ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Цивільно-правові відносини

1 2 345

На Запорожжі існували дві форми власності — колективна і приватна. Вони не протиставлялися одна одній, а мирно співіснували. Виникнення цих двох форм власності було тісно пов’язане з розвитком запорозької спільноти. Поява колективної власності було зумовлено наявності колективної праці козаків. В колективній власності Війська Запорозького перебувала земля, рибальські та мисливські угіддя, ліси, сіножаті, корисні копалини, різне нерухоме майно (адміністративні, фортифікаційні, господарські споруди на території Січі та Запорозьких Вольностей, які мали загальновійськове значення), а також скарбниця Війська Запорозького. До власності куренів належали казарми на території Січі, курінні крамниці та шинки, зброя та боєприпаси, продовольство. Промислові товариства у спільній власності мали знаряддя виробництва (рибальські сіті, човни, чумацькі вози, зброю, боєприпаси тощо).

Основою для виникнення приватної власності була та частина військової, рибальської та іншої здобичі, яку отримував козак після завершення походу чи сезонних робіт на промислах. Норми звичаєвого права запорозьких козаків не забороняли існування приватної власності. Навпаки, вони встановлювали суворі покарання за порушення права власності будь-якої форми (як колективної, так і приватної). У приватній власності козаків було різноманітне рухоме і нерухоме майно (житлові будинки, крамниці, шинки, млини, кузні тощо, а також худоба, реманент, зброя, одяг, гроші, коштовності, предмети промислового та домашнього вжитку тощо).

Учасниками цивільно-правових відносин на Запорожжі були як приватні особи (козаки, посполиті, сторонні), так і колективні особи (Кіш, курінь, мисливська артіль, тафа (рибацька артіль), чумацька валка, торговельна компанія, монастир та ін.). до об’єктів цивільно-правових відносин належали земля, мисливські та рибальські угіддя, ліси, сіножаті, корисні копалини, різноманітне рухоме та нерухоме майно.

Серед цивільно-правових норм козацького права важливе місце відводилось нормам, які регулювали право власності на землю. Звичаєве право запорожців встановлювало порядок володіння та користування землею та угіддями. Запорозький Кіш вважався власником всієї землі Запорозьких Вольностей на підставі права першого зайняття степової цілини, лісу, мисливських та рибальських угідь. Право займанщини було поширене і на території Гетьманщини та Слобожанщини у XVII-XVIII ст. На підставі займанщини здійснювалося не лише володіння та користування, а й навіть розпорядження землею. Займати дозволялося тільки вільні землі, що нікому не належали. Землю займали конкретні особи чи особа. Тому одразу ж утворювалася і певна форма землеволодіння: общинна (колективна) чи індивідуальна (приватна). Але на відміну від Гетьманщини і Слобожанщини на території Вольностей Запорозьких існувала лише колективна власність на землю. Бо суб’єктом першого займу землі виступала громада (запорозьке товариство), а промисли ґрунтувалися на застосуванні колективної праці (рибальство, мисливство).

У запорозьких козаків існувало дві категорії земель із різним правовим статусом: мисливські та рибальські угіддя, сіножаті, пасовища тощо підлягали щорічному перерозподілу; і вільні землі, якими володів і користувався довічно кожен бажаючий.

За звичаєм козаки і посполиті могли отримувати землю на території Запорозьких Вольностей на правах користування. Земельні ділянки відводилися Запорозьким Кошем козакам та посполитим за їхнім проханням. Козаки самі обирали собі ділянку, після чого отримували від Коша документ («пашпорт» чи «білет») на право користування цією землею і заводили на ній своє господарство (зимівник). За користування землею власник сплачував податок та виконував певні повинності на користь Війська Запорозького. Ця категорія земель стала основою для формування приватної власності на землю. На цій землі козаки і селяни заводили своє господарство — зимівник; його власник за згодою кошової адміністрації мав право розпорядитись ним — продати, закласти, подарувати. Зазвичай, зимівник і земля вважались неподільними частинами господарства. Заможні козаки часто володіли кількома зимівниками — так, кошовому отаману Петру Калнишевському у 1774 р. і військовому писарю Глобі належали по 3 зимівники.

