поставити питання про концепцію людини в творчості І.Жиленко; про її діалог з А.Ахматовою ("Осінній блюз і трішки іронії"), з К.Некрасовою ("Гостюю у дзвоника"), з Тао Юхінь-Міном ("Світло осені") тощо [7]. - Т.Шевченка, М.Зерова, О.Довженка... Квінтесенція такого сверстюкового діалога, людини, що повстала "проти фальшу доби" ще в 1973 p., міститься в заключному абзаці статті про М.Руденка: "Серед безлічі життєлюбів, що не викликають інтересу, склоняємось перед життєлюбом, який в ім'я свободи ставив на карту і свободу, і життя" [21, 592]. Це той випадок, коли поезія, наукова думка, вчинок - вся доля неразривно злиті в цілісність, що зветься життєтворчістю. І коли Є.Сверстюк пише про Лесю Українку чи про І.Дзюбу, почувається своїм серед своїх і веде з ними дружній діалог, серцевиною якого є розуміння. Але Є.Сверсюк — майстер і діалогу-полеміки, полеміки гострої, принципової, безкомпромісної. В той же час він уважний до того, кому опонує; небагато тих, хто вміє так вдумуватись у сказане противником, як Є.Сверстюк. Яскравим прикладом цього служить стаття "Духовні джерела української літератури", в якій діалог, виходячи за межі національного красного письменства, стає діалогом-полемікою між літературами. Своєрідною формою діалогу можуть ставати парафрази тоді, коли вони виступають "протилежним варіантом.,, другого тексту" [11, 300]. Типовим діалогом-парафразом є "Мимовільний парафраз" Ліни Костенко Поет, не дорожи любовію народной, бо не народ дас тобі чини. Кому потрібен дар твій благородний? На всякий случай оду сочини. Пиши про честь і совість, а при етом вмочи своє перо у каламуть. Ну, словом, так. Поет, не будь поетом. Тобі за ето ордена дадуть [10, 160]. Виступаючи союзницею О.Пушкіна, Ліна Костенко спрямувала полеміку проти запроданства і проти системи, що прагне відняти в поета його вільну пісню, його незалежність. Поєднання "Мимовільного парафраза" з пушкінським текстом, з пушкінською концепцією Поета підсилює войовничий і безкомпромісний пафос костенківського вірша, його діалогічність. Іншою, непрямою формою діалога із системою виступає діалог-роздум, тихий і спокійний, що веде Віслава Шимборська у вірші "Dom wielkiego człowieka" ("Дім великої людини"). Szczęśliwy? Nieszczęśliwy? Щасливий? Чи нещасний? Nie o to tu chodzi. І le про це туг мова. Jeszcze zwierzał się w Ustach, В листах відвертий був, bez myśli, że po drodze zostaną otwarte думати не міг, що хтось чужий відкриє. Prowadził jeszcze (biernik dokładny i szczery, 3 подробицями, щиро вів щоденник Najbardziej niepokoił go przelot komety Найбільш турбував його політ комети [26,32] (Переклад С Шевченка) [26,33] Через тезаурус обидва твори починають різнобічне і концептуально висвітлювати філософську тему свободи і не-свободи творчої людини і людини взагалі, в них постає вимога самосто-яння (у цьому контексті почесне місце посідає поезія І.Жиленко і К.Некрасової). Проте в цих віршах мотиви екзистенції, тема долі починають асоціативне виводити реципієнта на інші зв'язки, на перегук мотивів Пам'ятника, смерті і безсмертя - Державін, Пушкін, Забодоцький [8, 180-181], Є.Винокуров [5, 160] у російській літературі; Г.Сковорода, Т.Шевченко, Леся Українка, Л.Костенко, І-Жиленко та ін. в українському красному письменстві; Б.Шимборська і Чеслав Мілош - у польському. Немає потреби множити ряди: вони майже безмежні, проте варто підкреслити деякі акценти в цьому багатоголоссі. Л.Костенко говорить про обранців світу, які водночас є обранцями в'язниць: ТІ, що народжуються раз на століття, Умерти можуть кожен день Кулі примхливі, як дівчата, -вибирають найкращих Підлість послідовна, як геометрія, -вибирає найчесніших В'язниці гостинні, як мої или, -вибирають неприборканих Криваві жоржини ростуть над шляхом у вічність Тріпочуть під вітром короткі обривки життя І тільки подвиг людського духу доточить їх до безсмертя [10,36] У цьому вірші Л.Костенко, перегукуючись з Анною Ахма-товою ("Реквием") і Б.Пастернаком ("Душа"), підкреслює беззахисність людини перед силами Зла і слабкість Зла проти Сили Людського Духу. В.