ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Система покарань у запорожців

1 2 3 45

Кара на смерть у Запорозькій Січі була достатньо різноманітною. Сфера застосування страти на Січі була досить близькою до визначеної Литовськими статутами. Серед простих розрізняли відсікання голови, рідше розстріл, повішення. В окремих випадках застосовувалося удавлення. Повішання, як правило, застосовувався до рецидивістів (вішали в тих місцях, де вони скоювали злочини). Для посилення страждань приреченого на смерть та найбільшого залякування застосовувалися кваліфіковані види смертної кари. Вони, у свою чергу, поділялися на кваліфіковані мученицькі, коли злочинцеві завдавали тілесних страждань до моменту смерті, та кваліфіковані обрядові, що поєднувалися з різноманітними принизливими ганебними обрядами й церемоніями (закопуванням у землю за вбивство товариша). Мали місце повішення козака догори ногами та ребром за гак. У такому положенні небіжчик продовжував перебувати до того часу, поки кістки не опадали на землю. Інколи на Запорожжі застосовувалася така люта страта, як посадження на палю. Для того, щоб стратити злочинця, його піднімали кілька осіб і насаджували на штир. Під вагою свого тіла засуджений повільно конав. Зняти небіжчика ніхто не мав права під загрозою смерті. Траплялося на Запорожжі, особливо на ранніх етапах його історії, і утоплення злочинців. Козака, який вчинив тяжкий злочин, чи старшину, що зрадив інтереси товариства, міцно підперізували, насипали за пазуху піску й кидали у воду.

Найбільш поширеним покаранням серед козаків було приковування злодіїв до ганебного стовпа і забивання киями осіб, що здійснили конокрадство, пограбування купців, порушували військову дисципліну. Винного прив’язували до стовпа і тримали в такому положенні, доки він не помирав. Муки засудженого збільшувалися, бо кожен, хто проходив мимо, міг бити прикутого киями. Процедура, як правило, закінчувалася смертю від фізичних страждань або забиванням людини. Якщо злочин, вчинений засудженим, викликав у товариства осуд, то і одноденне перебування злочинця біля стовпа могло закінчитися його смертю. Майно страченого передавалося усьому товариству. Однак, траплялося й таке, що деякі засуджені не лише залишалися живими, але й отримували від товаришів гроші за мужність. Залежно від обставин це покарання від легкої форми (простого биття киями) могло перейти в «жорстоке, нещадне» биття, яке призводило до смерті злочинця.

На Запорожжі широко застосовувалися й тілесні покарання. Вони характеризувалися простотою і одноманітністю видів при відсутності вишукуваності виконання, яке було характерне для Московії. Тілесні покарання залежно від мети поділялися на болючі (побиття киями) і калічницькі (відсікання носа, вух, кінцівок, таврування). За крадіжку, заподіяння тілесних ушкоджень часто карали покаліченням — ламали руку або ногу. Привертає увагу така особливість запорізького судочинства: тілесно карали переважно за майнові, економічні провини, а на смерть — за злочини проти особистості.

Калічницькі тілесні покарання (відсікання носа, вух, кінцівок, таврування) на Запорожжі майже не застосовувалися проти січовиків, оскільки вони суперечили основам організації січового товариства. Їх застосовували в основному до посполитих, наймитів тощо.

Ув'язнення як вид покарання застосовувалося тільки як тимчасовий захід, до остаточного розслідування справи або ж до виконання смертного вироку. За дрібні провини застосовувалося прив'язування чи приковування до ганебного стовпа. За несплату боргу боржника на Січі приковували до гармати і залишали там доти, доки він сплатить борг або хтось за нього поручиться. При вирішенні грошових претензій застосовувалась і конфіскація майна відповідача. Конфіскацією супроводжувалась і смертна кара. По одній третині худоби і майна засудженого до страти розподіляли між військом, старшиною та сім’єю злочинця.

До майнових покарань належали накладання штрафу, відрахування від платні, конфіскація усього чи частини майна злочинця. Але майнові покарання не набули широкого застосування на Запорожжі, оскільки право приватної власності почало активно розвиватися лише в останні роки існування запорозького козацтва і то переважно на території Запорозьких Вольностей, а не в самій Січі. Отже, якщо вони й застосовувалися, то лише в паланках, де жило багато осіб, що мали рухоме і нерухоме майно. У січовиків же, окрім власного спорядження, одягу, зброї, майна майже не було. Характерною рисою майнових покарань на Запорожжі виступало те, що за козака, який не мав свого майна, матеріальну відповідальність ніс курінь, до якого він був прописаний.