Адміністрація Запорозької Січі не чинила перепон поселенню сторонніх осіб на територію Запорозьких Вольностей. Це пояснюється тим, що у XVI-XVII ст. земля, особливо орна, не мала для запорозьких козаків особливого значення. Практичне значення мали лише ті землі, на яких розташовувалися угіддя: річки та інші водойми, ліси, сіножаті. Орна земля практично не використовувалася. Ставлення до землі змінилося в період Нової Січі, коли вирішальне значення для запорожців стала господарська діяльність.

Звичаєве право запорозьких козаків мало також екологічну спрямованість, оскільки ним встановлювався раціональний порядок природокористування в краї, а також відповідальність осіб, які порушували встановлений порядок. Вирубка лісу, користування мисливськими та рибальськими угіддями без дозволу Коша були неможливими. Для боротьби з браконьєрами створювалися спеціальні козацькі команди. Навіть якщо Кіш давав дозвіл на користування, він пильно стежив, щоб велося воно не по-хижацьки, а у розумних межах (особливо це стосувалося лісів).

Поширення у козацькому суспільстві приватної власності зумовлювало високий рівень розвитку зобов’язального права у запорожців. Козацькому праву були відомі зобов’язання, що виникали внаслідок заподіяння шкоди, а також зобов’язання з договорів.

У Запорозькій Січі практикувалося накладання стягнення лише на майно правопорушника. Якщо шкоду заподіяв козак, у якого не було особистого майна, відшкодування збитків могло відбуватися з майна куреня, до якого він був приписаний. Потерпілий, якому було відшкодовано збитки, писав розписку, у якій зазначалося, що його претензії задоволені у повному обсязі.

Запорозьким козакам були відомі різноманітні види цивільних договорів: купівлі-продажу, міни, дарування, позики, підряду, особистого найму, постачання тощо. Угоди укладалися переважно в усній формі при свідках. Встановлення високих відсотків за позику було нетиповим для козацького права, оскільки суперечило основам козацького суспільства, ідеям рівності, братерства, зневажливого ставлення до накопичення багатства та лихварства. Щоправда, козацьке право передбачало відповідальність за несвоєчасну сплату боргу, яка полягала у збільшені суми, що стягувалася з боржника на користь кредитора.

На Запорожжі звичаєве право заперечувало кріпосницькі взаємодії між людьми. Тож на території Запорозьких Вольностей широкого застосування набув договір особистого найму. Наймана праця застосовувалася в усіх галузях господарства. Без найму (робітник працює не за платню, а за притулок, харчі та одяг) здебільшого працювали ті, хто не встиг ще записатися до козацтва, неповнолітні, старі, каліки та ін. їх було 6-9%.

Види злочинів

У звичаєвому праві запорожців не існувало різниці між кримінальним і цивільним правопорушенням. Звичаєве право урегульовувало відносини кримінального (злочини, покарання) і цивільного (право власності, угоди) характеру. Під поняттям злочину ними розумілася шкода, заподіяна життю, здоров'ю, майну, честі всьому запорозькому товариству. У судовій практиці козаків існував єдиний процес розгляду як кримінальних, так і цивільних справ. Проте кількість кримінальних справ, розглянутих січовими судами, значно перевищувала цивільні.

Найрозвиненішими у запорозькому праві були кримінально-правові норми. Це пояснюється тим, що товариство мусило забезпечити насамперед охорону життя та власності особи, а вже потім регулювати складніші суспільні відносини. До того ж козацька спільнота з початку свого існування мала яскраво виражений військовий характер, отже, нормальне її функціонування вимагало суворої дисципліни. А серед людей, що вливалися до її лав, траплялися особи, що раніше скоювали всілякі злочини і таких треба було утримувати від подальшої злочинної діяльності. Однозначно кількість кримінальних справ було розглянуто більше ніж цивільних за історію козацтва на запорозьких землях. Тож на Запорожжі найбільшого розвитку набула сфера кримінально-правового регулювання, особливо норми, що встановлювали відповідальність за злочини. Під злочином розумілося всяке порушення норм козацького звичаєвого права. Злочином уважалася шкода, заподіяна життю, здоров’ю, майну, честі особи або всьому запорозькому товариству. Злочини розподілялися на навмисні, необережні та випадкові, хоча чітких словесних визначень цих різновидів не існувало. Козацьке право передбачало досить широкий перелік злочинів, які, залежно від об’єкта злочину, умовно поділяють на декілька видів:

Злочини проти життя. Найтяжчим вважалося вбивство козаком козака, за здійснення якого обвинуваченого закопували в землю разом із своєю жертвою. А до того обвинуваченого приковували до гробу вбитого козака. За стародавнім козацьким повір’ям вважалося, що під землею жертва вічно буде душити свого кривдника, адже вбивцю зв’язували і клали під труну. Закопування в землю виступало в якості не кари, передбаченої законом, а скоріше в якості форми народної розправи.

Злочини проти здоров’я (проти особи). До злочинів проти особи відносилися: завдання каліцтва, ран чи побоїв, образа, скоєння образливого вчинку. Нанесення тілесних пошкоджень у п’яному вигляді із застосуванням зброї інколи каралося переламуванням однієї ноги. За більшу провину переламували руку і ногу, що фактично означало відлучення від козацького ремесла. На Запорожжі смертну кару призначали за образу військовими старшинами козаків.

Злочини проти власності (майнові злочини). До них належали крадіжка, пограбування, приховування крадених речей, розбій, підпалювання, знищення чужого майна, неповернення боргу. У залежності від об’єкта посягання розрізнялися крадіжка особистого майна і майна всього запорозького товариства. В останньому випадку обвинуваченого очікувала смертна кара. Неповернення боргу тягнуло за собою приковування до гармати. Винний звільнявся лише в тому разі, коли повертав борг, або хтось із родичів чи друзів поручався за нього. Кожен козак мав право на особисте майно, яке захищалося звичаєвим правом, будь-який замах на нього кваліфікувався відповідним чином.

Найдетальніше козацьким правом регламентувалися крадіжки. Так, у ньому розрізнялися крадіжки, скоєні під час стихійного лиха (мародерство), з військових сховищ, у товариша, з церкви. За кожен з цих різновидів накладалося окреме покарання. Тяжким злочином вважалася неодноразова крадіжка, а також крадіжка, незначна за вартістю вкраденого, але кваліфікована за значущістю вкрадених речей, тобто речей, необхідних у домашньому побуті або які були складовою частиною спорядження чи господарства;

Злочини проти моралі.До них відносились зґвалтування та скривдження жінки(«зганьблення жінки не по пристойності»), оскільки це ніби кидало тінь на усе Військо Запорозьке. А також приведення на Січ жінки (навіть матері чи сестри). На Запорожжі смертну кару призначали за блуд, мужолозтво і скотолозтво.

Військові злочини. Серед них виділялися порушення правил несення служби, дезертирство, програш бою, ненадання допомоги під час бою, ухилення від зайняття посади (ухиляння від служби), на яку козака обрало товариство, пияцтво під час походу. За здійснення протиправних діянь цієї категорії на злочинця очікувала смертна кара. П’яного під час морського походу викидали за борт, а під час сухопутного маршу — прив’язували до коня і ганяли по степу, доки винуватий не помирав. Для профілактики пияцтва на Запорожжі існував так званий Гадючий острів, куди січовики відправляли невиправних пияків, де й кидали їх напризволяще. Особливо жорстоко карали зрадників.

Окремо розглядались службові злочини (розкрадання скарбниці, перевищення посадових повноважень та зловживання службовим становищем, самоуправство) а також злочини проти порядку управління і суду (брутальність, непокора адміністрації, підроблення печаток і документів, лжеприсяга та брехливі свідчення на суді тощо). На Січі страчували тих осіб, що не підкорялися рішенню більшості при вирішенні будь-яких питань на загальновійськовій раді. Страті підлягали особи, не виключаючи й кошового отамана, що вели переписку від імені Війська Запорозького без участі військового писаря, оскільки тільки він мав такі повноваження.

Крім того, на Запорожжі призначалися покарання за самовільне перебільшення встановленого на Січі тарифу на продаж товарів, харчів і питва.

1 2 345