Шимборська у вірші "О śmierci bez przesady" ("Про смерть без перебільшення") пише про безпорадність смерті: Na próżno szarpie klamką Даремно шарпає клямку niewidzialnych drzwi дверей незримих Kto ile zdążył Що встигла людина, tego mu cofnąć nie może смерть забрати не може [26, 30-31] У діалозі віршів Ліни Костенко і Віслави Шимборської з віршами російських поетів, наприклад, М.Заболоцького і Є.Винокурова, виявляється, що в них зосереджено увагу на узагальненому образі людини - на людині подвигу і творчої дії. Отже, діалог, що здійснюється в силовому полі напруження, яке створюється завдяки опозиції Я - ТИ, МОЄ - ЧУЖЕ [12, 208], дає відповідь на такі важливі питання: "Що таке світова література як система й механізм її дії?", "Що таке людство у своїх духовних пошуках на певних етапах свого розвитку?", "Що є кожен народ, його погляди й інтереси?" тощо. Вивчення діалогічного стану6 в кожній національній літературі - це "ключ" до самоусвідомлення народу; дослідження діалогів між національними літературами підкреслює самобутність кожної з них, висвітлює рівень їхніх художньо-естетичних і художньо-філософських досягнень, визначає ту роль, яку відіграє красне письменство одного народу в художній системі інших народів, демонструє розмаїття форм виявлення загальнолюдських цінностей, розкриває силу духу нації, що виборює свою правду і тим утверджує своє право на самостійність, вказує на шляхи до консенсусу, - і, нарешті, складає уявлення про людство як цілісність. Література: 1 Бондаренко С Лина Костенко и Нобелевская премия // Киевские ведомо 2 Вайскопф M Во весь голос Религия Маяковского - Москва - Иерусалим 3 Веретюк О Самчукова рецепція Польщі // Наукові записки Серія 6 Зосередження уваги на діалозі необхідно для усвідомлювання окремішності того художнього світу, який розглядається у відношеннях з Іншими художніми світами Успіх спостерігається тоді, коли дослідник, розкриваючи зв'язки між ними, підкреслює внесок кожною з них у національну І світову культуру Методологічні засади праць Д Наливайка, H ДрагомирецькоІ, Л Кисельової та ш дають змогу виконати це завдання Проте й сьогодні небезпека нівелювання творчої особистості зберігається, якщо автор Іде шляхом накопичення схожих моментів, що спостерігається, зокрема, й у сучасних монографіях - "Шлях сера Вальтера Скоті а на Україну ("Тарас Бульба" M Гоголя І "Чорна рада" П Куліша в світлі Історичної романістики В Скотта)" (1993) P Багрій І "Во весь юлос Религия Маяковского' (1997) M Вайскопфа 4. Винокуров Е. Великая неимоверность жизни '/ Лит. газ. - 23 октября. - 5. Винокуров Е. Самая суть. - М.: Сов.писатель, 1987. - 400 с. 6. Драгомирецкая Н. А.С.Пушкин «Евгений Онегин». Манифест диалога- 7. Жиленко І. Євангеліє від ластівки. - Харків: Фоліо, 1999. - 544 с. 8. Заболоцкий Н. Столбцы и поэмы. Стихотворения- М.: Худож.лит., 1989- 9. Киселева Л. Пушкин в мире русской прозы XX в. - М.: Наследие, 1999. -
10. Костенко Л. Вибране. - К.: Дніпро, 1989. - 559 с. 11. Лесин В., Пулинець О. Словник літературознавчих термінів. - К.: Радянсь 12. Літературознавчий словник-довідник / Р.Т.Гром'як, Ю.І.Коваль та ін. - К.: 13. Лихачев Д.С. Древнеславянские литературы как система // Славянские 14. Маланюк Є. Поезії. - Львів: УПІ ім. Івана Федорова, "Фенікс Лтд", 1992. - 15. Менде Г. Мировая литература и философия. Пер. с нем. В.Девекина и 16. Мілош Чеслав. Вибрані поезії: Упоряд. і пер. з пол. С.О.Шевченка / Вступ, - 133 с. - Польськ. і укр. 17. Наливайко Д. Рецепція України в Західній Європі XI-XVHI ст. - К.: Осно 18. Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі. - К.: Либідь, 19. Примочкина Н. Писатель и власть. М.Горький в литературном движении 20. Самототожність письменника. До методології сучасного 21. Сверстюк Є. На святі націй: Вибране - К.: Наша віра, 1994. - 320 с. 22. Сикорський М. Тодось Осьмачка. Життя і творчість. - К.: Укр. Центр ду 23. Спиридонова Л. М.Горький: диалог с историей. - М.: Наследие, 1994. - 320 24. Царик О. Богдан Лепкий і Владислав Оркан: дружба митців і творчий 25. Червинская О. Пушкин, Набоков, Ахматова: метафоризм русского романа. - Черновцы: Рута, 1999. - 152 с. 26. Шимборська В. Під однією зіркою. - Львів: Каменяр, 1997 - 109 с. - |