Застосовувалися також покарання, що спрямовувалися на обмеження козацьких вольностей. Так, за вчинення дрібних правопорушень передбачалося обмеження певних прав, зокрема накладалася заборона на зайняття виборних козацьких посад.

На Січі існував і такий вид покарання, як вигнання. Це було відлучення від козацької громади на певний строк чи безстроково, без права надання вигнанцеві на території Запорозьких Вольностей притулку та захисту.

При всьому розмаїтті каральних санкцій звичай не передбачав судових виконавців, а в разі страт — катів. Оскільки лицарству не личило бруднити руки кров’ю беззбройної жертви, був знайдений оригінальний спосіб приведення вироку до виконання. Страта доручалася іншому засудженому на смерть. Якщо ж такого на момент страти не було, то суд відкладав виконання вироку до того часу, поки до в’язниці не потрапляв новий звинувачений. (Зверніть увагу, Петро I, цар московський, сам рубав голови стрільцям!!!)

Покарання злочинців на Запорожжі, з його військовими порядками, мали на меті відплату за скоєний злочин, відшкодування збитків потерпілому або козацькому товариству загалом. Покарання мали публічний характер. Вироки виносилися й виконувалися на площі привселюдно. Це робилося з двох причин: по-перше, вважалося, що публічне покарання було пересторогою для інших козаків утриматися від злочинних дій; по-друге, велика роль у справі винесення вироку та його виконання належала козацькій громаді. Для звичаєвого права запорозьких козаків було характерним установлення виду покарання без визначення його міри.

Покарання на Запорозькій Січі мало на меті й підтримання військової дисциплін в козацькому середовищі та служило своєрідною профілактикою для тих, хто бажав стати лицарем і оволодіти козацьким ремеслом. У такий спосіб товариство намагалося відгородитися від тих бажаючих покозачитися, хто мав кримінальне минуле або, за висловом Миколи Гоголя, «у кого вже моталася біля шиї мотузка».

Таким чином громада захищалася від злочинців, які посягали на основи січової організації і своїми діями підривали традиції, що забезпечували самостійне існування Січі або ж могли внести хаос у відносини в Коші. За цих умов покарання мали якнайточніше відповідати ухваленим січовою громадою правничим нормам. Ухиляння від них розглядалося як порушення і відповідно каралося. Застосування суворого покарання змушувало козаків утримуватися від недотримання правопорядку. Усунення окремої особи означало водночас охорону прав кожного члена товариства.

Як уже зазначалося, позбавлення волі в Січі застосовувалося дуже рідко, оскільки вимагало значних витрат на утримання злочинця. Саме тому на Запорожжі значного поширення набула смертна кара. Вона стала ефективним способом швидко і без особливих витрат позбутися злочинців. Позбавлення волі суперечило й військовому характеру запорожців, які постійно перебували у стані війни. Покарання злочинця в Запорозькій Січі не спрямовувалося на його тривале перевиховання та виправлення. Ось чому на Запорожжі не застосовувалося тривале ув’язнення, що переслідує цю мету. Злочинців тримали у в’язниці тимчасово (до завершення слідства, суду або ж виконання вироку). Це був більше застережний захід проти ухиляння особи від суду, ніж покарання у сучасному розумінні. Крім того, короткочасне позбавлення волі, яке призначалося за скоєння злочину, за своєю суттю було покаранням, спрямованим скоріше на приниження гідності злочинця, ніж на позбавлення волі. Короткочасне позбавлення волі у формі приковування до стовпа призначалося за незначні злочини (за насильницьке відбирання коня одним козаком у іншого). За незначні порушення (за образу чи несплату боргу) застосовувалося також приковування до гармати. Приковування до гармати також було ганебною карою.

Покарання у вигляді позбавлення честі й прав передбачали приниження гідності обвинувачуваного, а також обмеження чи повне позбавлення тих чи інших політичних і громадських прав. Позбавлення тих чи інших громадських прав як вид покарання застосовувалося у формі усунення від посади і позбавлення права надалі бути обраним на керівну посаду в Запорозькій Січі. Усунення з посади призначалося за несправедливе ставлення до підлеглих, зловживання службовим становищем, за позашлюбний зв'язок тощо.

Покарання не застосовувалося також з метою експлуатації праці злочинця. Це пояснюється тим, що козаки, які перебували у січовому гарнізоні, мусили безкоштовно виконувати різноманітні роботи на користь Запорозького коша та куренів. Праця на користь козацької громади розглядалася як один з основних обов’язків будь-якого козака, який він добровільно покладав на себе, записавшись до січового товариства.

Звичаєве право Запорозької Січі мало в своєму арсеналі інститут помилування чи зменшення покарання. Відомий випадок заміни смертної кари на побиття киями, пов’язаного з необхідністю засудженого паланкового козака матеріально утримувати свою дружину й дітей. Помилування здійснювалося, як правило, козацькою радою. Січ знала приклади, коли засуджений на побиття киями, простоявши кілька діб прикутим до ганебного стовпа, звільнявся від екзекуцій, не отримавши жодного удару. На нього не піднімалася рука побратимів. За наявності достатніх пом'якшувальних підстав злочинця могли відпустити на поруки близьких. Останні зобов'язувалися в разі повторного порушення закону спіймати злочинця і доправити його на Січ.

Суворість покарань на Січі була спрямована лише проти невиправних злочинців. Порука товариства чи священників могла врятувати засудженого до смертної кари козака, який користувався авторитетом. Крім того, від страти засудженого могла врятувати дівчина. За козацьким звичаєм смертної кари можна було уникнути лише у тому разі, якщо котрась із дівчат бажала вийти за приреченого заміж. Однак такі факти були поодинокі й мали місце лише в середовищі паланкових козаків.

Вид та розмір покарання залежали від соціального становища злочинця та потерпілого. Злочини, спрямовані проти життя, здоров’я, майна, честі окремих козаків або усього козацького товариства підлягали дуже суворому покаранню. Якщо ж потерпілими були посполиті чи сторонні особи (поляки, татари, росіяни) то покарання було значно меншим.

В системі покарань важливе місце відводилося моральному фактору. Запорожці приділяли увагу профілактиці злочинів. Так, ганебний стовп завжди стояв на січовому майдані поблизу січової дзвіниці. Біля нього завжди стояла в’язанка сухих дубових кийків. Шибениці будували майже у всіх паланках, у різних місцях, здебільшого поблизу великих шляхів, і, взагалі, за межами населених пунктів. Ці атрибути нагадували кожному, що його чекає навіть у випадку невеликої крадіжки або іншої антигромадської поведінки. З метою залякування, злочинців вішали в тих місцях, де вони скоювали злочини.

Запорозьке козацтво упродовж свого існування являло собою військо, а не цивільне суспільство. Тому дія суспільних законів на Запорожжі була дещо специфічною. Головним завданням соціальних норм (у тому числі й правових) було забезпечення суворої військової дисципліни і субординації між військовими начальниками та підлеглими.

Звичаєве право запорожців можна вважати типовим прикладом ранньої стадії формування правових норм та державництва. Про це свідчать такі його характерні ознаки: широке застосування смертної кари; досить суворі, переважно тілесні, покарання; корпоративність; домінуюча роль «публічного права»; усна форма вираження правових норм; консерватизм; обрядовість.

До останніх днів існування Запорозької Січі саме звичаєве право регулювало все життя запорозьких козаків. Тим, що запорозькі звичаї були найбільш пристосованими до козацького способу життя і січового громадського устрою, і пояснюється високий рівень правопорядку на Запорожжі.

Джерела:

Костенко Леся, Право звичаїв, Юридичний журнал, №8, 2006 р.

Косенко Л. О., Лицарський орден України: Факти. Міфи. Коментарі, Харків, ВД «Школа», 2007.

Онищенко Н. Н., Становление и развитие источников сов. права на Украине. К., 1988.

Яковлів А. І., Звичаєве право. В кн.: Українська культура. Лекції за ред. Дмитра Антоновича. Київ, 1993.

Дорошенко. Історія України, Київ, 1999.

Малик Я., В. Б., Чуприна В., Історія української державності. Львів, 1995.

Наливайко Д. С., Козацька Християнська республіка // Запорізька Січ у західноукраїнських історико-літературних пам'ятках. Київ, 1992.

Полонська Н. Історія України, Київ, 2001.

Смолій В. А, Степанков В. С., Богдан Хмельницький., Київ, 1999.

Субтельний О. Історія України, Київ, 2000.

Степанков В. Є. Українське козацтво і формування національної держави на Україні // УІЖ. — 1990. — № 12.

Смолій В. А. Про нові підходи до вивчення історії українського козацтва // УІЖ. — 1990. — № 12.

Щербак В. О. Запорізька Січ як фактор консолідації українського козацтва до середини XVII ст. // УІЖ. — № 5.

Щербак В.О., Витоки козацького права, Історія українського козацтва: нариси у 2 т., Київ, Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2006р, Т.1.

1 2 3 45